Гамлет, принц данський ebook

Переклад Леоніда Гребінки

ДІЙОВІ ОСОБИ

Місце дії — Ельсінор[1].

СЦЕНА 1

Ельсінор. Майданчик перед замком.

Франціско на варті. Входить Бернардо.

Стій! Хто там?

Ні, перше ти назватися повинен.

Нехай живе король!

Бернардо?

Він.

Прийшли ви без запізнення сьогодні.

Дванадцять б'є. Іди, Франціско, спати.

За зміну щира дяка; холод лютий,

Та й моторошно якось.

Спокійне все?

І миша не пробігла.

Ну що ж, добраніч.

Спіткаєш там Гораціо й Марцелла,

Скажи їм, хай не баряться на варту.

Здається, чути їх. Гей, стій! Хто там?

Входять Гораціо й Марцелл.

Держави друзі.

И слуги короля.

Добраніч вам.

Бувай, солдате чесний.

А хто вартує?

На посту Бернардо.

Добраніч вам.

(Виходить)

Бернардо, гов!

Скажи,

Гораціо з тобою?

Наче так.

Вітаю вас, Гораціо й Марцелле.

Ну що, була поява й цеї ночі?

Я ще не бачив.

Гораціо вважає — то химера,

І він, мовляв, нізащо не повірить

У те страшне, що бачили ми двічі.

Я тим-то й ублагав його прийти

Вночі повартувати разом з нами,

Щоб, як привиддя з'явиться, він навіч

Переконавсь і мовив би до нього.

Пусте, пусте, не вийде.

Бернардо

Сядь, і ми

Знов штурмувати будемо твій слух,

Стійкий, як мур, до оповідей наших

Про диво, нами бачене.

Що ж, сядьмо.

Послухаймо, що розповість Бернардо.

Минулу ніч, коли ген та,

На захід від Полярної, зоря,

Дозором обійшовши небосхил,

Дійшла туди, де сяє, я й Марцелл.

Годину щойно вдарило…

Входить Привид.

Тихіше! Бачите, явився знову.

Поставою — мов наш король-небіжчик.

Гораціо, ти книжник[2]: мов до нього.

Хіба не схожий він на короля?

Авжеж; аж моторошно з дива й ляку.

Чекає слів[3].

Гораціо, питай.

Хто ти, що опівнічної доби

Прибрав собі цей войовничий образ,

Яким покійний Данії король

Вражав колись? В ім'я небес, кажи!

Образився.

Відходить пріч.

Стій, стій!

Стій і кажи! В ім'я небес, кажи!

Привид виходить.

Пішов; не відповість.

Ну що, Гораціо, ти зблід, дрижиш?

І це лише, по-твоєму, химера?

Як мислиш ти?

Як перед богом, я не йняв би віри,

Коли б не свідчення, правдиве й певне,

Моїх очей.

На короля не схожий?

Як сам на себе ти.

В такому панцері він був тоді,

Коли здолав пихатого Норвежця[4];

Так супився, коли у гніві скинув

Отих поляків із саней на лід.

Це диво дивне.

Вже втретє, саме в цю годину мертвих,

Ступою воїна він тут проходить.

Не знаю, далебі, як пояснити,

Та тільки це знамення, що віщує

Всій Данії напасті несказанні.

Тож сядьмо, й той, хто знає, хай розкаже:

Нащо така сувора й пильна варта

Виснажує щоночі всіх підданців,

Для чого з міді ллють щодня гармати

Й завозять в край знаряддя до війни;

Чом корабельників женуть силком

На труд важкий, який не зна неділь;

До чого йде, навіщо в цій гарячці

З'єднались на роботі ніч і день?

Хто це мені з'ясує?

Я. Принаймні

Так кажуть: Гамлет, наш король покійний,

Чия подоба щойно нам являлась,

Від короля норвежців Фортінбраса,

Що мордувавсь від заздрої пихи,

Дістав був виклик; наш хоробрий Гамлет

(Таким вважав його ввесь світ, нам знаний)

Вбив Фортінбраса в герці. А з угоди,

Печатьми скріпленої, переможцю

Убитий віддавав з життям укупі

Всі землі, завойовані в походах.

І наш король супроти закладавсь

Належним шматом володінь, які

Пристали б до дідизни Фортінбраса,

У разі б він подужав. Тож законно

Дістались Гамлету норвезькі землі,

Як знано й вам. Та Фортінбрас-молодший,

В незрілому завзятті запальний,

Понабирав в околицях норвезьких

Шибайголів, безстрашних гольтіпак,

За хліб і харч на всяке діло вдатних,

Де пахне здобиччю. Тут видно намір

(Принаймні так вважає уряд наш)

Оружною рукою, силоміць

Собі вернути згадані краї,

Що втратив батько. Ось у чім причина,

Гадаю я, всіх заходів воєнних,

Та й наших вартувань, — і джерело

Тривог та метушні у нас в державі.

Бернардо

Воно й по-моєму виходить так.

Либонь, якраз на те мара зловісна

Явилась у подобі короля,

Що був і є призвідцею тих війн.

Дрібниця, що затьмарює нам розум.

В щасливі й славні дні розвою Риму,

Коли загинуть мав могутній Юлій[5],

Могили розкривались, і мерці

Ходили квилячи вздовж римських вулиць;

Хвостаті зорі, і криваві роси, й на сонці плями, а світило вод[6],

Шановане в Нептуновому царстві,

На тьму хворіло, мов під суд страшний[7].

Якраз такі тяжких подій предтечі,

Гінці, що нашу долю провіщають,

Знамення злигодням лихим прийдешнім

З'явилися від неба та землі

На пострах Данії й всього народу.

З'являється Привид.

Ба, цитьте! Гляньте, знову йде! Хай згубить

Мене, та я дорогу перейду[8].

(Розводить руки)

Озвись до мене!

Як треба добру річ яку зробити,

Тобі в полегкість, а мені в спасіння,

Озвись до мене!

Якщо тобі відома доля краю,

Яку іще не пізно відвернути,

То озовися!

Або як ти ще за життя сховав

У землю скарб нагарбаний, за віщо

Ви, духи, кажуть, бродите по смерті.

Піє півень.

То говори! Спини його, Марцелле!

Метнути протазаном?

Так, якщо

Не спиниться.

Та ось він.

Ось він, тут!

Привид виходить.

Пішов.

Ми прогнівили видиво величне

Уявною погрозою насильства;

Бо, мов повітря, привид невразливий,

Погрози наші — то йому зневага.

Якби не півень — може б, і озвався.

А як здригнувся, мовби винуватий,

На віщий поклик! Я чував не раз,

Що співом голосистим і дзвінким

Пробуджує щоранку бога сонця

Сурмач досвітній. Ледь його почувши,

В повітрі чи в землі, в огні чи в морі,

Завсіди мандрівна душа спішить

В свої пороги[9]. А що правда це —

Самі ми впевнились допіру.

Наш привид щез, лише запіяв півень.

І, кажуть, справді перед тими днями,

Коли справляється різдво Христове,

Співець світанку піє всеньку ніч;

Ніякий, кажуть, дух тоді блукати

Не зважиться[10], планети зла не коять,

Не згубить мавка, відьма не вчаклує —

Такий той час священний і спасенний.

Чував таке і я — і трохи вірю.

Та, гляньте, ранок у багряних шатах

З-за тих-он круч ступає по росі.

Кінчаймо варту. Раджу — сповістім

Ми молодого Гамлета про те,

Що бачили; життям клянусь, що дух,

Німий для нас, до нього обізветься.

Чи згодні, щоб йому це розказати,

Як приязнь і повинність нам велить?

Авжеж, ми згодні; я скажу вам, де його спіткати можна нині вранці.

Виходять.

СЦЕНА 2

Парадна зала в замку. Фанфари.

Входять король, королева, Гамлет, Полоній, Лаерт, Воль» тіманд, Корнелій, придворні та почет.

Хоч свіжі в нас ще спогади смутні

Про Гамлетову смерть і хоч годиться

Ще нам в серцях плекати ревний смуток,

Державі — тугою повити чоло,

Одначе глузд натуру вже зборов,

І ми, розважно тужачи за братом,

Не забуваємо й про нас самих.

Отож вдову порфіроносну, доти

Сестру, а нині нашу королеву,

Взяли ми, — радість тлумлячи журбою

(Сльоза в одному оці, в другім — усміх),

По мірці зваживши і щастя й лиха:

В весіллі жаль, веселість у жалобі, —

Собі в подружжя. На поради ваші,

Що до одруження схиляли нас,

Пристали ми. За них вам наша дяка.

Тепер до інших перейдімо справ:

Як вам відомо, юний Фортінбрас,

Малу ціну поклавши нашій силі

Чи сподіваючись, що втратить єдність

Наш край по смерті любого нам брата,

Узяв до спілки мрію самолюбну

Й наваживсь нам посланням докучати,

Де вимагає повернути землі,

Що у його вітця преславний брат наш

По праву відібрав. Це щодо нього.

Тепер — навіщо ми вас тут зібрали.

Ось цим листом ми просимо Норвежця,

Старого Фортінбрасового дядька, —

До ложа неміччю прикутий, він

Навряд чи й чув про наміри небожа, —

Усім цим заходам кінець покласти.

Адже усе спорядження й вербунок

Обтяжують його ж підданців. Тож,

Корнелію наш добрий, Вольтіманде,

До ветхого Норвежця вас шлемо

З поклонами й листом, без повноважень

Рядити з ним над визначені межі,

Що вказані у грамотах оцих.

Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність.

Ми виявим, як завжди, нашу ревність.

Ми певні в цім. Щасливої путі.

Вольтіманд і Корнелій виходять.

А ти, Лаерте, з чим до нас прийшов?

З проханням? Ну, у чім воно, Лаерте?

Бажання в міру датський володар

Задовольнить. Чого лишень, Лаерте,

Попросиш — самохіть усе я вволю.

Бо голова не так близька до серця,

Рука не так до послуги устам,

Як датське берло батькові твойому.

Чого ж, Лаерте, хочеш?

Володарю,

Лиш волі вашої — мені вернутись

До Франції, звідкіль прибув я радо

На ваше в Данію коронування;

Я виконав обов'язок, і нині

Назад мої думки й бажання линуть

І просять дозволу та згоди в вас.

А батько згоден? Що Полоній скаже?

Він так настійливо благав мене,

Аж поки я, нарешті, поступився

І згоду, хоч і нехотя, а дав.

Прошу, дозвольте й ви йому від'їхать.

Щасти тобі, Лаерте! Хай повік

На добре діло час тобі слугує.

А ти, небоже Гамлете, мій сину…

(убік)

Хоч родич я, та не такий вже й рідний.

Тобі чоло ще й досі темнять хмари?

Ні, навпаки: мене все палить сонце.

Скинь барви ночі, Гамлете ласкавий,

І дружнім оком глянь на короля[11].

Доволі вже, повіки опустивши.

Шукать вітця, що обернувся в прах.

Звичайна доля: кожне мре створіння,

Проходячи у вічність через тління.

Авжеж, звичайна доля.

Чом же щось

Тобі незвичним в долі цій здалось?

«Здалось»? О ні, чуже мені це слово.

Ні плащ мій, мов чорнило, люба мати,

Ані врочисті одяги жалоби,

Ні переривчасті й тяжкі зітхання,

Ні повноводі ручаї з очей,

Ні вираз втрати й суму на лиці, —

Всі вияви і всі ознаки горя

Не значать правди, а лише «здаються».

Бо всі ці речі легко можна вдати.

Над те одіння смутку показне

Щось інше глибше пойняло мене.

Так, Гамлете, природно і похвально

Повинність скорбну батькові віддати.

Однак твій батько теж утратив батька,

А той — свого. Обов'язок синівський

По смерті батька — певний строк лише

Жалобу правити, а не як стій

Затятись у жалях непогамовних.

Це впертість нечестива, бабське горе;

Тут знати неповагу до небес,

Нестале серце, нетерплячий дух,

Невиховану і вузьку уяву.

Що нам судилось, що відоме нам

Як звичайнісінька на світі річ, —

Чи слід нам те з упертості тупої

До серця брати? Гріх це перед небом,

Гріх проти мертвих, гріх проти природи;

Це проти розуму, що, смерть батьків

Взаконивши з найпершого мерця

До вмерлого сьогодні, провіщає:

«Так має бути». Тож прошу тебе —

Удар об землю лихом тим і нас

За батька май. І хай ввесь знає світ,

Що ти до трону нашого найближчий;

І ми тебе любитимем не менше,

Ніж рідний батько сина дорогого.

А щодо намірів твоїх вернутись

До Віттенберга[12] знову, до науки, —

Це суперечить нашому бажанню.

Ми просимо тебе лишитись тут,

У Данії, на втіху й радість нам,

Як перший наш вельможа, родич, син.

Хай матір, Гамлете, не марно просить.

Лишись у нас, не їдь до Віттенберга.

В усьому я скоряюсь вашій волі.

От відповідь — любов і шана в ній.

Вся Данія — твоя. Ходімо, люба.

Ласкава й скора Гамлетова згода

Нам серце втішила; на честь її

Про кожний келих короля сьогодні

Гармати небу сповістять, воно ж,

Земному грому вторячи, наш тост

Стокротно відгримить. Ходім же, люба.

Фанфари. Виходять усі, крім Гамлета.

Чому не може плоть моя розпастись,

Розтанути і парою здиміти?

Чому на себе руки накладати

Всевишній не дозволив? Боже, боже!

Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

Ганьба і сором! Це здичілий сад;

Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля

Буяє в нім… І щоб дійшло до того!

Два місяці, ні, менше, як умер…

Володар справжній, мов Гіперіон[13],

А нинішній — сатир[14] супроти нього.

Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась… А минув лиш місяць…

Зрадливість — ось твоє наймення, жінко!

Лиш місяць! Ще не збила черевиків,

В яких вона за гробом мужа йшла

В сльозах, мов Ніобея[15]… і уже, —

О боже, звір би нетямучий довше

Журився, — вийшла за мойого дядька.

Хоч батьків брат — на батька схож він менше,

Ніж я на Геркулеса. Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе[16]!

Нема й не може бути в цім добра…

Але німуй, язик, хоч серце рветься.

Входять Гораціо, Марцелл та Бернардо.

Привіт вам, любий принце!

Вельми рад вам,

Гораціо, — або мій зір похибив!

Так, так, мій принце, ваш слуга покірний.

Мій добрий друже, я слуга вам теж.

Але чому ви тут, не в Віттенберзі?

Марцелл?

Ласкавий принце!

Я бачити вас радий.

(До Бернардо)

Добрий вечір.

(До Гораціо)

Та все ж чому ви тут, не в Віттенберзі?

Щоб тут байдикувати, принце мій.

І ворог ваш такого не сказав би.

Невже, гадаєте, повірю я

У наклеп, що почув оце допіру

Від вас самого? Ви ж бо не з ледачих.