RU ebook

Багатьом із нас про В’єтнам майже нічого не відомо — хіба що ми знаємо кілька в’єтнамських ресторанів, де смачно готують, або ж бачили американські фільми про нескінченну криваву війну. Але ХТО вони — головні герої цього маловідомого конфлікту?

Кім Тхюї — одна з цих «людей із човна», які втекли з пекла, щоб знайти порятунок в іншому білому краї. І невеличкими оповідями, історійками, афоризмами вона помалу малює образ квебекської пані з в’єтнамським акцентом, якій вдалося (чи, радше, яка мусила) пристосуватися до вторгнення комуністів, вижити у переповненому таборі для біженців, навчитися західному способу життя і, зрештою, звикнути до материнства. Через поетичність і гумор читати цю книжку — суцільне задоволення.

Французькою RU означає «струмочок», у переносному значенні «витікання, потік, циркуляція» (сліз, крові, грошей) (Le Robert historique). В’єтнамською RU означає «колискова», «колисати». І це досконала назва для цього невеликого, однак сильного роману.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-88-5

Copyright © Les Éditions Libre Expression, 2009

© Зоя Борисюк, український переклад, 2017

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018

Кім Тхюї

RU

Я прийшла на світ під час Тетського наступу[1], у перші дні Нового року Мавпи, коли вибухи петард, що їх довгими ланцюжками порозвішували перед будинками, вкупі з кулеметними чергами створювали своєрідну поліфонію.

Світло я побачила в Сайгоні, там, де рештки розір­ваних на тисячі шматочків петард забарвили землю червоним, немов би її засипали вишневими пелюстками чи полили кров’ю двох мільйонів солдат, які стояли на бойових позиціях чи були розкидані по містах і селах роздертого надвоє В’єтнаму.

Я народилася під тінню небес, розписаних феєрверками, прикрашених сяючими гірляндами, по яких урізнобіч розліталися реактивні снаряди й ракети. Місія мого народження полягала в заміні втрачених життів. Моє життя було зобов’язане продовжити життя мамине.

Мене звуть Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Tnh), а мою маму Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Ti.nh)[2]. Моє ім’я — це просто варіація маминого, адже одна лише крапочка під літерою «і» мене від неї відрізняє, відділяє і, зрештою, нас роз’єднує. Я була її розширенням уже одним значенням свого імені. По-в’єтнамськи її ім’я означає «мирний зовнішній світ», а моє — «мирний внутрішній світ». Цими іменами, які практично можуть замінити одне одного, мама підтвердила, що я її продовження і маю продовжити її історію.

Мамині плани поламала Історія В’єтнаму, та, що з великої літери «І». Тридцять років тому, примусивши нас перетнути Сіамську затоку, вона викинула особливість нашої вимови у воду. Водночас позбавила наші імена і смислу, вони стали тільки звуками, для французької мови чужими й дивними. А коли мені виповнилося десять, вона, зокрема, поламала і мою роль природного продовження мами.

Завдяки вигнанню мої діти ніколи не були продовженням ні мене, ні моєї історії. Їх звуть Паскаль і Анрі, і вони на мене геть не схожі. У них світле волосся, біла шкіра і густі вії. Я не відчула, як очікувала, природного материнського почуття, коли вони о третій годині ранку, серед ночі, припадали до моїх грудей. Материнський інстинкт з’явився згодом, упродовж безсонних ночей, з брудними пелюшками, безпричинними усмішками, неочікуваними митями радості.

Отоді, саме в той момент, я збагнула любов матері, яка сиділа напроти мене у трюмі нашого судна, тримаючи на руках немовля, голова якого була вкрита сморідними струпами корости. Цей образ стояв перед моїми очима не один день і, напевно, не одну ніч. Морок у трюмі розсіювало завжди однакове світло маленької лампочки, що висіла на кінці проводу, прибитого іржавим цвяхом. У глибині корабля день нічим не відрізнявся від ночі. Постійність цього освітлення оберігала нас від безмежності моря і неба, що нас оточували. Люди, які сиділи на палубі, розповідали, що між блакиттю неба і моря немає жодної демаркаційної лінії. Тож було неясно, чи ми прямували в небо, чи поринали у водні глибини. Рай і пекло обнялись у череві нашого судна. Рай обіцяв поворот у нашому житті, нове майбуття, нову історію. Пеклом були наші страхи: страх перед піратами, страх померти від голоду, страх отруїтися сухарями, просоченими машинним маслом, страх, що забракне води, страх, що не зможемо звестися на ноги, страх від примусового пісяння в червоний горщик, який передавався з рук у руки, страх заразитися від тієї коростявої дитячої голівки, страх ніколи вже не ступити на тверду землю, страх не побачити більше своїх батьків, які сиділи десь у напівмороці серед двох сотень осіб.

Перш ніж наше судно серед глупої ночі підняло якір на берегах Рач Джіа, більшість пасажирів були охоплені одним страхом: страхом перед комуністами, через що вони й тікали. Та щойно воно опинилося в оточенні й в облозі суцільного, одноманітного блакитного горизонту, їхній страх перетворився на чудовисько з сотнею облич і пиляв нам ноги, перешкоджав відчути занімілість наших знерухомлених м’язів. Ми заклякли у страхові, заціпеніли від жаху. І не заплющували очей, коли малий із коростявою головою нас поливав. Ми вже не морщили носа перед блювотинням наших сусідів. Ми сиділи, затерпнувши, затерті плечима одних, ногами інших і страхом кожного з нас. Наче паралізовані.

Розповідь про маленьку дівчинку, яку поглинуло море, коли вона послизнулася, йдучи по борту, поширилась у запашному череві судна, як знеболюючий або збуджуючий газ, унаслідок чого єдина лампочка перетворилася на полярну зірку, а просочені машинним маслом сухарі — на бісквіти з вершковим кремом. Смак машинного масла у горлі, на язиці й у голові присипляв нас у ритмі колискової, яку співала моя сусідка.

Мій батько вирішив, якщо наша родина потрапить до рук комуністів, ми повинні, як Спляча красуня, заснути навіки, вживши пігулки ціаніду. Я довго хотіла його запитати, чому він не хотів залишити вибір за нами, чому був готовий відібрати в нас можливість вижити.

Задумуватися над цим запитанням я перестала тоді, коли стала мамою, коли пан Вінь, заслужено відомий у Сайгоні хірург, розповів мені, як по черзі посадив своїх п’ятьох дітей на п’ять різних кораблів, у п’ять різних моментів, відсилаючи їх у море, подалі від повинностей комуністичної влади, яка насідала на нього. Він був певен, що загине у в’язниці, оскільки його звинувачували у вбивстві під час операцій товаришів-комуністів, навіть якщо ті товариші й ногою не ступали в його лікарню. Висилаючи їх у море, пан Вінь сподівався, що врятує одну, можливо, дві дитини. Я зустріла його на сходинках церковного ґанку, які він очищав від снігу зимою і підмітав улітку на знак вдячності священику, який замінив батька його п’ятьом дітям, виростивши, одне за одним, усіх п’ятьох до їхнього повноліття, доки пан Вінь вийшов із в’язниці.

Я втрималась і від крику, й від плачу, коли мені повідомили, що мого сина Анрі ув’язнено в його власному світі, коли підтвердили, що він належить до дітей, які нас не чують і до нас не говорять, хоча вони не сліпі й не глухі. А ще він належить до тих дітей, яких треба любити здалеку, не торкаючись, не обнімаючи, до них не усміхаючися, бо кожне їхнє чуття може по черзі зазнати насилля через запах нашої шкіри, інтенсивність нашого голосу, текстуру нашого волосся, биття нашого серця. Либонь, він ніколи з любов’ю не назве мене «мама», навіть якщо уміє вимовляти слово «груша» і йому вдається відобразити всю округлість і чуттєвість звуку «у». І ніколи не зрозуміє, чому я плакала, коли він уперше мені усміхнувся. Він не дізнається, що завдяки йому кожна іскорка радості ставала благословенням і що я завжди вестиму битву з аутизмом, навіть якщо наперед знаю, що його не подолати.

Наперед знаю — я переможена, позбавлена оболонки, безуспішна.

Уперше побачивши крізь ілюмінатор літака замети снігу в аеропорту Мірабель, я також відчула себе позбавленою оболонки, якщо не голою. Не дивлячися на оранжевий светрик з короткими рукавчиками, який перед від’їздом до Канади я купила у таборі біженців у Малайзії, незважаючи на мою кофтину з коричневої вовни, сплетену великими петлями в’єтнамками, я була гола. Багато хто з нас у тому літаку припав до ілюмінаторів, ми були ошелешені, аж роти пороззявляли. Після тривалого проживання у місцях без освітлення, такий незайманий краєвид не міг нас не засліпити, осліпити, сп’янити.

Мене геть приголомшили як усі ці дивні звуки, які нас зустріли, так і розмір скляної скульптури, що стояла на столі, заставленому канапками, закусками, різними дрібними потравами, які суперничали за кольором. Я не розпізнавала жодного наїдка, хоча й знала, що це місце насолод, країна мрії. Я була наче мій син Анрі: не могла ні говорити, ні слухати, навіть не бувши ні глухою, ні німою. Мені забракло орієнтирів й інструментів, щоб мріяти, щоб вдивитись у своє майбутнє, щоб жити теперішнім і в теперішньому.

Моя перша вчителька в Канаді супроводжувала нас, сім молодших в’єтнамців, при пере­ході через міст, що вів нас у майбуття. Вона стежила за нашою трансплантацією з делікатністю матері, яка дбає про свого передчасно народженого малюка. Нас гіпнотизувало повільне, заспокійливе похитування її округлих стегон і опуклих, повненьких сідниць. Вона, наче та мама-качка, крокувала попереду, запрошуючи нас іти слідом до гавані, де ми знову станемо дітьми, звичайними дітьми в оточенні кольорів, малюнків і дрібничок. Я завжди буду їй вдячною, бо саме її постать породила моє перше бажання іммігрантки — змогти рухати жировий прошарок сідниць так, як це робила вона. Жоден в’єтнамець у нашому оточенні не мав такої повноти, такої щедрості, такої недбалості вигинів. Ми складались із кутів, кісток, твердих частин. Тож коли вона, нахилившися до мене, поклала свої руки на мої й промовила «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?», я повторила кожен склад, не змигнувши й оком і не відчуваючи потреби розуміти, бо мене колисала хмарка свіжості, легкості і м’яких парфумів. Я нічого не зрозуміла зі сказаного, вловила лишень мелодію її голосу, і цього було досить. Цілком.

Повернувшись додому, я повторила ту саму послідовність звуків батькам: «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?». А вони запитали, чи я змінила ім’я. І якраз у цю мить мене накрило моє розуміння реальності моменту, в якій зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії, отже здатність дивитися вдалину, далеко попереду себе.

І навіть якщо мої батьки вже розмовляли французькою, вони також не могли дивитись далеко попереду себе, оскільки їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого. І не маючи змоги дивитися в далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.

Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.