Осінній сезон смертей ebook

Серія «Детективна аґенція ВО»

Андрій Кокотюха

ОСІННІЙ СЕЗОН СМЕРТЕЙ

Детективний роман

ÒÅÐÍÎÏІËÜ

ÁÎÃÄÀÍ

Серію «Детективна аґенція ВО»засновано 2016 року

На території студмістечка одного з київських вишів діє серійний убивця. Його вчинки невмотивовані, а подальші кроки — непередбачувані.

Мешканці довколишніх гуртожитків нажахані, а правоохоронні органи пасуть задніх, затримуючи не причетних до злочинів осіб.

У розслідування волею долі втручається журналіст Андрій Шкарада, який і викриває безжалісного маніяка-психопата, ледь не поплатившись за це власним життя.

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу автора чи видавництва.

«Навчальна книга ― Богдан», просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, Україна, 46002.

«Навчальна книга ― Богдан», a/c 529, м. Тернопіль, Україна, 46008.

У випадку побажань та претензій звертатися: т/ф (0352) 520 607; 520 548 [email protected]

Інтернет-магазин «НК Богдан»: www.bohdan-books.com [email protected]

т. (0352) 519 797, (067) 350 1870, (066) 727 1762

Електронні книги: www.bohdan-digital.com

Гуртові продажі: т/ф (0352) 430 046, (050) 338 4520

м. Київ, просп. Гагаріна, 27: т/ф (044) 296 8956; (095) 808 3279, [email protected]

Інтернет-магазин «Дім книги»: dk-books.com

т. (067) 350 1467; (099) 434 9947

Автор хоче вірити, що всі дійові

особи, навіть поліцейські, не мають

і не матимуть реальних прототипів, а сюжет від початку до кінця — плід авторської уяви

Кохання — це різновид божевілля.

(Мішель де Монтень)

ЧАСТИНА ПЕРША

Третя жертва

1.

Інколи місто нагадує величезного звіра, який дрімає.

А люди — кров’яні частинки, котрі, сновигаючи артеріями та венами вулиць, увесь день дарують звірові живучу енергію, котра над вечір згасає, даючи гігантові бажаний спокій до ранку... Отак із року в рік, зі століття у століття...

Маячня, скажете? Але подібні асоціації мені можна вибачити — п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються — мало що може стукнути у хмільну голову! А саме зараз я п’яний. Але доза алкоголю поки що сумісна із життям, я мчу в таксі крізь засинаюче Велике Місто.

До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилою та пасажирами — мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою — можна назвати вечерею монстра. Смішно, правда? Звірюга згамав нас і тепер перетравлює, дрімаючи, і ми, перетравлені, мчимо стравоходом — центральною вулицею, як вона в дідька називається, от же ж допилися... Хоча не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць змінюють на українські незалежні, тож заплутатися тут — не штука.

І мчимо ми, на жаль, у пряму кишку, щоби бути викинутими в одну з клоак-околиць, як і належить відходам та покидькам. Місто, між іншим, живий організм, а в будь-якого живого організму є своя, пардон, задниця. У місті багато таких клоак-околиць, якщо вже так хочете — задниць... Стоп, це виходить, що у цього звіра багато задниць?

Я зареготав так несподівано, що водій повернувся до мене, на хвильку переставши стежити за дорогою. Думки про місто-звіра я, здається, вголос не висловлював, тож зрозуміло, чому шофера дивує безпричинний сміх п’яного пасажира.

— Ти чого? — Сєва так крикнув мені у вухо, що воно заболіло і, здається, навіть згорнулося трубочкою.

Бажання сміятися зникло несподівано, як і виникло, тож я знову дивлюся у вікно на вогні ліхтарів та освітлені вивіски комерційних кіосків, що миготять повз нас. Про себе вирішую: варто б запам’ятати цю народжену сп’яну теорію міста-звіра й використати десь, тільки боюся, що воно все не напишеться так, як думається зараз. Усе ж таки багато шедеврів літератури й музики автори створювали під кайфом, алкогольним або наркотичним — без різниці. Деякі з них спеціально експериментували з галюциногенами, це більше музикантів стосується, Моррісона, наприклад... Стоп, знову мене несе не туди!

Моя сьогоднішня пиятика не має творчої мети. Просто я свою відпустку провів на гірській турбазі, куди мене запросив давній друг, у якого тато — директор підприємства, що постачає турбазу продуктами харчування, і ми мешкали там на повному пансіоні, я заплатив лише дуже символічні кошти за проживання. В результаті за два дні до кінця відпустки у мене збереглася непристойно велика сума грошей, яку дуже кортіло якнайшвидше пропити. Ідея лишалася б нереалізованою, якби не підвернувся під руку Сєва, котрого я випадково зустрів нині серед білого дня в підземці. Ми згадали, що не бачилися років сто. До того ж учора Сєва відправив дружину до Чернівців на базар за шмотками, повернеться вона тільки завтра, і Сєва, якого жінка тримала на короткому повідкові, поводився так, немов зірвався з латунного ланцюга. Накачалися ми з ним пристойно, і зараз Сєва віз мене у студмістечко до свого знайомого дівчиська, в котрого ну точно є, ну сто пудів є подружка... «Хоч симпотна?» — запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино і шоколадку. «А тобі не один хрін?» — «Поки що ні!»

І справді, поки що я, тьфу-тьфу-тьфу, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я в будь-якому стані упізнаю — прожив же тут п’ять років.

...Пам’ятаю общагу...

...Пам’ятаю номер кімнати — сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічого собі, даремно я хвилювався... Сєва нас познайомив: «Оце Свєта, а це... я не знаю, як тебе... ага, Наталка, дуже добре, коротше, це Свєта, це Наталка, отак!»

Свєта пішла ставити чайник, Наташа відразу ж почала чистити картоплю. Я кинувся їй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що ми тринділи, орудуючи ножами, згадати не можу і, напевне, не зможу, але пам’ятаю — реготали на два голоси...

...Потім сіли за стіл...

Я пив тільки горілку, але спочатку всі тяпнули шампанського, по краплі, однак це далося взнаки... Пили, балакали, ще пили, потім музика — «Квін», «Армія коханців», Земфіра «Свє-єт, аз-заріл маю ба-альную душу»... дикий якийсь музичний коктейль із рок-класики, древнього диско та російської попси...

Танцювали...

Пили...

Ще танцювали...

Допивали...

Сєва мені щось шепотів, я всього не втямив, але Наталя раптом почала збиратися, їй треба в інший гуртожиток, вона там живе, сюди просто в гості зайшла, а вже зовсім темно і далеко за північ. Свєта не відпускала, плела про якихось маніяків... Я втрутився, сказав, що проведу Наталю і порозганяю на хрін усіх маніяків, нехай тільки вони...

...Далі пам’ятаю фраґментами, провали у пам’яті...

Ми на темній вулиці... Я обіймаю Наталю, вона пручається, але слабо... М’які пухкі губи... Нетерплячі рухи рук... Трава м’яка на дотик... Слабке зітхання... Чиєсь нерівне дихання, може, то я так голосно сопу?... Глухий зойк, полегшене зітхання...

...Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини. Темно, я підношу руку з годинником дуже близько до очей. Без толку. Їдемо ще якийсь час, потім машина гальмує.

— Приїхали, — голос, немов із глибокого колодязя...

...Намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю, що ключ не той, у мене в’язка ключів. На поверсі біля дверей так само темно... чи це у мене в очах?...

...Я на кухні п’ю воду з чайника, просто з носика. Світло горить, і можу глянути на годинник. Половина третьої ночі! Блін, де ж я встиг так це саме... Знову темно в очах... Чи я їх заплющив?

...Дзвінок не змовкає, а мені ліньки продерти очі. На них давить головний біль, у черепній коробці дзвінки, дзвони, молоточки... А один дзвінок, зараза, голосніший за всіх! Якого хріна, кому робити нічого!

Дзвонять у двері, дзвонять наполегливо. Я рвучко підводжуся й сідаю, не розтуляючи очей. Голову наче лещатами тисне. Повільно піднімаю повіки. Кімната стрибає і хитається, сонячне світло боляче ріже очі. Дзвоник не замовкає. Труснувши головою, я повільно зводжуся на ноги. Шукаю очима джинси, раптом згадую, що зняв їх чомусь на кухні. Там вони й валяються, на ослінчику.

— Та зараз! — кричу в бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

Заліз у джинси, натягнув футболку, відчинив двері.

Спочатку зайшов хтось у ментівській формі. За ним пропхався пом’ятий і знічений Сєва. Потім — і ще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув мені під ніс «корочку».

— Карний розшук. Збирайся, поїдеш із нами.

Це що, продовження сну?

2.

— Прізвище?

— Шкарада.

— Ім’я, по батькові?

— Андрій Миколайович.

— Рік народження?

— Вісімдесят дев’ятий.

— Тисяча дев’ятсот?

— А ви як думаєте?

— Відповідати треба повністю.

— Одна тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий рік Божий від Різдва Христового.

— Місце роботи?

— Видання «Міські новини».

— Хто?

— Що значить — «хто»?

— Посада ваша.

— Кореспондент.

— Давно там працюєте?

— Чотири роки...

— А згідно з документами, квартиру винаймаєте лише рік. Де проживали до цього?

— Як різниця! Бомжував, то в приятелів кантувався, то по общагах...

— Значить, є різниця, раз запитують.

— Гаразд. Займав житлову площу колишньої дружини. Вона жила у свого співмешканця. Коли вони оформили офіційний шлюб, мене виселили, бо квартиру продавали.

— Де тепер ваша колишня дружина?

— Уже півтора року живе в Німеччині. У місті Мюнхені. А що, це має значення?

— Узагалі — то ви праві, ми відволікаємося. Де ви були одинадцятого і двадцятого серпня?

— Відпочивав на турбазі в Закарпатті... Сьогодні я останній день у відпустці... Завтра на роботу.

— Де саме ви відпочивали? Хоча... зараз ми відволікаємося. З Наталією Кущенко давно знайомі?

— А хто це?

— Я можу показати фотографії, щоб освіжити вашу пам’ять.

Слідчий районної прокуратури Величко простягнув пачку чорно-білих фотографій. Простягнув недбало, немовби це були не знимки жертви злочину крупним планом, а види пляжу Варадеро. Він звик роздивлятися такі світлини, і це зрозуміло. Так само безсумнівно, що він хоче шокувати мене, відразу налякати і вивести з рівноваги своїм професійним цинізмом.

Величко не врахував одного.

Зрештою, він не міг цього врахувати, бо не знав, що до спокійного, білого та пухнастого відділу культури однієї з найпопулярніших київських газет я приписаний порівняно недавно. І, поки мокрого листопадового вечора не отримав по голові у власному під’їзді, мав змогу роздивлятися не лише фотографії мертвих, а й справжні трупи. Більше того — сам ледь не став трупом, навіть одного разу довелося стріляти в людину, рятуючи своє життя. Не люблю штампованих літературних фраз, але, здається, недалеке минуле, від якого намагався втекти і сховатися в ошатному пралісі культурного життя, таки наздоганяє мене. Якщо вже не наздогнало.

Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота. Переконую себе, що на фото не може бути зображений хтось із тих, кого я знаю. І попри все щось знайоме вгадувалося у цьому профілі... Щось...

— Чорт!

— Упізнали?

— Т-так... Я знаю її... Чорт!

Учорашня Наталка. Подружка, з якою я познайомився сп’яну, котра вчора пила шампанське, вино, потім — горілку, дзвінко сміялася над моїми похабними анекдотами, танцювала зі мною... Яку я проводжав додому... З якою я... Господи...

— Сміливіше, сміливіше...

— Ми познайомилися вчора. Я був п’яний... Не дуже, але все одно. Ми ще пили... Смутно пам’ятаю все, ви ж розумієте... Можна води, в роті сухо... Важко говорити...

— Ми відволікаємося. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам згадувати...

— Дайте води!

— Відповідайте на запитання. Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко учора ввечері. Припустимо. За яких обставин?

— Ми зі Сєвою Горбуновим випивали, це мій давній знайомий, і він запропонував продовжити банячити в гуртожитку з дівчатками, у нього є там знайома, Свєта...

— Горбунов стверджує, що продовжити з дівчатками запропонували ви...

— Ах отак? Свєта, в якої ми пили, моя знайома, а не його? І він їхав до неї в шахи грати, коли його жінки нема вдома?

— З’ясуємо... Ви самі запропонували провести Наталю додому?

— Наче так... Сам...

— А дорогою почали чіплятися до неї. Вона пручалася, ви вдарили її в обличчя — ще б пак, п’яна аґресивність дала про себе знати! Вона знепритомніла, ви відтягнули її в кущі бузку і ґвалтували! Пригадуєте, ні?

— Що за фігня? Так, я був п’яний, але не настільки, щоб...

— Сядьте на місце! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Мій стан важко описати словами. Все ж таки слідчому вдалося вибити мене з колії. Спочатку я не міг нічого говорити, тільки дивився на нього і кліпав очима. Мені раптом стало душно, лоб вкрився холодним потом.

— Води... Дайте води...

— Підпишите зараз щиросердне — і скільки завгодно води. Бочка, цистерна, хоч водосховище ціле!

— Яке ще...

— Щиросердне визнання провини. Я розумію — вам стало страшно, і ви втекли з місця скоєння злочину. І не зрозуміли тоді, що сталося. Просто лежить дівчина, не ворушиться... Вона чинила опір, у неї величезний синяк на обличчі. Ось тут, ось фотографія, дивіться...

Світлини обпікали мені руку, я акуратно поклав їх на стіл.

— Це якась дурниця ... Нісенітниця...

— Слухайте, Шкарада, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала статевий зв’язок із чоловіком! Сліди насильства на обличчі й тілі! З вами ще хтось був? Ні? Зараз експертиза за слідами сперми може встановити особу! Будемо проводити експертизу?

Слідчий Величко нагадував комара.

Не зовні — він був низенький, увесь із округлостей, якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя явно нездорового сірого кольору. На комара він схожий повадками — вперто дзижчить у темряві, чекає, поки людина втомиться відмахуватися і засне, аби поживитися такою бажаною кров’ю. Це дзижчання давить на психіку, виводить із себе, за набридливою комахою ганяєшся, втративши терпець, справді мало не з сокирою, ось тільки даремно все; при боротьбі з комаром допомагають увага, терплячість і зосере­дженість, інакше ніколи не позбутися набридливого впертого пищання.

— Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Так, проводжав... Так, щось між нами відбулося... Не пам’ятаю, як це трапилося, але все було без насильства. А потім я їхав у машині, наче дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть... Так, точно казала! — слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене сірими втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він усе давно вирішив, справу закрив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

— Якщо точно встановили годину смерті — то знайдіть водія, який мене підвозив! Він скаже, коли я в машину сів, він мусить запам’ятати час! Коли вночі людина п’яна ледь під машину не кидається, обов’язково на годинник дивишся! Машинально! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

— Важко з вами, — слідчий Величко склав у конверт фотографії місця скоєння злочину. — Отже, одинадцятого і двадцятого вас у місті не було?

— При чому тут це?

— Перевіримо, — здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Все перевіримо. Тільки питання поки що ставлю я. І ще ставитиму, — його товстий короткий палець натиснув на кнопку, викликаючи конвой. — А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого — ще одну. Вчора, двадцять п’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

3.

Як серійного маніяка-вбицю, мене запхали в окрему камеру. Подумайте, сказав слідчий. Обстановка спонукає до розмислів, однак думок обмаль. А саме добре подумати мені й необхідно.

Усе це було б сюжетом для комедії, якби не смерть дівчини Наталки. Яка вчора вночі любила мене, п’яного й дурного, віддавалася так шалено, ніби робила це востаннє, і так воно, зрештою, й вийшло. Чорт! Пити треба менше, ось що! Зняти б за цим сюжетом науково-популярний фільм і п’яницям показувати! Ось, мовляв, чим усе це може, блін, закінчитися! Звинувачення у вбивстві, й не в одному! Ну, за перші два я спокійний — те, що мене не було в місті, легко перевірити... Одначе тепер я розумію слідчого — як йому кортить заарештувати проклятого маніяка і скинути зі своїх плечей цю справу! Він готовий не все, я це помітив. І за бажанням повісить на мене усі три трупи. Той, хто не знайомий із нашою дізнавальною системою зсередини, не повірить, почне товкти про презумпцію невинності, але ж не треба нас дурити юридичними термінами... Захочуть — посадять, оце вам уся презумпція.

Гаразд, спостерігати, вдавати із себе тертого-крученого і робити висновки ми вміємо. Що далі? Ситуація не просто дурна — вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно від думки, що я таки насправді її задушив, сам того не бажаючи. Здавив горло, щоб не кричала, і... Але ж не кричала вона й не пручалась, я усе ж таки притомний був і пам’ятаю. Не все, але це пам’ятаю. Часто дихала, стримувалась, але криків не було. І цей синець на обличчі... Я ж не бив її... Це той, хто задушив, убивця, її вдарив. Звідки ж він узявся так швидко? Через десять хвилин після... Слідчий так сказав...

Хотілося заснути, зібратися з силами, які мені ще сьогодні знадобляться. Та не спалося, дурні думки так і лізли в голову. Їх доводилося відганяти, як комарів... Знову комарі...

Мені здалося, що я не спав, але коли за мною прийшли і я розплющив очі та глипнув на годинник, то переконався — день пішов на спад, я покимарив години три з хвостиком. Почувався, одначе, не найкраще, голова знову заболіла...

4.

— Щастить вам, молодий чоловіче. Чесне слово, щастить.

Мені насправді було шкода слідчого Величка. У людини справа про серйозне вбивство. Він знаходить людину, яку з великою натяжкою, але можна звинуватити. А натяжку таким, як Величко, зробити легко, їм щілина потрібна, в яку можна ногу просунути, далі, як кажуть, справа техніки. І зітхне з полегшенням слідчий, сходить до начальства за подякою, потім горілки вип’є, законне право має, як же — гора з плечей...

— Водій знайшовся, котрий вас учора підвозив... У нього сестра поруч із студмістечком живе, хворіє вона, він побув біля неї, поки «швидка» приїхала... Чоловік п’є десь... Півтора місяця вдома не ночує... Дружків-ханиг чоловік за грішми присилає, вона ганяє їх, а він знову присилає... Добре, відволікаємося, — слідчий старанно уникав моїх спроб поглянути йому в очі, дивився то на пофарбовані у казенний колір стіни кабінету, то на поверхню власного столу, то спостерігав, як випущений з його рота струмінь сигаретного диму піднімається до стелі. — Звуть його Сердюк. Григорій Петрович... Нині вдень заїхав сестру відвідати, вона краще почувається... До неї сусідка заходила і розповіла про вбивство... Тут уже від чуток ідіотських діватися нема куди, весь район маніяка боїться... Ну, а Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка дивного хлопця підібрав...

Що в мені дивного було? П’яних цей Сердюк ніколи не бачив?

— Подзвонив... Ви були праві, він тоді справді на годинник глянув... Він точний час запам’ятав. Як не дивно, рівно друга ночі.

Знову дивно! І чого йому все дивно?

— Експертиза визначила точний час смерті. Її душили приблизно у той момент, коли ви саме сідали в машину. В нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить — немов інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом справу має. Яким не є, а працівником засобів масової інформації. А може бути, пробив мою особу своїми каналами і дещо знає про мою коротку, але, чорт забирай, яскраву кар’єру кримінального репортера.

— Крім того, ми перевірили — вас справді не було в місті одинадцятого та двадцятого, — слідчий Величко зітхнув і припалив чергову сигарету. — І ще різні нюанси, які дають підстави зняти з вас підозри. Як свідок ви, можливо, ще знадобитеся... Хоча...

Він не пояснив свого «хоча», проте я зрозумів, що з людини, яка нічого не пам’ятає через те, що напилася до свинячого крику, свідок хріновий.

— Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Слідчий Величко говорив це з неприхованим жалем, і я не образився. Я розумів його.

5.

Мені страшно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати.

Але я відчував потребу провідати свого вчорашнього співпляшника. Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

— Слава Богу, а я вже думаю... Давай, це саме, завалюй... Шурки нема, пішла домовлятися про якусь справу... Я її вранці не зустрів з поїзда, сам розумієш... Ми з тобою щас горілочки... Нерви заспокоїмо...

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже стежив за тим, як із холодильника на кухонний стіл перекочували ковбаса, сир, сало, солоні огірки і, нарешті, пляшка «Мягкова». Почата на третину. Чомусь саме ця почата півлітрівка остаточно відбила в мене охоту сідати за стіл і викликала незрозумілу відразу до всього, що відбувалося.

— Не буду я з тобою горілку дудлити. Не хочу.

— Ну чого ти, чого ти! — загундосив Сєва. — Я винен хіба, що ти... це саме...

— Гаразд. Давай розповідай.

— Ну, коротше, вранці Наталку двірник знайшов, — Сєва, як і слідчий Величко, теж намагався не дивитися на мене. — Опізнали її швидко, сусідка по кімнаті сказала, що Наталка увечері до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я... Свєтка — в крик, я з бодуна не тямлю нічого... Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати мій приятель пішов... Ти, тобто... Що мені було робити? Вони б мене забрали, якби я твоєї адреси не сказав... А ти ж Шурку знаєш... Пояснювати все це...

Логіка у його вчинках була справді залізна.

— Я, між іншим, загриміти міг.

— Хто тобі винен узагалі!

— Дівчата вчора торочили про якогось маніяка... Знаєш щось?

— Та базікали різні дурниці. Свєтка мені потім розповідала, тільки, думаєш, я пам’ятаю? — Сєва зітхнув і почухав маківку. — Як ти викрутився? Що запитували?

— Тобі яка різниця! — у мене зникло бажання взагалі з ним говорити.

— Ну як хочеш... Може, справді, давай по кілька грамів?

— Шурка запах унюхає, скаже — алкаш. Бувай, пішов я...

6.

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже особу мою, звичайно, перевіряли, редактор, без сумніву, поцікавився, у чому справа, йому пояснили...

Мабуть, він так само пояснив тим ментам, кому моє прізвище нічого не говорить: від заснування «Міських новин» відділ криміналу тримався на матеріалах Андрія Шкаради, а сам Андрій Шкарада, тобто я, відрізнявся від переважної більшості кримінальних репортерів тим, що продав успадковану від бабці хату в селі Патюти на Чернігівщині, а потім цілеспрямовано використовував десятки, двадцятки, навіть сотенні зелені купюри з портретами американських президентів на невеличкі премії тим людям, котрі могли допомогти з інформацією.

Бабина спадщина швидко закінчилася, але наш відділ криміналу на той час мав стабільні джерела інформації, тому «Міські новини» могли давати найповнішу інформацію про кримінальне життя Києва. Звичайно, всього ніхто за сто баксів не розповість, більше того — все не завжди дозволено друкувати. Та попри це нашим публікаціям довіряли більше, й надалі я міг розраховувати на допомогу ментів і навіть до певної міри користувався довірою криміналітету. Словом, став популярним у певних колах кримінальним журналістом, не зміг вчасно зупинитися, загрався, втратив пильність, перестарався, кілька разів, скориставшись довірою редактора, підготував аж надто ризиковані публікації. Вже потім, у лікарні, я зрозумів — є такі шпарини в дверях, куди не бажано пхати свого цікавого носа. А якщо вже запхав — мовчи собі в ганчірку. Добре, коли за свою самовпевненість сам платиш...

Після того, як до моєї дружини навідалися ті, чиї інтереси напряму зачепила моя чергова сенсаційна стаття, після того, як дві доби вона просиділа гола у вогкому підвалі, нема нічого дивного, що пішла від мене без жодних пояснень, швидко знайшла перспективного іноземця і гайнула подалі від усього цього криміналу.

Ну, а я... Що я... Була розмова зі шефом, він усе зрозумів, здійснили перестановку в редакції, тож тепер колишній кримінальний репортер пише про відкриття виставок і театральні прем’єри. Зрештою, культура — теж непогано, тут такі пристрасті — крутіше за блатні розбірки... І в голову митці один одному теж цілком спроможні дати. Коротше, час минув, усе почало забуватися. До сьогоднішнього ранку.

Сьогодні я відчув, як десь у середині ворухнулося щось давно забуте. Повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і тим небезпечне бажання запхати голову у вир подій, що відбуваються у студмістечку, де я свого часу прожив п’ять років і яке бачило все. Будь-які прояви юнацького незрілого божевілля.

Окрім серійного маніяка-вбивці.

Робоче місце 1

1.

— Ганьба п’яниці й дебоширу, — без посмішки привітав мене Володька Ситник, заввідділу культури, отже, мій безпосередній начальник.

— Уже всі знають? — я потиснув йому руку і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився на краєчку свого робочого стола.

Узагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Таких, як вона, серед київських журналюг можна перлічити на пальцях. Не в кожній редакції відділ спорту очолює жінка, до того ж колишня спортсменка. До того, як прийти в журналістику, вона займалася легкою атлетикою. Якщо синтезувати всі чутки, які про неї переповідали, то виходила повчальна історія. Алевтина Бойко вперто займала друге місце в чемпіонаті тоді ще Радянського Союзу з легкої атлетики серед жінок. Найімовірніше за все, це була її межа. Однак самолюбство брало своє, і спортсменка почала захоплюватися різними гормональними препаратами, багато з яких були їй протипоказані. Внаслідок її голос загруб, а зовнішні риси почали дедалі менше бути подібними до жіночих.

Вона ледь не догралася — її могли дискваліфікувати, зловивши на допінгу, але отримана під час одного з тренувань травма хребта зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт.

Деякий час була у депресії, кажуть, пила, і це стало приводом для розлучення з чоловіком, відомим радіожурналістом. Згодом екс-спортсменка опанувала себе. Вдруге так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Коли я вперше побачив Алевтину Матвіївну, це була істота середнього роду: коротка стрижка, величезні окуляри в жахливій оправі, зовсім без косметики, джинси, незмінна сигарета, затиснута в тонких губах. Пересувалася вона мало не стройовим кроком, посміхалася вкрай рідко. Але справу свою знала чудово, до неї як до професіонала ніколи претензій не було. Хто охрестив її Тітонькою Конякою — невідомо, одначе прізвисько підходило ідеально.

Узагалі-то її відділ донедавна займав окремий кабінет. Але фінансова криза і все таке, тому кілька кабінетів на нашому поверсі здали під офіс якимось незрозумілим бізнесменам. Своїх працівників, звичайно, потіснили, і таким чином відділ культури та відділ спорту опинилися в одній кімнаті.

— Ти в нас герой дня! — Валера відкинувся на спинку стільця. — Вчора були лягаві, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

— Смійся, смійся...

— А смішного мало, — буркнула Тітонька Коняка. — Напитися до такого, аби з поліцією шукали, зовсім не по-спортивному.