Людей — любити, речі — використовувати. Іншої ради нема ebook

2023

ISBN 978-617-17-0089-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Саморозвиток»

Перекладено за виданням: Millburn J. F., Nicodemus R. Love People, Use Things : Because the Opposite Never Works / Joshua Fields Millburn, Ryan Nicodemus. — Celadon Books : New York, 2021. — 336 p.

Переклад з англійськоїМар’яни Климчук

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Міллберн Дж. Ф.

М60 Людей — любити, речі — використовувати. Іншої ради нема / Джошуа Філдс Міллберн, Раян Нікодемус ; пер. з англ. М. Климчук. — Х. : Віват, 2023. — 336 с. — (Серія «Саморозвиток», ISBN 978-966-942-827-1).

ISBN 978-966-982-832-3 (укр.)

ISBN 978-1-250-23651-7 (англ.)

Як навчитися жити в достатку, але не в надлишку? Уміти розставляти моральні пріоритети й контролювати жагу до накопичування речей та емоцій? Як зробити переоцінку цінностей, позбавитись набутих страхів, душевних митарств і незакритих гештальтів? Опануйте мистецтво мінімалізму, не видаляючи себе із сучасного світу. Ця книжка пропонує інструменти, що допоможуть побороти безконтрольне емоційне та матеріальне споживацтво. Досить ховатися за речами, як за барикадами, від спогадів і помилок, сорому, страхів і невпевненості. Час розбирати матеріальні захаращення, очищати свідомість та відкриватися всеохопній любові до людей і власного «я».

УДК 159.99

ISBN 978-966-942-827-1(серія)

ISBN 978-966-982-832-3(укр.)

ISBN 978-1-250-23651-7(англ.)

© Joshua Fields Millburn and Ryan Nicodemus, 2021

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023

Першийдень чи один день. Вам вирішувати.

Ця книжка — науково-популярна праця. Усі люди та організації в ній справжні, і всі описані тут події дійсно мали місце, але іноді два її автори таки мусили щось вигадувати (конкретний діалог, точні дати, різні кольори неба). Було змінено кілька імен та впізнаваних ознак, щоб нікого не дратувати. А ще автори цієї книжки майже напевно запам’ятали деякі ситуації неправильно, але вони, як могли, старалися змалювати їх точно так само, як вони розгорталися.

Якщо ви незаконно завантажили цю книжку або ж поцупили друковану з бібліотеки чи книгарні, сором вам! Аби спокутувати гріх, будь ласка, поділіться позиченим без відома примірником з другом, ворогом чи кимось іншим, кому її слова можуть піти на користь.

ПрисвячуєтьсяРебецці і Мераї

Вимаєте пам’ятати, що слід любити людей і використовувати речі, а не любити речі і використовувати людей.

Архієпископ Фултон Дж. Шін, приблизно 1925 рік

От якби ти навчилася любити людей і використовувати речі, а не навпаки.

Дрейк, 2013 рік

ПЕРЕДМОВА

Підготовка до пандемії

На вулицях вигулькують чоловіки в уніформі, які розмахують гігантськими штурмовими гвинтівками. Через мегафони вони наказують нам замкнути двері та залишатися вдома. Над головою з гучномовців військових гелікоптерів голосно реве «Stayin’ Alive» авторства «Bee Gees» — саундтрек нашого нового антиутопічного майбутнього.Бах! Бах!Два швидких вогнепальних постріли. Я різко прокидаюся й усвідомлюю: дружина поряд у ліжку, наша донька у своїй кімнаті, обоє сплять. Заходжу у вітальню. Відсовую жалюзі на вікнах. Дивлюся на свій район. Лос-Анджелес. Північ. Порожні бульвари. Легенький дощик під світлом дугових ліхтарів. Жодних ознак воєнного стану. Тільки пікап застиг під пагорбом. Я глибоко зітхаю. То лише нічний жах, на щастя. Але той світ, у якому я прокинувся, так званий реальний світ, помітно відрізняється від того, у якому я прожив перші чотири десятки років свого життя. Він не те щоб постапокаліптичний, але й не нормальний.

Прикасовими зонами продуктової крамниці повзуть звивисті лінії. Cпустошені вітрини магазинів Родео-драйв приховують забиті дошками вікна. Порожні кінотеатри огортає нищівна тиша, яку посилюють пил і темрява. Натовпи людей, розділених шестифутовими проміжками, заганяють у продовольчі банки з голими полицями. Схвильовані родини освоюють перебування на самоті разом, «на самоізоляції». Лікарні тріщать від перепрацьованого медперсоналу і лікарів, чиї апоплекcичні вирази обличчя приховують лише власноруч зроблені маски. Поки навесні 2020 року я закінчував писати останній розділ цієї книжки, планету охоплювалапандемія COVID-19.

Наш ворог не тільки споживацтво, а й занепад і відволікання уваги. І матеріальні, і ні.

Наша «нова нормальність» здається до непристойності ненормальною. Враховуючи подвійну загрозу фінансової й фізичної нестабільності, прихована тенденція підвищеної тривожності й далі пульсує нашими життями. Але, можливо, спосіб знайти спокій — і навіть досягнути успіху — посеред цього хаосу все ж існує.

Я не усвідомлював цього на початку проєкту, але на домашньому карантині під час цієї пандемії збагнув, що ми з Раяном Нікодемусом — другою половиною «Мінімалістів» — провели останні два роки за написанням не просто книжки про стосунки, а й багато в чому посібника з підготовки до пандемії. Якби ж ми тільки могли передати цю книжку людям, які переживають важкі часи,допоширення вірусу, ми б запобігли величезній кількості душевних мук, бо усвідомлене існування — це найкраща форма підготовки. Зробивши крок назад, легко побачити, що так звані виживальники — ганебні втілення запасливості, яких ми бачимо на екранах телевізорів, — до кризи підготовлені найменше. Консервовану кукурудзу і боєприпаси не можна обміняти на підтримку й довіру люблячих людей поряд. А от із меншими потребами вижити можна і, маючи благополучні стосунки, навіть під час кризи можна досягнути успіху.

Пандемія має слизьку здатність змушувати нас оцінювати речі в широкому контексті. Багатьом знадобилася катастрофа, щоб зрозуміти: побудована на стрімкому зростанні економіка — це не здорова економіка, а вразлива. Якщо економіка валиться, коли люди купують тільки речі першої необхідності, то вона ніколи не була такою міцною, як ми вдавали.

Описаний у цій книжці рух мінімалістів уперше здобув онлайн-популярність після кризи 2008 року. Люди рвалися розв’язати свою нову проблему — боргу і надмірного споживання. На жаль, за останні дванадцять років ми знову надто звикли до безбідного існування. Тільки тепер наш ворог не тільки споживацтво, а ще й занепад і відволікання уваги — і матеріальні, і ні.

З розгортанням пандемійної паніки я помітив, як багато людей замислюється над питанням, на яке ми з Раяном прагнули дати відповідь більше десяти років:що найважливіше?Звичайно, відповідь вкрай індивідуальна. Надто часто ми ототожнюємо найважливіше з ненайважливішим і сміттям1.

У критичних умовах ми не просто повинні позбутися сміття. Багато хто змушений тимчасово позбутися і ненайважливішого — тих речей, які корисні для нас у звичайні часи, але не потрібні в кризові. Якщо нам це вдається, то ми можемо з’ясувати, що справді найважливіше, і тоді, врешті-решт, здатні поступово повернути у життя ненайважливіше — так, щоб воно збільшувало цінність і доповнювало його, а не захаращувало сміттям.

Аби ще більше все ускладнити, «найважливіше» змінюється разом з нами. Що було найважливішим п’ять років тому або бодай п’ять днів тому, сьогодні вже може таким не бути, тому ми повинні постійно ставити питання, пристосовуватися й відпускати. Особливо це стосується часів кризи, коли тиждень здається місяцем, а місяць — цілим життям.

Застряглі по хатах, люди боролися з тим фактом, що їхні матеріальні пожитки важать менше, ніж вони гадали. Правда дивилася на них з кожного кутка. Усі ті речі, що збирали на собі пил — шкільні нагороди з бейсболу, запилюжені підручники з коледжу і поламані кухонні комбайни, — ніколи не були такими важливими, як люди. Пандемія зробила цей факт іще більш очевидним і дала вкрай важливий урок: наші пожитки мають тенденцію ставати на заваді справді найважливішому — нашим стосункам. У наших життях бракує людського зв’язку, а його не купиш, його можна тільки виплекати. Для цього ми маємо почати спрощувати — починаючи з речей і продовжуючи всіма іншими аспектами життя. Ця книжка написана, аби допомогти звичайним людям, як ви чи я, дати раду зовнішньому безладу,перш ніж зазирнути всередину й упорядкувати ментальний, емоційний, психологічний, духовний, фінансовий, творчий, технологічний і соціальний безлад, який обтяжує нас і підриває зв’язок з іншими.

Найкращий час почати спрощувати був десять років тому; наступний після найкращого — просто зараз.

Якщо ви якийсь час стежили за діяльністю «Мінімалістів», то впізнáєте уривки нашої історії в розділі «Вступ до життя з меншою кількістю всього»: смерть, розлучення, «Пакувальна вечірка». Однак ці фрагменти не тільки для нових читачів. У цій книжці ми глибше занурюємося в труднощі, невпевненість, фанатизм, душевні страждання і біль, які були каталізаторами тривалих змін у наших життях. Щойно ці деталі будуть на поверхні, ми дослідимо нову територію, описуючи сім найважливіших форм стосунків, які роблять нас тими, ким ми є.

Це не книжка на випадок пандемії, це — посібник на кожен день. Теперішня пандемія лише загострила буденні проблеми й зробила їх нагальнішими. Перед останнім фінансовим спадом і відновленим пошуком сенсу недалекі ті часи, коли наше суспільство намагатиметься дати раду критичним виявам реальності. Уже з’явилося багато нових норм, з нашим рухом уперед формуватимуться й інші. Хтось із нас пробуватиме чіплятися за минуле, «повернутися до нормального життя», але це як намагатися втримати брус льоду в руках — він розтанув, і його більше немає. Мене питали: «Коли все зміниться на краще?» Але «зміна на краще» передбачає, що ми маємо повернутися до минулого, до «нормального», яке не працює для більшості людей, принаймні зовсім не ефективно. Хоч я не знаю, чого чекати від майбутнього, я розумію, що ми можемо вийти з цієї непевності зновоюнормальністю — тією, що ґрунтується на інтенціональності і спільноті, а не на «споживацькій впевненості».

Щоб дійти до цього, ми маємо знову почати

спрощувати.

Ми маємо розчистити безлад, щоб відшукати

шлях уперед.

Ми маємо знайти глибше розуміння за горизонтом.

У самий розпал коронавірусної кризи я мав розмову з одним зі своїх наставників, бізнесменом на ім’я Карл Вайднер. Він показав мені символи китайського слова «криза» —weiji, що означає «небезпека» (wei), і «можливість» (ji). Хоча лінгвісти сперечаються, чи справді символjiозначає «можливість», аналогія все одно влучна: криза існує на перехресті небезпеки й можливості.

Безсумнівно, із часом траплятимуться нові кризи. Навіть зараз, коли я це пишу, в атмосфері витає загострене почуття небезпеки. Але можливість у повітрі відчувається теж. В умовах небезпеки у нас є шанс «використати ці дні для переоцінки всього», як каже мій приятель Джошуа Бекер.

Можливо, це був наш сигнал до пробудження. Тож не проґавмо цієї можливості все переоцінити, відпустити й почати заново. Найкращий час почати спрощувати був десять років тому; наступний після найкращого — просто зараз.

Джошуа Філдс Міллберн

ВСТУП ДО ЖИТТЯ З МЕНШОЮ КІЛЬКІСТЮ ВСЬОГО

Наші матеріальні пожитки — фізичний вияв нашого внутрішнього життя. Озирніться довкола: тривога, страждання, неспокій — ось воно, просто тут, у нас вдома. У середному американський дім містить понад 300 000 предметів. Маючи стільки всього, ми, здавалось би, мали нетямитися з радощів. І все ж кожне нове дослідження вказує на протилежне: ми стривожені, приголомшені й нещасні. Нещасливі більше, ніж будь-коли, ми розраджуємо себе ще більшим накопиченням, ігноруючи справжню ціну нашого споживацтва.

Цінник, який звисає з кожної нової дурнички, містить тільки частину історії. Справжня вартість речі набагато перевищує її ціну. Ще ж потрібно врахувати ціну зберігання цієї речі. Підтримку в належному стані. Чистку. Поливання. Підзарядку. Оздоблення аксесуарами. Заправку. Заміну мастила. Заміну батарейок. Ремонт. Перефарбування. Піклування.Захист речі. І, звичайно, коли все це сказано й зроблено, заміну цієї речі. (Я вже мовчу про емоційну й психологічну ціну наших речей, яку визначити ще складніше.) Якщо все це скласти докупи, справжня вартість володіння річчю стає непомірною. Тому краще бути обережними у виборі речей, які ми вносимо в життя, адже неможливо дозволити собівсе.

Серйозно, ми не можемо собі цього дозволити — і буквально, і образно. Але замість того, щоб відтягувати задоволення й тимчасово обходитися без чогось, ми ліземо в борги. Пересічний американець носить у гаманці приблизно три кредитні картки. Один із десяти має більш ніж десять активованих кредитних карток. А середній борг за кредитною карткою перевищує 16 000 доларів США.

Ситуація погіршується. Навіть до пандемії 2020 року понад 80 відсотків нашого населення сиділо в боргах, а загальна заборгованість споживачів у Сполучених Штатах становила понад 14 трильйонів доларів. Що ж, цьому принаймні є кілька переконливих, хоча й прикрих пояснень: ми витрачаємо на взуття, прикраси й годинники більше, ніж на вищу освіту. У наших дедалі більших домівках, які за останні п’ятдесят років розширилися більш ніж удвічі, телевізорів більше, ніж людей. У середньому кожен американець щороку викидає вісімдесят один фунт одягу, хоча 95 відсотків можна було б використати повторно або переробити. А нашими населеними пунктами розсипалося більше торговельних центрів, ніж старших шкіл.

Мінімалізм — це те, що допомагає нам позбуватися речей, аби мати місце для життєво важливих речей, які взагалі не є речами.

До речі, про старші школи. Ви знали, що 93 відсотки підлітків називають шопінг улюбленою розвагою?Шопінг— це справді розвага? Схоже, що так, якщо ми щороку витрачаємо 1,2 трильйона доларів на блага не першої необхідності. Просто щоб прояснити: це означає, що ми витрачаємо більше трильйона доларів у рік на речі, які нам не потрібні.

Знаєте, скільки часу потрібно, аби витратититрильйондоларів? Якби ви вийшли з дому і щосекунди витрачали по долару — один долар, два долари, три долари — вам би знадобилося понад 95 000 років, щоб позбутися трильйона. Насправді, якби ви витрачали мільйон доларівкожного дняз часу народження Будди, ви й досі не витратили б трильйон доларів.

З такими витратами хіба варто дивуватися, що майже половина родин у Сполучених Штатах взагалі нічого не заощаджує? Як виявилось, понад 50 відсотків нашого населення не мають на руках достатньо грошей, щоб покрити бодай місяць втраченого доходу; заощадження 62 відсотків людей не досягають і 1000 доларів; і приблизно половина з нас не могла в часи кризи нашкребти 400 доларів? Це не просто проблема доходів, це проблема витрат, яка однаково впливає і на населення з низькими доходами, і на тих, хто заробляє шестизначні суми. Майже 25 відсотків родин, які заробляють від 100 000 до 150 000 доларів на рік, кажуть, що їм було складно дістати додаткові 2000 доларів на місяць. Уся ця боргова ситуація особливо лякає, бо 60 відсотків родин у наступні дванадцять місяців переживуть «фінансовий шок». Так було ще до економічного спаду 2020 року; криза просто яскраво показала, як погано ми пристосовані.

І ми все одно продовжуємо витрачати, споживати, розростатися. Площа середнього нового будинку стрімко наближається до 3000 квадратних футів. І навіть з усім цим додатковим простором у США існує понад 52 000 складів — це вчетверо більше, ніж закладівStarbucks!

Навіть з більшими домівками і вщент напханими складами нам усе одно немає як поставити в гаражах свої авто, бо ці гаражі теж по вінця заповнені добром. Новенькими спортивними товарами. Тренажерами. Мандрівним спорядженням. Журналами. DVD-дисками. Компакт-дисками. Старим одягом, електронікою і меблями. Напаковані відбракованими речами, коробки і кошики тягнуться від підлоги і аж до стелі.

А ще не забувайте про дитячі іграшки. Попри те, що американські діти становлять заледве більше трьох відсотків від загальної кількості дітей планети, вони споживають 40 відсотків усіх іграшок у світі. Ви знали, що середньостатистична дитина має понад 200 іграшок, але грається щодня тільки дванадцятьма? А нещодавнє дослідження показало те, про що батькам вже давно відомо: діти, які мають надто багато забавок, набагато швидше відволікаються і не насолоджуються якісно проведеним за грою часом.

Ми, дорослі, теж маємо іграшки, які нас відволікають, чи не так? Жодних сумнівів. Якби весь світ споживав так, як американці, нам би знадобилося майже п’ять планет Земля, щоб задовольнити нестримний споживацький апетит. Популярний афоризм «речі, якими ми володіємо, врешті-решт починають володіти нами» сьогодні здається правдивішим, ніж будь-коли.

Але так не повинно бути.

Екзистенційний безлад

Існує багато речей, які колись принесли в наші життя радість, але в сучасному світі вони більше непотрібні: дискові телефони, дискети, одноразові фотокамери, магнітофонні касети, факси, лазерні програвачі дисків, пейджери, ґаджетиPalmPilot, вазониChiaPets, іграшкаFurby. Більшість із нас чіпляється за свої артефакти до глибокої старості — часто з праведного почуття ностальгії. Важливі фрагменти минулого мають дивну властивість чіплятися кігтями за теперішнє.

Отак ми й тримаємося мертвою хваткою за свої колекції відеокасет, невживані телефони-розкладачки, джинси-оверсайзBugle Boy, не ремонтуємо й не переробляємо цих речей, а просто зберігаємо їх серед решти незайманих прихованих скарбів. Зі зростанням наших колекцій підвали, шафи й горища перетворюються на чистилища барахла, переповнені незадіяною всячиною.

З ужитку вийшло дуже багато речей, і, можливо, цей брак використання є фінальним знаком, що ми маємо їх відпустити.Ви ж бачите, що зі змінами наших потреб, бажань і технологій змінюється й навколишній світ.

Ті об’єкти, які є корисними для нас сьогодні, можуть не виконувати цієї функції завтра. А це означає, що ми маємо бути готові все відпустити, навіть ті інструменти, які сьогодні виконують своє призначення. Бо, якщо відпустимо, то зможемо знайти закинутим пожиткам нові тимчасові домівки й дозволити їм приносити користь комусь іншому, а не збирати пил у домашніх мавзолеях.

Через якийсь час усе застаріває. Через сто років світ населятимуть нові люди, які вже давно забули проUSB-кабелі,iPhoneі телевізори з плоскими екранами, відпустивши минуле, щоб дати простір майбутньому. Це означає, що ми повинні обачно ставитися до нових матеріальних пожитків, які вносимо в життя сьогодні. І маємо бути так само обачними, коли ці речі застарівають, бо готовність відпустити — це одна з найбільш зрілих чеснот життя.

Розгляньмо, як ми до цього дійшли і як можемо відпустити.

Надлишкове

Наскільки ваше життя було б кращим, якби ви мали менше? Просте життя починається з цього питання. На жаль, мені, Джошуа Філдсу Міллберну, знадобилося тридцять років, щоб його собі поставити.

Я народився у Дейтоні, штат Огайо, — батьківщині авіації, фанк-музики і золотих автоковпаків із сотнею спиць. Відносно недавно вам могла трапитися новина, що Дейтон — американська столиця передозів. Зараз це дивно, але дитиною я не усвідомлював, що ми бідні. Бідність була чимось на кшталт кисню: вона оточувала мене з усіх боків, та я її не бачив. Я просто жив у ній.

Я з’явився на світ на авіабазі Райт-Паттерсон у 1981 році. Мій батько — високий і міцний сорокадворічний чоловік зі сріблястим волоссям і обличчям малої дитини — працював лікарем Військово-повітряних сил. Мати, на той час секретарка, була молодша від нього на сім років — мініатюрна білява жінка зі скрипучим голосом курця, що народилася наприкінці Мовчазного покоління, за кілька місяців до Нагасакі і Хіросіми.

Із цього знімка складається враження, що я мав безтурботне безбідне дитинство на Середньому Заході США, чи не так? Був початок вісімдесятих, і Дейтон все ще переживав останні роки свого розквіту — до того, як промисловий Середній Захід перетворився на так званий іржавий пояс, до того, як місто скалічила «втеча білих», і до того, як опійна епідемія округу Монтґомері поширилася на обидва береги річки Ґрейт Маямі. У ті часи люди називали Дейтон «маленьким Детройтом», і це вважалося компліментом. Виробництво процвітало, більшість сімей була забезпечена всім необхідним, а левова частка людей бачила сенс у звичайному житті.

Та невдовзі після мого народження батько захворів, і все почало розвалюватися. Тато мав серйозні психічні розлади — шизофренію і роздвоєння особистості, які посилювало надмірне пияцтво. Ще до того як я навчився ходити, у батька з’явилися ґрунтовні розмови і навіть повноцінні стосунки з людьми, яких не існувало. З тим, як його розум рухався по спіралі дедалі нижче, він робився жорстоким і непередбачуваним. Мій перший спогад — як батько гасить цигарку об голі груди матері у нас вдома в окрузі Орегон у Дейтоні. Мені було три роки.

Ми з мамою пішли від нього через рік після того, як почалися знущання; приблизно тоді ж вона почала пити. Ми переїхали на двадцять миль південніше, у передмістя Дейтона, що звучить непогано, чи не так? Передмістя. Та це була протилежність ідеалу. За 200 доларів на місяць ми орендували квартиру в будинку на двох господарів, який буквально розвалювався. (Сьогодні той будинок забитий дошками і готовий до знесення.) Безпритульні коти й собаки, крамниці спиртних напоїв і церкви, наркотики, алкоголь і занедбані домівки — цей район не був жорстоким чи небезпечним, він був просто бідним.

З тим, як все погіршувалося, мама пила дедалі частіше. Більшу частину свого дитинства я гадав, що гроші існують двох кольорів: зелені і білі. Мама іноді продавала білі купюри — я тоді не знав, що то були продуктові талони — за п’ятдесят центів з долара, бо могла купити алкоголь тільки за зелені. Коли їй вдавалося влаштуватися на повну ставку, їй платили мінімальну зарплату, але вона не могла втриматися на жодній роботі тривалий час. Коли вона пила, то йшла в загул, під час якого днями сиділа в нашій вогкій односпальній квартирі, нічого не їла і тільки багато пила й безперервно курила на заплямованому сіро-бежевому дивані. Наш дім постійно слабо віддавав сечею, порожніми бляшанками з-під пива і застояним цигарковим димом — я й досі можу відчути той запах.

Щоразу як я запалював на кухні світло, у всі боки розбігалися таргани. Схоже було, що вони приповзали з сусідньої квартири. Той наш сусід був добрим і самотнім чоловіком, сімдесятирічним ветераном Другої світової, який, здавалося, мав речей на три чи чотири квартири і якому жуки не заважали — можливо, тому, що він бачив і гірше, а можливо, тому, що вони складали йому компанію. «Люби ближнього свого» був вірш 22:39 від Матвія, який мама бурмотіла собі під ніс щоразу, як прибивала капцем таргана. Хоч коли вона пила, вірш часто перетворювався на «Пошли ближнього свого». Більшу частину дитинства я думав, що це два різних уривки з Біблії, щось на кшталт розбіжності між Старим і Новим заповітами.

Мама була відданою католичкою. Власне, у свої двадцять з гаком вона була черницею — ще до того як перекочувала у життя бортпровідниці, тоді — секретарки, а далі, під сорок років, уже й матері. Вона щодня молилася по кілька разів, перебираючи свою вервицю, поки на її великому жовтому від нікотину вказівному пальці правої руки не з’являлися мозолі від намистин. Самими губами вона промовляла ті самі старі «Отче наш», «Богородице» і молитву анонімних алкоголіків про спокій, прохаючи Бога позбавити її, якщо його ласка, цього всього, зцілити її, якщо його ласка, від недуги, її НЕ-ДУГИ, «прошу, Господи, прошу». Та молитва за молитвою, а спокій так і не приходив.

Мені б довелося роззутися, щоб порахувати на пальцях, скільки разів нам відключали електрику. У нашій квартирі це траплялося набагато частіше, ніж у сусідській. Та це не було проблемою, ми просто протягували подовжувач із сусідських дверей, щоб і далі працював телевізор. Коли світло зникало взимку і вдома ставало надто холодно, мама і я відвідували особливі «вечірки з ночівлями» у домівках різних чоловіків. Удома мама цілими днями спала, поки я грався солдатами Джо. Пам’ятаю, як, закінчивши, дбайливо складав кожну фігурку назад у пластиковий кошик, огранізовано і методично контролюючи те єдине, що міг, у тому безладному світі, в якому жив. Хороших хлопців я клав до одного кошика, поганих — до другого, а їхню зброю — до третього. А час від часу кілька з них переходили на інший бік: від поганих до хороших.

На порозі нашого дедалі трухлявішого ґанку поряд із діркою, де колись лежали три дерев’яні дошки, самі собою з’являлися торби з харчами. Мама казала, що вона молилася святому Антонію і що то він знаходив нам їжу. Бувало, ми подовгу жили на арахісовому маслі, хлібіWonderі запакованих солодощах, наприклад на двошарових тістечках і фруктових рулетиках від святого Антонія. Коли мені було сім, я впав з того самого прогнилого ґанку. Дерев’яна дошка не витримала ваги мого пухкенького допідліткового тіла, катапультувавши мене обличчям уперед на доріжку чотирма футами нижче. Були і кров, і сльози, і дивна подвійна паніка: паніка через кров, що лилася з підборіддя, і паніка через маму, яка продовжувала нерухомо лежати на дивані, коли я з вереском забіг у дім, махаючи руками і не знаючи, що робити. Самотня прогулянка у травмпункт за трохи більш ніж дві милі від нас. Шрами від того падіння видно і сьогодні.

Наші спогади не у наших речах, наші спогади всередині нас.

Учитель у першому класі не раз говорив про мене як про «бездоглядного малого». Та я тоді не знав, що це означає. Найчастіше після школи я приходив додому, відчиняв двері і знаходив маму на дивані непритомною, у попільничці жевріла цигарка — до фільтра півтора дюйма незайманого попелу. Вона ніби неправильно зрозуміла термін «мама-домогосподарка».

Не зрозумійте мене неправильно. Моя мати була доброю жінкою — безхитрісною, з м’яким серцем. Вона турбувалася про людей, любила мене до нестями. А я любив її. Досі люблю. Я сумую за нею більше, ніж за будь-чим іншим — так сильно, що вона регулярно приходить до мене у снах. Вона не була поганою, вона просто перестала бачити сенс у своєму житті, і ця втрата породила постійне відчуття незадоволення.

Наші матеріальні пожитки — фізичний вияв нашого внутрішнього життя.

Природно, що дитиною я вважав: причиною браку щастя є брак грошей. Якби я тільки міг заробляти гроші — багато грошей, — я був би щасливий. Я б не опинився на місці мами. Я б міг володіти всім, що принесло б у моє життя безкінечну радість. Тому, коли мені виповнилося вісімнадцять, я не пішов у коледж, а погодився на посаду початкового рівня в одній компанії, наступні десять років деручись вгору кар’єрною драбиною. Зустрічі рано-вранці, робочі дзвінки пізно ввечері і вісімдесятигодинні робочі тижні — що завгодно, аби «досягнути успіху».

До двадцяти восьми я здобув усе, про що мріяв у дитинстві: шестизначну зарплату, дорогі авто, повні шафи дизайнерського одягу, великий дім у передмісті, де туалетів більше, ніж мешканців.

Я був наймолодшим директором за всю 140-річну історію компанії і відповідав за 150 роздрібних магазинів у Огайо, Кентуккі та Індіані. І я мав усе, щоб заповнити кожен куток свого орієнтованого на споживання життя. Здалеку могло здатися, що моя життя — американська мрія.

Але, як сніг на голову, дві події змусили мене засумніватися в основному фокусі мого життя: восени 2009 року померла моя мама й розпався мій шлюб. Усе це сталося в один місяць.

Почавши в усьому сумніватися, я усвідомив, що був надто зосереджений на так званому успіху, досягненні результатів, а особливо — на накопиченні речей. Можливо, моє життя й було втіленням американської мрії, однак це була не моя мрія. Не було це й нічним жахом. Просто чимось непримітним. Дивина та й годі: мені треба було досягти всього, чого я нібито хотів, аби зрозуміти, що всього того, чого я колись хотів, я, можливо, насправді не хотів.

Коли речі душать

Коли мені було двадцять сім, мама переїхала з Огайо у Флориду, щоб нарешті вийти на пенсію. За чотири місяці вона дізналася, що в неї четверта стадія раку легень. Того року я провів з нею багато часу у Флориді, поки вона важко відбувала хіміотерапію і променеву терапію. Спостерігав, як з поширенням раку вона худне, а її пам’ять тьмянішає, аж поки невдовзі того ж року її не стало.

Коли вона померла, я мав відвідати дім востаннє — цього разу, щоб впорядкувати її речі. Отож я полетів з Дейтона у Сент-Пітерсбург, де мене зустріли три будинки пожитків, зіпханих у мамину крихітну односпальну квартирку.

Не те щоб мама була барахольницею. Як на те пішло, то зі своїм гарним смаком вона могла б стати максималістичним дизайнером інтер’єрів. Але вона мала надміру багато речей, накопичених за шістдесят п’ять років. Діагноз компульсивного накопичення мають менш ніж 5 відсотків американців, та це не означає, що решта 95 відсотків не споживають багато. Ми споживаємо. І ми чіпляємося за зібрані за все життя спогади. Я знаю, що моя мама точно чіплялася, і я не мав жодного уявлення, що з тим усім робити.

Тому зробив те, що зробив би будь-який хороший син: подзвонив уU-Haul.

Я попросив у них найбільшу, яка тільки існує, вантажівку. Потрібна була така велика, що мені довелося чекати ще день, поки звільниться двадцятишестифутова фура. Чекаючи на прибуттяU-Haul, я запросив кількох маминих друзів, щоб розібратися з її добром. Для мене одного його було забагато.

Вітальня мами булазабитагабаритними антикварними меблями, старими картинами і незліченною кількістю мереживних серветок. Її кухня булазабитасотнями тарілок, горнят, мисок і несумісного кухонного начиння. Її ванна булазабитатакою кількістю предметів особистої гігієни, що можна було запустити невеличкий бізнес з продажу товарів для краси. А із її шафи з білизною,забитоїстосами перемішаних банних, кухонних і пляжних рушників, простирадл, ковдр і стебнованих покривал, здавалося, ніби хтось управляв цілим готелем. Про спальню навіть не питайте. Навіщо мамі були чотирнадцять зимових пальт, якими вона забилашафу в спальні? Чотирнадцять! Вона жила за пів милі від пляжу! Достатньо просто сказати, що мама мала чимало речей. І я не знав, що з ними робити.

Тому зробив те, що зробив би будь-який хороший син: орендував контейнер на складі.

Я не хотів змішувати мамині речі зі своїми. Я вже мав великий будинок і просторий підвал, у яких зберігалося повно барахла. А контейнер на складі міг допомогти залишити все на випадок, якщо мені воно знадобиться в якомусь гіпотетичному майбутньому.

Так я взявся пакувати все, що, здавалося, моя мама придбала за все своє життя. Стягнувши покривало і заглянувши під ліжко в стилі королеви Анни, я знайшов чотири коробки від паперу для принтера — досить важкі, старі і аж занадто заліплені клейкою стрічкою. Висовуючи їх одну за одною, я помітив, що кожна коробка мала збоку цифру, виведену товстим чорним маркером: 1, 2, 3, 4. Я стояв і дивився на коробки під ногами, гадаючи, що ж може бути всередині. Нагнувся, заплющив очі і глибоко вдихнув. Розплющив очі. Видихнув.

Коли я відкрив коробки, моє здивування не мало меж, бо там виявилися малюнки, домашні завдання і табелі успішності з моєї початкової школи — з першого по четвертий клас. Спочатку я подумав: «Чому мама зберігала всю цю дурну макулатуру?» Але тоді мене заполонили спогади, і все стало очевидним: мама зберігала все це як частинкумене. Вона трималася за ті спогади в коробках.

«Стривайте!» — сказав я вголос у порожній спальні, коли до мене дійшло, що мама не відкривала коробок понад двадцять років. Я бачив, що вона не чіпала жодного з тих «спогадів», і це допомогло мені вперше зрозуміти дещо важливе: наші спогади не в наших речах, наші спогади всередині нас.

Можливо, саме це й мав на увазі шотландський філософ вісімнадцятого століття Девід Г’юм, коли писав: «Розум має чудову властивість поширюватися на зовнішні предмети і поєднувати з ними які завгодно внутрішні переживання». Мамі не треба було зберігати ті коробки, щоб триматися за мене — мене ніколи в них не було. А тоді я роззирнувся її помешканням, подивився на всі речі й зрозумів, що сам збирався робити те саме. Тільки замість того, щоб тримати спогади про маму в коробці під ліжком, я збирався запхати їх всі у велику коробку із замком. Просто про всяк випадок.

Тому я зробив те, що зробив би будь-який хороший син: я зателефонував уU-Haulі відмовився від замовленої вантажівки. Тоді скасував оренду контейнера на складі і провів наступні дванадцять днів, продаючи або віддаючи майже все. Недостатньо просто сказати, що я тоді засвоїв деякі дуже важливі уроки.

Я не тільки зрозумів те, що наші спогади не в речах, але й зрозумів, що цінне. По-справжньому цінне. Якщо бути відвертим, я хотів егоїстично вчепитися за більшість маминих речей. Та вони б не мали для мене справжньої цінності, десь навіки замкнені. Тоді як, відпустивши їх, я міг допомогти іншим. Тому я віддав більшу частину маминих речей її друзям і місцевим доброчинним організаціям, аби пожитки знайшли новий дім. Адже те, що для одного сміття, комусь іншому може бути потрібним. Гроші, які я отримав за кілька предметів, я передав двом благодійним організаціям, що допомагали мамі проходити хіміотерапію й опромінення. Врешті-решт, я виявив, що здатен на набагато більший внесок, якщо мав бажання відпустити.

Повертаючись нарешті в Огайо, я мав із собою всього кілька речей на згадку: стару картину, кілька фото, одну чи дві мереживні серветки. Це допомогло мені зрозуміти, що, маючи менше предметів сентиментального значення, ми насправді можемо ними тішитися. Ті кілька речей, які я зберіг, мають для мене більшу цінність, ніж якби їх розбавили десятками чи навіть сотнями дрібниць.

Останній засвоєний урок був практичним. Хоч наші спогади й справді не в речах, правда й у тому, що іноді речі можуть викликати спогади. Тому перш ніж покинути Флориду, я сфотографував багато маминих речей і повернувся в Огайо лише з кількома коробками фото, які відсканував і зберіг у цифровому форматі.

Ті фото допомогли мені все відпустити, оскільки я знав, що не відпускав жодного зі своїх спогадів.

По суті, я мусив відпустити те, що мене стримувало, перш ніж мати змогу йти далі.

Добре організований барахольник

Повернувшись додому, я вирішив провести інвентаризацію власного життя. Як виявилося, я мав «організоване» життя. Але, правду кажучи, я просто був добре організованим барахольником. Накопичення, у клінічному сенсі, розташоване в дальньому кінці обсесивно-компульсивного спектру. І я накопичував, як людина з діагнозом ОКР. Та на відміну від тих, кого ми бачимо по телевізору — з їхнім супернадлишком, розкиданим по підлогах, стільницях і всіх інших плоских поверхнях, — я ховав своє сміття акуратно.

Мій підвал скидався на рекламу крамниціContainer Store: ряди матових пластикових контейнерів — складених стосиками і підписаних, — напакованих старими випускамиGQіEsquire, штанами в складку кольору хакі і сорочками поло, тенісними ракетками і рукавицями для бейсболу, жодного разу не використаними наметами і різноманітними «предметами першої необхідності для мандрівників» та ще бозна-чим. Моя кімната для розваг була магазиномCircuit Cityу зменшеному масштабі: кінофільми й музичні альбоми в алфавітному порядку, професійно прикручені до стіни поряд із завеликим проєкторним телевізором і високоякісною стереосистемою, яка, якби її ввімкнули на половину потужності, порушила б міські шумові норми. У моєму домашньому офісі просто мусила бути десяткова класифікація Дьюї: від підлоги до стелі тягнулися полиці, на яких стояли майже 2000 книжок, більшість із яких я не читав. А мої гардеробні кімнати нагадували сцену з фільму «Американський психопат»: сімдесят сорочокBrooks Brothers, дюжина класичних костюмів, щонайменше п’ятдесят дизайнерських краваток, десять пар класичних туфель зі шкіряними підошвами, сотня різних футболок, двадцять пар однакових синіх джинсів і шкарпеток, білизни і аксесуарів більше, ніж я міг зносити за місяць, — все акуратно складено по шухлядах або розвішано з рівномірними проміжками на дерев’яних плечиках. Я продовжував додавати до цих запасів, та мені було все мало. І скільки б я не складав, поправляв і прибирав, хаос завжди просочувався на поверхню.

Звісно,зовнівсездавалосячудовим, та це був лише фасад. Моє життя було організованим безладом. Причавлений вагою накопиченого, я знав, що потрібно щось змінити. Я хотів усе спростити. І саме тоді на сцену виступила штука під назвоюмінімалізм.

Моє спрощення почалося з того одного запитання:наскільки моє життя було б кращим, якби я мав менше речей?

Я поставив це питання, бо хотів знати мету спрощення. Не простояк, а, що набагато важливіше,для чого. Якби я спростив своє життя, у мене б з’явилося більше часу на здоров’я, стосунки, фінанси, творчість, і я міг би робити конструктивно більший внесок. Бачте, я розумів переваги спрощення ще до того, як вичистив свої шафи.

Тому коли настав час позбуватися мотлоху, я почав з малого. Я поставив собі ще одне питання:а якби я щодня упродовж місяця прибирав зі свого життя щось одне, тільки одне?

Повірте мені на слово: за перші тридцять днів я вивантажив набагато більше, ніж тридцять предметів. Тобто набагато, набагато більше. Вишукування речей, яких я міг би позбутися, стало для мене випробуванням. От я й нишпорив кімнатами і гардеробами, шафками й коридорами, автомобілем і офісом, вишукуючи речі, з якими готовий був попрощатися, і залишаючи тільки те, що додавало життю цінності. Розмірковуючи над кожним артефактом у своєму домі — бейсбольною битою, якою грався в дитинстві, старими головоломками з загубленими частинками, вафельницею, подарованою на весілля, — я питав: ця річ робить моє життя ціннішим? Що частіше я ставив це питання, то більшим ставав мій розмах, і процес спрощення з кожним днем давався дедалі легше. Що більше я це робив, то вільнішим, щасливішим і легшим почувався, і то більше речей хотів викинути. Кілька сорочок потягнули за собою половину гардеробу. Кілька DVD-дисків переросли в захоронення всієї бібліотеки дисків. Кілька декоративних предметів призвели до того, що шухляди з дрібницями перестали називатися шухлядами з дрібницями. Це був прекрасний цикл. Що більше я робив, то більше хотів робити ще.

Кожний предмет, яким я як мінімаліст володію, служить тому, щоб приносити мені радість. Усе інше недоречне.

Упродовж наступних дев’яти місяців після смерті мами я, здійснивши не одну поїздку у місцевий доброчинний центр, навмисно позбувся більш ніж 90 відсотків пожитків. На зміну хаосу прийшов спокій. Довкола був відносний мінімалізм, та якби ви навідалися до мене сьогодні — через понад десять років зведення всього до мінімуму, — ви б не підскочили з вигуком: «Та цей чоловік — мінімаліст!» Ні, ви б мабуть сказали: «Він охайний!» і запитали б, як я і моя родина тримаємо речі в такому порядку. Що ж, ані моя дружина, ані донька, ані я не маємо сьогодні особливо багато речей, але все, чим ми таки володіємо, по-справжньому робить наші життя ціннішими. Кожна наша річ — кухонне приладдя, одяг, автомобіль, меблі — має якусь функцію. Кожний предмет, яким я як мінімаліст володію, служить тому, щоб приносити мені радість. Усе інше недоречне.

Розчистивши весь безлад, я нарешті визнав, що повинен ставити глибші запитання:коли я почав надавати пожиткам такого значення? Що в моєму житті найважливіше? Чому я був такий незадоволений? Ким я хочу стати? Як я визначу успіх?

Це складні питання зі складними відповідями, але вони виявилися набагато кориснішими, ніж якби я просто викинув зайве. Якщо ми не дамо на ці питання виважених, точних відповідей, наші звільнені від мотлоху гардероби дуже скоро наповняться новими покупками.

З тим, як я відпускав і почав давати відповіді на найскладніші питання, моє життя ставало простішим. Невдовзі мої колеги також помітили якусь зміну.

«Ти не такий напружений».

«Ти здаєшся спокійнішим».

«Що з тобою? Ти став такий хороший!»

А тоді мій найкращий друг на ім’я Раян Нікодемус, якого я знав ще відколи ми були малими товстими п’ятикласниками, запитав у мене: «Чого ти в біса ходиш такий щасливий?»

Я посміявся й розповів йому про цю штуку під назвою мінімалізм.

«Що таке в чорта мінімалізм?» — спитав він.

«Мінімалізм — це те, що допомагає нам позбуватися речей», — відповів я.

«І знаєш, Раяне, думаю, мінімалізм тобі б теж допоміг, бо, ну… Бо у тебе забагато всякого лайна».

Де народжується мрія

Раян Нікодемус народився в неблагополучній родині (ще до того, як термін «неблагополучний» увійшов у моду). Його історія почалася з того, із чого починається немало історій — з нещасного дитинства. Коли йому було сім, гірко закінчився шлюб його батьків. Після розлучення Раян жив з матір’ю, а згодом і з вітчимом, у здвоєному трейлері й добряче надивився на наркотики, алкоголь і фізичні знущання. А ще, звичайно, на проблеми з грошима.

Хоча мати Раяна жила на державну допомогу, фінансові труднощі, схоже, були її найбільшим джерелом невдоволення. Гроші становили проблему і для Раянового батька — ревного свідка Єгови, що тримав невеликий малярський бізнес. Хоча він і був підприємцем, зводити кінці з кінцями йому було важко, і він тиждень за тижнем жив, нічого не відкладаючи і нічого не плануючи на майбутнє.

Підлітком Раян зазвичай проводив літні канікули, працюючи на батька: фарбував і обклеював шпалерами до смішного пишні будинки: гаражі на 10 000 квадратних футів, закриті басейни, приватні кегельбани. Ці величні маєтки не були тим, чим Раян прагнув сам володіти, та вони справили на нього незабутнє враження.

Одного спекотного літнього дня Раян з батьком почали клеїти шпалери в гарному приміському будинку під Цинциннаті. Це не був дім вартістю в кілька мільйонів доларів, але він був кращим, ніж будь-що, що коли-небудь мали його батьки. Зустрівши власників, Раян помітив, який щасливий вигляд мала та пара. Стіни їхнього будинку оздоблювали усміхнені обличчя родичів і друзів, які, здавалося, засвідчували щастя. Кожен куточок дому заповнювали речі: телевізори, камін, меблі, різні декорації. Працюючи у тій домівці, Раян уявляв своє життя, уявляв, яким би щасливим він був, якби мав такий дім з купою всього. Ще до того, як вони закінчили роботу, він спитав у батька: «Скільки грошей треба, щоб жити в такому будинку?»

«Синку, — відповів той, — якби тобі вдалося заробляти п’ятдесят тисяч доларів на рік, ти б, мабуть, міг дозволити собі такий дім». (Пам’ятайте: це були 1990-ті. Та все ж тоді п’ятдесят тисяч — це було більше, ніж батьки Раяна заробляли за рік.) Це й стало Раяновим орієнтиром — 50 000 доларів.

Ціль, що постійно змінюється

Якось в останньому класі старшої школи ми з Раяном сиділи за окремим обіднім столом — лише вдвох — і обговорювали плани після випуску.

«Не знаю я, що робитиму, Міллі, — мовив Раян, звертаючись до мене на прізвисько. — Але якщо я зможу знайти спосіб заробляти п’ятдесят тисяч доларів на рік, то знаю, що буду щасливим».

Я не мав вагомої причини не погодитися, тому це стало ціллю для нас обох. Через місяць після випуску, у 1999 році, я мав посаду менеджера з продажів у місцевій телекомунікаційній компанії. Ще через кілька років, отримавши перше підвищення до керівника крамниці, я спитав у Раяна, який працював на свого батька і в місцевому дитячому садку, чи не хоче він приєднатися до моєї команди. Усе, що мені варто було зробити, — це помахати перед ним кількома преміальними чеками, і він одразу погодився.

За кілька місяців Раян став найкращим продавцем у моїй команді і швидко почав заробляти свої заповітні 50 000 доларів. Але щось було не так — він не почувався щасливим. Він проаналізував свої давні плани і вмить визначив проблему: він забув врахувати інфляцію. Може, 65 000 доларів на рік принесуть щастя? Чи 90 000? Чи шестизначна сума? А може, потрібна купа речей — може, у них щастя? Чим би щастя не було, Раян знав, що як тільки він до нього дістанеться, то нарешті відчує свободу. Тож із більшими заробітками він більше витрачав — у гонитві за щастям. Та хоч кожна нова покупка підводила його дедалі ближче до американської мрії, свобода віддалялася.

До 2008 року — менш ніж за десять років після закінчення старшої школи — Раян мав усе, що «повинен» був мати. Він обіймав солідну посаду в поважній корпорації, отримував шестизначну зарплату, керував сотнями працівників. Кожних кілька років купував собі новий блискучий автомобіль. Мав дім на три спальні і три ванні кімнати, з двома вітальнями (одна для нього, друга — для кота). Усі казали, що Раян Нікодемус успішний.

Так, він дійсно володів дрібницями, які свідчили про успіх, але й мав велику кількість того, що зовні було складно помітити. Хоч заробляв він багато, однак по вуха сидів у боргах. От тільки гонитва за щастям коштувала Раяну набагато більше. Його життя наповнювали стрес, страх і невдоволення. Так, він міг здаватися успішним, але почувався нещасним і вже не знав, що справді важливе.

Ясно було одне: у його житті зяяла порожнеча. І він намагався заповнити її так само, як і інші — барахлом. Горами барахла. Він купував нові автомобілі, техніку, одяг, меблі і предмети інтер’єру. А коли на його банківському рахунку бракувало грошей, він оплачував дорогі страви, випивку для всіх і відпустки кредитними картками, фінансуючи стиль життя, якого не міг собі дозволити, грошима, яких не мав, щоб купувати речі, яких не потребував.

Він думав, що врешті натрапить на щастя. Мусило ж воно бути десь тут, за поворотом, чи не так? Але речі не заповнювали порожнечі, вони робили її глибшою. І оскільки Раян не знав, що справді важливе, він продовжував заповнювати ту діру барахлом, влізаючи у ще більші борги, важко працюючи на речі, які не робили його щасливішим, радіснішим чи вільнішим. Це порочне коло тривало роками. Намильте, змийте, повторіть.

Спіраль униз

Із наближенням до свого тридцятиріччя зовні Раян вів досконале життя. Але всередині, вибудувавши існування, яким він зовсім не пишався, він був не в собі. Із часом велику роль у його житті почав відігравати алкоголь. Ще до того, як закінчувався черговий робочий день, він думав про те, з ким випити. Невдовзі він уже пив щовечора — пів ящика пива, пів дюжини шотів. Часом більше.

Раян часто повертався з барів і корпоративних заходів геть пʼяний за кермом. (Ніч вважалася вдалою, якщо наступного ранку він міг знайти гаманець і телефон.) Насправді це траплялося так часто, що він щонайменше тричі розбивав нетверезим свій новенький позашляховик. Може, був і четвертий раз, але зараз воно все як у тумані. Правду кажучи, кожне його нове авто було розбито в перші кілька місяців після покупки. Якимось чином його ніколи не арештовували за керування в нетверезому стані і, на щастя, він нікому не нашкодив, окрім самого себе.