Чужі скелети: детективний роман ebook

Кокотюха А.

Чужі скелети: роман / А. А. Кокотюха. — Тернопіль : Видавництво Бог­дан, 2024. — 312 с. — (Серія «Детективна аґенція ВО»).

ISBN 978-966-10-2031-2

© Кокотюха А. А., 2020

© Видавництво Богдан, виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

Серію «Детективна аґенція ВО»засновано 2016 року

Талановитий хірург Антон отримує несподіваний спадок — хату в провінційному Жашкові. Та замість того, щоб продати її, вирішує пожити в місті свого дитинства. А якщо пощастить, то й відкрити там власну клініку. Але вже наступного дня знаходить у льосі труп. Надалі події розвиваються блискавично і вони явно мають кримінальний ухил. А фігуранти причетні до псевдорелігійної секти.

Батьківська любов буває причиною надмірностей у вихованні. Якщо любити не вміють, ця любов переростає в нарцистичне властолюбство. Вміння любити — це щось більше, ніж відчуття любові.

Воно коливається між щастям та страхом. І головне в умінні любити — здатність вчасно відпустити, надати тому, кого вважаєш дитиною, свободу.

Геннінг Келлер «Загадка страху»

Рік тому. Літо

Вийти на свободу не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася — він казав правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, то зрозуміла — там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувалася вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали.

Наприклад, Родя, Родіон — теж хотів бути другом і учителем.

Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла, чому саме. Адже Родя був такий самий, як вони: як язик у людини не заболить постійно повчати, радити, словом, виховувати. Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження — найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спершу збагнула — справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може чутися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина зрозуміла, що таки ніколи не почувала себе вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч із старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Отже, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода — це казка, примарна оаза в спекотній пустелі, до якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. І на всіляких там Майданах її можна вимагати, тільки ж не отримаєш.

Ну, десь так учитель і казав...

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон — ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучити з ним, до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись із свого закутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися до виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових і вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто, як і вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось­-ось прийде до тями.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найбільш активні шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю саму свободу там, на глибині півтора метра, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше цей погріб був глибиною трошки більше за два метри. Але учитель, майже відразу після того, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спершу забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. З того часу там не можна стояти.

Ті, хто опинявся в підвалі, стояти не дуже то й хотіли. Більшість із них узагалі нічого не хотіли — спускалися туди покірно. Тільки декому, як пояснював старший брат, нерозумному доводилося зв’язувати руки. А решта потім що три години ставала кружка над розкритою лядою підвалу і хором просила в зв’язаного пробачення. Той мусив пробачити, інакше вийти з підвалу ставало складніше.

Дівчина теж пробачила.

Вона й тепер, пробираючись до виходу, ні на кого не сердилася, навіть на старшого брата. Ну, хіба на себе...

Коли вона була вже майже біля дверей, швидше відчула тваринним інстинктом, ніж помітила в напівтемряві підозрілий рух. Не стрималася — зойкнула. Але замість того, аби скочити на рівні і мчати, скільки залишилося сил, подалі звідси, у великий світ, нехай не такий вільний, як їй здавалося місяць тому, дівчина вклякла на місці, приросла до брудної дерев’яної підлоги.

Брудної, бо тут все брудне. За словами вчителя, кожна людина має право не прибирати там, де живе. «Це проти природи», — казав він. Хто бачив чисто прибраний ведмежий барліг, євроремонт у вовчій норі чи ідеально вимиту собачу буду? А ведмеді, вовки та собаки без цього сильні за своєю природою, дужчі за людину, людина їх боїться...

Дівчина второпала: всі, хто опинився на Території Свободи, боялися старшого брата.

І, мабуть, так, як вона, подумки називали його твариною. Тільки для когось ця тварина залишилася прекрасною, а для когось­ — жахливою, хижою, небезпечною. Від лігва якої треба втікати якомога далі.

Рух повторився.

Дівчина обернула голову туди, звідки відчувався порух, і зустрілася очима зі затуманеним поглядом Левка, одного з молодших братів. Вона так ніколи й не дізнається, ані скільки йому років, ані як його насправді звати. Тут, на Території Свободи, кожен мав право називатися так, як того душа бажала. І цей чоловік називав себе Левком. Вік тих, хто населяв Територію Свободи, взагалі не мав жодного значення. Бо старший брат для всіх був один, старший за всіх. А решта були один для одного лише молодшими братами і сестрами.

Так велів учитель. Імені якого тут взагалі ніхто не знав, навіть Чорна, наближена до нього і готова, здавалося, вичищати і ковтати бруд із-під його неохайних нігтів. З рештою, яка різниця, як звати вчителя... мучителя...

Левко витріщався просто на дівчину, або, краще сказати, крізь неї. Він лежав на боці, спершись спиною об стіну з подертими шпалерами, вирячив перед себе круглі очі, які втратили колір або тут, або взагалі — раніше. В часи, коли Левко волочився від міста до міста, від села до села. В часи, про які іноді міг розказати, навіщось постійно озираючись­, хоча тут, на Території Свободи, його минуле і майбутнє не цікавило нікого, в тому числі старшого брата.

Очі кліпнули.

Дівчина приклала пальця до вуст. Вона не знала, чи вдалося вдати на обличчі благальний вираз, але всіма рештками сил намагалася показати, як вона благає Левка мовчати. Минула, здавалося, вічність, перш ніж вираз Левкового обличчя став більш осмисленим, він навіть мляво посміхнувся. Губи ворухнулися, і дівчині здалося, що вони прошепотіли: «Давай!».

Вдячно кивнувши, хоча й усвідомлюючи, що Левко навряд чи зараз зрозуміє всю глибину її вдячності, дівчина продовжила свій рух. Коли вихід був уже зовсім близько, перестала повзти, впевнено звелася навкарачки, постояла так, ніби обираючи напрямок руху. А потім підрачкувала до дверей, штовхнула їх, перебралася через поріг, озирнулася.

Якщо зараз хтось іще прокинеться...

ДАВАЙ!

Не стримуючи себе, рвонула і тут же втратила опору, поточилася і буквально випала з кімнати в коридор. Дівчину охопила паніка — їй здалося, що зі своєї кімнати зараз вийде вчитель, за ним — Чорна, надприродну лють якої йому інколи доводилося з усієї сили стримувати. Та все одно він був страшнішим за Чорну: адже виховати таку віддану, здатну на все хижачку могла тільки дуже зла людина, для якої в житті справді не існує жодних обмежень.

Учитель міг приборкати Чорну, а ось хто приборкає самого вчителя — запитання без відповіді... Ось чому він був страшнішим за свою улюблену та віддану ученицю.

Може, він і не прокинувся ще. Може, пізнають у парі з Чорною все більші глибини та можливості повної людсь­кої свободи. Не маючи бажання переконуватися в цьому, дівчина як могла, обережно, причинила за собою двері босою ногою і, рачкуючи, перетнула коридор. Вихід надвір ніколи не зачиняли зсередини. Це одне з правил Території Свободи: двері завжди відчинені для нових молодших братів і сестер. Хочете втікати — будь ласка, казав учитель, роблячи широкий жест у бік паркану, за яким височіли сосни. Тільки куди ви втечете після пережитого та відчутого тут? А головне — від кого? Від себе? Ну, хіба що від себе, спробуйте...

Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж не дурний чоловік. Після всь­ого, що тут було, після піднятого на пів метра підвалу та кімнати старшого брата, єдине вікно якої постійно запнуте, а в темному кутку постійно сидить ненависна Чорна, втікати можна справді тільки від себе.

І дівчина нарешті вирішила спробувати зробити це — втекти від себе.

Голова паморочилася, та вона не зважала. Переступила поріг, як могла швидко перетнула захаращене подвір’я, всім охлялим і страшенно схудлим тілом навалилася на хвіртку, рвонула.

Клямка.

ДАВАЙ!

Вона видалася дівчині такою ж важкою, як соломинка для мурахи. Та втікачка з усієї мурашиної сили смикнула клямку, неймовірно зраділа, коли та посунулася, відкриваючи дорогу, і від радощів дівчина навіть не замкнула її. Ноги самі вели вперед, крізь сосни, берези та дуби змішаного лісу, до стежки, до великої дороги, до людей.

...Водієві позашляховика, який за дві години знайшов на узбіччі траси худу виснажену дівчину в самій подертій брудній футболці та трусиках, вона змогла сказати тільки своє ім’я — Оксана. Прізвище згадала лише в районній лікарні, перед тим, як остаточно втратити свідомість...... Мине менше року від того часу — і ця дівчина вперше побачить за своїм вікном темного привида...

Частина перша. Спадщина

1

Тітка померла і залишила в спадок цілий будинок із присадибною ділянкою.

Спадкоємець — тільки один, київсь­кий небіж.

Так уже сталося, що більше на цю спадщину ніхто й не претендував. А єдиний племінник — така свиня, що рідну тітку за п’ять останніх років не те що не навідав — навіть смскою з Новим роком не привітав.

Тим не менш, вона акуратно склала заповіт, і нотаріус у належний термін зв’язався з єдиним спадкоємцем.

Ага, а ще тітку звали Галя...

2

«Так починається більшість класичних, здебільшого англійсь­ких романів, де бідний сирота раптом дізнається, що він спадкоємець мільйонів і шляхетного роду», — подумав тоді Антон Сахновсь­кий.

Живе така людина десь у столиці чи просто великому місті. Зайнята тільки собою, досягає професійних успіхів і пливе собі по життю, мов паперовий кораблик. Аж гульк: раптом з’являється родичка, про яку ти — чого вже там! — давно й думати забув. Тобто, не з’являється, а навпаки — помирає. І передає з того світу єдиному небожу привіт, найкращі побажання і ключі від свого маєтку.

У цьому місці оповіді спадкоємець сідлає коня і вирушає в далеку путь. Відчиняє заіржавілий від часу замок. Риплять двері, він обережно заходить у порожній будинок, піднімається на порошне горище рипучими сходами. І там, серед купи мотлоху, стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко, і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.

Їх іще називають скелетами в шафі.

Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається боротьба. Інтриги плетуться з справжнім візантійсь­ким розмахом. Спадкоємця спершу намагаються піддурити, потім одружити на чиїйсь потворній доньці, аби прибрати спадщину до хижих рук брудного на руку лихваря. Нарешті, спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарсь­кий корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися на комусь­. Скажімо, на звільненій рабині, яка виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу...

Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, що пухла голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві й юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.

Тим не менш, саме таким спадкоємцем, зі старих романів, уявив себе хірург Сахновсь­кий, почувши цю несподівану для себе новину. Й, обдумавши ситуацію серйозніше, второпав — саме чогось подібного йому й хотілося. Бо два роки збігло після останнього Майдану, а змін не відбувалося.

Ні, в країні все мінялося повним ходом. Не завжди на добре, бо ж війна почалася, частина територій втрачена, гинуть і калічаться люди. Змін бракувало Антонові. Він не розчарувався, не шкодував про дні й ночі, проведені на Майдані — він там був не лише як громадянин, виконував обов’язок лікаря, все ж клятва Гіппократа. Швидше втомився, адже повернувся зі справжнього життя до буднів хірурга. Не геніального, звичайного, не найгіршого, але й не медичного світила. Після майданівсь­ких ночей Сахновсь­кому бракувало адреналіну.

Цього року йому стукнуло сорок. Вважається, прожита або рівно половина, або більша половина відпущеного. Як на свій вік, Антон відчував абсолютне небажання жити надалі за таким же розкладом. Досяг усь­ого, чого прагнув. Виконав громадянсь­кий обов’язок та вийшов на протести, отже, не соромно, не пересидів перед телевізором чи в Інтернеті. Але щастя від перемоги над великим світом у нього не було зовсім.

Порадившись із другом-психіатром, а потім — із другом-сексопатологом, Сахновсь­кий все одно не зрозумів: переживає він, сорокарічний чолов’яга, відомий у своїх колах лікар-хірург, кризу середнього віку чи ні. І чи сорок років — це власне той середній вік, про який багато торочать і пишуть як про кризовий для чоловіків, такий собі чоловічий клімактеричний період.

Антон не обмежився консультаціями. Познаходив у Інтернеті та в спеціалізованих відділах медичної літератури все, що стосувалося питання, яке так його переймало. Начитався, аж почала пухнути голова і розболілися очі. Та все одно не розтумкав: сорок років — це початок життя, його середина чи взагалі кінець, фінал, підведення підсумків.

Підсумки підводити було з чого. Відразу після школи Сахновсь­кий чкурнув із рідного Жашкова до чужого Києва. Вивчився на медика, але по закінченні перед ординатурою вирішив поміняти життя радикально — і сам зголосився на війсь­кову службу, вік іще мав призовний. З дивної примхи війсь­ккома дипломованого хірурга відправили в повітряний десант. Там він навчився стрибати з парашутом, освоїв прийоми рукопашного бою і при цьому встигав виконувати обов’язки помічника лікаря у госпіталі своєї частини. Вміння лупити ворога під дихало після армії зовсім не знадобилося. З парашута теж ніколи вже не стрибав. Зате повернувся в інститут весь такий красивий, у парадній формі, та ще й з понтовим тільником, який гордо визирав крізь розчахнутий комір кителя. Як виявилося, найпростіший спосіб привернути увагу юних медсестер.

Одна з них за рік стала його дружиною. Батько Катерини без стуку заходив у міністерсь­кі кабінети, і зять отримав пристойну роботу в хорошій лікарні. А те, що не блатний, довів уже за кілька перших місяців роботи. Кілька вдалих операцій, у позитивному результаті яких сумнівалися навіть досвідчені колеги, показали: Антон Сахновсь­кий — хороший хірург.

Потому все йшло рівно. Кар’єра, дружина, донька, репутація, загальна повага. За весь цей час Антон майже не навідувався додому. А тітку Галю, ту саму, яка лишила йому будинок у спадок, уперше за багато років побачив на похоронах матері: згоріла від раку шлунка, дуже швидко, за кілька місяців, процес ви­явився незворотнім, він як лікар зрозумів це і прийняв.

Соромно зізнаватися, але від матері, батька, який спився ще в середині дев’яностих, залишившись у Жашкові без роботи, від тітки, взагалі — від усь­ого, що пов’язувало його з ріднею та малою батьківщиною, Сахновсь­кий відсторонявся чим далі, тим більше. Дійшло до того, що, почувши від невідомого йому нотаря про спадщину, запитав: «А що, хіба нема кому більше залишити?». І почув довгу та ґрунтовну відповідь, із якої дізнався, нарешті, про весь свій невеликий, виявляється, родовід. Так що збагнув: залишити будинок тітка справді не могла нікому, крім нього, єдиного прямого родича.

Торік Антон Сахновсь­кий без жодного жалю оформив розлучення з Катериною. По-перше, вона, як і її тато, не сприйняла Майдану. Їхній доньці на той час виповнилося шістнадцять, у приватному ліцеї з англійсь­ким ухилом опанувала чужу мову, як рідну, і дружина вже міркувала про подальше навчання у Великій Британії. До її честі, розбіжності в поглядах не супроводжувалися сварками та скандалами. Вони просто домовилися розлучитися, і Катерина не вважала себе покинутою чи зрадженою. Вчити доньку за кордоном могла сама без проблем: встигла за батькової підтримки вирости з медсестри до власниці діагностичного центру. Вони ще за півтора року до Майдану спали в різних кімнатах.

Їм перестало бути цікаво разом. Зникли спільні теми для розмов, і коли Сахновсь­кий запропонував розійтися, то потай бажав, аби Катька протестувала. Кричала, в чомусь звинувачувала, била посуд — словом, хоча б якось ожила, дала волю хоч би якимось емоціям.

Нічого схожого: тільки коротке та ділове: «О’кей, коли хочеш? В мене є пацієнт, крутий перець у суді. Ми можемо навіть на засідання не приходити, чого час дарма витрачати». Ось і все, підсумок сімнадцяти років подружнього життя вклався в три речення».

Власне, це Катерина повідомила Антону про смерть тітки Галі.

3

У фінансово стабільні часи, ще задовго до початку кризи кінця 2000-х, Сахновсь­кі купили окрему двокімнатну квартиру в новобудові.

Спершу думали, що буде доньці. Та дівчина, націлившись учитися за кордоном, не особливо претендувала на це житло. Зате після розлучення окремий барліг знадобився Антонові. Й він щасливо перебрався туди, взявши з їхньої колись спільної з Катею домівки лише свій одяг і свої книжки.

Стільниковий телефон Сахновсь­кий поміняв іще раніше. Ідіотсь­ка ситуація — телефон вкрали просто в лікарні. Злодюжку спіймали, навіть показали про це сюжет по телевізору в новинах, Антон майнув там секунд на тридцять, отримав кілька належних хвилин слави. Та ось біда: телефон злодюжка встиг передати напарнику. Того, до речі, теж злапали, хірург Сахновсь­кий лікував і поліційних цабе. Але за цей час його трубку вправно скинули за пів ціни баригам біля радіоринку на Караваєвих Дачах. Отже, номер, який багато хто знав, перестав бути актуальним.

Довелося купувати новий телефон. Ось тільки жашківсь­кій тітці Галі свого нового номера Антон не повідомив. Бо на той час абсолютно урвав усі зв’язки з малою батьківщиною. Тітка знала лише його домашню київсь­ку адресу і номер хатнього, стаціонарного телефону — такі ще залишалися в містечках. Та за той час у них у районі міняли АТС, і, відповідно, змінили місь­кі номери. Тож сусідка покійної, така собі Світлана Пимоно́вич, якої Антон узагалі не пам’ятав, не змогла добитися до єдиного родича померлої жодним із телефонів.

І зробила єдине, що залишалося: дізналася домашню адресу Сахновсь­кого, зібралася й поїхала до Києва.

Чужа жінка поняття зеленого не мала, що сусідчин небіж там уже рік як не жив. А Катерина, колишня дружина спадкоємця, саме в той час поїхала відпочивати за кордон із діловим партнером, він же — кандидат у нові чоловіки. Про це сухо повідомила непривітна консь­єржка, не вповноважена давати кому попало будь-які контакти. Тому проста жінка знову вчинила просто: написала записку, де залишила свій контакт, кинула в поштову скриньку й з почуттям виконаного обов’язку подалася назад. Послання лежало там ще тиждень. По поверненні Катерина знайшла його не відразу, бо консь­єржки в їхньому парадному чергувалися. Тож дізналася про записку ще за два дні. Витягнула, прочитала і тут же набрала чоловіка на стільниковий.

Сахновсь­кий довго думав, чи треба хоча б формально відвідати могилу тітки і дати якісь гроші на догляд. Жашків давно вже був йому не рідним. Залишився лише цяткою на мапі не такої вже й далекої Черкась­кої області. Та все ж чемно зателефонував пані Світлані Пимонович, подякував за небайдужість і посумував, як того вимагала пристойність. Але потім життя раптово вивернуло: жінка зафіксувала його номер, і того ж дня перетелефонував на диво діловий як для провінції нотаріус.

Так Антон Сахновсь­кий дізнався, що успадкував будинок у приватному секторі міста Жажків Черкась­кої області. Тепер треба було вирішити, що з цією спадщиною робити.

З цією думкою спадкоємець переспав одну ніч.

А на ранок прийшло рішення, яке здивувало як самого Антона, так і тих, кому він про це рішення повідомив.

4

—Тобі, Антоніо, робити нема чого?

З новим супутником життя своєї колишньої дружини Сахновсь­кий познайомився відразу ж після розлучення. Катерина в найкращих світсь­ких традиціях представила чоловіків один одному, й Антон доволі швидко знайшов із Романом Кравцовим спільну мову. Потай він не без утіхи зізнавався собі: Катька не шукала для себе нічого кращого чи навіть просто інакшого. Вона звикла до певного рівня життя та до певного способу професійного й особистого спілкування. Тож не займалася пошуками добра від добра.

По суті, її майбутній чоловік відрізнявся від колишнього лише зовнішністю і медичною спеціалізацією. Обоє добродіїв відразу просікли це, чесно визнали один одного молочними братами і навіть дозволяли собі переходити на фамільярності в спілкуванні, називаючи один одного, відповідно, Антоніо і Ромео.

Своїм підходом до життя Кравцов мало чим відрізнявся від Сахновсь­кого, хіба що так само, як Катерина, не сприймав Майдану та поступових змін довкола. Ромео був достатньо відомим психіатром. Кілька років тому спільно з колегою-наркологом і його колишніми пацієнтами-бізнесменами організував у Києві один із багатьох центрів наркологічної та психологічної допомоги алкоголікам і наркоманам. Новий муж Катерини вельми міцно й упевнено почувався у фінансовому плані, був на «ти» з політиками та бізнесменами, чиїми прізвищами рясніли інтернет-видання, а обличчями — телевізійні новини. Тепер Кравцов займався розширенням своєї практики і за кілька місяців готувався відкрити новий центр діагностики та лікування. Куди запрошував працювати й хірурга Сахновсь­кого, обіцяючи йому відразу посаду завідувача відділенням.

Антон і так завідував відділенням, тільки в державній лікарні, з якої попри не дуже велику зарплату не поспішав іти. Бо паралельно працював у приватній клініці, як і чимало київсь­ких лікарів. Різниці між пацієнтами Антон не робив, але останніми роками помічав за собою: на пересічних — бюджетних — хворих у нього просто не ставало часу. Зайнятість посилилася ще й через набуті на Майдані знайомства: йшли пацієнти, які вже встигли побувати на війні, відмовляти він не міг і не хотів, тож дні хірурга Сахновсь­кого якось ніби самі по собі виявилися розписаними буквально по годинах.

З його графіку раптом зникли вихідні.

Ця обставина і стала вирішальною.

— Роботи в мене, сам знаєш, нема коли в гору глянути.

Антон відповів і відсунувся від столу, даючи офіціанту можливість поставити на стіл замовлення: «молочні брати» обідали. З огляду на червневу спеку, вони замовили легенький бульйон, свіжий салат і тушковану телятину. Дочекавшись­, поки офіціант забере спорожнені супові миски та піде, він продовжив:

— Я втомився, Ромео, розумієш? Видохся, спікся, як там ще можна сказати... Синдром хронічної втоми, знаєш таку хворобу?

— Ага. Дуже модний тепер діагноз. На хронічну втому все можна списати, це я тобі, Антоніо, як психіатр кажу. Не вдається чоловікові з жінкою в ліжку — все, він хронічно втомився. Потім витратив триста баксів на сауну з проституткою, прибігає до мене: «Романе Григоровичу, все сталося! Я знову мужчина!». Це він так за дві години в сауні з дівкою і триста доларів хронічну втому вилікував. Знаєш, що потім було?

— У нього з дружиною все одно через раз вдається, — кивнув Антон, відправляючи до рота шматок м’якого, за спеціальним тутешнім фірмовим рецептом протушкованого м’яса.

— Правильно. А три сотні на повію в сауні йому тепер шкода. Не буде ж він щоразу, коли припече, гроші за це платити. Так весь його середній бізнес накриється отим самим статевим органом. До такої самої матері, до речі. Я тобі тільки один приклад навів, Антоніо. І то — не найтиповіший. Втомився — маєш право. Домовляйся на своїй роботі, бери гарячий тур, невибагливу супутницю — і вперед, два тижні в іншій країні біля моря.

— Здурію.

— Здурієш, — погодився Кравцов. — Тоді бери путівку на тиждень. А ще краще — роби так, як я давно кажу: переходь до мене.

— Ти ж іще не відкрився.

— А, — Роман махнув рукою. — То справа вже навіть не одного місяця, а кількох тижнів. І я тобі тоді гарантую, Антоніо, комфортний режим роботи. Хірург твого класу має право на відпочинок. Коли втомишся, будь ласка, час на збирання себе докупи в тебе буде завжди.

— Хто ж тоді різатиме?

— Хіба мало просто хороших хірургів? Твої особисті операції будуть розписані. Не забувай, у мене...у нас буде діагностичний центр. Там квапити ніхто не буде, бо діагностика поспіху не потребує. Це небезпечно навіть — швидко ставити діагноз і в результаті лікувати не від того чи відрізати не те. Антоніо, нормальні люди в цьому житті хочуть одного — стабільності й упевненості в завтрашньому дні.

— В країні, де ми живемо, це поки що неможливо.

— У масштабах країни — так! — Кравцов підніс виделку зубчиками догори, не стримався, кинув: — Домайданилися... — Зустрів погляд візаві, різко повернувся до теми. — Але для кожної окремої людини — цілком можливо. Знаєш, чим наша з тобою Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, отже, виживає сильніший. Отже, — розвинув він думку, — кожен сам для себе створює свою, персональну стабільну ситуацію. З роботою, професійним розвитком, грошима, культурним розвитком, дозвіллям...

— Країна рівних можливостей? Не рівняй нас із Америкою, смішно...

— Та й в Америці можливості не рівні, — відмахнувся Роман. — Ні, звісно, нам до всіх іще далеко. У нас інше: кожен робить, що хоче, і отримує такий результат, який може.

— Тоді, Ромео, я абсолютно чітко вписуюся в цю твою теорію, — Сахновсь­кий відправив до рота ще один шматок м’яса і якийсь час чоловіки віддавали належне страві, думаючи кожен про своє.

Нарешті, поклавши ніж із виделкою хрест-навхрест на спорожнену тарілку, Кравцов відкинувся на спинку крісла.

— Я все одно не розумію. Тобто, розумію — дауншифтинг1 зараз у моді.

— Ти про що?

— Про таких, як ти. Дауншифтери, чув, читав?

— Ні, — чесно зізнався Антон.

— Це такі, як ти. Втомлені великим містом успішні дорослі люди. Кидають усе, забивають на перспективи фінансового та кар’єрного зростання, продають київсь­кі квартири та пензлюють кудись у села чи райцентри. Купують там халупи з виходком на вулиці, займаються сільсь­ким господарством, обмежуються мінімумом благ цивілізації. Зате — ближче до природи, спокій, без стресів, ну, і таке все.

Антон теж відкинувся на спинку свого крісла, склав руки на животі.

— Бач, Ромео, як класно ти мені все пояснив. Тільки в мене трошки інша ситуація. Розумієш, я вже кілька разів не зміг прийняти одну немолоду жінку, яку її син приводить тільки до Сахновсь­кого.

— Хіба нема кому приймати хворих? — брови Кравцова смикнулися вгору.

— Є. Кваліфіковані лікарі, я своїм колегам довіряю, — погодився Антон. — Але є люди, переконані в тому, що Сахновсь­кий — це Бог.

— Бога нема, Антоніо. Є правильна діагностика і вчасно та на належному рівні проведене лікування.

— Правильно. Але хтось чомусь вважає, що я, хірург Сахновсь­кий, можу зробити щось більше і краще за інших. Хоча я ну зовсім не віртуоз, звичайний професіонал.

— Це репутація, Антоніо. Я б цим пишався.

— Ось і я пишаюся. Та на ту жінку і подібних їй пацієнтів у мене практично не залишається часу. Я ж лікар, і, без перебільшення, хороший лікар. Чому на одних у мене час є, а на інших його не вистачає? Я вже жиром заплив!

— До чого тут жир? Нема в тебе жиру! Для сорокарічного мужика таке пузце мати — цілком нормально. Кажу тобі як психіатр. Якщо тебе, до речі, хвилює черевце, ходи в спортзал.

— Не хочу!

— О! З цього треба починати. Нерви, Антоніо. Ти гризеш себе, бо зупинився в розвитку. Що вже нема того адреналіну, який ти ловив на вашому..., — знову осікся... — Ну, сам знаєш, де. В тебе все є, але чогось бракує. І я знаю, чого: переходь до мене на роботу. Тоді, обіцяю тобі, кожен пацієнт, який звернеться до нас, матиме можливість отримати увагу від лікаря Сахновсь­кого. Ти ж усіх не вилікуєш, бо ти справді не Христос. Лише йому було дано п’ятьма хлібами нагодувати весь світ. Можеш, правда, приймати хворих замість цього ось обіду, після завершення робочого дня, вночі. Гадаєш, так тебе вистачить на всіх, кому потрібна твоя допомога?

Антон зітхнув.

— Ти, Кравцов, цинік. А це не лікується.

— Хіба ти, Сахновсь­кий, ні?

— Та й я такий самий. Людям нашої професії це властиво.

— Тоді чого смикаєшся? Отримай свою спадщину, продай той будинок...

— І що? — урвав його Сахновсь­кий. — Скільки я вторгую за приватний будинок, нехай і в центральній частині Жашкова? Максимум — тисяч десять доларів, та й тих у Жашкові, я тобі гарантую, навряд чи хто скоро заплатить. Навіщо мені десять тисяч доларів, за які я в Києві сь­огодні нічого не зможу купити? Хоча б тому, що в мене все є: квартира в хорошому районі, нова машина, навіть певний статус... Коротше, Ромео, я — людина з можливостями, які в столиці повністю реалізовані.

— Достеменно, типовий симптом дауншифтера! — Кравцов розпрямився, сперся ліктями об краєчок столу. — Ти втомився від стресів великого міста і хочеш перебратися в маленьке. Думаєш, там знайдеш спокій і себе...

— Спокій — навряд, хоча можливо, — погодився Антон. — А ось себе — сто відсотків! Там я народився і виріс, Ромео. У тебе є мала батьківщина? Ти ж киянин корінний, і це, до речі, рідкість у наш час...

— Таким ти пафосним став, Сахновсь­кий, просто гидко тебе слухати.

— Тут пафос ні до чого. Хоча — сприймай, як хочеш. Якщо, Ромео, я продаю свою київсь­ку квартиру, що тягне разів у п’ятнадцять дорожче, ніж тітчина жашківсь­ка хата, то в рідне місто повертаюся заможною людиною. Житла мені там шукати не треба. Грошей попервах цілком має вистачити на те, аби відкрити свою, розумієш — свою поліклініку. Ти пропонуєш працювати в себе...

— У нас, — уточнив Кравцов.

— Хай так. Але я, Ромео, хочу працювати в себе. Не у тебе, не у вас, а у себе. Тепер ясно?

Кравцов присвиснув.

— Ого! Так ось ти на що намилився! Так би відразу і сказав!

— А я тільки вчора до цього і додумався! — Сахновсь­кий подався вперед, теж спершись руками об стіл. — У Києві, Ромео, мені рости вже нема куди.

— Гадаєш, у Жашкові почнеш рости і справді станеш там якщо не Богом, то поруч із Богом зі своєю приватною поліклінікою? Взагалі, ти хоч уявляєш собі, скільки для цього треба паперів оформляти? А сама ліцензія чого варта!

— Чого варта?

— Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі українсь­кої влади! Майдан ваш, даруй, нічого в цій системі не поміняв! Це ж лікарня, медична установа, Сахновсь­кий! Не, вибач на слові, приватний туалет... Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно — відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?

— Поки що не можу, — чесно зізнався Антон. — Але спробую. Завтра в нас п’яниця, ось після обіду й поїду. Зроблю планову операцію вранці — і на розвідку. Хочеш, гайда разом. Поглянеш, як люди живуть за межами Окружної дороги...

— Та бачив я! — пирхнув Кравцов. — До речі, Польща, Франція чи Швеція теж за межами київсь­кої Окружної дороги. Й як там люди живуть, особливо лікарі нашого з тобою рівня, я теж бачив. До речі, дуже скоро зможемо їздити туди без віз.

— А на Майдан бурчиш.

— Про спортзал все ж подумай. — Роман удав, що не почув. — Ще краще — прийди зараз додому, стань під душ, тільки холодний — охолонь. Чи, як отой мій пацієнт — поміняй обстановку за триста баксів з проституткою в сауні. Попустить, серйозно кажу.

— Тебе попускає? — поцікавився Антон. — Катерина знає про ці способи?

— Дурко ти, Сахновсь­кий, — зітхнув Роман. — З мене останнім часом контрастного душа цілком вистачає для зняття стресів... Гаразд, валяй на свою розвідку, розвіднику... Не треба, заховай свої гроші, я ж сь­огодні запросив.

...Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновсь­кого змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни стануть буквальними.

До страшного буквальними...

5

Виїхав із Києва по обіді в п’ятницю.

Ще встигнув вирулити на Одесь­ку трасу, проскочивши корки. І так Антон за дві години переїхав із Київсь­кої області в Черкась­ку, покривши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу звернув із траси, відразу відчувши колесами різницю між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального місь­кого базару, неподалік від якого, на вулиці Шевченка, жила колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна — так її звали.

Заміж, казала, вийшла через романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стріляло в голову, не досягнувши успіхів чи навіть бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик. Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці — вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не змусили себе довго чекати: нажлуктавшись­, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили та посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвище тітка не міняла — все ж воно не лише їй усе ще подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла, так само, як старша сестра, — від раку.

Хоча, прочитавши ту записку і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновсь­кий чомусь подумав: діагноз у неї все ж не медичний, померла від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон спіймав себе на думці — такого стану він давненько не відчував. Спершу злякався. Потім заспокоївся, зважив усе, й аж тоді второпав: відчуття провини, що виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всь­ого, на прийняте ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто приїхав до рідного міста вступати в права спадкоємця. Він повернувся сюди, аби спокутувати провину. В чому вона конкретно полягала й яким чином він її спокутує, Антон ще не зовсім чітко уявляв. Та відчував — рухається в правильному напрямку.

Їдучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства — і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спершу Сахновсь­кому здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини — й одразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма вкупі. Потім із машини взагалі розхотілося виходити: тут же всі знають всіх, тому нова людина може навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, швидше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку колишньої вулиці імені Комінтерну — потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновсь­кий справді знайшов потрібну йому вулицю достатньо швидко, хай її вже рік, як перейменували в процесі декомунізації. Не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він просувався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.