Сто років Ленні та Марго ebook

2023

ISBN 978-617-17-0080-2 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Художня література»

This edition is published by arrangement

with Conville & Walsh UK and Synopsis Literary Agency

Перекладено за виданням: Cronin M. The One Hundred Years of Lenni and Margot /Marianne Cronin. — London : Penguin Random House, 2020. — 400 p.

Переклад з англійськоїЮлії Шекет

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Кронін М.

К83 Сто років Ленні та Марґо / Мерієнн Кронін ; пер. з англ. Ю. Шекет. — Х. : Віват, 2022. — 368 с. — (Серія “Художня література”, ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-788-3 (укр.)

ISBN 978-085-752-719-6 (англ.)

Сімнадцятирічна Ленні має невиліковну хворобу. У дівчини обмаль часу, так само як і у вісімдесятитрирічної Марґо. Одного разу ці пацієнтки зустрічаються в лікарні, і між ними миттєво виникає зв’язок: підсумовуючи свій вік, вони виявляють, що на двох прожили сто років. Художньо обдарована Марґо змінює погляд Ленні на світ, і подруги вирішують: не важливо, скільки часу їм лишило життя, — вони не згають ані секунди. Жінки намалюють сто картин, у яких відобразять своє «століття» з історіями кохання та втрат, мужності й доброти, з обличчями всіх, кого вони зустріли та не встигли зустріти. Але коли остання картина буде намальована, чи означатиме це кінець? Для пам’яті про життя Ленні та Марґо це лише початок…

УДК 84(4Вел)

© Marianne Cronin, 2020

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2022

Частина перша

Ленні

Коли кажуть «термінальний стан», мені на думку спадає аеропорт із його терміналами.

Я згадую величезний простір зі стійками реєстрації, з високою стелею та скляними стінами, працівників в однаковій уніформі, яким потрібне моє ім’я та номер рейсу: зараз розпитуватимуть, чи я сама пакувала багаж, чи сама лечу.

Уявляю собі невиразні обличчя пасажирів, які позирають на екрани, родичів, які обіймаються, присягаючись: «Скоро побачимося!» І себе серед них уявляю: валіза котиться за мною гладкою підлогою так легесенько, ніби я пливу до екрана, де світиться назва потрібного мені міста.

Доводиться висмикувати себе з тих фантазій: мій термінальний стан не про такий термінал.

Замість того словосполучення нині вживають інше: «критичні захворювання». «Діти й особи молодого віку з критичними захворюваннями…»

Медсестра м’яко пояснює, що лікарня відтепер надає консультативні послуги молодим пацієнтам у «термінальному стані». Тут вона затинається й червоніє. «Перепрошую, я мала на увазі зкритичними захворюваннями. Підпишете?» — запитує. Можна покликати психолога в палату, а можна піти до спеціальної підліткової кімнати для консультацій. У них там тепер є телевізор. Можливостей просто море, однак мені цей вислів уже знайомий. Я провела в тому «аеропорту» вже багато днів. Років.

І досі не вилетіла.

Я замовкаю, споглядаючи перевернутий годинник на еластичному ремінці, що причеплений до її кишені. Коли медсестра дихає, той погойдується.

— Вписати ваше ім’я? Консультантку звати пані Дон, вона просто чудова.

— Дякую, не треба. Я вже проходжу власну терапію.

Вона супиться й нахиляє голову.

— Правда?

Ленні та священник

Я пішла на зустріч до Бога, позаяк це одна з небагатьох «послуг», що мені тут доступні. Кажуть, коли вмираєш, то Бог кличе тебе до себе, тож я вирішила заздалегідь розібратися з тим, як йому відрекомендуватися. А ще чула, нібито працівники лікарні законно зобов’язані відпускати тебе до лікарняної церкви, якщо ти вірянка, тож я мала не проґавити шанс побувати там, де ще не бувала,а заразомі побачити Всевишнього, єдиним махом.

Незнайома медсестра з вишнево-рудим волоссям узяла мене під руку й вивела коридорами мертвих і присмертних. Я жадібно ловила кожну нову детальку,коженновий запах, кожну розпаровану піжаму, що проминала повз мене.

Гадаю, статус моїх стосунків з Богом можна визначити як «усе складно». Наскільки я розумію, він щось на кшталт космічної криниці бажань. Траплялося, я дещо просила — а іноді й отримувала. А от іншим разом у відповідь сама тиша. Або ж, як стала вважати згодом: може, всі ті рази, коли меніздавалося,що Бог відмовчується, він тихенько підсовував у мене якесь іще казна-що,типунеочевидного: «Та йди ти!», яке можна виявити втілілише за кілька років. Такі собі приховані скарби.

Вхід до церкви мене геть не вразив. Я очікувала побачити витончену готичну арку, а натомість узріла важкі дерев’яні двері з матованими скельцями. Цікаво, чому це Богові знадобилися непрозорі скельця? Чим він там займається?

І за дверима, у тій безмовності, ми з медсестрою зупинилися.

— Ну, — промовив він, — вітаю!

Йому було, мабуть, під шістдесят, убраний був у чорний костюм і білий нашийник. І вигляд мав такий, ніби просто неможливо бути щасливішим, ніж він є тої миті.

— Так, ваша милість, — привіталась я.

— Ти Ленні… Пітерс?

Нова Медсестра запитально поглянула на мене.

— Петтерссон.

Та відпустила мою руку й лагідно додала:

— Вона з відділення «Мей Ворд».

То було найм’якіше з можливих формулювань. Гадаю, їй хотілося його попередити: у нього-бо обличчя було, ніби в хлопчини, який на Різдво отримав іграшкову залізницю, загорнуту в яскравий папір. Але ж потяг виявився зламаний. Хлопчик міг би прив’язатися до подарунка, але ж коліщата вже відвалюються і вочевидь до наступного Різдва ця штука не дотягне.

Я притримала крапельницю, яка тягнулася до пересувного штатива, і підійшла до нього.

— За годину повернуся, — повідомила Нова Медсестра, а тоді додала ще щось, та я не дослухалася. Я задивилася вгору: звідти лилося світло, заливаючи мені райдужки всіма можливими відтінками бузкового й рожевого.

— Красиве вікно? — спитав священник.

Хрест із брунатного скла за вівтарем світився на всю церкву. Навсібіч від хреста променіли зубчасті скельця: бузкові, лілові, пурпурні й рожеві.

Усе вікно ніби палало. Світло розсипалося по килиму, лягало на лави, лилося на нас.

Священник терпляче чекав, поки я знову повернуся до нього.

— Радий знайомству, — мовив він. — Я Артур.

Він потиснув мені руку — і не змигнув, коли його пальці торкнулися того місця, де крапельниця занурюється мені під шкіру (треба віддати йому належне).

— Сядеш? — Він махнув рукою на пусті лави. — Радий знайомству.

— Це ви вже казали.

— Правда? Вибач.

Я підтягнула за собою крапельницю до лави та щільніше перехопила пасок.

— Можете перепросити в Бога, що я в такій піжамі? — спитала я, умощуючись.

— Ти вже сама це зробила. Він завжди слухає, — відказав отець Артур, сідаючи поряд.

Я знову звела очі на хрест.

— Тож розкажи мені, Ленні, що тебе нині привело до церкви?

— Та от подумую, чи не купити мені вживаний БМВ.

Він не знайшовся, як на таке зреагувати, тож я взяла Біблію, що лежала на лаві перед ним, погортала її, не дивлячись на сторінки, і поклала назад.

— Бачу, тобі… гм, тобі подобається вікно?

Я кивнула.

Тоді ми помовчали.

— А у вас буває обідня перерва?

— Перепрошую?

— Мені просто стало цікаво, чи доводиться вам зачиняти церкву та йти до їдальні разом з усіма, чи ви можете пообідати просто тут?

— Я, гм…

— Якесь це крутійство: іти на відпочинок в обід, коли у вас весь день — суцільний відпочинок.

— Відпочинок?

— Ну, сидіти цілісінький день у пустій церкві — то навряд чи можна назвати роботою в поті чола?

— Тут не завжди так спокійно, Ленні.

Я позирнула на нього: чи, бува, не образила? Але так і не зрозуміла до пуття.

— Щосуботи та щонеділі в нас меси, у середу вдень — читання Біблії для дітей, і приходить до мене більше людей, ніж тобі видається. Лікарні — місця неприємні, добре побути десь, де немає лікарів і медсестер.

Я знову взялася вивчати вітраж.

— Тож, Ленні, що тебе привело?

— Лікарні — місця неприємні, — відказала я. — Добре побути десь, де немає лікарів і медсестер.

Здається, він усміхнувся.

— Хочеш побути сама? — спитав він, але голос ніби не був ображений.

— Не дуже.

— Хочеш поговорити про щось конкретно?

— Не дуже.

Отець Артур зітхнув.

— Хочеш дізнатися, як я обідаю?

— Так, якщо ваша ласка.

— Обід у мене починається о тринадцятій та триває двадцять хвилин. У меню бутерброд: яйце, салат і білий хліб, нарізаний трикутничками, — мені хатня робітниця складає. Отам у мене кабінет… — Він показав на двері. — …і п’ятнадцять хвилин я їм бутерброд, а ще п’ять п’ю чай. А потім повертаюся. Однак церква завжди відчинена, навіть коли я в тому кабінеті.

— Вам за це все платять?

— Ніхто мені не платить.

— А звідки ж у вас гроші на бутерброди з яйцем і салатом?

Отець Артур засміявся.

Ми трохи посиділи мовчки, а тоді він знову заговорив. Як на священника, він не надто вмів давати раду з тишею. Я гадала, тиша дасть Богові змогу проявитися. Однак отцеві Артуру вона вочевидь не була до душі, тож ми побалакали про його хатню робітницю, пані Гілл: вона надсилає йому листівки, коли їде кудись відпочити, а коли повертається, витягає їх із поштової скриньки та чіпляє на холодильник. Ми обговорили, як замінюють лампочки за вітражним склом (там ззаду є непомітний прохід). Поговорили про піжами. І, хоч який утомлений він мав вигляд, усе ж, коли Нова Медсестра повернулася мене забирати, сказав, що сподівається, я ще повернуся.

Однак він достоту здивувався, коли я повернулася наступного дня, у новій піжамі й уже без крапельниці. Старша медсестра Джекі була не в захваті від того, що я зібралася до церкви другий день поспіль, однак я зловила її погляд і слабким голосом проказала: «Це для мене дуже важливо». А хто ж відмовить дитині, яка помирає?

Коли Джекі покликала медсестру, котра б мене проводила, то з’явилася та сама новенька. Із вишнево-рудим волоссям, яке наче вступало в останній бій із синім кольором її уніформи. У «Мей Ворд» вона пропрацювала лише двійко днів і дуже нервувалася, особливо з такими «дітьми аеропортів». Їй страшенно потрібно було, щоб хтось похвалив її роботу. Поки ми йшли до церкви, я відзначила її непересічні супровідні навички. Гадаю, вона була втішена.

У церкві знову нікого не було, крім отця Артура: він сидів на лаві, убраний поверх костюма в довгі білі шати, і читав. Не Біблію, а якусь книжку формату А4, недбало скріплену, з ламінованою обкладинкою. Коли НоваМедсестра відчинила двері і я радісно прокрокувала всередину, Артур до нас одразу й не озирнувся. Коли двері за нами причинилися, він повернувся на той глухий стук, начепив окуляри й усміхнувся.

— Пасторе, гм… Ваша превелебносте? — Нова Медсестра затнулася. — Вона… гм, Ленні попросила побути тут годинку. Можна?

Артур згорнув книжку, яка лежала в нього на колінах.

— Звісно, — відповів він.

— Дякую вам, владико… — Нова Медсестра знову затнулася.

— Отець, — тихенько підказала я.

Та скривилася, обличчя їй почервоніло — під колір волосся, — і, не зронивши більше ні слова, вона втекла.

Ми з отцем Артуром усілися на ту саму лаву. Вітраж світився такими само чудовими кольорами.

— І сьогодні знову пусто, — завважила я.

Приміщенням розляглася луна.

Отець Артур нічого не відповів.

— Що, колись було чимало народу? Ну, тоді, коли люди були більш побожними?

— А туттакичимало, — відказав він.

Я обернулася до нього.

— Таж ми тут самі.

Він явно перебував на стадії заперечення.

— Якщо ви не хочете про це говорити, то нічого, — мовила я. — Воно ж, мабуть, так бентежить. Тобто це так, ніби ви влаштували вечірку, а ніхто на неї не прийшов.

— Що, отак?

— Ага. У сенсі, ви тут сидите, у своїй найкращій святковій білосніжній сукні, рясно прикрашеній, а…

— Це убір. Це не сукня.

— Ну убір. То ось ви тут сидите, у своєму святковомууборі,накрили стіл до вечері…

— Це вівтар, Ленні. І то не вечеря, то святе причастя. Хліб Христа.

— І що, він не поділиться?

— Це для недільної служби. Я не їм святого хліба на обід і не обідаю на вівтарі.

— Звісно, ви ж їсте яйця із салатом у себе в кабінеті.

— Так, — підтвердив він, трошки просяявши: я щось про нього запам’ятала.

— Тож ви все приготували для вечірки. Є музика. — Я махнула на сумненьку касетно-дискову магнітолу в куточку, перед якою був акуратно складений стосик дисків. — І місць для всіх купа. — Я показала на ряди пустих лав. — Та ніхто не приходить.

— На вечірку?

— Точно. Весь день, щодня ви влаштовуєте Ісусову вечірку, а ніхто не приходить. Це, мабуть, жах якнеприємно.

— Це, гм… Це лише один погляд на питання.

— Перепрошую, якщо я вас іще більше засмутила.

— Нікого ти не засмутила, але ж направду це не вечірка, Ленні. Це місце поклоніння Богові.

— Так. Ні, я знаю, але ж я вас розумію. У мене колись було свято, мені тоді було вісім років і я щойно переїхала до Ґлазґо зі Швеції. Мама запросила всіх моїх однокласників, та майже ніхто не прийшов. Щоправда, тоді англійська в мами була так собі, тому, можливо, вони всі рушили кудись не туди, з подарунками та повітряними кульками, очікуючи на вечірку. Принаймні я сама собі так весь час казала.

Я помовчала.

— А що ж далі? — поцікавився він.

— Ну от, коли сиділа серед тих стільчиків, які мама розставила по колу, очікуючи на кого-небудь, почувалась я жахливо.

— Дуже шкода, — відповів він.

— Тож я вам кажу те ж саме. Я знаю, як це боляче, коли ніхто не приходить на твою вечірку. Лише хотіла сказати, що мені шкода. Але, як на мене, вам не варто це заперечувати. Проблему не можна вирішити, поки ви не подивитеся їй в обличчя.

— Але ж туттакине пусто, Ленні. Тут аж ніяк не пусто, ти ж тут є. І ще тут перебуває дух Господень.

Я поглянула на нього.

Він засовався на лаві.

— Ну і ще, трохи самотності — це не те, з чого варто сміятися. Це може бути місце поклоніння, однак це й місце, де є мир. — Він позирнув на вітраж. — Мені до душі, коли можна поговорити з пацієнтами сам на сам, це значить, я можу приділити їм цілковито всю свою увагу, і — я не тлумачу все криво, Ленні, я вважаю, ти можеш бути тією людиною, на яку Господь прагне звернути мою цілковиту увагу.

Я засміялася.

— Я згадувала вас під час обіду. Ви сьогодні знову їли яйця та салат?

— Так.

— І як?

— Чудово, як завжди.

— А пані…

— Гілл, пані Гілл.

— Ви розповідали пані Гілл про нашу розмову?

— Ні, не розповідав. Усе, що тут сказане, лишається між нами. Ось чому людям так подобається сюди ходити. Вони можуть висловити все, що на душі, і не переживати, що про це ще хтось дізнається.

— То що, це сповідь?

— Ні, хоча, якщо ти захочеш прийти на сповідь, я радо допоможу тобі це влаштувати.

— А якщо це не сповідь, то що тоді?

— Будь-що, що ти хочеш. Ця церква створена для будь-чого, що ти забажаєш.

Я поглянула на пусті ряди лав, електропіанолу, вкриту рудуватим шаром пилу, дошку оголошень, до якої була прикноплена картинка з Христом. Чим би я хотіла бачити це місце, якщо воно здатне бути будь-чим?

— Я хотіла б зробити її місцем відповідей на запитання.

— Можна і так.

— Справді? Чи здатна релігія на щось відповісти?

— Ленні, Біблія каже, що Христос може підвести тебе до відповіді набудь-якепитання.

— Та чи може вона відповісти на справді важливе питання? Чесно? Чи можете ви відповісти на моє питання, не розказуючи мені, нібито життя — то така таємниця; чи що все це входить до Божого плану; чи що відповіді, яких я шукаю, прийдуть до мене з часом?

— Чому б тобі не поставити мені запитання і ми разом пропрацюємо це й побачимо, як Бог може допомогти нам на нього відповісти?

Я відкинулася на спинку лави, і вона рипнула. Церквою покотилася луна.

— Чому я помираю?

Ленні й питання

Вимовляючи це питання, я дивилася не на отця Артура, а на хрест. Почула, як священник поволі видихнув. Я все думала, зараз він щось скаже, але той просто собі дихав. Я вирішила: а може, він не знав, що я помираю. Однак згадала: медсестра ж повідомила, що я з «Мей Ворд», а в нашому відділенні ні на кого не чекає довге та щасливе життя.

— Ленні, — мовив він, помовчавши, — це питання важить більше за решту.

Тепер він відкинувся на спинку, і лава знову рипнула.

— Знаєш, це цікаво, але мене запитують «чому» набагато частіше, ніж про щось іще. А «чому» — це завжди важко. Я можу дати раду з «як», і зі «що», і з «хто», однак «чому» — це таке питання, про яке я навіть не вдаватиму, ніби щось знаю. Коли я тільки-но взявся тут працювати, я ще намагався на нього відповісти.

— А тепер уже не намагаєтеся?

— Не думаю, що це в моїй юрисдикції. На таке тільки Він має відповісти. — Отець Артур показав на вівтар, ніби там причаївся Бог і тихенько підслуховував,непомічений.

Я махнула рукою, мовляв: «Ну ось, я ж так і казала».

— Однак це не означає, нібито відповіді не існує, — швиденько додав Артур. — Просто відповідь має Бог.

— Отче Артуре…

— Так, Ленні?

— Це найбільша фігня, яку я коли-небудь чула. Я тут помираю! І я прийшла до одного з уповноважених представників Бога зі справді важливим питанням, а ви відсилаєте мене назад до Нього? Я до Нього вже пробувала звертатися, Він не відповів.

— Ленні, відповіді не завжди приходять у словах. Вони можуть прибирати найрізноманітнішого вигляду.

— Ну так нащо ви тоді сказали, що це місце відповідей? Чому б чесно не визнати: «Гаразд, біблійні пояснення не є бездоганними, відповідей ми тобі дати не зможемо, зате ось маємо чудове вітражне вікно»?

— Якби ти дістала відповідь, який би вигляд вона мала, як ти гадаєш?

— Може, Бог відповів би мені, що Він мене вбиває, бо я надто вертлява й діставуча. А може, справжній Бог — то Вішну, і він аж капець як біситься, що я йому жодного разу не помолилася, все гаяла час на християнського Бога. А може, ніякого Бога не існує і не існувало, і світом править здоровезна черепаха, яка йому не по зубах.

— Чи стало б тобі від цього ліпше?

— Мабуть, що ні.

— Тобі коли-небудь ставили запитання, на яке ти не могла відповісти?

Слід визнати, я була вражена тим, наскільки він спокійний. Він справді вмів переінакшити запитання. Вочевидь я не перша розводилася з ним на тему «Чому ж я помираю?». Мені якось від того навіть погіршало.

Я похитала головою.

— Ти знаєш, це просто жахливо, — повів далі він, — коли маєш відповідати людям, що не можеш запропонувати їм тієї відповіді, яку вони воліли б почути. Та це не означає, ніби тут не місце відповідей — просто це можуть бути не такі відповіді, на які ти очікувала.

— То скажіть мені, отче Артуре, чесно й відверто. Чому я помираю?

Артур лагідно подивився мені просто в очі.

— Ленні, я…

— Ні, просто скажіть. Будь ласка. Чому я помираю?

І коли я вже вирішила, що зараз він скаже, ніби чесна відповідь буде відступом від ухваленого церквою порядку, він почухав сиву щетину на підборідді та сказав:

— Тому що це так.

Чи то я спохмурніла, чи він пожалкував, що його втягнули у правдиву бесіду: отець Артур уже не міг підвести на мене погляд.

— Відповідь у мене така, — а іншої я не маю, — що ти помираєш тому, що ти помираєш. Не тому, що Богвирішив тебе покарати, і не тому, що Він тобою нехтує, а просто тому, що це так. Це частина твоєї історії — така ж, як і ти сама.

Артур довго мовчав, тоді знову підвів очі на мене.

— Подивись на це так. Чому ти живеш?

— Тому що мої батьки кохалися.

— Я не питав тебе,якти з’явилася на світ, я спитав тебе,чому. Чому ти взагалі існуєш? Чому ти жива? Для чого твоє життя?

— Не знаю.

— Гадаю, те саме можна сказати про смерть. Ми не знаємо, чому ти помираєш, так само як не знаємо, чому ти живеш. Життя і смерть — обидві ці речі є цілковитими таємницями, і про них нічого не дізнаєшся, поки не зазнаєш і сього і того.

— То все поезія. І насмішка. — Я почухала те місце на руці, куди мені вчора встромлювали канюлю. Воно ще боліло. — Коли я прийшла, ви читали щось релігійне?

Артур узяв книжку. Вона була скріплена металевими скобками, мала обтріпані краї, і на жовтій обкладинці великими літерами було написано: «Атлас автомобільних доріг Великої Британії».

— Шукаєте свою паству? — спитала я.

Коли Нова Медсестра повернулася по мене, я думала, отець Артур паде долу й цілуватиме їй ноги або ж із воланням вилетить за двері, таж ні — він терпляче дочекався, поки я рушу до дверей, вручив мені брошурку і сказав, що сподівається, я прийду ще.

Не знаю, у чому була річ: чи то в тому, що він на мене так і не нагримав, чи в його небажанні визнати те, наскільки я його дістала, чи в тому, що в церкві було гарно й прохолодно, — однак, беручи брошурку, я вже знала, що повернуся.

Мене не було сім днів. Я гадала, наче дала йому достатньо часу вирішити, що я, мабуть, уже не прийду. А тоді, щойно він призвичаївся до свого усамітненого життя в цій пустій церковці… бац! Аж ось і я, підкрадаюся до нього поволеньки, у своїй найкращій рожевій піжамі, із набором доскіпувань до християнства і готова до пострілу.

Цього разу він вочевидь помітив мене крізь ті матові віконця, бо відчинив двері й запросив:

— Привіт, Ленні, а я все думав, коли ж знову тебе побачу.

Ну от, геть зруйнував усю мою драматичну появу.

— То я набивала собі ціну, — повідомила я.

— Скільки я сьогодні матиму задоволення спілкуватися з Ленні? — всміхнувся він до Нової Медсестри.

— Годину, — всміхнулася вона, — превелебносте.

Він її не поправляв. Притримав двері, а я загупала проходом. Цього разу обрала місце в першому ряду, аби Богові було легше мене помітити.

— Можна?.. — спитав отець Артур.

Я кивнула, і він присів поряд.

— Ну як ти сьогодні, Ленні? — поцікавився він.

— Нічого, дякую. А ви?

— Щось завважиш про те, яка пуста церква? — І він обвів простір рукою.

— Нє. Я вирішила, що коли тут з’явиться хтось іще, крім нас, — отоді вже буде що завважити. Не хочу вас засмучувати щодо вашої справи.

— Це дуже мило з твого боку.

— Може, вам піарника найняти?

— Піарника?

— Ну так, знаєте: постери, оголошення, усі діла. Треба пустити поголос. Тоді лави заповняться, а вам буде зиск.

— Зиск?

— Так, наразі ви, схоже, не можете навіть цепорушити.

— Я не можу брати з людей гроші за вхід до церкви, Ленні.

— Та знаю, але ж уявіть, як би приємно було Богові, якби ваша церква гарненько наповнилася, а ви водночас трохи заробили для нього грошенят.

Отець Артур дивно всміхнувся. Я вдихнула запах щойно згаслих свічок, і від того мені видалося, ніби десь тут ховається торт на день народження.

— Можна, я вам дещо розповім? — запитала я.

— Звісно.

Він склав долоні.

— Коли ще ходила до школи, вечорами я падала на хвіст дівчатам і ми вибиралися в Ґлазґо. Там був такий дуже дорогий нічний клуб, у який нам усім було зась. Зовні ніколи не було черги, однак уже з чорних оксамитових канатів біля входу й сріблястих дверей було зрозуміло: там круто. Обабіч дверей стирчали двоє викидайл, хоча видавалося, що туди ніхто не входить і звідти ніхто не виходить. Усе, що нам було відомо, — вхід сімдесят фунтів. Ми казали собі: «То задорого», та щоразу, проходячи повз той клуб, не могли стримати цікавості. Нам просто необхідно було дізнатися, чому ж він такий дорогий і що ж там усередині. Тож ми уклали угоду, накопичили грошей, добули собі підробні паспорти та проникли всередину. І знаєте що?

— Що? — спитав він.

— То був стрип-клуб.

Отець Артур звів брови, а тоді ніяково опустив, ніби боявся, що я сприйму його наляканий вираз за підступний чи збуджений.

— Не певен, що зрозумів мораль історії, — обережно завважив він.

— Я хотіла сказати: те, що він був такий дорогий, змусило нас думати, ніби туди варто потрапити. Якщо ввести плату за вхід, люди будуть заінтриговані. І викидайл треба буде запровадити.

Артур похитав головою.

— Кажу ж тобі, Ленні, церкву часто відвідують. Я чимало часу проводжу в бесідах із пацієнтами та їхніми родичами. Люди нерідко до мене приходять, просто…

— …просто випадково я щоразу з’являюся, коли нікого немає?

Отець Артур здійняв очі на вітраж, і я майже почула його внутрішній монолог, у якому він благав Бога надати йому сил мене витримати.

— Чи ти думала про те, що ми обговорювали минулого разу?

— Трохи.

— Ти поставила мені кілька хороших запитань.

— Ви дали мені кілька недолугих відповідей.

Запала тиша.

— Отче Артуре, скажіть, а ви можете для мене дещо зробити?

— Що саме?

— Можете сказати мені правду, одну таку свіжу збадьорливу правду? Не церковні виверти, не словесні витребеньки, а правду аж від самого вашого серця, навіть якщо вона для вас болюча, навіть якщо начальство вас вижене, коли таке почує.

— Моєначальство,як ти кажеш, то Ісус і Господь Бог.

— Ну вони вас точно не виженуть — вони люблять правду.

Я гадала, що на правду йому знадобиться певний час. Припускала, що йому треба буде зв’язатися з папою чи дияконом, щоби дізнатися, чи може він роздавати правду й орудувати нею без офіційних указівок. Однак не встигла повернутися Нова Медсестра, як він ніяково до мене обернувся. Він мав вигляд людини, яка готова вручити подарунок, хоча й не певна, чи сподобається той тому, кому його вручають.

— Скажете мені правду? — повторила я.

— Скажу, — відповів він. — Ленні, ти зізналася, що хочеш, щоб це місце стало місцем відповідей, і… ну, я теж хочу, щоб воно було місцем відповідей. Якби мав відповіді, я їх тобі надав би.

— Я так і знала.

— І от що ти скажеш? Я справді сподівався, що ти повернешся.

Коли я повернулася до ліжка, то знайшла записку від Нової Медсестри: «Ленні, поспілкуйся з Джекі: соціальні послуги».

Я виправила помилки олівцем, що вона його залишила, і попростувала до сестринського посту. Джекі, старшої медсестри з гніздом на голові, не було на місці. І тут дещо привернуло мою увагу.

Біля стійки сестринського посту на Санітара Пола очікував візок із вторсировиною. Це такий великий контейнер на колесах. На ручці колись було стійким маркером виведено: «Костоправ», але напис уже зафарбували. Полів візок зазвичай не надто мене цікавив, однак цього дня таки привернув увагу: із контейнера наполовину стирчала старенька пані, вона обома руками копирсалася в паперах, якими той був наповнений, і її ніжки у фіолетових черевичках заледве торкалися підлоги.

Здається, пані відкопала те, що шукала, і випросталася, а її сиве волосся скуйовдилося від важких зусиль. Вона сунула конверт у кишеню фіалкової нічноїсорочки.

Хтось натиснув на ручку дверей, замок клацнув. Із кабінету вийшли Джекі й Пол.

Старенька перехопила мій погляд. Я відчула, що вона не хотіла бути спійманою на гарячому.

Коли Джекі із Санітаром Полом виповзли з кабінету, маючи вигляд відповідно потомлений та знуджений, я видала тихеньке скавуління.

Вони витріщилися на мене.

— Привіт, Ленні! — усміхнувся Пол.

— Що таке, Ленні? — спитала Джекі. Частина її обличчя, на яку просто просився дзьоб, роздратовано видовжилася.

Я не хотіла, щоби вони відводили від мене очі, поки за їхньою спиною фіалкова пані остаточно покинула контейнер і розпочала надзвичайно повільний відступ.

— Я… тут… павук… — промимрила я. — У «Мей Ворд».

Джекі закотила очі, ніби то я капризую.

— Я його впіймаю, люба, — пообіцяв Пол, і вони покрокували повз мене до «Мей Ворд».

Старенька пані вже безпечно дошкутильгала до кінця коридору й витягла конверта з кишені, аж тут зупинилася й обернулася. Позирнула на мене й підморгнула.

На мій превеликий подив, Пол справді прихитрився вполювати павука в закутку віконної рами в кінці відділення. Я замислилася: чи це не божественний знак? Шукайте і знайдете. Він сунув здобич у пластикову пляшку, накрив долонею і дав нам роздивитися. Я помітила, що на кісточках пальців санітара були витатуйовані літери: «В-О-Л-Я». Побачивши павука, Джекі звеліла мені «мужатися» і додала: якщо я волію побачитисправжньогопавука, то маю потусити влітку в неї на задвірку, коли вона там смажить барбекю. Очевидно, павуки, котрі мешкають у неї під мостинами, такі здоровезні, що накрити їх можна хіба пивним кухлем, та й то лапи стирчали б назовні й зрештою відламалися б. Я чемно відмовилася від запрошення й повернулася до ліжка.

На приліжковій тумбочці лежала остання брошурка отця Артура — увінчувала стіс таких само сумних підношень. На кожній — який-небудь інакший Ісус. Ісус стурбований, Ісус-пастир, Ісус із дітьми, Ісус на скелі. Один ісусіший за іншого.

Я засмикнула завісу навколо ліжка та всілася в позу мислителя. Отець Артур сказав, що хотів би давати людям відповіді. Я подумала, як йому, мабуть, неприємно: люди тебе постійно запитують, а ти не можеш відповісти. Бути священником і не мати відповідей — це ж ніби найнятися навчати плавання, не вміючи плавати. І він достоту був страшенно самотній. Я знала, щоразу знала, що за тими важкими церковними дверима не знайду відповіді на жодне запитання. Навпаки, знайшовся хтось, хто потребував моєї допомоги.

Знадобилося кілька днів, щоб розробити план-багатоходівку, як привабити більше пацієнтів до церкви. Слід було виготовити кілька помітних, але водночас таємничих плакатів, а може, навіть привернути увагу медіа. Лікарняне радіо слід було змусити надати церкві можливість звернення в радіоефірі. Я мала не зосереджуватися на релігії, а підкреслити терапевтичний ефект наших бесід із отцем Артуром, і ще, мабуть, варто побіжно завважити, як прохолодно в церковному приміщенні. Інші пацієнти мають це оцінити, бо, здається, у лікарнях діє правило — постійно підтримувати температуру, вищу за комфортну. Достатньо високу, щоб весь час бути трохи спітнілим. Але не таку, щоб можна було смажити зефірки.

Нова Медсестра відвела мене до церкви, і я зазирнула в шпарину у дверях: пересвідчитися, що отець Артур в підхожому настрої для маркетингових обговорень. Однак він був не сам.

Отець Артур стояв перед чоловіком у такому само вбранні: біла краватка, ошатний темний костюм. Коли вони потиснули один одному руки, незнайомець накрив це рукостискання другою долонею — схоже було на захисний жест, ніби він укривав від холоду чи лютого вітру, аби руки не розімкнулися й не розірвалася укладена ними угода.

Той чоловік мав чорні брови й темне волосся. Вік його було важко визначити. Він посміхався. По-акулячи.

— Там хтось є? — спитала Нова Медсестра.

— Так, — прошепотіла я.

Саме в цей момент чоловік невизначеного віку рушив до виходу. Я ледь устигла випростатися, аж тут двері розчахнулися — і Артур із супутником вирячилися на мене.

— Ленні, оце так несподіванка! — мовив Артур. — Ти давно вже чекаєш?

— Є! — вигукнула я. — Є ще хтось.

— Перепрошую? — розгубився Артур.

— Є ще один відвідувач. — Я обернулася до чоловіка без віку. — Вітаю вас, Ісусів соратнику… чи то отцяАртура.

— Гм, насправді це Дерек Вудс, Ленні.

Дерек простягнув мені руку і спокійно привітався. Я сунула свої Плани Спасіння Церкви під пахву й потисла його долоню.

— Дереку, це Ленні, — відрекомендував мене Артур. — Постійна відвідувачка.

— Дуже приємно, Ленні, — усміхнувся Дерек доменей до Нової Медсестри, яка боязко заціпеніла задверима.

— Чесно кажучи, я попросту щаслива, що сюди завітав ще бодай хтось, окрім мене. Ви перший, кого я зустріла за ці тижні. — Артур втупився в підлогу. — Тож від імені фокус-групи Спасіння Церкви хочу вам подякувати за те, що обрали цей Божий дім місцем свого релігійного призначення.

— Фокус-групи? — Дерек озирнувся до Артура.

— Вибач, Ленні, я щось не второпаю, про що ти, — сказав Артур, позираючи на Нову Медсестру.

— Пусте. Я вам наступного разу розповім. — Я обернулася до Дерека. — Одужуйте якнайшвидше.

— Дерек не пацієнт, — завважив отець Артур. — Він із церкви Лічфілдівської лікарні.

— Ну туса — це туса, а в мене є план щодо деякої христи…

— Дерек щойно погодився посісти місце.

— Яке місце?

— Моє. На жаль, я звільняюсь, Ленні.

Щоки мені запалали.

— Однакязалюбки послухаю твої плани щодо церкви, — мовив Дерек і поклав руку мені на плече.

Я розвернулася.

І втекла.

Ленні та Стажерка

Минулого вересня лікарня найняла Стажерку.

Відділ пацієнтського сервісу та добробуту був продірявлений двома звільненнями й однією вагітністю. Стажерка, яка мала забагато знань, як і всі стажери,щойнозакінчила Незлий Універ із Незлим Дипломом з Незлої Спеціальності. Біда в тім, що ринок уже був перенасичений Незлими Випускниками із незгірших закладів, тож вона погодилася на пропозицію тимчасового помічника адміністратора в лікарні «Принцес Роял» у Ґлазґо. І не важило, що робота жодним чином не пов’язана з її гуманітарною спеціальністю чи кар’єрними перспективами: вона була щаслива вже з того, що не доведеться тремтіти від морозу на порозі разом з іншими бідолахами — випускниками 2013 року.

Стажерку відразу приставили до роботи, і кілька місяців вона гарувала, вводячи дані й копіюючи документи, позираючи у вікно на лікарняну парковку та мріючи повернути студентські роки. Одного разу, розмовляючи з Начальником, огрядним таким чоловіком, якийвиливавна себе підробні парфуми з ятки, вона згадала нещодавно прочитану статтю — і тим настільки пробудила Начальникову цікавість, що він аж від смартфона очі відірвав, — про благодійну мистецьку фундацію, яка надавала чималі кошти лікарням і будинкам для літніх людей, котрі бажали ввести для своїх пацієнтів програму з арттерапії.

Начальник відказав Стажерці, що він цього ж дня сам скопіює всі потрібні документи, а за кілька тижнів Звичайної Лікарняної Фігні на Стажерчиному столі практично не лишилося. Вона писала фінансову пропозицію, узгоджувала ціни з підрядниками, вела перемовини з постачальниками художніх матеріалів, заповнювала нескінченні документи з техніки безпеки й гігієни праці, потрібні, щоб розібратися в плутаній задачці: як розмістити важко хворих людей у приміщенні, повному ножиць та олівців, якими вони можуть себе необережно проштрикнути.

Представлення до фінансування відбулося в головному офісі благодійників у Лондоні. Коли Стажерка чекала на перемовини в конференц-залі, її долоні так пітніли, що аж лишили плями на документації, тож їй довелося бігти просити місцеву стажерку надрукувати свіжі сторінки.

Відповідь надійшла в четвер по одинадцятій. Стажерка перегорнула перший параграф із базіканням типу «дякуємо вам, що подали…» й одразу розгорнула другий, що починався зі слів: «Грантове фінансування складатиметься…» Вона перемогла. У лікарні «Принцес Роял» у Ґлазґо буде кабінет арттерапії.

Над кабінетом Стажерка працювала ретельніше, ніж над будь-чим у своєму житті. Вибравшись із друзями до бару пограти у вікторину, діставала їх найсвіжішими новинами щодо цілющих властивостей декоративно-ужиткового мистецтва. Усі вихідні висаджувала в горщики квіти, які мали малювати пацієнти. Накреслила три плакати для реклами нового кабінету арттерапії та залучила до розголосу медіа: дві місцеві газети й випуск місцевих новин.

За день до урочистого відкриття Стажерка зазирнула в кабінет пересвідчитися, що все в порядку. Для нього поєднали дві комірки, куди колись складали стару техніку, тож місця вистачало, а ще була суттєва перевага: крізь два великі вікна кімнату заливало природне світло. У кабінеті стояли шафи з художнім приладдям, мистецькими альбомами й книжками, дошка для викладача, столи й стільці різноманітної висоти та конфігурації на всі потреби пацієнтів, була раковина для миття пензлів і стіна, завішана демонстраційними плакатами, утикана на різній висоті крючками, між якими натягнуто волосінь — щоб пацієнти могли розвішувати свої роботи сушитися.

Стажерка обійшла кімнату. Кабінет арттерапії був готовий, він чекав. Новенькі олівці, непомальовані столи, дошка білосніжна, підлога не заляпана фарбою. Ще день, подумала вона, і тут вируватиме життя, кольорове й захопливе. Пацієнти дістануть бальзам для своїх душ. Це місце, де можна бути почутим. Місце, де можна забути, що ти «хвора людина», і побути просто людиною. Перш ніж замкнути двері, вона вдихнула запах свіжої фарби від стін і нагадала собі, що ще кілька місяців тому тут, у захаращених комірках, скніли занедбані старі комп’ютери.

На ранок урочистого відкриття, під’їжджаючи до роботи, Стажерка почувалася так, ніби сама захворіла. Вона не могла дочекатися, коли вже розкаже пацієнтам про кабінет арттерапії, однак зі ще більшим нетерпінням чекала, коли вже вони його побачать. Єдине, що важко уявити, — як воно складеться, коли всі зайдуть і візьмуться тут щось робити. Про що розкажуть перші малюнки?

Примчавши на роботу в спеціально придбаному для такої нагоди вбранні, вона не могла втямити, чому Начальник тримається так відсторонено, чому уникає її погляду й чому взагалі обстановка навколо така… похмура. Вона показала йому на телефоні останній допис у твіттері й уже зібралася бігти на урочисте відкриття.

— Слухай, мені так не хочеться тебе засмучувати, особливо сьогодні, — зупинив її Начальник, ніяковочухаючи те, що лишилося від зачіски, — однак нам потрібен викладач образотворчого мистецтва, а враховуючи скорочення бюджету й те, що стажерам треба заплатити понаднормові…

Стажерчине серце загупало частіше. Було б лукавством заперечувати сподівання на те, що він запропонує. Зрештою, очевидно, що в кабінет арттерапії знадобиться викладач образотворчого мистецтва, а Начальник уже надто довго відтягував цю справу. Він був у курсі, що вона має мистецьку спеціальність, — тож хто підійшов би краще?

Вона міцно стиснула долоню.

— Ну і викладачка, яку найняв, обійшлася нам дорожче, ніж я думав, тож уже немає коштів, щоб продовжити твій контракт з наступного місяця. Але, будь ласка, залишайся на відкриття. І в тебе ще буде три тижні до того дня, коли твій контракт офіційно добуде кінця.

Стажерка всміхалася ще три чи чотири секунди, поки ошелешений мозок намагався донести до губ, що всміхатися тут недоречно.

А тоді почалися зйомки для телебачення. Вона провела журналістів до кабінету арттерапії та допомогла їм познімати дітей з інвалідністю, запрошених на урочисте відкриття. («Будь ласка, лише з ураженням кінцівок, не треба нічого надто сумного, не треба онкохворих пацієнтів», — так напучував її Начальник.) Ведучий програми вишикував дітей і поставив Стажерку поряд із ними, і камера плавно проїхалася повз, поки вона показувала, як малювати зірку, а діти повторювали цей трюк за допомогою густої жовтої плакатної фарби на чорному папері. Відтак камера націлилася на Начальника, який вплив до кабінету, випромінюючи цілеспрямованість, пахтячи фальшивим «Ґуччі» та повідомляючи всім і кожному, що цей проєкт утілений під його керівництвом. Йому на комірець уже почепили мікрофон для інтерв’ю, яке мало вийти у вечірніх новинах о шостій вечора і ще о пів на одинадцяту. Стажерка повільно підвелася зі стільця й вийшла з кімнати.

Усю дорогу на робоче місце вона стримувала сльози. Узяла коробку з офісним папером і викинула весь уміст на підлогу, прожогом скинула в неї всі свої речі: чашку, світлину в рамці, пачку серветок. У неї виявилося менше речей, аніж їй здавалося: навіть її особисті папери та зразки малюнків для кабінету влізли в ту саму коробку. Вона поклала свою перепустку на Начальників стіл і зачинила за собою двері.

У серці ніби розливалися хвилі невиразних почуттів. Їй хотілося вибратися з приміщення раніше, ніж телевізійники, журналісти й діти вийдуть у коридор; вона б не витримала, якби її побачили зараз. Однак без перепустки довелося піти через загальний вхід, а не через службовий, а вона не надто добре пам’ятала, як до нього дійти. Пробираючись лабіринтом лікарняних коридорів, вона не витримала й побігла.

І не помітила дівчинки в рожевій піжамі, аж поки на неї не наскочила.

Стажерка прихитрилася втриматися на ногах, а от дівчинка — ні. Вона заточилася і впала. Щось таке непримітне, самі кісточки в рожевому.

Стажерка намагалася перепросити, однак їй удалося видушити із себе лише здавлений писк. Медсестра-супровідниця нахилилася до дівчинки й покликала санітара з візком. Стажерка навіть не встиглароздивитисяобличчя малої, помітила лише, які тонкі в неї руки, а медсестра вже всадовила ту у візок і покотила геть коридором. Стажерка ще намагалася прокричати якісь вибачення їм навздогін.

Ці тоненькі ручки, які трималися за візок, коли її підіймали з підлоги, були останнім, що зринуло в Стажерки перед очима, коли вона намагалася заснути, вливши в себе кілька келихів мерло — ті, однак, виявилися неспроможними стишити вир її почуттів. Вона не могла туди повернутися. Але ж вона мала це зробити.

Наступного дня Стажерка зателефонувала до дитячого відділення лікарні, намагаючись визначити, як звати ту дівчинку в рожевому. Усе, що вона могла про неї повідомити, — що їй шістнадцять чи сімнадцять, у неї світле волосся й рожева піжама. Провисівши на дроті майже сорок хвилин, коли її перекидали від одного до іншого працівника й розпитували щодо намірів (довелося кілька разів збрехати, ким вона доводиться пацієнтці), вона зрештою отримала інформацію про відділення, де можна було знайти ту малу.

Ось так Стажерка опинилася в головах мого ліжка з виразом каяття на обличчі та гілочкою жовтавих троянд у руці.

Ленні й кабінет арттерапії

Стажерка насправді гарніша, ніж ви її собі уявили. І вища на зріст. Правда, вона більше смикалася, аніж було варто. Здавалося, ніби її дивує, що можна присісти на край мого ліжка й не розчавити мої кістки, немов крихкі скельця. У нас спільне коріння: вона каже, що її батько теж швед. А може, швейцарець, вона не певна. Це, звичайно, важить. Але не настільки, як те, що вона розповіла потім.

Нова Медсестра повідомила: якщо я хочу до кабінету арттерапії, їй треба спитати дозволу в Джекі. Джекі відказала, що то не віднеїзалежить, тож Новій Медсестрі слід було знайти лікаря, котрий підтвердить, чи можна мені до новенького кабінету, чи не підхоплю я там, бува, якої-небудь інфекції та чи не погризуть мою крапельницю скажені вовки.