Рік Потопу ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN978-617-12-9214-7(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Друкується за виданням:

Atwood M. The Year of the Flood : The MaddAddam Trilogy, Book 2 / Margaret Atwood. — Toronto : McClelland&Stewart, 2009. — 448 p.

Переклад з англійськоїНаталії Михаловської

У тексті присутня ненормативна лексика

Дизайн обкладинки

Етвуд М.

Е88 Рік Потопу : роман / Марґарет Етвуд ; пер. з англ. Н. Михаловської. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2021. — 480с.

ISBN 978-617-12-9081-5

ISBN 978-0-7710-0844-3 (англ.)

Адам Перший, лідер Божих Садівників, провістив Безводний Потоп — Божу кару, що має знищити людство. Разом зі своїми прибічниками він з останніх сил намагається врятувати цей приречений світ. Тут панує Корпорація, облаштовують свої ниці оборудки безпринципні КорпБеКошники та корумпована влада, розквітає буйним цвітом генна інженерія, а природа й навіть сама людина стає конструктором, у якому заввиграшки можна змінити будь-яку деталь.

І от пророцтво збулося. Серед тих небагатьох, хто вижив після катастрофи, дві жінки — Рен, молода танцівниця закритого клубу для чоловіків, і Тобі, одна з Божих Садівниць. Вони прагнуть дізнатися, чи врятувалися їхні друзі, рідні, кохані. А що, як загибель не гірша за перспективу життя у світі після Потопу? Кожен шукає і знаходить свої відповіді.

УДК 821(71)

© O.W. Toad, Ltd, 2009

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою, 2021

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2021

Сад

Хто Сад цей доглядає,

Чарівну цю принаду?

На цілий світ немає

Розкішнішого саду.

У нім Створіння Божі

Не знали зла ні лих —

Та Шкідники ворожі

Накинулись на них.

Тут квітнули Дерева

І врунились плоди —

А нині тут вирує

Лише пісок рудий.

Була Вода — а нині

Калюжа морова.

Жоднісінька пташина

Тепер тут не співа.

О мій нещасний Саде,

По тобі плач гіркий,

Аж доки не зарадять

Тобі Садівники.

З Усного ПісенникаБожих Садівників1

Рік

1. Тобі

Рік двадцять п’ятий, рік Потопу

Раннього ранку Тобі підіймається на дах, щоб побачити східсонця. Бере із собою держак від швабри, аби втримати рівновагу: ліфт уже певний час не працює, а задні сходи слизькі від вологи, тож коли вона посковзнеться і впаде, ніхто її не підніме.

Із першим напливом спеки над смугою дерев, що відділяють Тобі від спорожнілого міста, здіймається туман. Повітря після дощу слабко пахне паленим, карамеллю, смолою, згірклим барбекю, а ще спопелілим і водночас масним духом згорілого смітника. Покинуті вежі оддалік скидаються на древні коралові рифи — бляклі, безбарвні, позбавлені життя.

А все-таки життя триває. Цвірінчать птахи, либонь, горобці. Дріб їхніх голосів виразний і гострий, як шкрябання цвяхом об скло, — зникли всі звуки вуличного руху, що могли б їх заглушити. Чи помічають птахи цю тишу, відсутність двигунів? Якщо так, то чи стали вони щасливішими? Тобі не має гадки. На відміну від інших Садівників — тих, із дикішими очима чи, можливо, з передозом, — вона ніколи не плекала ілюзій, що може розмовляти з птахами.

На сході яскріє сонце, зачервонюючи блакитно-сіру димку над віддаленим океаном. Грифи, що сидять на гідроелектричних стовпах, розкладають крила, аби їх просушити, — наче розкриваються чорні парасолі. Один за одним злітають у термальному потоці, спіраллю здіймаються вгору. Якщо різко опускаються, значить, помітили стерво.

«Грифи — наші друзі, — так зазвичай навчали Садівники. — Вони очищують землю. Це темні й необхідні Ангели Божі розкладу тіла. Уявіть собі, як страшно було б, якби не існувало смерті!»

«Чи я досі вірю в це?» — питає себе Тобі.

Зблизька все інакше.

На даху кілька великих горщиків із дико розбуялими декоративними рослинами, кілька лав зі штучного дерева. Колись там був протисонячний навіс для годин коктейлю, але його зірвало вітром. Тобі сідає на одну з лав і оглядає місцевість. Підносить до очей бінокль, пильно вивчає все, про­бігаючи поглядом зліва направо. Під’їзна доріжка обабіч обсаджена люмірозами. Занедбані, вони скидаються на обтріпані щітки для волосся, а їхній пурпуровий блиск блякне у дедалі яскравішому сонячному світлі. Західний вхід, покритий рожевою сонцешкірою під саман, безладна плутанина машин за ворітьми.

Квіткові клумби, заглушені осотом і лопухами. Над ними пурхають напрочуд великі аквамаринові метелики кудзу. Фонтани, їхні басейни у формі гребінчастих мушель наповнені застояною дощовою водою. Паркінг, на ньому рожевий гольфовий кар, два рожеві мінівени, на обох підморгує око — логотип спа-салону «НооваТи». Далі на доріжці ще один мінівен, який зіткнувся з деревом. Колись із вікна звисала рука, але вже зникла.

Трава на просторих газонах надто висока, а бур’яни ще вищі. Під молочаєм, злинкою, щавлем низькі й нерівні копички, де-не-де клапоть тканини, блиск кості. Там падали люди, ті, що бігли чи непевно шкандибали через газон. Тобі бачила все це з даху, присівши за одним із квіткових горщиків, хоча дивилася недовго. Дехто з них кликав на допомогу, наче знав, що вона там. Але чим вона могла допомогти?

Купальний басейн покритий строкатим покривалом водоростей. Там уже з’явилися жаби. Чаплі — сірі й білі — та павичаплі полюють на них на мілкішому краю. Якийсь час Тобі намагалася виловити з басейну дрібних тварин, що впали туди і потонули: люмінесцентних зелених кроликів, щурів, єнунсів зі смугастими хвостами і єнотячими бандитськими масками. Та зрештою дала їм спокій. Може, завдяки їм там заведуться риби, коли басейн більше скидатиметься на болото.

Чи буде вона їсти в майбутньому цих теоретичних риб? Певно, що ні.

Певно, ще ні.

Вона обертається до темної стіни з дерев, витких лоз, кущового підліску, вивчає її крізь бінокль. Звідти може прийти якась небезпека. Що за небезпека? Тобі не може уявити.

Уночі чути звичайні звуки: далекий собачий гавкіт, мишаче хихотіння, цвіркунів із їхніми кальянно-водопровідними нотками, інколи жаб’яче рахкання.

Кров пульсує їй у вухах: катуш, катуш, катуш... Тяжка мітла змітає сухе листя.

— Іди спати, — каже вголос. Та вона жодного разу добре не спала, відколи зосталася сама в цьому будинку. Часом чує голоси — голоси людей, що мучаться від болю і кличуть її. Або жіночі, голоси жінок, що тут працювали, чи неспокійних жінок, які прибували сюди для відпочинку та відмолодження. Купалися в басейні, гуляли газонами. Усі ці рожеві голоси, заспокоєні й заспокійливі.

Або голоси Садівників, тихе наспівування, голосний спів, діти дружно сміються у Саду Райскелі. Адам Перший, Нуала, Берт. Стара Пілар, оточена своїми бджолами. І Зеб. Якщо хтось із них іще живий, то це неодмінно Зеб: от-от він пройде дорогою чи з’явиться з-поміж дерев.

Та він напевне вже мертвий. Краще думати так. Не тішити себе марною надією.

А все ж мусив зостатися ще хтось, не може ж вона бути єдиною на планеті. Повинні бути й інші. Але друзі чи вороги? Якщо вона побачить когось, як це розпізнати?

Вона приготувалася. Двері зачинені, вікна забиті. Та навіть такі бар’єри не дають гарантії: кожна щілина провокує вторгнення.

Навіть уві сні вона прислухається, як це роблять тварини: чи не зміниться звична схема, чи не почується незнайомий звук, чи не відкриється тиша — як розколина в камені.

Адам Перший казав: «Коли малі створіння притишують свій спів, це тому, що вони бояться. Мусиш прислухатися до звуку їхнього страху».

2. Рен

Рік двадцять п’ятий, рік Потопу

«Стережися слів. Пильнуй, що пишеш. Не залишай слідів».

Так нас навчали Садівники, коли я жила серед них у дитинстві. Радили нам покладатися на пам’ять, бо записане не є надійним. Дух переходить із вуст до вуст, а не від речі до речі: книжки горять, папір розпадається, комп’ютери можуть бути знищені. Лише Дух живе вічно, а Дух — не річ.

Адами та Єви говорили, що написане може бути небезпечним. Через нього твої вороги можуть тебе вистежити, схопити і використати твої слова, виносячи тобі вирок.

Та тепер, коли нас залляв Безводний Потоп, усе, що я могла б написати, було б достатньо безпечним, бо всі, хто міг би його використати проти мене, найімовірніше мертві. Тож можу записати все, що бажаю.

Олівцем до брів на стіні біля дзеркала я пишу своє ім’я — «Рен». Я вже багато разів написала його. «Ренренрен», як пісня. Коли задовго залишаєшся сама, можеш забути, хто ти. Так мені говорила Аманда.

Нічого не бачу крізь вікно, воно зі склоблоків. Не можу вийти за двері, вони зачинені ззовні. Та ще маю повітря і воду, доки не сядуть сонячні батареї. Ще маю їжу.

Мені пощастило. Справді дуже пощастило. «Лічи свої удачі», — зазвичай казала Аманда. То й лічу. Перше: мені пощастило, що я працювала у «Лусках», коли ринув Потоп. Друге: пощастило ще більше, коли мене отак зачинили у Липкій Зоні, бо там я була в безпеці. Розірвався мій плівковий біокомб — клієнт захопився і вкусив мене, просто крізь зелені блискітки. Я чекала результатів тесту. Це не був мокрий розрив, з проникаючими виділеннями та мембранами, просто сухий розрив біля ліктя, тож я не надто турбувалася. А все-таки у «Лусках» перевіряли все. Заклад дбав про свою репутацію: нас знали як найчистіших «брудних дівчат» у місті.

У «Лусках і Хвостах» дівчата справді були під доброю опікою. Себто талановиті дівчата. Добра їжа, за потреби лікар, великі чайові, бо сюди приходили люди з верхівки Корпорацій. Розумне адміністрування, хоча клуб містився у районі з небездоганною репутацією, як і всі, до нього подібні. Як казав Мордіс, це питання образу. Небездоганність добра для бізнесу, бо якщо бракує чогось підозрілого — пекучого перчику, крикливості, дрібки несмаку, — то чим наш бренд відрізнятиметься від звичайного продукту, який і додому доставлять (споживай собі з кремом на обличчі та в білих бавовняних трусиках)?

Мордіс покладався на прості вирази. Працював у цьому бізнесі з дитинства, а коли було заборонено сутенерство і вуличний трафік (запевняли, що це для громадського здоров’яі безпеки жінок) і все перекотилося до «СексМаркету» під контролем КорпБеКорпу, Мордіс перестрибнув туди завдяки своєму досвіду. «Вся річ у тому, кого ти знаєш, — говорив він зазвичай. — І в тому, що ти про них знаєш». Тоді посміхався і ляскав дівчину по задку. Але тільки по-дружньому, ніколи не вимагав безплатного обслуговування. Професійна етика.

Був жилавим чолов’ягою з голеною головою і чорними блискучими пильними очима, як мурашині голівки. Доки все йшло добре, то й він не гарячкував. Та коли траплялися агресивні клієнти, ставав за нас горою. «Ніхто не скривдить моїх кращих дівчат», — говорив він. Для нього це було питанням честі.

Крім того, не любив марнотратства. Казав, що ми — цінне майно. Вершки товариства, кращі з кращих. Відколи з’явився «СексМаркет», усі, хто не потрапив до системи, вели життя не лише незаконне, а й жалюгідне. Кілька старих і хворих жінок, ходячих руїн. Вешталися вулицями, радше жебраючи. Жоден чоловік із сяким-таким глуздом і не підійшов би до них. Ми в «Лусках» називали їх «небезпечними відходами». Нам не слід було так їх зневажати, мусили б мати співчуття. Та співчуття вимагає зусиль, а ми були молоді.

Тієї ночі, коли почався Безводний Потоп, я чекала результату тесту. У таких випадках нас на кілька тижнів зачиняли у Липкій Зоні, застерігаючись від якоїсь зарази. Їжу подавали крізь герметично запечатаний люк, плюс мініхолодильник із легкими закусками, а воду фільтрували на вході й на виході. Було все потрібне, от тільки нудно. Можна було займатися на тренажерах, і я багато вправлялася, бо танцюристці на трапеції необхідна практика.

Я могла переглядати телепрограми чи старі фільми, крутити власну музику, розмовляти по телефону. Могла відвідувати інші кімнати «Лусок» через відеоекран інтеркому. Інколи під час сеансів ми підморгували до прихованих камер, не припиняючи при цьому стогнати. Це щоб потішити тих, хто застряг у Липкій Зоні. Ми знали, де сховано камери, — у зміїній шкірі та у прикрасах із пір’я під стелею. Усі ми в «Лусках» були мов одна велика сім’я. Мордісу подобалося, що навіть коли дівчина потрапляла до Липкої Зони, вона однаково залишалася учасницею спільного життя.

Завдяки Мордісу я почувалася в безпеці. Знала, що, коли матиму якісь клопоти, можу звернутися до нього. У моєму житті було кілька таких. Переважно Аманда. Час від часу Зеб. І Тобі. Це наче дещо несподівано, така вона була тверда і жорстка, але, коли тонеш, нема сенсу хапатися за щось м’яке та піддатливе. Потрібне щось ґрунтовніше.

ДЕНЬ

День Творіння Рік п’ятий

ПРО ТВОРІННЯ І ПРО НАРІКАННЯ ІМЕН ТВАРИНАМ. Мовлено Адамом Першим

Дорогі Друзі, дорогі Співстворіння, дорогі Співссавці!

У День Творіння п’ять років тому цей наш Сад на Даху Райскелі був спеченим на сонці пустирем, оточеним гнійниками міських нетрів і лігвами нечестивості, та зараз розцвів, мов троянда.

Покриваючи такі порожні дахи зеленню, ми вносимо бодай незначний внесок у порятунок Творіння Божого від розкладу та безпліддя, що нас оточують, і живимося завдяки цьому незабрудненою їжею. Дехто назвав би наші зусилля марними, але коли б усі наслідували наш приклад, яка зміна настала б на любій нашій Планеті! Перед нами ще багато тяжкої праці, та не бійтеся, Друзі мої, бо ми безстрашно йтимемо вперед.

Я радий, що ніхто з нас не забув капелюха від сонця.

Звернімо тепер наші думки на нашу щорічну Відправу Дня Творіння.

Звернені до Людей Божі Слова описують Творіння у категоріях, зрозумілих людям минулого. Не йдеться там про галактики чи гени, бо це лише посіяло б у їхніх думках велике сум’яття! Та чи ми через це мусимо прийняти як науковий факт розповідь, що світ створено впродовж шести днів, знехтувавши результатами спостережень? Бога не можна обмежити буквальною та матеріалістичною інтерпретацією або ж міряти Людськими мірками, бо Його дні — це еони, а тисячоліття наших часів для Нього мов один вечір. На відміну від інших віровчень, ми ніколи не вважали, що затаювання від дітей геології слугує вищій меті.

Пам’ятайте перші речення цих Людських Слів Божих: «Аземля була пуста й порожня, і темрява була над безоднею... І сказав Бог: “Хай станеться світло! І сталося світло”»2. Наука називає цю мить «Великим Вибухом», наче йдеться про сексуальну оргію. Проте обидва описи збігаються за своєю суттю: Темрява, а тоді, в одну мить, Світло. Та, безперечно, Творіння триває, бо хіба ж не постають щомиті нові зірки? Друзі мої, Дні Божі не йдуть один за одним; вони відбуваються паралельно, перший із третім, четвертий із шостим. Як нам сказано: «Посилаєш Ти духа Свого, вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі»3.

Сказано нам, що п’ятого дня Божого Труду во`ди вироїли Створіння — риб великих і всіляку душу живу плазуючу, а шостого дня зродила земля живу душу, за родом її, і заселено суходіл Тваринами, Рослинами й Деревами, і всі благословенні були, і наказано їм розмножуватися. І врешті створено Адама, себто Людство. Згідно з Наукою, це та сама послідовність, у якій види фактично постали на Планеті, з Людиною наприкінці. Більш-менш у такому порядку. Чи достатньо близько до нього.

Що ж діялося далі? Бог «усю звірину до Адама привів, щоб побачити, як він їх назве»4. Та чого ж Бог не знав уже, які імена вибере Адам? Відповідь може бути тільки така, що Бог дав Адамові вільну волю, і тому він спроможний робити речі, які Сам Господь не може передбачити. Подумайте про це, коли наступного разу спокушатиме вас м’ясоїдіння чи матеріальний достаток. Навіть Бог не завжди може знати, що ви вчините далі!

Щоб спонукати Тварин зібратися, Бог мусив безпосередньо звернутися до них, але яку ж мову Він використав? Не була то гебрейська, Друзі мої. Не латинська чи грецька, не англійська, французька, іспанська, арабська чи китайська. Ні. Він покликав Тварин їхньою власною мовою. До Оленя звернувся по-оленячому, до Павука по-павучому, до Слона заговорив він мовою слонячою, до Блохи блошиною, до Стоноги озвався по-стоножому, а до мурашки по-мурашиному. Так мусило бути.

А для самого Адама Імена Тварин були першими промовленими словами — першою миттю Людської мови. У цю космічну мить Адам здобув свою Людську душу. Називання — це, — так ми сподіваємося, — вітання, прикликання до себе інших. Уявімо собі Адама, що вигукує Імена Тварин з любов’ю і радістю, немовби прагнучи сказати: «Ось і ти, моя найдорожча! Ласкаво просимо!» Тож першим діянням Адама щодо Тварин був вияв любовної доброти і поріднення, бо Людина до свого падіння не була ще м’ясоїдною. Тварини знали це і не тікали. Так мусило бути того неповторного Дня — Дня мирної зустрічі, коли Людина обійняла кожну живу істоту на Землі.

Як же багато ми втратили, любі Співссавці та Співсмертні! Як же багато свавільно знищили! Як же багато мусимо відновити і в нас самих!

Час Називання ще не закінчився, Друзі мої. З Його погляду ми, можливо, досі живемо у шостому дні. Уявіть під час своїх Медитацій, що вас ніжно погойдує ця захисна мить. Простягніть руку до цих лагідних очей, що дивляться на вас із такою довірою, — довірою, яку ще не порушили кровопролиття, зажерливість, пиха та зневага.

Промовмо їхні Імена.

Заспіваймо.

Колиперший подих зробив Адам

Коли перший подих зробив Адам

У цьому краю величнім,

Зі Звіром і Птахом від легко ладнав

І бачив Боже обличчя.

Всім дав імена — адже людський Дух

Проявний у мові сродній.

Усіх у Спільноту покликав Бог —

І не злякалось жодне.

Грались, співали, літали вони,

Радів ненастанно кожен —

І їхнє буяння гімном було

Великій Творчості Божій.

О, як же змаліла у наші часи

Творіння жага предивна,

Бо давню Спільноту звела на пси

Безжальна і хтива Людина.

О милі Створіння, чи зможем сповна

Вернутись на шлях Любові?

У наших Серцях вам дамо Імена

Й назвемо вас Друзями знову.

З Усного Пісенника Божих Садівників

3. Тобі. ДЕНЬ ПОДОКАРПОВИХ5

Рік двадцять п’ятий

Світанок — це злам ночі й дня. Тобі обертає це слово так і сяк: злам, перелам, переламаний. Що ламає світанок? Ніч? Чи сонце, переділене надвоє лінією горизонту, тріснуте навпіл, немов яйце, з якого витікає світло?

Вона здіймає бінокль. Дерева на вигляд такі само невинні, як завжди, але їй здається, що хтось за нею стежить — наче найнепорушніший камінь чи пеньок може її відчути і бути до неї неприхильним.

Такі наслідки ізоляції. Вона вправлялася в цьому під час Чувань та Реколекцій Божих Садівників. Плаває оранжевий трикутник, цвіркуни розмовляють, обплетені рослинністю колони звиваються, очі між листям. Та як відрізнити ілюзії від дійсності?

Сонце вже повністю зійшло — менше, тепліше. Тобі спускається з даху, з голови до п’ят закутавшись у рожеву накидку, збризкується спреєм «СуперД» від комах, поправляє капелюх від сонця — рожевий, із широкими крисами. Тоді відмикає передні двері й виходить, щоб зайнятися городом. Там вирощували органічні салати для клієнток спа-кафе: гарніри, екзотичну сплайс-городину, зілля для трав’яного чаю. Натягнута зверху сітка має захистити рослини від птахів, а дротяна огорожа — від зелених кроликів, которисей і єнунсів, що можуть примандрувати з парку. До Потопу їх було тут небагато, але вони напрочуд швидко розмножилися.

Вона розраховує на цей город — її запаси закінчуються. Тобі роками переховувала те, що вважала достатнім на випадок такої ситуації, але недооцінила її серйозність — сойбіти та сойдини вже вичерпуються. На щастя, городня рослинність розвивається на славу: на курчорошку з’явилися стручки, бобанаси покрилися цвітом, поліягідні кущі всипані маленькими коричневими кульками різних форм та розмірів. Тобі збирає шпинат, стріпує з нього люмінесцентних зелених жуків і розтоптує їх. Тоді, відчувши докори сумління, пальцем робить для них могилку і вголос просить пробачення, щоб звільнити душу. Хоча ніхто за нею не стежить, непросто відмовитися від усталених звичок.

Переселяє кількох равликів і слимаків, вириває кілька бур’янів, але не чіпає портулак: пізніше можна приготувати його на парі. На тендітних листочках моркви знаходить двох яскраво-синіх гусениць метелика кудзу. Їх створено, щоб тримати під біоконтролем інвазивну пуерарію-кудзу, та, схоже, городина смакує їм більше.

У жартівливому пориві, такому частому в перші роки генного сплайсингу, проєктант наділив їх спереду дитячими личками з великими очима та веселими усмішками, тому їх надзвичайно важко вбивати. Тобі знімає кудзу з моркви — їхні щелепи під милими личками жадібно працюють, — піднімає край сітки і викидає їх за огорожу. Не сумнівається, що вони повернуться.

Ідучи до будинку, знаходить біля доріжки хвіст собаки, схоже, ірландського сетера. Довге хутро у реп’яхах і гілочках. Його, мабуть, упустив гриф, вони завжди щось упускають. Тобі намагається не думати про інші речі, які вони впускали у перші тижні після Потопу. Найгіршими були пальці.

Її руки стають грубішими — твердими та коричневими, наче коріння. Вона надто багато порпається в землі.

4. Тобі. ДЕНЬ СВЯТОГО БАШИРА АЛУЗА

Рік двадцять п’ятий

Тобі купається рано-вранці, коли сонце ще не надто гаряче. Тримає на даху кілька відер і мисок для збирання дощівки під час поообідньої бурі: спа має власну криницю, але система сонячних батарей поламана, тож помпи не працюють. Пере теж на даху, мокрі речі розвішує сохнути на лавах. Мильною водою споліскує туалет.

Милиться сама — мила ще досить, усе воно рожеве, — протирається губкою. «Моє тіло зменшується, — думає вона. Я всихаю, морщуся. Невдовзі від мене тільки й зостанеться, що задирки при нігтях». Хоча вона завжди була худорлявою. «О Тобіято, — говорили зазвичай клієнтки, — якби ж мені твою фігуру!»

Витирається, вдягає рожевий халат. На ньому бейджик «Мелоді». Бейджики вже не потрібні, немає нікого, хто міг би їх читати, тож вона почала носити халати інших: Аніти, Квінтани, Рен, Кармель, Симфоні. Ці дівчата були такими веселими, такими життєрадісними. Але не Рен — Рен була сумною. Та Рен пішла звідси раніше.

Потім, коли почалися проблеми, пішли всі. Пішли додому, аби бути зі своїми сім’ями, вірили, що любов може їх урятувати. «Ідіть сміливо, я все позачиняю», — говорила їм Тобі. І зачинила, але сама зосталася всередині.

Миє довге темне волосся, скручує його в мокрий пучок. Слід уже обстригтися. Пучок товстий, з ним спекотно. Ще й пахне бараниною.

Просушуючи волосся, чує дивний звук. Обережно підходить до балюстради даху. Довкола плавального басейну крутяться три свині — дві льохи і кабан. Ранкове проміння освітлює їхні пухкі сіро-рожеві форми; виблискують, наче борці. Здаються надто великими і цибулястими для нормальних. Вона вже й раніше бачила таких свиней на лужку, але досі вони так близько не підходили. Мабуть, утікачі з якоїсь експериментальної ферми чи чогось схожого.

Стоять групою біля мілкішого краю басейну, вдивляються в нього наче в задумі, їхні рила посмикуються. Може, нюхають мертвого єнунса, що плаває на поверхні брудної води. Спробують його витягти? Тихо перерохкуються, тоді відступають: навіть для них це надто гнила пожива. Ще трохи затримуються, щоб нюхнути востаннє, і трюхикають за ріг будинку.

Тобі стежить за ними, йдучи слідом уздовж балюстради. Знайшли городню сітку, заглядають досередини. Одне починає рити. Прокопують собі тунель.

— Ану марш! — гукає їм Тобі.

Вони байдуже дивляться на неї.

Вона спускається сходами так швидко, як може, щоб не послизнутися. Ідіотка! Мала б завжди носити при собі рушницю. Хапає її з-перед ліжка, знову біжить на дах. Тримає одну зі свиней на мушці — це кабан, легка мішень, він стоїть боком, — але тоді починає вагатися. Це Божі Створіння. «Ніколи не вбивай без поважної причини», — казав був Адам Перший.

— Попереджаю вас! — гукає вона. На диво, вони, схоже, розуміють. Видно, бачили вже зброю — струмелет, паралізатор. Тривожно пищать, тоді обертаються й тікають.

Подолали вже чверть дороги через лужок, коли Тобі втямила, що вони повернуться. Вночі підкопаються під огорожею і миттю дочиста перериють город, поклавши край її стратегічним харчовим запасам. Вона змушена застрелити їх, це самозахист. Натискає на курок, промахується, стріляє ще раз. Кабан падає. Льохи біжать далі. Тільки діставшись до краю лісу, озираються. Тоді зливаються з листям і зникають.

У Тобі тремтять руки. «Ти здмухнула життя, — каже вона собі. — Ти діяла необдумано й у гніві. Мусиш відчувати провину». Натомість їй хочеться вийти з кухонним ножем і відпиляти шмат шинки. Приєднавшись до Садівників, вона дала обітницю веганства, але зараз перспектива канапки з беконом є великою спокусою. Та все ж Тобі опирається цій думці. Тваринний білок можна споживати лише у крайньому разі.

Бурмоче стандартні у Садівників слова вибачення, хоча й не почувається як під час вибачення. Не зовсім так.

Їй слід повправлятися у стрільбі. У кабана влучила не відразу, льохам дала втекти — це нікуди не годиться.

Останніми тижнями вона занедбала рушницю. Тепер присягається, що носитиме її із собою всюди — навіть на дах, щоб скупатися, навіть до туалету. Навіть до городу. Особливо до городу. Свині розумні, пам’ятатимуть про неї, не забудуть її. Має вона зачиняти двері, виходячи? А якщо доведеться швидко бігти назад, до спа-будівлі? Та якщо залишити двері відчиненими, хтось може туди прослизнути, доки вона працюватиме в саду, і чекатиме на неї всередині.

Вона мусить обміркувати кожен аспект. «Арарат без стіни — Арарат без ціни», як співали діти Садівників. «Як захисту зі стін не мати, не вдасться їх добудувати». Садівники обожнювали свої повчальні віршики.

5

Тобі подалася на пошуки рушниці через кілька днів після перших спалахів хвороби. Було це ввечері, коли дівчата втекли з «НооваТи», покинувши свої рожеві халати.

Це не була звичайна пандемія, яку можна зупинити після кількасот тисяч смертей, а тоді знищити збудника біотехнологіями та хлоркою. Це був Безводний Потоп, про наближення якого так часто попереджали Садівники. Мав усі ознаки: летів у повітрі, мов на крилах, випалював міста, наче вогонь, гнав навсібіч заражені натовпи, породжував терор і різню. Всюди гасло світло, новини виходили вряди-годи — системи розвалювалися, коли гинули їхні працівники. Це скидалося на тотальну катастрофу, всесвітній брекдаун, тож їй потрібна була рушниця.

Рушниці були заборонені. Якби ще тиждень тому когось упіймали на цьому, наслідки були б фатальними, та тепер усі заборони нічого не важили.

Мандрівка була небезпечною. Їй доведеться пішки дійти до свого старого плебіля (жоден транспорт уже не їздив) і розшукати убогий малий будиночок на два поверхи, який так недовго належав її батькам. Тоді викопати сховану там рушницю, сподіваючись, що ніхто цього не побачить.

Далека дорога не була проблемою — Тобі тримала себе у формі. Небезпечними були інші люди. Якщо вірити уривчастим повідомленням, які ще надходили їй на телефон, заворушення були повсюди.

Вона покинула спа у сутінках, зачинивши за собою двері. Перетнула широкі травники, повернула до північного виходу. Пішла лісовою стежкою, якою зазвичай прогулювалися клієнтки. Там вона буде менш помітною. Обабіч стежки досі світилося кілька ліхтарів. Нікого не зустріла, тільки зелений кролик стрибнув у кущі, а которись перебіг дорогу, блиснувши на неї очима.

В’їзні ворота були прочинені. Вона обережно прослизнула крізь них, майже очікуючи, що хтось її покличе. Тоді рушила через Парк Спадкоємства. Повз неї пробігали люди, поодинці чи групками. Намагалися вибратися з міста, сподіваючись, що їм удасться перетнути розлогий плебурб і знайти притулок на селі. Чути було кашель, дитячий плач. Вона ледь не перечепилася через якесь тіло на землі.

Доки дісталася до краю Парку, геть стемніло. Переходила вздовж межі від дерева до дерева, тримаючись тіні. Бульвар був ущент заповнений автівками, вантажівками, сонцебайками та бусами. Водії сигналили і кричали. Деякі машини перевернулися й горіли. У крамницях повним ходом ішов грабунок. Хоч куди глянь, жодного КорпБеКошника. Либонь, дезертирували першими, сховалися за стінами своїх корпоративних твердинь, рятуючи власні шкури. Тобі сподівалася, що вони прихопили із собою смертоносний вірус.

Звідкись долинали постріли. «Отже, задні дворики вже розкопано», — подумала Тобі. Її рушниця не єдина.

Далі по вулиці височіла барикада зі збитих докупи автівок. У неї були захисники, озброєні — чим саме? Наскільки Тобі могла розгледіти, використовували металеві труби. Натовп несамовито кричав до них, жбурляючи цеглу й каміння: люди хотіли здолати перепону, хотіли втекти з міста. А якою була мета барикадників? Поза сумнівом, грабунок. Ґвалтування, гроші та інші непотрібні речі.

Адам Перший, бувало, говорив: «Коли здіймуться Безводні Води, люди намагатимуться порятуватися від Потопу. Хапатимуться за кожну соломинку. Друзі мої, стережіться, щоб не стати такою соломинкою, бо якщо за вас ухопляться, якщо навіть торкнуться вас — потонете».

Тобі завернула від барикади — мусила якось її обійти. Знову сховалася в темряві, прокрадалася між листяними деревами, огинаючи Парк. Цього разу дісталася до відкритого простору, де Садівники влаштовували свій ринок. Там стояв глинобитний будиночок, у якому колись гралися діти. Тобі сховалася за ним, чекаючи якоїсь події, що привернула б до себе загальну увагу. Довго чекати не довелося: гримнув вибух, усі голови повернулися в його бік, а вона тим часом перетнула площу. «Не слід бігти, — навчав її Зеб. — Хто бігцем тікає, швидко пропадає».

На бічних вулицях було повно людей, вона виверталася такі сяк, щоб їх уникати. Мала на собі хірургічні рукавиці, куленепробивний бронежилет, зроблений із шовку сплайсу павуко­кози, винесений рік тому зі сторожового приміщення «НооваТи», і чорна носова маска конічної форми.Забрала з городнього сараю лопату й лом — те і те могло бути смертоносним знаряддям, якщо вживати їх рішуче. У кишені ховала балончик спрею для волосся «НооваТи Повний Блиск». Ефективна зброя, якщо вцілити в очі. Вона багато чого навчилася від Зеба на заняттях з «обмеження міського кровопролиття». На думку Зеба, насамперед варто було дбати про обмеження власного кровопролиття.

Тобі повернула на північний схід, перетнула елітний Папоротевий Схил, а тоді Велику Скриню, забудовану малими незугарними домами. Прослизала найвужчими вуличками, погано освітленими і малолюдними. Її проминуло кілька осіб, цілковито зайнятих власними історіями. Двоє підлітків зупинилися, наче збираючись напасти, та вона закашлялася, прохрипіла: «Допоможіть!» — і вони рвонули геть.

Близько півночі, кілька разів помилившись на поворотах (усі вулиці у Великій Скрині на вигляд були однакові), Тобі дісталася до колишнього дому своїх батьків. Там не світилося, двері гаража були відчинені, шибка фронтального вікна вибита, тож вона вирішила, що всередині нікого немає. Теперішні мешканці мертві або перебралися деінде. Такий само вигляд мав сусідній дім, у всьому схожий на батьківський, той, де закопано рушницю.

Якусь мить вона стояла, заспокоюючись і прислухаючись до пульсування крові у вухах: катуш, катуш, катуш. Або рушниця й досі там, або її немає. Якщо вона там, Тобі матиме рушницю. Якщо ні, то не матиме. Нічого панікувати.

Вона відкрила хвіртку сусідського саду крадькома, мов злодій. Темрява, жодного руху. Пахощі нічних квітів: лілії, тютюну. З ними змішується запах диму — за кілька кварталів звідси щось горить, вона бачить заграву. Метелик кудзу мазнув крилом їй по обличчі.

Вона підсунула лом під кам’яну плиту, підважила, вхопилася за край і вивернула камінь. Тоді ще і ще один. Три кам’яні плити. Потім узялася за лопату.

Серце закалатало, раз і ще раз.

Рушниця на місці.

«Не плач, — наказала вона собі. — Просто розріж пластик, забери рушницю й патрони і забирайся звідси».

Повернення до «НооваТи» зайняло три дні — довелося оминати місця найгірших заворушень. На зовнішніх сходах були сліди заболочених ніг, але ніхто не вломився досередини.

6

Рушниця була примітивною зброєю — «Руґер 44/99 Дірфілд». Належала її батькові. Він навчив Тобі стріляти, коли їй було дванадцять, за часів, що тепер здаються мухоморними видіннями у Техноколорі. «Цілься в центр тіла, — говорив він. — Не гай часу на голову». Казав, що має на увазі тільки звірів.

Місцевість, де вони мешкали, була напівсільською, доки місто не розрослося і не докотилося й до цього клаптика. Їхній білий каркасний будиночок оточувало десять акрів дерев, там жили білочки і перші зелені кролики. Але не єнунси, тих іще не створили. Багато оленів, вони заходили на город її матері. Двох Тобі застрелила і допомагала їх білувати; досі пам’ятає запах і слизькість оленячих нутрощів. Вони їли тушковану оленину, а на кістках мати варила суп. Та переважно Тобі з батьком стріляли по консервних бляшанках і пацюках на смітнику — тоді там ще був смітник. Вона багато вправлялася, і це тішило тата. «Чудовий постріл, друзяко», — говорив він.

Чи хотів він сина? Можливо. Казав, що кожен мусить знати, як стріляти. Його покоління вірило, що коли виникають проблеми, досить когось застрелити і все налагоджується.

Тоді КорпБеКошники оголосили вогнепальну зброю незаконною, начебто заради громадської безпеки, зарезервувавши щойно винайдені струмелети для себе. Зненацька люди офіційно стали беззбройними. Батько закопав рушницю і запас патронів під купою старих парканних штахетів і показав схованку Тобі — на випадок, якби їй знадобилася зброя. КорпБеКошники могли знайти рушницю за допомогою металодетектора, — ходив поголос, що такі пошуки велися, — та всього не обшукаєш, а її батько був з їхньої точки зору нешкідливим. Продавав системи кліматизації. Дрібнота.

Тоді їхню землю запрагнув купити забудовник-девелопер. Давав добру ціну, але батько відмовився продавати. Казав, що йому подобається жити там, де він є. Так само вважала матір Тобі, яка в сусідній торговій дільниці мала крамничку БАДів — франшизу «ЗдороВайзера». Вони відхилили другу пропозицію, потім третю. «Ми оббудуємо вас зусібіч», — хвалився девелопер. Батько Тобі відповів, що йому це не вадить. На той момент це вже стало справою принципу.

«Гадав, що світ досі такий, як п’ятдесят літ тому, — думає Тобі. — Не варто було йому так упиратися. КорпБеКорп уже тоді консолідував свою владу. Починали як приватна фірма, що надавала охорону Корпораціям, але пізніше перебрали на себе функції місцевої поліції, коли та розпалася через брак фінансування. Спершу людям це подобалося, бо тепер за порядок платили Корпорації. Та невдовзі КорпБеКорп розкинув свої мацаки повсюди. Батько мав би поступитися».

Спершу він втратив роботу у кліматизаційній фірмі. Знайшов іншу, в торгівлі термовікнами, але там платили менше. Тоді мати Тобі занедужала на дивну хворобу. Не могла втямити, як це могло статися. Вона ж завжди дбала про своє здоров’я: займалася на тренажерах, їла багато зелені, щодня приймала ЗдороВайзерські БАДи «ВіталВіт для вашої сили». Як і всі оператори франшизи, діставала БАДи за спеціальними умовами — клієнтський набір, нічим не гірший за призначений для вищого керівництва «ЗдороВайзера».

Матір стала приймати ще більше БАДів, та й далі слабшала. Їй часто паморочилося в голові, вона швидко худла. Здавалося, її тіло звернулося проти себе самого. Жоден лікар не міг поставити діагноз, хоча клініки Корпорації «ЗдороВайзер» зробили силу-силенну аналізів. Зацікавилися матір’ю як вірною споживачкою їхніх продуктів. Налагодили для неї спеціальний догляд з власними лікарями. Та це було небезплатно, і навіть зі знижкою для членів «ЗдороВайзерської Родини» кошти виявилися значними. Оскільки хворобу не було встановлено, страхова компанія відмовилася оплатити рахунки за скромним медичним полісом її батьків. А на покриття з громадських фондів могли розраховувати лише ті, хто геть не мав гроша за душею.

«Не те щоб хтось хотів потрапити до однієї з цих громадських помийниць», — подумала Тобі. Усе їхнє лікування зводилося до того, що тобі оглянуть язика, докинуть кілька мікробів та вірусів, яких у тебе ще не було, і відправлять додому.

Батько Тобі взяв другий іпотечний кредит і витратив гроші на лікарів, ліки, найнятих медсестер і шпиталі. Та мати далі чахла.

Тоді батькові довелося продати їхній білий каркасний будиночок за ціною, значно нижчою за ту, яку їм пропонували спершу. Через день після продажу місце розрівняли бульдозерами. Батько купив інший дім, маленький, двоповерховий, у новій дільниці, прозваній Великою Скринею. Назва походила від того, що Скриню обступила ціла флотилія мегамаркетів. Батько викопав рушницю з-під штахетів, контрабандою проніс до їхнього нового будинку і закопав, цього разу під кам’яними плитами на порожньому подвір’ячку за домом.

Потім він втратив роботу у торгівлі термовікнами — надто часто брав вихідні через хворобу дружини. Довелося продати сонцекар. Тоді одні за одними зникли меблі, хоч батько небагато за них виручив. «Люди нюхом відчувають скруту, — сказав він Тобі. — Використовують це».

Ця розмова відбулася по телефону, бо Тобі, попри брак у сім’ї коштів, потрапила до коледжу. Отримала скромну студентську стипендію в Академії Марти Ґрем, а ще й підробляла офіціанткою у студентському кафе. Хотіла повернутися додому і допомагати доглядати матір. Її на той час уже відправили зі шпиталю, і вона спала на софі на першому поверсі, бо не могла піднятися сходами. Але батько сказав «ні». Тобі повинна залишитися в коледжі. Однаково вона нічого не зможе вдіяти.

Урешті навіть поганенький будиночок на Великій Скрині довелося виставити на продаж. Табличку з оголошенням було встановлено на травнику, Тобі побачила її, приїхавши додому на похорон матері. Батько до того часу перетворився на руїну — приниження, біль і поразка з’їли його.

Похорон матері був коротким і сумним. По всьому Тобі з батьком сіли у розграбованій кухні. Випили на спілку упаковку пива — Тобі два, батько чотири. А коли Тобі пішла спати, батько зайшов до порожнього гаража, вклав до рота «Руґера» і натиснув на курок.

Тобі почула постріл. Відразу зрозуміла, що це. Бачила рушницю, що стояла за кухонними дверима. Батько мусив викопати її з якоїсь причини, та вона не могла собі й уявити тієї причини.

Не мала сил постати перед тим, що їй довелося б побачити в гаражі. Лежала в ліжку, намагаючись зазирнути в майбутнє. Що робити? Звернутися до якоїсь влади — та хоч лікаря чи швидкої допомоги, — знайдуть вогнепальну рану, зажадають, щоб вона віддала рушницю, а Тобі матиме клопіт як донька правопорушника, що зберігав заборонену зброю. І це ще найменший клопіт. Її могли звинуватити у вбивстві.

Коли минув час, що здався їй годинами, змусила себе встати. У гаражі намагалася не дивитися надто пильно. Загорнула те, що зосталося від батька, в покривало, а тоді запакувала у важкі пластикові мішки для сміття, заклеїла липкою стрічкою і закопала під кам’яними плитами. Почувалася жахливо, роблячи це, але він зрозумів би. Був людиною практичною, та під цим приховувалася сентиментальність. Електрознаряддя у майстерні, троянди на день народження. Був би тільки практичним, вступив би до шпиталю з паперами на розлучення, як чинило багато чоловіків, коли їхніх дружин вражало щось виснажливе і дороге. Якби розлучився з матір’ю, її викинули б на вулицю. Але він залишився би платоспроможним. Натомість витратив усі їхні гроші.

Тобі, як і вся її сім’я, не була ревною прихильницею жодної стандартної релігії. Вони ходили до місцевої церкви, бо так робили всі сусіди, а коли б чинили інакше, то це б зашкодило бізнесу. Але чула, як її батько говорив — у приватній обстановці та після кількох дрінків, — що за амвонами надто багато шахраїв, а на лавках надто багато обдурених. А все-таки Тобі прошепотіла над кам’яними плитами коротку молитву: «Прах до праху». Тоді засипала щілини піском, розрівняла його.

Знову загорнула рушницю у пластик і закопала під кам’яними плитами сусіднього дому, який здавався порожнім: вікна темні, автівки не видно. Може, давніших власників виселили за борги. Скориставшись з нагоди, перейшла на сусідське подвір’я. Якби закопала рушницю поруч із батьком, а земля над його тілом просіла, подвір’я перекопали б і зброю знайшли б. А краще рушниці залишатися де є. «Ніколи не знаєш, — казав батько, — коли вона тобі знадобиться». І слушно. Ніколи не знаєш.

Можливо, один чи двоє сусідів бачили, як вона копала напотемки, та не думала, що вони її викажуть. Навіщо їм притягувати блискавку так близько до власних дворів, де, ймовірно, теж закопана зброя?

Тобі полила зі шлангу гаражну підлогу, змиваючи кров, сама прийняла душ. Тоді повернулася до ліжка. Лежала у темряві, сподівалася, що заплаче, але не відчувала нічого, крім холоду. Хоча було зовсім не холодно.

Не могла продати дім. Якби сповістила, що стала тепер його власницею, бо батько помер, на її голову звалилася б ціла купа сміття. Наприклад, де труп і як він зробився трупом? Тож уранці, з’ївши простенький сніданок, поклала посуд у раковину і вийшла з дому. Не взяла навіть валізи. Що їй було класти туди?

Скидалося на те, що КорпБеКорп не клопотатиметься її пошуками. Їм це не потрібно, будинок і без того перейде у власність одного з корпоративних банків. Якщо зникнення Тобі когось зацікавить, наприклад, її коледж, — де вона, чи не хвора, чи не трапився з нею нещасливий випадок, — КорпБеКорп поширить чутки, ніби її бачили з якимсь мандрівним сутенером, що шукав новобранок. Цього слід було сподіватися. Що іще залишається такій, як вона — молодій жінці у скруті, ні грошей, ні відомих родинних зв’язків, ні заощаджень на чорний день, ні довірчого чи резервного фонду? Люди киватимуть. Шкода, та що зробиш? Вона принаймні має якусь цінність на продаж, себто свій молодий задок, тож не помре голодною смертю і нікого не мучитимуть докори сумління. КорпБеКорп завжди замінював дії поголосом, якщо дії потребували витрат. Адже головне — фінансовий результат.

Стосовно ж її батька всі вважатимуть, що він змінив прі­звище і зник в одному з найубогіших плебілів. Зможе не платити за похорон дружини, на який не мав коштів. Таке траплялося постійно.

7

Наступний період був для Тобі недобрим. Хоча вона приховала сліди і їй вдалося зникнути, все ж залишалася можливість, що КорпБеКорп шукатиме її, аби стягти батькові борги. Не грошима, бо їх у неї нема, та ходили чутки про жінок, яких за борги робили секс-працівницями. Якщо вже вона мусить заробляти на життя, лежачи на спині, то воліла би принаймні залишати виручку собі.

Спалила свою посвідку і не мала грошей на нову особистість — навіть дешеву, без упорскування ДНК чи зміни кольору шкіри, — тож не могла знайти легальної роботи (такі переважно контролювали Корпорації). Та якщо зануритися глибоко — туди, де імена зникають, а всі історії вигадані, — КорпБеКорп тобою не перейматиметься.

Винайняла крихітну кімнатку — в неї ще зоставалися заощадження з кафе. Власна кімната, що убезпечувала її скромне майно від можливих злодійкуватих співмешканців, тулилася на верхньому поверсі торгового дому, справжньої пастки у випадку пожежі, в одному з найгірших плебілів. Він звався Вербовим Помістям, хоча місцеві мешканці називали його Стічною Лагуною, бо туди справді стікало багато лайна. Лазничку Тобі ділила із шістьма нелегальними мігрантами з Таїланду, дуже тихими. Подейкували, ніби КорпБеКорп вирішив, що депортація нелегальних мігрантів надто дорога, тож удався до методу фермерів, які знайшли у стаді хвору корову. Застрелити, закопати, заткнутися.

Поверхом нижче розташовувалося дороге кравецьке ательє «Випорток», де шили верхній одяг зі шкур вимираючих видів. Офіційно там продавали костюми на Гелловін — це щоб ошукати екстремістів із лав борців за права тварин. А в задніх кімнатах виправляли шкури. Смердючі випари здіймалися у вентиляційну систему. Хоча Тобі намагалася заткнути вентиляційний отвір подушкою, в її комірчині нестерпно смерділо хімікаліями та згірклим жиром. Часом до неї долинало ревіння і бекання: тварин убивали на місці, бо клієнти не хотіли, щоб їм замість орикса підсунули цапа, а замість росомахи — перефарбованого вовка. Хотіли пишатися по-чесному.

Оббіловані туші продавали мережі ресторанів для гурманів «Шляхетна кров». У загальнодоступних обідніх залах подавали стейки, ягнятину, дичину та буйволятину — сертифіковане м’ясо здорових тварин, тож можна було готувати його з кров’ю, звідси й назва. Але в закритих банкетних кімнатах (допуск за посвідченням клубу, викидайло при вході) можна було їсти м’ясо вимираючих видів. Прибуток величезний: одна пляшка вина на тигрових кістках коштувала як діамантове намисто.

Технічно ця торгівля була незаконною (і загрожувала високими штрафами), та надто вже прибутковою. Сусіди все знали, але мали власні клопоти, і кому розповіси таке без ризику? Кишені у кишенях, і в кожній рука КорпБеКорпу…

Тобі знайшла роботу хутринки — дешева щоденна праця, посвідка не потрібна. Хутринки працювали у торгових центрах вищого розряду та на вулицях із бутиками — комбінезон зі штучного хутра, картонна голова, на шиї рекламна табличка. Просто ходи собі. Але всередині хутра парко й вогко, поле зору обмежене. Першого ж тижня вона пережила три напади фетишистів. Збивали її з ніг, обертали велику голову так, що вона нічого не бачила, і терлися тазом об її хутро, видаючи при цьому дивні звуки, найупізнаванішим із яких було нявчання. Це не було зґвалтуванням — вони не торкалися жодної частини її тіла, — але відчуття огидне. Неприємно було й перевдягатися на ведмедів, тигрів, левів та інших тварин, передсмертні крики яких вона чула з нижнього поверху. Тож покинула це заняття.

Тоді заробила швидкі гроші, продавши волосся. Пізніше було виведено овець рулосної породи, їхнє руно захопило ринок, але це сталося через кілька років. Ще існували торговці скальпами, вони купували у кого завгодно, не питаючи зайвого. Вона мала тоді довге волосся, середньокаштанове. Не найкращий варіант, торговці воліли білявого, а все ж Тобі виручила пристойну суму.

Коли гроші за волосся закінчилися, продавала на чорному ринку свої яйцеклітини. Молоді жінки могли отримати силу грошви, ставши донорами для пар, неспроможних сплатити належного хабаря або ж справді настільки непридатних, що жоден чиновник не продав би їм батьківської ліцензії. Та вона лише двічі змогла проробити яєчну маніпуляцію, бо за другим разом голка для екстракції виявилася зараженою. Тоді торговці яйцеклітинами ще платили за лікування, коли щось ішло не так, а все ж Тобі довелося вичухуватися цілий місяць. Коли спробувала втретє, їй сказали, що виникли ускладнення, тож вона ніколи більше не зможе бути донором яйцеклітин і, схоже, не матиме власних дітей.

Досі Тобі не знала, чи взагалі хоче дітей. У «Марті Ґрем» вона мала хлопця, який часто заводив мову про подружжя та сім’ю (звався Стеном), але Тобі відповідала, що вони надто молоді й убогі, щоб думати про таке. Вона вивчала Холістичне Зцілювання чи, по-студентському, Лосьйони й Еліксири, а Стен займався на Проблематиці й Плануванні Креативних Активів Четвертого Порядку і мав добру успішність. Походив із небагатої сім’ї, а то б не опинився у третьорядному закладі типу «Марти Ґрем», але був честолюбним і прагнув досягти процвітання. У їхні спокійніші вечори Тобі натирала його квітковими і трав’яними екстрактами, тоді наставав сеанс хрумкого сексу з ботанічно-аптечними запахами, далі душ і попкорн, без солі та масла.

Та коли її сім’я стрімко пішла на дно, Тобі зрозуміла, що не може дозволити собі Стена. Ще зрозуміла, що в коледжі їй залишилися лічені дні. Тож розірвала контакт. Навіть не відповідала на його докірливі смс-ки, бо в їхнього зв’язку не було майбутнього: він хотів шлюбу між двома професіоналами, а вона зійшла з дистанції. «Краще виплакатися раніше, ніж пізніше», — сказала вона собі.

А все-таки скидалося на те, що Тобі, хай там як, хотіла дітей, бо коли їй сказали про випадкову стерилізацію, відчула, наче з неї випливає все світло.

Після цієї звістки вона витратила всі донорські заробітки на те, щоб влаштувати собі наркотичну відпустку від дійсності. Та, щоранку прокидаючись з іншим чоловіком, якого ніколи досі не бачила, швидко збайдужіла до таких розваг. Надто ж коли виявила, що ці чоловіки мають звичай цупити в неї отримані на решту дрібняки. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, зрозуміла, що мусить вирішувати, чого вона хоче: жити чи померти? Якщо померти, то є й швидші способі. Якщо жити, то мусить жити інакше.

Завдяки одному зі своїх однонічних партнерів, за мірками Стічної Лагуни добросердого, знайшла роботу в бізнесі, контро­льованому плебмафією. У плебмафійному бізнесі ніхто не питав про посвідчення чи рекомендації. Коли хтось залазив у касу, йому просто відрубували пальці.

Тепер Тобі працювала у мережі «СекретБургер». Секрет «СекретБургера» полягав у тому, що ніхто не знав, який вид тваринного білку міститься в ньому насправді. Дівчата за прилавком носили футболки і бейсбольні кепки з написом: «“СекретБургер”! Бо Всі Люблять Секрет!» Платили мінімалку, але додавали два безкоштовні СекретБургери щоденно. Коли Тобі стала жити із Садівниками і дала обітницю веганства, вона витіснила з пам’яті спогади про ті бургери. Та, як говорив Адам Перший, голод — могутній реорганізатор сумління. М’ясо­рубки не забезпечували стовідсоткової ефективності; у бургері можна було знайти котяче хутро чи шматок мишачого хвоста. А часом… чи не людський ніготь?

Це можливо. Місцеві плебмафії платили КорпБеКошникам, щоб ті дивилися на це крізь пальці. Натомість КорпБеКорп дозволяв плебмафіям викрадення і вбивства всілякої дрібноти, плантації марихуани, лабораторії креку, вуличну торгівлю наркотиками та підпільні крамнички, що були їхньою спеціалізацією. Ще вони займалися утилізацією людських останків: органи забирали на пересадку, а випатрані тіла пропускали крізь м’ясорубки «СекретБургера». Так принаймнізапевняли найстрашніші чутки. За часів розквіту «Секрет­Бургера» на пустирях знаходили дуже мало трупів.

Якщо телебачення здіймало шум, влаштувавши викриття, зване реаліті-шоу, в КорпБеКорпі влаштовували імітацію слідства. Потім справу оголошували нерозв’язною і закривали. Заради тих громадян, що й досі декларували відданість давнім ідеалам, вони підтримували імідж захисників спокою, вартових суспільної безпеки, борців із вуличною злочинністю. Це вже й тоді було комедією, але більшість людей вважали, що краще КорпБеКорп, ніж загальна анархія. Навіть Тобі так вважала.

Рік тому «СекретБургер» зайшов задалеко. КорпБеКошники закрили його, коли один із їхніх високопоставлених урядовців забрів до Стічної Лагуни, а пізніше його черевики було виявлено на ногах одного з операторів м’ясорубок у «СекретБургері». Тож якийсь час бездомні коти мали спокій уночі. Але через кілька місяців у гриль-будках знову зашкварчало м’ясо. Хто відмовить бізнесу з такими низькими коштами забезпечення?

8

Тобі втішилася, отримавши роботу в «СекретБургері»: вона зможе платити комірне, не помре від голоду. Та потім відкрила, у чому гачок.

Гачком був шеф. Мав ім’я Бланко, але дівчата зі «СекретБургера» позаочі називали його Блюванко. Ребекка Еклер, що працювала з Тобі в одній зміні, відразу ж її попередила.

— Не потрапляй йому під радар, — сказала вона. — Може, тобі вдасться, тепер він порає ту дівчину, Дору, а він зазвичай порає одну нараз. Та й ти кістлява, а він любить круглозадих. Але як накаже тобі прийти до офісу, вважай. Ревнивий, аж страх. Порве дівчину на клапті.

— А тебе кликав? — спитала Тобі. — До офісу?

— Хвалити Бога і сплюнути тричі, — відповіла Ребекка. — Я для нього надто чорна і взагалі потвора, до того ж він воліє кошенят, а не старих кішок. Може, слід тобі зморщитися, серденько. Вибий собі кілька зубів.

— Ти не потвора, — заперечила Тобі. Насправді Ребекка була на свій лад вродливою: бронзова шкіра, руде волосся, ніс єгиптянки.

— Я не про це, — пояснила Ребекка. — Зі мною краще не мати діла. Ми, човреї, такі, що ліпше нас не чіпати, хоч чорних, хоч євреїв. Я могла б наслати на нього Чорноголових Красноперок, це така зловредна компанія. А то ще й Вовків Ісаїстів. Це для нього забагато!

Тобі не мала такого надійного тилу. Коли Бланко був поблизу, опускала голову. Знала його історію від Ребекки. Працював викидайлом у «Лусках», найстильнішому клубі в Лагуні. Викидайли мали статус; дефілювали в чорних костюмах і темних окулярах, з вигляду чемні, але дужі, а жінки довкола них аж юрмилися. Та Бланко провалив справу, казала Ребекка. Порізав дівчину з «Лусок». Не якусь тимчасову чужинку, привезену контрабандою (тих різали постійно), а одну з найталановитіших, справжню зірку, танцівницю на пілоні. Не можна ж тримати такого чолов’ягу, що не володіє собою і партачить роботу, тож його прогнали. Ще пощастило, що мав друзів у КорпБеКорпі, а то б закінчив у збірнику вуглеводів для сміттєнафти, чи весь, чи за винятком деяких частин тіла. А так його прилаштували керувати одним із відділень «СекретБургера» у Стічній Лагуні. Для нього це велике пониження, і він дуже ображався, що має потерпати через якусь хвойду, тож ненавидів свою роботу. Та вирішив, що дівчата — це йому доплата до окладу. Мав двох дружбанів, як і він, колишніх викидайл. Були при ньому охоронцями-горилами і діставали рештки. Якщо зоставалися якісь рештки.

З часів роботи викидайлом Бланко зберіг атлетичну поставу. Був прямокутним здорованем, хоча вже гладшав(як казала Ребекка, «забагато пива»). Залишив собі характеристичну ознаку викидайл: волосся на потилиці добряче вже лисої голови зав’язував кінським хвостом. А татуюваньмав цілу колекцію: передпліччя обвивали змії, довколазап’ясть — браслети з черепів, артерії та вени на тильному боці долонь вибиті так майстерно, аж здавалося, що з них здерто шкіру. На шиї витатуюваний ланцюжок із замком у формі червоного серця, що гніздилося між волоссям на грудях, помітним з-під розстебнутої сорочки. Якщо віритичуткам, цей ланцюг обвивав спину, спускався донизу й охоп­лював перевернуту догори ногами жінку з головою, застромленою в його дупу.

Тобі не зводила очей з Дори, яка заступала її при грилі, коли закінчувалася зміна. Спершу та була пухкенькою оптимісткою, але за останні тижні зібгалася й просіла; на білій шкірі її передпліч розквітали і блякли синці.

— Хоче тікати, — шепнула Ребекка, — але боїться. Може, і тобі варто забиратися звідси. Він на тебе поглядає.

— Нічого зі мною не станеться, — відповіла Тобі. Та вона не почувалася на «нічого не станеться», була перелякана. Але куди мала йти? Жила від виплати до виплати. Не мала грошей.

Наступного ранку Ребекка знаком підкликала Тобі.

— Дора мертва, — сказала вона. — Пробувала втекти. Я щойно це почула. Її знайшли на пустирі зі зламаною шиєю. Порізана на шматки. Кажуть, що це якийсь маніяк.

— Але це він? — спитала Тобі.

— Звісно, що він, — пирхнула Ребекка. — Вже й хвалився.

Ополудні того самого дня Бланко викликав Тобі до свого офісу. Послав із цією звісткою двох своїх дружбанів. Ішли обабіч неї, на випадок, якби їй щось стрельнуло в голову. Коли крокували так вулицею, всі голови оберталися до них. Тобі почувалася наче ведена на ешафот. Чого вона не злиняла, доки мала змогу?

Зайшли у брудні двері, сховані за збірником вуглеводів для сміттєнафти. Офіс виявився малою кімнатою з письмовим столом, шафою для документів і обшмульганою шкіряною канапою. Бланко встав із обертового крісла, вищирився.

— Я тебе підвищую, худа сучко, — промовив він. — Скажи «дякую».

Тобі могла тільки шепотіти. Почувалася так, наче її душать.

— Бачиш оце серце? — спитав Бланко. Показав своє татуювання. — Воно означає, що я тебе кохаю. А тепер ти теж мене кохаєш. Так?

Тобі змусила себе кивнути.

— Розумна дівчинка, — сказав Бланко. — Йди сюди. Зніми з мене сорочку.

Татуювання на його спині було достеменно таким, як описала Ребекка: гола жінка, скута ланцюгами, голова невидима. Її довге волосся спадало вогненними хвилями.

Бланко поклав свої обдерті руки їй на шию.

— Будеш шарпатися — зламаю тебе, як суху гілку, — промовив він.

9

Відколи її сім’я за таких сумних обставин зійшла зі світу, відколи вона сама зникла з формального виднокола, Тобі намагалася не думати про своє давніше життя. Покрила його кригою, заморозила. Та тепер розпачливо прагнула повернутися до минулого — навіть до поганих його частин, навіть до гострої туги, — бо її теперішнє життя було тортурами. Намагалась уявити далеких батьків такими, якими вони було багато років тому, і як вони тепер стережуть її, наче духи-охоронці, але бачила тільки туман.

Пробула обранкою Бланко менше двох тижнів, але вони їй тяглися роками. Він вважав, що жінка з таким кістлявим задом, як у Тобі, мала б тішитися, що якийсь чоловік зволить вбити в неї свій молоток. А ще більше повинна тішитися з того, що він не продав її в «Луски» як тимчасову працівницю, себто тимчасово живу. Має дякувати своїм щасливим зіркам. Зрештою, хай краще дякує йому. Вимагав подяки за кожне завдане їй приниження. Не хотів, щоб вона відчувала задоволення, достатньо покірливості.

Не звільнив її від обов’язків у «СекретБургері». Вона мусила його обслуговувати під час своєї перерви на ланч, тож залишалася без ланчу.

Із кожним днем виснажувалася все більше. Мала тепер власні синці, як бідна Дора. Її охопив відчай: знала, до чого йде, попереду бачила тільки темний тунель. Невдовзі її використають до краю.

Що гірше — зникла Ребекка, ніхто не знав достеменно куди. Як запевняв вуличний поголос, пішла до якоїсь релігійної групи. Бланко це не обходило, бо Ребекка не належала до його гарему. Він швидко взяв на її місце іншу.

Тобі працювала у ранковій зміні, коли вулицею наблизилася дивна процесія. Зі знаків, які вони несли, і пісень, які співали, здогадалася, що це щось релігійне, хоча досі не бачила цієї секти.

У Стічній Лагуні діяло чимало маргінальних культів, усі вони намагалися піймати стражденні душі. Пізнані Плоди, Петробаптисти та інші релігії багатих людей трималися осторонь, але кілька старих оркестрів Армії Спасіння не раз пленталися вулицями, сапаючи під тягарем барабанів і валторн. Групи Братства Суфіїв Чистого Серця з тюрбанами на головах кружляли у шалених обертах. Виступали одягнені в чорне віряни Прадавніх Днів. Проходили гуртки виряджених у шафранові накидки харе-кришнаїтів, брязкаючи та виспівуючи, а перехожі закидали їх насмішками і гнилою городиною. Леви Ісаїсти і Вовки Ісаїсти проповідували на перехрестях, при зустрічах між ними виникали справжні баталії: сперечалися, хто має замешкати із ягням, як настане Тисячолітнє Царство, — лев чи вовк. Коли битва добігала кінця, з’являлися зграї плебахурні — бронзовошкірі тексмекси6, бліді ватноголові7, жовті азіопи, Чорноголові Красноперки — і накидалися на побитих. Обнишпорювали їхній одяг, відбираючи все цінне чи бодай те, що можна було нести.

Що ближче підходила процесія, то краще видно було Тобі. Проводир був бородатим і носив каптан, ніби зшитий ельфами-наркоманами. За ним ішла група дітей — різного зросту, всіх кольорів, — які тримали таблички з надрукованими гаслами: «Божі Садівники для Божого Саду!», «Не Їж Смерті!», «Тварини — це Ми!». Видавалися обшарпаними ангелами або гномами-безхатьками. Спершу співали, тоді почали декламувати: «М’ясу — ні!», «М’ясу — ні!», «М’ясу — ні!». Вона вже чула про цей культ: начебто мали сад десь на даху. Латка висохлої багнюки, кілька заболочених нагідок, облізлий ряд жалюгідної квасолі, і все це смажиться на безжальному сонці.

Процесія зупинилася під будкою «СекретБургера». Зібрався натовп, наготувавшись до глузів.

— Мої Друзі! — звернувся проводир до всіх присутніх. Тобі подумала, що його проповідь довго не триватиме, лагунери цього не потерплять. — Любі мої Друзі! Моє ім’я — Адам Перший. Я теж був колись матеріалістичним атеїстичним м’ясоїдом. Як і ви, думав, що людина є мірилом усіх речей.

— Стули пельку, екопсиху! — гукнув хтось.

Адам Перший проігнорував його:

— Насправді ж, любі друзі, я думав, що вимірювання було мірилом усіх речей! Так, я був науковцем! Досліджував епідемії, рахував хворих і присмертних тварин, і людей теж, наче вони були численними камінцями. Я думав, що тільки числа можуть правильно описати Дійсність. Та тоді…

— Пішов нах..р, придурку!