Кайдашева сім’я ebook

Кайдашева сім’я

Iван Семенович Нечуй-Левицький

Іван Нечуй-Левицький — блискучий майстер прози, перу якого належить чимало видатних повістей, оповідань та романів.

«Кайдашева сім’я» — це справжня перлина української літератури. Героями цієї повісті є звичайні селяни, водночас комічні та трагічні. Ми зустрічаємося з старим Кайдашем, його жінкою Марусею, знайомимося з їхніми синами Лавріном і Карпом в ті самі дні, коли останні дорослішають, одружуються і починають нове життя.

Колоритні емоційні стосунки між невістками та свекрухою, змальовані у книзі, привертають до себе увагу та викликають жвавий читацький інтерес.

Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.

На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.

Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.

Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.

Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.

Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум'янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.

Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.

— Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.

— То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби.

— То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка.

— I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить.

— То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка грає, а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврiн.

— Коли в Химки очi, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробляє…

Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiн понедiлкував i постив дванадцять п'ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в водi потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонiв Кайдаш до синiв. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме в водi i не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна, — сказав Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжi втопишся, — сказав батько.

— Хiба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходить до корчми.

— Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiкаєш менi гiркими словами…

Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить.

— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi.

Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, — сказав Лавр i засмiявся.

— Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сiм кiп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'їси, поки кругом обiйдеш, а як iде…

Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.

Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.

— Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви стоїте, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! — крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi.

— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо.

Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.

— Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, — сказав веселий Лаврiн.

— Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неї серце з перцем. — сказав Лаврiн.

Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло її лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли її дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.

— Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? — спитав Лаврiн.

Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.

Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди її взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер її брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панiї частували її в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину.

Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природної звичайностi української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.

— А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! — крикнула Кайдашиха тонким голосом.

Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.

— Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло.

— Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, — обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.

Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiєї п'ятницi i не пiшов полуднувати.

Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.

На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви.

— Омельку! Омельку! — гукнула Кайдашиха тонким голосом. — Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чуєш?

— Та чую, чую! — обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви.

— Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'єш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок, — знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней.

Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився.

Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю…

Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця.

Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати їх у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток.

Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», — подумав Кайдаш i зайшов у шинок.

В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.

— Оце, куме, так натомився, аж спина болить, — промовив Кайдаш.

— Що ж ти таке важке робив? — спитав його кум.

— Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.

Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.

— То застав синiв трохи розкопать шлях, — сказав кум.

— А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.

— Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, — обiзвався чоловiк, — а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.

— Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, — сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.

— Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, — сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. — От i вози були б цiлi.

— Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, — сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.

— Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, — сказав кум, — всю спину поколов iк бiсовому батьковi.

— Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? — обiзвався з кутка чоловiк.

— I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, — говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.

Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

— Жiнко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.

— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха з хати. — Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

— Одчини, бо вiкна поб'ю! — репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

— Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, — обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

— Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? — кричав Кайдаш. — Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

— Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, — сказала Кайдашиха.

— А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, — говорив Кайдаш сам до себе, — оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

— Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

— О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

— Побила мене лиха година та нещаслива! — загомонiла Кайдашиха. — З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

— Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, — сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. — Дулю вiзьмеш, а не грошi.

— От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, — обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.

— А ти чого обзиваєшся? Матерi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, — сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку.

— I годi вже тобi! Ще мало того крику, — спиняла мати Карпа.

Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу.

Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем.

Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою поїхав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки.

Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiлої стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс.

Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiлої стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою.

Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога.

— Будь здорова, чорноброва! — сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою.

— Будь здоров, нечорнобровий! — обiзвалась Мотря.

— А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать.

— Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась.

Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате.

— А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, — сказав Карпо.

Мотря стояла пiд хатою проти бiлої стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите. щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на шиї.

— Мотре! Чи дома твiй батько та мати? — спитав Кайдашенко з-за ворiт.

— Нема, поїхали на ярмарок. А тобi нащо?

— Так собi питаю, — сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр.

— Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, — сказала Мотря.

Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим.

— Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! — сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр.

— Оцього я вже не люблю! — крикнула Мотря.

— Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники?

— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, — задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв.

— Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо i хотiв однять од неї драного горшка.

Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi.

— Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, — сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi.

— Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, — сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа.

— Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? — спитав Карпо.

— Та вже ж не ти, — сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi.

— А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала?

— Не знаю, що б я сказала, — промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було.

— Вставай, бо зiпхну! — крикнула Мотря.

— Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осмiхнувся.

— Тiкай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, — крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник.

— Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! — крикнула Мотря на ввесь двiр. — Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались.

— Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отiєї червоної глини за цiлого п'ятака, — промовила Мотря жалiбним голосом.

— Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть.

— Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

— Не сердься: найму завтра музики, — промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю.

Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку.

— Боже мiй! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлитої глини i два глиняники, що качалися серед двору.

— А це, дiвко, що таке? — крикнула мати з воза. — Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

— Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, — говорила Мотря.

— Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скакає через тини, як собака, — промовила мати. — Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? — говорила мати, ввiйшовши в хату.

— Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собi Мотря. — Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, — сказала Мотря, осмiхаючись до стiни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його:

— Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

— Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.

— А через оту-о! Хiба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. — Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна.

— Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, — сердито обiзвався Карпо.

— А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.

— Так, як i возили, — знехотя сказав Карпо.

— А хiба ж мало осiв ми там поламали?

— То ще з одну або зо двi поламаємо. Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справдi штука!

— А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, — сказав батько.

— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, — сказав Карпо i пiшов у хату.

— I я так само, — обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату.

Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний.

— Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, — бубнiв сам до себе Кайдаш.

На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiякої роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи.

В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала їх по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золотої парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса.

— Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? — спитала в неї мати. — Тепер же не велике свято. Нащо ти надiваєш всi квiтки та стрiчки?

— Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, — сказала Мотря, але в неї була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для неї найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi.