280 днів навколо світу. Том 2 ebook

Частина 4. Антарктида: до і після

Багато років я розмірковував про феномен мрії. Як часто це хитке, мінливе, а іноді незрозуміле відчуття штовхало мене вперед? І де та межа, після якої рух до мрії вже перестає бути розвитком та починає сковувати і поневолювати особистість? Чи траплялося мені заступати за цю межу? Чому придбання спорткара зазвичай вважають реалізацією дитячих комплексів, а за навколосвітню мандрівку поважають? Як я сам можу оцінити своє наближення до мрії? І те, що зараз я перебуваю до неї ближче, ніж будь-коли в дитинстві?

Я міркував про сенс і довго намагався згадати, коли народився цей потужний порив. У дитинстві, юнацтві чи взагалі в мить моєї появи на світ Божий? Та напевно знав одне: я ніколи не звинувачував себе за це прагнення і за рішучість втілити все задумане за всяку ціну. Завжди був упевнений, що скніти звичайним життям, нічого не прагнути й невпинно перекладати відповідальність на інших або обставини — набагато легше. Простіше, ніж шукати можливості. Простіше, ніж на рік залишити бізнес, дім і сім’ю, кохану жінку, милих собак і помчати за мрією. Набагато легше, утім не в цьому випадку. Ужитися у своїй голові з тим Артемієм, який навіть не спробував здійснити мрію, я не зміг би.

Та й не пробачив би собі у старості фрази: «Шкода, що не зміг».

Тому я ризикнув — і тепер долав буремний шлях до найнезвіданішого континенту. Настала його пора, і настав мій час.

День 107

Сантьяґо, Чілі

45 540 км шляху

Уранці нового дня вдаватися в глибокі роздуми під час сніданку вже не склалося — я мав виїжджати в аеропорт Сантьяґо. Там я мав зустріч із першою людиною з трійці ванлайферів, з якими подамся до Антарктиди, — Тетяною.

Приблизно за рік до навколосвітки мені зателефонувала Рахель — дружина соліста гурту «Мачете» Ярослава Малого:

— Тьомо, виручай. Близька подруга у скруті: болісне розставання. Уже несила спостерігати страждання. У вас у поїздках люди часто оживають — допоможи її переключити. Куди найближчим часом її можна відправити?

— Та ти не хвилюйся. У нас крутіше, ніж на прийомі в особистого психолога, — усі радощі загострюються. Розважимо твою подругу добряче. Нумо подамося з нею в Гімалаї.

— Дуже добре, там про вічне точно думається легше.

І ми спорядили Тетяну в Гімалаї. У цьому трипі я участі не брав, тож познайомитися з нею не встиг, та приятелі з групи розповідали, як ця поїздка її врятувала і по-справжньому перезавантажила. А після повернення, вже в Києві, усі пасажири літака аплодували не пілотові, а Тетяні. Бо чоловік, з яким вона до від’їзду розлучилася, зустрічав її в аеропорту з квітами, очікуючи аж годину через затримку рейсу. Цю історію я згадав у машині дорогою в аеропорт, і на душі стало дуже тепло. Люблю, коли в наших приятелів після мандрівок життя змінюється на ліпше. Буває, півроку мине, у тебе сто разів усе змінилося, ти про якийсь досвід і думати забув, і раптом — от! — прилітає пост або повідомлення у Facebook про те, як зі зміною погляду на дійсність підмічаєш дива, що трапляються в житті. Сім’ї міцніють, зустрічаються половинки, бізнес-партнери знаходять спільну мову. Таке часто буває. І щоразу думаю: все не марно!

Я під’їхав до виходу з терміналу. Ну де ж ти, легендарна Танюхо, яка здолала височенні Гімалаї і нині прагне до холодних вод Антарктиди? Нумо виходь! Ось пройшов яскравий рюкзак із прив’язаними мотузкою черевиками (бо саме вони завжди не вміщаються в рюкзак), ось іще парочка явних туристів-далекобійників. І тут з іншого виходу терміналу — явно найяскравіший елемент рейсу, який щойно прибув: пофарбоване в сліпучо-білий колір волосся, яскраво-рожевий спортивний костюм, окуляри з гордим написом «Шанель» та ідеальний свіжий зелений манікюр. Я спочатку навіть не второпав, чому ця панянка прямує до мене.

— Салют! — привітно помахала панянка, підійшовши впритул до машини.

— Здрастуйте... — невпевнено кивнув я. — Ви до мене? — тупішого запитання, певно, годі й шукати.

— Ну, це ж ви — Артемій Сурін?

— Так! — різко схаменувся я, вибігаючи із салону, щоб допомогти їй з речами. — А ви — Тетяна?

— Ну та хто ж іще, — хихикнув рожевий костюм. — А ви в цьому кінці атласу чекаєте ще на когось?

— Та ні, лише на вас, — я й досі був ошелешений.

Зазвичай, збираючись у подорож із ванлайферами, завжди намагаюся заздалегідь якомога більше довідатися про людину — чим живе, як збавляє дозвілля; фото у Facebook переглядаю. Так легше налаштуватися на одну частоту з людиною, і коннект відбувається швидше. Одначе Тетяну я уявляв зовсім іншою. І з першої хвилини зрозумів, що до цього персонажа потрібно шукати якийсь особливий підхід. Сподіваюся, що часу в нас для цього вдосталь: попереду чотири довгі дні шляху в машині до самої Ушуаї, а потім іще десять днів мандрівки. Ми вже стартували від аеропорту, і я ледь себе стримував, щоб не вимовляти думки вголос. Проте, ймовірно, занадто помітно зиркав правим оком, щоб ліпше розгледіти свою супутницю.

Отже, що ми маємо? Гламурна діва зі Хмельницького з трохи дооформленими губами й витонченою фігуркою, яка роз’їжджає на новому рейндж ровері. За зовнішнім виглядом було зрозуміло, що, поки ми запасалися термосами й вовняними шкарпетками, вона здійснила набіг на салони краси, аби на світлинах не схибити перед подругами. Усе Тетянине єство боролося з пересічним провінційним минулим, чим цю простакуватість дедалі підкреслювало. Тож мені дошкуляло одне: хто ж усі ці «Антарктиди» спонсорує?

Одначе Тетяна швидко погамувала монстра моєї цікавості й розвіяла мої міркування щодо її статусу утриманки. Украй хутко з’ясувалося, що вона сама займається доволі серйозним бізнесом — постачанням фруктів і овочів, причому не лише до України, а й до кількох країн Європи. А з першого погляду і не скажеш. Щиро кажучи, і з будь-якого іншого теж — уявити її командувачем масштабного завантаження огірків із помідорами я так і не спромігся. Тетяна була класичною гламурною павою, яка абсолютно незбагненно намагалася звести докупи бажання вбиратися в латексний леопард, управляти людьми і обов’язково вирізнятися незвичайними хобі. Повільні похитування з фітнес-м’ячем на пілатесі богемі не пасують — такі жінки народжені, щоб дивувати. Приміром, ходити в експедиції до Антарктиди.

На початку шляху за вікном мріли вкрай одноманітні пейзажі, тому моя нова знайома затято намагалася прикрасити нашу дорожню дійсність і розважити мене елітарними історіями зі свого життя. До кінця першого дня я вже знав перелік тих, з ким у неї нічого не склалося, а також тих, із ким щось могло скластися, якби вони лишень наважилися.

— Узагалі ти, Артемію, прошу, не ображайся, та яка від вас, мужиків, користь? — томно закочуючи очі й закидаючи ноги на торпеду, завела знайому мені пісню Таня.

— Не второпав наїзду! — я вдав, що образився, хоча вже приблизно розумів, що перлів від подруги буде багато — хоч у блокнот нотуй.

— Ну реально. Хоч на кого з колишніх гляну — ну всі немочі якісь. І в усіх подруг чоловіки такі самі. Навіщо їх взагалі заводити?

— Але чоловіки ж не кошенята, щоб їх заводити. А ти чого взагалі від мужиків чекаєш?

— Життя я чекаю, жит-тя! — карбуючи, звернулася чи то до мене, чи то до Всесвіту Таня. — Розумієш? Щоб поруч із мужиком дихати на повні груди хотілося. Прокидаєшся вранці — і жити хочеться.

— Якось підозріло опис мужика із сенсом життя перетинається, — засміявся я. — Може, від нього користі все-таки трохи більше, ніж тобі здається?

Є така штука — називається «синдром попутника». Це коли ти все життя проблеми носив у собі, ні з ким не ділився, а потім раптом сів у потяг Харків–Ужгород, знайшов у купе жертву і впродовж доби в дорозі виливав їй увесь свій біль. Жертва начебто спочатку із захопленням слухала — адже чуже горе завжди цікаве, — а вранці вийшла з поїзда з відчуттям кволості й ніяк не добере, чому ж на душі так бридко. Ніби нею скористалися як сміттєвим баком. Я такі речі давно підмітив і в ці ігри не граю. Можу вислухати й підтримати, але через себе не пропускаю, тому подібні історії сприймаю байдуже.

З позиції відлюдника в навколосвітці, який уже давно переймається геть іншими речами, такі мелодраматичні розповіді почасти були навіть цікаві. Як кумедне нагадування про те, що десь і досі існує той реальний світ, у якому люди ображаються одне на одного через невиконані обіцянки, споруджують повітряні замки та обманюють себе, кричать і гепають дверима. У моєму житті такого не траплялося вже давненько, тож здавалося, що й усі живуть, як ми з Марусею, — просто насолоджуються часом разом. Коли ти днями заклопотаний, доходиш нестандартних рішень, наражаєш на ризик плани, а іноді й життя, сваритися через дрібниці здається безглуздям.

І оскільки драматичні етюди Тані були направду гостросюжетні й захопливі, а їхати в цілковитій тиші чотири дні не хотілося, її розповіді я не перебивав. А періодично ще й підбадьорював усякими «Та невже?!», «Ото дивина!», «А він що натомість?».

На ночівлю першого вечора ми облаштувалися в популярному для Чілі форматі: винайняли затишну садибу, кабаньяс. Це коли на додачу до кімнат отримуєш цілий двір неляканої живності — кішки, кури, гуси тощо. Навіть дві козулі спокійно вешталися територією, аж ніяк на нас не зважаючи. Крім господарів і домашніх тваринок — нікого. Глибока приємна тиша, чути тільки, як перед заходом сонця гудуть комарі.

Усередині будинку все було обставлено затишно й дуже по-домашньому, у стилі «рустик»*. Круглий дерев’яний стіл із різьбленими ніжками й п’ятилітровою діжкою вина зверху. Мила кухня з колекцією чавунних чайників і джезв для кави. І найголовніше — дві окремі спальні. На стінах то тут, то там розвішано пам’ятний посуд, приладдя для полювання і, мабуть, геть усе, що не вміщалося в маленькі скляні серванти на тонких ніжках. Запилюжений жах для української ґаздині, гордість для чілійської — ці предмети були дуже самобутні й цікаві, тому ми роздивлялися й торкалися їх добрячих дві години.

Настрій був такий спокійний, що не хотілося навіть голосно розмовляти або ділитись якимись враженнями. Тому Таня просто знайшла в колекції найкрасивіший чайник з тонким носиком, ми заварили збір трав і почастувалися тутешнім медом із перцем чилі й базиліком. Смак злегка незвичний, але дуже приємний і поколює на язиці. Після такого лагідного вечора в цій тиші я спав як бабак — тому вранці був бадьорий і ладний рушати в дорогу вже на світанку.

Щоправда, лише я. Таня, як личить пані, яка себе поважає (а в її випадку — аж занадто), украй довго ніжилася в ліжку, а потім іще довше збиралася, наводячи красу перед дзеркалом у кухні (для кого, Таню?). Її зовсім не обходили ані мій поспіх, ані плани до вечора встигнути в Пуерто-Монт до закриття рентала. Довелося включити менеджера у стилі «циґель, циґель, ай лю-лю». Тільки після цього ми нарешті вирушили в дорогу. На годиннику вже була 11:00!

Тепер ландшафт за вікном став помітно цікавіший. Із кожним новим десятком кілометрів на горизонті виростали дедалі гостріші гірські масиви, які відволікали від нескінченної білої розділової смуги перед автомобілем. Кульмінацією стала провінція Осорно з однойменним вулканом, де ми і вирішили зупинитися. Удалині перед нами замріла засніжена верхівка велетня, здіймаючись на дві з половиною тисячі метрів угору. Поки ми пробиралися звивистою дорогою національного парку, верхівка то зникала, то знову з’являлася в найнесподіваніший момент. «А він відповідає своїй назві — цей вулкан-бешкетник», — подумав я, посміхаючись.

Коли ми нарешті дісталися підніжжя і змогли розгледіти пейзаж уповні, не відволікаючись на дорогу, картина здивувала неймовірно. На диво фотогенічно розміщений між двома озерами з чистою бірюзовою водою і з практично ідеальною конусоподібною формою, вулкан точно міг позмагатися красою із самою Фудзіямою. Тепер я зрозумів, чому Осорно називають американським двійником. Найбільше тішило те, що це потрясіння було раптовим. Коли приїжджаєш дивитися на Фудзі-сану (як її шанобливо величають самі японці), то мимохіть очікуєш: «Авжеж, мене це подивує!». І вона, звичайно, дивує, але в неї й вибору іншого немає. А тут ти стоїш, як чистий білий аркуш, вбираєш фантастичність моменту і просто думаєш: «Гай-гай, ну як же все-таки це красиво й несподівано!».

Я був не першим ходисвітом, якого зачарував Осорно. Далекого 1835 року Чарлз Дарвін, теж здійснюючи трансконтинентальну мандрівку, з цього самого місця спостерігав за виверженням вулкана. Осорно вважають одним із вулканів, які на півдні чілійських Анд найчастіше вивергаються, і корабель «Біґль» приякорився в бухті порту Сан-Карлос саме вчасно.

Я насолоджувався красою панорами й намагався уявити: якою була та дарвінівська навколосвітка? З якими небезпеками зіштовхувала, як близько підводила до межі? Як було вирушати в дорогу два століття тому, навіть не знаючи напевно, де межі твого світу?

У нас були різні можливості, бажання, цілі. Я їхав заради самого життя, відчуття його повноти, розширення світогляду й розуміння світу. Дарвін — як натураліст і геолог — з метою дослідити ландшафт, коралові рифи та описати флору й фауну. Дарвін спостерігав і позначав на мапі точні обриси територій, я забивав точку в навігаторі і знав, куди має привести дорога. Він чорнилом фіксував спогади в «Щоденнику дослідника», я знімав кадри на сучасні дрони і постив враження у соцмережах, умить інформуючи тисячі людей. Про відкриття і враження Дарвіна довідалися через роки, а мої читали і коментували через секунди після написання. Ми подорожували ніби в різних реальностях, проте з однією мрією — пізнати світ, у якому живеш, і розповісти про нього у книгах: як його влаштовано, які закони тут діють, де наше місце в ланцюжку і як його правильно зайняти.

Незнання, чи надійшов до Пуерто-Монта мій перміт на виїзд із Чілі, спонукало тиснути на педаль газу і хвилюватися. Я не міг дозволити собі ні дня затримки, бо тепер від мене залежали ще й інші люди. Знаючи особливості роботи південноамериканців, можна було очікувати будь-чого, а я аж ніяк не хотів укотре ламати голову над тим, як прискорити і без того шалений темп. Хоч я і квапився, та дісталися ми до міста аж під вечір, після закриття ренталу. Зарадити нічим, а хвилювання мусив перебороти — тому ми вирушили на набережну в пошуках ринку з рибними ресторанчиками.

Пуерто-Монт — галасливе портове місто, розташоване в холодній затоці Тихого океану. Тут завжди зупиняються експедиційні та круїзні кораблі, а голодні й ладні витрачати гроші моряки виходять на полювання. Тому в культурі торгівлі, їжі та випивки давно змішалися звичаї різних континентів. Цього разу ми вирішили залишити вино до не такого турбулентного часу й пройшлися американським стандартом, замовивши дві склянки солодового віскі з льодом. Третього дня спільної мандрівки спілкуватися стало значно легше й веселіше. Вечір у вогнях портового міста, спільне передчуття експедиції і відмінний віскі сприяли тому, щоб розбалакатися й потоваришувати. Я зрозумів, що Тетяна хоч і пустотлива, але все одно наша людина. І якось непомітно для нас обох вона стала просто Танюхою.

— Слухай, Таню, а навіщо ти взагалі в Антарктиду їдеш? — після ще одного ковтка благородного напою запитав я.

— Тобто? — пронизливо глипнула на мене Танюха.

— Ну який тобі в цьому прикол? Це ж дуже дорого, та ще й некомфортно. Могла б зараз спокійно відпочивати на островах, а їдеш у машині в компанії ледь знайомого мужика вже три дні без зупинки. А далі буде ще «веселіше».

— Таж острови відвідував кожен! Цим нікого не здивуєш.

— А кого ти дивувати замірилася?

— Нікого, — злегка забарилася із відсіччю Таня, — просто так... Щоб аж «ВАУ!». Та й спроможний на таке не кожен. А з-поміж моїх знайомих узагалі ніхто.

— Так ти будеш найпросунутіша мандрівниця серед них опісля цього?

— Ну ясна річ! А ти знаєш щось крутіше за експедицію до Антарктиди? Мені навіть уявити складно. У Гімалаї сходили вже всі, на вулкани піднялися, над рисовими терасами пофоткались... А от в Антарктиді багато твоїх знайомих було?

— Небагато, проте були.

— Ну це ти в таких колах обертаєшся, там вибірка інша. А звичайним людям до цього дуже далеко.

— А якщо хтось із подруг задере носа й наважиться пхатися до Антарктиди через місяць? — вирішив налякати я, переходячи на шепіт. — Куди далі подасишся? Хіба що на Місяць, — і так голосно розреготався, що на нас обернулася парочка, яка сиділа за сусіднім столиком.

Ну я реально був упевнений, що в ім’я своєї екзотичності Таня ладна чкурнути в космос у пошуках селфі з рептилоїдом.

— Та чого ти дочепився? Я щось не те бовкнула? — по-дитячому надула нижню підкачану губу Таня.

— Та все гаразд, Танюхо, я ж по-доброму. Просто зрозуміти тебе хочу, от і докопуюся. А нумо ще по келишку?

— Ну, нарешті бодай щось нормальне запропонував! Я ж усе-таки у відпустці! — Таня здійняла руку в повітря, голосно клацнувши пальцями. — Офіціанте!

День 110

Пуерто-Монт, Чілі

46 843 км шляху

На ранок я вилетів з контори ренталу із заповітним дозволом у руках і посмішкою на всі зуби. Тепер шлях відкрито, на цьому залізному коні можна виїжджати за межі держав.

Видихнув і, не гаючи ні секунди, рушив до національного парку, де ми мали перебратися до Аргентини неподалік містечка Сан-Карлос-де-Барілоче. Швидко доїхавши до кордону, ми подолали частину Чілі й одразу метнулися на південь територією парку. Та буквально хвилин через десять на противагу гарному зеленому серпантину почали поставати якісь сірі засохлі дерева, а згодом ми потрапили в справжнісінький мертвий ліс. Спершу ми подумали, що під час недавньої пожежі дотла вигоріла якась ділянка парку, утім кінця-краю тій чорноті не було, а кордон Аргентини все не з’являвся. Судячи з усього, річ була не в пожежі.

Антураж дедалі напружував. Поблизу — низько звисають з дерев сухі мляві гілки, що можуть відламатися будь-якої миті й проламати дах машини. Відводиш погляд — і вдалині чорніє жахливе місиво. І не видно ні слідів міста, ні кордону, ні взагалі когось живого. Двадцять хвилин такої дороги, тридцять, п’ятдесят — та де ж та Аргентина?

— А хай йому! — не витримала Таня, чого і слід було очікувати. — Як довго я це терпітиму? Я собі не так Аргентину уявляла!

— То це й не Аргентина ще.

— Тобто? — здивувалася Таня. — А що? Із Чілі ми ж давно виїхали! — Терпець їй явно уривався.

— А ти вже здолала уявну митницю й кордон? — я посміхнувся і спробував розрядити обстановку: — Може, і мені штамп у паспорті наворожиш?

— Невдалий жарт! А ти взагалі знаєш, куди їдеш? Може, поворот якийсь проґавив? Або не там кордон проминули? Ти вже тут бував? — почала сипати істеричними запитаннями Таня.

Я вже роззявив рота пожартувати, що зараз висаджу, проте швидко прикусив язика і збагнув: не на часі, бо виверження вулкана, яке ми пропустили, може наздогнати мене наразі. Тому просто підбадьорив панянку й пообіцяв, що скоро доїдемо. Мабуть, своїм напруженням Таня так сильно на­електризувала простір, що ми практично одразу ж знайшли, що шукали. Коли цифри на одометрі перевалили за п’ятдесят кілометрів цієї страшної дороги (у прямому сенсі слова — сірої зони), а думка розвернутися вже не здавалася безглуздям, удалині я нарешті угледів щось схоже на будівлю. Примружився, намагаючись розгледіти обриси, і дужче втиснув у підлогу педаль газу, аби швидше наблизитися до цивілізації. «Так! Це все-таки кордон. Ура! Але чому ж такий величезний буфер між двома країнами?»

Поки прикордонники перевіряли наші паспорти і ставили штампи, я розгадав секрет останньої години нашого життя. Ми не потрапили ні в який портал і не випали з реальності. Виявилося, що ця ділянка національного парку — просто нічийна прикордонна зона, яка не належить жодній із країн. Це все одно здавалося дивним, утім вже пояснювало достатньо.

З першого погляду стало помітно, що в економічно-інфраструктурному плані Аргентина програє і видається біднішою за Чілі: одразу ж помітно гірше покриття доріг, уздовж яких вишикувалися ветхі, втомлені будівлі з облупленою штукатуркою, та й загалом злегка повіяло нуждою.

Причина доволі банальна і трапляється в багатьох країнах не тільки Південної Америки, а й Азії — Аргентина неприйнятно довго бовталася в соціалізмі, тимчасом як Республіка Чілі швиденько зметикувала й узялася рухатися західним шляхом. Майже через півроку подібне спостереження зрине в мене на кордоні Таїланду і М’янми — і я знову подивуюся, якими несхожими можуть бути сусіди.

У решті найпівнічніша частина Патагонії — верхівка Сан-Карлос-де-Барілоче — тішила яскравою природою і неймовірними формами скель, укритих густим темно-зеленим мохом, що після зчорнілого лісу на межі країн скидався неймовірною оазою, натрапити на яку ти вже й не сподівався.

Через кілька годин шляху гори залишилися позаду, рельєф почав перетворюватися на величезні курні долини, розрізані тонкою смужкою дороги, якою ми й курсували. То он ти яке, справжнє серце Патагонії!

Жуль Верн як завжди точно описав цей закуток планети арауканським терміном «пампаси», що означає «рівнина трав». І правда: усі ці пампаси були повністю встелені заростями мімози, яка пробилася крізь жовту глиняно-піщану породу.

— Ні Бога, ні владаря! — вигукнув я знайому з дитинства фразу, що належала Кау-Джеру, одному з моїх улюблених героїв Жуля Верна. — Тепер я добре розумію, чому про це місце він відгукувався саме так!

Хоча Танюха й щиро намагалася зображати, що її охопив дух авантюризму і їй нетерпеливиться мерщій випробувати на собі всі скрути і звитяги справжнього дослідника, було видно, що мій темп і некомфортні умови їй давалися непросто. Усе, що мені дісталося від чілійського рентала, — розбитий хюндай, який трясся і гримів всю дорогу, він викликав у неї якщо не сильну мігрень, то явне відторгнення. Вона постійно намагалася відшукати в нашій розвалюсі звичні фішечки білосніжного рейнджа зі шкіряними сидіннями і щоразу лишень розчаровувалася.

— Фу-у-у, тут навіть повітря із кондиціонера якесь затхле йде. Відчуваєш? Гіркою старою оливою смердить. Дихати неможливо. Зупини машину! Та і як ти взагалі такий тривалий час сам за кермом? У тебе нога не відсохла ще на педаль постійно тиснути? Навіть у мене ноги заніміли! Ну, довго ще їхати? Та і як довго ще цей скрип колодок слухати? Включи хоч музику!

І ще мільйон варіацій того, як маленька дівчинка могла б старанно вередувати перед татом, аби він купив їй морозиво чи принаймні взяв би на ручки. Утім я просто їхав із застиглим обличчям, жодним м’язом не реагуючи на ці викрутаси.

Хоча щодо машини я був із Танею солідарний: мене теж дратувало, що з пришвидшенням до нещасних 110 км/год її вже починало трясти так, ніби ми заходили вертольотом на важку посадку. Бардачок постійно зрадницьки розчахувавсь, і весь вміст обов’язково вивалювався Тані на ноги, залишаючи плями на дорогезних нових джинсах, які вона спеціально купила «для поїздки», — і щоразу це доводило її до сказу. Зовнішній дискомфорт мене не обходив, а от технічні можливості автомобіля непокоїли добряче. У пустельній нескінченності Патагонії, де заправки трапляються одна на 300–400 кілометрів, а бачок бензину розрахований на 40 літрів, максимального ходу машини на 300 кілометрів могло просто-таки не вистачити. Я розумів: якщо ми десь зупинимося, не факт, що за весь день повз нас проїде бодай хтось, а тим паче ладний допомогти. Тому я максимально економив пальне, але уникнути межі фолу так і не вдалося.

Укотре, коли стрілка бензобака розрізала стрічку і посунулася за червону лінію, навігатор підказав нам звернути з основної дороги на ґрунтовку. Іншого варіанту не було, тому, зітхнувши, я з’їхав, знизивши швидкість до мінімуму, щоб не занапастити машину. Не допомогло. Судячи з некерованості й того, як нас підкидало, вона сама ніби планувала нас спекатися. Дорога теж не давала розслабитися: на особливо великих валунах і крутих поворотах колеса кидало так, що я ледь утримував кермо в руках.

— Що-о-о за-а фі-і-ігня-а? — мимохіть роблячи голосом акцент на кожній купині, викрикнула Таня. — До-о-вго ще та-а-ако-о-ою доро-о-ого-ою їха-а-ати-ме-мо-о?

Ну, думаю, це питання непросте. Відповідно до навігатора, приміром, такого бездоріжжя ще кілометрів сорок лишилося. Проте в задачці маємо ще одну змінну: лампочку бензину. І от щодо неї нас вистачить максимум кілометрів на десять, не більше.

— Ско-о-оро зу-упи-и-инка! Не пе-е-ере-е-ейма-айся! — весело викрикую у відповідь, не уточнюючи, де саме вона трапиться і як довго триватиме. Проблеми ліпше вирішувати тоді, коли вони виникають.

У якийсь момент повз нас прогуркотіла величезна вантажівка. «Вправні тутешні, — промайнуло в мене в голові, — я тут ледве ворушуся, а вони ще й ганяють». Куряву розвів таку, що кілька секунд їхали навмання. Зате, коли цей піщаний туман розвіявся, за ним з’явилося кілька будівель.

— Фініш! — із полегшенням видихнув я, вискакуючи з машини. — Тут на станції має бути заправка! Але... це не точно, — розгублено додав уже секунд через двадцять, коли стало зрозуміло, що бензином тут і не пахне. У всіх значеннях слова.

Виявилося, що ми просто забрели на відсторонену від усього світу ферму. Проте вибір я мав незначний — шанс усе одно варто використати: або бензин, або нічліг. Машина все одно вже не заведеться.

З першого погляду на ферму я зрозумів: щодо нічлігу — скасовано. Я був цілковито розчавлений видовищем на відміну від Тані, яка взагалі з машини ще не вийшла. Склалося враження, що тут або ніхто не замешкує, або животіють неймовірні свині. Навколо будинку все завалено якимись балками з іржавими цвяхами, а зверху присипане курячим послідом. При порозі стояли тазики з каламутною смердючою водою і білизною в них, що вже давно закисла. Кожен клаптик і кожна дрібничка були достоту брудними і цвілими, що торкнутися було боязно. Тому я намагався проявити дива гнучкості й з кожним кроком здіймав ноги майже до грудей, скидаючись на переляканого страуса. Головне — нічого не зачепити... Згадав, як у дитинстві грали з друзями в знамениту проходку під мотузкою грудьми вгору. Тоді чомусь було веселіше.

Усередині будинку окрім побутового сміття виявилося ще й органічне, і в ніс ударив неприємний їдкий запах гнилі. Господарів, здається, не збентежив ані мій злегка гидливий вигляд, ані я — як явище загалом. Посеред кухні (вона ж спальня, вона ж і ванна) прямісінько на підлозі розсілося вгодоване сімейство, чимдуж захоплене аж ніяк не низьковуглеводним обідом. Перед ними, в імпровізованому колі з пожирачів, стояв рожен із розчепіреною навсібіч величезною тушею свині. Кожен своїм ножем відрізав від неї ласий шматочок. Мені не хотілося переривати цей акт, але чекати, поки їхні шлунки заповняться або ця величезна туша закінчиться, часу не було.

— Disculpó**, вибачте, будь ласка, ми мандрівники, у нас закінчився бензин. Ви нам допоможете? У вас можна купити паливо? — обережно поцікавився, зазираючи в двері.

У відповідь на мене подивилося чотири пари здивованих очей. Мабуть, гості тут все-таки бувають нечасто.

— Do you speak English?*** — уточнив про всяк випадок, уже за поглядами розуміючи безглуздість свого запитання.

Гаразд, мову жестів іще ніхто не відміняв. Ламаною іспанською з активною жестикуляцією я пояснив, що машина зупинилася і їхати далі без бензину ми не можемо. Глава сімейства мовчки й уважно стежив за рухами мого тіла, потім нарешті второпав, чого я намагаюся добитися, підскочив (так хутко, як зміг) і подався з кімнати, нічого не пояснивши. Його дружина й замурзані нащадки лишень знизали плечима й відвернулися, щоб продовжити бенкет. Гість я хоч і рідкісний, та все одно не такий уже й цікавий. Мені нічого не залишалося, окрім піти за господарем — недарма ж він відірвався від свого соковитого шматка свіжини. Може, дійсно за припасеною каністрою бензину пішов? Хвилин п’ять він копирсався у своїх гаражних завалах, постійно викрикуючи лайки (з огляду на тон) незрозумілою мені мовою. Потім гуркіт на секунду стих, і мужик вийшов у двір, притягнувши за собою якусь іржаву громадину.

— Тут! — грізно відрубав він, тицяючи пальцем у шматок металобрухту на підлозі.

— Що «тут»? — не зрозумів я.

Він клацнув, мабуть, бажаючи підкреслити моє тугодумство, і роздратовано вивалив купу іспанського тексту, з якого я усвідомив, що ця стара штука — двигун. І якщо я хочу отримати з неї бензин, то можу його тільки потягнути трубкою, бо інакше його звідти не вилити. Поки я намагався зрозуміти, що відбувається і з якого боку ліпше підступити до цього движка, фермер великодушно приніс і кинув поруч із ним на підлогу брудну трубку, що раніше призначалася незбагненно для чого. Зібравшись із думками, я нарешті став на коліно, аби втриматися, і почав повільно потягувати бензин із трубки, щоб той полився з двигуна в каністру й не встиг потрапити мені до рота. Для цього потрібно було робити сильний гучний видих, а потім знову і знову торкатися злощасної смердючої трубки. Після четвертої спроби я почув:

— Тьомо, що ти робиш? — Таня стояла за моєю спиною, тримаючись рукою за дерев’яний перекошений паркан, щоб не впасти від сміху. — Ти трубку смокчеш? Ги! — Вона явно занудьгувала в машині, але навіть не очікувала, що тут на неї чекає ОТАКА розвага. Схаменувшись, що пропадає контент, різко потягнулася за телефоном.

— Танюхо, хай тобі грець, не знімай! — вичавив із себе я, задихаючись. — Я взагалі-то для нас обох стараюся!

— Ха-ха-ха, я в таких випадках зазвичай теж так кажу! — іще дужче зайшлася радістю моя супутниця. І раптом різко схаменулася: — Стій!!! Це ж украй небезпечно! Якщо потрапить у стравохід, може спричинити кровотечу! Або набряк! Тьомо, сті-і-ій! — уже в розпачі кричала Таня.

Щоправда, ці слова долинали до мене вже якось здалеку, голова йшла обертом, зненацька мене почало навіть нудити. Бензину хлептанути не встиг, але парами надихався добряче. Слизову подразнило, і я спершу гадав, що все минеться після спльовування гіркої масної слини, утім подразнений шлунок не витримав і почав трясти мене в болісних нападах блювоти. Таня ж продовжувала знімати мої муки на камеру, вирішивши, що я захочу зберегти цей момент на згадку, чим добила мене остаточно.

Господар ферми теж особливо допомагати мені не збирався, тому, скориставшись моментом, коли мене нарешті перестало вивертати, показав на пальцях «двійку», натякаючи на оплату за товар.

— Дай йому двісті песо, потім поверну в машині, — попросив я Таню.

Та щойно вона простягнула «рятівникові» купюру із зображенням усміхненого доброзичливого кита, він демонстративно фиркнув і відмахнувся, намалювавши в повітрі додатковий нулик до суми.

— Дві тисячі??? — сторопів я.

По курсу — це близько сорока доларів. За нещасні два літри бензину, які я висмоктав самотужки.

Утім фермер і до цього був похмурий, ніби програв у конкурсі поїдання хот-догів, а тепер іще й у будинку остигала довгоочікувана свининка. Тож я довго міг намагатися присоромити його за небажання допомогти добрим подорожнім, та все було б марно: його твердолобість не пробити, а я лишень згаяв би дорогоцінні час і сили. Тому мовчки тицьнув йому бажану суму, забрав Таню з каністрою і попрямував до машини. Зрештою, ліпше так, аніж застрягнути вночі десь у лісі біля дороги. Тим паче, що вже цього ж вечора я щиросердно дякував цьому скотареві, що він трапився на нашому шляху й допоміг дістатися до грандіозного піт-стопу.

Цим місцем стало надзвичайне природне диво світу — льодовик Періто-Морено. Неймовірний велетень із загостреними вертикальними стінами, від яких постійно відколюються величезні шматки крижаної брили і з гуркотом зникають в безодні синього озера, через що він здається живим і дихаючим. Застиглий близько тридцяти тисяч років тому бар’єр лине вдалину на понад п’ять кілометрів. Він постійно рухається на два метри впродовж доби, майже на кілометр за рік. З огляду на те, що такий час у розрізі історії — просто непомітний пшик, льодовик міг би становити загрозу не лише тутешнім мешканцям — населенню Аргентини, а й загалом усій Латинській Америці. Одначе загрози він не становить. Завжди залишається на місці, бо саме на стільки ж за площею встигає розтанути щодня.

Характер Періто-Морено так і лишився для мене загадкою. Він начебто тисне на газ і гальмо одночасно — постійно рухається, але завжди зостається на місці. У цьому відчутно якусь марність і безпорадність. При цьому Морено є унікальним природним дивом — чи не єдиним льодовиком у світі, який, попри глобальне потепління, стає дедалі більшим і вищим. У цьому, навпаки, можна відстежити якусь могутню силу, непідвладну навіть найруйнівнішим світовим змінам.

Я дедалі споглядав цю чисту водну стихію, яка набула форми величезного блакитного кристала, і не міг відірватися. Уже сутеніло, і доглядачі дали перший свисток, щоб туристи збиралися й покидали територію парку. Поки відвідувачі робили останні фото й одразу ж перевіряли, чи вони вдалі, я чіплявся поглядом за кожен білий вигин і сніжний наріст. Це було одне з найпотужніших вражень упродовж навколосвітки не лише на той момент, а й загалом. Господи, як же я не хотів іти! Усередині начебто все розширювалося і заспокоювалося. Той Артемій Сурін, який постійно кудись мчав, боячись втратити дорогоцінний час, якого за рогом чекали нові дороги, міста, люди, країни, не міг змусити себе піти з туристичного оглядового майданчика. Дивовижа! Але я дійсно не міг. Було дуже чітке відчуття, що навколосвітню мандрівку вигадали саме для таких зупинок у дорозі.

Якщо в моїх очах це і був стоп-кадр, то природа завмирати не замірялася: сонце чітко за своїм планом покотилося за обрій, а повітря навколо почало сіріти. Ми помахали на прощання велетню, сіли в машину й почали шукати найближчий готель для ночівлі. Поки Таня свайпнула знімки придорожніх гестхаусів, які ніяк її не влаштовували, я повільно котився безлюдними дорогами національного парку і розглядав лисі галявини, що траплялися серед густого лісу. І раптом різко все збагнув.

— Точно! Тачку ж на в’їзді не реєстрували! А значить, не перевірятимуть і на виїзді! — вигукнув я, різко загальмував і викрутив кермо праворуч, з’їжджаючи з дороги на ґрунтову стежку, куди ледве пролазив між деревами наш хюндай.

— І-і-і? — простягнула Таня. — Ти не туди завернув, подивися на екран, — тицьнула вона мені телефон прямо під ніс. — Що ти знову придумав?!

Я дуже чітко розумів, чого хотів. Раптом згадав, як мене неприємно здивувало, що хтось із колишніх орендарів машини просто скинув свій наметовий стаф у багажник, і менеджер не завдав собі клопоту його забрати. Я чомусь його теж не викинув, а акуратно запхав у прихований бокс під дном багажника. І зараз розумів, яким доречним стане весь цей «мотлох», як я нешанобливо його раніше охрестив. Територія парку в двадцять з гаком кілометрів сприяла тому, щоб сховатися на одній із галявин, аби всю ніч спостерігати за красивим зоряним небом і слухати, як голосно хрумтить льодовик. Хіба не фантастика?

Я не знав, як Таня відреагує на такий відчайдушний вчинок. Нелегально, небезпечно через диких тварин, холодно, некомфортно — загалом усе було так, як вона не хотіла. Та я просто не міг проґавити таку можливість і одну з найнезвичайніших ночей у житті. І не міг доправити компаньйонку до готелю й повернутися, бо більше мене не впустили б. Був тільки один варіант — умовити її залишитися в лісі. Тому я затримав у легенях повітря і просто різко випалив, вкладаючи в тон голосу всю свою впевненість і рішучість:

— Сьогодні ми ночуємо тут. Це буде найкраща ніч у твоєму житті, просто повір мені. Цього ніхто до тебе не робив і, можливо, ніколи не зробить, але це точно того вартує. У мене в машині є все необхідне — спальники, окремий намет, геть усе. Це буде дещо неймовірне, обіцяю!

Сказати, що Таня не очікувала, що їй запропонують ночувати в наметі в нетрях національного парку за сімдесят кілометрів від найближчого міста, та ще й порушуючи закон Аргентини, — не сказати нічого. Проте на той час ми вже дійсно заприятелювали, і здається, вона мені довіряла. Можливо, ці незручності варто пережити хоча б для того, щоб уранці в кафе за сніданком із придихом розповідати про них у сторіз Instagram. Не знаю реальних мотивів Тані, які схилили її на мій бік, але вона... погодилася!

— Та біс із тобою, Сурін, — від хвилювання Танюха перейшла зі мною на коротку ногу. — Усе одно скоро мешкатимемо серед льодовиків в обнімку з пінгвінами. Нехай це стане репетицією. Одначе зваж: раптом щось трапиться, то з «мавпятника» нас витягуватимеш ти. І за свої істерики — не ручаюся, — заздалегідь визначила правила гри Таня. — І ще! — різко додала вона, здійнявши вгору вказівний палець, як учителька молодших класів. — Якщо ми через твою божевільну затію пропустимо старт в Антарктиду, ти відрахуєш мені не лише дев’ять штук євро, а й ящик найліпшого бренді, аби мала чим залікувати депресію. А щодо решти — прошу! — І Танюха з гучним видихом відкинулася на спинку сидіння, показуючи, що віддається на волю випадку.

Фу-ух — це було простіше, ніж я гадав. Залишалося залагодити дрібницю — заховати машину в парку від пильних очей і яскравих ліхтарів нічного патруля. Хюндай на диво тихо прокотився лісовим бездоріжжям, буцім уперше був із нами заодно і не хотів привертати жодної уваги. Я знайшов ідеальну галявину, з якої навіть було видно шматочок льодовика, і розбив наше неприкметне одноденне містечко. Саме тоді, розклавши все як годиться і заспокоївшись, я у серці щиро подякував похмурому фермеру, який змусив мене блювати бензином на задньому дворі. Ну чого мені тримати в серці образу? Відмінний енергообмін склався. Мужик допоміг мені дотягнути до заправки, а в підсумку — потрапити сюди, у парк. Я, можливо, допоміг сім’ї прогодуватися якийсь тиждень. Ну... гаразд, з огляду на габарити, сімейка точно не голодувала, але все одно жила скрутно. Звідки їм іще взяти грошей, як не продавати помідори з грядки або вхопитися за шанс у вигляді заїжджого туриста? І зрештою, усі від цієї зустрічі мали зиск. Кажуть, ангели не завжди приходять до своїх підопічних у приємному вигляді. Ну що ж...

Уночі я лежав на спині, жадібно вдивляючись у загадкове небо і вдихаючи чисте холодне повітря. Щоразу, коли у віддалених куточках планети я бачу таке чисте, усіяне зорями небо, мені стає одночасно і радісно, і ревно. У цей момент я розумію, що небо над нами завжди таке бездонне і прекрасне. Це те, за чим насправді не потрібно їхати ні на край світу, ні в глухе село. Те, що завжди було і є з нами. А люди самі позбавили себе найчистішої краси на світі, нещадно засвітивши її екранами білбордів і прожекторами. Тому мені, як справжньому запопадцю і прихильнику, відчайдушно хотілося схопити цей нічний небосхил, привласнити, забрати із собою — тільки б мати можливість споглядати його постійно. Мені було дивно розуміти, що вдома — не важливо де: у Києві, Харкові чи будь-якому іншому місті — таке небо було наді мною завжди. А я ніколи його там не бачив, жодного разу в житті. Бо у вікно багатоповерхівки мені ночами світила яскрава неонова вивіска магазину «Зоряний». Яка безглузда іронія!

Склепив очі — і знову згадав себе в порожній кімнаті чорного ретрита. Так само темно, тихо і безлюдно. І, Господи, як добре, що в цей момент біля намету я можу просто відчувати. Я можу чути і відчувати всім тілом, як гримить і охає льодовик, уловлювати обличчям холодний, колючий вітер. Вирушати в подорож за можливістю своєї сенсорики та єднатися зі світом навколо. Ну хіба це не щастя?

День 113

Ель-Калафате, Аргентина

48 940 км шляху

Іще до перших променів сонця ми втекли з парку, щоб встигнути до приїзду зміни патрульних і залишитися непоміченими. Нам зостався один день в дорозі, через добу ми мали докотитися до південної бухти, в Ушуаю. І ввечері ми знову ледве дотягли до заправки, причому останні кілька сотень метрів уже з вимкненим двигуном, просто по інерції. Частина шляху припадала на Магелланову протоку, що розділяє материк і архіпелаг Вогняна Земля. Один із найважливіших географічних пунктів планети і поворотів історії реально справляв враження, що ти мчиш до самого краю залюдненого світу. Суворість зашкалювала: скажені пориви вітру крутили полями пилові стовпи, а навколо них — ні-чо-го! Знані інтернет-меми з колючим перекотиполем, що лине пустелею, явно походили десь ізвідси. Курява, що тягнула за собою все, і пориви вітру в 60–70 км/год буквально скидали з дороги одиноких байкерів-відчайдухів, які подеколи траплялися нам на шляху. І в усіх цих декораціях випаленої землі ми з Тетяною відчували себе самотніми вершниками, які перетинають Панамериканське шосе на хоч і стомленому, та все ж залізному коні.

Іще дужче драйвило інше — де наступна бісова заправка???

Я цідив і економив бензин як міг, але стрілка знову зрадницьки втискалася в лівий край датчика. Напевно, якби могла просто встати і вийти звідти — вона це зробила б, продемонструвавши, що більше їй показати нам нічого. Дорога, яка добряче нам обридла, знову трохи попсувала мені нерви, не показуючи ознак життя протягом 70 кілометрів, а в останній момент знову підкинула надію — яскраву заправку, що мріла вдалині червоною вивіскою. Уже на під’їзді до колонки хюндайчик тупо заглох посеред заправки, перегородивши проїзд іншим машинам. «Та хіба вже не однаково? — подумав я. — Головне — не як, а де зупинився. Це ж заправка! Через десять хвилин дорогу звільню».

А звільнив її зрештою аж через десять годин, із дивом уцілілим лобовим склом і без свіженького вуличного графіті на крилі «fuck you». Простір, мабуть, десь розширився або, навпаки, звузився та якось мене обманув. По відстані в бажану точку потрапив, а за часом промахнувся. Заправку зачинили за якихось п’ятнадцять хвилин до нашого прибуття і зовсім не планували відчиняти до наступного ранку. Це був справжній мікроепік.

Хвилин десять ми ще стукали в усі двері й вікна, надривно навперебій волаючи «Is anybody here?»****, наче Кевін, який загубився, з «Один удома», але нарешті змирились і побрели вперед трасою в пошуках хоч якогось готелю для ночівлі. Метрів через п’ятсот знайшли. Абищо! Ліпше про нього й не скажеш. Придорожня холодна нічліжка для далекобійників з одним душем на поверх, при цьому дорогезна, позаяк єдина у своєму роді мінімум на сто найближчих кілометрів. До того ж туди наїхала купа байкерів, чиї залізні коні захарастили всі підходи до готелю. Радувало принаймні те, що Таня поставилася до цього з розумінням і не коментувала наші справи. Трималася мужньо: мовчки зібралася на силі, обрала собі ліпший з-поміж гірших номерів і сумирно почалапала в одному рушнику в душ через весь готель. Одначе промахнулася...

Тоді, коли я саме прямував до душової, звідти долинув шквал свисту, улюлюкання й іспанського лементу. Картина олією. Акуратно ступаю слизькою підлогою і застигаю в ступорі: розпатлана Таня посеред голих далекобійників репетує відбірною російською, агресивно розмахуючи руками. Аж пар розсіюється.

— Танюхо, що скоїлося? Ти чого сюди забрела? — я спробував перекричати навколишнє ревисько й акуратно схопити її за руку, щоб та припинила сіпатися в повітрі.

— Вони хворі якісь, аргентинці ці! Тварини! Напали на мене і кричать, як дикуни. Нумо ходи к бісу звідси, виродку! — і штовхнула бороданя, який стояв поруч і з відвертою цікавістю розглядав неприкриті частини жіночого тіла. Від такого повороту він остаточно очманів і покрутив пальцем біля скроні, показуючи своїм друзям, що цю кобєту ліпше оминати. Настав той самий момент, коли я мав утрутитися.

— Та ти ж у їхній душ зайшла, дуриндо! Тобі сюди не можна, твій узагалі поверхом нижче. Нумо мерщій чеши звідси, поки вони і тебе, і мене не винесли, — і я привітно махнув оголеному натовпу байкерів, мовляв, мужики, усе гаразд, розходимося. Ну переплутала дівчинка, трапитися може з кожним.

Та якщо у збуджених мужланських очах промайнуло розуміння, то Таня не второпала анічогісінько. Вона вирішила битися до кінця.

— Я взагалі куди хочу, туди й піду! І до цих кретинів я не дослухатимуся! — крикнула «жертва насильства» й демонстративно продовжила шлях до чоловічої кабінки, яка, ясна річ, не закривалася, тому Тані весь час довелося притримувати її ногою і роздратовано фиркати. Та хіба існує щось вагоміше за позу?

Я вирішив дочекатися, поки моя попутниця помиється і безпечно відчалить із чоловічої душової, але це було безглуздо. Навіть найазартніший байкер не зміг розтягнути своє миття так надовго. І от останній із них розчаровано подався геть. Я крикнув Тані, що чекатиму на неї в барі, й повернувся до себе в номер.

Мені аж ніяк не кортіло вечеряти разом з усіма бритоголовими, які обговорювали «апетитну блондинку», але голод таки переміг. Я спустився в підпільний бар готелю на цокольному поверсі, де вже похитувався від міцного алкоголю весь байкерський натовп. Бороди, які не голили вже з рік, косухи з бахромою від самих пахв, баффи з черепами, що закривають половину обличчя... Судячи з розмов, цю компанію — я прикинув, що їх було близько п’ятдесяти, — занесло в цю діру з Буенос-Айреса. Такі похідно-експедиційні тури на мотоциклах через усю Патагонію і Вогняну Землю організовували спеціальні агентства по всій Аргентині. Було цікаво спостерігати за тим, як переді мною розгорталася картина зовсім іншого туристичного ринку, про який я не знав нічого.

Я почав гру із самим собою — уявляв, що цільовою аудиторією моїх подорожей раптом стали ці хлопці. Ось цей здоровань, який волає пісні Led Zeppelin, — постійний клієнт, цей патлатий з несумісним для життя рівнем пива у крові — партнер з боку, який приймає, а он той довготелесий із вінцем вождя з пір’я на голові — наш куратор, приміром. У мене в голові народжувався цілком абсурдний, проте дуже смішний сценарій, і всі навколишні виконували в ньому ролі просто неперевершено.

І раптом усе завмерло... Підозріла різка тиша, скрип дверей і-і-і... вихід Танюхи. Тут має прозвучати барабанний дріб, а прожектор — із кіношним клацанням вихопити її прямим білим променем на сцені. Целофанова, шарудлива куртка кольору металік. Білосніжні вельветові штани. Чорні шкіряні ботфорти трохи вище коліна зі стразами і на височенних підборах. Іще раз. Шкіряні. Ботфорти. Вище коліна. У глибинці Аргентини. У пабі для далекобійників. У мене все…

Українська співачка, яка виступає на корпоративі в Сен-Тропе, зодягнула одразу все найошатніше, що мала. Танюха не тільки не приколювалася і не відчувала недоречності лиску, який навела, а й відверто пишалася своєю бездоганністю. Вона себе несла.

Увесь сюжет моєї гри розлетівся на друзки. Розвернувшись упівоберта, я сидів за барною стійкою аж у кінці зали. Вдале розташування допомагало мені сховатися від загального гамору й уваги і спостерігати парад. Проте тієї миті, коли Танюха неквапливо продефілювала до мене, усі софіти виявилися спрямовані в наш бік і засліпили мені очі.

Сімнадцять. Саме таку кількість ударів височенних Тетяниних каблуків я встиг нарахувати в німій тиші, що зависла хвилиною раніше в буйному підвалі. Сорок два. Приблизно таку кількість поглядів я відчув на своєму тілі, коли діва примостилася на стілець поруч зі мною. Мені хотілося вилізти на стіл і закричати: «Мужики, ви все неправильно зрозуміли! Я не чоловік їй, реально, гадом буду! Я тут не при ділі — просто везу її в експедицію!!!». Утім я сумирно сидів мовчки та як відданий друг намагався надати своєму погляду захоплення, щоб не паплюжити образ Тетяни в очах навколишніх.

— Відмінний вигляд, Таню, — усе, що зміг вичавити з себе, намагаючись надати голосові максимальної природності. І раптом помітив, що й досі тримаю руку на лобі, ніби затуляючись від софітів.

Таня явно не збиралася просто спокійно повечеряти й податися спати, про це волала кожна клітинка її образу. Вона прямо вовтузилася на стільці від збудження, постійно намагалася підкинути тему для розмови і періодично акуратно скоса позирала вбік, перевіряючи, чи й досі всі дивляться на неї, чи ніхто не втратив цікавості. Я не міг і навіть не намагався розділити її ентузіазм: мене добряче стомили і нервова дорога без бензину, і перформанси Тані, до того ж дамокловим мечем нависала необхідність відмахати 800 кілометрів за одним присідом наступного дня. Тому я мовчки доїв свої дрібно рубані реберця тіра де асадо з овочами гриль, побажав Тані як слід виспатися, щоб виїхати не пізніше сьомої ранку (на цьому наголосив тричі й навіть надряпав пальцем на серветці), і залишив її далі колекціонувати очманілі погляди цікавців.

На ранок вирішив не уточнювати, як закінчився Танін вечір. Одначе цілком удовольнився вже тим, що вона не запізнилась і ми стартували вчасно. Усю дорогу вона спала, мабуть, все-таки наганяючи згаяне, і, періодично прокидаючись, просила зупинитись обіч іще одного красивого озера і зробити кілька світлин. Наряд запопадливо відучора не спрощувала. Слава Богу, завбачила, що сидіти безвилазно в машині в ботфортах нереально, але білі штани з курткою кольору металік залишила. І підібрала під неї малиновий боді з вирізом. Я терпляче клацав увесь цей шик, який намагається утримати на долоні озеро або захід сонця, і чимдуж гнав машину до Ушуаї, щоб полишити її на майданчику біля неприкметного готелю. Ми прибули до найпівденнішого міста на Землі, далі суша закінчувалася. Після всієї нещадності вітряних пустельних доріг і гнітючих краєвидів із сухими чагарниками й кам’яними розсипами Ушуая на противагу видалася останнім буйством барв і рослинності. Як останній шматочок живої природи на Землі.

У готелі одразу ж зустрілися з іншою частиною команди — Сашком і Світланою, які прибули буквально на 15 хвилин раніше нас. Фух, устиг!

Обійнявшись, заселившись у номери, прийнявши душ і переодягнувшись, ми всі разом подалися до ресторанчика, щоб познайомитися за вечерею із соковитих стейків біфе де чорісо і мальбеком, який подіяв уже після другого невинного келиха.

Із Сашком ми були знайомі ще перше, і після захоплених розповідей Тані про красиву дорогу він навіть виказав бажання після Антарктиди проїхати зі мною добрячий відтинок дороги назад до Вальпараїсо. Подужати маршрут у три тисячі кілометрів за дві доби мені одному було практично нереально, а часу до наступного рейсу через усенький Тихий океан залишалося ні годиною більше. Тому я багаторазово перепитав Саню, чи усвідомлює він, як це складно, але він запевнив мене:

— Та нормально все, Тьомо. Це ж такий експірієнс! Ти думаєш, що я ніколи баранку довго не крутив? Розслабся.

І я нарешті розслабився. Інакше весь час в Антарктиді довелося б переживати, чи встигну, шукати водія, платити грубі гроші тощо. Цей варіант був просто ідеальний.

Сані найбільше по життю пасувало ім’я Саня. Сорокарічний бізнесмен, який займається медикаментами, при цьому добряк і дуже проста людина. Селевий спосіб життя та захоплення риболовлею і полюванням він розбавляв такими вилазками з «One Life», щоб бути ближче до тіла реальної планети і розуміти, чим живуть люди у світі.

А от Світлана була зовсім новим персонажем у моїй історії. Її сім’я в Одесі складалася із дуже заможного інтелігентного чоловіка, який вважав за ліпше світський відпочинок із мерами й олігархами, і сина років двадцяти, який був не проти відірватися з мамою в подібних експедиціях. Антарктиду він пропустив, але до цього у всіх ванлайферських вилазках її супроводжував. Круто, коли «батьки і діти» знаходять спільні хобі, та ще й такі. Після сорока Світлані обридли звані вечері, кінопрем’єри і лобстери в одеських особняках біля моря, і її стали вабити пригоди в різних точках земної кулі.

— Ох, дорогі мої, послухайте мене. Усе життя пнулася до красивого життя і навіть не підозрювала, що це смертельно нудно, — під кінець вечора і другої пляшечки мальбека розговорилася Свєта. — Не дай Боже в гості збираєшся без стиліста. Або займаєшся без особистого тренера. Це неприпустимо! Тьху! П’яту точку вже не можна самій підкачати, розумієте? Не модно це! А тут — бризнув мені сік від стейка на футболку, залишив пляму, а я й далі можу з вами сидіти. Бо ви люди нор-маль-ні, — і вона ніжно погладила свіжу пляму, явно знаходячи у цьому приємність.

Дивно, як ми самі собі спершу ускладнюємо життя, щоб із таким завзяттям його потім спрощувати.

Із ресторану виходили вже напідпитку дружною юрбою, граючи в словесний пінг-понг жартами і кпинами. Я нарешті скинув із плечей втому і відчув піднесення: радів, що нашу з Танею компанію розбавили такі гучні веселі приятелі, і не думав про організацію і час, а смакував здійснення ще однієї мрії. Антарктида! Уже завтра! Просто фантастика!

Поки ми ледачкувато вешталися набережною Ушуаї та зазирали до крамничок, запруджених сувенірами у вигляді айсбергів, компасів і морських котиків, я раптом помітив тутешній натяк на барбершоп.

— Нумо, друзі, ви поки статуетками затарюйтеся, а я швиденько підстрижуся. А то за два місяці заріс, — і я сховався за скляними дверима перукарні.

Настрій був грайливий, і мені здалося відмінною ідеєю залишити в себе на голові пам’ятний знак про початок антарктичного шляху.

— Слухай, а сотвори-но мені щось незвичайне, — попросив я молодого барбера, який, можливо, і не знав, що він аж цілий барбер. — Ідею маєш?

— О, так, містере, зірку можу забацати! Влаштує? — і хлопчина блиснув очима, радіючи, що нарешті трапився сміливець, якому можна продемонструвати свою майстерність. Або ж ніякий не сміливець, а просто довірливий.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.