Так програють війну часів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0995-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:

El-Mohtar A., Gladstone M. This is How You Lose the Time War : А Novel / Amal El-Mohtar, Max Gladstone. — New York : Saga Press, 2019. — 208 p.

Переклад з англійськоїСтаніслава Короля

Ель-Мохтар А., Гледстоун М.

Е56Так програють війну часів : роман / Амаль Ель-Мохтар, Макс Гледстоун; пер. з англ. С. Короля. — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2024. —208с.

ISBN 978-617-15-0718-0

ISBN 978-153-44-3100-3 (англ.)

Дві ворожі організації — тоталітарне Управління під керівництвом Комендантки й Едем — одночасно світ і його верховна істота-­праматір — розв’язали Часову війну. Їхні агенти, Червоні й Блакитні, мають рухатись часовими пасмами і змінювати хід історії так, щоб створити ідеальну для себе версію майбутнього.

Та серед попелу світу, що гине, Червона агентка Управління знаходить лист від Блакитної — найкращої агентки Едем. Червона вирішує не знищити лист, а прочитати його і навіть відповісти. Таємне спілкування між ворогами спочатку сповнене вихваляння та насмішок, але з часом воно перетворюється на щось більше. Щось важливе. Таке, що може змінити минуле й майбутнє.

Виявлення зв’язку Червоної і Блакитної означало б смерть для кожної з них. Адже війна триває — і хтось повинен перемогти в ній.

УДК 821.111(71)=(73)

©Amal El-Mohtar and MaxGladstone, 2019

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Коли Червона перемагає, вона залишається одна посеред поля бою.

Її волосся просякнуте кров’ю. Вона видихає пару в останню ніч цього присмертного світу.

«Було весело», — думає вона, але ця думка блякне в навколишній обстановці. Принаймні вона виконала свою роботу чисто. Піднялася нитками часу в минуле для того, щоб ніхто не залишився після цієї битви живим і не зіпсував майбутнє, заплановане її Управлінням. Майбутнє, у якому її Управління керує всім, у якому може існувати сама Червона. Вона прийшла сюди, аби зв’язати у вузол це пасмо ниток історії та закріпити розплавлені окрайки.

Вона тримає тіло, яке колись було людиною, устромивши руки в нутрощі, стискаючи пальцями литий хребет. Відтак випускає труп із рук, й екзоскелет розбивається об камінь. Примітивна технологія. Древня. Бронза проти збідненого урану. Вони не мали жодного шансу. Ось сенс існування Червоної.

Після здійснення місії настає велична й остаточна ­тиша. Броня та зброя Червоної загортаються в неї, як ­пелюстки троянди з настанням сутінок. Коли клапті псевдошкіри заживають, а програмований матеріал, з якого створено її одяг, відновлюється, Червона знову нагадує жінку.

Вона ходить полем бою, шукаючи, чи залишився хтось живий.

Вона перемогла, так, перемогла. Вона впевнена, що перемогла. Правда ж? Обидві армії лежать мертві. Дві великі імперії зіштовхнулися, як кораблі, розтрощивши одна одну на друзки. Саме для цього вона й прийшла сюди. З їхніх останків повстануть інші, більш придатні для планів її Управління. Але.

На полі був іще хтось — не примітивний, як ці застиглі в часі трупи, якими встелено її шлях, а справжній гравець. Хтось із протилежного боку барикад.

Не кожен із її колег відчув би присутність супротивника. Червона змогла, бо працює одна й тому має терплячість та обережність. Вона готувалася до цієї сутички й подумки постійно моделювала її. Коли кораблі опинилися не там, де потрібно, коли рятувальні капсули не були запущені, хоч і мали бути, коли гармати вистрілили на тридцять секунд пізніше від запланованого, вона це все помічала.

Двічі — збіг. Тричі — уже дії ворога.

Але чому ж? Червона зробила все, що мусила. Війнисповнені причин та наслідків, розрахунків та дивнихатракторів, а тим паче війни в часі. Одне врятоване життяможевартувати супротивникові більше, ніж уся кров, яку пролила Червона за сьогодні. Утікачка стане правителькою або науковицею, або ж навіть гірше — поеткою. Або її дитина, або контрабандист, із котрим вона торгуватиме куртками в якомусь далекому космопорті. І всю цю кров буде пролито намарно.

Кажуть, що більше вбиваєш, то легше стає. Але для Червоної це не так. Її колеги не відчувають тягаря, убивши ­когось, — або відчувають, тільки краще це приховують.

Агенти Едем не опинилися б із Червоною в одному місці в той самий час, на них це не схоже. Діяти з тіні — ось їхній стиль. Але є здогад, хто б це міг бути. Червона знає її, хоч вони ніколи не бачилися. Кожен гравець має свій характерний стиль. Вона впізнає’ цю зухвалість та жагу ризикувати.

Червона може помилятися, але рідко.

Її суперниця отримала б безмірне задоволення від такого фокуса: обернути собі на користь усю цю величезну масу вбивств, які скоїла Червона для досягнення власної мети. Але недостатньо лише підозрювати. Вона повинна знайти якісь докази.

Ось вона і блукає цим полем перемоги, усіяним тілами, як цвинтар, та шукає паростки своєї поразки.

Поштовх проходить крізь ґрунт — це вже й не назвеш землею. Планета гине. Чути цвіркунів, поки що. Вони досі живі серед розбитих кораблів та понівечених тіл нацьомурельєфі, що починає розколюватися. Мох укриває сталь, наче пожираючи її, а фіолетові квіти ростуть із дул зброї, немов намагаючись зупинити кулі, закрившисобою отвори. Якби планета проіснувала ще досить довго, ліа­ни, що проростають із трупних ротів, дали б ягоди.

Але ні, вона не проіснує, і ягід не буде.

На понівеченій війною землі переможниця знаходить лист.

Йому тут не місце. Усюди мають громадитися тіла й уламки кораблів, які колись снували серед зірок. Усюди повинні бути смерть, грязюка й кров — ознаки вдалого виконання операції. Над головою мусять розпадатися супутники, кораблі — горіти на орбіті.

А от чого не повинно бути, так це аркуша паперу кремового кольору, майже чистого, окрім одного речення красивим розтягнутим почерком: «Перед прочитанням спалити».

Червона любить відчувати емоції. Це ніби якийсь фетиш. Зараз вона відчуває страх. І нетерпіння.

Вона мала рацію.

Червона шукає тінь своєї мисливиці, своєї здобичі. Вона вслухається у звуки на різних частотах. Вона жадає контакту, жадає нової сутички — набагато цікавішої, аніж стояння на самоті серед усіх цих трупів та уламків із якимось повідомленням, що залишила її суперниця.

Очевидно, що це пастка.

Лози в’ються крізь очні западини, тягнуться повз розбиті ілюмінатори знищених кораблів. Часточки іржі падають, як сніг. Метал під тиском скрипить, аж ламається.

Це пастка. Отрута була б надто банальним рішенням, та Червона й не відчуває отруйного запаху. Можливо, якийсь ноовірус у самому повідомленні, аби затьмарити її розум, або загіпнотизувати її, або просто заплямувати Червону в очах її Комендантки. Напевно, якщо вона прочитає цей лист, хтось запише її на відео й почне шантажувати, щоб зробити подвійним агентом. Вороги підступні. Навіть якщо це лише гамбіт на початку довгої партії, прочитавши повідомлення, Червона ризикуватиме розлютити Управління, яке могло б звинуватити її у зраді, якби агентка була менш відданою. А відданості їй не позичати.

Розумним та обережним ходом було б просто піти. Але цей лист — кинута їй лицарська рукавиця, і Червона зобов’язана дізнатися.

Вона знаходить запальничку в кишені мертвого солдата. Вогонь відблискує в глибині її очей. Летять іскри, недогарки падають, і водночас вимальовуються літери тим самим красивим розтягнутим почерком.

Вуста Червоної змінюють форму: насмішка, розлюченість, оскал мисливиці.

Літери обпікають її пальці, як тільки починає вимальовуватися підпис. Недогарки спадають долу.

Червона йде — місію провалено, але водночас і ви­конано. Вона спускається плетивом часу додому, назад у виплетене й захищене її Управлінням майбутнє. Агентка не залишила жодних слідів, окрім попелу, руїн і мільйо­нів трупів.

Планета очікує свого кінця. Лози далі ростуть, стрибають цвіркуни — так, іще живі, але немає нікого, хто б міг це бачити, окрім черепів.

Дощові хмари загрозливо купчаться. У небі розквітає блискавка, і поле бою стає блідо-сірим. Гуркоче грім. Увечері знову буде дощ, він омиє скло, яке було землею, — якщо планета до того доживе.

Недогарки від повідомлення досі тліють.

Тінь зруйнованого бойового корабля звивається. І пустота чимось заповнюється.

Із тієї тіні виринає нишпорка, з іншими тінями за собою.

Шукачка мовчки оцінює наслідки бою. Не оплакує нікого, та й хто міг би бачити ті сльози. Вона професійно крокує повз уламки й тіла: проходить за всіма пунктами стандартної процедури та з відточеною майстерністю перевіряє, чи не слідкував хтось за нею, поки вона добиралася сюди непомітними шляхами.

Земля здригається та розколюється.

Вона дістається до місця, де впали залишки того, що було листом. Нахиляється й ворушить попіл. Злітають іскри, і вона ловить одну з них.

Далі витягує зі свого мішечка на поясі тоненьку бритву, швидким рухом занурює її під попіл і розтирає його по поверхні. Відтак знімає рукавицю та ріже собі палець. Райдужна кров капає на пил.

Вона втирає свою кров у попіл, формує тістоподібну масу, замішує її та розкачує. А навкруги триває розпад. Бойові кораблі вкриваються мохом. Величезні гармати ламаються.

Вона оперує коштовними вогниками та дивними звуками. Вона повертає час назад.

Навколишній світ тріскає посередині.

Попіл стає аркушем паперу зі словами блакитного кольору, написаними згори звивистим почерком.

Цей лист має бути прочитаним лише один раз, а потім — знищеним.

За секунди до загибелі цього світу вона читає його ще раз.

А це — діла мої. Тремтіть, герої!1

Маленький жарт. Повір, я знаю всі види іронії. Хоча припускаю, що ти не знайома з надмірно антологізованими творами Пасма 6 початку дев’ятнадцятого століття, тож цей жарт невдалий.

Я сподівалася, що ти прийдеш.

Гадаю, що ти міркуєш, з якого це дива тобі надіслали повідомлення, а не хто саме це зробив. Знаєш, із того моменту, як ми зустрілися поглядами під час тієї метушні на Аброгасті-882, я була впевнена, що ми ще перетнемося.

Зізнаюся, що я вже почала розслаблятися. Війна здавалася все нуднішою: Управління блискавично діяло вздовж часових пасм, а Едем терпляче вирощувала та ­доглядала їх, аби протистояти вам. Боротьба вашого неспинного руху та нашої непорушної стійкості; не те щоб гра в ґо, радше в хрестики-нулики, бо результати вже визначені з першого ходу, який нескінченно повторюється, аж доки не робиться той хід, після якого постає іще безліч інших. Серед цього хаосу вони намагаються віднайти майбутнє, у якому існуватиме лише одна з організацій.

Але з’явилася ти — і моя нудьга зникла.

Відтоді кожен мій хід вимагав повної концентрації. Ти підняла рівень, і відтепер я повинна працювати на повну. Ти підсилила військову міць вашої Ланки й водночас надихнула мене.

Будь ласка, прийми всю картину, що ти бачиш навколо, як мою вдячність.

Мушу сказати, що отримую величезне задоволення від думки про те, як ти читаєш ці слова, охоплені язиками полум’я, і твої очі не здатні рухатися назад, вони не можуть утримати букви на сторінці; саме тому ти маєш всотувати їх, впускати їх до своєї пам’яті. Для того, щоб їх згадати, ти мусиш шукати мене у власних думках — я заплутаюся в них, як сонячні промені у воді. Щоб передати мої слова своєму ж начальству, тобі доведеться визнати, що я вже у твоїй голові й що ти стала ще однією жертвою цього нещасливого дня.

Ось так ми й переможемо.

Пишу тобі не лише заради хвастощів, ні. Хочу, аби ти знала, що я захоплена твоїми методами. Елегантність твоєї роботи прикрашає цю війну, і вона вже перестає бути марною. Між іншим, гідравліка у твоєму сферичному фланговому маневрі була справді вишуканою.Сподіваюся, тебе втішить, що в наступній нашій перемозі над вами буде часточка тебе, оскільки наші комбайни оброблять цю новознайдену інформацію для боротьби проти вас.

Нехай щастить наступного разу, бувай.

З ніжністю

Блакитна

Скляна банка з водою закипає в МРТ-сканері. Усупереч прислів’ям2, Блакитна спостерігає за процесом.

Коли Блакитна перемагає — а вона завжди перемагає, — то одразу переходить до наступного завдання. Так само, як люди згадують улюблені поетичні рядки: вона насолоджується спогадами про свої перемоги, але тільки під час подорожей між місіями (вгору плетивом часу до вже незмінного минулого й униз — до мінливого майбутнього). Вона з ніжністю розчісує або жорстоко зав’язує пасмо часу у вузол залежно від того, що від неї вимагається, і далі йде своїм шляхом.

Вона не має звички залишатися довше, ніж потрібно, бо не має звички терпіти невдачі.

Апарат МРТ розміщений у лікарні двадцять першого століття, прикметно порожній — видно, що люди ева­куювалися, — але досить непомітній, захованій у зеленому серці лісу, розколотого навпіл кордоном.

Лікарня мусила бути повною людей. Блакитна мала дуже делікатне завдання — спрямувати увагу однієї лікарки на новий штам бактерій, що стало б фундаментом для її подальших маніпуляцій. Чи довести світ до біо­логічної війни, чи відвернути її. Усе залежало від того, як на дії Едем відреагує Управління. Але можливість зникла, момент було втрачено, і єдиною річчю, яка привернула увагу Блакитної, стала банка з написом: «ЗАКИП’ЯТИ, ЩОБ ПРОЧИТАТИ».

І ось вона чекає біля МРТ-сканера й думає про муки симетрії, яка фіксує випадковість рухів води: магнітні компоненти, ніби окуляри для читання на термодинамічному лиці всесвіту, допомагають вчитуватися в кожен рух молекул. Коли апарат закінчує переведення тепла води у числа, Блакитна бере звіт у праву руку та з його допомогою розшифровує списаний папірець, який тримає у лівій руці.

Вона читає, і її очі округлюються. Стискає кулак, ніби ці дані — звір, якого не хочеться відпускати. Але також із її вуст ллється сміх, що відлунюється в безлюдних коридорах лікарні. Вона не звикла до перешкод. І щось у цій ситуації її тішить, навіть тоді, коли вона вдумливо розмірковує, як перетворити невдачу на можливість.

Блакитна рве аркуш із даними й звіт МРТ-сканера та підіймає лом.

Після того як Блакитна йде, до палати заходить нишпорка. Попри безлад, їй вдається знайти МРТ-сканер та зламати його. Вода в банці прохолодна. Вона надпиває рідину та відчуває, як холодок прокочується її горлом.

Моя підступна Блакитна,

Із чого б це мені почати? Я не пам’ятаю, коли востаннє розпочинала з кимось розмову. Ми не такі замкнені у своїх думках, як ви. Ми команда: ділимося досвідом одне з одним, виправляємо помилки, намагаємося ставати все кращими. Саме тому ми переможемо.

Ще тоді, коли ми були кадетами, я знала кожного так само, як людина знає власні дитячі мрії. Я віталася з товаришами, яких наче ніколи не бачила, але виявлялося, що вже зустрічала їх у якомусь кутку хмари, коли ми ще не знали, хто ми такі.

Отже, я не вмію листуватися. Але просканувала достатньо книг та проаналізувала чимало прикладів, щоб зрозуміти форму.

Більшість листів розпочинають із прямого звертання до адресата. Я це вже зробила, тому далі можна перейти до справи: мені шкода, що ти не змогла зустрітися з лікаркою. Вона дуже важлива, а точніше, саме її племін­ники будуть важливими, якщо вона відвідає їх сьогодні пополудні й обговорить із ними закономірності пташиного співу, що вона вже якраз і здійснила, поки ти розшифровувала цей лист. Як же мені вдалося витягнути її з-під твого впливу? Проблеми з двигуном, хороший весняний день та підозріло дешевий набір програмного забезпечення віддаленого доступу, куплений лікарнею два роки тому, щоб їхні лікарі могли працювати з дому. Таким чином, ми переплітаємо Пасмо 6 із Пасмом 9, і наше славне кришталеве майбутнє сяє так яскраво, що мені треба носити окуляри3, як кажуть пророки.

Пам’ятаючи останню нашу зустріч, я подумала, що краще позбавити тебе можливості обернути мою роботу на твою ж користь, — тому й повідомила лікарню про замінування. Примітивно, зате ефективно.

Я ціную твою витонченість. Не кожна битва велична, і не кожна зброя страшна. Навіть ми, хто веде війни у часі, забуваємо про цінність слова в потрібний момент, несправності автомобільного двигуна, цвяха у кінській підкові… Ми маємо силу знищити планету, але можемо недооцінити значення шепоту для сходження снігової лавини.

Звернутися до читача — зроблено. Обговорити справи — майже зроблено.

Уявляю, як ти смієшся із цього листа, бо не ймеш віри своїм очам. І я, здається, бачила, як ти смієшся. Ти марширувала в лавах Армії Вічної Перемоги, коли ваші негідники знищували Літній палац, а я рятувала те, що могла, з дивовижних механізмів Імператора. Ти жорстко та зневажливо крокувала залами, полюючи на агентку, якою виявилась я.

Тому уявляю, як іскряться твої зуби від злості. Ти гадаєш, що заразила мене, посадила насіння або спори — чи будь-яку рослинну метафору, яка тобі до вподоби, — у мою голову. Але ось я відплачую тобі власним листом. Отже, тепер ми листуємося.

Якщо твоє керівництво виявить це, то потягнеться ланцюг запитань, відповіді на які, я передбачаю, змусять тебе почуватися незручно. І хто кого заражає зараз? Ми знаємо це від наших хриплих троянців у моєму часі. Чи відповіси, продовжуючи наш самознищувальний слід на папері, тільки заради почесного права бути останньою, хто сміятиметься? Або перервеш листування, залишивши мою записку, щоб вона кружляла фрактальною математикою всередині твоїх думок?

Цікаво, що б обрала я сама?

Висновок: я закінчила.

Було весело.

Мої вітання величезним кам’яним ногам без тіла.

Червона

Червона намагається пройти крізь лабіринт із кісток.

Й інші паломники блукають тут у шафранових або домотканих коричневих плащах. Чутно лише човгання сандалів та свист вітру в кутках печери. Якщо ви спитаєте в паломників, звідки взявся цей лабіринт, то отри­маєте стільки ж відповідей, скільки в них гріхів на плечах. Один скаже, що його побудували гіганти —ще до того як їх убили боги, котрі після цього покинули Землю, залишивши її долю в руках смертних. (Так, це Земля — ще до льодовикового періоду та мамонтів, набагато давніша за академіків, які лише гадатимуть, чи могли тут існувати лабіринти й паломники. Земля.) Інший скаже, що лабіринт створила перша змія, проклавши шлях у камінні, коли втікала від вироку сонця. А третій — що його сформували ерозія та величезний рух тектонічних плит, масштабність якого для нас, тарганів, неосяжна й водночас занадто повільна — для нас, прудких мушок-одноденок.

Вони проходять повз мертвих, під люстрами зі спинних кісток і вікнами-трояндами в обрамленні з ребер. П’ясткові кістки утворюють квіти.

Червона нічого не питає в паломників. Вона виконує місію і тому обережна. Але й не має зіткнутися з ворогом, адже опинилася в дуже далекому минулому. У самому серці лабіринту є печера, і скоро туди дмухне вітер. І якщо він загуде над потрібними ребрами, то один паломник почує цей звук як знак, який змусить його відмовитися від усіх земних благ та усамітнитися, щоб побудувати монастир на віддаленому гірському схилі. Отже, цей монастир існуватиме через двісті років, аби прихистити жінку, яка рятуватиметься з дитиною від бурі тощо. Почніть котити камінь, і через три століття зійде кам’яна лавина. Якщо Червона діятиме в межах сценарію, то жодних складнощів не виникне. Нічого, що б могло якось завадити виконанню її завдання.

Чи прочитала її суперниця… себто Блакитна… її лист? Червоній сподобалося його писати… Смак перемоги солодкий, але ще солодше — тріумфувати та дражнити. Те відчуття, коли зважуєшся на помсту. Відтоді вона роззирається й рухається з подвійною обережністю, очікуючи відплати або того, що Комендантка дізнається, як вона порушила дисципліну, та призначить покарання. Червона вже вигадала виправдання: від початку своєї непокори вона стала ще кращою агенткою, ще більш ретельною.

Але відповіді не було.

Можливо, вона помилилася. Імовірно, її суперниці байдуже.

Паломники йдуть за провідниками стежкою мудрості. Червона відходить від них і блукає вузькими закрученими проходами в темряві.