Хід королеви ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-9060-0 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Усі технічні подробиці шахової гри подано згідно з оригіналом без виправлень та змін, за винятком способу нотації шахових ходів. Задля зручності читачів усі шахові ходи в цьому перекладі були конвертовані із застарілої описової нотації в чинну алгебраїчну

This edition published by arrangement with the Tevis Family Copyright Trust c/o Susan Schulman Literary AgencyAll rights reserved.

Перекладено за виданням:Tevis W. The Queen’s Gambit : A Novel / Walter Tevis. — New York : Vintage, 2003. — 256 p.

Тевіс В.

Т29 Хід королеви : роман / Волтер Тевіс ; перекл. з англ. Е. Євтушенко. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2021. — 352 с.

ISBN 978-617-12-8651-1

ISBN 978-1-4000-3060-6 (англ.)

1950-ті роки. БетГармон — звичайна сирота із незвичайним хистом до шахів. Гра — її єдина пристрасть. Доки Бет у грі, доти контролює себе та… згубну жагу до транквілізаторів і алкоголю. Дівчина відчайдушно бажає стати феноменальною шахісткою, але водночас усе дужчехоче втекти подалі від цієї реальності. Наближається вирішальний шаховий двобійіз чемпіоном світу, російським гросмейстером Василієм Борґовим. Одна хибна комбінація можезіпсувати всю гру, а неправильний хід — зламати майбутнє. Бет укотре втрачає контроль над собою. Проте цього разу заради перемоги вона не шкодуватиме ні шахових фігур, ні живих людей.

УДК 821.111(73)

© Walter Tevis, 1983, 2014

©Netflix, обкладинка, 2021.Used with permission

©Hemiro Ltd, видання україн­ською мовою, 2021

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

Ті безверхі вежі згорять,

Те лице з уяв пропаде.

Делікатна ваша хода

У відлюдність вас приведе.

Жінка — на три чверті дитя —

Потихесеньку — в цій грі вся —

Наслідує рухи ніг

Лудильника, що впився.

Як довгонога муха над протягом,

Мандрує її думка над тишею1.

В. Б. Єйтс. Довгонога муха

Слово автора

Дивовижні шахові партії гросмейстерів Роберта Фішера, Бориса Спаського та Анатолія Карпова роками приносили насолоду таким гравцям, як я. Проте оскільки «Хід королеви» — це твір літератури, було б недоречно вводити їх як персонажів до цієї книги хоча б тому, що її події могли суперечити їхнім реальним історіям.

Я хотів би висловити подяку Джо Енкрайлу, Фейрфілду Гобену і Стюарту Мордену, чудовим шахістам, які допомагали мені з книжками, журналами й правилами турнірів. Мені також пощастило з люб’язною та сумлінною допомогою майстра Брюса Пандольфіні: він вичитував текст і вказував на помилки, пов’язані з шахами, в які він, усім на заздрість, так добре грає.

1

Бет дізналася про смерть матері від жінки з планшеткою. Наступного дня в «Геральд-Лідер» з’явилася її світлина. На фотографії Бет стояла в простій полотняній сукенці на ґанку сірого будинку на Мейплвуд-драйв. Уже тоді було очевидно, яка вона незугарна. Під світлиною було зазначено: «Осиротіла в учорашній аварії на Нью-Серкл-роуд Елізабет Гармон вдивляється в тривожне майбуття. Восьмирічна Елізабет залишилася без сім’ї внаслідок аварії з двома загиблими та кількома пораненими. На той час дівчинка була вдома сама й дізналася про трагедію незадовго перед тим, як було зроблено це фото. Представники влади стверджують, що про Елізабет подбають».

***

У притулку «Метуен» у Маунт-Стерлінгу, штат Кентуккі, Бет давали транквілізатори двічі на день. Як і всім іншим дітям — «щоб урівноважити їхню вдачу». Із вдачею Бет усе було гаразд, наскільки можна було судити, але вона раділа пігулочці. Та послабляла вузол глибоко в животі й допомагала передрімати напружені години в сиротинці.

Містер Ферґюссен давав їм пігулки в маленькому паперовому келишку. Разом із зеленими, які врівноважували вдачу, йшли оранжеві й коричневі для зміцнення організму. Діти мали стати за ними в чергу.

Найвища дівчинка була чорна, Джолін. Їй було двана­дцять. На другий день Бет стояла за нею у Вітамінній Черзі, і Джолін обернулася та звисока глянула на неї з-під насуплених брів.

— Ти справжня сирота чи байстрючка?

Бет не знала, що сказати. Була налякана. Дівчата стояли наприкінці черги і мали чекати, поки не підійдуть до віконця, за яким височів містер Ферґюссен. Бет якось чула, як мати обзиває її батька байстрюком, але не знала, що це таке.

— Як тебе звати, мала? — запитала Джолін.

— Бет.

— Твоя мама мертва? А татко?

Бет витріщилася на старшу дівчинку. Слова «мама» і «мертва» були нестерпні. Їй хотілося втекти, але тікати було нікуди.

— Твої предки, — мовила Джолін із ноткою співчуття в голосі, — померли?

Бет не знала, що відповісти або зробити. Просто стояла в черзі, нажахана, і чекала на пігулки.

***

«Ви всі жадібні членососи!» Ці слова прокричав Ральф у хлопчачій спальні. Бет почула їх, бо була в бібліотеці, а одне вікно в ній виходило якраз на ту спальню. Слово «членосос» було їй незнайоме і не викликало в уяві жодних асоціацій. Але з того, як воно звучало, Бет зрозуміла, що хлопцеві вимиють за нього рот із милом. Їй так зробили за «чорт» — а її мама постійно казала «чорт».

***

Перукар наказав їй сидіти в кріслі, не рухаючись. «Якщо будеш крутитись, залишишся без вуха». У його голосі не було ні краплі веселості. Бет сиділа так тихенько, як тільки могла, але дівчинці все одно не вдавалося зовсім не рухатися. Перукар дуже довго стриг їй волосся, поки не зробив чубчик, як у всіх інших дітей. Вона намагалася розважитися, думаючи про те слово — «членосос». Усе, що Бет могла уявити, — це якась пташка на кшталт костогриза. Але відчувала, що помиляється.

***

У прибиральника один бік був товстіший за інший. Звався він Шайбель. Містер Шайбель. Одного дня Бет відправили до підвалу витрусити щітки для класних дощок, стукаючи ними одна об одну, і дівчинка побачила, як він сидить на металевому табуреті біля печі, суплячись над біло-зеленою дошкою для шашок. Але замість шашок на ній стояли пластикові фігурки дивних форм. Вони мали різні розміри. Менших було більше, ніж будь-яких інших. Прибиральник підвів на неї погляд. Бет мовчки пішла.

По п’ятницях усі їли рибу, і католики, й усі інші. Її подавали квадратними шматочками, укритими темно-бурою сухою кіркою та политими густим помаранчевим соусом, схожим на французьку заправку в пляшечках. Соус був солодкий і огидний, але риба під ним була ще гірша. Від неї Бет хотілося блювати. Але доводилося їсти все до останньої крихти, інакше про це розповіли б місіс Дірдорф і порушника не віддали б у прийомну сім’ю.

Деяких дітей забирали одразу. Шестирічна Еліс потрапила до притулку за місяць після Бет, а за три тижні її вдочерили якісь симпатичні люди з акцентом. Того дня, при­їхавши по Еліс, вони пройшли через спальню. Бет хотілося кинутись їм в обійми, адже вони здавалися такими щасливими, але коли ті глянули на неї, дівчинка відвернулась. Інші діти пробули в сиротинці вже довго і знали, що їх ніколи не заберуть. Вони кликали себе «довічниками». Бет замислилась, чи вона теж «довічниця».

***

Фізкультура була стражданням, а волейбол — узагалі жахіттям. Бет ніколи не вдавалося правильно вдарити по м’ячу. Вона сильно ляскала по ньому долонею чи відбивала випрямленими пальцями. Одного разу вона так пошкодила собі палець, що той набряк. Більшість дівчат, граючи, сміялися та кричали, але не Бет.

Джолін грала набагато краще за інших. Не лише тому, що була старшою та вищою; вона завжди точно знала, що робити, і, коли м’яч летів через сітку, вміла підбігти на потрібне місце, не розганяючи всіх на своєму шляху, а тоді підстрибнути й відбити м’яч довгим плавним рухом руки. Команда, за яку грала Джолін, завжди перемагала.

Тиждень по тому, як Бет вивихнула палець, Джолін перепинила її наприкінці заняття, поки інші бігли в душ.

— Дай я тобі дещо покажу, — сказала вона. Тоді здійняла руки, розчепіривши й трохи зігнувши свої довгі пальці. — Треба робити ось так, — Джолін зігнула лікті й м’яко штовхнула уявний м’яч. — Спробуй.

Бет спробувала, спершу незграбно. Джолін зі сміхом показала ще раз. Бет спробувала ще, вже краще. Тоді Джолін узяла м’яч і кинула Бет, аби та спіймала його пучками пальців. За кілька спроб це стало просто.

— Попрацюй над цим, чуєш? — мовила Джолін і помчала в душ.

Бет працювала над цим увесь наступний тиждень і тоді вже була зовсім не проти волейболу. Вона не стала грати добре, але більше не боялася.

***

Щовівторка після уроку математики міс Ґрем відправляла Бет до підвалу чистити щітки. Це вважалося привілеєм, а Бет була найкращою ученицею в класі, хоч і наймолодшою. Їй не подобалося в підвалі. Там тхнуло пліснявою, а ще вона боялася містера Шайбеля. Але їй хотілося дізнатися більше про гру з тією дошкою, над якою він сидів сам-один.

Одного дня вона підійшла й стала поруч, чекаючи, поки він пересуне фігуру. Та, яку тримав чоловік, мала вигляд конячої голови на маленькому п’єдесталі. За секунду він підвів на неї погляд, роздратовано суплячи брови.

— Чого ти хочеш, дитино? — спитав.

Зазвичай Бет тікала від будь-якого спілкування, особ­ливо з дорослими, але цього разу не відступила.

— Як називається ця гра? — поцікавилася вона.

Містер Шайбель витріщився на неї.

— Повертайся нагору до інших.

Бет незворушно дивилася на нього; щось у цьому чоловікові та спокої, з яким він грав у свою загадкову гру, допомагало їй наполягати на своєму.

— Я не хочу до інших, — відказала вона. — Я хочу знати, що це за гра.

Прибиральник придивився до дівчинки пильніше. Тоді стенув плечима.

— Ця гра називається шахи.

***

Між містером Шайбелем і піччю висіла гола лампочка на чорному дроті. Бет пильнувала, щоб на дошку не падала тінь від її голови. Був недільний ранок. Нагорі, в бібліо­теці, в них був урок недільної школи, і дівчинка підняла руку, аби попросити дозволу вийти до вбиральні, та спустилася сюди.

Вона вже десять хвилин стояла, дивлячись, як прибиральник грає в шахи. Ніхто не обмовився бодай словом, але він, здається, не заперечував.

Часом чоловік хвилинами витріщався на фігури, незворушний, так ніби ненавидів їх, а тоді простягав руку понад черевом, брав одну з них пальцями за верхню частину, зупинявся на мить, ніби тримав мертву мишуза хвоста, і ставив її на іншу клітинку. На Бет очейне зводив.

Вона ж стояла, відкидаючи тінь на бетонну підлогу, і дивилася на дошку, не відводячи очей, спостерігаючи за кожним ходом.

***

Бет навчилася відкладати транквілізатори на вечір. Це допомагало заснути. Коли містер Ферґюссен простягав їй довгасту пігулку, вона клала її до рота, ховала під язик, сьорбала консервованого апельсинового соку, який давали з ліками, ковтала, а тоді, коли містер Ферґюссен переходив донаступної дитини, витягала пігулку з рота й кидала до кишені своєї сорочки з моряцьким комірцем. Пігулка була вкрита твердою оболонкою і не розмокала під язиком.

У перші два місяці Бет майже не спала. Намагалася заснути, лежачи непорушно й міцно замружившись. Але вона чула, як інші дівчатка кашляють, чи крутяться, чи бурмочуть у своїх постелях, або нічний черговий проходив коридором і його тінь лягала на її ліжко, і Бет бачила її навіть із заплющеними очима. Десь далеко дзвонив телефон або змивали воду в туалеті. Але найгірше було, коли вона чула голоси, що розмовляли на вахті в кінці коридору. Хоч як тихенько черговий говорив із нічним вахтером, хоч як люб’язно, Бет одразу напружувалась і насторожувалась. Живіт стискало, у роті з’являвся оцтовий присмак; і такої ночі сон так і не приходив.

Тепер Бет умощувалася на ліжку, даючи собі відчути напругу в животі, але з трепетом, знаючи, що скоро вона мине. Дівчинка чекала в пітьмі, сама, пильнуючи за собою, дожидаючи, поки сум’яття не сягне піку. Тоді ковтала дві пігулки й розслаблялася, поки її тілом не починало розливатися полегшення, наче хвилі теплого моря.

***

— Навчите мене?

Містер Шайбель нічого не відповів, навіть не кивнув головою на знак того, що почув запитання. Далекі голоси нагорі співали «Несемо снопи»2.

Бет почекала кілька хвилин. Її голос ледь не зірвався від напруги, але вона все одно вичавила:

— Я хочу навчитися грати в шахи.

Містер Шайбель простягнув свою тлусту руку до однієї з великих чорних фігур, спритно схопив її за голову й поставив на клітинку з іншого боку дошки. Тоді схрестив руки на грудях. Він так і не глянув на дівчинку.

— Я не граю з абиким.

Глухий голос прибиральника пролунав, мов ляпас. Бет розвернулася й пішла сходами нагору з огидним присмаком у роті.

— Я не абихто, — сказала вона чоловікові два дні по тому. — Я тут живу. — За її головою довкола голої лампочки кружляла маленька міль, і її бліда тінь регулярно перетинала дошку. — Ви можете навчити мене. Я вже дещо знаю, бо я спостерігала.

— Дівчата не грають у шахи, — голос містера Шайбеля звучав глухо.

Бет набралася сміливості й підійшла на крок ближче, тицяючи пальцем на одну з циліндричних фігур, яку в своїй уяві вона вже назвала гарматою, але не торкаючись її:

— Ця ходить вгору-вниз або вперед-назад. До кінця, якщо на шляху немає інших фігур.

Містер Шайбель якийсь час мовчав. Тоді вказав на фігуру, чия верхівка нагадувала зрізаний лимон:

— А ця?

Серце дівчинки закалатало.

— По діагоналі.

***

Можна було заощаджувати пігулки, вживаючи ввечері тільки одну, а другу відкладаючи. Бет зберігала запаси в своєму футлярі для зубної щітки, куди ніхто ніколи не зазирав. Треба було просто якомога краще витерти щітку паперовим рушником після чищення зубів або ж узагалі не користуватися нею й потерти зуби пальцем.

Тієї ночі Бет уперше випила три пігулки, одна за одною. Вона відчула легке поколювання поміж волосків на потилиці; щойно вона зробила важливе відкриття. Лежачи на своїй койці у вицвілій блакитній піжамі в найгіршому місці дівчачої спальні, поруч із дверима в коридор і навпроти вбиральні, вона відчула, як сяйво розлилося всім її тілом. Її життя стало простішим: вона дізналася про шахові фігури і про те, як вони рухаються та б’ють одна одну, а завдяки пігулкам, які давали в притулку, вміла викликати приємне відчуття в животі та напружених суглобах рук і ніг.

***

— Добре, дитино, — озвався містер Шайбель. — Тепер можемо пограти в шахи. Я буду за білих.

Бет чистила щітки. Це було після математики, а за десять хвилин починалася географія.

— У мене мало часу, — сказала вона.

Минулої неділі, за ту годину, що Бет провела в підвалі замість недільної школи, вона вивчила всі ходи. Ніхтоніколи не помічав її відсутності на уроці, якщо вона з’являлася на початку, оскільки до них з протилежного кінця міста приїжджала група дівчаток з іншого притулку. Але з географією все було інакше. Бет страшенно боялася містера Шелла, хоч і була найкращою в класі.

Прибиральник сказав своїм глухим голосом:

— Зараз або ніколи.

— У мене географія…

— Зараз або ніколи.

Бет завагалася лише на секунду, перш ніж наважитись. Тоді підтягнула до іншого краю дошки старий ящик з-під молока, який помітила раніше за піччю, сіла й промовила:

— Ходіть.

Містер Шайбель переміг її за чотири ходи тим, що, як вона пізніше дізналася, називалося «дитячим матом». Це було швидко, але не досить швидко, щоб Бет не запізнилася на географію на п’ятнадцять хвилин. Вона сказала, що була у вбиральні.

Містер Шелл стояв за своїм столом, уперши руки в боки. Оглянув клас.

— Хтось із вас, панянки, бачив цю панянку у вбиральні для панянок?

Почулися придушені смішки. Ніхто не підняв руки, навіть Джолін, хоча Бет уже двічі покривала її.

— А скільки панянок із вас були у вбиральні перед уроком?

Знову пролунало кілька смішків і здійнялося три руки.

— А хтось із вас бачив там Бет? Може, вона мила там свої гарненькі ручки?

Ніхто не відповів. Містер Шелл обернувся до дошки, де записував експортні товари Аргентини, і додав слово «срібло». На якусь мить Бет подумала, що питання закрито. Але тоді вчитель оголосив, стоячи спиною до класу:

— П’ять штрафних балів.

За десять штрафних балів дітей шмагали по сідницях шкіряним ременем. Бет куштувала того ременя лише в уяві,але на мить перед очима промайнула картинка вогняного болю в м’яких місцях. Дівчинка приклала руку до грудей, намацуючи на дні нагрудної кишені сорочки ранкову пігулку. Страх відчутно зменшився. Бет уявила футляр для зубної щітки, продовгуватий прямокутний пластиковий контейнер; зараз у ньому лежало ще чотири пігулки — у шухляді металевої тумбочки біля її койки.

Тієї ночі вона лежала горілиць на своєму ліжку. Вона ще не випила пігулку, що тримала в руці. Дослухалася до нічних звуків і помічала, як вони починають здаватися гучнішими, коли очі звикають до темряви. У кінці коридору, на вахті, містер Бірн заговорив із місіс Голланд. Від цього звуку тіло Бет напружилося. Вона примружилась і, втупившись у темну стелю над головою, викликала перед очима картинку шахівниці з білими й зеленими по­лями. Подумки розставила фігури на їхні місця: тура, кінь, слон, ферзь, король, а перед ними — ряд пішаків. Тоді вивела білого королівського пішака на четверту горизонталь. Після цього походила чорними. Вона могла грати так! Це було просто. Бет продовжила відтворювати партію, яку програла.

Вона переставила коня містера Шайбеля на третю горизонталь. Той стояв перед нею, ніби справжній, на уявній біло-зеленій шахівниці на стелі спальні.

Усі звуки вже стихли до гармонійного білого шуму на задньому плані. Бет, щаслива, лежала в ліжку і грала в шахи.

***

Наступної неділі вона заблокувала дитячий мат своїм королівським конем. Вона сто разів перегравала цю партію подумки, поки не витиснула із себе весь гнів та приниження, залишивши тільки чіткі фігури й шахівницю на нічній стелі. Коли в неділю Бет прийшла грати з містером Шайбелем, усі її ходи були відпрацьовані, і вона переставила коня, ніби вві сні. Дівчинці подобалося торкатися фігур, відчувати мініатюрну конячу голову у своїй руці. Коли вона поставила коня на поле, прибиральник насупив брови. Він узяв ферзя за голову й поставив ним шах королю Бет. Але й до цього вона була готова: побачила це в ліжку напередодні ввечері.

На те, щоб загнати її ферзя в пастку, містерові Шайбелю знадобилося чотирнадцять ходів. Бет спробувала грати далі без ферзя, ігнорувати смертельну втрату, але чоловік простягнув руку і зупинив дівчинку, яка саме збиралася перевести пішака.

— Тепер ти здаєшся, — сказав він хрипким голосом.

— Здаюсь?

— Правильно, дитино. Коли ти ось так втрачаєш ферзя, то мусиш здатися.

Бет вирячилася на нього, не зрозумівши. Містер Шайбель відпустив її руку, підняв її чорного короля і поклав на шахівницю набік. Той якийсь час покачався сюди-туди, а потім застиг.

— Ні, — заперечила Бет.

— Так. Ти здалася.

Їй захотілося чимось ударити прибиральника.

— Ви не розповідали про таке правило.

— Це не правило. Це спортивна етика.

Тепер Бет зрозуміла, про що він, але їй це не подобалось.

— Я хочу дограти, — сказала. Підняла короля й поставила на місце.

— Ні.

— Ви маєте дограти, — наполягла Бет.

Містер Шайбель звів брови й підвівся. Дівчинка ще ніколи не бачила його на ногах у підвалі — тільки в коридорах, коли він замітав, чи в класах, коли мив дошки. Тепер йому доводилося трохи сутулитись, аби не вдаритись головою об балки на низькій стелі.

— Ні, — повторив чоловік. — Ти програла.

Це було нечесно. Бет зовсім не було діла до спортивної етики. Вона хотіла грати й вигравати. Хотіла вигравати більше, ніж узагалі коли-небудь чогось хотіла. Вона сказала слово, якого не вимовляла від самої смерті матері:

— Будь ласка.

— Гру скінчено, — відрізав прибиральник.

Бет розлючено втупилася в нього.

— Ви жадібний…

Той опустив руки й повільно проказав:

— Більше ніяких шахів. Геть звідси.

Якби ж лишень вона була більшою. Але це було не так. Бет встала й пішла до сходів, а містер Шайбель мовчки проводжав її поглядом.

***

У вівторок, пройшовши коридором до дверей підвалу зі щітками в руках, Бет виявила, що двері замкнено. Вона двічі натисла на них стегном, але ті не зрушили з місця. Постукала, спершу тихо, а потім гучно, але з того боку не долинуло жодного звуку. Це було жахливо. Дівчинка знала, що містер Шайбель сидить там над шахівницею, що він просто злиться на неї за останній раз, але з цим не було чого вдіяти. Коли вона принесла щітки назад, міс Ґрем навіть не помітила, що Бет не почистила їх і повернулася раніше, ніж зазвичай.

У четвер вона була певна, що все повториться, але ні. Двері було відчинено, і коли вона спустилася сходами, містер Шайбель поводився так, ніби нічого не сталося. Фігури були розставлені. Бет поспіхом витрусила щітки й сіла за дошку. Чоловік уже встиг походити своїм королівським пішаком. Вона походила власним на два поля вперед. Цього разу вона не припуститься помилки.

Прибиральник швидко походив удруге, а вона негайно відповіла на його хід. Вони нічого не говорили й постійно ходили. Бет відчувала напругу, і їй це подобалось.

На двадцятому ходу містер Шайбель вивів коня в невдалий момент, і дівчинка змогла просунути пішака на шосту горизонталь від себе. Чоловік повернув коня. Він змарнував хід, і коли Бет це побачила, її пройняв трепет. Вона розміняла свого слона на того коня. Тоді, на наступному ходу, знову посунула пішака. Ще хід — і він стане ферзем.

Містер Шайбель дивився на це, а потім розлючено простягнув руку і перекинув свого короля. Обоє не сказали ні слова. Це була перша її перемога. Уся напруга вщухла, і те, що відчувала Бет, було найдивовижнішим у її житті.

***

Вона виявила, що може пропускати недільні обіди й ніхто не звертає на це уваги. Це дало їй три години з містером Шайбелем — поки той не йшов додому о пів на третю. Обоє мовчали. Він завжди грав білими і ходив першим, а Бет — чорними. Дівчинка думала, чи не заговорити про це, але не стала.

Однієї неділі, після партії, яку чоловік заледве виграв, він сказав їй:

— Маєш навчитися Сицилійського захисту.

— Що це? — дратівливо відповіла Бет.

Її досі долала прикрість за поразку. Минулого тижня вона перемогла містера Шайбеля двічі.

— Коли білі ходять пішаком на d4, чорні роблять ось так, — він простягнув руку і пересунув білого пішака на дві клітинки вперед — це був його майже незмінний перший хід. Тоді взяв пішака перед чорним ферзевим слоном і поставив його на два поля ближче до середини. Це вперше чоловік показав Бет щось подібне.

— А потім що? — спитала вона.

Містер Шайбель узяв королівського коня та походив ним уперед і ліворуч.

— Кінь на f3.

— Що таке f3?

— Це поле на вертикалі слона з королівського флангу, на третій горизонталі. Куди я щойно поставив коня.

— У полів є назви?

Прибиральник незворушно кивнув. Бет відчувала його нехіть розкривати їй навіть цю інформацію.

— Якщо добре граєш, то так, у них є назви.

Вона подалася вперед.

— Навчіть мене.

Чоловік змірив її поглядом звисока.

— Ні. Не зараз.

Це доводило Бет до сказу. Дівчинка добре розуміла, що в кожного є свої таємниці. В неї вони були. І водночас хотіла перехилитися через шахівницю, вліпити прибиральникові ляпаса й змусити все розповісти. Вона шумно вдихнула.

— Це і є Сицилійський захист?

Містер Шайбель, здається, відчув полегшення від того, що Бет облишила тему назв полів.

— Це ще не все, — відповів він.

Чоловік продовжив показувати їй основні ходи та де­які варіанти. Але не використовував назв полів. Показав їй варіант Левенфіша та варіант Найдорфа і наказав повторити. Бет не припустилася жодної помилки.

Але коли після цього вони грали у справжню гру, містер Шайбель висунув уперед свого ферзевого пішака, і вона одразу зрозуміла, що те, чого він щойно її навчив, у цій ситуації було безглуздим. Бет зиркнула на нього над шахівницею, відчуваючи, що якби мала ніж, то могла б заколоти ним прибиральника. Тоді знову подивилася на дошку й походила своїм ферзевим пішаком, націлена виграти.

Містер Шайбель поставив поруч зі своїм ферзевим пішаком іншого, того, що перед слоном. Він часто так робив.

— Це одна з тих штук? Як Сицилійський захист? — запитала Бет.

— Вони називаються дебютами. — Чоловік не дивився на неї; він спостерігав за дошкою.

— Це один із них?

Чоловік стенув плечима.

— Це ферзевий гамбіт.

Дівчинці стало краще. Вона навчилася від нього чогось іще. Вирішила не брати запропонованого пішака, а залишити напругу на шахівниці. Так їй було більше до смаку. Їй подобалось, як вертикалями й діагоналями ширилася сила фігур. Посеред гри, коли фігури стояли по всій шахівниці, пристрасті, що вирували на дошці, захоплювали Бет. Вона походила своїм королівським конем, відчуваючи, як розкривається його міць.

За двадцять ходів вона взяла обох тур містера Шайбеля, і той здався.

Бет перевернулася на ліжку, поклала на голову подушку, щоб затулити світло з-під дверей до коридору, і почала думати, як поєднати слона й туру, щоб поставити королю неочікуваний шах. Якщо вона пересуне слона, королю буде оголошено шах, і наступного ходу її слон може робити що завгодно — навіть узяти ферзя. Бет досить довго лежала ось так, схвильовано обмірковуючи цей потужний напад. Тоді відкинула подушку, лягла горілиць, розклала шахівницю на стелі та почала перегравати всі свої партії з містером Шайбелем, кожну по черзі. Вона помітила два моменти, коли могла б відтворити щойно вигадану нею комбінацію тури й слона. В одному випадку можна було форсувати цю ситуацію за допомогою подвійної загрози нападу, а в іншому, ймовірно, підготувати її непомітно. Бет подумки повторила ці дві партії з новими ходами і виграла обидві. Тоді щасливо всміхнулася сама до себе та заснула.

***

Учителька математики доручила вичистити щітки іншому учневі, сказавши, що Бет потрібен відпочинок. Це було нечесно, адже в неї і далі були відмінні оцінки з математики, але вдіяти було нíчого. Вона сиділа в класі, поки маленький рудий хлопчик щодня виходив до підвалу зі щітками, і виконувала свої безглузді вправи з додавання й віднімання тремтливою рукою. Вона хотіла грати в шахи чимдалі відчайдушніше.

У вівторок і середу дівчинка випила тільки одну пігулку, а другу відклала. У четвер змогла заснути, з годину програвши в шахи подумки, і зекономила обидві. Так само зробила в п’ятницю. Усю суботу під час роботи на кухні, християнського кіно в бібліотеці по обіді та Бесіди для Особистого Розвитку перед вечерею вона відчувала легеньке тепло, коли згадувала про шість пігулок у футлярі для зубної щітки.

Того вечора, коли оголосили відбій, вона проковтнула їх усі одну за одною й почекала. Ефект, коли він настав, був прекрасним — у її животі розлилась якась солодка легкість, а всі вузли напруги в тілі послабились. Бет намагалася не засинати якомога довше, щоб насолодитися теплом у своєму нутрі, цим глибоким хімічним щастям.

У неділю містер Шайбель запитав, де вона була, і Бет здивувало, що йому не байдуже.

— Мене не випускали з класу, — відповіла.

Чоловік кивнув. Шахівниця була розкладена, і Бет, на свій подив, побачила, що білі фігури стояли з її боку, а ящик з-під молока був на своєму місці.

— Я ходжу перша? — недовірливо запитала дівчинка.

— Так. Відтепер будемо мінятися. Це за правилами.

Бет сіла й походила королівським пішаком. Містер Шайбель мовчки висунув свого слонового з ферзевого флангу. Вона пам’ятала ходи. Вона ніколи їх не забувала. Прибиральник зіграв варіант Левенфіша; Бет не зводила очей з довгих діагоналей можливих траєкторій його слона, якими той будь-якої миті міг кинутись убік. І знайшла спосіб нейтралізувати його на сімнадцятому ходу. Їй вдалося розміняти його на свого слабшого слона. Тоді в гру вступив її кінь, потім тура, і ще за десять ходів Бет поставила мат.

Це було нескладно: лишень уважно спостерігати й уявляти собі варіанти розвитку подій.

Цей мат заскочив чоловіка зненацька; Бет запопала короля на восьмій горизонталі, простягнувши руку через усю дошку і твердо встановивши свою туру на матовому полі.

— Мат, — спокійно оголосила вона.

Сьогодні містер Шайбель здавався інакшим. Він не супився, як завжди, коли Бет перемагала. Він подався вперед і промовив:

— Я навчу тебе шахової нотації.

Дівчинка звела погляд.

— Назви полів. Тепер я тебе навчу.

Вона примружилась.

— Тепер я досить добре граю?

Чоловік хотів був щось сказати, але передумав.

— Скільки тобі років, дитино?

— Вісім.

— Вісім років. — Він нахилився вперед, наскільки йому дозволяло величезне черево. — Правду кажучи, дитино, ти неймовірна.

Вона не зрозуміла, що він має на увазі.

— Вибач, — містер Шайбель потягнувся по майже порожню пляшку, що стояла на підлозі. Тоді закинув голову й надпив із неї.

— Це віскі? — запитала Бет.

— Так, дитино. Але нікому не кажи.

— Не скажу, — пообіцяла вона. — Навчіть мене шахової нотації.

Прибиральник поставив пляшку назад. Бет якусь мить спостерігала за його рухами поглядом, думаючи про те, як смакує віскі і як людина почувається, коли вип’є його. Тоді перевела погляд і знову зосередилася на шахівниці з її тридцятьма двома фігурами, від кожної з яких ширилася власна мовчазна сила.

***

Якось вона прокинулася посеред ночі. На краєчку її ліжка хтось сидів. Бет напружилась.

— Розслабся, — прошепотіла Джолін. — Це лише я.

Бет нічого не відповіла, просто лежала й чекала.

— Я подумала, тобі буде цікаво спробувати дещо, — сказала Джолін. Засунула руку під ковдру та обережно поклала її на живіт Бет. Вона лежала горілиць. Джолін не забирала руки, а тіло Бет не розслаблялося.

— Не затискайся, — прошепотіла Джолін. — Я не зроб­лю тобі боляче. — Вона тихенько захихотіла. — Я просто збуджена. Знаєш, що таке бути збудженою?

Бет не знала.

— Просто розслабся. Я лише трохи погладжу. Буде приємно, якщо ти не опиратимешся.

Бет повернула голову до дверей у коридор. Вони були зачинені. З-під них, як завжди, пробивалося світло. Вона чула далекі голоси біля вахти.

Рука Джолін рухалася донизу. Бет похитала головою.

— Не… — зашепотіла.

— Та цить уже, — перебила її Джолін. Її рука опустилася ще далі, а один палець почав рухатися сюди-туди. Боляче не було, але щось у Бет опиралося цьому. Дівчинка відчула, як пітніє. — О, бляха, — мовила Джолін. — Мабуть, це дуже приємно. — Вона посунулася ближче до Бет і взяла її долоню вільною рукою, тягнучи її до себе. — Ти теж мене торкнися, — сказала.

Бет розслабила руку. Джолін завела її під свою нічну сорочку, поки пальці дівчинки не намацали щось тепле й вологе.

— Ну ж бо, натисни трохи, — прошепотіла Джолін. Тон її шепоту був страхітливий. Бет послухалась і натисла сильніше. — Ну ж бо, мала, — шепотіла вона, — порухай вгору-вниз. Ось так.

Вона почала терти Бет пальцем. Та була нажахана. Бет кілька разів потерла Джолін, докладаючи зусиль, зосере­джуючись на цій дії. Її обличчя змокло від поту, а вільна рука стискала простирадло з усією силою.

Тоді лице Джолін опинилося біля її обличчя, а рука обійняла її за груди.

— Швидше, — прошепотіла Джолін. — Швидше.

— Ні, — сказала Бет уголос, налякана. — Ні, я не хочу. — Вона забрала руку.

— От срань, — голосно мовила Джолін.

У коридорі почулися поспішні кроки, і двері розчахнулися. До спальні ввірвалося світло. Це була одна з нічних наглядачок, яких Бет не знала. Пані стояла на порозі цілу хвилину. Усе було тихо. Джолін пішла. Бет ненаважувалась поворухнутися, щоб перевірити, чи та повернулася до свого ліжка. Нарешті жінка пішла. Бет обернулася й побачила обриси тіла Джолін у її постелі. У тумбочці Бет лежало три пігулки; дівчинка випила всі три. Тоді лягла на спину й почекала, поки поганий присмак у роті не мине.

На ранок у їдальні Бет почувалася розбитою через недосип.

— Ти найпотворніша біла дівчинка у світі, — прорекла Джолін театральним шепотом. Вона підійшла до Бет, яка стояла в черзі за мюслями. — У тебе потворний ніс і потворне обличчя, а шкіра в тебе як наждак. Ти біла бидлота, рагульська сучка.

І Джолін, задерши голову, пішла до віконця з яєчнею.

Бет нічого не сказала, адже знала, що це була правда.

***

Король, кінь, пішак. Пристрасті на шахівниці ледве не розривали її на частини. Тоді — гуп! — упав ферзь. Тури по кутках дошки спершу зволікали, але трималися наготові, нарощуючи напругу, а тоді вивільняючи її за один-єдиний хід. На уроках природознавства міс Гедлі розповідала про магніти, про «силові лінії». Бет, яка мало не засинала від нудьги, різко прокинулась. Силові лінії: слони на діагоналях; тури на вертикалях.

Стільці в класі можна було вважати полями. Якби рудоволосий хлопчик на ім’я Ральф був конем, вона могла б підняти його й перевести на два стільці вперед і один убік, примостивши його на порожнє місце біля Деніз. Це означало б шах Бертранду, який сидів за першою партою і був, як вирішила Бет, королем. Вона всміхнулася від цієї думки. Вони з Джолін за тиждень із гаком не сказали одна одній ні слова, але Бет недозволяласобі плакати. Їй було майже дев’ять, і їй не потрібна була Джолін. Неважливо, що вона про це думала. Їйне потрібна була Джолін.

***

— На, — сказав містер Шайбель. Він простягнув їй щось у коричневому паперовому пакеті. Це була важка книжка в м’якій обкладинці — «Сучасні шахові дебюти».

Бет почала гортати сторінки, не вірячи власним очам. Вони були вкриті довгими стовпчиками шахових нотацій. Там були маленькі зображення шахівниці й розділина кшталт «Дебюти ферзевого пішака» та «Системи Індійського захисту». Бет підвела погляд. Чоловік дивився на неї, суплячи брови.

— Це найкраща книга для тебе, — сказав він. — З неї ти дізнаєшся все, що хочеш.

Дівчинка нічого не сказала, а сіла на свій ящик з-під молока біля шахівниці, надійно тримаючи книжку на колінах і чекаючи на гру.

***

Найнуднішим предметом була англійська мова та література, з повільним голосом містера Есперо та поетами, що мали імена на кшталт Джон Ґрінліф Віттьєр чи Вільям Каллен Браянт. «Куди веде тебе / Твій шлях самотній в небі надвечірнім»…3 Це було тупо. А вчитель читав уголос, виразно вимовляючи кожне слово.

Поки містер Есперо читав, Бет тримала «Сучасні шахові дебюти» під партою. Вона по черзі вивчала кожен варіант, розігруючи їх подумки. На третій день нотації — e4, Кf3 — перетворилися в її меткому розумі на матеріальні фігури на реальних полях. Вона легко бачила їх; шахівниця була їй не потрібна. Можна було сидіти ось так, із «Сучасними шаховими дебютами» на колінах, укритих синьою плісированою саржевою спідницею, які видавали в притулку «Метуен», і поки містер Есперо бурмотів про те, як велика поезія збагачує дух, або цитував уголос рядки на кшталт: «До того, хто з природою зв’язок / Підтримує, природа промовляє / Мільйоном голосів», — шахові фігури переміщалися перед примруженими очима Бет. Наприкінці книжки були записані деякі класичні партії до самого кінця, до здачі на двадцять сьомому ходу чи нічиєї на сороковому, і дівчинка навчилася проганяти в думках цілий балет фігур, інколи відчуваючи, як перехоплює подих від елегантності комбінованого нападу або жертви чи від стримуваної рівноваги сил у певній ситуації. І вона завжди зосереджувалася на виграші або на можливості виграшу.

«В годину щастя / це мова радості й веселий усміх, / і красномовна врода…»4, — читав містер Есперо, а думки Бет палко, натхненно витанцьовували, захоплені геометричною пишнотою шахів, і тонули у великих перестановках, які відкривалися її душі, а та відкривалася до них.

***

— Біле бидло! — прошипіла Джолін, коли вони виходили з уроку історії.

— Негритоска, — прошипіла Бет у відповідь.

Джолін стала й витріщилася на неї.

***

Наступної суботи Бет ужила шість пігулок і здалася їхній солодкій хімії, поклавши одну руку на живіт, а іншу — на піхву. Це слово вона знала. Це була одна з небагатьох речей, яких мама навчила її перед тим, як розбитись на «шевроле». «Підмийся, — казала мама у ванні. — І гарненько помий піхву». Бет порухала пальцями вгору-вниз, як робила Джолін. Приємно не було. Принаймні не їй. Бет забрала руку й провалилася назад у розслаблений стан від пігулок. Може, вона була замала. Джолін була старша на чотири роки, і в неї там росло кучеряве волосся. Бет його тоді відчула.

***

— Доброго ранку, бидлото, — спокійно сказала Джолін. Вираз її обличчя був розслаблений.

— Джолін! — гукнула Бет. Та підійшла ближче. Окрім них двох, поруч нікого не було. Це було в роздягальні після фізкультури.

— Чого ти хочеш? — запитала Джолін.

— Хочу знати, що таке членосос.

Джолін витріщилася на неї на якусь мить. Тоді розсміялася.

— Бляха, — сказала. — Ти знаєш, що таке член?

— Ні, не думаю.

— Це ота штука, яка є в хлопців. Наприкінці книжки про здоров’я. Схожа на палець.

Бет кивнула. Вона пам’ятала ту картинку.

— Ну, сонце, — серйозно мовила Джолін, — є дівчата, які люблять смоктати той палець.

Бет замислилася.

— Хіба вони ним не пісяють? — уточнила вона.

— Сподіваюсь, він очищується, — сказала Джолін.

Бет пішла, шокована. І досі збентежена. Вона чула про вбивць і катів; удома бачила, як сусідський хлопчак до півсмерті забив свого пса важким ціпом; але не розуміла, як хтось може робити те, про що розповіла Джолін.

***

Наступної неділі вона виграла п’ять партій поспіль. Вона грала з містером Шайбелем уже три місяці і знала, що він більше не в змозі її побити. Жодного разу. Вона передбачала кожний виверт, кожну загрозу, які він умів провернути. Йому не вдавалося заплутати її своїми конями, чи втримати фігуру на небезпечному полі, чи залякати її, взявши якусь важливу фігуру. Бет усе передбачала й запобігала загрозі, не припиняючи готувати напад.

Коли вони закінчили, прибиральник перепитав:

— Тобі вісім років?

— У листопаді буде дев’ять.

Він кивнув.

— Ти прийдеш наступної неділі?

— Так.

— Добре. Приходь обов’язково.

Наступної неділі в підвалі, крім містера Шайбеля, був іще один чоловік. Той був худорлявий, одягнений у смугасту сорочку з краваткою.

— Це містер Ґанц із шахового клубу, — відрекомендував його містер Шайбель.

— Шахового клубу? — повторила Бет, розглядаючи новоприбулого чоловіка. Він трохи скидався на містера Шелла, хоч і всміхався.

— Ми граємо разом у клубі, — пояснив містер Шайбель.

— Я треную команду старшокласників. У «Дункан-Гай», — сказав містер Ґанц.

Бет ніколи не чула про таку школу.

— Зіграєш зі мною? — запропонував містер Ґанц.

Замість відповіді дівчинка всілася на ящику з-під молока. Збоку від шахівниці стояв складаний стілець. Містер Шайбель умостив у нього своє опасисте тіло, а містер Ґанц сів на табурет. Простягнув руку швидким нервовим рухом і взяв двох пішаків: білого й чорного. Склав долоні пригорщею, потрусив пішаків, а тоді витягнув до Бет два стиснуті кулаки.

— Обирай руку, — сказав містер Шайбель.

— Навіщо?

— Гратимеш за тих, кого обереш.

— А-а, — вона простягнула руку й легко торкнулася лівої руки містера Ґанца. — Оця.

Чоловік розтулив пальці. На його долоні лежав чорний пішак.

— Вибач, — сказав він, усміхаючись. Від його усмішки Бет стало незатишно.

Шахівниця вже стояла чорними до Бет. Містер Ґанц поставив пішаків на місця, походив пішаком на e4, і дівчинка розслабилась. Вона вивчила кожнісінький рядочок про Сицилійський захист у книзі. Вона поставила свого пішака перед слоном ферзевого флангу на два поля вперед. Коли її суперник походив конем, Бет вирішила скористатися варіантом Найдорфа.

Але містер Ґанц був трохи зарозумним для цього. Він грав краще за містера Шайбеля. А втім, після пів десятка ходів Бет зрозуміла, що його легко побити, і рухалася до перемоги спокійно й безжально, поки не змусила чоловіка здатися на двадцять четвертому ходу.

Він поставив свого короля збоку від дошки.

— Ти, безперечно, знаєшся на грі, юна панно. У тебе тут є команда?

Дівчинка з нерозумінням втупилася в нього поглядом.

— Інші дівчата. Тут є шаховий клуб?

— Ні.

— Де ж ти тоді граєш?

— Тут.

— Містер Шайбель сказав, що ви граєте з ним по кілька партій щонеділі. Що ти робиш між тим?

— Нічого.

— Але як ти тоді тренуєшся?

Бет не бажала розповідати йому про те, як подумки грає в шахи на уроках і ночами в ліжку. Щоб відволікти містера Ґанца, запропонувала:

— Хочете зіграти ще раз?

Він засміявся.

— Добре. Тепер твоя черга грати білими.

Вона перемогла його ще спритніше, почавши з дебюту Реті. У книжці його назвали «гіпермодерною» системою; Бет подобалось, як у ньому використовується білопільний слон. За двадцять ходів дівчинка зупинила містера Ґанца і вказала йому на мат, який збиралася оголосити за три ходи. Чоловікові знадобилося пів хвилини, щоб побачити це. Не вірячи очам, він похитав головою і поклав свого короля набік.

— Це надзвичайно, — промовив він. — Я ніколи не бачив нічого подібного. — Містер Ґанц підвівся й підійшов до печі, біля якої Бет помітила маленький пакет із магазину. — Зараз я мушу йти. Але я приніс тобі подарунок.

Він передав їй пакет. Бет зазирнула всередину, сподіваючись побачити ще одну книжку з шахів. Подарунок був загорнутий у рожевий обгортковий папір.

— Розпакуй, — сказав містер Ґанц, усміхаючись.

Дівчинка вийняла пакунок і зірвала вільно обгорнутий папір. Під ним була рожева лялька в синій візерунчастій сукні та з губками бантиком. Бет якусь мить дивилася на неї.

— Ну як? — запитав містер Ґанц.

— Хочете зіграти ще раз? — запропонувала Бет, тримаючи ляльку за руку.

— Мушу йти, — відповів чоловік. — Може, приїду ще раз наступного тижня.

Вона кивнула.

У кінці коридору стояла велика бочка для бензину, яку використовували як смітник. Дорогою на недільне кіно, проходячи повз бочку, Бет викинула в неї ляльку.

***

На уроці охорони здоров’я Бет знайшла ту картинку наприкінці книжки. На одній сторінці було зображено жінку, а на іншій — чоловіка. Це були прості рисунки без тіней. Обоє стояли з опущеними руками, оберненими долонями назад. На трикутнику під пласким животом у жінки була проста вертикальна риска. У чоловіка такої риски не було, а якщо й була, її не було видно. Натомість він мав щось схоже на маленький гаманець, попереду якого звисала невеличка кругляста штучка. Джолін сказала, що вона схожа на палець. Це й був його член.

Учитель, містер Г’юм, розповідав, що потрібно їсти свіжу зелень бодай раз на день. Він почав записувати назви листових овочів на дошці. За великим вікном ліворуч від Бет розквітала рожева камелія. Дівчинка розглядала зображення голого чоловіка, марно намагаючись знайти якийсь секрет.

***

Наступної неділі містер Ґанц повернувся. Він приніс власну шахівницю. На ній були чорні та білі поля, а фігури лежали в дерев’яній скриньці, оббитій червоною повстю. Вони були зроблені зі шліфованого дерева; на білих було видно текстуру. Поки містер Ґанц розставляв їх, Бет витягнула руку й підняла одного з коней. Він був важчим, ніж ті, якими вона грала, а внизу мав кружечок зеленого фетру. Бет ніколи раніше не думала про володіння речами, але їй хотілося мати цей набір для шахів.

Містер Шайбель розклав свою шахівницю, як зазвичай, і приніс іще один ящик з-під молока до шахівниці містера Ґанца. Тепер дві дошки лежали поруч за кількадесят сантиметрів одна від одної. Був сонячний день, і яскраве світло сочилося до приміщення, просіюючись крізь низенькі кущі обік стежки скраю будівлі. Поки розставляли фігури, всі мовчали. Містер Ґанц обережно забрав коня з руки Бет і поставив його на початкове місце.

— Ми подумали, що ти можеш зіграти з нами обома, — сказав він.

— Одночасно?

Чоловік кивнув.

Її ящик з-під молока поставили між двома шахівницями. Вона грала білими в обох партіях, і в обох почала з пішака на e4.

Містер Шайбель відповів Сицилійським; містер Ґанц походив пішаком на e5. Бет навіть не доводилося зупинятись і думати над варіантами. Походила обидва рази й утупилася за вікно.

Вона побила їх обох без жодних зусиль. Містер Ґанц розставив фігури, і все почалося спочатку. Цього разу Бет походила пішаком наd4 в обох партіях, а тоді пішаком на c4 — ферзевий гамбіт. Вона почувалася глибоко розслабленою, майже як уві сні. Близько півночі дівчинка вжила сім пігулок транквілізаторів, і та млість ще не минулася повністю.

Десь на середині партій вона дивилася на кущ із рожевими квітами, коли почула голос містера Ґанца:

— Бет, я походив слоном на f4.

На що замріяно відповіла:

— Кінь на e5.

Кущ, здавалося, аж світився у весняних сонячних променях.

— Слон на g5, — сказав містер Ґанц.

— Ферзь на d4, — відповіла Бет, так само не дивлячись.

— Кінь на c6, — прохрипів містер Шайбель.

— Слон на b5, — відказала дівчинка, не зводячи очей із рожевих суцвіть.

— Пішак на g6, — у голосі містера Ґанца вчувалася дивна м’якість.

— Ферзь на a4, шах, — мовила Бет.

Вона почула, як містер Ґанц різко втягнув повітря. За секунду він озвався:

— Король на f8.

— Мат за три ходи, — сказала Бет, не повертаючись. — Перший шах — конем. Навколо короля два чорні поля, і слон блокує обидва. Тоді кінь ставить мат.

Містер Ґанц повільно видихнув.

— Господи Боже! — промовив він.

2

Усі дивилися суботнє пообіднє кіно, коли містер Ферґюссен прийшов відвести Бет до кабінету місіс Дірдорф. То був фільм про манери за столом під назвою «Як поводитись за вечерею», тож дівчинка не заперечувала. Але була нажахана. Вони дізналися, що вона пропускала недільну школу? Що відкладає пігулки? Поки містер Ферґюссен у своїх білих брюках і футболці вів її довгим коридором, устеленим зеленим лінолеумом із чорними тріщинками, ноги в Бет тремтіли, а коліна підгиналися. Її грубі коричневі черевики скрипіли по лінолеуму, і вона мружилася в яскравому світлі люмінесцентних ламп. Напередодні в неї був день народження. Ніхто цього не помітив. Містер Ферґюссен, як і зазвичай, мовчав, швидко крокуючи поперед нею коридором. Біля дверей із матовим склом і табличкою «ГЕЛЕН ДІРДОРФ — ДИРЕКТОРКА» він зупинився. Бет штовхнула двері й увійшла.

Секретарка в білій блузці сказала їй іти далі до кабінету директорки. Місіс Дірдорф чекала на неї. Бет відчинила масивні дерев’яні двері і зайшла. У червоному кріслі сидів містер Ґанц у коричневому костюмі. Місіс Дірдорф сиділа за письмовим столом. Вона розглядала Бет з-понад окулярів у черепаховій оправі. Коли дівчинка ввійшла, містер Ґанц ніяково всміхнувся й підвівся з крісла. Тоді знову незграбно сів.

— Елізабет, — сказала місіс Дірдорф.

Бет зачинила за собою двері й стала за кілька кроків від них. Вона дивилася на жінку.

— Елізабет, містер Ґанц говорить, що ти… — директорка поправила окуляри на носі, — …ти — обдарована дитина. — Вона зиркнула на Бет, ніби очікуючи, що та почне заперечувати. Але Бет мовчала, тож жінка повела далі: — У нього до нас незвичне прохання. Він хоче, щоб ти відвідала старшу школу у… — місіс Дірдорф знову глянула на містера Ґанца.

— У четвер, — підказав той.

— У четвер. Після обіду. Він стверджує, що ти — феноменальна шахістка. І хоче, щоб ти зіграла в шаховому клубі.

Бет нічого не відповіла. Вона досі була налякана. Містер Ґанц прочистив горло:

— У клубі дюжина членів, і я хотів би, щоб ти зіграла з ними.

— Ну? — перепитала місіс Дірдорф. — Ти цього хотіла б? Ми можемо оформити це як екскурсію. — Вона похмуро всміхнулася містерові Ґанцу. — Ми намагаємось давати нашим дівчаткам можливість здобути досвід за стінами притулку.

Бет уперше про таке чула; вона не знала жодної дитини, яка коли-небудь кудись їздила.

— Так, — відповіла вона. — Я хочу.

— Добре, — сказала місіс Дірдорф. — Тоді домовились. Містер Ґанц забере тебе з однією зі старшокласниць у четвер після обіду.

Чоловік підвівся, збираючись іти, і Бет хотіла піти за ним, але місіс Дірдорф покликала її.

— Елізабет, — заговорила директорка, коли вони залишились удвох, — містер Ґанц повідомив мені, що ти граєш у шахи із нашим господарником.

Дівчинка вагалася, що відповісти.

— З містером Шайбелем.

— Так, пані.

— Це дуже неправильно, Елізабет. Ти ходила до підвалу?

Якусь мить вона думала збрехати. Але місіс Дірдорф було нескладно дізнатися правду.

— Так, пані, — повторила Бет.

Вона очікувала на вибух гніву, але голос жінки був на диво розслаблений.

— Так не можна, Елізабет, — сказала вона, — адже в притулку «Метуен» діють високі стандарти. Ми не можемо дозволити тобі грати в шахи в підвалі.

Бет відчула, як у животі щось напружилось.

— Здається, в комірчині для ігор є шахівниця, — мовила місіс Дірдорф. — Я попрошу Ферґюссена пошукати.

У приймальні задзвонив телефон, і на апараті директорки замиготів вогник.

— Це все, Елізабет. Слідкуй за своїми манерами у старшій школі і не забудь почистити нігті.

***

У газетних коміксах про майора Гупла майор Гупл ходив до клубу «Оулз». Там чоловіки сиділи у старих великих кріслах, пили пиво й розмовляли про президента Айзенгауера і про те, скільки їхні дружини витрачають на капелюшки. У майора Гупла було велике черево, як у містера Шайбеля, а коли він сидів у клубі «Оулз» із пляшкою темного пива в руці, слова виривалися з його рота маленькими бульбашками. У найбільшій бульбашці було написано те, що він говорив, наприклад, «Пхе» чи «Овва!». Ото й був «клуб». Щось на кшталт читальної зали в бібліотеці притулку. Можливо, Бет гратиме з тими дванадцятьма людьми в подібній кімнаті.

Бет нікому про це не сказала. Навіть Джолін. Лежала в ліжку після відбою і думала про це з нетерплячим здриганням у животі. Чи зможе вона зіграти так багато партій? Дівчинка перекотилася горілиць і нервово помацала кишеньку піжами. Там лежали дві пігулки. До четверга лишалося шість днів. Можливо, містер Ґанц мав на увазі, що Бет гратиме одну партію з однією людиною, а тоді наступну з іншою, якщо так було правильно.

Вона пошукала слово «феноменальний». У словнику зазначалося: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». Тепер Бет подумки повторювала ці слова про себе: «Рідкісний, незвичайний, винятковий». У її голові вони перетворилися на мелодію.