Останній контракт ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7870-2

Серія «Детективна аґенція ВО»

Андрій Кокотюха

Останній Контракт

Кримінальний роман

Я уявляю собі ситуацію, коли сиджу, сам чи разом із іншими, біля вогнища. Готовий до пострілу карабін, як завжди, лежить праворуч. І я зауважую два ока, які дивляться на мене з кущів. Якщо я переконаний, що це ворог, мені слід або рятуватися, або вбити його. І якщо я хочу знищити ворога, мені потрібно цілитися непомітно.

Карл Май. «Прокляття золота»

Одеса. Червень

1

— Не зайнято, мужчина?

Антон кивнув на знак згоди, i блондинка вмостилася навпроти нього за столиком.

— Нудьгуєте, молодий чоловiче? — на вiдповiдь вона не чекала хоча б тому, що знала її наперед. — Вечір теплий. Але задушний. Вип’ємо холодного шампанського?

Офiцiант, схожий статурою на штангiста, вирiс бiля столика майже одночасно з новою вiдвiдувачкою. Вiн чув її слова i запитально глипнув на Антона. Той кивнув, й атлет ніби випарувався.

Вечiр був справді задушним навiть для Одеси.

У такий час набережна повна народу. А нині, коли Крим закритий, відпочивальники запрудили її щільно. Парами, групами чи наодинці курортники неквапом тинялися туди-сюди без певної мети, просто насолоджуючись власними лiнощами й при цьому не маючи змоги побути десь на самоті. Тут не було мiсця офiцiйним костюмам та дiловим робочим сукням. Кожен запросто гуляв у шортах, футболцi й капцях, а були й такi, хто не комплексував із приводу плавок та сорочки на голе тiло.

В цьому — секрет та приваблива сила нiчної набережної. Вдягнутий так вiдпочивальник почувався наче вдома серед пальм, рухливих рiзнокольорових закличних вогникiв кафе, барiв, ресторанiв і казино, гарних жiнок. Поряд — море, що iскриться планктоном, обличчя пестить приємна прохолода, котру приносить подих вiтру, а слух тішить спокiйне шурхотiння прибою. I ти серед усього цього раю з рекламних проспектiв про красиве життя — свій…

Нехай iлюзiя, нехай лише на кiлька вечорiв, але все довкола — твоє.

Мiсто гостей, на частинку якого потай претендує кожен чи кожна. I всі вони морально готові витрачати тут грошi, як удома.

Не озираючись. Упевнено. Не думаючи про завтра.

Уздовж набережної суцiльним рядом тягнулися вiдкритi кафешки. Вiльних столикiв ставало тим менше, чим упевненiше вступала у свої права нiч. Самотнiй чоловiк за столиком — у бiльшостi випадкiв рибалка, а в його своєрідній риболовлi функцiю наживки виконує вiн сам. Нiхто не дивується, якщо мiсце поряд скоро виявиться зайнятим. Кльов подiбного ґатунку на цій набережнiй завжди чудовий.

— Сигареткою пригостите? — бiлявка закинула ногу на ногу, невiдомо навіщо обсмикнула край спiднички, котра ледве сягала середини красивого засмаглого стегна.

Антон пiдсунув до неї пачку «Мальборо». Блондинка затиснула фiльтр пухкими губами, й вiн, трохи пiдвiвшись, пiднiс їй вогник запальнички.

— Давно приїхали?

— Сьогоднi вдень, — вiн теж закурив.

— Надовго?

— Як пощастить… Якщо не нудьгуватиму i якщо не зiпсується погода …

— Ну-у, з погодою вам уже пощастило. А стосовно нудьги…

Атлет принiс запiтнiлу пляшку шампанського i двi шестигранні склянки зі товстого скла. Поставивши усе на столик, офіціант знову випарувався. Антон заходився бiля пляшки. Стрельнув корок, золотистий напiй запiнився у склянках.

— Антон.

— Вiта.

Глухий стук скла об скло. Холодне шампанське справдi освiжало.

— Вiта — це Вiкторiя?

— Нi. Вiкторiя — це Вiкторiя, перемога. А Вiта — це Вiта. Життя.

— I як життя, Вiто? — Антон усмiхнувся.

— По-всякому. Як у всiх…

Антон долив їй i собi та вмостився зручнiше, вiдкинувшись на спинку пластмасового напiвкрiсла. Спiвбесiдницю вiн слухав одним вухом, очi бiгали довкола, старанно вишукуючи пiдозрiлих. Усе наче спокiйно. Нібито. Схоже на те. Ними нiхто не цiкавиться. Хотiлося б вiрити.

Теревенячи нi про що, вони допили пляшку. А нiчне життя лише починалось, i воно згасне з першими променями сонця.

— Ти сьогоднi купався? — вони непомiтно перейшли на «ти».

— Так, занурювався кілька разiв…

— Нiчне море — це казка. Любиш купатися при мiсяцi?

— Як русалки?

— Одну русалку я можу тобi показати. Ходiмо?

Вони вийшли з-за столика й рушили в бiк моря. До них нiкому не було жодного дiла. Подiбних парочок за нiч народжується кiлька десяткiв, якщо не сотень. Мiсто запланованих випадкових знайомств.

Вогнi набережної залишилися позаду. Пiд ногами зашурхотiла галька. Вiта скинула туфлi, й п’ятки швидко звикли до прохолоди пляжного килима. Вони наштовхнулися на тапчан, сiли, не змовляючись, так, щоби прохолода моря освіжала їхнi обличчя. Антон обiйняв супутницю за плечi, знайшов її вуста своїми губами. Поцiлунок вийшов мiцним i коротким.

— Привiт! — хоча навколо нiкого не було, Вiта говорила напiвголосно.

— Привiт! — вiдповiв Антон. — Як ти?

— Нормально. Проблем не було, дзвiнка виявилося справдi досить. Я на легальному становищi.

— Клiєнти траплялися?

— Якщо ти хочеш ревнувати, то тiльки до своїх таблеток. Вiн роздягається, випиває романтичний келих шампусика i вирубується до ранку. А вранцi я розхвалюю його чоловiчi спроможностi. Жереб­чик просить вибачення за те, що перебрав. Як ти й казав, — Вiта чмокнула його в щоку. — Купатися будемо?

— Не зараз, — голос Антона посерйознiшав. — Давай до справи.

— О’кей, — Вiта дiловито вiдсторонилася вiд нього, поклала ногу на ногу й вiдкинулася назад, спершись руками на лежак. — Він мешкає в «Аркаді», зайняв усе крило на п’ятому поверсi, праве.

— У нього стiльки людей?

— Нi, просто вiн оплатив усi номери в цьому крилi. З ним прилетiло не менше десятка тупомордих, хтось із них увесь час стовбичить бiля чергової на поверсi. Мало не документи перевiряє, натуральний тобі КПП, — вона не говорила, а немов рапортувала. — З номера виходить рiдко, рано виїздить у справах, повертається години за три-чотири — i до наступного ранку носа назовні не потикає. Вiд виходу до машини проходить у щiльному кiльцi охорони i дуже швидко, тож не можна точно прицiлитися. До того ж зручної позицiї практично нема. Їжу йому носять із ресторану в номер. Дiвчаток для обслуговування найняли постiйних, на весь час перебування. Тi мiсця, куди вiн їздить, теж глухi. Бесiди відбуваються переважно в закритому примiщеннi або у таких мiсцях, куди нам не дiстати. Плавати їздить кудись у басейн, знову ж таки закритий. От i пiдступись… Умови задачi – місія неможлива.

Антон глибоко вдихнув.

— Цiкаво, якщо море таке брудне, як пишуть, наскiльки корисне хвалене морське повiтря?

— Вiн сюди не повiтрям дихати приїхав, а справами займатися. Ми теж.

— Ось i я про це. Як не крути, ми дихаємо гидотою, де б не були. Iдеї є?

— Повiтря все одно чистiшим не буде… Хоча iдей поки нема.

— Давай народжувати їх. Тут якщо не повiтря чистiше, то прохолоднiше i думається легше.

Обоє закурили. Розмова на них чекала довга. Щонайменше до ранку.

2

На балконi останнього поверху готелю «Аркада» стояла людина, про яку говорили на пляжi Антон з Вiтою.

Шовкове кiмоно з величезним червоним драконом на спинi. Пiд шовком вгадувалося могутнє тiло. Сильнi волохатi руки мiцно стискали балконнi бильця. Вiн стояв i слухав трiскотiння цикад.

Звали чоловіка в кімоно Реваз Кiпiанi. Усю його бiографiю добре знали в Головному управлінні кримінальної поліції. Там також знали, де в даний момент перебуває ватажок однiєї з найпотужнiших «кавказьких» злочинних груп держави, з якою метою вiн приїхав до Одеси та з ким веде переговори. I ще знали, кому й скiльки вiн платить в урядi й апаратi МВС, щоби жити спокiйно.

Витурити Кiпiанi за межi України давно вже стало неможливим. Вiн офiцiйно одружився з такою собi Галиною Iванченко i прийняв українське громадянство. Тепер його половина, що «проходила» ранiше як Галка Стольник, одна з найвiдоміших київських центрових, облишила небезпечну професiю i покiрно господарювала в домi чоловiка. Як переважна більшість професійних повій, вона відкрила і почала активно розвивати в собі здібності доброї хазяйки. Свого таки досягла — всiм забезпечена без особливого «напрягу». Чоловiк, до речi, не так часто бував удома. Справи, бiзнес, рiзна морока… Вiн знав, що його постiйно пасуть, а спостерiгачі змирилися з тим, що коли Ревазовi справдi буде треба, вiн зникне з поля їхнього зору. З цим вони поки нiчого не могли вдiяти.

— Батоно Реваз…

— Ну? — Кiпiанi не повернувся на голос.

— Я перевiрив. Чутки пiдтвердилися.

Гiвi Чехiдзе пiдiйшов нечутно i тепер стояв поряд. Кіпіані довiряв Гiвi. Його нiколи не цiкавило, як вiн отримує та перевiряє iнформацiю. За це Чехiдзе платять, i добре платять. Реваз звик до того, що його помiчник вiдповiдає за свої слова. І раз вiн щось стверджує, значить, усе правда, хочеться цього комусь чи нi.

— Скiльки їх, хто вони, де вони, на коли призначено акцію?

— Ви ображаєте мене, батоно Реваз. Я сам хотiв би знати вiдповiдь хоча б на одне з цих запитань. А якщо можна було б вiдповiсти на всi, то замiсть мене говорили б цi шакали. Скiльки б їх не було, — вiн помовчав. — Можу лишень дотумкати, хто їх найняв…

— Е-е, без тебе знаю! — вiдмахнувся Кiпiанi.

Не тільки йому потрiбний був власний розважальний центр у Одесі. Зараз вiн вiв переговори i пропонував величезну суму вiдкупного, котра на сто тисяч обганяла пропозицiю основного конкурента — чеченця Багiрова, за яким тягнувся російський слід. Кiпiанi не жмикрутився. Навiть згоджувався поступитися частиною своєї київської територiї, знаючи напевне, що одеська справа однозначно окупить себе, якщо вiн домовиться з мiсцевими про нейтралiтет, i тоді обiйдеться без зайвої вiйни. Багiров кiлька разiв пропонував конкурентові зовсім відступитися, Кiпiанi вперся рогом i вирiшив іти до кінця. За даними Кіпіані, чеченські групи знову активно розробляють відповідні органи. Переговори тривали нормально, вiн поки був задоволений. А чеченець втрачав обережність, із його боку вже реально погрожували. Грузин знав, що відкрита війна, з неодмінною тепер, коли йде війна й повно зброї на руках, стріляниною, невигідна насамперед чеченцям. Багіров попри все готовий був удатися до крайнощів, і внутрішньо Кіпіані до цього підготувався.

— Навiть якщо вони тут, це нiчого не змінить. Вас їм не дiстати, батоно. Зуби поламають.

Кiпiанi пошкрябав короткими пальцями волохатi груди.

— Чому ти, дорогий, постійно говориш «вони»?

— Не думаю, щоби Багiров не поважав вас настiльки, аби найняти тільки одну людину. I ще: я справдi все добре, звичайно, наскiльки мiг, перевiрив. Є якась група… Хто вони, скiльки їх — нiхто не знає. Працюють на замовлення, самi собi господарi. Якщо їх наймемо ми, будуть працювати — з тим самим успiхом — на нас, — Чехiдзе помовчав, потiм додав: — Їх вважають одними з кращих.

— Людей Багiрова у мicтi нема?

— Поки що — нi. Ви ж знаєте, Шар сам не бажає мати справу з цим шакалом. Тож тiльки-но ним запахне, нам дадуть знати.

Кiпiанi хотiлося випити, але не розслаблятися пiд час дiлової операцiї було золотим правилом не лише його, а й усiх, хто на нього працював.

— Якщо нiчого вдiяти не можна — будемо чекати. Все одно виринуть.

Думати й спати задушної ночi майже неможливо.

3

Свiтанок настав непомiтно.

Здавалося, сонце вигулькнуло з води. Із першими його променями почали гаснути вогники набережної. Ще трохи — i можна побачити слiди нiчного життя курортного мiста. Заметушилися пляжнi бомжi, мисливцi за порожньою склотарою, недоїденими шашликами, а якщо пощастить — то й за потопельниками, любителями п’яного нiчного купання. Їх можна роздягти, речi знадобляться…

Антон позiхнув.

— Пiшли купнемося. Заслужили.

Віта смачно потягнулася.

— Якщо ця ідея не спрацює… Але iншого виходу не бачу.

— Спрацює, — Антон був упевнений в iдеальностi їхнього плану. Завжди був певен у такому. — Боюся тiльки, що вiн закiнчить свої справи й вiдвалить раніше, ніж ми візьмемося за нього.

— Сьогоднi — навряд. А починаючи від завтра, нiкуди не дiнеться, — Вiта стягнула сукню через голову, залишившись тільки у вузеньких чорних трусиках. — Купатися й спати.

Вона упевнено увiйшла в ранкову прохолоду води i, сильними гребками розтинаючи хвилi, що бiгли назустрiч, почала вiддалятися вiд берега. Вiдпливши на чималу вiдстань, перекинулася на спину й вiддала себе хвилям. Антон, примружившись, дивився на неї. Усе вона робить упевнено. I все у неї виходить.

Саме Віта придумала історiю дурненької наївної дамочки, котра зв’язалася з покидьками. Тепер у них проблеми. А дівчинка не хоче страждати через усяких «козлiв». Їй треба на кілька тижнiв загубитися тут, серед таких, як сама, де знайти її буде важко. І легенда «проканала», пiдкрiплена рекомендацiями київських авторитетних друзiв.

Рекомендацiї органiзував замовник.

Тут, на мiсцi, на Віту особливої уваги не звернули. Хiба мало шлюшок, коханцi яких крупно влетiли i яким треба вiдлежатися! Їй навiть дозволили тимчасово пiдпрацьовувати на чужiй територiї, щоправда, з умовою не перехоплювати клiєнтури в мiсцевих i, само собою, вiддавати процент. Зате з голоду не помре, все по-чесному. Ну, а до спiлкування з неодмiнними клiєнтами Віта пiдготувалася. Використавши їх як потенцiйнi джерела iнформацiї, вона пускала в хiд власну принадливiсть, щоб вiдволiкти увагу, потім — снодійні таблетки.

Артистка.

Вона з води помахала Антону, вiн махнув у вiдповiдь i теж почав роздягатися. Море охоче прийняло в обiйми ще одного купальника.

4

Сцена була настiльки по-кiношному ефектною, що увагу звернув би будь-хто, не кажучи вже про Реваза Кiпiанi. Адже справжнiй грузин не може не зупинитися, коли бачить гарну жiнку.

Вiн у супроводі незмінних охоронців саме спускався з готельного ґанку. Гурт навiть був уже напiвдорозі до його джипа, коли побачили, як ожив рекламний ролик. Прямо на них мчав мотоцикл — красень «Харлей».

Зупинився, завищали колеса й асфальт.

Водiй скинув шолом, довге чорне волосся висипалося з-пiд нього i розлетілося по плечах. Жiнка за кермом виглядала ефектно. Довгi ноги взутi в ковбойськi чоботи, їх пiдбори сягали асфальту. Джинси в обтяжку пiдкреслювали їхню стрункiсть та сексуальнiсть. Хоча на вулицi й трималася спека, на мотоциклiстцi була легенька коричнева шкiрянка, пiд нею — бiла футболка, котра обтягує — Кiпiанi не бачив обрисiв, але вiдчував це, чорт забирай! — пружнi груди. Обличчя прикривали чорнi окуляри. Нiхто довкола спочатку не звернув уваги на те, що вона не заглушила мотор.

— Вах! Картинка! — почув Кiпiанi над вухом. Це хтось із охоронцiв не стримав цілком зрозумілого захвату.

А мотоциклiстка тим часом спокiйно витягнула з-пiд куртки револьвер i спрямувала його в бiк Кiпiанi.

Точно як у американському кiно. Чи в італійському, про мафію.

Бiльше нiхто нiчого не бачив, бо вдарили пострiли, заверещала якась жiнка, батоно Вахтанг вiдчув сильний поштовх — i наступної секунди лежав на асфальтi, під двома громилами. Iншi знайшли сховок за найближчими автомобiлями. Вiн почув ревiння мотоциклетного двигуна, котре стрiмко вiддалялося. Гримнуло ще кiлька пострiлiв, i в розпеченому повiтрi зависнув загальний гармидер переляканого натовпу.

Громили допомогли господаревi пiдвестися. В одного з них із передплiччя струменiла кров.

— Чого бiгаєте?! Чого кричите!? — горлав грузинською наспiлий Чехiдзе.

Мотоциклiстка зникла. Один з охоронцiв пiдiбрав зброю, що кинула дівчина. «Кольт-пiтон», з вигляду новенький. Побачивши, що прибула поліція, громили поквапливо заховали свою зброю. Навiщо зараз дражнити собак? Глипнувши на «кольт», Реваз Кiпiанi нарештi усвiдомив, що кiлька хвилин тому ця штука могла його вбити, що стрiляли саме в нього i вiн дивом залишився живим.

Чи надовго?

5

Антон піднявся на останній поверх готелю «Аркада» вранці наступного дня. Коротко стрижений мордань, який розташувався на стільці бiля порт’є, вiдволiкся вiд порножурналу.

— Тебе каго нада?

— Поліція. Карний розшук, — Антон, не зупиняючись, махнув посвiдченням.

— Е-е, стiй! — охоронець рвучко пiдвiвся й одним стрибком наздогнав Антона, схопив його за плече. — Куди погнав?

— А в чому проблема? — представник влади у такiй ситуацiї повинен бути спокiйним, i Антон спокiйний. — Ви, власне, хто?

Охоронець вагався. Хазяїну радили поки що не виходити з номера, поліцейські були кiлька разiв, тож у принципi нiчого дивного. Ще й цей припхався зранку…

— Дакумент покажи.

За якiсть свого посвiдчення Антон теж був спокiйний. Витримає будь-яку перевiрку. Мордань простягнув руку, але, зустрiвшись із поглядом офiцера поліції, обмежився тим, що акуратно роздивився документ з його рук.

— А вашi документи? — своєю чергою запитав Антон.

— В номере… Я пражіваю…

— Вами займемося пiзнiше. Менi потрiбен громадянин Кiпiанi.

Охоронцевi не хотiлося заводитися. Нiчого цей йому не зробить, хiба владу покаже зайвий раз. Однаково переможе його влада, тож навіщо зайвий раз отримувати від поліцейської влади по мордi? I вiн махнув рукою в бiк кiмнати боса.

Антон рiшуче постукав у дверi номера.

— Хто? — запитали зісередини.

— Поліція!

Клацнув замок, i непрошеному гостевi дозволили зайти. У номерi було двоє. Такого повороту Антон не чекав, вiн навiть не змiг би пояснити, чому був певен, що Кiпiанi зараз сам-один. Його вiн упiзнав, бачив як на світлинах, так i здалеку, коли стежив. Другого теж упiзнав. Гiвi Чехiдзе.

— Полiцiя, — повторив Антон i показав документи.

— То й що? — рiзко кинув Кiпiанi. — Чого ходите по сто разiв? Хоча тебе вперше бачу… Бандiтов мiнє найдi, бандiтов!

— Саме цим i займаємося, громадянине Кiпiанi…

— Чим займаєтеся! Зальотнi в мicтi, мiсцевi вам їх повиннi на тарелочке пiднести, понял, да? — Кiпiанi кричав, розмахуючи руками за пiвметра вiд Антонового обличчя. — Їх же чiпати будуть, чужих самi вирахують, чужинцiв нiде не люблять! Я тобi це казати повинен? Може, я за вас усiх тут працювати мушу, да?

— Секундочку, не треба так кричати, — Антон простягнув руку в заспокiйливому жестi. — Чому зальотнi? Ми з вами саме хотiли…

— Бо я знаю, що найняли не мiсцевих! Як знаю — не твоє дiло! Ви як узагалi працюєте? Ти з опергрупи? — в голосi Кiпiанi зазвучали нотки підозріливості. — Чого прийшов?

Антон перевiв погляд на Чехiдзе.

— Ви слова не даєте сказати, громадянине Кiпiанi. Розмова в мене до вас. Бажано без свiдкiв. Справа стосується саме всього, що ви наговорили.

Кiпiанi пiдняв праву руку.

— Це свiдок, да? Гiвi — частинка мене. Вiд нього нема секретiв.

Час, час, час…

— Я дуже ризикую, прийшовши сюди, — Антон ретельно добирав слова. — I те, що скажу, — лише для однiєї пари вух. Якщо ваш друг боїться залишити вас зi мною самого, я готовий зробити ось так, — вiн видобув iз наплiчної кобури, котру приховував легкий темний вiльного покрою піджак, «макарова», дістав із нього обойму i простягнув пiстолет Чехiдзе. — Тепер переконав, що розмова серйозна? Вiн же все одно про все дiзнається вiд вас, просто я не хочу, щоби хтось заважав переговорам, — наголосив на останньому словi.

Кiпiанi кивнув Гiвi, й той слухняно пiшов геть. Ззовнi повернули ключем, вони опинилися зачиненими.

— Вiн вiдчинить нас, коли я гукану, — Кiпiанi кивнув на бiппер, що валявся на крiслi. — Так нам справдi не заважатимуть.

Антон витер спiтнiле чоло.

— Пече в пiджацi, а як без нього з усiєю цiєю збруєю? Можна, морду вмию, легше говорити буде?

Отримавши дозвiл, пройшов до ванної, пустив воду і хлюпнув на обличчя прохолодної води. Вiдпрацьваним жестом дiстав з-за паска за спиною пласку «беретту», спритно приладнав саморобний глушник. Не закриваючи кран, повернувся до кiмнати.

Кiпiанi не встиг нiчого сказати. Навiть здивуватися не встиг. Двi кулi в груди, контрольний пострiл — у голову.

Клiєнт перестав цiкавити Антона. Вiн пiдхопив бiппер, натиснув кнопку i притулився спиною до стiни бiля дверей. Клацнув замок, Чехiдзе пройшов уперед, Антон ногою штовхнув вiд себе дверi, зачиняючи їх, наступний рух — Чехiдзе отримав рукiв’ям по потилицi й сповз на пiдлогу. Тепер можна виходити. Антон приторочив зброю на мiсце, спокiйно вiдчинив дверi, голосно мовив: «До побачення!» i впевнено рушив повз охоронця. Бiля лiфта не було нiкого. Антон зійшов донизу, швидко перетнув хол. Пора, вiн затримувався. Вийшовши на вулицю, всiвся у перше-лiпше таксi, сказав водiєвi: «Лузанівка!» i не особливо торгувався.

Невдовзі вiн був на околиці. Його непоказне авто з херсонськими номерами спокiйно чекало на платнiй стоянцi. Вiта ще вчора поїхала поїздом, так вони домовилися.

Київ. Червень

1

— Усе правильно?

— Як завжди, — Антон закрив кришку кейса, ховаючи вiд очей спiвбесiдника акуратнi зеленi пачки.

Брюнет в окулярах, оздоблених справжньою золотою оправою, рано почав сивiти. У нього, звісно, були iм’я та прiзвище, але Антон з Вiтою охрестили його Котом, хоча нiчого спiльного з цiєю твариною він не мав. Уже кiлька рокiв брюнет постачав їх роботою, знаходив замовлення, виступав посередником, бо Антон з Вiтою дотримувалися твердого правила: жодних особистих зустрiчей із замовником. Спочатку вони прозвали посередника Звiдником. Так шукають роботу дорогим повiям, котрi приймають тільки у себе вдома. Потiм Антон згадав, що на жаргонi повiй звiдників називають «котами». Обом це слово сподобалося: коротке та мiстке. Кiт отримував десять вiдсоткiв од їхнього гонорару i був бiльш як задоволений — маленькi гонорарнi суми вони навiть не обговорювали. Клас роботи вартував того.

— Багiров задоволений. Зроблено чудово. Треба було завалити й Гiвi…

— За нього не заплачено, — сухо вiдповiв Антон.

Вони бесiдували на задньому сидiннi Антонового «крузера». «Шкоду», котру викрали спецiально для поїздки в Одесу i на яку для повного маскування поставили херсонські номери, Антон кинув неподалiк вiд того мiсця, звiдки її було викрадено. Справжнi номери повернув на місце. Її власник зрадiє i точно нiчого не второпає.

Вони завжди розмовляли в машинi. Котовi призначали зустрiч у центрi, вiн сiдав у машину, й Антон довго колував, перевiряючи, чи не пасуть їх. Спочатку Кiт ображався, потiм звик. Туман таємничостi, котрий ця парочка напускала довкола себе, постiйно викликав у замовникiв живий iнтерес, i не було гарантiй, що в разi чого їх не захочуть вистежити через Кота. Вiн же бiльш-менш на виду… Цього разу Антон зупинив машину в одному з тихих зелених дворiв на Русанiвцi.

— Є тут один тип.., — трохи помовчавши, почав Кiт.

— Нi.

— Що — «нi»?

— Типiв нема. Для нас. Бiльше нас такi справи не цiкавлять.

— Гм… А якi цiкавлять?

— Нiякi. Все. Це був останнiй раз.

— Та-ак, — збентежено протягнув Кiт. — Нiчого собi… На честь чого такi заявочки? Що взагалi сталося?

— Прокол. Був витік iнформацiї. Кiпiанi знав про нас. Не про нас конкретно, але взагалi знав, що Багiров найняв виконавцiв тут. I чекав нас.

— Ну-у, несерйозно все це! Вiн у принципi мусив чекати на щось подiбне, його попереджали…

— Не важливо. Нехай дрiбний витік, але щiлинка десь з’явилася. Розширювати її в мене бажання нема. Ми зав’язуємо.