Облога. Повісті. Оповідання ebook

УДК 821.161.2-321.6

Т98

Тютюнник Григір

Т98 Облога. Повісті. Оповідання / Григір Тютюнник; передм. Олени Пелешенко. — К. : Віхола, 2024. — 360 с. — (Серія «Неканонічний канон»).

ISBN 978-617-8178-30-7

«І на мить не хотів би повернутися у своє дитинство», — часто казав Григір Тютюнник про своє життя. Однак повертався туди знову й знову, складаючи у своїх творах пазл з (авто)біографій маленьких персонажів, на долю яких випали тяжкі випробування: війна, радянський тоталітаризм, злидні, насильство…

Повісті, новели й оповідання Григора Тютюнника зосереджені на розкритті внутрішнього світу людини — дитини, юнака, молодої жінки — з усіма переживаннями й трагічними фаталістичними нотками. Цей світ такий крихкий і вразливий на тлі невблаганно жорстокого виру воєнного та післявоєнного життя, а біль, який несуть у своїх серцях юні персонажі, залишається з читачем надовго.

Текст звірено за виданням:

Тютюнник Григір. Вибрані твори: Оповідання. Повісті. — Київ: Дніпро, 1981.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Олена Пелешенко, передмова, 2024

© Володимир Гавриш, обкладинка, 2024

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

неканонічний канон:

Коли міркуєш про канон української літератури, у пам’яті спливають лише кілька прізвищ зі шкільної програми — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький… Хоча насправді цей перелік значно ширший та різноманітніший.

Перед вами серія «Неканонічний канон», за допомогою якої ми хочемо поговорити про всіх тих, кого не знали, чиї тексти ми читали, не розуміючи контексту тогочасної реальності. Перед вами серія, покликана перевідкрити знайомих незнайомців. У ній ви знайдете цілий спектр українських авторів та їхніх творів — від Підмогильного і Багряного до Хвильового та Йогансена, від вишуканого інтелектуального роману до динамічного пригодницького, від новаторської урбаністичної прози до психологічних текстів.

Кожен текст супроводжується ключами для прочитання від українських літературознавців. Вони розкажуть, на що варто звернути увагу, і допоможуть подивитися на твори українських класиків по-новому.

Джерело: Лубни, 1974 р.

ЦДАМЛМ України, ф. 966, оп. 1, од. зб. 19, арк. 2.

Ключ до розуміння тексту:Дитинство, війна, мова втрачена та віднайдена: ключові теми життя і творчості Григора Тютюнника

Григір Тютюнник писав коротко, сильно та магнетично сповідально. Йому судилося стати одним з найяскравіших авторів покоління бунтарів-­правдолюбів 1960-х. Якось ще початківцем у щоденнику вичерпно змалював свого улюбленого персонажа: «Треба написати повість про хлопчика років 11–12. Війна. Каліцтво і запізнілий розвиток. Писати від “я”». Здебільшого героями Григорія Тютюнника-­молодшого будуть саме діти — знайди, «сини полку» та сироти, — що на очах у читача дорослішають і розкривають зав’язь свого «я». Або дорослі, котрі, сповідаючись перед читачем або оповідачем у прожитому, оголюють свою внутрішню дитину. Декорації можуть бути різними: ностальгійно виписана рустикальна Полтавщина («Оддавали Катрю», «Печена картопля»), промисловий Донбас («Климко») або стародавній Київ, сонце над яким таке «кругле густо-­червоне і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою» («День мій суботній»). Однаково і в часи війни («Облога») та повоєння («На згарищі»), і в часи миру («Зав’язь», «Деревій», «Поминали Маркіяна») Григора Тютюнника цікавить людське в людині, яке проявляється у кризовій ситуації, коли перед очима пробігає все життя.

Більшість текстів Тютюнника — це дружня розмова про сокровенне.

Саме в процесі відвертої бесіди, сповіді в християнському храмі або на сеансі психотерапії людина може знову пережити травматичний досвід у безпечному середовищі. Тютюнник вірить, що «в кожної людини є в житті своя, хай маленька вершина, апогей». І розкриває її в діалозі. Одразу виникають паралелі з Ірвіном Яломом — американським письменником і психіатром, професором психіатрії Стенфордського університету, який вирішив застосувати методи екзистенційної психотерапії в літературі, відтак немов запрошуючи персонажів своїх текстів («Коли Ніцше плакав», «Шопенгауер як ліки. Психотерапевтичні історії») артикулювати задля зцілення свої дитячі травми й притлумлені бажання. Герої Тютюнника перепроживають події, проговорюючи їх з оповідачем, який може виявитися чи випадковим подорожнім, чи близькою людиною: «Зараз, як ніколи, проза повинна за лаконізмом наблизитися до усної розповіді». Щоб досягти цього стилю, авторові треба було зжитися зі своїми героями, навчитися «відчувати людину, як рана сіль».

Попри стереотипне уявлення про Григора Тютюнника як дитячого письменника, він ніколи ним не був уповні. У моторошних сюжетах, де юність зустрічається з насильством, злиднями чи зрадою, немає місця казці. Такими є тексти Василя Стефаника («Діточа пригода»), такими є Тютюнникові новели, такою є мала проза Василя Портяка, який дебютував уже за незалежної України.

Війна та радянський тоталітаризм вихоплює маленьких персонажів і персонажок Тютюнникових текстів із безтурботного слимакування, не питаючи, чи хочуть вони засвоювати лексикон гіркого знання дорослих та наскільки він суперечить можливостям вікової психології. Сирота й дитина війни Харитон («Облога») добре знає, що люди вмирають. Герої, діти, їхні матері. Він добре знає, яким цинічним є дорослий світ: «Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені свої гризоти і всілякі незлагоди — наче сміття у драний кошик викидали».

Скільки автобіографізму в текстах Григора Тютюнника? Сам автор стверджував, що автобіографічними бувають лише мемуари: «Ні, не свої жалі дитинства, не свій голод, не свого без вини винного батька хотів я згадати, а жалі всього мого покоління і багатьох без вини винуватих батьків».

Радше йдеться про пазл анонімних біографій, з яких Тютюнник вибудовує панораму свідчень про епоху, оповідати про яку часто доводиться в умовах «правди за пазухою» під пильним поглядом товариша радянського цензора.

Автор «Климка» й «Облоги» часто казав, що: «І на мить не хотів би повернутися в своє дитинство». Проте Григір Тютюнник завжди озирається в темні часи, у тридцяті та сорокові, бо в самому акті озирання, як стверджує Курт Воннеґут на сторінках роману «Бійня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей», є щось дуже людське й гуманістичне. Тому дружина Лотова озирається на спалені гнівом Господнім Содом і Гоморру. Тому озирається Орфей.

Біографії героїв Григора Тютюнника — Климка, Кат­рі, Харитона, Миколи Порубая — афористично лапідарні й водночас вичерпні. Як і в бароковій містерії, сила тут чаїться між рядками й домислюється з контексту, а не виводиться на кін. Удаючись до влучної метафори Ірини Старовой­т, тісні слова Тютюнника «злютовані умовчанням не сказаного, але переданого поза словами».

Тютюнник завжди усвідомлював себе частинкою колективної історії. Згадаймо принагідно заголовки, під якими друкували поети-­шістдесятники свої поетичні збірки. Борис Олійник — «Ми знаєм, для чого жить!». Або Дмитро Павличко — «Правда кличе». Про двох чудових поетів тих років — Миколу Вінграновського та Івана Драча — Григір Тютюнник занотував: «Обидва справили на мене враження джерел, які пробили твердь». Шістдесятники марили промовляти від імені свого покоління, його мрій і генераційних травм.

Ніла Зборовська свого часу зауважила, що для феномена шістдесятництва «наївний (стихійний) моральний мазохіст» був «показовою фігурою». Біографія запального, чесного, щирого та інтелігентного нонконформіста Тютюнника у цьому контексті справді є типовою. Він не приймає релятивної моралі та не може жити за межею добра і зла. Відштовхуючись від теорії Едипового комплексу Зиґмунда Фройда, дослідниця відзначає, що в «психологічній ситуації Тютюнника домінувало пасивне розв’язання Едипового комплексу, коли замість свідомої ніжної любові до матері й ідентифікації з мужнім батьком формується несвідома образа на матір і ніжна любов до батька, що продукує тип наївного сина».

Уже перша новела Григора Тютюнника «В сутінки» (1961), якій судилося пережити перехід автора з російської на українську мову та відтак бути написаною двічі — покаже нам хлопчика у світі без батька, хлопчика, якому материна «пісня морозом пішла… по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…». Погодьтеся, зразковий психоаналітичний сюжет ревнощів сина до матері. Але який же психоаналіз без життєтексту?

Григір народився в cелі Шилівка на Полтавщині. Головний герой новели «Чудасія», озираючись у минуле, хіба зітхне: «на мій вік три голодовки випало і три війни! От і поділіть: на кожні десять років або те, або те». Читаймо ці рядки як автобіографічну криптограму, що передає також ідеологічно цензуровані досвіди родини Тютюнників. У «Автобіографії» перше десятиріччя життя Григора постає часом межових досвідів, де кожен день міг стати останнім: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах…». Репресований був і дід Григора Тютюнника по материній лінії, Михайло Тимофійович Сивокінь.

Ніч із 29 на 30 листопада 1937 року, коли заарештували тата, Григір пам’ятав усе життя: відчайдушна спроба догнати «чорний ворон», лють та неможливість щось змінити. Болісне прощання з батьком, якого везуть у нікуди, переживає і Харитон в «Облозі». Радянська влада стирала межі між приватним і публічним, забороняючи згадувати про «ворога народу» в будь-яких контекстах. Не залишилося ані світлин, ані могили батька. У 1958 ро­ці прийшло повідомлення, що Михайла Тютюнника реабілітовано посмертно, як і його брата Павла Васильовича, розстріляного в 1937-му.

Новела «В сутінки» показує, що травми Тютюнникових безбатченків не можливо перерости з віком; їм усе життя бракуватиме ідеального співрозмовника, заступника з плоті та крові, здатного обгородити від жорстокого світу:

«Потім я час­то чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тати. Я тільки тріньки-­трінечки пам’ятаю тата [...]. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».

Сибір згубила і батька оповідача новели «Три зозулі з поклоном», що теж звався Михайлом, поламала долю його синові та його жінкам — дружині Софії та закоханої в нього до нестями Марфи Яркової. Образи Софії та Марфи, до слова, невигадані: за родинним переказом, у моторошному 1937-му мама Григора вирушила до Сибіру з жінкою-­суперницею, яка дуже любила тата, «розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки». Бо горе, як і смерть, усіх урівнює. Така ось таємниця «великої любові», «любові всевишньої» на мотив мимохіть почутої Григором Тютюнником пісні «Летіла зозуля через мою хату», виконаної сліпим бандуристом.

Але скоро мама вийшла заміж удруге. Не надто переймаючись почуттями сина. Як і оповідач новели «В сутінки», Григір зненавидів вітчима, надзвичайно гостро сприйнявши появу в хаті іншого чоловіка, його неприємний смішок та «важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос». Хлопчик почувався покинутим напризволяще: «Мати схопились [...]. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний само­впевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі… Яке їм до мене діло?».

Олена Черненко, дружина старшого брата письменника, пригадує, як уже дорослим Григір докоряв матері: «Мамо, скажіть, а ви любили тата? Ні, не любили! А навіщо ж ви прийняли приймака?». Ба більше, Ївга Федотівна, перша дружина Михайла Тютюнника, упі­знала в сюжеті дебютної новели Тютюнника прототипи та «обвиняла Гришу, що він неправильно зробив — не треба було писати про свою матір».

Попри те що син з матір’ю завжди підтримував зв’язок, допомагав і регулярно писав листи, Ганна Михайлівна приїздила до нього в редакцію, стосунки все одно бували напруженими. Інколи Григір, як і центральний персонаж однойменного роману Агатангела Кримського «Андрій Лаговський», дорікав матері за дрібниці. Наприклад, небажання якось змінюватися та вчитися грамоти, коли це стало доступно. У листі Ганни Михайлівни від 6 лютого 1976 року читаємо: «… і я ніколи не скіглила як ти пишеш чі не правильно написала не стогну шо тобі там показалось що коли не напишу пісьмо і все не так та я пишу шо дома а тобі все не таке хіба ж так можна гамселить прямо по голові»…

Ганна Михайлівна часто слала подарунки до Києва, підсвідомо намагаючись спокутувати свою вину, та компенсувати ту любов, яку не додала синові в дитинстві. У фінальній сцені «В сутінки» матір зізнається синові: «Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…», втираючи «шкарубким пальцем» очі.

Ганні Михайлівні судилося пережити сина на сім років.

Чи було написання і переклад новели «В сутінки» автотерапевтичним актом для письменника? На жаль, в «Облозі» ми знову бачимо образу на матір у Харитона. Наскільки продуктивним було проговорення травми для персонажів Тютюнника? В опублікованій посмертно пізній повісті «День мій суботній» Микола вже називав листи з дому «цілющими»: «дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого не одержував таких заспокійливих цілющих листів, як від мами». Здається, в останні роки життя письменнику вдалося подолати ревність до матері й прийти до розуміння, що любить її.

Після ув’язнення батька Григір поїхав на Донбас до татового брата Филимона Васильовича Тютюнника, який саме вчителював у Щотовому Луганської області зі своєю дружиною Наталею Іванівною. У Щотовому пішов у перший клас — спершу в український. Два тижні по тому клас за браком попиту був розформований, і Григір опинився в російському класі. Відтоді україномовний Тютюнник-­молодший писав листи та перші прозові замальовки державною мовою імперії — російською. Віднайдення правдивої мовної ідентичності відбудеться аж 1962 року, після болісної втрати старшого брата.

А тим часом Григір з дядею й дядиною читає «безліч українських народних казок», з яких найбільше майбутній письменник любив «Котигорошка». До сюжету про казково могутнього хлопчика, народженого від горошини, що визволяє власних братів і сестру з полону Змія, Тютюнник неодноразово повертатиметься і в дорослому віці. Бо Котигорошко — так само герой без дитинства, що росте з названим батьком. Вислухавши від затурканих батьків сумну сімейну історію про ув’язнення своїх братів і сестер, вирішує присвятити себе їхньому визволенню, ще не знаючи їх особисто.

Від першого шлюбу з Ївгою Федотівною Буденною Михайло Тютюнник мав сина Григорія. У дитинстві діти практично не контактували одне з одним: «Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григорієм на п’ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка й дядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги, різні долі. Я знав, що в мене є брат, — знав і не більше», — згадував Григір у «Корінні». Знайомство відбудеться вже в дорослому віці, коли Григорій повернеться з фронту з важким пораненням. Активно листуватися брати Тютюнники почнуть лише у п’ятдесятих.

Григорій Тютюнник помре молодим — у сорок один рік. Після 29 серпня 1961 р. Григір опікується творчою спадщиною брата. На його руки падає друга частина братового magnum opus «Вир» і поетична збірка «Журавлині ключі», яку Григір упорядковував сам, збираючи «по одному віршику, а було таке, що й по рядку». За Григорієвим романом «Вир» проєктує кіносценарій, працюючи на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Григорієві молодший брат із вдячністю присвячує і своє навернення до письма українською: «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий». Немовби повторюючи слова казкового Котигорошка: «Побачиш зараз, який я тобі брат!», Григір береться перекладати своє дебютне оповідання.

А потім одна за одною виходитимуть збірки короткої прози: «Зав’язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), а також повісті «Облога» (1969), «Климко» (1976), «Вогник далеко в степу» (1979), «День мій суботній» (1981) та незавершене «Житіє Артема Безвіконного». І це без урахування літературних казок для дітей та перекладів. Мовою цифр, за двадцять років від першої публікації Тютюнник створив трохи більше сорока новел та чотири повісті. Доленосними були для автора 60-ті, однак тексти, які стали візитівкою Тютюнника, були завершені в сімдесятих — «Оддавали Катрю» (1971) та «Климко» і «Три зозулі з поклоном» (обидва 1976).

Велика частина текстів Григора Тютюнника присвячена війні. Самого автора вона застала дев’ятирічним. У 1941 році дядька забрали на фронт. Григір втрачає можливість навчатися після завершення трьох класів школи. Страх утрати базового права на освіту й туга за школою виразно прочитується в оповіданні «Сито, сито…». Коли Одарка слухає компліменти, адресовані її сину, вона з тривогою думає про майбутнє, бо: «Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути […]. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь, так і в плачі… Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж ні в чому…».

В оповіданні «Сито, сито…» Одарка та її син Ілько приходять у родину тітки, у якої чоловік зник безвіс­ти, погомоніти про тлумачення снів та розважити її ворожінням. Що направду хоче почути тітка? Зерно, що сиплють крізь сито, як і колечко, яке можна підштовхнути праворуч або ліворуч, у владі малого Ілька: «Огля­даюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться — видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов дядька їхнього немає… Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі: як-не-як, а тітка Олена така хороші… А лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки […]. Так то ж я сам і винен! Ні, хай краще дядько Дмитро остаються живі…».

Син з матір’ю вертаються додому. Ілько, вслухаючись у хуртовину, питає у матері, чому та ніколи не ворожить на тата. Відповідь Одарки відкриває синові правду про беззахисність людини перед долею та Богом: «Ворожу, сину, й на тата… тільки не сама, а в людей». Бо здається, що «хтось більше знає…». А «воно однаково». У часи катастроф футурологія смішна й безпорадна. Патетика оповідання «Сито, сито» разюче подібна з оповіданням «Хіромант» зі збірки короткої прози «Німий міньян» їдишомовного уродженця Вільнюса Хаїма Граде про переддень Другої світової. Коли хіроманта Боруха просять повідати, чи відвідувач переживе Голокост, він відмовляється надавати свої послуги, бо лінії долі під час війни стають для віщунів невидимими, як ґрунтові води на поверхні землі. Герої Хаїма Граде пізнають цю істину дорослими; Ільку доводиться прийняти її раніше, як і непрозорість долі його батька й дядька Дмитра.

Дванадцятирічний Климко з однойменної повісті після вбивства свого дядька та окупації Донбасу, вирушаючи до Слов’янська по сіль, хоче врятувати своїх друзів і вчительку Наталю Миколаївну, як середньовічний лицар — Прекрасну Даму: «Дома, дома!.. Уже дома […]. На переїзді він зверне ліворуч […]. Постукає тихенько в двері… “Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка”… Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше».

У сорок другому починався голод. Григір описував смак картопляної зав’язі та жолудів. Відсутність солі. Щоб звільнити від опіки над собою й без того змучену дядину з новонародженою сестричкою, Тютюнник-­молодший вирушає пішки з випадковою землячкою з окупованого Донбасу до рідної Шилівки. Маршрут пролягав через «Слов’янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню». Два тижні — триста кілометрів. За спиною — «три класи освіти» та «дев’ять сухарів, перепічка і банка меду» з початку подорожі. Геть усе, як у Климка, якому кілька сухарів вкинула в торбинку родина аптекаря Бочонка. Здивована матір сприймає Григора як маленького дорослого.

Хата в Шилівці не пережила війну — її спалила бомба. Багато літ по тому Григір меланхолічно спогадуватиме її в «Корінні»: «Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стоя­ла при самій греблі — вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині».

Опісля розпочалася нова хвиля поневірянь. Тема старцювання «в повному розумінні цього слова» — вкрай травматична для Тютюнникового покоління: «Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик». «Дитина без дитинства» Харитон із повісті «Облога» ходить «од села до села, од хутора до хутора», вчиться спати, де доведеться: по хатах, по стогах, по клунях та їсти, «що дають». Він буденно оминає ландшафти війни — вирви від снарядів і степ, де крапає «над проваллям з ракети на землю червона смілка», ідучи до червоноармійців, щоб стати «сином полку» й у такий спосіб вижити. По смерті бабусі, згадує Харитон, харчу йому «не дуже-то й давали», бо «не вмів просити». Навчив його цього нехитрого мистецтва випадковий подорожній — дідок, що весело сміявся, запікаючи буряки в проваллі, доки над ним літали ворожі літаки. Дід не пережив тієї ночі — пряме влучання. А Харитон запам’ятав — треба просити весело, як мандровані дяки або ваганти. І не конче дивитися у вічі. Все одно дадуть.

В оповіданні «На згарищі» ми бачимо людей, яким немає чого втрачати. Федір Нестерович, учитель історії та фронтовик, знову говорить із сусідом Макаром, який нав’язливо повторює одну й ту саму історію — «подробиці того, як у їхню хату влучила бомба на його очах, як у повітрі довго вирувало пір’я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні». Макар утратив усю родину, але в його розповіді не було «ні трагічних зворотів, ні зітхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправді». Харитон в «Облозі» теж надто часто бачить смерть, щоб говорити про неї з романтичними зітханнями. Біль стає буденністю.

У «Дні моєму суботньому» Григір Тютюнник висловлює свою недовіру до історії, яка вже звучала в його новелі «На згарищі»: «Маловтішне то заняття — штудіювати […] розквіти держав на крові й падіння держав на крові, переможні криваві війни і криваві поразки, диктатори і полководці, гризня за владу, змови, замахи, самодурства царів… Дикість, кров, торжество егоїзму окремих осіб і цілих народів. Після війни перепочинок, доки діти виростуть у солдатів; після перепочинку — війна. Тоді людство видається мені вічним школярем: ледве встигнувши збагнути свої помилки, відмирає старе покоління, на зміну йому приходить молоде і починає ті помилки спочатку…».

Але на згарищі завжди проростає трава; це також закон циклічності. Після війни Григір наздогнав два класи, вступив у Зіньківське ремісниче училище № 7 і поїхав працювати в Харків на завод імені Малишева. Але невдовзі вирішив з різних причин (від «нездорового кашлю» до ностальгії за домом та невеличкого романтичного захоплення шилівською дівчиною) втекти з Харкова. Не відпрацювавши обіцяних трьох років у місті, мусив відсидіти чотири місяці в Зіньківській колонії. Там запам’ятався місцевому бібліотекарю найактивнішим відвідувачем книгозбірні. Опісля Григір їде в край свого дитинства — на Донбас, де трохи слюсарював, трохи будував Миронгрес під Дебальцевим.

1951 року Григір Тютюнник пішов до армії. Чотири роки служив радистом у морфлоті біля Владивостока. Після армії Григір — не без впливу старшого брата, який у 50-х роках ХХ століття працює над романом «Вир», — береться писати перші шкіци. Російською. І коли, закінчивши вечірню школу, вступатиме до університету, теж обере російське відділення. Чому? Бо національна тожсамість і мовна ідентичність у радянську добу потребували напруженої, свідомої та чесної відповіді на питання «хто я?». Російська філологія була шляхом найменшого спротиву: це те, до чого майбутній письменник просто «звик, до чого… готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення».

Протягом 1957–1962 років Григір Тютюнник учиться на філологічному факультеті Харківського університету (нині — імені Василя Каразіна). Тут редагує журнал «Промінь». Григорій дружньо радив братові зачепитися в Харкові. Харківський університет подарував Григору Тютюннику й особисте щастя — 1958 року він одружився з Людмилою Василівною Корецькою, випускницею філфаку, яка, як і Григір, родом із Полтавщини. Подружжя мало двох синів — Михайла та Василя.

У 1961 році іще студентом Григір написав першу новелу «В сумерки», яку надрукував радянський журнал «Крестьянка», під псевдонімом Г. Тютюнник-­Ташанський (Ташань — це назва річки на Полтавщині). Злі язики подейкували, що текст надрукували, бо дебютанта, мовляв, переплутали з Григорієм; утім, брати писали в різних стилях та різними мовами.

Григорій повсякчас наполягав на тому, щоб молодший брат — надалі підписував свої тексти як «Григір» — переходив на «світлий бік»: «От ти пишеш по-російськи… Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад […]. Тоді згадаєш мене!».

Згадав. Повернення до рідної мовної стихії Григора Тютюнника можна було б порівняти з двома символічними подіями — пророчим сном у селі Коврай, який вплинув на вибір філософії й стилю життя Григорія Сковороди 1758 року, або трьома віщими видивами Рене Декарта, які накреслили перед ним його шлях як мислителя. Із чітким усвідомленням своєї місії письменник відкриває для себе словник Грінченка: «Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої “Сумерки” на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті».

Трохи провчителювавши в Артемівську (тепер Бахмут) після завершення університетських студій, Григір Тютюнник переходить на редакторсько-­видавничу працю в видавництва «Молодь» і «Веселка». 1966 року у видавництві «Молодь» вийшла перша збірка «Зав’язь», яка принесла Тютюннику популярність. Також 1966 роком датується його «Автобіографія». Щасливий письменник зусиллями багатьох своїх друзів і колег (передовсім він згадує Анатолія Дімарова) опиняється у столиці й тішиться появі власної книжки. Захоплюється кінематографом. Починається нова сторінка життя.

З переходом на українську Григора Тютюнника починає хвилювати питання гібридних мовних ідентичностей. У новелі «Син приїхав» ідеться про відчуження молодшого покоління, яке приїздить до родичів «на літо» з міста. Письменник відтворив суржик, що ним діти розмовляють з батьками: «Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком», «І щоб усе було харашо», «Всьо в наших руках», «Як умієш жити, то все харашо й буде». Цензори текст прогнозовано не вподобали.

У новелі «Оддавали Катрю» відчуження від української культури демонструє наречений Катрі, називаючи традиційний весільний обряд на Полтавщині та вигуки «Гірко!» «язичництвом».

Його приятель, один із пасажирів «Волги», який ідентифікує себе як «корінного донбасівця», хоча його батьки походять з Вінниці, відгукується на спів селян словами «Дають хохли!». Його, щоправда, спитали: «А ви самі, звиняйте, звідки будете?». На що приятель скаже: «Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець». Ідеться про цілковиту втрату національної ідентичності та «коріння». Катрю теж виривають із коренем з рідного дому на Полтавщині. І вона, і її батьки чудово це розуміють. Тому весілля й нагадує похорон.

У новелі «Печена картопля» Тютюнник ненав’язливо стає амбасадором полтавського гастрономічного коду. Чомусь найяскравіші описи наїдків у класичній україн­ській літературі лишали саме полтавці. Від «Енеїди» Івана Котляревського до Григора Тютюнника. А від Григора Тютюнника — до сучасного співця села Сергія Осоки, теж вихідця з Полтавщини, автора новели «Балада про квашені помідори» та збірки оповідань «Нічні купання в серпні». А ось опис трапези в новелі «Син приїхав»: «Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани». Ці застілля мали щось від катакомбних ранньохристиянських агап — вони підтримували зв’язок між різними членами роду й дозволяли передати традицію наступним поколінням. А пісня взагалі дозволяла відчувати всім учасникам хорового дійства себе єдиним містичним тілом: «Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили… Здавалося, не десятки людей співали ту пісню, а одна многоголоса душа…». Люди за столами в такі моменти були «схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-­матері. Вони то були — і не вони».

Так було, коли «оддавали Катрю», а її односельці під час весільного застілля заводили «Ой братіку, сокілоньку, Ой братіку сокілоньку, // Та візьми ж мене на зимоньку». Справжню пісню — і Тютюнник це відчув дуже добре — заступали підробки, симулякри. У новелі «Обнова» персонажі мугикають слова беззмістовної пісні «Бєла кофта, чорний бантік, Ох, зачем розв’язував?..». Можна сказати, що письменник передбачив небезпечне засилля російської поп-музики в українському культурному просторі в дев’яності та нульові. Як і наголосив на небезпеках загравання з пропагандистським наративом радянської влади про Донбас як годівника всієї України. Наречений в новелі «Оддавали Катрю» — інженер-­економіст на шахті — украй небагатослівний. Катря все боїться, аби батьки не сказали чогось не так. Але чи щаслива з ним вона сама? На питання матері Катря відповість: «Мені подобається. А вам… Вам же, тату й мамо, з ним не жити». Весілля Катря захотіла з нареченим справляли «по-новому»: «Посидять люди, погуляють та й розійдуться». Він уперше чує про звичай просити могорич за наречену, а коли молодих посипають пшеницею і грішми, питає Катрю: «Навіщо ця комедія?». Настає час перев’язування молодого хусткою, він «неохоче підставив руку, немовби для укола». Донбас Григір Тютюнник любив і добре знав його, що засвідчують його нарис «Шахтарська зоря» (1974) та оповідання «Іван Срібний» (1975). Але розгледів тривожні моменти, які разом із цільовим заселенням Донбасу робітниками з російських губерній після голоду й Другої світової війни дали свої плоди 2014 року.

Григір Тютюнник ніколи не гнався за модними темами, він сам ставав законодавцем мод. Уникав писати на замовлення. Якщо йому боліла тема занепаду традицій і релігійної ідентичності села, він писав про це.

Історія Павла з новели «Син приїхав» — це своєрідне викриття «радянської мрії».

Селянин пів життя вибивається до міста, гарує, щоб заробити на «Москвич», а потім на утримання родини. Три роки економить і не їде додому. І ось — о чудо! — привозить онука Борку показати батькам. Павло тепер має усе: «квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з пре­мією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно». У його квартирі цілий «союз радянських речей»: холодильник «“Донбас”, телевізор “Огонек”, стіральна машина “Ністра”, пилосос… “Буран”, правда, бо “Ракет” саме в магазинах не було». Але у перспективі життя Павла не видається геть безхмарним. Павло втрачає зв’язок із домом. Найтяжчим моментом для його матері стає атеїзм сина: «Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?». На що невістка відповідає: «Ніде не хрестили, — одказала Рита. — Кумів назвали, так, шуткома… а не хрестили». Для старої Дзякунки тут не до жартів: «О бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?». Зрештою жінки сходяться на тому, що малого слід повезти «антобузом» до Опішні та охрестити. У новелі «Поминали Маркіяна» «попа сам небіжчик не велів запрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в Бога не вірував».

«Разом з молоддю пішли з села Любов, Весілля, Вечорниці — народна культура. — Занотував письменник у записній книжці. — Адже щоб полюбити й одружитися — теж треба втекти з села!» 24-річній Палажечці з новели «Печена картопля» теж необхідно втекти з села, щоб реалізуватися в сімейному житті: «пора б заміж, та нікому брати, позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи». Пробувши лише пів року на Донбасі, Катря — одна з улюблених героїнь Тютюнника — приїжджає з нареченим. Але є нюанс. Вона, як і дуже багато її співвітчизниць та односельців, їхала ненадовго, а зосталася на Донбасі назавжди. За Радянщини українки виходили заміж не лише в місто чи на Донбас, а й у різні республіки СРСР, обквітчувалися «дітьми», тепер надсилаючи листи вряди-годи та дописуючи «в кінці “Досвидания. Цілуємо вас, папа й мама, сім’я Анд­рєєвих”. Це старша. А середульша, лагідніша вдачею: “Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я Євтушенкових”». Приїжджали ці жінки до батьків уже з рожевощокими малюками. Зросійщеними внуками, відірваними від свого роду, а це для Григора ніколи не було «формальністю».

Повість «День мій суботній» присвячена одній добі із життя молодого історика Миколи Порубая, який раптом відчуває, що проживає не своє життя: «А сьогодні вона знову явилася мені, і, як це часто бувало зі мною й раніше, я раптом побачив себе збоку, чужими очима — напевно, так бачить себе актор у фільмі, де він грає: кожен свій крок, слово, вчинок — і гостро, як біль, відчув, що став не самим собою, а кимось іншим і що ця роль мені важка».

Але зовнішні події є лише лаштунками, за якими криються спогади Тютюнникового персонажа про дитинство без батька, про голод, про особисту формулу щастя та теплу печену картоплю в кишені, про дівчину-­поштарку Галю.

У своїх філософських роздумах Микола сповідається лише своєму дивану, якого він нарік Потаповичем.

Ми здибуємося з Миколою вранці, супроводжуємо його на роботу, зустрічаємося з інститутським товаришем Степаном, ходимо Житнім ринком між ятками з городиною, зазираємо в забігайлівку з п’яницею-­інвалідом, що намагався продати свій протез, повертаємось з Миколою додому, читаємо «цілющий» лист від матері й знову супроводжуємо у вечірньому фланеруванні столичними вулицями та пристанню Дніпра з «освітленими ілюмінацією пароплавами та мостами». Спроба вмістити все життя в один оберт сонця навколо землі — універсальна літературна формула ще з часів «Улісса» Джеймса Джойса і пошуку себе та своєї Ітаки Леопольдом Блумом 16 липня 1904 року.

Микола живе на Андріївському узвозі, але походить він із села та некомфортно почувається в Києві попри машкару успішного успіху й фантастичний краєвид із вікна: «Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло». З перших рядків відчувається самотність Миколи та його тимчасовість у місті. Щодо київських адрес, згаданих у повісті, за адресою Андріївський узвіз, № 32, де мешкав у шістдесятих Григір Тютюнник, установлено меморіальну дошку. Очевидно, у цій будівлі жив і Микола Порубай.

Було б убивчим спрощенням бачити в Миколі цілковите відображення самого Григора Тютюнника, утім, автор і його герой мають дещо спільне. Він, як і сам Григір Тютюнник, мав складне дитинство, ріс без батька й дуже мріяв про його заступництво: «Якби в мене був батько, — думав я, — він би за мене заступився».

Головний герой — також правдолюб і не терпить шаблонізованої поведінки: якось Микола вивчив кроки завкадрами Олександра Павловича, який стежив, хто та наскільки спізнюється на роботу, і скопіював його кроки, аби показати безглуздість улюбленої роботи товариша завкадрами.

Микола не визнає й університетської ярмарки марнославства, яка відбувається при цільовому розподілі випускників історичного факультету. Усі хочуть лишитися в місті, а не їхати в глуху сільську школу, заради чого готові жертвувати людським обличчям: «Смішно й соромно було дивитися, як наші курсові старости й підстарости, відмінники активісти і активісти-­невідмінники […] пхалися тепер один з-поперед одного до дверей комісії, щоб одержати кращі призначення». Учорашні романтики заливалися сльозами, якщо їм відмовляли у вільному дипломі, або радісно реготали, якщо знали, що в них усе «влагоджено» за хабарі. Микола співчував лише киянам, «пам’ятаючи, як тяжко було мені колись їхати з села, де лишалася мама, товариші, весь мій улюблений світ». Міські картини пізньорадянської епохи з її бюрократією, підлабузництвом та «стукачами» видаються Миколі ураженими «пошестю».

Загалом же історія про підкорення провінціалом столиці — сюжет старий, як світ. Модерний світ. Степан Радченко з «Міста» Валер’яна Підмогильного, припливаючи водами Дніпра до міста, прагне там залишитися будь-якою ціною. Підмогильний залишає свого героя, коли Київ буквально лежить у нього під ногами, як приборканий звір, а Стефан-­Степан «в тиші лампи над столом писав свою повість про людей». Так само див­ляться на Париж Бальзаківський Ежен де Растіньяк і Жорж Дюруа з «Любого друга» Гі де Мопассана. Микола Порубай інший. Свою київську кімнату він порівнює з монастирською келією: «Почуваюся в ній, як безквитковий пасажир на третій полиці вагона чи ще й гірше, бо пасажир знає, де йому вставати, а я й цього поки що не знаю».

Сам письменник неодноразово зізнавався «Мені вже в Києві сумно». «На Полтавщину кортить — страх. Усе покинув би й полинув», — напише Григір у 1969-му, прагнучи втекти від «залізної руки городу». А в квітні 1979 року бідкатиметься: «Доведеться мені все літо сидіти в Києві (пішов референтом конкурсу в “Молодь”) і плакати за селами і річками, та лісом, та місячними ночами».

Але Микола Порубай не почуває «себе своїм і в селі». Каже, що «коли приїжджаю туди, мене змагає самотність, відчуження односельців, яке я, на жаль, помічаю; оті цікаві й водночас байдужі погляди, що проводжають мене з-під повіток, та вічні не менш байдужі запитання». У місті він мріє про село, а в селі — про місто. Микола, усе мріючи про втечу в особисті «кононівські поля» (чи то пак, шилівські!), звертається до містян: «Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомиті відмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте, ніж думаєте. Бо вам — ніколи!». Повість має відкритий фінал.

В академічному двотомнику немає точного датування новел. Легкість стилю не мусить вводити читача в оману — Григір Тютюнник був украй вимогливим до стилю та прискіпливо редагував і переробляв свої тексти: «Перечитав. Погано. Поспішливо. Почував сильніше». «Літературний матеріал» мусив залежатися в ньому, «як сіно в стіжку, щоб кожна стеблина пропахла ароматом іншої».

В останні роки життя Григір Тютюнник стає менш продуктивним: «Що відбувається зі мною, не розумію: стомлююся від слів. Це, видать, лише зовнішнє — від слів, причина ж інша, душевна». Тоді Тютюнник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного», яка так і лишилася незавершеною. У ніч із 5 на 6 березня 1980 року, після гучної вечірки в київському ресторані «Прага», де колектив видавництва «Веселка» справляв корпоратив до Міжнародного жіночого дня, Григір Тютюнник, нещодавній лауреат премії імені Лесі Українки, виснажений цькуванням радянських цензорів, кулуарних ігор у Спілці письменників, депресією й творчою стагнацією, наклав на себе руки. У передсмертній записці 48-річний письменник залишив такі слова: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Рідні, друзі та сучасники висували різні версії. Від безумовно заслуженої, але не присудженої за життя Шевченківської премії до того, що письменнику допомогли піти з життя.

В одній зі своїх пронумерованих «записних книжок» Григір Тютюнник залишив заповіт для читачів: «І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей». Тексти Тютюнника — це завжди письмо, писане кров’ю. Письменник гранично щирий зі своїм читачем і потребує щирості навзаєм.

Олена Пелешенко

Облога

Глава І

Іду полем, бур’янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-під снарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою — відлига вже третій день, — і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучим солом’яним димом — отак низом, при самій землі, бо в туман завжди низом тягне.

Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколи прошелестить угорі невидима гайвороняча зграя — наче вітер у сосні.

«Крра, крра…» — зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі й глухіше, знову: «Крра… Крра…»

Я хапаю з землі мокру обталу грудку й навмання шпурляю в густе сіре місиво.

— Малча-ать! — гукаю щосили, бо знаю від старших, що гайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.

Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам’янки — великої розбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло було вночі, але слово мені сподобалось, як подобалося колись, іще до війни, батогом на череду ляскати.

Коли зграя залетить далеко і в тумані стане тихо, я зупиняюся й наслухаю, що робиться попереду. Найчастіше попереду нічого не робиться. Тихо. А буває й шелесне щось або у воду булькне. Тоді я напинаю всі жили — на шиї, на лобі, на скронях — і кричу ще сердитіше, ніж на гайвороння:

— Стой, хто йдьот!

Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бо моторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще й гайвороння кряче…

І знову йду. Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янами вода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур’янини на бур’янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, аж грязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п’ять і став, як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха на­сторочив, а тоді як чкурне! Худий, забейканий — страх. Мокро ж… Я ось у ботинках і в обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І втікає, дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивився б зблизька — інтересно, які в нього очі? — та й біжи собі на всі чотири боки…

Це кажуть так: «чотири боки». А їх не чотири, а безліч. От я йду прямо — раз. Схочу, піду назад — це два… Потім, як схочу, піду праворуч або ліворуч. Це — чотири. А як навкоси піду — скільки буде?..

Отак і забавляю себе то сим, то тим. А туман — як попіл: сіється та й сіється. А то в пасма злипнеться й сідає мені сивою росичкою на плечі, на вії, на брови.

Щоб не так нудно було йти, починаю згадувать, як мені жилося до війни. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях — мені чомусь найдужче запам’яталася федорівська Пресвята Богородиця з лагідними очима й дитинкою на руках. Ще в хаті були рушники роменські з червоними начосами, скриня, жердка, піч, сволок жовтий і на ньому хрест, випалений дідусем. Я не зазнав діда, бо він умер ще тоді, як я й «дульки бабі» не міг стулити. Наївся гарячого хліба з меленими качанами і вмер. Потім і тата не стало. А мати з дому зійшла, «повіялася», як казали бабуся Марфа. Вони чомусь не любили про неї згадувати. І лишилися ми з бабусею вдвох.

Гарно жилося нам. Влітку я щодня купався в річці й бігав до молотарки обідати — бабуся там куховарили, — а взимку ходив у луг пеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ламать на квашу та пироги й ковзатися поміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, як на річці.

Але найдужче впомку мені зимові вечори. Бувало, надворі курить, мете, шибки в кригу повбираються, а ми з бабусею пшоно мнемо та пшоняники печемо — на припічку, щоб дров менше розійшлося. Повечеряємо — і за роботу: бабуся — мички микати, а я прядиво м’яти, аж доки бабуся не закашляються та не скажуть: «Годі, моя дитино, бо я вже й пороху напилася».

Спали ми на печі, вірніше, я спав, а бабуся ворочалися з боку на бік і бурмотіли щось то до мене, то до себе, то до Бога. А вранці, було, хваляться: «Приходив сю ніч твій дідусь і пальцем за собою манив. Кажу йому: підожди, ось онучок на ноги зіпнеться, тоді вже й прийду… Сердиться, видно, небіжчик, що сей рік не поминала…»