Вибухонебезпечна дитина. Новий підхід до розуміння надто емоційних дітей ebook

ПЕРЕДМОВА

Перед вами п’яте видання книжки «Вибухонебезпечна дитина», що виходить за п’ятнадцять років після першого (1998). Якими чудовими були ці п’ятнадцять років. Книжку переклали десятками мов. Описану в ній модель застосували безліч сімей, шкіл, стаціонарних психіатричних відділень, слідчих ізоляторів для неповнолітніх у всьому світі. Така інтервенція підтверджена дослідженнями й науково визнана. Модель і далі еволюціонує завдяки зворотному зв’язкові з тими, хто до неї вдається. Я намагаюся окреслити її принципи та стратегії якомога зрозуміліше й доступніше. У цьому виданні враховані всі останні доопрацювання.

Люди часто запитують: «Як мені дізнатися, чи вибухонебезпечна моя дитина?». Аналіз крові цього, звісно, не покаже. «Вибухонебезпечний» — це просто термін для опису характеру дітей, які дратуються легше й частіше та виявляють роздратування більш радикально, ніж «звичайні» діти. Якщо по правді, я ніколи не був фанатом цього терміна. По-перше, «вибухонебезпечний» передбачає, що емоційні спалахи в цих дітей раптові й непередбачувані, — у це від початку важко повірити, бо так відбувається не завжди. По-друге, тимчасом як багато дітей зі складною поведінкою «вибухають», коли роздратовані (кричать, лаються, б’ються, плюються, кусаються тощо), значна частина натомість замикається у собі (плач, кепський настрій, набурмосений вигляд, напади тривожності, відчуття смутку й відчуженості або примхи й дратівливість). Таким чином, незалежно від назви книжки, стратегії, описані тут, можуть застосовуватися до дітей, які вибухають, і до тих, які замикаються у собі, або в разі комбінації обох виявів. Термін, який вживатиму в розмові про таких дітей, — «діти зі складною поведінкою» (теж не ідеальний, але чи не найліпший з-поміж тих, які можна дібрати).

Із перших розділів цієї книжки ви дізнаєтеся, що терміни, якими зазвичай характеризують дітей зі складною поведінкою, такі як норовливий, маніпулятор, який вимагає підвищеної уваги до себе, впертий, непоступливий, невмотивований, — хибні й шкідливі. Ви також прочитаєте, що багато слів на адресу батьків таких дітей, мовляв, вони пасивні, поблажливі, непослідовні, безпорадні вихователі, — теж неправильні й неконструктивні. Крім того, ви дізнаєтеся (найімовірніше, це вам уже відомо), що розмаїті психіатричні діагнози, які зазвичай ставлять дітям зі складною поведінкою, не надають нам необхідної інформації для ліпшого розуміння труднощів, із якими стикаються ці діти, аби ми могли допомоги.

Це може звучати трохи дивно, але нині найліпший час для роботи з такими дітьми; ліпших умов для цього досі не було. Річ у тім, що впродовж останніх сорока-п’ятдесяти років проведено безліч досліджень таких вразливих дітей, і завдяки цьому зараз ми знаємо про причини їхньої поведінки й про те, як їм допомогти значно більше, ніж у будь-якій іншій точці людської еволюції. Дослідження дає нам нові «лінзи», крізь які бачимо труднощі «важких» дітей. І ці нові оптичні можливості є інструментом у руках вихователів для надання вразливим дітям більш гуманної допомоги. Це добра новина. Та є й погана: до нового бачення потрібно звикнути (зрештою, ми надто довго носили старі окуляри). Розгляд проблеми в альтернативний спосіб вимагатиме неупередженості. Крім того, стратегії, описані в цій книжці, можуть виявитися складними для втілення в життя (на початковому етапі), відрізнятися від застосованих раніше. Це може суттєво відрізнятися від способу виховання вас самих. Тобто ви маєте бути неупередженими й терплячими, адже практикуєте нові способи взаємодії та спільного вирішення проблем.

Якщо ви — батьки дитини зі складною поведінкою, ця книга надасть вам оптимізм і впевненість у подоланні труднощів, з якими стикається ваша дитина. А ще ви зможете повернути душевний спокій своїй родині. Якщо ви дідусь чи бабуся цієї дитини, її вчитель, сусід, коуч або терапевт, книжка, як мінімум, допоможе вам усе зрозуміти. Немає жодної панацеї. Але точно є надія.

Росс В. Ґрін, Ph. D.

Портленд, Мен

ВІД АВТОРА

У попередніх виданнях цієї книжки я висловлював подяку своїй сім’ї наприкінці тексту «Від автора». Зараз виправлю цю помилку. Моя дружина Мелісса багато років підтримує наш інтерес до життя і стоїть на захисті нашої родини. Мої діти Талія і Джейкоб допомагають мені залишатися у доброму гуморі, вчитися й перевіряти на практиці все, що сповідую. Наш собака Сенді й далі дивує нас своїми інтуїцією та безумовною любов’ю. Усі вони разом із моєю матір’ю Синтією, братом Ґреґом і сестрою Джилл допомагають мені зосереджуватися на найважливішому та надають надзвичайну підтримку у важкі часи. Я присвячую цю книжку моєму батькові, який помер ще задовго до публікації першого видання.

Ця книжка ніколи не побачила б світу, якби не далекоглядність і відданість мого агента Венді Ліпкінд. Вона померла 2011 року по нетривалій боротьбі з онкологічним захворюванням. І досі в мене виникає бажання обговорити з нею різні питання; маю чітке уявлення про те, що вона сказала б, тож і нині мовби чую її мудрі слова, хоч би про що запитав.

Ця книжка також є свідченням надзвичайної інтуїції, наставництва, відчуття книги та глибокого знання англійської мови Саманти Мартін. Я ніколи не написав би книжку без її допомоги.

На мої роздуми про допомогу дітям, які стикаються з певними викликами через свою поведінку, й тим, хто за ними наглядає, вплинуло спілкування з дуже багатьма батьками, вчителями та наставниками. Мені неймовірно пощастило: моїм наставником з клінічної психології під час навчання в Університеті Вірджинії був доктор Томас Оллендік. З того часу ми з Томом залишаємося близькими друзями. Під час практики на мене особливо вплинули також двоє моїх супервізорів, фахівців з ментального здоров’я: доктор Джордж Клум з Університету Вірджинії та доктор Мері Енн Маккейб (на той час вона працювала в Національному дитячому медичному центрі Вашинґтона). Соціальний працівник Лоррейн Лужі має визнати як свою заслугу те, що саме вона підштовхнула мене до ствердження на позиції допомоги дітям під час роботи психологом-інтерном у Національному дитячому медичному центрі. Мабуть, я ніколи не почав би займатися психологією, якби під час навчання в Університеті Флориди не зустрів доктора Елізабет Альтмаєр (зараз вона працює в Університеті Айови).

Проте ті, хто виконує головну роль у розвитку багатьох ідей цієї книжки, кому я надзвичайно вдячний, — діти, батьки, освітяни й усі інші, з ким я всі ці роки мав честь працювати. У цьому світі справді є чудові люди, які серйозно ставляться до проблем поліпшення життя дітей, максимально застосовують підхід, про який ідеться у цій книжці, та з розумінням, завзяттям і рішучістю виступають за впровадження цього підходу в своїх школах, клініках, стаціонарних відділеннях і слідчих ізоляторах для неповнолітніх. Мені пощастило зустріти вас на моєму шляху.

Розділ ១

ЕПІЗОД З ВАФЛЯМИ

Недільний ранок. Одинадцятирічна Дженніфер прокидається, застеляє ліжко, оглядає кімнату аби впевнитися, що все на своїх місцях, а потім прямує до кухні готувати собі сніданок. Заглядає у морозильну камеру, виймає контейнер із замороженими вафлями, яких нараховує шість штук. Думає про себе: «З’їм три вафлі сьогодні вранці й три — завтра», підігріває три вафлі та сідає їсти.

За якийсь час до кухні заходять її мати Деббі й семирічний брат Райлі. Деббі запитує в Райлі, що він їстиме на сніданок. Райлі відповідає: «Вафлі!», й Деббі дістає їх із морозильної камери. Дженніфер, яка весь цей час уважно слухала, скипає гнівом.

— Він не може їсти ці вафлі! — верещить Дженніфер, і її обличчя миттєво багряніє.

— Чому ні? — Деббі теж підвищує тон.

— Я збиралася з’їсти ці вафлі завтра вранці! — кричить Дженніфер і зривається зі стільця.

— Я не збираюся казати твоєму братові, що він не може їсти ці вафлі! — вигукує Деббі.

— Він не може їсти ці вафлі! — кричить Дженніфер, цього разу просто в обличчя матері.

Деббі побоюється фізичної та вербальної агресії, на яку здатна її дочка в такі хвилини, й у розпачі запитує в Райлі, чи може він з’їсти на сніданок щось інше.

— Я хочу вафлі, — скиглить Райлі та ховається за матір.

На крайній межі фрустрації збуджена Дженніфер відштовхує матір, хапає контейнер із замороженими вафлями, рвучко причиняє дверцята морозильної камери, бере тарілку підсмажених вафель і кидається до своєї кімнати. Деббі з Райлі плачуть.

Члени сім’ї Дженніфер пережили без перебільшення сотні подібних епізодів. У більшості випадків вони тривають довше, виявляються інтенсивними та супроводжуються агресивнішими виявами фізичної і вербальної агресії, ніж описано вище (у вісім років Дженніфер вистрибнула з вікна сімейної автівки). Лікарі вже затаврували дівчинку десятками діагнозів: опозиційно-викличний розлад, біполярний розлад, експлозивний розлад з інтермітацією тощо. Та будь-який подібний ярлик у жодному разі не допомагає батькам Дженніфер упоратися з розгубленістю, сум’яттям і травмами, яких завдають її емоційні спалахи, не поглиблює їхнього розуміння причин такої поведінки, не допомагає передбачити наступний спалах.

Деббі з Райлі бояться Дженніфер, якій властиві надмірна жорстокість, відсутність гнучкості, тож вони постійно мають зберігати пильність. А це відбирає в батьків забагато енергії та поглинає всю їхню увагу, частину якої вони могли би приділити й братові Дженніфер. Деббі та її чоловік Кевін часто сперечаються через способи регулювання доччиної поведінки, але завжди сходяться на думці, що дівчинка справляє потужний негативний вплив на їхній шлюб. Вона не має близьких друзів; діти, які з нею знайомляться, згодом розуміють, що це жорстка, владна особистість, з якою важко.

За всі ці роки Деббі й Кевін зверталися по допомогу до численних фахівців у сфері ментального здоров’я. Більшість із них наполягали на встановленні суворіших обмежень, на наполегливому регулюванні поведінки Дженніфер, а також надавали інструкції щодо застосування стратегій заохочення та покарання. Зазвичай пропонувалися дошка досягнень і «метод тайм-аут». Коли дані стратегії не спрацьовували, Дженніфер вживала різноманітні комбінації ліків, але це все одно не мало певного помітного ефекту. Після восьми років суворих обмежень, нескінченних карток зі смайлами та неймовірної кількості медикаментів Дженніфер майже не змінилася. Вона залишалася такою, як і в ранньому віці, коли Деббі й Кевін уперше помітили: з донькою «щось не так». Насправді ж її емоційні спалахи стали інтенсивнішими й траплялися частіше, ніж досі.

«Більшість людей навіть не уявляють, як це принизливо — боятися власної дочки, — розповідає Деббі. — Ті, в кого немає такої дитини як Дженніфер, і гадки не мають про моє життя. Повірте, все зовсім не так, як я собі це вимальовувала у мріях про дитину. Це більше нагадує нічне жахіття.

Ви навіть не можете уявити мою ніяковість, коли Дженніфер так погано поводиться серед незнайомих людей. Мені так і кортить сказати їм: “Удома в мене ще одна дитина, яка так не поводиться, і насправді я — добра мати!”.

Знаю про що думають люди: “Яка вона погана мати... ця дитина реально заслуговує на прочухана”. Повірте мені, ми вже спробували все, що тільки можна. Але ніхто так і не зміг нам підказати, як їй допомогти. Ніхто насправді не зміг нам сказати, що саме з нею відбувається!

Я завжди думала про себе як про добру, терплячу, співчуваючу людину. Але Дженніфер змусила мене робити таке, чого я від себе не сподівалася. Я виснажена. Більше не можу так жити.

Щоразу, коли в мене з’являється надія, щоразу, коли в нас із Дженніфер налагоджується якась приємна взаємодія і я можу дозволити собі бодай трохи оптимізму, вона знову починає подобатися мені… усе це вкотре руйнується після її чергового емоційного спалаху. Мені соромно зізнаватися в цьому, але більшість часу вона не подобається мені, й, без сумніву, мені не подобається те, що вона робить із нашою родиною. Ми постійно в кризовому стані.

Я знаю багатьох батьків, чиї діти іноді завдають їм трохи клопоту… скажімо, як мій син. Проте Дженніфер зовсім з іншої ліги! Через це я почуваюся дуже самотньою».

Правда в тому, що Деббі й Кевін не самотні; у світі багато таких Дженніфер. Їхні батьки часто дізнаються про те, що стратегії, зазвичай ефективні в регулюванні поведінки інших дітей, такі як пояснення, наведення аргументів, перемикання уваги, наполягання, переконання, турбота, ігнорування, винагородження та покарання, — не дають такого самого ефекту з дітьми, подібними до Дженніфер. Навіть прописані ліки часто не допомагають або навіть погіршують стан. Якщо ви почали читати цю книжку, бо маєте власну Дженніфер, мабуть, вам уже відомо, якими фрустрованими, збентеженими, злими, розгніваними винуватими, перевантаженими, виснаженими, наляканими й зневіреними можуть почуватися батьки дівчаток-Дженніфер.

Без сумніву, кожна Дженніфер у світі відрізняється від іншої. Зрозуміти це батьки й усі інші мають у першу чергу. Але ми також сподіваємося, що батьки, вчителі, родичі й терапевти дійдуть розуміння: нам потрібно уважно переглянути власні уявлення про поведінку дітей, які стикаються з подібними викликами. Багатьох це не цікавить доти, поки в них не з’явиться така дитина. Слід знати про них, аби застосувати стратегії, зовсім не схожі на ті, що їх зазвичай застосовують більшість дорослих із дітьми, які не викликають у них занепокоєння.

Для ефективного налагодження стосунків із такими дітьми передовсім необхідно розуміти, чому вони так поводяться. Щойно досягнете цього розуміння, стратегії, про які прочитаєте в цій книжці, виявляться доцільними. Так само деякі стратегії, вже використані вами раніше, стануть менш доцільними. У певних випадках глибше розуміння саме по собі забезпечить поліпшення взаємин з дитиною, навіть перш ніж ви почнете застосовувати правильні стратегії. Ваше нове розуміння дитячих проблем почнеться від наступного розділу. І вже по тому йтиметься про нові стратегії.

Після нервового зриву Деббі похмуро сиділа за кухонним столом з уже холодною чашкою кави. Райлі гостював у друга. Дженніфер у своїй кімнаті дивилася фільм, уже спокійна. І хоча Деббі не була в захваті від того, скільки часу Дженніфер проводила перед екраном, вважала це найнижчою ціною, яку можна сплатити за спокій.

Вона зіткнулася з дилемою: розповісти Кевінові про випадок з вафлями чи промовчати. Кевін, учитель середньої школи, на час сварки пішов до магазину побутової техніки. За звичайних обставин він був тихим і терплячим. Проте робився зовсім іншим, коли Дженніфер перевертала життя родини з ніг на голову, — кричав і погрожував. Чоловік ніколи повністю не втрачав контролю над собою, але Деббі побоювалася того, що він міг зробити, якби це колись сталося (якось Кевін залишив синці на руках Дженніфер, коли вони намагалися застосовувати «метод тайм-аут»). Звідтоді жінка переконалася, що тримання Дженніфер «на паузі», найімовірніше, — кепська ідея.

«Я не дозволю цій дитині керувати нашим життям», — часто кипів з гніву Кевін. Це були його останні слова з цього приводу, які жінка запам’ятала. Якщо вона розповість Кевіну про випадок з вафлями, ризикує побачити, як він мчить до кімнати Дженніфер, щоб її покарати: забрати DVD-програвач. Останніми днями то був головний метод. Таке, гадаю, спричинило б наступний «вибух». Та якщо не сказати чоловікові, це, можливо, зробить Райлі. Тоді Кевін звинуватить дружину в підривнні його авторитету.

У такі хвилини спокою Деббі намагалася подумати про Дженніфер. Дівчинка давалася їй «важкою» від самої появи на світ. Медсестри в лікарні жартома застерігали матір: мовляв, вони з чоловіком ще дізнаються, по чім фунт лиха. Деббі пам’ятала усміхнене обличчя медсестри, коли вони так говорила. «З біса істерична», — бурмотіла жінка. Скільки годин витрачено на марні спроби заспокоїти маленьку Дженніфер! Працівники трьох дошкільних закладів заявили, що не зможуть з нею впоратися. Були й ранкові дзвінки від вихователів дитсадків, які казали, що інші діти не бажають гратися з Дженніфер через її владну й безкомпромісну вдачу. Вказували й на те, що для Дженніфер було б корисніше пройти тестування або терапію. Були й терапевти зі своїми іграшками, були фахівці, які радили тайм-аут і дошки з наліпками; психіатри з ліками, зустрічі з іншими дітьми, які проходили невдало, групи дружби, які Дженніфер відмовлялася відвідувати, діагнози й нові тестування…

Але чого було найбільше — це «вибухів».

Священник порекомендував Деббі знайти час для себе. Кевін розсміявся, коли почув цю пораду: «Все, що ти робиш у вільний час, — думаєш про Дженніфер. Ти навіжена». І він мав рацію.

Деббі почула, як відчинились вхідні двері.

— Привіт! — гукнув Кевін з передпокою.

Після відвідування магазину побутової техніки він завжди був у доброму гуморі.

— Я тут! — відгукнулася Деббі.

— У тебе залишилася кава? — Кевін зайшов до кухні.

— Трошки, — Деббі намагалася говорити життєрадісно.

Кевін відчув цей вимушений тон.

— Що сталося? — поцікавився він.

— Нічого, — відповіла Деббі.

— Що вона вже накоїла? — не вгавав Кевін.

«Ну ось і приїхали», — подумала Деббі.

— Просто невеличкий інцидент через вафлі...

— Вафлі?

— Вони з Райлі трохи посварилися через вафлі… Нічого страшного.

— Вона вже вибухає через вафлі? Боже мій, що ж буде далі?

— Що ж…

— Де вона? — кров у Кевіна починає закипати.

— Кевіне, я вже все залагодила. Нічого особливого. Справді. Тобі не потрібно більше нічого робити.

— Вона тебе вдарила?

— Ні, вона мене не била. Кевіне, усе вже скінчилося.

— Заприсягнешся, що вона тебе не била?

Кевін уже знав, що дружина схильна применшувати інтенсивність емоційних спалахів доньки за його відсутності.

— Вона мене не била.

Кевін голосно зітхнув і сів за стіл. Деббі налила йому рештки кави.

— Де Райлі?

— У Стівена.

— Дженніфер ударила його?

— Ні. Кевіне, бійки не було. Трохи покричали. І це справді все.

— Що вона робить у своїй кімнаті?

— Переглядає відео.

— Тобто як завжди: вона вибухає, а ми нагороджуємо її відео.

— Я ніколи не помічала, щоб заборона переглядати відео стримувала її від вибуху наступного разу. Мені просто хотілося трохи спокою.

— Спокою, — пирхнув Кевін.

Деббі відчула, що сльози набігли на очі, але стримала їх.

— Спробуймо не псувати день.

— У цій сім’ї гарних днів не буває.

Розділ ២

ДІТИ ПОВОДЯТЬСЯ ДОБРЕ, ЯКЩО МОЖУТЬ

Ви вже знайомі з усім, що зазвичай говорять про дітей з незвичайною поведінкою: вони маніпулюють, вимагають уваги, не мають мотивації, бувають упертими, свавільними, непоступливими, перекірливими, неслухняними, зіпсованими, прагнуть усе контролювати, чинять опір, не піддаються конт­ролю. І це ще не все: вони вправно випробовують на міцність кордони, натискають на кнопки, змушують дорослих відступати й стоять на своєму будь-що-будь. Ви також знаєте (можливо, з власного досвіду), що говорять про їхніх батьків: вони пасивні, поблажливі, непослідовні вихователі. Вони все зіпсували.

Не вірте тому, що говорять. Завдяки дослідженню, яке проводилося понад п’ятдесят років, зараз ми про це вже знаємо більше. І те, що ми знаємо, можна висловити єдиною фразою.

Діти зі складною поведінкою проблемні тому, що їм бракує навичок, необхідних для подолання проблеми.

Сьогодні думки багатьох людей у цьому питанні докорінно змінюються, отже, розкладімо все на полички.

Дітям, які стикаються з викликами в поведінці, бракує гнучкості, адаптивності, толерантності до фрустрації та здатності до вирішення проблем. Це навички, які багато хто з нас сприймає за належне. Як ми можемо говорити, що саме цим дітям бракує таких навичок? Перш за все, про це свідчать дослідження. Але ще важливіша причина: ваша дитина не постійно так поводиться. Вона примхлива чи агресивна лише іноді, особливо у ситуаціях, де необхідні гнучкість, адаптивність, толерантність до фрустрації та вміння вирішувати проблеми. Спробуйте згадати, коли ваша дитина востаннє переживала спалах емоцій, за якого їй не знадобилися б ці навички.

Ці навички необхідні для виконання вказівок дорослих. Вони також потрібні для адекватної взаємодії з іншими людьми: батьками, братами й сестрами, вчителями, однолітками, тренерами та приятелями в команді. Вирішення конфліктів вимагає цих навичок так само, як і виконання складних домашніх завдань чи пристосування до зміни планів. Багатьом дітям поталанило: вони наділені цими навичками. Але вашим вразливим у цьому відношенні дітям не так пощастило. Їм бракує певних навичок, тому їхнє життя надто складне, так само, як і ваше, хоча б доти, поки ви все не владнаєте. Зрозуміти, чому ваша дитина демонструє неналежну поведінку, — це перший крок.

Зрозуміти, коли ваша дитина поводиться не так, як ви хотіли б, — другий крок. Вірте чи ні, але ми це вже з’ясували. Якщо висловлюватися конкретно, це звучатиме так.

Складна поведінка можлива, коли вимоги, поставлені дитині, не відповідають навичкам адаптивного виконання вимог.

Коли ваша дитина володіє навичками, які дають їй змогу адекватно відповідати вимогам та очікуванням, вона їм відповідає. Якщо дитина володіє необхідними навичками вирішення конфліктів, пристосування до зміни планів і до меж та вимог, встановлених дорослими, якщо ці вимоги її не руйнують, вона зможе впоратися з викликами. А якщо дитина не матиме цих навичок — не зможе. Але без сумніву: дитина воліла б упоратися з усіма тими викликами, адже добра поведінка схвалюється. І (безперечно, це найважливіше в книжці) діти поводяться добре, якщо можуть.

Тобто дитина демонструє неналежну поведінку не тому, що їй подобається верещати, плакати, лаятися й битися. Аж ніяк. Діти, про яких ідеться в цій книжці, не обирають таку демонстрацію. Так само жодна дитина не обрала б нездатність опанувати навички читання. Діти воліли б поводитися добре, як і всі ми. Як і всі ми, вони не здатні впоратися, коли життя вимагає навичок, якими вони не володіють.

Яку поведінку демонструє ваша дитина, коли це трапляється? Деякі діти плачуть, гніваються, ображаються, вони не в гуморі або замикаються в собі. І хоча такі вияви вважатимуться «найлегшими» в даному спектрі, ці діти все одно потребують нашої допомоги. Інші затримуватимуть подих, верещатимуть, лаятимуться, битимуться, переживатимуть панічні атаки або псуватимуть речі. Ще інші втікатимуть, кусатимуться, різатимуть себе, блюватимуть, хапатимуться за зброю чи навіть робитимуть щось гірше. Все, що наприкінці спектру, найбільш тривожне й небезпечне.

Хоча цілком зрозуміло, що досі ви перш за все зосереджувалися на поведінці, яку демонструє ваша дитина, коли вона засмучена. Насправді така поведінка — найменше з того, на що необхідно зважати. Як ви невдовзі побачите, найважливіше, що слід акцентувати, — навички, яких не вистачає вашій дитині, та особливі умови, за яких ці недорозвинуті навички ускладнюють життя. Хоч як це дивно, умови, які я називаю невирішеними проблемами, насправді чітко передбачувані. Іншими словами, уявлення про несподівано складну поведінку, як і «про грім з ясного неба» («Ми ніколи не знаємо, що саме може його спровокувати») — зазвичай хибні. Чому це гарна новина? Якщо невирішені проблеми, які провокують зухвалу поведінку, можна передбачити, їх легше вирішувати заздалегідь, ніж у розпал інциденту.

Головної стратегії, якою маєте скористатися для скорочення числа неприємних епізодів, навчить вас ця книжка. Це вирішення проблем. Ані наклеювання стікерів на дошку. Ані використання «методу тайм-аут» (і утримання дитини там, де вона не бажає залишатися). Ані крик. Ані лайка. Ані читання нотацій. Ані повчання. Ані позбавлення привілеїв. Ані відбирання Xbox на цілий тиждень. І, звісно, в жодному разі не фізичний вплив. Насправді, як ви могли помітити, ці стратегії іноді спричинюють більше випадків складної поведінки, ніж запобігають їй.

Повернімося до думки, що діти поводяться добре, коли можуть. Ця філософія важлива, тому що інша — нібито діти поводяться добре, коли хочуть, дуже довго панувала серед дорослих. Вірите, що ваша дитина не поводиться добре, бо не хоче? Тоді ви схильні до застосування традиційних стратегій заохочення і покарання, які мають на меті примус дитини до ліпшої поведінки. Зрозуміли, що ця філософія непродуктивна? Ви не самотні. Звісно, якби стара система уявлень змогла вам допомогти, зараз ви не читали б цієї книжки.

У цій книжці закликаю вас відкласти всі традиційні знання та стратегії, розглянути альтернативну точку зору. Ваша дитина вже має мотивацію до гарної поведінки, а випадки негарної свідчать про затримку розвитку навичок гнучкості, толерантності до фрустрації, здатності до вирішення проблем. Стратегії заохочення і покарання не допомагають, бо вони не формують у вашої дитини навичок, яких їй бракує, не вирішують проблем, якими спровоковані вияви складної поведінки. Навпаки, ви напевне вже помітили: насправді покарання лише підливає оливи у вогонь, і ваша дитина відчуває ще більшу фрустрацію, коли не отримує очікуваної винагороди. Значно продуктивніше витратити енергію на співпрацю з дитиною у вирішенні проблем, які спричинюють неприємні епізоди, ніж застрягати на стратегіях, що насправді лише погіршують становище й не гарантують тривалого поліпшення.

Ви також могли помітити, що психіатричні діагнози, поставлені вашій дитині, не містять інформації про навички, яких їй бракує, чи про особливі умови, в яких ці слабко розвинені навички ускладнюють життя. Такі діагнози, як синдром порушення активності та уваги (СПАУ), опозиційно-викличний розлад, біполярний розлад, депресія, розлад аутистичного спектру, реактивний розлад близькості, нововведений термін деструктивний розлад дисрегуляції настрою та будь-які інші, можуть приносити певну користь. Наприклад, вони «легалізують» те, що «не так» із вашою дитиною. Але водночас вони часом виявляються непродуктивними тому, що дорослі, які виховують дитину, можуть зосереджуватися більше на складній поведінці, ніж на недорозвинених навичках і невирішених проблемах, що її провокують. Крім того, діагнози передбачають проблему в самій дитині, мовбито саме дитину потрібно виправляти. Насправді ж танґо виконують удвох. Не можна сумніватися, що з вашою дитиною щось не гаразд. Але і ви є частиною цієї незлагоди. Саме від того, як ви гратимете картами, які маєте на руках, і залежить допомога вашій дитині.

Ви вже знаєте: якби ваша дитина могла бути гнучкішою, спокійніше переживати фрустрацію і більш вдало вирішувати проблеми, вона це зробила б. Ви також уже знаєте, що слабко розвинені навички стають цьому на заваді та створюють ще більші труднощі. Ви вже прочитали, що невирішені проблеми, які провокують випадки складної поведінки, можна чітко передбачити. І ви вже знаєте, що спільне вирішення цих проблем — головний процес, завдяки якому все змінюватиметься на ліпше.

Вирішувати проблеми разом? Саме так. Ви й ваша дитина маєте бути союзниками, а не суперниками. Партнерами, а не ворогами.

Вам важко це усвідомити? Можливо, саме зараз ви перебуваєте у подібному стані. Проте ваша подорож уже почалася. У наступному розділі ми проведемо вас далі цим шляхом.

Попереду чекає важка праця. І хоча ви, мабуть, відчуваєте, що й до цього моменту дуже тяжко працювали, наша мета в тому, щоб переконатися — ваша праця не була марною.

Деббі постукала у двері спальні Дженніфер, ледь прочи­нила їх.

— Дженніфер, я збираюся на прогулянку.

Дженніфер і далі в навушниках переглядала фільм. Вона не почула, що сказала Деббі.

Деббі трохи ширше відчинила двері. Це було надто ризиковано. Одначе вона повторила гучніше (ще один надто ризикований вчинок).

— Я збираюся на прогулянку, — гукнула вона.

Дженніфер сердито поставила на паузу фільм і зняла один навушник.

— Чому ти завжди на мене кричиш? — пирхнула вона.

Утім Деббі змогла відразу відчути, що рівень збудження Дженніфер не надмірний.

— Я на тебе не кричала. Я не знала, що ти не чуєш.

— Я чула. А можна мені пізніше піти до магазину? Мені потрібна пара гумових чобіт. Мої вже замалі.

— Так, ми зможемо зробити це пізніше, — погодилася Деббі.

— То ми зможемо, чи не зможемо?

— Гадаю, зможемо, але мені потрібно дізнатися, чим займаються тато і Райлі, перш ніж напевне скажу «так».

— Мені потрібні гумові чоботи! — Дженніфер голосно наполягала.

— Я знаю, Дженніфер. І зроблю все, що зможу.

Неоднозначна відповідь Деббі потенційно могла спровокувати вибух емоцій, але Дженніфер захопилася фільмом, і детонатор цього разу не спрацював. Деббі спробувала запитати в Дженніфер, який фільм вона дивиться, та натомість вирішила швидко втекти.

Під час прогулянки Деббі зателефонувала своїй подрузі Сандрі. Вони познайомилися в одній із груп підтримки кілька років тому й звідтоді розмовляли по телефону майже щодня. На перший погляд, жінки мали небагато спільного. Деббі походила з середнього класу, вчилася у коледжі, вийшла заміж за свого коханого однокласника й була налаштована на створення зразкової родини (поки Дженніфер не поставила на всьому цьому жирний хрест). Обставини життя Сандри виявилися складнішими. Її народила мати-підліток, вона ніколи не знала свого біологічного батька, в різні періоди свого дитинства й підліткового віку жила з різними родичами, кілька разів зазнавала насильства з боку бойфрендів матері, декілька разів утікала з дому й жила на вулиці, завагітніла сином Френкі, коли їй було шістнадцять, отримала шкільний атестат у двадцять років, працювала санітаркою у будинку для літніх людей і сама виховувала сина.

Єдине, що їх справді пов’язувало, — діти, які стикалися зі схожими викликами. Емоційні спалахи Френкі були навіть страшніші, ніж у Дженніфер. Він приймав усе можливе лікування дітей зі складною поведінкою, багато разів перебував у психіатричному стаціонарі й проходив спеціальну навчальну програму для дітей з емоційними проблемами.

— Привіт! — сказала Деббі, коли Сандра відповіла. — Маєш хвилинку?

— Так, звісно. Я зараз із Френкі, — сказала Сандра. — У нього цей грип, який зараз ходить.

— Вибач, не відволікатиму тебе.

— Ні-ні, він на дивані, дивиться телевізор. Насправді син доволі спокійний, коли хворіє. Такий зворушливий. Я хотіла б, щоб він завжди хворів.

— Ти кумедна. Іноді я відчуваю те саме до Дженніфер. Це єдиний час, коли вона дозволяє мені бути мамою.

— Тож як твої справи?

Деббі вважала, що це трохи ненормально — чекати, щоб розповісти Сандрі про останній «вибух» Дженніфер, і слухати, як Сандра розповідає власні історії. Але так вона почуватися не зовсім самотньою.

— Ти не повіриш, але в нас сьогодні вранці була велика сварка через вафлі.

— Вафлі? Чому?

— Дженніфер вирішила, що має монополію на сімейні вафлі, й ледь не збожеволіла через те, що Райлі теж закортіло вафель.

— Нічого собі. Це було гидко?

— Зовсім не так гидко, як могло бути. Зараз, коли я думаю про це... Усе здається навіть комічним: як вона роздратовано йде до кімнати, щоб захистити свої вафлі. Та тієї миті ні я, ні Райлі не думали, що це смішно. Бідолашна дитина.

— Саме тому я радію, що не маю більше дітей, крім Френкі. Ніхто, крім мене, не має страждати.

— Я співчуваю Райлі, — сказала Деббі. — Із ним поводяться несправедливо як із сиблінгом. Але як гарно мати хоча б одну дитину, яка поводиться добре… Це допомагає мені думати, що насправді я здатна виховати слухняну дитину.

— Так, я застрягла на своїй єдиній неконтрольованій дитині. Я стандартна погана мати-одиначка. Просто спитай у вчителів.

— Гадаю, ти заслуговуєш на медаль за все, через що пройшла з цією дитиною.

— Ти прийшла на церемонію, де мене збираються нагороджувати?

— Я думаю, що всі батьки дітей, які стикаються з подібними проблемами, заслуговують нагород, — сказала Деббі. — Не тільки за те, з чим нам доводиться жити… а й за наше толерантне ставлення до того, що люди про нас говорять.

— Ти сказала про це Кевіну?

— Так.

— І йому зірвало дах?

— Не цього разу.

— Ти збираєшся розказати про це терапевту Дженніфер?

— Я вже надіслала їй електронного листа, але сумніваюся, що вона дасть мені якусь пораду. Вона ніколи цього не робить. Зустрічається з донькою та говорить про що завгодно, а я залишаюся без відповіді. Не знаю, що маю робити, коли в неї їде дах, моя інша дитина приголомшена, а чоловік втрачає розум. Дженніфер навіть більше не хоче зустрічатися з терапевтом. Єдина причина, з якої наполягаю на зустрічах, — мені потрібно відчувати: я щось роблю. Інакше, не робила б нічого.

— Я маю нову стратегію, — сказала Сандра. — Збираюся підкидати Френкі всім моїм знайомим, які хворіють на грип, щоб він постійно хворів. Здається, це єдине, що працює.

Розділ ៣

НЕДОРОЗВИНЕНІ НАВИЧКИ ТА НЕВИРІШЕНІ ПРОБЛЕМИ

У попередньому розділі ви вже читали про те, що діти демонструють складну поведінку частіше й більш інтенсивно тому, що певні навички в них залишаються слабко розвиненими; така поведінка пояснюється тим, що вимоги, які ставляться перед дитиною, не відповідають навичкам, які вона має для адаптивного задоволення цих вимог; особливі умови, в яких це відбувається, називаються невирішеними проблемами; для дитини добра поведінка завжди ліпша за погану. В цьому розділі ми вийдемо за межі загальних навичок, таких як гнучкість, адаптивність, толерантність до фрустрації та здатність до вирішення проблем, і дізнаємося про інші, специфічні недорозвинені навички, які не дають дітям змоги адекватно відповідати на життєві виклики. Ми також дізнаємося більше про невирішені проблеми.

Інформація, надана в цьому розділі, надзвичайно важлива, особливо якщо ви намагаєтеся глибше зрозуміти, чому й коли ваша дитина поводиться дивно чи агресивно. Тому я намагався зробити розділ якомога більш захопливим. Та попри це дехто й досі вважає дану інформацію не надто цікавою. Пропоную у будь-якому разі прочитати її. Коли дорослі розуміють, як недорозвинені навички закладають основу незвичної дитячої поведінки, вони більше не беруть подібні випадки близько до серця, реагують на них більш співчутливо та можуть збагнути, чому їхні колишні думки з цього приводу та заходи, вжиті в таких випадках, лише погіршують становище. Коли батьки дізнаються, що невирішені проблеми провокують випадки нездорової поведінки, вони вже точно знають, які проблеми слід вирішити, щоб таке більше не повторювалося.

Для початку зосередимо увагу на прикладах недорозвинених навичок, а далі перейдемо до невирішених проблем.

НЕДОРОЗВИНЕНІ НАВИЧКИ

Труднощі з пристосуванням до змін, переходом від одного способу мислення (завдання) до іншого Перехід від однієї ситуації (наприклад, гри на подвір’ї) до зовсім іншої (виконання домашніх завдань удома) вимагає перемикання з одного способу мислення (Коли я граю на подвір’ї, можу бігати, галасувати та спілкуватися) на інший (Коли я виконую домашнє завдання, мені потрібно сидіти за столом і концентрувати увагу на навчанні). Якщо дитина має складнощі з цією навичкою, вона може думати й поводитися так, ніби досі грається надворі, хоча вже час сідати за домашні завдання. Звісно, ситуація виявляється непередбачуваною: хтось вимагає від дитини переходу від однієї ситуації до іншої. Це пояснює, чому дитина, якій бракує цієї навички, може застрягати коли, наприклад, мати просить її вимкнути телевізор або припинити відеогру негайно та йти до кухні вечеряти.

Так і є: звичайна вказівка дитині, що вона має робити, розцінюється як вимога перемкнутися з одного способу мислення на інший. Цікаво, що коли діти відчувають труднощі з «перемиканням швидкості», багато хто з дорослих навіть більше наполягає на миттєвому перемиканні. Це лише знижує ймовірність ефективного перемикання та підвищує ризик виявів складної поведінки.

Як нам дізнатися, що дитина відчуває труднощі з перемиканням з однієї ситуації (завдання) на іншу? Вона сама нам про це розкаже. Послухаймо:

БАТЬКО: Томасе, вже час готуватися до сну. Будь ласка, вимкни телевізор.

ТОМАС: (немає відповіді).

БАТЬКО: Томасе, я сказав, що вже час готуватися до сну. Вимкни телевізор.

ТОМАС: Моє шоу ще не закінчилося.

БАТЬКО: Гм, твоє шоу ніколи не закінчується, якщо час іти до ліжка. Вимкни телевізор просто зараз, будь ласка.

ТОМАС: Моє шоу закінчиться за п’ять хвилин. У чому проблема?!

БАТЬКО: Проблема в тому, що я стомився від цього: ти ніколи не вимикаєш телевізор, коли я прошу!

ТОМАС: Ти завжди просиш вимкнути телевізор, коли я дивлюся моє шоу!

БАТЬКО: Томасе, якщо ти не вимкнеш телевізор просто зараз, не скоро знову побачиш своє шоу!

ТОМАС: (вибух).