Золото і пісок ebook

Чи спроможні високі Боги щось залишити для нас, зберігши пил і лаври, золото і пісок?

— Алджерон Чарлз Свінберн «Тріумф часу»

Письменник Джеймс Олдрідж вирізняється широтою і яскравістю свого творчого доробку. У цій добірці коротких оповідань автор з незмінною майстерністю переносить читача до Фінляндії, до глухих лісів Австралії та до Єгипту.

Містер Олдрідж змальовує гострі, пам’ятні сцени з життя Фінляндії періоду Радянсько-фінської війни, нині майже забутої. Зі щирим співчуттям митця він уболіває за долю фінів, що водночас поєднується з жалощами до молодого російського солдата, під час різдвяних свят жорстоко залишеного помирати у фінській лікарні.

Оповідання автора про Австралію — це історії про дитинство, в яких приголомшлива самотність та своєрідне мислення маленького хлопчика передаються однаково проникливо й майстерно. Мабуть, тут можна провести певні паралелі з життям Гекльберрі Фінна, однак у цих оповіданнях простежується дещо більше за веселощі, адже хлопчик намагається розгадати складнощі власного життя, осмислити все, що з ним відбувається.

Хоча в творах містера Олдріджа значне місце посідає дія, в усіх його оповіданнях помічено, як певні події впливають на окрему особистість — хлопчика або чоловіка. Автор застосовує власні знання про авіаперельоти, зокрема правдиво відтворює відчуття напруження та хвилювання їх учасників. Водночас йому вдається зобразити доволі привабливу й незвичну картину життя Єгипту в перехідний період — перебування при владі Гамаля Абдель Насера та боротьби за незалежність.

ПРОБАЧ НАМ ПРОВИНИ НАШІ

Напередодні Різдва старша сестра Ів запитала у нас, чи не бажаємо відвідати лікарню. Там перебували всі поранені з фронту Івало, поки їх не відправляли назад. Ніхто не заперечував, проте всі ми вважали неабиякою прикрістю далекий перехід через річку в такий холод лише для того, аби на Різдво побувати в лікарні. Ми ж бо жили на Полярному колі.

— Що вони збираються там влаштувати? — запитав я в однієї з медсестер.

— Там буде служба, — суворо відказала вона.

Я знав, що вона не живе в лікарняній будівлі, й збирався відвідати той захід лише з надією, що згодом сестричка запропонує іти додому разом, адже це було мені по дорозі.

— Чи довго це триватиме? Мені треба відіслати кілька депеш, — сказав я. То був найпростіший і найшвидший спосіб чогось здихатися.

— Ні, лише півгодини.

Дівчину звали Ілта Пеканнен. Її батько був фіном, а мати шведкою. Щодня вона приходила до готелю «Пох’янхові», на пункт, де перев’язували поранених.

На контрольному поверсі, у великій чорно-білій залі, де колись був танцювальний майданчик, встановили шафи з медичними інструментами й відра для сміття та використаних бинтів. Ілта бувала тут щоранку, коли я працював на балконі, на поверх вище. Зрідка вона посміхалася мені, я відповідав посмішкою. Іноді, коли Ілта перев’язувала військових із кульовими пораненнями, значно поширеними під час радянсько-фінської війни, адже багато боїв велися між невеликими військовими формуваннями, — вона піднімала голову, вказувала на рану, посміхалася, а потім перевертала солдата на інший бік і показувала мені, де куля вийшла. Солдат зазвичай мав засоромлений, але гордий вигляд, і вона теж пишалася своїми солдатами; я також почувався гордим, адже Ілта була, безумовно, найвродливішою з-поміж фінських медсестер, які щодня приходили до готелю.

Я познайомився з нею лише тоді, коли відбувся повітряний наліт. Важко поранених розмістили в підвалі, тому що було надто холодно, аби їх перевозити. Інших відіслали до сховища, вкритого високою скрижанілою кучугурою. Медсестри мусили залишатися в готелі, щоб доглядати тих, хто не міг рухатися.

На той час відбулося чимало рейдів, які не зачепили нашої будівлі, тому я ніколи не виходив надвір. Було дуже холодно. Гадаю, росіяни знали, що там шпиталь. Того разу я залишався всередині та намагався згаяти час грою одним пальцем на великому роялі, який стояв на балконі. Я забув про все, крім дивовижних нот, для яких одного пальця було недостатньо. Колись давно мені довелося вивчити цілу книгу з нотами мазурок.

— Це зовсім не Сібеліус, — висловилася щодо мого музикування Ілта, патріотична фінка.

— Звідки у вас така впевненість? — піддражнював я. — Навіть Сібеліус писав вправи для гри одним пальцем.

Ілта поставилася до цього вкрай поблажливо.

— Не зважайте, — сказала вона. — Ця музика звучить непогано, гадаю, тому, що вона така тиха й легка.

— Дуже беззмістовна музика, ви хотіли сказати? Грати й далі?

— Так, будь ласка, — відповіла вона. — Я не люб­лю, коли всі залишають будівлю під час повітряних нальотів і тут стає надто тихо.

По тому вона в таких випадках завжди просила мене залишатися й виконувати ці вправи для одного пальця, та я постійно відмовлявся й натомість почав перемовлятися з нею через порожню танцювальну залу. Здавалося, наші голоси наповнювали її мов незбагненні давні фінські ґавоти*.

— То ви прийдете до шпиталю? — нині запитала вона мене.

— Звичайно.

Я підвівся, аби надягнути пальто, адже надворі були тридцять градусів нижче нуля, переходити річку — ще холодніше. Ілта чекала на мене біля дверей у фойє готелю; ми відчинили подвійні стулки, потім ще одні двері та вийшли у білу морозяну арктичну ніч, яку важко не любити, бо вона просто чарівна.

— Сьогодні ввечері дуже холодно, — сказала Ілта.

Англійською вона говорила повільно, проте доволі добре, бо кожне слово вимовляла так, ніби мала на увазі саме його. Проте, як і більшість молодих фінів під час тієї війни, вона свідомо заховала своє почуття гумору якнайдалі.

— Сьогодні холодніше, ніж зазвичай, — вона це вимовила з тремтінням.

— Тут, на Полярному колі, холодно завжди, — зауважив я.

— Влітку не так холодно, — не здалася вона й узяла мене під руку.

— Влітку холодно також, — я дражнив її й далі.

— Ви не бували тут улітку.

— Та я все одно знаю.

— Як ви можете це знати?

— Усі так кажуть…

— Це неправда. Влітку тут доволі гаряче й повно москітів. Люди навіть із Англії приїжджають сюди ловити форель.

Я засміявся.

— Коли мене поранять, тобто якщо мені трапиться дістати поранення, я спеціально проситиму вас розповісти, як вони ловлять форель. Гаразд? Чи прийшли б ви доглядати мене, якби я одного дня постраждав від російського патруля? Саме ви?

— Я б не змогла, — відповіла Ілта. — Мушу залишатися на чергуванні, як і всі інші медсестри.

— Ми зі старшою медсестрою дуже добрі друзі. Гадаю, міг би її переконати, — запропонував я. — Тоді б ви погодилися?

— Можливо, вам і справді вдасться переконати старшу сестру, — підтвердила Ілта. — Вона каже, що ви надто молодий, аби тут перебувати.

— Так само, як і ви, — сказав я. — Вам аж ніяк не більше вісімнадцяти.

— Однак я живу тут, навіть коли немає війни.

— Це не робить вас достатньо дорослою, щоби перебувати тут.

— Мені вісімнадцять з половиною, — заперечила вона.

Ілта замовкла, мабуть, аби переконатися, що я зрозумів, яка вона доросла. Я запевнив, що мені двадцять один з половиною. Мені ж минув лише двадцять один. Далі ми пройшли замерзлою річкою в цій світлій темряві, піднялися на інший берег, до скрижанілого шляху.

Після того, як перетнули річку, ми формально опинилися за лінією фронту, хоча й залишалися на території, де велися бойові дії. Справжня лікарня розташовувалася біля мосту, й ми глибоким снігом побрели до її воріт.

— Яку релігію ви сповідуєте? — несподівано запитала Ілда, перш ніж ми пройшли в зовнішні двері.

— Не знаю. Не думаю, що це має якесь значення.

— Ви знаєте, що це має значення.

— Але чому?

— Це лютеранська служба, — пояснила вона. — Можливо, це суперечить вашій релігії.

— Навіть коли й так, я цим не переймаюся. Чому це має мене хвилювати? Невдовзі Різдво.

— Я дуже рада, — сказала Ілта ніби з полегшенням.

Ми зійшли східцями до будівлі, де стояв такий насичений лікарняний запах, що, здавалося, можна було зішкрібати його зі стін. Узимку вікна тут ніколи не відчинялися, принаймні місяців зо три. Коли Ілта зняла пальто, я відчув доволі сильний запах парфумів. Трохи дивно, проте злиття цих двох запахів не здавалося огидним. Коли проминули головний вхід на перший поверх, перед нами відкрилася різдвяна сцена, що тяглася вздовж усіх палат. Перш за все нам впала в око низка маленьких вогників різдвяних свічок, які прикрашали ялинку.

Двері палат по всій довжині коридору були відчинені. Службу організували посеред сцени, тому її можна було почути з усіх палат крізь прочинені двері. Під ялинкою стояв лютеранський священик, в усьому чорному. Він був відомий своїм зацікавленням рухом Лапуа**, та нині мав цілком доброзичливий вигляд і розмовляв зі старшою медсестрою.

Ілта залишила мене та приєдналася до інших медсестер, але потім передумала, підійшла до однієї з черниць, заговорила з нею та вказала на мене. Черниця кивнула. Тоді Ілта повернулася до мене й повідомила, що їй дозволили стояти поряд зі мною, адже я можу розуміти службу.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — прошепотів я, — однак не варто було хвилюватися.

— Тс-с! Він розпочав службу, — відповіла Ілта.

Я глянув на священика, який став під свічками та здійняв руки, й на мить замислився, чи постарію і я колись. Повисла глибока мовчанка, що в такому світлі й серед цих запахів здавалося нездоланною і безживною.

— За кілька хвилин розпочнеться служба, — сказав священик.

Потім усі знову загомоніли.

— У цій кімнаті лежать троє російських полонених, — Ілта вказала на відчинені двері навпроти.

Я придивився і побачив три ліжка. Чоловік на середньому прихилився до спинки, вся голова у бинтах. Трохи далі — вочевидь непритомний із жовтим обличчям; я зрозумів, що він помирає. Найближче до мене лежав дуже молодий хлопець; очі в нього блищали, але я не відразу помітив, як пильно він дивився на мене, поки я розглядав інших росіян. Я посміхнувся йому, й несподівано він посміхнувся у відповідь, ніби здивовано.

— Ми перевели їх сюди, аби їм було ліпше чути, — сказала Ілта з дивним притиском; на росіян вона не дивилася.

— Це логічно, — погодився я. — Та чи зрозуміють вони слова молитов?

— Не знаю. То була ідея міністра Тойволи.

— Чия?

— Міністра.

— О, так, міністра.

Ілта знову сказала «тс-с», а містер Тойвола знову здійняв руки й заговорив:

— Тож почнімо. Спочатку заспіваємо гімн.

Він назвав номер гімну, й Ілта розгорнула маленький молитовник, якого я раніше не помітив. То був гарний лютеранський або, принаймні, фінський гімн, у якому йшлося про праведність, що веде до Бога і Його милості. Я пам’ятав цей гімн англійською, тож подумав, що фінською він звучить радше вбивчо й нікого не зможе втішити.

Далі містер Тойвола виголосив коротке звернення до працівників лікарні, сказав, що його дуже тішить сумлінна робота жінок на благо своєї країни й що їхня велика слава тепер сяє не менш яскраво за славу їхніх мужніх братів, які вбивають безбожних росіян.

Ілта переклала мені ці слова й додала особисту оцінку сказаного. Я відчув її гордість просто завдяки тому, що стояв поруч. Вона стиснула мою руку.

Прозвучала коротка молитва старшої сестри, яка подякувала Богові за Його настанови й за те, що Він сподобив їх виконувати цей обов’язок. Тут старша сестра постала зовсім іншою людиною, не тією, якою ми її знали, але я не встиг цього осягнути, бо всі перейшли до наступного гімну.

Насамкінець містер Тойвола знову дуже високо підняв руки, й у тьмяному світлі свічок я побачив, що тінь від голови, що падає на його комірець, також рухається, коли він говорить. Він молився.

— Боже наш, — він смакував кожне слово, ніби навмисно давав Ілті можливість перекладати все короткими фразами. — Боже наш, за цю Справу, що ти доручив нам, аби ми віддали за неї нашу кров, дякуємо Тобі, Боже. Тут, осяяні світлом Твоїм, ми на порозі Життя Вічного. Боже наш, у час боротьби, в хвилини битви проти варварства та атеїзму, проти більшовизму та орд його хижаків, безбожних і безжальних, молимо тебе зглянутися на нас і дати нам сили для грізної відсічі, щоб назавжди знищити ці орди, що знову й знову нападають, але марно. Боже наш, вселися в наші серця, як у величні дні битви Божої. Нехай наші вороги знищать свої посіви, висушать свої ріки та проллють кров на власній землі, аби їхні варварство й атеїзм не змогли більше відродитися. Пошли їм смерть, голод і нашу перемогу, дякуємо Тобі за їхні невдачі та поразки, дякуємо за те, що Ти живеш у кожному з нас, за…

— Отче наш, Ти, що єси на Небесах, нехай святиться ім’я Твоє…

— Це Господня молитва, — сказав я Ілті.

— Так, так, — сказала вона. — Я знаю її англійською.

Свою фінську щиросердність у релігії Ілта слово за словом перенесла до англійського тексту.

— Твоє царство прийде, — сказала вона із заплющеними очима.

Раптом позаду я почув кашель. На хвилину запанувала тиша, потім містер Тойвола продовжив.

— Воля Твоя…

Я почув кашель знову і, думаю, всі ми знали, що один з росіян помирає.

— …нехай здійсниться, як на небі, так і на землі…

Росіянин кашлянув ще раз, а потім почав задихатися; жахливі горлові звуки наростали, поки завершилися хрипким розкотистим кашлем.

— Хліб наш щоденний дай нам нині…

Після цього в російського солдата заклекотіло в горлі, я почув його стогін; проте містер Тойвола і далі промовляв піднесено.

— І пробач нам провини наші, як і ми пробачаємо кривдникам нашим…

Солдат без кінця кашляв, задихався та стогнав, і я думав, що хтось попросить міністра зупинитися, проте ніхто до нього не підійшов і міністр говорив далі попри те, що чув.

— І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо твоє Царство…

Цього разу росіянин, здавалося, намагався боротися; він устиг люто вигукнути якісь російські слова, але, мабуть, так і помер на середині фрази. І його слова померли разом із ним; проте містер Тойвола, як і раніше, виголошував молитву.

— І сила, і слава. І на віки вічні. Амінь, амінь…

Троє медсестер з-поза спини в мене кинулися до палати росіян, і я почув, як інші полонені щось говорили російською, навіть кричали. Я придивився уважніше й побачив, що молодий росіянин більше не посміхається. Він сполотнів, міцно стиснув губи; очі — сповнені ненависті.

Я повернувся до Ілти й відчув, що вона стискає мою руку надто міцно, аж скривився й спробував забрати її.

— Проведете мене додому? — запитала вона. — Я не можу більше на це дивитися.

Я побачив, як до палати ввійшов міністр і допоміг медсестрам підняти росіянина, який вивалився з ліжка — зробив своє останнє в житті зусилля. Я прагнув якнайшвидше побачити сніг, замерзлу річку, білу зоряну ніч і полярне сяйво, яке іноді спалахувало на північному небі яскравими барвами. Я чув і бачив, але не міг уявити наступного дня. Лише відчував, що Ілта потребує допомоги й стискає мою руку так сильно, як і я стиснув її долоню; з тієї самої причини; охоплений тим самим страхом.

— Чому вони нічого не зробили? — обурювався я.

— Просто ходімо звідси, — знову сказала Ілта й потягла мене за руку.

Коли ми надягли наші пальта й спускалися сходами, я сказав їй, що не хочу повертатися до порожнього готелю. Для мене то було ще одне відділення тієї самої лікарні.

— Чи можемо ми погуляти? Це ж не заборонено? — запитав я. — Цей бік річки є зоною бойових дій, але ж не вважається лінією фронту.

— Так, ваша правда. Погуляємо трішки, — погодилася Ілта.

Ми не надягали рукавиць, щоб можна було триматися за руки, і коли йшли вздовж замерзлого річища, чули, як у шпиталі співають «Скелю століть» фінською, аж поки не проминули поворот. Тепер єдиним звуком було хрупання снігу під ногами; скрижанілий цієї арктичної ночі, він вгинався, тріскався й по-своєму співав.

* Ґавот — танець середнього темпу, популярний у XVIII cт., і музика до цього танцю. — Тут і далі — прим. пер.

** Ультраправий націоналістичний рух у Фінляндії, що існував у 1929–1932 рр., а навесні 1932 р. заборонений через спробу державного перевороту.

ЗАХІД СОНЦЯ НА ТЛІ ВІЙНИ

Ми всі мусили повернутися з Кеміярві завидна. А вже сутеніло, адже стояли найкоротші дні. Десь опівдні сонце підіймалося над обрієм на дюйм чи два, а потім, о першій, знову зникало в кривавій мішанині снігу. І майже миттєво наставала темрява.

То була довга срібляста арктична ніч, яка значно ускладнювала наше пересування навколо Кеміярві, тому що обидва артилерійські підрозділи країн, які вступили у протиборство, демонстрували високу активність. Росіяни розмістили свої гармати поблизу дороги Салла — Кеміярві й обстрілювали фінські польові батареї, розташовані попереду, вздовж того самого шляху. Разом зчинили на дорозі справжній бедлам.

Коли ми сходили догори, снаряди й далі розриватися або перед нами, або позаду. Фінський командир запитав, чи не погодимося ми вийти з машини, бо автомобілі надто дорогі, аби ризикувати ними під обстрілом. Можна було їхати й на санях. Четверо з нас помістилися в двоє саней. Ми рухалися дуже повільно, й воліли б тихо їхати, але полози гучно рипіли, то спереду, то ззаду лунали постріли з гармат і розриви снарядів. Нас опанувала неприємна знервованість: побоювалися заїхати надто далеко й потрапили за російські лінії; так сказав один фінський священик, бо й самі росіяни їх називали своїми.

Проблема полягала в тому, що командир вирушив, аби поговорити з передовими фінськими патрулями, але загубив їх. Він і далі їхав у своїй машині просто тією дорогою, що вела до передового російського поста. Командир побачив танк; він знав, що у фінів тут немає танків, тож наказав своєму водієві повертати назад. Але росіяни вискочили зі своєї халупи й побігли до танка, ніби збиралися гнатися за машиною. Священик утік, бо мав у руках автомат. Він викинувся з машини мов гангстер у американському фільмі й залишив командира. Утік, аби розповісти зворушливу історію.

Ми не носили зброї. Відмовилися від неї, хоча фіни люб’язно пропонували кожному з нас пістолет-кулемет «Суомі». Він був дуже легкий, ефективний і (за їхніми словами) чудовий у використанні. Проте ми відмовилися й від цього.

Коли дісталися білих гармат під двома величезними ялинами, я стояв біля свого друга Карла й спостерігав, як стріляли ці дві маленькі фінські польові батареї. Вони видавали такий звук, неначе хтось б’є у жерстяний чайник-барабан. Через витіснення повітря з дула, гарячі гази підіймалися догори, струшували сніг з ялин, і на нас осипався дрібний білий пил.

Іноді долинав звук російської 105-міліметрової гармати й ми відчували: вона вдарила десь позаду. З неба летів такий м’який сніг, що, здавалося, він падає десь далеко, та сніг виявлявся доволі близько для того, щоби притрусити землю й дерева, опасти на нас білим пилом. Згодом повітря ніби застигло, й частина білого туману повисла в ньому, а червоні проблиски полудневого сонця крізь цей фільтр мовби підвішеного світла забарвили небо в яскраво-багряне.

Карла, як фотографа, просто зачарували такі кольори.

— Я був би щасливцем, якби зумів схопити кілька знімків із цими кольорами, — сказав він. — Гадаю, такого світла більше ніде не знайду.

— Цей краєвид можна назвати «Захід сонця на тлі війни» або «Захід сонця на війні», або «Війна на заході сонця», — Ти, мабуть, зможеш це пояснити.

— Однак я зовсім не жартую, — наполягав він. — Це виняткове місце.

Карл був серйозний, зосереджений на технічних моментах, коли говорив про фільтри й заломлення світла, проте не мав можливості зробити навіть чорно-білий знімок, бо майже відразу надійшов наказ відсунути фінські гармати назад. Нам також наказали дуже швидко відступити. Мусили вирушати. Росіяни відрядили сильну колону вниз шляхом до Кеміярві. Фінські патрулі теж відступали. Вони перемістили свою лінію ближче до річки. Тож Карл вимушено залишив свою ідею, але картина, така прекрасна, зрима, й далі вражала, тож він на якийсь час перестав цікавитися війною; аж тут росіяни знову почали нас обстрілювати.

Радіус їхніх дій включав дорогу, й вони розташувалися акуратними лініями в нас і попереду, й позаду. Сани повзли вкрай повільно, тому ми подалися до лісу та йшли стежкою, паралельною дорозі, поки не опинилися за межами досяжності гармат. Час від часу чули короткі кулеметні черги маленьких «Суомі» та довші — важких російських 76,2-міліметрових кулеметів — і розуміли, що за спинами в нас переходять до рукопашного бою.

Нам довелося два дні чекати його завершення в Кеміярві. Нас бомбили щодня. Іноді вночі обстрілювали з російських мінометів, розташованих, як ми гадали, далеко попереду. Але ми так і не дізналися про це напевне, тому що знову рушили далі, коли почулися звуки бою в нас позаду; росіяни наступали шляхом, а фіни відходили до лінії, паралельної річці.

Ми знали, що фіни переживали важкі дні, тому деякий час чекали в халупі, де зупинялися лижні патрулі. Вони прибували сюди на лижах, аби поспати години зо дві, а потім знову рухатися далі. Так тривало цілий день і всю ніч; до нас три доби ще долинали звуки битви в снігах. На той час фінам не вистачало людей. Ми думали, що цього разу їм доведеться відступити.

Потім засніжило.

Випав сніг, якого я ніколи не бачив за Полярним колом ні раніше, ні потому. То були великі важкі лапаті пластівці, які зробили дороги грузькими, вкритими свіжою білою багнюкою. Ніхто не міг рухатися, навіть на лижах.

Фіни зі сміхом тинялися довкола, раділи, що з ними все гаразд. Сльота порятувала їх. Навіть російська артилерія затихла. Та невдовзі почали прибувати поранені й більшість у дуже тяжкому стані, адже перевозили їх украй повільно. Ці люди надто довго перебували на холоді. Критично довго.

— Половина з них помруть, — сказав Карл.

Ми всі це розуміли, коли дивилися на поранених, але не хотіли про таке говорити.

Ми бачили, як завантажені працівники швидкої допомоги. Вони принаймні мусили спробувати всіх перевезти. Люди потерпали від жахливого болю, знеболювального не вистачало. Були поранені із зараженням, і деякі рани вже позеленіли. Серед цих бійців знайшлися і двоє росіян, які вже на очах помирали. Обоє мовчали, ані пари з уст.

Того дня ми повернулися назад разом із пораненими. Всі дуже втомилися, адже подорож тривала п’ять чи шість днів. Приємно було повернутися до Рованіємі, ввійти до холу великого сучасного готелю «Пох’янхові» й побачити людей, навіть якщо то був пост першої допомоги.

Та головне, що в готелі світилося, й це означало все. СВІТЛО! Яскраві промені від електричних ламп білими чистими потоками розливалися високою, просторою танцювальною залою. До нас підійшла пані, управителька готелю, обійняла нас. Сказала, що приготувала нам обід: багато стейків з оленини й картоплю. Далі нами опікувалася її молоденька донька, тож ми знову почувалися майже в безпеці. Та цього разу не змогли б уникнути думок про війну, навіть якби потрапили додому й там поглинали цю гарячу картоплю.

Увечері пішли до маленького кінотеатру, розташованого за річкою Узяли з собою пані-управительку, її доньку та двох офіціанток, бо всі вони були дуже веселі. Чоловік і син пані воювали на Карельському перешийку, вона виказувала безмежну відданість їм і водночас — дуже по-товариському ставилася до нас.

Ми сиділи в маленькому порожньому кінозалі, у холоді й темряві очікували початку фільму. Мовчали: з думки не йшла битва при Кеміярві, особливо зараз, без світла. Не могли позбутися тих думок. Не знати чому це так врізалося в пам’ять. Пані, її донька й офіціантки це розуміли й просто сиділи мовчки, лише дозволяли нам тримати їх за руки.

Нарешті почався сеанс.

Спочатку показали мультик, старий і затертий, зіпсований купою фінських субтитрів під кожним кадром, де часто траплялися слова з двадцяти приголосних. Але ми все одно сміялися.

Таки дочекалися фільму. То була стара гангстерська кінострічка «Обличчя зі шрамом» з Полом Муні в головній ролі. Спочатку всі в кінотеатрі мовчали. Потім, з розвитком подій у фільмі, глядачі на перших двох рядах пожвавішали. Щоразу, коли бандити стріляли або переслідували машину, з тих рядів чулися вигуки.

Схвильовані глядачі навіть скочили з місць, коли Пол Муні намагався втекти від переслідування в автомобілі з куленепробивними вікнами. Кулі почали ковзати машиною. Коли вони влучали у вікна, але не пробивали скла, ті, хто сидів на двох перших рядах, знову підскакували з радісними вигуками. Радили Муні притиснутися до керма.

Вигуки вже стали просто шаленими. Два передні ряди підводилися після кожної стрілянини й страшенно хвилювалися наприкінці фільму, коли поліція вистежила Муні в його схованці. Коли поліцейські розпилили сльозогінний газ у його кімнаті, переднім рядам це не сподобалося. Вони обурено кричали, свистіли й жбурляли кепки в екран.

Муні похитнувся, коли спускався сходами. У передніх рядах запала жахлива тиша. Він обдурив поліцію, тому в нього вистрілили. Два передні ряди підвелися й заревли від збудження. Раптом вони знову принишкли, коли Томпсон поранив Муні трьома короткими чергами з автомата, дуже схожого на той, яким користувалися фінські солдати.

Потім увімкнули світло.

Два перші ряди й далі стояли, схвильовані та розгублені. Я побачив бинти. Усі ті люди виявилися пораненими солдатами, які не так давно повернулися після найжахливіших подій цієї війни — битви під Петсамо.

Ми поверталися до готелю крізь освітлену північним сяйвом ніч. Трималися за руки, сміялися й співали так гучно, що обсипалися кришталеві краплі, бурульками звислі з дахів теплих будинків уздовж замерзлого безлюдного берега річки.

ЧЕРВОНИЙ ФІН

Білий автобус, що використовувався замість машини швидкої допомоги, під’їхав до станції. Фінський солдат-водій кинувся в кінець автобуса, відчинив двері й допоміг іншому солдатові спуститися вниз. Голова пораненого була забинтована, видно було тільки ніс, губи й підборіддя. Його обличчя жахливо розпухло. Він не міг стулити розбиті губи, й слина текла з рота, мов у безпорадної дитини. Понівечений ніс перекосило. Це все, що ми могли побачити. Солдат був дуже молодий, гостроверха шапка фінського військового ледь тримався на тім’ї.

Натовп людей, що чекали на потяг, розступився, аби пропустити його. Хлопець не нічого бачив через забинтовані очі, але водій провів його вкритою льодом платформою. Вагон швидкої допомоги причепили до потягу, звідки вийшла дебела медсестра й допомогла хлопцеві туди піднятися.

Люди з клунками в руках щось бурмотіли. Щойно побачене змусило їх забути про залишене місто, яке ще дотлівало трохи вниз дорогою, де точилися серйозні бої. Та невдовзі їх знову опанували власні клопоти: як виїхати звідси, що коїться в місті біля траси, чи вже зовсім спалять його дві сторони, що там зійшлися в бою?

Водій повернувся до машини швидкої допомоги. Притримав двері для російського солдата в чорних ватяних куртці й штанях та зеленавій гостроверхій шапці з закрилками й великою червоною зіркою спереду. Можна було розгледіти лише бинти під шапкою. Вони пожовтіли, а чоловік здавався приголомшеним. Люди зненацька притихли, коли водій провів його крізь натовп до вагону. Росіянин ще й ледь помітно кульгав. Медсестри біля вагону не було. Водій покликав її фінською.

— Дайте мені ноші та відрядіть когось на допомогу, у мене в автобусі є ще один поранений.

Подали ноші. Та вони призначалися не чоловікові з червоною зіркою на шапці, натягнутій поверх бинтів. Його залишили на платформі біля вагону. Юрма зімкнулася навколо нього.

Водій та ще один солдат протиснулися крізь натовп назад до автобуса. Закинули ноші всередину, а по тому залізли самі; підняли хлопця в чорному одязі з лави та поклали його на ноші. Взяли їх і знесли східцями автобуса. Натовп знову розступився, і водій, якому допомагав інший солдат, сказав:

— Пильнуйте. Нам треба пройти. Обережно.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.