Скрипка Спіріт Лейку ebook

Змушена покинути Україну 1914 року, юна талановита скрипалька Олена Ловенець і її брат Віталій вірили, що прямують до країни справжньої свободи. Коли ж вони прибули до Канади, розпочалася війна, і вони опинилися серед сімей в’язнів у таборі Спіріт Лейк. Зраджена, позбавлена майна, Олена повинна ухвалювати рішення, які назавжди змінять хід її долі.

Зустрівши Александра Лявальєра, вона змушена визнати, що, незважаючи на війну, все ще є щасливі люди. Чи має вона право мріяти, захоплена вихором подій, які перевертають її життя з ніг на голову? Її заборонене кохання, про яке стає всім відомо, викликає презирство в її оточенні. У свідомості людей вона й Александр тепер кляті коханці...

На початку Першої світової війни, підштовхуваний зростанням ксенофобії населення, уряд Канади створив двадцять чотири табори для ув’язнення по всій країні, зокрема й табір Спіріт Лейк в Абітібі. Там утримували турок, німців, але в переважній більшості були українці. Тільки два з цих таборів могли прийняти сім’ї в’язнів, і Спіріт Лейк був одним із них. Саме у цьому маловідомому місці відбуваються події захопливого, інформативного та зворушливого роману Клер Бержерон.

Усі права застережено. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7654-59-8

© 2016 Éditions Druide inc.

© Ростислав Нємцев, український переклад, 2021

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

Клер Бержерон

Скрипка «Спіріт Лейку»

Амос, 1 червня 1916 року

У каплиці монастиря сестер Вознесіння витав міцний дух ладану. На дерев’яній лаві перед вівтарем сиділа й плакала Олена Ловенець і навіть не намагалася стримати сльози. Розчавлена драматичними подіями, що на неї впали останніми днями, юна українка почувалася кинутою на волю подіям, вихор яких усе закручувався, і жодного проблиску надії не було видно.

Вдалині чутно гудок поїзда, і вона лине думками до Александра Лявальєра — хлопця, у якого була закохана. На борту тої величезної маси заліза його відправили до Монреаля у супроводі військового ескорту. Після того, як кілька днів тому їх заарештували, все сталося так швидко, що Олені здавалося, ніби вона застрягла в жахливому мареві, від якого намагалася прокинутися й не могла. Якщо бути до кінця чесним і відвертим, їхнє заборонене кохання, доступне погляду всіх і кожного, викликало презирство. У розумінні людей Олена Ловенець й Александр Лявальєр були клятими коханцями.

Минуло менше ніж два роки, відтоді як вона ступила на землю Америки, але Олену гнітило відчуття, що з кожним її кроком вона наближалася до нової перешкоди, яку повинна була подолати. Проте, полишаючи Україну, вони з братом думали, що їдуть на землю свободи.

Молода двадцятирічна жінка тремтячою рукою лащила величезний живіт, що випинався під її вовняним светром.

— Нам бракує твого тата, — прошепотіла вона до дитини, яка заворушилася у неї під грудьми. — Сподіваюся, ми будемо разом, щоб привітати тебе у цьому світі. Нехай ми швидко з’єднаємося.

Позад неї тихо прочинилися двері каплиці, й сестра Йоланд-Марі, директорка жіночого монастиря, нечутно наблизилася до майбутньої мами.

— У мене для вас сюрприз, — сказала вона пошепки їй на вухо.

Олена підвела на черницю згаслий погляд, який одразу ж спалахнув, коли вона побачила у її руках шкіряний футляр.

— Моя скрипка! — скрикнула вона, підскочивши. — Хто вам її віддав?

— Сержант Лєпін, кілька хвилин тому.

— Він вам сказав, де знайшов її?

Сестра Йоланд-Марі вагалася.

— На купі сміття в таборі Спіріт Лейк, — зізналася вона зі смутком.

Олена здригнулася.

— Чому люди так ненавидять мене? Я ніколи нікому не бажала зла!

— Сержант передав мені й оце, — додала монахиня й простягнула їй м’ятий аркуш, на звороті якого було написано Аля — ім’я, яке дав їй Александр, коли вони тільки познайомилися.

Рука Олени тремтіла, коли вона брала складений папір. Вона гарячково розгорнула його, а сестра Йоланд-Марі тактовно відвернулася.

Альо, кохання моє,

Я кохаю тебе і кохатиму завжди. Не дай нікому переконати себе у зворотному. Наша дитина і ти, люба моя, — найдорожче, що є в моєму житті. Довіримося щасливій зірці, яка дозволила нашим шляхам перетнутися; наше щастя десь чекає на нас, і ми його знайдемо.

Я повернуся до тебе. Присягаюсь. Утрьох, разом, ми поїдемо далеко від тих, хто не сприймає нашого кохання.

Твій навіки

Александр.

Схвильована неочікуваним посланням і відчуваючи себе не такою самотньою, молода жінка піднесла його до губ.

* * *

Зупинившись на вокзальній платформі, Лявальєри чекали на свого сина, який цього дня мав відбути поїздом. Вони бачили, як він ішов вимощеною гравієм дорогою, що вела від мерії до вокзалу, в оточенні батальйону озброєних військових. Селяни зібралися вздовж шляху, яким ішли солдати, і тихо коментували. Усі знали Александра, юнака двадцяти п’яти років, симпатичного й веселого, ідеального зятя, про якого мріяла будь-яка мати дівчини на виданні в Амосі. Навіть якщо кожен знав, що за п’ять миль від села розташовується табір, солдати тут з’являлися нечасто. А ще цей підрозділ, що просувався стройовим кроком і вів одного з них, був справжнім страхіттям, яке нагадувало їм усім, що війна лютувала і всі без винятку жили в армійському ярмі.

Група дісталася до вокзального перону й минула Лявальєрів, Александр не міг навіть зупинитися. Імельда зробила крок до нього, але не змогла підійти ближче; солдатам нетерпеливилось, і вони його просто змусили піднятися на борт. Коли він проходив через вагонні двері, то обернувся до батьків і посміхнувся їм, та мати добре його знала: за цією напускною впевненістю вона прочитала глибокий розпач.

— Яка ганьба, — сказав начальник вокзалу, що спостерігав за сценою. — Усі оті українці, німці й турки, яких канадська влада зачинила в Спіріт Лейку, — вороги нашої країни. Якщо вони вирішили повбивати один одного, то чому підозра впала на одного з наших?

— Мій син мав нещастя закохатися в ту Олену Ловенець, заміжню жінку. Я впевнена, що винна вона, — виголосив Едмон, батько Александра. — Повірте мені, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вона сама відповідала за той злочин, у якому звинувачують мою дитину. Я знаю одного чудового адвоката в Монреалі, знаного спеціаліста з кримінального права. Завтра я поїду до міста!

— Від того часу, як ті чужинці прибули до Спіріт Лейку, я завжди знала, що вони неотесані, — визнала Імельда, яка страждала від трагедії, що торкнулася її сім’ї. — Ця жінка — справжня гадина! Зовні як Єва із земного раю, вона спокусила нашого сина, а він, бідний дурник, дозволив себе спокусити. Не варто було нам погоджуватися на будівництво цього концентраційного табору так близько до Амоса.

— Не змішуй усе на світі, — втрутився її чоловік, добре розуміючи, що тисяча триста в’язнів, які жили за табірним парканом, а також військовий підрозділ урятували його магазин від банкрутства. — Більшість з інтернованих у Спіріт Лейку — звичайні люди; для більшості одним-єдиним їхнім проступком є те, що вони — вихідці з країн, які воюють із нашою.

— Нашого сина везуть у Бордо[1], а ти хочеш, щоб я хвалила цю сволоту?

— Я згоден із тобою, що нема роду без вироду, як ця жінка...

— Ти, як твій син — занадто добрий. А я його попереджала щодо цих варварів. На старому континенті[2] вони вже два роки вбивають наших.

Едмон наморщив лоба й не відповідав, йому було прикро визнати, що в одному його дружина мала рацію. Коли Александр захопився Оленою, молодою освіченою вісімнадцятирічною блискучою скрипалькою, мати йому напророчила, що його увага до українки, та ще й заміжньої, обернеться йому тільки нещастям. Батько сімейства взяв бік Александра. Йому хотілося вірити, як той і пояснював, що його зацікавленість неперевершеною музиканткою була всього симпатією до тої, кого канадська ксенофобія запроторила до табору. Тепер він картав себе, що втратив пильність, але було вже пізно. Його двадцятип’ятирічного сина звинуватили у вбивстві, і їм разом доведеться протистояти правоохоронній системі.

* * *

Зворушена тим, що віднайшла свого вірного друга ще з часів дитинства, Олена уважно перевірила інструмент. Цінна скрипка начебто не дуже постраждала на смітнику. Вона обережна приклала її до лівого плеча. Взяла смичок і, заплющивши очі, провела ним по струнах. Одразу ж чиста прозора мелодія огорнула її. У пам’яті спливли уривки спогадів про щасливі дні, коли вона мирно проводила час у колі сім’ї в Калуші, в Україні.

Вона грала щонайбільше кілька хвилин, як до неї докотився відгомін скандалу. Вона нагострила вухо, але слів не можна було розрізнити. Раптом двері каплиці зі стуком відчинилися. У світлі дня вона побачила Імельду, матір Александра. Пускаючи поглядом блискавки, жінка кинула їй в обличчя:

— Єзавель[3]! Ось хто ви є! Під вашою святенницькою невинністю ховається найгірша з розпусниць. Ви безсоромно спокусили мого сина, щоб долучити його до власного падіння, та у вас не вийде цим скористатися сповна, згадайте моє слово.

— Мадам Імельдо, — запротестувала Олена слабким голосом, — я кохаю Александра, і дитина, яку я ношу, — ваш онук...

— Як наважуєтесь ви так безглуздо натякати? Ви — заміжня жінка, як мені відомо! Навіть не намагайтеся приписати Александру батьківство свого... свого вилупка. Вам ніхто не повірить.

— А ваш син мені усе ж вірить.

— Ви підкорили його своїм диявольським шармом! Та повірте материнському передчуттю: коли він через вас опиниться сам один у буцегарні, до нього повернеться його здоровий глузд, і ви зостанетесь у його житті тільки неприємним спогадом, який він захоче забути.

Під натиском образ Олена, роздавлена, опустила очі. Гострий біль пронизав низ її живота й по ногах потекла гаряча рідина.

— Що зі мною? — закричала вона, різко підводячись.

Води текли на підлогу каплиці — здивована Імельда відступила на крок. Сестра Йоланд-Марі, яка супроводжувала відвідувачку від моменту її появи тут, підійшла до майбутньої матері.

— Ви незабаром народите, — пояснила вона співчутливо. — Ходімо, я відведу вас до вашої кімнати? Ми покличемо повитуху.

Монахиня йшла, не звертаючи уваги на Імельду, у якої не було іншого вибору, як відійти в бік, щоб дати їм дорогу. Проходячи повз неї, Олена зупинилася:

— Клянусь життям маляти, яке народиться, що це — дитина Александра, — прошепотіла вона на одному подиху.

Імельда, відблискуючи поглядом ненависть, стисла губи й нічого не відповіла. Повернувшись спиною до інтриганки, вона пішла до виходу, зумисне стукаючи підборами по добре натертій підлозі монастиря сестер Внебовзяття.

Двадцять чотири години по тому Олена ще не народила. Воскова блідість, вкрите потом тіло, вона вигиналася від болю на своєму ліжку. Акушерка мадам Орфа Дюран була стривожена.

— Як сталося, що лікар Адам і досі не прийшов? — бідкалася вона до Розен, молодої індіанки, яка асистувала їй, щоб навчитися азів ремесла. — Таке зрідка буває, що його так довго немає. І треба ж, що таке сталося саме тепер, коли він нам терміново потрібен. Пологи перебігають дуже погано, і я почуваюся безсилою.

Вона знічено розвела руками. Зайшов вікарій Жозеф Лявальєр, якого повідомили про ситуацію.

— Сестра Йоланд-Марі покликала мене благословити породіллю, — повідомив він. — Їй потрібна Божа благодать.

Акушерка й Розен відійшли, залишивши його наодинці з Оленою. Може, вона захоче сповідатися. Жозеф підійшов до ліжка й поклав прохолодну долоню на її гаряче чоло.

— Доброго дня, — просто сказав він.

Майбутня мама, знесилена, її волосся прилипло до лоба — не відповіла.

— Я вчора супроводжував Александра до поїзда, і він заприсягнувся мені, що дитина, яку ви носите, його.

Олена повернула до нього обличчя.

— Я вірю своєму братові, — додав священник.

Ціною великих зусиль породілля видавила посмішку. А тоді під впливом сильних переймів вигнулася на ліжку.

— Допоможіть мені! — закричала вона. — Я більше не можу.

— Я закликаю на вас благодать нашого Творця, — сказав Жозеф, благословляючи її. — З висот небесних Господь знає душу кожного з нас, і я переконаний, якщо Александр вас так кохає, це тому, що ви достойні його кохання.

Слова священника омивали душу Олени, як джерельна вода омиває рану, що кровить. Вона заспокоїлася.

— Будь ласка, скажіть мадам Дюран, що найважливіше — врятувати маля!

Вікарій схилив голову на знак згоди.

— Пообіцяйте мені, мосьє кюре, якщо я помру, ви особисто опікуватиметеся дитиною Александра, допоки він не повернеться. Я хотіла б, щоб ви були його хрещеним батьком.

— Ви обоє житимете, — заспокоїв її Жозеф, — та з огляду на можливість, про яку ви згадали, я обіцяю діяти відповідно до вашого побажання.

— У мене є ще одне прохання до вас, — додала вона з натугою, на межі власних сил, на її обличчі відбилося глибоке страждання.

— Кажіть.

— Віталій, мій брат, він хворий, у табірній лікарні в Спіріт Лейку. Можете його навідати й нагадати, як я його люблю? Я обіцяла йому, що нас ніщо не розлучить.

— Виконаю!

— Якщо мені судилося покинути цей світ, упевніться, що хтось із добрих людей піклуватиметься про нього, але не Тефаняки, вони...

Не в змозі закінчити фразу, молода жінка знову вигнулася від сильного болю. Здогадавшись, що їй більше потрібна повитуха, ніж він, Жозеф підвівся, щоб іти, та Олена затримала його, вхопивши за рукав сутани.

— У чохлі для скрипки, під атласною підкладкою, там адреса батьківського нотаря в Лондоні. Передайте її Віталію. Відправляючи нас із братом до Канади, тато сказав: якщо якесь нещастя розлучить нас, то саме за допомогою цього правника ми зможемо відшукати один одного. Та через війну...

Нова потуга перервала її слова.

Жозефу Лявальєру було шкода, що в таку важливу мить їхнього життя Александра немає поруч із жінкою, яку він кохає. Беручи вологу Оленину руку, він ніжно потиснув її, думаючи про брата, який у глибинах своєї каталажки напевне переживає за неї та своє ще не народжене дитя.

На монастирській кухні Імельда, яка прийшла за новинами під приводом, що супроводжує свого сина вікарія, тихо розмовляла з мадам Дюран.

— Ви ж знаєте, що цю жінку звинувачують у вбивстві, — сказала вона. — Тож бажано, щоб у неї забрали дитину із самого народження.

— Я, як і ви, ненавиджу отих чужинців, — запевнила її Орфа. — Рауля, мого старшого, торік убили в Бельгії. Він назавжди зостався в далеких краях.

— Ви можете оголосити, що дитя народилося мертвим, — порадила Імельда. — Я його віддам годувальниці, а потім усиновлю. Ніхто ніколи нічого не дізнається.

— Якщо подивитися, як усе перебігає, то є великий шанс, що мені не доведеться брехати, — відповіла Орфа. — У дитини погане положення, і, якщо в мене не вийде його повернути, він помре. Час піджимає. Хіба що трапиться диво, але я вже не сподіваюся їх урятувати — її та дитину.

Імельда схрестила руки. Що там станеться з тією Єзавель її мало обходить, і глибоко в душі, хоч навіть собі не зізнавалася, їй хотілося, щоб малюк вижив. Може, й справді то був її онук чи онучка.

— А ще, хоч я й ненавиджу цю українку і схожих на неї, — зізналася повитуха, — я не зможу зробити так, як ви пропонуєте. З поваги до власної професії.

— Пробачте мені, Орфо, — перепросила Імельда, свідома того, що дала лишку. — То від біди, лихий поплутав. Я не до вас мала звертатися з цим проханням, а до Азеда Фортена, начальника поліції. Я піду до нього і попрошу втрутитися. Навіть уявити важко, щоб новонароджена дитина лишилася під опікою злодійки, навіть якщо вона його мати!

— Я повністю вас підтримую. Як тільки вона зможе встати з ліжка, якщо виживе, звичайно, цю вбивцю відправлять до в’язниці, і тільки Богу відомо, на який строк.

Уже у дверях Імельда обернулася до акушерки й наважилася сказати:

— Якщо можна буде врятувати тільки когось одного, то нехай то буде дитина!

Їхню розмову перервав довгий крик болю з Олениної кімнати. Розен поспішила до неї, а відразу за нею й Орфа. Жозеф Лявальєр із матір’ю полишили монастир, а черниці зібралися в каплиці просити Бога врятувати матір і дитину.

У вранішніх сутінках 3 червня 1916 року, через тридцять дев’ять годин після того як відійшли води, Олена принесла у світ хлопчика. Після своєї появи, бадьорий, незважаючи на всі муки пологів, новонароджений закричав і розвів руки, відкриваючи себе життю.

— Я можу його побачити? — прошепотіла Олена ледь чутно.

Розен загорнула дитину у фланелеву ковдру й обережно поклала біля матері.

— Прекрасна дитинка: гарний хлопчик, здоровий, просто викапаний батько, — повідомила індіанка. — У нього такі самі ямочки на щічках.

Олена повернулася до свого сина й трішки підняла кінець пелюшки, що закривав маленьку голівку.

— Ти маєш рацію, Розен, він схожий на Александра.

Відчуваючи присутність своєї мами, немовля вхопило її за палець і розплющило очі. Коли її погляд зустрівся з поглядом дитини, Олену, підхоплену хвилею любові, переповнило небувале щастя, змішане зі сумом її безпросвітного існування.

— Допоможіть мені! — закричала Орфа. — У нашої породіллі кровотеча.

Залишивши зворушливу картину з матір’ю й сином, Розен поспішила до акушерки, яка потребувала її допомоги.

Зачудована, Олена вивчала кожну деталь прикритого тканиною гарного личка. У неї раптом з’явилося відчуття, що вона позбулася ваги власного тіла і стала такою ж легкою, як пір’їнка, яку носить весняний вітерець. Вона піднялася над ліжком, повільно пливла і бачила притиснутого до своїх грудей сина. У цьому спокійному оточенні її нещастя розвіялися й поступилися місцем безтурботній радості. Вдалині, у промені світла, вона побачила одягнутого в біле Александра, вільного, який простягав до них руки.

Відень, 28 червня 1914 року

До великої радості перехожих, які ліниво прогулювалися цієї неділі на початку літа, чарівні помаранчевого відтінку сутінки огортали Відень й пломеніли у водах Дунаю мерехтливими бурштиновими полисками. Під арками імператорської придворної опери дорого вдягнені дами в прикрасах із золота й коштовного каміння, спираючись на руки своїх супроводжувачів, неквапом просувалися до великої зали. Австрійська столиця була гоноровою, що зуміла виплекати музичну традицію, якою тепер пишалася. Їхній оркестр знала вся Європа, а престижні постановки симфонічних, ліричних і хореографічних п’єс притягували численних відвідувачів.

Стоячи за товстою велюровою завісою кольору бордо юна Олена Ловенець поглядала в залу. Її погляд ковзнув по імператорській ложі, бо ширилися чутки, начебто старий імператор може бути тут цього недільного вечора. Вона боялася, тому що це був перший її виступ у Відні. Сьогодні її таємна мрія здійснилася. Із самого раннього дитинства її зачарувала музика; батько сміявся, кажучи, що коли вона народилася, якась фея поклала скрипку в ногах її колиски. Слава про її обдарованість швидко вийшла за кордони України, і її, якій ледве виповнилося вісімнадцять, запросили доєднатися до найпрестижнішого в Австрії симфонічного оркестру.

— Олю, час уже йти готуватися, — наполягав Антон, її батько, поклавши руку їй на плече.

Його доня пригорнулася до нього.

— Думаєте, мама почує мої соло на скрипці? — запитала вона тихим, сповненим надії голосом.

— Так, — відповів чоловік, схвильований таким питанням своєї доньки. — Пам’ятаєш, перш ніж піти, вона казала нам, що достатньо тільки поглянути на небо, а вона завжди буде там, щоб піклуватися про нас.

Олена звела очі до гарно освітленого склепіння над залою.

— Я гратиму для тебе, мамо, — прошепотіла вона.

Побачивши, як палахкотять іскорки щастя в погляді його дитини, Антон ніжно пригорнув її до себе. Вона була ще надто юна й недосвідчена, щоб перебратися до Відня й жити самостійно. Але відточеність її мистецтва минула цей етап. На щастя, він знайшов для неї прекрасний сімейний пансіон, і господиня, пані Юліа Ґрубер, пообіцяла за додаткову платню супроводжувати її на репетиції й концерти. Олена була артисткою, яка часто губилася у власних мріях. Іноді вона навіть забувала, котра година, і тоді їй доводилося бігти, щоб встигнути на заняття в школу. Після смерті її мами Антон лишився сам на сам із завданням ростити цю дитину з розвинутою уявою, в той час як сам був раціоналістом. Але він був певен, що добре зіграв цю роль. Наділене від народження пристрасною натурою, його дитя розвинуло в собі соціальні навички, які їй знадобляться, коли вона пізніше посяде належне їй у суспільстві місце. Звичайно, вона завжди розраховувала на нього в організації свого життя, і їй бракувало впевненості. Він також попередив пані Юлію, що його донька потребує особливої уваги. Дама заспокоїла його; у неї було три доньки, усі щасливі й добре влаштовані в житті. Антон міг повертатися в Україну зі спокійною душею — за його дитиною пригляне достойна довіри людина.

Завіса піднялася, і всі погляди звернулися до сцени. Гамір стих, швидко поступившись місцем повній тиші. Диригент Ґергард Ляйнер із гордістю повернувся до притихлих музикантів. Елегантний змах палички — і зазвучали перші ноти. З його точних рухів народжувалася прекрасна музика Концерту для скрипки з оркестром ре-мажор Брамса, чия мелодія легко злітала, огортаючи присутніх чарівною атмосферою. Потім оркестр замовк, і Олена ступила в коло світла, піднявши очі на паличку маестро. Вона обережно приклала скрипку до лівого плеча й чекала сигналу до початку свого соло. Маестро й скрипалька знали яка ця п’єса вимоглива; всього кілька виконавців могли її зіграти, але обидва були впевненими — Олена мала віртуозність, яка потрібна для виконання цього концерту.

Усі погляди були звернуті на артистку, одягнену в білий шовк. Її довге світле волосся, стягнуте ззаду орхідеєю, спадало каскадами аж до поясу. Ще не прозвучали перші ноти, а краса цієї артистки, яка ледве вийшла з підліткового віку, вже підкорила публіку. Ніжна й легка у відблисках сяйва, яке освітлювало велику сцену, вона була втіленням витонченості.

Після виконання першого періоду Олена взялася за другий — Адажіо фа-мажор. Публіка була зачарована. Огорнута етерною аурою, майже містичною, Олена відчувала, як злітає її дух, розчиняється, повністю підкоряючись музиці Брамса.

Раптом над захопленою публікою поплив шепіт, порух на межі сприйняття, що почався в ложі. То був грюкіт перекинутого крісла, невиразні голоси, забарвлені неясною стурбованістю, і чутка, що поширювалася. Погляди звернулися в глибину зали. В імператорській ложі запрошені стояли й, жестикулюючи, розмовляли. Серед присутніх уже прокотилася новина, яка всіх схвилювала. Виходило так, що на спадкоємця австро-угорського трону було скоєно напад у Сараєво, в Боснії. Хтось казав, що ерцгерцог Франц Фердинанд мертвий, інші вважали, що від пострілів анархіста загинула його дружина. Ті, хто не зрозумів причини такого збудження через безлад різних голосів, підводилися й нашорошували вуха, забувши про солістку, поспішали до виходу, щоб більше дізнатися про трагедію, що нещодавно сталася.

Поглинута музикою, Олена не відразу помітила паніку, яка все наростала у великій залі. Коли її смичок зупинився, маестро стояв обличчям до присутніх, а багато музикантів поспішно полишали сцену. Скрипалька побачила батька, який ішов до неї. Вона поспішила за куліси, тримаючи в руках скрипку.

— Чому люди такі занепокоєні? — запитала вона приголомшено.

Обличчя Антона видавало його здивування.

— Тату, — благала вона, — скажіть, що сталося.

Перш ніж відповісти, чоловік обійняв доньку.

— Якщо правда те, що я чув, — нарешті спромігся мовити він, — то в Боснії щойно застрелили ерцгерцога Франца Фердинанда з дружиною.

І занепокоєно додав:

— Цей замах може мати важкі наслідки. Я не здивуюся, якщо всі дипломатичні зусилля, залучені для подолання криз, які спричинили балканські війни, буде зведено до нуля.

У повному сум’ятті Антон із донькою долучилися до публіки, що поспіхом полишали концертну залу, і кожен на свій лад коментував цей замах, який змінить хід історії.

Назавтра всі розмови точилися навколо вчорашньої події, і хвиля непевності ширилася Європою. Коли Антон перетинав місто, щоб дістатися опери й нарешті зустрітися з маестро Ляйнером, над австрійською столицею нависла атмосфера страху, змішаного з гнівом.

Старий чоловік зустрів його у своїй ложі, яка одночасно слугувала йому кабінетом.

— Думаєте, після цього замаху англійські монархи не скасують запрошення Олені виступити з квартетом у Букінгемському палаці? — поцікавився Антон.

— Напевне! — відповів метр. — Буде докладено зусиль, щоб зберегти мир. Культурні обміни між нашими двома країнами якраз і є частиною тих засобів, що дозволять знизити напругу.

— Чи будете ви супроводжувати артистів до Лондона?

— Ні, на жаль, здоров’я не дозволяє. Та ми можемо розраховувати на Мирослава, віолончеліста, чоловіка зрілого, який багато подорожував Європою.

— Дякую, що заспокоїли мене. Моя донька ще така юна й недосвідчена! Ураховуючи обставини, я турбуюся про її безпеку. Але не хочу позбавляти її нагоди грати перед членами британської королівської сім’ї.

— Ваша дитина — справжнє диво, — засвідчив маестро. — Мрія кожного диригента оркестру зустріти колись на своєму шляху артиста, чий талант був би такий самий, як у неї. Гра Олени — радість, що прикрасила мої останні роки з Віденським симфонічним оркестром. Саме тому я й наполягав перед можновладцями, щоб вона могла приєднатися до нас.

— Дякую, — відповів батько, потішений словами метра. — Я маю повертатися в Україну, справи не чекатимуть. Якщо можна, я хотів би, щоб ви дали Олені кілька днів відпочинку перед її відбуттям до Англії.

— Учора на концерті ви впевнилися, що ваша донька готова грати перед англійськими монархами. Проте згоден із вами, що відпочинок піде їй тільки на користь. Репетиції були довгими й виснажливими.

— Не бійтеся, вона повернеться до Відня за тиждень, щоб сісти в поїзд разом з іншими учасниками квартету.

* * *

Калуш, 3 липня 1914 року

Антон Ловенець нервово міряв кроками вітальню своєї резиденції в Калуші — українському місті, відомому своїми соляними шахтами. Він був єдиним сином, спадкоємцем трьох поколінь Ловенців, багатих промисловців, яким належала переробна фабрика. Та йому судилося наразитися на важкі обставини. Конфлікти на Балканах, а ще розділення України між Росією й Австро-Угорською імперією робили політичну ситуацію невизначеною. Тож уже кілька років він намагався продати своє підприємство й переїхати до Канади — країни, яка запрошувала й була відкритою до іммігрантів.

Як і кожної середи, Олег Севчук, який викладав мову його дітям, був у нього, щоб займатися з ними англійською. Відколи Дарія, його дружина, померла, він ростив дітей сам із допомогою Софії — гувернантки, яка працювала у їхній сім’ї з народження Олени. Саме після смерті Дарії він почав плекати думку покинути Галичину, буферний регіон між Австро-Угорською імперією й імперією царською. Далі на схід вивчення української мови було заборонено; навіть вибрати українське ім’я було не вільно. Цар змінив назву Україна на Малоросію, й десятки тисяч росіян перетнули східний кордон, щоб там поселитися й розвивати свою власну промисловість. Антон був переконаний, що це тільки питання часу, коли, зіткнувшись із російською конкуренцією, доходи його фабрики впадуть; настав час продати, перш ніж усе втратити. Окрім того, якби почалася війна, то Україну, яка опинилась би у центрі збройного конфлікту, одразу захопили б, і вона стала б театром кривавих боїв.

Такі роздуми спонукали його вибрати Канаду як країну для виїзду. Він із дітьми говорили не лише українською, а й ще добре володіли французькою, мовою, якою користувалася європейська еліта. І через те, що більшість канадців говорили англійською, він найняв учителя, сподіваючись, що в разі переїзду до Америки, його сім’я швидко адаптується в новій країні.

Того дня Олег повідомив йому, що це заняття — останнє, він сам наступного тижня їде з України, вирішивши податися до Америки.

— Убивство ерцгерцога може кинути Європу в протистояння, якого я волію уникнути, — заявив він. — У свої тридцять років я ризикую бути мобілізованим, тож вибрав осісти з іншого боку Атлантики. Я збирав гроші, передбачаючи цей від’їзд. Мені далеко ще до бажаної суми, та якщо буду економним, проживу, доки не знайду роботу в новій країні.

— Мене також турбує перспектива збройного конфлікту, — сказав довірливо Антон. — Я не здивуюся, якщо імператор оголосить війну Сербії, щоб помститися. Тоді ми опинимося між двох вогнів.

— Маєте рацію. Видається мені, що конфлікту не уникнути.

Антон задумливо підійшов до столу з акації, на якому стояла карафка арманьяку. Він наповнив дві склянки й простягнув одну Олегові.

— Якщо я допоможу вам фінансувати вашу подорож, чи погодитеся ви, щоб мої діти поїхали разом із вами до Канади? Я дам вам достатньо грошей, щоб жити, доки продам свою фабрику й приєднаюся до вас.

Учителя пропозиція явно здивувала. Він зробив ковток бурштинового напою, а потім задумливо повернувся до великого вікна. Така домовленість зробила б поїздку привабливішою.

— Це — велика відповідальність. Якщо не враховувати мою роботу вчителем, я не надто вмію поводитися з молоддю.

— Олена вже не дитина. Навіть якщо до цього часу вона завжди розраховувала на мене, вона досить метка. Що ж до Віталія, він розумний, як на свої десять років, а відколи померла їхня мати, Олена навчилася приглядати за ним.

— Я визнаю, що вони добре освічені. Я навчаю їх уже п’ять років. Ми добре знаємо один одного. — На коротку мить чоловік замислився. — Гаразд, — нарешті погодився він. — Я згоден супроводжувати їх у поїздці. Та по приїзді в Канаду я маю обґрунтувати свою присутність поряд із ними. Можливо, мені буде нелегко потрапити до країни з дітьми, які не мої рідні.

— Я дам вам усі папери, щоб ви могли представлятися їхнім опікуном. А ще я знаю декого в Монреалі, хто з радістю вас зустріне. Ідеться про Миколу Тефаняка. Цей чоловік працював на мене кілька років. Він прекрасний механік. Після його від’їзду із сім’єю ми обмінялися кількома листами, і я повідомив йому про наше бажання емігрувати до Канади. Я написав йому з Відня наступного дня після вбивства ерцгерцога і запитав, чи він зможе зустріти моїх дітей і поселити в себе на кілька днів, допоки вони не знайдуть підхожу квартиру. Та на випадок якщо мого послання він не отримав, я дам вам ще й рекомендаційного листа до нього. Маючи когось, хто зможе вас зустріти й усе пояснити, вам буде простіше інтегруватися в чужій країні.

— Якщо я правильно розумію ваші слова, ви хотіли б, щоб я жив із вашими дітьми до вашого приїзду.

Антон по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Я знаю вас краще від Тефаняків, і ваша освіта підходить моїм дітям краще, ніж їхня. Олена й Віталій навряд чи пам’ятають цю сім’ю і, хоча вони й дуже відповідальні, їм ще потрібен хтось із дорослих, щоб ними керувати. Ви приходите до нас щотижня; ви для них більше, ніж учитель, вони почали бачити в вас свого друга. Ваша компетентність і те, який ви відданий моїй сім’ї, свідчать, що я можу спокійно вам довіряти.

— Ваша оцінка робить мені честь. А як бути з кар’єрою вашої доньки? Ви не боїтеся, що від’їзд до Канади покладе край її сподіванням стати першою скрипкою симфонічного оркестру?

— Її життя важливіше за кар’єру. Олена ще молода. Я впевнений, що її талант здобуде визнання і в Америці. Моя донька не просто музикант. Вона надзвичайно обдарована, — закінчив батько, гордо випрямившись.

Сховавшись за дверима, Олена чула розмову. Вона вихором увірвалася до кабінету — її очі палали незгодою.

— Тату, ви не можете змусити нас поїхати без вас!

— Не бійся, — прошепотів він, притискаючи її до себе, — розлука не буде довгою.

— Тож ми зачекаємо, допоки ви будете готові, і поїдемо всі разом.

Відсторонившись від батька, вона додала:

— Не забувайте, що я маю виступати в Лондоні наступного тижня. Якщо я підведу учасників квартету, вони мене більше не захочуть бачити. Грати для англійських монархів — шанс, який неможливо переоцінити, й ніхто не бажає його втрачати. Джордж V, король Англії, — кузен царя й імператора Німеччини; якщо йому і його сім’ї сподобається наша гра, відчиняться двері й інших дворів Європи.

Ловенець був свідомий, якої жертви вимагав від доньки, але перспективи війни були жахливими, в той час, як Україна була затиснута поміж двох сил, що протистоятимуть одна одній у разі конфлікту. Знаючи про страшні наслідки воєн, він волів захистити своїх дітей.

— Ми поїдемо до Лондона, як і передбачено, — заявив він.

— Ми? Хочете сказати, що супроводжуватимете мене до Англії?

— Так, Віталій теж поїде. Ми будемо на вашому концерті в Букінгемському палаці. Після цього я відвезу вас, Олега, твого брата й тебе в порт Саутгемптона, де ви сядете на корабель до Канади.

Олена схопила батька за руку.

— Тату, благаю, не змушуйте нас їхати без вас.

Антон лагідно провів рукою по досконалому овалу обличчя доньки.

— Будь певна, наша розлука буде тимчасовою. Я готую наш від’їзд уже протягом деякого часу, та через те, що в мене є справи, які маю владнати, ви поїдете першими. Я боюся за вашу безпеку, і, враховуючи події останніх днів, військове протистояння може початися дуже швидко. Тоді буде важко виїхати з країни.

В погляді Олени відчувалося розчарування.

— Постався до цього від’їзду, як до розважальної подорожі. Ви з Віталієм відкриєте нову культуру, яка відрізняється від нашого світу. Канада — велика гарна країна. Ви її полюбити, я певний.

— Ви швидко приєднаєтеся до нас?

— Так, обіцяю. Мені вже зробив пропозицію російський промисловець із Соледара; не таку, на яку я сподівався, але в теперішніх умовах я погоджуся.

Антон легенько поплескав доньку по щоці.

— Бачиш, мої справи майже владнано. Я швидко приєднаюся до вас, і ми почнемо нове життя.

Трішки заспокоєна, Олена притулилася до Антона.

Віталій, який повернувся після катання на велосипеді, вбіг до кімнати, увесь розчервонілий від зусиль.

— Що відбувається? — поцікавився він, побачивши Олену в батьківських обіймах.

Антон запропонував йому приєднатися. Його син був дитиною веселою, щирою й для свого віку великодушною. Він часто брав із собою на обід стільки, що можна було б нагодувати цілу армію, як зауважила їхня гувернантка Софія. А через те, що ввечері вже нічого не лишалося, Антон здогадався, що його син думав і про своїх менш забезпечених друзів, які не мали що їсти. І пишався ним.

Прийшла Софія, щоб повідомити, що обід готовий. Антон запросив Олега пообідати з ними, на що той до великої радості дітей погодився.

Для промисловця було великою жертвою відрядити дітей так далеко, коли ще тиждень тому він боявся лишати доньку саму у Відні. Але відчутна напруга, що охопила Австрію після вбивства Франца Фердинанда, змушувала боятися найгіршого. Німеччина вустами свого канцлера Теобальда фон Бетманна-Гольвеґа заявила, що вона підтримає Австрію за будь-яких обставин.

Цієї ночі Антон не міг заснути. Він усе зважував своє рішення, а темрява підживлювала його сум’яття. Коли ж він нарешті заснув, ці кілька годин відпочинку були наповнені кошмарами, у яких Олена й Віталій, притулившись один до одного, були розгубленими посеред густого лісу. Вдалині чулося вовче виття, що наближалося, а його діти, настрашені, тягли до нього руки. Антон був у розпачі, він хотів їх урятувати, та його ноги ковзали по снігу, що вкривав землю. Тремтячи від холоду, Олена й Віталій віддалялися.

Відень, 7 липня 1914 року

Убивство ерцгерцога Франца Фердинанда довело до точки кипіння столицю Австро-Угорської імперії. Дипломати з багатьох європейських країн змінювали один одного перед імператором Францом Йосифом, хтось прагнув невідкладної військової інтервенції проти Сербії, а хтось віддавав перевагу розв’язанню дипломатичним шляхом. Після того, як на зустрічі в Потсдамі австрійці заручилися німецькою підтримкою, зібрався Рейхсрат й ультиматум уже був готовий, щоб його відправити сербському уряду. Після розвалення Оттоманської імперії 1913-го й 1914 років Сербія стала впливовою силою на Балканах. До того ж ультиматум ризикував посилити й без того відчутне напруження між двома державами.

Прибувши до Відня, Антон зовсім не здивувався, коли маестро повідомив йому, що запланований у Лондоні концерт скасовано. Європа затамувала подих, і початок цього літа зовсім не надавався до культурних обмінів між країнами на грані конфронтації.

— Повернімося додому, — наполягала Олена. — Війну ж не оголосять протягом кількох днів. Ви зможете продати фабрику, а тоді всі разом і поїдемо.

Антон мав своє бачення. Щоб вибухнула діжка пороху, достатньо маленької іскорки. Вбивства спадкоємця корони було цілком достатньо, щоб підпалити гніт. Він був упевненим, що війна не забариться й охопить більшу частину Європи, яка стала справжнім пороховим погребом. На його думку, не буде нічого дивного в тому, що здійснений замах зведе до нуля всі дипломатичні зусилля, залучені для того, щоб розв’язати кризу, спровоковану балканськими війнами.

— Ми все ж поїдемо до Лондона, — нарешті вирішив він. — Звідти зможемо оцінити напругу, що панує між різними країнами. Англійський король є родичем правителям Німеччини й Росії — двох держав, які будуть у різних таборах у разі збройного конфлікту. Його Величність точно не бажає, щоб сім’я була розірвана по живому!

— Ми зустрінемося з королем? — поцікавився Віталій.

— Ні, — розчулено відповів батько, — та мій банкір може поділитися якимись відомостями; людям, які керують грошима, завжди довіряють сильні світу цього.

— Англія ж далеко. Ви знаєте дорогу туди? — запитав хлопчик.

— Канада ще далі! Я не хочу туди, — проказала вперто Олена.

— Давайте поки що не будемо про Америку. Найперше — подорож до Лондона. Німеччину ми перетнемо поїздом, як і Бельгію, а ще маленький шматочок Франції, до Кале. Звідти корабель доправить нас до Дувру, а потім і до Лондона. У нас буде дуже приємна пригода. Ви побачите чудові краєвиди країн, у яких ще не бували.

— Я марила цією подорожжю, — зізналася Олена, — але щоб виступити як скрипалька в Букінгемському палаці, а не для того, щоб втікати до Канади. Я не боюся війни, тату. Якщо вона й буде, то недовго.

— Упевнений, що ми найсильніші! — вигукнув Віталій, підносячи стиснуту в кулак руку. — Ми переможемо!

Батько сумно посміхнувся своїм двом дітям. Розлука з ними, навіть недовга, була для нього жахливим випробуванням. Та найперше — їхня безпека, і його рішення було незворотним.

Наступного дня під гарячим літнім сонцем сім’я разом з Олегом Севчуком сіла в поїзд. Не підозрюючи про трагічні події, які вже маячили на горизонті, природа розпростерла перед ними свої чудові краєвиди гір, широких степів і квітучих полів. Картина була мирною, далекою від справ війни.

Пасажири поводилися тихо, занурені в глибини власних думок. Учитель мови, який уже давно мав намір дістатися до Канади, був радий подорожувати в компанії Ловенців. За п’ять років, протягом яких він щодня їх відвідував, бачив, як росли діти. Олена, яка тоді була тринадцятирічним підлітком, перетворилася на надзвичайно гарну молоду жінку, сором’язливу, але наділену харизмою, яку поки що не усвідомлювала. Віталій же, п’ятилітній карапуз, говіркий і приязний, сприймав навчання англійської як гру і просунувся далеко. Тепер Олег був задоволений роботою своїх учнів, як і гордий тим, що їхній батько вважав його гідним стати їхнім опікуном.

Зі свого боку Олена думала про скасований концерт, який квартет мав запропонувати увазі англійським суверенам. Чи її від’їзд на інший бік Атлантики покладе край її кар’єрі? Вона так раділа, коли її запросили до Віденського симфонічного оркестру! Як вона зможе пристосуватися у невідомім краї за відсутності батька, який завжди керував подіями її життя?

Щодо Віталія, то його вік дозволяв йому насолоджуватися теперішнім, і він радів усьому, що бачив, — стаду корів на пасовищі чи дітям, які бігли вздовж залізниці, махаючи руками, щоб привітати пасажирів поїзда.

«Для цих маленьких селян, одягнених у ганчір’я, локомотив, що мчить по металевих рейках, — обіцянка іншого світу, якого вони ніколи не пізнають», — замислено промовив Антон, сподіваючись, що шлях, який він проклав для себе і своїх дітей, приведе їх у кращий світ.

* * *

Саутгемптон був містом гамірним, дуже завантаженим морським портом, де зустрічалися дуже зайняті байдужі один одному люди. Антон знайшов дві каюти першого класу на борту лайнера, який відпливав з Англії 11 липня й прямував у порт Галіфакса[4], що в Новій Шотландії[5]. Було домовлено, що Олег відправить телеграму Тофенякам, як тільки корабель причалить у Канаді. А звідти, як пояснив Антону морський офіцер, його діти зможуть сісти в поїзд, який довезе їх до Монреаля.

Напередодні від’їзду, сидячи зі своїми за столом у шикарному ресторані англійського портового міста, батько давав їм останні настанови. Олена, схрестивши руки, невдоволено кривилася. Ніколи раніше батько нічого не вирішував, не порадившись із ними — з нею й братом. Міркуючи разом, вони знаходили розв’язання проблем, що виникали. Чому цього разу він був непохитним?

Добре усвідомлюючи, якої жертви вимагав від доньки, й той біль, який завдавав їй, Антон лишався переконаним, що для них так буде краще.

— Олено, — мовив лагідно, — ти тепер жінка і маєш чинити відповідно. Я розраховую на тебе, що ти приглянеш за Віталієм, доки мене не буде. Адже він ще малий!

Він поклав на стіл шкіряний портфель і, стишивши голос, звернувся до неї, а ще до Віталія й Олега.

— У цьому портфелі достатньо грошей, щоб ви могли жити рік, а то й довше, якщо будете економними. Там є фунти стерлінгів, а ще облігація на пред’явника, яку зможете обміняти в будь-якому канадському банку.

— А якщо вас не буде через рік? — запитав Віталій зі стурбованим виглядом. — У нас не буде грошей, і ми помремо з голоду.

Таке зауваження викликало пожвавлення.

— Ні, звичайно, — відповів батько, обіймаючи сина за плечі. — Не бійтеся, за кілька місяців я буду з вами. Ми вже майже уклали угоду з моїм покупцем із Соледара.

Назавтра на борту пришвартованого корабля, який мав доставити його дітей до Америки, в Антона було важко на душі. Проте він був переконаний, що його рішення правильне.

— Тату, — зробила останню спробу Олена, — я боюся більше ніколи не побачити своєї країни. Так, є загроза війни, але ж Галичина — вона наша. Ми з Віталієм виросли в Калуші. Для нас немає нічого кращого у всьому світі. Благаю, ти ще можеш змінити свою думку! Ми хочемо лишитися з тобою.

Стоячи біля великого ілюмінатора в каюті дітей, Антон заплющив очі й глибоко вдихнув. Він мав приборкати гупання свого серця. Доклавши надзвичайних зусиль, щоб опанувати емоції, він підійшов до одного з ліжок.

— Ходіть сюди, у мене для вас сюрприз.

Він відкрив свою теку зі шкіри. Перспектива отримати подарунок освітила обличчя Віталія.

— Ось!

Він простягнув їм гарно оздоблену дерев’яну рамку, в ній було фото, на якому був він із дружиною Дарією, коли вони їздили у весільну подорож до Венеції. Олена взяла її тремтячими руками, підійшов Віталій і обидва зажурено дивилися на щасливі обличчя батьків.

— Після смерті вашої матері це фото було зі мною скрізь, куди б я не їхав. Завдяки оцій цінній речі ми з мамою будемо завжди з вами за будь-яких обставин. Тепер ваша черга нею опікуватися.

Дівчина притиснула рамку до грудей.

— Я зможу просити вас про все, що захочу? — запитав Віталій.

— Так, — відповів Антон. — Ба більше, якщо ти справді в те віриш і слухаєш своє серце, ми виконаємо твої бажання.

Олена підняла фото й висловила перше побажання.

— Бажаю, щоб тато якнайшвидше приєднався до нас у Канаді.

— Твоє перше бажання буде виконано, — запевнив її Антон.

— Я виглядатиму тебе щодня, — пообіцяв Віталій.

— На той випадок, якщо ми загубимось і втратимо зв’язок, — додав батько, — ось адреса мого нотаря в Лондоні. Його офіс буде нашим місцем зустрічі, допоки ми знову не будемо разом.

Він подивився на Олега, щоб упевнитися, що той усе зрозумів. Учитель ствердно кивнув.

Пролунало оголошення про відплиття; відвідувачі мали покинути корабель. Антон обійняв дітей і востаннє поцілував їх.

— Ми незабаром зустрінемося, обіцяю. Олено, приглядай за братом, а ти, Віталію, з цієї миті, ти маєш бути справжнім маленьким чоловіком.

Він змушений був відірватися від дітей, проковтнути схлипування й зійти на берег.

Дощ над Саутгемптоном посилювався. Спершись на перила, Олена з Віталієм прощалися, махаючи руками, а їхні сльози губилися серед крапель, що падали з похмурого неба. Олег підійшов до них і поклав руки їм на плечі. Цей дружній жест зменшив Антонову тугу. Незважаючи ні на що, незважаючи на небезпеку, від якої він намагався їх уберегти, він не міг заборонити собі відчувати глибокий смуток.

Незважаючи на грім і блискавки, він досить довго стояв на причалі, допоки міг бачити лайнер, який у своїх металічних нетрях ніс ці дві душі, за які він, не сумніваючись, віддав би своє життя. Коли корабель став маленькою точкою на горизонті, він пішов під зливою, прохаючи Небо берегти дітей. Відчуття, наче Дарія спиралася на його руку й підтримувала його рішення, принесло полегшення. Та Антон знав, що кошмари переслідуватимуть його вдень і вночі, аж доки він, своєю чергою, не зійде на борт лайнера, який відбуватиме до Канади.

* * *

Олена з Віталієм уважно дивилися на краєвиди, що пропливали перед їхніми очима. Прибуття до Галіфакса 18 липня стало для них початком справжніх здивувань. Архітектура будинків з їхніми кольорами й гостроверхими дахами сильно відрізнялися від того, що вони бачили у Європі! Та найбільше здивування викликав одяг — без вишивок він здавався їм тьмяним, а хустки, які носили українські жінки, замінили на капелюшки. Це відкриття відвертало їх від їхніх страхів.

Пасажири, які під час плавання жили на нижніх палубах, мали проходити санітарний контроль, перш ніж перетнути канадський кордон, в той час, як ті, хто мандрував першим класом, мали тільки показати чинний паспорт і повідомити мету перебування в Канаді.

— Ми приїхали з візитом до друзів у Монреалі, — пояснив Олег прекрасною англійською.

Чоловік волів промовчати про їхнє бажання іммігрувати, вважаючи за краще зробити це тоді, коли до них приєднається Антон.

— Це ваші діти? — спитав митник, вказуючи на Олену й Віталія, які трималися за руки, й були явно схвильованими.

— Я — їхній опікун, — заявив учитель, простягаючи документ, що дав Антон і яким визначалася його роль.

— Я бачу, ви українці. Я здивований, що ви так добре говорите англійською. А ви, — продовжив він, звертаючись до Олени й Віталія, — ви теж володієте нашою мовою?

— Ми говоримо також і французькою, — відповіла сором’язливо Олена мовою Мольєра.

Митник задумливо дивився на неї. Вказуючи на футляр, який вона притискала до грудей, він запитав:

— Ви граєте на цьому інструменті? Можна глянути?

Олена зробила крок назад. Вона не любила, коли хтось торкався до її цінної скрипки. Та Олег зробив знак, що вона має підкоритися. Вона надзвичайно обережно поклала футляр перед офіцером.

— Ця скрипка не має ціни для мене.

Чоловік відкрив валізку й дістав із неї інструмент, який крутив на всі боки, на щастя, обережно.

— Маєте рацію, — погодився він, — ваша скрипка прекрасна! Я великий прихильник музики. За інших обставин я попросив би вас заграти.

Він приязно повернув її власниці.

— Ласкаво прошу до Канади, — додав він. — Бажаю вам гарного перебування.

Перш ніж полишити морський вокзал, Олег кинув оком на чергу з іммігрантів, у якій він теж мав би стояти, якби подорожував третім класом. Діти плакали, чіплялися за спідниці своїх матерів, а старші штовхалися в очікуванні своєї черги пройти санітарний контроль. Вирішивши, що йому поталанило, бо він не мав там стояти, Олег підвів голову й рушив до виходу.

Оскільки корабель прибув рано вранці, вони змогли сісти в поїзд до Монреалю того самого дня, але найперше Олег зайшов до банку, де обміняв частину фунтів стерлінгів на канадські банкноти. Коли дістався до залізничного вокзалу, то відправив телеграму Миколі Тефаняку, аби попередити, що діти Ловенці й він сам будуть у Монреалі назавтра в кінці дня.

Коли вечеряли, Олена поділилася з Олегом своєю стурбованістю.

— Я не хочу везти гроші, які нам дав наш батько. На борту корабля наші статки були в безпеці в сейфі нашої каюти, та тепер, якщо я загублю валізу, в нас не буде ні цента.

— Тому що вона більше дбає про свою дорогу скрипку, ніж про власну валізу, — закинув нахабно Віталій. — Тому нам варто скласти всі наші гроші до футляра її дорогоцінного інструмента.

— Чи у твій мішечок з олов’яними солдатиками, — засміялася сестра. — Тоді ми точно їх не загубимо!

Хоча Олега й веселили ці дитячі підсміювання, він визнав, що вона має рацію.

— Звичайно ризиковано, — погодився він. — Які ваші пропозиції, мадемуазель Олено?

— Ми з Віталієм не мали досвіду поводження з грошима. У вас досвіду більше. Що ми маємо зробити?

— Тому що мосьє Віталій ще досить юний, раджу розділити готівку між нами двома і сховати акцію на пред’явника у футлярі вашої скрипки, хоч би на деякий час. Ваш брат не так уже й помилявся, коли пропонував таке рішення. Ваш музичний інструмент ніколи не загубиться. Коли ж облаштуємося в Монреалі, обміняємо його, а ще візьмемо сейф, щоб лишати там наші гроші.

Коли закінчили вечеряти й розійшлися по купе, Олена і Віталій притулилися один до одного.

— Я боюся! — пожалівся Віталій.

Олена намагалася бути впевненою й ніжно притиснула брата до свого плеча, перш ніж витягти з валізи рамку рожевого дерева, яку їм дав їхній батько.

— Допоки ми будемо всі разом, нічого не станеться, Віталію. Я обіцяла татові оберігати тебе, і ніколи тебе не кину. А ще мама. Вона захищає нас згори, я впевнена.

Вказівним пальцем вона ніжно провела по материному обличчю. Хлопчик узяв рамку й обережно поцілував дорогоцінне зображення. Олена скуйовдила його чорне волосся.

— Ти схожий на маму, — прошепотіла вона.

— Я можу спати з тобою, у твоєму ліжку? — спитав благально Віталій.

— Звичайно, — відповіла сестра, натягуючи на них простирадло.

Рука в руці, діти Ловенці заснули, забувши про прийдешні дні, сповнені див і невпевненості. За Атлантикою, на континенті, який вони щойно полишили, держави починало трусити в центрі незворотних подій.

Монреаль, 19 липня 1914 року

На Віндзорському вокзалі стояло відлуння суміші голосів тих, хто прибував до Монреаля, і тих, хто від’їздив. Микола Тефаняк разом зі своїм сином Петром чекали на поїзд із Галіфакса. Телеграма від Олега Севчука, яка повідомляла про приїзд дітей колишнього патрона, його здивувала. Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда мало призвести до неабияких потрясінь у Європі, щоб Антон Ловенець наважився відправити їх із Європи самих. Упевнений, що Ловенці подорожували з багатьма валізами, він позичив в одного із сусідів воза, досить великого, щоб усе вмістилося. На щастя, була неділя, і він із сином мали вихідний. Микола не міг дочекатися новин із Батьківщини.

— Олена з Віталієм, я майже не пригадую їх, ми насправді жили в різних світах. Олена ходила до приватного коледжу, а я тоді кинув школу після п’ятого класу, щоб піти працювати на фабрику її батька.

— Коли ми поїхали з Калуша, малій було тринадцять років, а її брату лише п’ять. Вони напевне сильно змінилися.

— Мені було сімнадцять, коли я полишив Україну. Єдине, що пам’ятаю про цю дівчину, те, що вона була досить снобістським підлітком, яка ніколи не виходила з дому без гувернантки чи батька.

— Ти ще маєш пам’ятати, що панянка Ловенець мала неабиякий хист до музики.

— Так, вона грала на скрипці в церкві щонеділі, — згадав Петро, імітуючи відповідний рух. — Ну справжня маленька кривляка, яка намагалася бути принцесою!

Їхню розмову перервало прибуття поїзда. Микола легко упізнав дітей Ловенців по їхньому за українською модою гарно вишитому одягу.

— Щастя, що ми найняли досить великого воза, — бурчав Петро, закидаючи важкі валізи на підводу.

Олена роздивлялася незвичний транспорт, якого тягнув величезний кінь із довгою шерстю біля копит. То був такий собі прямокутний ящик, поставлений на чотири колеса; дошка спереду слугувала сидінням.

— Сідайте біля мене, — запропонував їй Микола. — Олег із вашим братом сядуть ззаду.

«Хоч дощу немає», — подумала вражено молода жінка.

Свідомий того, що панянка Ловенець звикла до більшого комфорту, Петро допоміг їй забратися на сидіння з насмішкувато вигнутими кутиками губ. Потім він усівся ззаду на підлогу разом із Віталієм і Олегом.

— Ви живете далеко звідси? — запитав учитель, не наважуючись скаржитися на недостатній комфорт.

— Доїдемо за пів години. Ми живемо на південному заході міста, в робітничому районі, який франкоканадці називають малясовим передмістям.

— І що означає така назва? — занепокоєно запитав Олег.

— Відчуєте, коли проїжджатимемо повз пристані, — відказав Петро. — Величезні цистерни з малясом, з яких іде такий цукристий дух, що неможливо сплутати.

— У нашому районі є українська громада, — повідомляє Микола. — Тому що поруч фабрики й порт, легше знайти роботу. Нам із Петром пощастило. Ми працюємо на взуттєвому складі.

— Тому що останнім часом у Монреалі багато безробітних, навіть серед франкоканадців.

— Правда, стільки, що міські служби змушені були організувати народні супи, щоб дати змогу людям без доходів їсти хоча б раз на день.

— А що таке народні супи? — запитав Віталій. — Їх так називають, бо вони найкращі в Канаді?

Микола не зміг втриматися від посмішки.

— Для людей, які голодують, вони справді найкращі у світі.

— Але серед наших земляків багато хто не хоче туди йти, — вів далі Петро. — Вони бояться, що їх заарештують за бродяжництво й відправлять назад до України. Тож вони збирають їжу, де тільки можуть, щоб вижити.

— Якщо помирати з голоду, то вже краще у своїй країні — проказала Олена, яка й досі жаліла, що полишила рідну землю.

— Ви не знаєте, про що кажете, — відповів їй гнівно Микола. — У Канаді немає війни, і ніхто не зобов’язаний нести військову службу проти власного бажання. Двох моїх синів забрали до російської армії, а я нічого не міг вдіяти. Старший загинув на Тихому океані, коли японський флот потопив його корабель. Другого депортували до Сибіру, бо втік, став дезертиром після смерті старшого брата. Можу запевнити вас, що я ніколи не жалітиму, що перебрався сюди.

У його словах відчувався такий батьківський біль, що ніхто не мав бажання сперечатися, і поміж них запала важка мовчанка. Перервав її Віталій.

— Ми житимемо у вас?

— На певний час ми потіснимося, щоб усім вистачило місця. Ми тільки сьогодні зранку дізналися, що ви приїздите й не встигли знайти для вас житло.

Невдовзі підвода зупинилася перед триповерховим будинком. Будівля була обкладена цеглою темного червоного кольору; зовнішні сходи вели до кожного з поверхів.

— Великий будинок, — здивувався Олег.

— Ми живемо на третьому, — уточнив Петро.