Коли варто мить зачекати. Коли варто мить зачекати ebook

Юрій Сичук

Коли варто мить зачекати

Роман

Група снайперів Орест, Богдан і Влад прибувають на передову в зону АТО, де стикаються із реаліями гібридної війни...Роман відображає три періоди із життя кожного з персонажів. Тож сюжет побудований незвично, кожен із героїв оповідає про себе... Орест наприкінці дев’яностих перебував у біатлонній збірній України у російському місті, де гостро відчув наближення трагедії...Влад загинув у протистоянні з ворогом...Богдан у найближчому майбутньому намагається позбутися привидів минулої війни та віднайти себе...

Дипломант Конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова – 2019» за кращий твір на воєнну тематику

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворенав будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

Навчальна книга ― Богдан, просп. С. Бандери, 34а, м. Тернопіль, 46002, Україна. У випадку претензій звертатися: тел./факс (0352) 52-06-07; 52-05-48 [email protected] www.bohdan-books.com

Збут: (0352) 43-00-46, (050) 338-45-20

Книга поштою: (0352) 51-97-97, (067) 350-18-70, (066) 727-17-62 [email protected]

м. Київ: (044) 296-89-56; (095) 808-32-79, [email protected]

Справжнє море — холодне, чорне,

воно кишить тваринами.

Жан-Поль Сартр

Зима 199... року

Читати ставало важче, свербіли очі. У кімнатці поменшало світла, тому відклав книжку і поглянув у велике брудне вікно, прикрите важкими портьєрами. На чуже холодне місто опускався вечір, такий же чужийі холодний. Сутінки заповнювали крихітну кімнату, в них розчинялися речі, а крізь вікно виднілося низьке і темне небо. Згодом у кімнату влилося світло ліхтаря, що застиг перед входом до готелю, а в багатоповерхівці навпроти один за другим спалахнули квадратики вікон.

Вмикати світла не став, зрештою продовжувати читання не бажав — чомусь сьогодні воно не приносило ні задоволення, ні супокою як зазвичай, хоча це й мій улюблений автор і його черговий, давноочікуваний і досить пристойно написаний роман. Причина, зрозуміло, крилася не в книзі, а насамперед у мені, в моєму сприйнятті чи, радше, несприйнятті цього довгого холодного вечора, у моїй самовільній самітності чи, можливо, у чомусь значно вагомішому. Після неймовірних фізичних навантажень — читання ставало для мене найкращим відпочинком, заразом і засобом відновлення сил, адже чи не кожен фініш вимагав не лише фізичних зусиль, а найперше — моральних, зрештою недарма з нами постійно працював психолог.

Тепер, сидячи в глибокому пошарпаному фотелі з книжкою на колінах і крізь вікно спостерігаючи за далеким небом, почувався загубленим в цьому світі. Ніхто і в жодному місці мене, звичайно, не губив, я з власного бажання поїхав на край світу в місто, поруч мене були хай не друзі, проте давно знайомі хлопці, та однаково на душі було вкрай незатишно. Либонь, саме з нею коїлося щось незбагненне — чи то втомилася від самотності в засніженій чужій країні та бажала повернутися до рідної сторони, чи то відчувала наближення невідворотної біди. Останнє здавалося найімовірнішим, адже щось змінилося в цій країні, досить кардинально, хоча я абсолютно не відав, що саме та як давно, проте якимось чином одне знав точно — змінилося не на краще.

Чомусь ніяк не міг збагнути, що аж так на мене подіяло, аби я настільки тонко почав відчувати примхи власної душі. Чи то це холодне примарне місто, чи, можливо, провалені мною гонки. Хоча ще зоставався останній шанс усе виправити, адже попри все був у хорошій формі, прагнув перемог, але якась дещиця не давала мені реалізувати весь наявний потенціал. Наче й не моя провина в цьому — то не підібрали відповідного змащення для лиж, то саме під час моєї вирішальної стрільби здійнялася раптова хурделиця, а за мить вщухла, як і не було. Та ще неймовірно давило місто і лицемірна країна, де за яскравою вивіскою фальшивої гостинності приховувався потворний звір, який тільки мріє тебе знищити, обмовити або хоча б облаяти. Ніколи дотепер зі мною такого не траплялося, хоча не раз бував у цій країні, ба й у цьому місті, але щось змінилося саме тут, і змінилося кардинально, безжально та невідворотно.

Місто мені страшенно не подобалося. Навіть засипане пухким снігом воно однаково видавалося депресивним, пустинним і всуціль сірим, жодної кольорової латки не помітиш довкруж себе, тож я не впевнений, чи хоч колись сюди навідуються весна, тепло, радість. Нічого дивного — впродовж майже місяця, що я тут пробув, лише два чи три рази зауважував над головою тьмаве сонце, і то на якусь мить, адже здебільшого над тобою нависають сиві, а ще частіше, темно-брунатні безкраї хмари. Від цього сам мимоволі стаєш холодним, нудним і вицвілим, наче безжальна крига проникає в тебе і вже не відпускає зі своїх льодових лабетів.

Коли ж це почалося? Заплющив очі й спробував зазирнути в свої відчуття. Лише зараз усвідомив, що відразу по приїзді в місто я почувався наче не в своїй тарілці, все мені було не так, просто валилося з рук. І хоча був досвідченим спортсменом, котрий об’їхав чи не пів старого світу, проте чи не вперше в свої роки я не знав достеменно, що зі мною коїлося. Звичайно, чи не перед кожними змаганнями я трохи нервував, переживав чи, як то кажуть серед спортсменів, мандражував, однак зараз воно не йшло в жодні порівняння. Спробував пригадати, як мені велося перед першими серйозними стартами, та, либонь, нічого страшного не траплялося, якщо воно не збереглося в пам’яті, та сьогодні мій стан залишався для мене просто нестерпним, межовим, у якому дотепер ніколи не перебував.

Незабаром я міг розрізнити в кімнаті лише частину вікна. Темінь почала налягати на мене, простір готельного номера враз зменшився, наче стеля і стіни стиснулися до середини кімнати. Це було лише миттєве враження, витвір моєї фантазії, тож я спробував подолати напад невластивої мені клаустрофобії, водночас не бажаючи ні підніматися зі свого фотеля, ні дотягуватися до вмикача. Насправді добре знав, що вся справа не у тісній кімнаті, не в темряві, а радше в чужому місті, засніженому, брудному і непривітному, а можливо... Проте спробував про це більше не думати, разом з тим відчуття присутності ще чогось, невідомого і ворожого, не полишало мене.

Раптово вирішив покинути хоча б цю кімнату. Вискочив із фотеля, так і не вмикаючи світла, тільки при блиску з вікна швидко одягнувся щонайтепліше, взувся та залишив готельний номер. Довгий коридор був порожнім, хоча звідусіль долинали звуки розмов, скрипіли двері, шуміла вода в душі, про щось натхненно брехав телевізор. Ліфтом спустився на перший поверх, тут також нікого не зустрів, тоді сягнистим кроком перетнув хол, наче дійсно кудись нагло поспішав, і вийшов з готелю.

Виявилося, що знову на місто насувалася хурделиця. Мороз потроху спадав, не так лютував, як у попередні дні, коли термометр показував під сорок градусів, але для мене й цього було з лишком. Колючийвітер крутив довкруж сотні дрібних сніжинок, які боляче впивалися в шкіру обличчя, а тому щільніше закутався у шарф, насунув шапку і капюшон куртки, лишень очі споглядали сірий і морозний світ.

Роззирнувся довкола, не відаючи, куди мені податися далі, адже просто тікав світ позаочі. Пара освітлювальних ліхтарів завмерла навпроти готелю, праворуч вишикувались у ряд нижче по вулиці ще кілька, наче посвідчуючи різнобарвні вітрини великого магазину, десяток крихітних кіосків і галасливих барів, а далі — суцільна темрява з поодинокими зблисками у вікнах будинків. А ось ліворуч — немовби там нічого й не існувало, лише чорна порожнеча, хіба фари автомобіля вихоплять із темряви однотипні споруди, скелети дерев, фігурки людей.

Мабуть, саме тому й повернув праворуч. Рушив у бік магазину — просторого гастроному з велетенською вивіскою «Market». Він був переповнений покупцями та працівниками, біля кас вишикувалися довжелезні черги, а навколо магазину тинялося ще більше людей. На стоянці перед гастрономом снували автомобілі, щосили клаксонячи, газуючи та гальмуючи. Тільки у цьому клаптикові міста життя вирувало наче в гігантському мурашнику — таке ж хаотичне і безладне на перший погляд, однак люди кудись поспішали, щось вишукували, чогось прагнули, хай і забували про те наступної миті.

Я минув той «Market» наче чумного — зараз аж ніяк не хотілося протискатися серед галасливої, надто жвавої та нахабної юрби. Це видавалося трохи дивним, адже зовсім недавно я втікав од своєї самотності, від замкнутого обмеженого простору, на вулиці спершу мені стало значно легше, водночас це не стосувалося спілкування з людьми — цього також цурався. За магазином одразу розташувалися шумні бари у напівпідвальних приміщеннях із масивними вивісками, різнобарвним освітленням усередині та гучною музикою, що виривалася на брудну вулицю, від якої мені хотілося затиснути міцніше вуха. Біля спусків до підвалів збиралися різномасті галасливі гурти; у їхніх жестах, рухах, діях відчувалася агресія, ще затаєна, прихована, не роздмухана, що будь-якої миті може вивергнутися на поверхню неконтрольованою жорстокою лавою. Для цього достатньо іскри, й не завжди її шукали зовні, здебільшого вона зароджувалася всередині — повільно, послідовно і фатально.

Вирвавшись із освітленого гамору, я рушив униз темною вуличкою. З вікон багатоповерхівок лягали смуги слабкого жовтуватого світла, які видавалися безсилими перед густою темінню ночі та безперервним кружлянням гострих і безжальних сніжинок. Поруч мене пробігали безформні тіні, подекуди вони виникали переді мною нізвідки і знову зникали в нікуди. Чим далі відходив од готелю, тим чорнішим ставав простір навколо мене і заразом рідше зустрічалися швидкі безтілесні тіні, наче їх ковтала сама темінь, допоки вони зовсім не зникали, залишивши мене самотою посеред ворожої холодної порожнечі.

А коли, ступивши сотню-другу кроків темною, абсолютно безлюдною вуличкою, усім єством відчув приховану й водночас досить потужну небезпеку, спершу списав її на свої розбурхані нерви. Та з кожним наступним кроком у цілковитій пустці усвідомлення невідворотного тільки посилювалося, тепер уже не сумнівався у своїх передчуттях, і від цього ставало ще неприємніше й тривожніше. Тоді зупинився біля одного з під’їздів, із неприкритих дверей якого на спресований, нечищений від потемнілого снігу тротуар лягало таке ж брудне кволе світло. Виглядало збоку наче я на когось очікую, а можливо, призначив побачення дівчині, котра, як завше, припізнюється, хоча ні з під’їзду, ні досередини ніхто не заходив, немовби справді всі люди давно поховалися в своїх домівках подалі від лихої долі.

Водночас зовсім поруч безперервно рухалися автомобілі, зрідка торохтіли переповнені автобуси чи проминали повз смердючі вантажівки; звичний міський гамір, якого не бракує в будь-якому іншому великому місті, але в цьому нагромадженні розрізнених звуків чомусь відчувалася затаєна підступна небезпека. І хоча нас усіх заздалегідь попередили, аби не вешталися ночами містом, бо криміногенна обстановка тут далека від ідеальної, — ми пропускали це повз вуха. Ми крутилися в своєму обмеженому світі, куди не дістатися жодним небезпекам, але в цю мить я відчував, що насправді вона зовсім поруч, за моєю спиною, варто тільки озирнутися й поглянути їй у вічі!

Нічого такого, звичайно, я не помітив. Струснув головою, наче відганяючи дурні думки та марення, мої нерви останнім часом стали підводити мене, надто довго я затримався в цьому місті. Либонь, це було головною причиною, ще й несамовито хотілося додому, а решта — то все фантазії моєї багатої уяви.

За кілька днів я знову мав вийти на старт, і саме це мене добряче непокоїло. Безперечно, у цьому не було нічого дивного — готувався до свого останнього в цьому сезоні старту, бо весь сезон я геть завалив, отож у мене зостався лиш один-єдиний шанс усе виправити. Природно, що я постійно думав про це, певний мандраж присутній, водночас добре розумів, що не це є основною причиною моєї тривоги. Тепер я напевно знав, що насувалося щось потужніше і непідвладне моїй волі, либонь, саме тому відчував таку нестримну тривогу.

А темрява навколо мене гуснула, тверділа, затискаючи мене в міцні лещата. Посеред вулиці знову відчув щось схоже на напад клаустрофобії, чого б зовсім не мало би тут статися, отже давили не стеля чи стіни, а щось абсолютно інше, мов увесь навколишній простір налягав на мене. Звичайно, давило й це чуже місто, засипане брудним снігом і обплетене колючими вітрами, водночас чому ж так раптово нахлинуло на мене — ніяк не міг цього збагнути.

— Вы кого-то ожидаете?2 — раптом почув голос за собою.

— Перепрошую?

— Кого вы ждете?3

— Авжеж, чекаю, — чомусь вирішив збрехати.

— Что вы сказали? Я не поняла?!4

— Тобто?

— Говорить научитесь!5

Я різко повернувся до співрозмовниці й побачив низеньку й повненьку жіночку, котру відразу прозвав про себе Колобком. Вона дивилася на мене злими очима, задираючи голову. Тримала торбу, якою, здавалося, була готова мене відлупцювати. Не міг збагнути, чому вона визвірилася на мене, аж поки не второпав: я відповів українською, рідною для себе — і чужою для Колобка — мовою.

І мені щосили захотілося доконати цього зловорожого Колобка, стерти невмотивовану ворожість, зарозумілість і зверхність з її нарум’яненого пишного личка, нагнати на неї тваринного страху й несусвітнього жаху, а тому чистою українською мовою я голосно промовив:

— Та ж отож, стережіться, прокляті, наш Бандера вже у вашому місті, й попередив, що буде різати всіх жирних і надто язикатих москаликів — отож і чекаю на нього! Ферштейн?!

І, не дочекавшись відповіді від переляканого Колобка, рушив у бік готелю.

Літо 201... року

Брудно-зелений уазик з великими червоними хрестами з усіх боків з’їхав із запилюженої, вщент розбитої важкою технікою ґрунтівки й одразу спинився на невеличкій галявинці поміж молодих акацій, лип і дубків. Позаду машини поволі осідала пилюга, вітер відносив її назад у широке поле, яке цього року знов облогувало.

Як тільки затих буркітливий і смердючий двигун старенької «таблетки», у посадці стало незвично тихо й спокійно. Ніхто зненацька не вихопився з густих заростей з автоматом навпереваги, аби дізнатися паролі чи що там у них, чи хоча б запитати, якого дідька ми сюди приперлись. Я грішним ділом подумав, чи ми несамохіть не заблукали або ж ненароком не втрапили на ворожу територію. Одначе водій санітарного «уазика» Васильович здався мені бувалим й адекватним вояком, тим паче переконував, що знає цю місцину як свої п’ять пальців, адже не раз забирав звідси «двохсотих» і «трьохсотих». Він спокійно вимкнув двигун, важко вивалився зі своєї раритетної машини й почав активно потягатися, наче в нього страх як боліла спина. Саме тоді я запримітив першого військовослужбовця, котрий неквапливо прямував до Васильовича, хоча, окрім старенького акеема за спиною, жодних якихось розпізнавальних знаків ВСУ не зауважив на його цілком цивільному вбранні.

— Привіт, Пиндику! — першим привітався водій, по-батьківськи обійнявши низенького, навіть делікатного солдатика.

— Здоров, Батьку! — відказав той низьким прокуреним голосом, який геть не пасував до його тендітного зросту. — Кого це ти нам цього разу привіз?

— А дідько його знає! — розвів руками Васильович. — Наказали привезти — ось я і доставив. А ти гукни ротного, він ліпше знає — що і до чого.

Низенький солдат блискавично зник у чагарниках, геть беззвучно. Ми втрьох тим часом вилізли з душної, скрипучої душогубки ще радянського автопрому, й тепер витягали свої речі, вкриті товстим килимом сивого пилу. Лише за кілька хвилин ми звільнили санітарний «уазик» від своїх речей і продуктів, що нам виділили в штабі батальйону. Я витягнув цигарки й закурив, а обидва мої побратими уважно роздивлялися навкруги.

Це я вперше потрапив на передову, а тому трохи почувався ні в тих ні в сих. Мабуть, це ще досить м’яко сказано, адже зараз мені було важко цілком збагнути власні відчуття. Вони тільки зароджувалися, а отже здавалися неясними, розмитими, які лише проступали на поверхні свідомості. Ще пощастило, що обидва мої товариші вважалися досвідченими, «битими» вояками, вже не один місяць відвоювавши в найгарячіших точках, а тому, не мав сумнівів, що зможу на них покластися і багато чому навчитися. Та все ж заспокоїтися повністю не міг, і хоча коліна в мене не тряслися, але піт вкривав чоло не лише від цієї жахної липневої спеки.

Водночас у мені наростало незнайоме дотепер відчуття гордині, а можливо, навіть певна зарозумілість, адже я тут, на справжній війні, аби захистити свою землю від ворожої орди. Дурнувате, радше дитяче захоплення, яке намагався вгамувати в собі, аби воно не видерлося назовні, проте нічого наразі не допомагало. А тому почувався наче непереможний і безсмертний герой дешевих бойовиків, можливо, трішки затягнутий у шори страху, але тим не менш із гордо закопиленим носом. Без сумніву, тепер я мав би звернути гори, перебити всіх сепарів і самотужки виграти цю війну, наперекір небажанню президентів усіх країн. Насправді, наразі я був надто далеким від справжньої суті цієї війни, яку мені тільки доведеться пізнати.

За головного в нас був Орест із позивним «Сократ», який, тобто позивний, повністю відповідав йому як фізично, бо зазвичай носив крихітні інтелігентні окуляри й випещену французьку борідку, так і духовно, адже спілкувався з усіма виховано, стримано й делікатно, водночас не виявляючи зазвичай розумової переваги. До своєї роботи підходив із математичною точністю, не любив ризикувати, а тому прораховував усі ходи далеко наперед. Також він полюбляв цитувати різноманітних мудреців, особливо відомого китайського військового стратега з дивним ім’ям, я навіть запам’ятав одну його фразу: «У війні найголовніше — швидкість...».

Іншого мого побратима звали Богданом, але всі називали його Барбарисом і на це знайшлася легка розгадка, адже у нього при собі завше однойменні цукерки, які постійно смоктав, коли йому хотілося курити. Спокійний, кремезний хлопчина, котрий більше відмовчувався, хоча подекуди він також мав потребу пофілософствувати, але здебільшого на політичні теми. Від нього віяло нестримною і непогамовною фізичною силою, яку втиснули в могутнє тіло і яка ніяк не могла знайти відповідного застосування.

За хвилин двадцять наче з нізвідки виник і ротний, високий підтягнутий хлопчина зі втомленим, посірілим обличчям і вимушеною, а можливо, вимученою сумною усмішкою. Одягнутий був у форму, щоправда не нашу, а, як виявилося пізніше, австрійську, досить добротну, підкинуту волонтерами. На нозі мав кобуру з пістолетом, на голові — бандану. Він спершу привітався з водієм, вони з хвилину неголосно шепотілися поміж собою, при цьому обличчя стали аж надто серйозними, а тоді попрямував до нас.

— Бажаємо здоров’я! — першим привітався Орест, потиснувши руки ротному.

— Здоровá, бойци! — відказав ротний дивним суржиком із якоюсь напускною важністю, яка абсолютно не узгоджувалася з його молодим віком і аж ніяк не кремезною зовнішністю, водночас ручкаючись із нами. — Дуже доречно, що вас направили до нас, а то з тої сторони снайпера нас просто «закошмарили»! Тепер і в нас буде чим їм відплатити.

— Для того нас і прислали, — спокійно відказав Орест.

— Ми вас поки до танкістів підселимо, у них там якраз невеличкий бліндаж пустує. Якраз на трьох. Беріть речі й рушаймо.

Він різко розвернувся і шугнув у зарості густого молодняку, а ми, миттю підхопивши своє манаття, щодуху подалися за ним. Вузька стежка петляла поміж високими та гінкими деревами, які ставали щокроку несподівано зовсім голими й обдертими, з потрощеними гілками та стовбурами, а подекуди й зовсім без верхівок. Повсюди лежало пожовкле або геть чорне давнє листя, немовби глибокої осені, але поверх нього накидали ще зеленого, свіжого, утворюючи під ногами щось на кшталт м’якого килима. Я помічав і великі гілляки, переважно зі ще зеленим листям, либонь, давніше віття було порубане і спалене в солдатських буржуйках. Серед просторих галявин зауважував більші чи менші вирви, а під деревами лежали шматки металу як окремо, так і на купах, немовби їх хтось навмисно позабирав звідусіль, аби наочно продемонструвати наслідки цієї війни.

Попри мої очікування навкруги було відносно тихо, тобто все досить звично: співали різноманітні птахи, вітер колихав розтерзане віття, десь недалечко в полі виспівували цвіркуни, час від часу під ногами гірко озивалася нервовим тріском суха гілка. Закривши очі й замріявшись, легко зміг би уявити себе в рідних поліських лісах, от тільки запах був трішки інший, не вчувалися тут звичні мені гіркуваті аромати хвої й вересу, не скрипіли раз у раз височенні стрімкі сосни, як і не помітиш під ногами м’якого покривала з моху. Та розум не давав збитися з пантелику, ні на мить не забував, де я перебуваю та що маю тут робити, адже від власного самовладання залежало моє життя, а можливо, й моїх побратимів.

Ротний на ходу через плече перекидався короткими фразами з Орестом і Богданом, тільки я плентався геть позаду й нічого не чув, більше переймаючись тим, аби зовсім не відстати від них. Власних речей я набрав явно забагато, окрім того, мене обтяжували новенький бронежилет і каска, автомат, снайперська гвинтівка, повний боєкомплект. Мої побратими, вже трішки звичні до військового життя, легко справлялися з цією ношею, а ось у мене просто біда. Зрештою мені ще багатьом речам доведеться тут навчитися і, либонь, далеко не найприємнішим. Пригадалися слова, сказані одним з офіцерів на навчальному полігоні, що вони тут дають лише поверхові знання, більше книжні, за підручником, частенько давно застарілим, а ось на війні все буде абсолютно інакше, можливо зовсім не так, як нас вчили, й здобувати їх доведеться самотужки власним бойовим досвідом і вже не так легко та спокійно, як на полігоні.

Незабаром я відчув приємний запах справжньої їжі з ароматом диму, який нагадав мені, що цілих три дні я по-людськи й не обідав, допоки долав відстань від полігона до передової. Й хоча ніколи не переймався наповненням власного кендюха, та зараз мені таки добряче кишки вигравали голодних маршів. Умить рот переповнився слиною, залоскотало в носі та горлі, та я судомно ковтнув.

— Федорович, приймай гостей! — промовив ротний до масивного чолов’яги, котрий клопотався біля великого чорного казана й не звертав жодної уваги на нежданих гостей. — Я їх поки до тебе підселю, тож покажи, розкажи, що тут і до чого. Я згодом навідаюсь до вас, і тоді поговоримо про наші військові справи.

Він знову коротко потис нам руки й швидко зник серед дерев. Я з полегшенням опустив речі на землю й лише тоді зміг роздивитися, куди це я втрапив. Либонь, ми зупинилися біля їдальні чи чогось подібного, поруч виднілася кухня просто неба, де і порядкував кухар, котрому нас доручили. Кухня розташувалася на невеликій галявині, щоправда, закрита добротною маскувальною сіткою, з трьох сторін височів невисокий паркан з гілок, а з фронту насипаний і дбайливо укріплений кількома рядами масивних колод ще й невисокий бруствер. Їдальня ж більше нагадувала невеличку альтанку, щонайбільше на шість-вісім чоловіків, добротно збиту з підручних матеріалів. З переднього краю також поставлена висока стіна з дебелих соснових колод, хоча я не помітив, аби десь поблизу росли сосни.

— Зачекайте, хлопчики, трішки, зараз і обід буде, — промовив нарешті Федорович, не розгинаючись. — Либонь, з дороги намучилися, то сили свої зараз поновите. Хоч миски-ложки маєте?

— Та ж певно! — відказав за усіх Богдан, що полюбляв добре поїсти і вже крутився біля кухаря.

Федорович уперше розігнувся й поглянув на нас. Це був невисокий, міцно збитий чолов’яга років до п’ятдесяти. Мав густі чорні з сивиною вуса, товстий червоний ніс і великий усміхнений рот. Нічого військового у ньому я також не зауважив, радше він нагадував бригадира тракторної бригади, аніж танкіста, хоча, цілком можливо, так воно й було.

— Та киньте поки там свої речі, ніяка холєра їх не візьме, та ходьте до мене з ложками!

Він відставив чорного як саме пекло казана з вогню, а натомість помістив на плиту такий же обсмалений чайник. Ми залишили свої речі біля соснової стіни, завішеної солдатськими казанками та кружками, й підійшли поближче до господарства Федоровича. Тут все було облаш­товано просто, трохи по-спартанському, проте досить чисто й навіть затишно. Посеред невеличкої галявинки вкопана вузька буржуйка, верх якої був зрізаний, аби туди помістився казан, чайник чи сковорідка. До її жерла вкидалося і все сміття та відходи, які тільки могли горіти, а тому навкруги не знайдеш жодної смітинки. Праворуч стояв невеличкий столик, на якому все нарізалося, шинкувалося, мішалося і так далі, тут же можна знайти каву, чай, цукор, сіль та інші найнеобхідніші дрібнички. На ніч кухар своє начиння звідси прибирав, адже до ранку воно могло не дожити, бо ж ворожі позиції розташовувалися хіба за якийсь кілометр. Ліворуч від буржуйки збиті з дощок кілька низеньких лавочок, де можна присісти й зачекати на обід чи вечерю, або ж поїсти просто тут, не перебираючись до їдальні. Ще далі, трішки збоку стояло кілька ящиків зі снарядів до РПГ6, де тепер зберігалися аж ніяк не боєприпаси, а всіляке столове начиння й деякі припаси, які не псувалися і не могли стати легкою здобиччю різномастих гризунів.

— Зараз супчик трішки вмліє, а разом з тим охолоне — то можна буде поїсти, — промовив кухар, ставлячи казана на підставку з соснового кругляка і накидаючи в нього усіляких духмяних приправ. — Ось тільки ще чайника нагріємо, може, хто чай-каву полюбляє, а на вечерю якоїсь каші зварганимо, як буде у мене натхнення.

А я тим часом задивився на широке закинуте поле одразу за бруствером, густо засіяне вирвами від вибухів артилерійських снарядів. Їх було безліч, різних розмірів і глибин, зовсім свіжих і давніших, на яких уже вибивалися молоді рослини, либонь, соняхи, адже де-не-де ще можна зауважити їхні торішні потрощені стовбури. Наші позиції від поля відділяла висока стіна з дебелих дубових колод, міцно зчеплених поміж собою, а підійшовши ближче, зауважив, що стіни аж дві, а попереду них також накидано землі й прикрито гілками, аби позиції не кидались у вічі. Однак за поломаними гілками й рідким листям на деревах я виснував, що, найпевніше, снаряди не раз долітали й сюди.

— Ви не бійтеся, продуктів у нас вистачає, — продовжував Федорович хазяйським тоном. — Звичайно, делікатесів у нас нема, звиняйте, але всього іншого загалом не бракує. Раз на два тижні завозять свіженьке, хоча ми і того не з’їдаємо, хіба консерви, бо їх таки мало дають. А в селі вимінюємо собі свіжих овочів, бо, чесно кажучи, тих кілька гнилих капустин чи морквин геть не вистачає. Хіба на суп, а вітаміну ж треба з’їсти здоровому хлопові. Хліба також доста, ось тільки проблема, що він два тижні свіжим не перебуде, то мусимо потім сухарі відпарювати — то я вже добре навчився цього у наших польових умовах.

Лише зараз ліворуч від себе трохи несподівано запримітив ретельно замаскованого у щільних заростях нашого танка, наче то була якась дивовижа, хоча для мене саме так і було. Над танком також була натягнута маскувальна сітка, яку з усіх боків густо прикривали абияк накидані зелені, а під низом і сухі гілки. Більша частина танка була схована в окопі, виглядала лише башта, а його гармата крізь маскувальну сітку дивилася на посадку сепарів; дірки в ній я не помітив, отож, подумав, він давненько не стріляв. Окоп продовжили далі в посадку, до двох невеличких бліндажів, праворуч і ліворуч, а від них ще тягнувся вузенький прохід майже до кухні, де починалися сходи. Все навкруги також дбайливо приховано, укріплено, тільки димарі від буржуйок стирчали з-під землі.

— То ви тільки для танкістів так смачно готуєте? — запитав Богдан.

— Ні, ще зенітники у мене годуються, й так дехто до нас заходить. Колись і хлопці з «махри»7 тут з’являлися, але остання зміна якась гнила підійшла, ні чорта робити не хочуть, тільки жерти приходять. Ну, то їх ласкаво попросив у себе харчуватися, а мені їхні нерви не потрібні.

— А що з піхотою не так? — зацікавило вже Ореста.

— Як вам сказати, — Федорович відвів погляд кудись убік, либонь, вибираючи потрібні слова. — Там багато хороших хлопців, справжніх чоловіків і воїнів, але й серед них покидьки трапляються. І, на жаль, саме вони правлять там бал.

— А офіцери що?

— Нічого, зовсім нічого, — кухар лише похитав головою. — Хороші офіцери, ось тільки занадто молоді, абсолютно без досвіду людських стосунків, а тому мало чим можуть зарадити. Боюсь, що якщо почнуться справжні заворушення як минулого року, без суворої дисципліни та порядків ми знову будемо в повному лайні.

Він першим наповнив свою тарілку супом і передав ополоника Оресту. Нарізав товстими скибками хліба, влупив кілька невеличких цибулин, відкрив коробку з перекрученим салом із часником. Намастив скибку хліба й присів на лавці на кухні. Ми послідовно виконали його алгоритм дій і також повсідалися на лавці.

— Хлопці, обід готовий! — щосили крикнув кухар у бік бліндажів і, не чекаючи відповіді, заповзявся їсти.

Суп був зовсім непоганий, а точніше, після неймовірної бурди на навчальному полігоні він був просто чудовий. Майже як домашній, можливо, не такий смачний, який готувала мати, та все ж таки дуже навіть добрий. Я незчувся, коли проковтнув всю миску страви, хотів податися за добавкою, та вирішив трішки зачекати допоки всі поїдять.

— А яка тут загалом обстановка? — запитав за якийсь час Орест.

— Хрінóвенько, якщо чесно, — відказав Федорович, відставляючи свою порожню миску. — Майже щодня гатять з артилерії, здебільшого з важкої, постійно обстрілюють зі стрілецької зброї, крупнокаліберних кулеметів, гранатометів. А тут і снайпери час від часу прочісують наші посадки. У «махри» один вбитий і двоє поранених. Ще один «двохсотий» у зенітників, два «трьохсотих» у «ерпегешників». Стріляють протягом усього дня, наші тому думають, що їх, снайперів, там багатенько. Ходили чутки, а можливо, це і розвідка доклала, що заїхали туди російські професійні дівчата-біатлоністки, ось і відстрілюють наших хлопців. Ми трохи в стороні стоїмо, а вони найчастіше он у тій посадці відсиджуються, там закинута споруда колишньої водокачки. Ось якби нам дозволили кілька разів пальнути з нашої «катьки» туди, ми б там мокрого місця не зоставили. Та ж ні, «ніззя»!

— А чому вирішили, що тут саме професійні снайпери працюють?

— Головне, по звуку. Завжди стріляють крупним калібром — дванадцять і сім — то його добре чути, це не наші есведешки8 зі своїми сім-шістдесят два. Деколи вони глушать роботу снайпера кулеметною чергою, та ми тут сидимо більше п’яти місяців — то вже будь-хто безпомилково розрізнить звук снайперської гвинтівки від пострілу кулемета чи автомата.

— А наскільки точно працюють?

— Як на мене — багато мажуть. Звичайно, деколи попадають у наших, але більшість пострілів ідуть, як то кажуть, у молоко.

Тим часом із бліндажа виліз високий і худий як жердка чоловік з мискою в руках, підійшов до казана, насипав собі супу й знову спустився у бліндаж. По його запухлому чорному обличчю і безбарвних очах можна виснувати, що чоловік полюбляє оковиту, а точніше, вона і є сенсом його тут існування.

— То — Буха, — прокоментував вихід одного актора Федорович, — він трохи хворий, а тому не дуже любить спілкуватися з незнайомими людьми.

— І хто ж він тут? — запитав Орест.

— Механіком числиться! Він, коли тверезий, то золота людина, та ось біда — не п’є тільки тоді, коли кудись їде, а ми вже тут п’ять місяців безвилазно сидимо на одному місці, ну то він останні місяці не просихає.

— А третій з екіпажу хто?

— Ларіон, тобто Ларіонов Іван, наш навідник. Свою справу знає, тільки до одного місця все це — стріляти нам все одно не дають.

— «Екіпаж машини бойової»... — проспівав я.

— Дарма смієтесь, — образився Федорович. — Посидите ви тут п’ять місяців безвилазно — ось тоді й спробуєте жартувати!

— То які частини тут стоять?

— Від ріки й до селища — перший батальйон, а далі — другий батальйон. Саме тут — то третя рота, до ним прикомандировані ще зенітники, вони тут поряд за пагорбом у посадці стоять, то по них чи не найбільше луплять з арти. Нас, танкістів, небагато розкидано то тут то там, хоча толку з нас тут немає. Як і з мінометників, вони за селищем стоять, а більша артилерія ще далі від передової відведена. Гаразд, хлопці, ви не соромтеся, наливайте ще, а то суп буде геть холодний.

— Та ні, дякуємо, наїлися досить, — промовив Орест, і я мимоволі сів назад на лавку.

Тієї миті з-за наших спин непомітно і геть безшумно виникло дві невисокі постаті у вигорілих, колись зелених банданах і в такому ж захисному камуфляжі, вони майже зливалися з навколишньою природою. Рухалися пружною, скритною ходою, не піднімаючи жодного шуму, хоча й перебували на своїй території. Чомусь одразу подумав, що вони мають бути розвідниками, або ж щось подібне до цього.

— Привіт, Федоровичу! — привітався старший з чоловіків, потиснувши руку спершу господарю, а тоді нам усім. — В тебе, бачу, гості, а ми хотіли в тебе підобідати!

— О, хіба ж то проблема! — щиро здивувався кухар і додав: — То сідайте, чи в мене коли страви мало було?!

— А мо’, ми хлопців об’їмо?

— Вони перекусили, то ви не соромтеся, — напосідав Федорович. — Оце ж снайперів на підмогу прислали. До речі, по вашій позиції чи не найбільше б’ють, то вони вам і допоможуть!

— То є дуже добре! — навіть зрадів чоловік. — Мене звуть Олегом, позивний «Рак», так мене більшість знає. Я є командиром відділення на Гапоні, так називається наша позиція, назвали ще до нас, а тому я не знаю, що воно значить. А то мій замісник — Ігор Макаренко, або просто «Макар», хоча ми тут звертаємося по імені, а вже там...

— Добре, — відразу похопився Орест, спершу представив усіх нас, а потому промовив: — У нас до вас багато запитань, якщо ви не проти відповісти.

— Зараз ми візьмемо в руки нашу звичну зброю і тоді зможемо спокійно і смачно поговорити.

Либонь, вони не раз підкріплялись у Федоровича, а тому досить швидко розшукали на його хазяйстві вільні миски та ложки, насипали собі супу та, взявши в руки по здоровецькій скибці хліба, присіли біля нас. Та поки суп холонув Олег заговорив:

— Снайпери не надто часто працюють саме навпроти нас. Час од часу з’являться, постріляють кілька днів чи ночей і знову пропали. Не знаю по правді, з чим це пов’язано, ми деколи намагаємося відстрілюватися, я також пробував зі своєї есведешки трохи полякати їх, але не думаю, що це мало б їх відігнати. Просто вони відстрілялись і пропали.

— Це погано, — промовив Орест.

— Чому?

— Бо зазвичай хороші снайпери на засиджуються на одному місці. Постріляли, засвітили місце й поміняли позицію. А якщо це хороший снайпер, то за кілька ночей підловити його буде дуже важко. Тим більше ми не знаємо, коли вони знову з’являться.

— Хрєнові справи! — скрушно промовив Федорович.

— А я думаю, — заговорив раптом Богдан, — снайперів не так і багато, а тому вони мимоволі змушені постійно передислоковуватися, аби зробити видимість, що тут працює багато снайперських груп.

— Також можливо, — підтвердив Орест. — Якщо це так, то у нас буде трохи часу вивчити місцевість і підготуватися до їхньої чергової з’яви.

Якийсь час вони мовчки їли, лише ложки шкреблися по металевих мисках чи казанках. Тим часом закипів чайник, Федорович зняв його з буржуйки й відставив, але ніхто не захотів робити собі чаю, тільки кухар заварив собі велику кружку. Орест нетерпеливився поставити наступні запитання, та стримував себе, аби не заважати хлопцям поїсти. За кілька хвилин він таки не витерпів:

— А зазвичай снайпера працювали парами чи поодинці?

— Здається... — Олег на кілька хвилин замислився, наче не міг дати точної відповіді. — Та по-різному, то тільки одиночні чули постріли, а деколи могли стріляти, як нам видавалося, з двох місць. Але точно, що завжди снайпер працював разом із кулеметником. Переважно цей просто глушив постріли снайпера, але подекуди, коли ми починали пострілювати в бій снайпера, то накривав наші позиції щільним вогнем. Не надто влучно, головне було полякати нас, аби головний стрілець міг непомітно вшитися.

— А помічали, звідки зазвичай стріляє снайпер?

— Та найчастіше з водокачки, вони там добре облаштувалися й «стрілкотнею» їх там не дістанеш, а з тяжкого нам не дуже дозволяють зараз бити. Домовленості, твою дивізію!

— А яка відстань до неї?

— Кілометр і двісті п’ятдесят, — точно відповів Олег.

— Ого! Отож б’ють з асвека9.

— Або з оесве10, — додав Богдан.

— Можливо, але вони зараз такими рідко користуються! А з нейтральної території ніколи не обстрілювали вас?

— Ні, такого не було, інакше б ми одразу помітили.

— Це добре, підготуємо для них кілька сюрпризів.

— То що ви думаєте робити?

— Важко відразу сказати, потрібно оглянутися на місцевості, подивитися за їхньою роботою і вже тоді діяти.

Зима 199... року

Одразу за спорткомплексом стояла непримітна одноповерхова будівля з репрезентабельною назвою ресторан «Грація», з відремонтованим, блискучим переднім фасадом, масивною вивіскою, та якщо поглянути за кут споруди — зауважиш почорнілі, обдерті стіни та купи різноманітного сміття. Хоча, як на мене, він аж ніяк не відрізнявся від ще совкової їдальні, яка, власне, завжди й була тут ще у радянські часи. Щоправда, страви подавали тут досить пристойні, чи принаймні такими були більшість із запропонованого меню, хоча воно також не змінювалося ще з тих часів, а відтак ми з хлопцями кілька разів навідувалися сюди. Сьогодні також вирішив пообідати саме тут, а не валандатися до готельного ресторану, де тільки ціни значно переважали і аж ніяк не якість страв. Насправді, значного вибору закладів харчування ми не мали, він обмежувався двома ресторанами та кількома відвертими забігайлівками, а тому намагалися не надто нарікати на якісь страв.

Після ранкового тренування почувався втомленим і водночас задоволеним. Виконавши значний обсяг фізичної роботи, витиснувши з себе все можливе й неможливе, тим самим вселив у себе надію, що мені все вдасться. Не міг позбутися переконання, що лише прикрі дрібниці заважали мені достойно виступити на чемпіонаті, тож вагомої моєї провини в провалі не було, окрім того, що все ж не зумів перебороти несприятливі для себе обставини. Зрештою, таке траплялося постійно, хоча і не настільки системно, як цього разу, а тому бачив у цьому чиюсь довгу брудну руку. Безумовно, упорядники змагань у дечому недопрацьовували в організаційному плані, й це не могло не відбиватися на наших виступах, разом з тим роблячи деяку, а можливо, значну протекцію господарям, але таке відбувалося повсякчас і скрізь. Та окремі деталі вказували, що хтось зі своїх не надто ревно виконує свою роботу, або ж, у що геть не хотілося вірити, — свідомо саботує наш виступ. І хоча гнав геть такі недоречні думки, все-таки приглядався до певних членів нашої команди.

Ресторан був заповнений заледве на половину, і більшість становили саме спортсмени з різних країн, котрі намагалися триматися разом невеликими гуртками. Інтер’єр також зостався здебільшого ще радянським, із незначними новітніми штрихами, які швидше вказували на загальний совковий стиль, аніж приховували його. Навіть аромат кухні, здавалося, зостався з тих часів, приваблював і відштовхував одночасно. Ще й музика, примітивна однотипна попса; єдине рятувало, що її заледве було чути.

У залі пошукав своїх, одразу зауважив Толіка з Наталею, котрі зайняли великий стіл біля вікна, отож попрямував до них.

— Привіт! Не заперечуєте, якщо потривожу вашу самотність? — запитав, адже вони з недавнього часу стали надто близькими.

— Привіт, Оресте! Так, звичайно, приєднуйся, — відповів за двох Толік. — Ми ще не замовляли.

— Гаразд, а що в них сьогодні смачненького? Знову холодний борщ?!

— То є їхня «окрошка», — виправила мене Наталя.

— І як вони те їдять?! Воно ж несмачне — страх! Як і більшість їхніх потрав.

— Ти чого так на них заївся?

— То мене вчора так одна стара москалька ді­стала — мусив її Бандерою налякати.

— Гадаєш, вони досі пам’ятають, хто це такий? — висловив сумнів Толік.

— Їх скільки років радянська пропаганда ним лякала — до самої смерті всіх наших героїв будуть згадувати в страшних снах.

— Людська пам’ять коротка!

— Одначе казки та жахи запам’ятовуються назавжди!

— Але не вигадані.

— Для них вони цілком реальні, навіть зримі, бо коли вони й не стали свідками тих подій, то прослухавши кількаразово від людей, котрим цілком довіряли, а комсорги чи хто там саме такими й були, — найбільші вигадки сприйняли як доконаний факт.

— Відтоді минуло достатньо років і давно викрито всю радянську брехливу пропаганду.