Адвокат диявола ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-15-0197-3(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Вперше опубліковано Pocket Books, a Division of Simon & Schuster, Inc.

Перекладено за виданням: Neiderman A. The Devil’s Advocate : A Novel / Andrew Neiderman. — New York : Pocket, 1997. — 322 p.

Переклад з англійськоїМарії Пухлій

Нейдерман Е.

Н45 Адвокат диявола : роман / Ендрю Нейдерман ; пер.з англ. М. Пухлій. — Харків : Книжковий Клуб «КлубСімей­ного Дозвілля», 2023. — 320с.

ISBN 978-617-15-0055-6

ISBN 978-067-10-1410-0 (англ.)

Молодий та амбітний адвокат Кевін Тейлор щежодного разу не програвав у суді. Такі успіхи відчиняють перед ним двері до мангеттенської юридичноїфірми, якою керує Джон Мільтон. Влаштувавшись туди, Кевін сповна насолоджується американською мрією. У нього та дружини тепер є все, чого вони жадали, — гроші, лімузин з водієм та розкішна квартира у висотці. З часом Кевін помічає моторошну закономірність: усіклієнти фірми — представники кримінального світу. І завдяки віртуозності адвоката і його розумінню «сірих зон» закону кожен з них на волі. Як довгоКевін гратиме у гру, наперед сплановану Мільтоном? Та що обере молодий адвокат — гроші чи совість?

УДК 821.111(73)

© Andrew Neiderman, 1990

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», виданняукраїнською мовою,2023

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

Пролог

Річард Джаффі збіг зі сходів будівлі суду на нью-йоркській Федерал-плаза, більше схожий на адвоката, який щойно програв справу, ніж на переможця. Поки вінмчав униз кам’яними сходинками, пасма його рідкого волосся, чорного, як вороняче крило, вибивалися з зачіски й танцювали довкола його голови. Перехожіне надто звертали на нього увагу. Люди в Нью-Йорку постійно квапляться в намаганні встигнути на потяг або таксі чи випередити зміну сигналу на світлофорі. Часто-­густо їх просто веде рушійна сила, що плине артеріями Мангеттену за велінням невидимого, проте всюдисущого гігантського серця, завдяки якому місто пульсує так, як жодне інше у світі.

Клієнт Джаффі, Роберт Фанді, тримався позаду, привертаючи до себе увагу репортерів, які скупчувалися довкола нього з бездумним завзяттям робочих бджіл. Усі вони викрикували схожі запитання. Що думає власник великої приватної фірми з Нижнього Іст-Сайду, яка обслуговує каналізацію, про своє визнання невинуватим за всіма звинуваченнями у вимаганні? Оскільки ходили чутки, ніби він балотуватиметься на голову муніципальної ради, чи не був цей процес суто політичним? Чому головний свідок обвинувачення не розповів усім того, що нібито розповів обвинуваченню?

— Пані… панове, — вимовив Фанді й витягнув із нагрудної кишені кубинську сигару. Поки він роздмухував її, репортери чекали. Він підвів погляд і всміхнувся. — З усіма запитаннями звертайтеся до мого адвоката. За це я йому і плачу, — сказав Фанді й засміявся.

Зграйка репортерів повернула голови в бік Джаффі так, ніби їхні голови були зв’язані докупи, а Річард тієї ж миті сів на заднє сидіння лімузина фірми «Джон Мільтон і партнери». Один досить молодий і рішучий інтерв’юер помчав сходами з криком:

— Містере Джаффі! Усього секунду, будь ласка, містере Джаффі!

Коли двері лімузина зачинились, а шофер обійшов машину, щоб сісти за кермо, присутні журналісти й друзі всім маленьким натовпом засміялися. За кілька секунд машина від’їхала від бордюру.

Річард Джаффі відкинувся на спинку сидіння й подивився вперед.

— До офісу, сер? — запитав шофер.

— Ні, Хароне. Відвези мене, будь ласка, додому.

Високий єгиптянин з оливковою шкірою та мигдалеподібними очима вдивився в дзеркало заднього огляду, наче в кришталеву кулю. На його гладенькому, як масло, обличчі в кутиках очей були зморшки. Він майже непомітно кивнув, підтверджуючи те, що бачив і знав.

— Чудово, сер, — відповів Харон.

Він відкинувся назад і поїхав далі, незворушний, як помічник власника похоронного бюро за кермом катафалка.

Річард Джаффі не змінював пози, не повертався, аби роздивитися щось на вулицях. Цей тридцятитрирічнийчоловік, здавалося, старішав з кожною хвилиною. Його обличчя зблідло, світло-блакитні очі стали тьмяно-­сірими, а зморшки на лобі поглибилися. Він підніс руки до щік і легенько їх погладив, наче впевнюючись у тому, що ще не розклався.

А тоді він нарешті відкинувся назад і заплющив очі. Майже одразу уявив собі Ґлорію такою, якою вона буладо їхнього переїзду на Мангеттен, ще під час першої їхньої зустрічі: яскравою, невинною, бадьорою, але м’якою, а ще — дуже довірливою. Її оптимізм і віра дуже освіжали та стимулювали. Вони сповнювали його активного бажання дати їй усе, важко працювати, роблячи світ таким м’яким і радісним, яким його бачила вона, захищати та плекати її, доки смерть не розлучить їх.

А менш ніж місяць тому вона таки розлучила їх у пологовій палаті Мангеттенської меморіальної лікарні попри те, що в Ґлорії був найкращий догляд, а її вагітність начебто була абсолютно здоровою та нормальною. Вона народила прекрасного сина з бездоганними рисами обличчя та відмінним здоров’ям, але це незбагненним чином забрало в неї життя. Лікарі не могли цього пояснити. У неї просто відмовило серце, сказали вони йому, — так, ніби її серце скривилося, зітхнуло й перестало дихати.

Але він знав, чому вона померла. Він підтвердив свої підозри і звинуватив у цьому лише себе, бо це він привіз Ґлорію сюди. Вона йому довіряла, а він віддав її, наче жертовне ягня. Тепер у їхній квартирі спокійно спав, жадібно їв і нормально зростав його син, гадки не маючи про те, що вступає у світ без матері, що за його життя довелося заплатити її смертю. Річард знав: психіатри скажуть йому, що злитися на дитину природно, але психіатри нічого не знають. Просто нічого не знають.

Звісно, ненавидіти малого по-справжньому важко, а то й неможливо. У нього такий безпорадний і такий безневинний вигляд. Річард спробував умовити себе не злитися на нього, показавши собі шлях до колишнього здорового глузду спершу за допомогою логіки, а потім — своїх спогадів про Ґлорію та її дивовижно завзятий підхід до життя.

Але ніщо не діяло. Він передав дитину няньці, яка мешкала у квартирі, і тепер рідко питав про малого і лише вряди-годи на нього дивився. Річард ніколи не питав, чому його син плаче, і не цікавився його здоров’ям. Він просто став працювати далі, дозволивши роботі себе поглинути, щоб не так багато думати, не пам’ятати, не страждати більшу частину часу від почуття провини.

Робота стала такою собі дамбою, що стримувала реальність його особистої трагедії. Тепер же дійсність накрила його з головою спогадом про усмішки Ґлорії, її поцілунки, її захват, коли вона дізналася, що вагітна. Заплющивши очі, він згадував десятки моментів, десятки образів. Неначе переглядав домашнє відео у власній вітальні.

— Ми приїхали, сер, — промовив Харон.

Приїхали? Річард розплющив очі. Харон уже відчинив двері й стояв на тротуарі. Річард міцно взявся за портфель і вийшов з лімузина. Поглянув на Харона. Шофер і так на зріст понад метр дев’яносто — на кільканадцять сантиметрів вищий за Річарда, — а завдяки ширшим плечам і пронизливому погляду здається ще вищим, справжнім велетнем.

Річард на мить подивився на шофера й побачив у його очах знання. Чоловік мовчазний, проте засвоює все, що відбувається навколо нього, і має такий вигляд, наче прожив уже не одне століття.

Річард злегка кивнув, і Харон зачинив двері й повернувся на водійське сидіння. Річард провів поглядом лімузин, а тоді повернувся й увійшов до багатоквартирного будинку. Філіп, нью-йоркський поліціянт на пенсії, який охороняв будівлю вдень, визирнув з-за своєї газети, а тоді підскочив із табурета за столом у вестибюлі й витягнувся.

— Мої вітання, містере Джаффі. Я чув останні новини. Не сумніваюся, знову виграти справу було приємно.

Річард усміхнувся.

— Дякую, Філіпе. Усе гаразд?

— О, просто шикарно, містере Джаффі. Як і завжди, — відповів Філіп і звично додав: — На такій роботі, як моя, можна й постаріти.

— Так, — озвався Річард. — Так.

Він пішов до ліфта і з напруженням відступив від дверей, коли ті зачинилися. Заплющивши очі, він згадав, як вони з Ґлорією вперше під’їхали до цієї будівлі, згадав її захват, згадав, як вона задоволено пищала, коли вони оглядали квартиру.

— Що я накоїв? — пробурмотів він.

Коли двері ліфта відчинилися на його поверсі, він різко розплющив очі. Річард постояв секунду в ліфті, а тоді вийшов і попрямував до дверей своєї квартири. Щойно він увійшов, з дитячої вийшла привітатися з ним місіс Лонгчемп.

— О, містере Джаффі. — Няньці всього п’ятдесят, але вона схожа на типову бабусю: зовсім сива, дебела, з м’якими карими очима та пухким обличчям. — Вітаю. Я щойно бачила новини. Заради них перервали серіал!

— Дякую, місіс Лонгчемп.

— Ви не програли жодної справи, відколи почали працювати у фірмі містера Мільтона, так? — запитала вона.

— Так і є, місіс Лонгчемп.

— Ви, певно, дуже пишаєтеся собою.

— Так, — сказав він.

— З Бредом усе гаразд, — повідомила вона, хоча він про це й не питав. Він кивнув. — Я саме готувалася дати йому пляшечку.

— Продовжуйте, будь ласка, — відповів Річард. Вона знову всміхнулася й повернулася до дитячої.

Він поставив портфель, оглянув квартиру, а тоді не­квапом пройшов вітальнею до патіо, з якого відкривався один з найгарніших краєвидів на Гудзон. Та він не став ним милуватися. Він ішов із цілеспрямованістю людини, яка завжди точно знає, куди прямує. Став однією ногою на шезлонг, аби спокійно поставити ліву ногу на стіну, а тоді підтягнувся, узявшись за чавунні перекладини. Далі одним швидким і граційним рухом сягнув униз, наче підтягуючи когось за руку, і, пролетівши вниз головою п’ятнадцять поверхів, упав на бруківку.

1

Двадцятивосьмирічний Кевін Тейлор відірвався від паперів, розкладених на довгому брунатному столі перед ним, і зупинився, удаючи, ніби серйозно про щось роздумує перед перехресним допитом свідка. Ці маленькі театральні жести виходили в нього самі собою. У них поєднувалися його акторський хист і знання психології. Драматична пауза між запитаннями та погляд на документи зазвичай вибивали свідка з колії. У цьому випадку він намагався залякати директора початкової школи Філіпа Корнблю, майже лисого п’ятдесятичотирирічного чоловіка, стрункого, темноволосого та блідошкірого. Він ледве сидів на місці, зціпивши на грудях руки та перебираючи довгими пальцями.

Кевін швидко поглянув на слухачів. Тут видавався доречним старий вираз «повітря — хоч ножем ріж» — так сильно відчувалося в повітрі їхнє очікування. Здавалося, усі затамували подих. У великі вікна блайсдейлського суду пролилося сонячне світло, і в залі раптом стало світліше. Наче якийсь освітлювач посунув перемикач. Не вистачало тільки вигуку режисера: «Мотор!»

Людей у судовій залі було повно, але Кевінів погляд зупинився на поважному на вигляд красивому чоловікові позаду, який пильно дивився на нього з такою теплою і гордою усмішкою, якої Кевін очікував би від рідного батька. Щоправда, цей чоловік був замолодий як на його батька. Йому, мабуть, трохи за сорок, подумав Кевін, і він здається дуже успішним. Знаючись на багатстві та стилі, Кевін упізнав його попелясто-сірий костюм у тонку смужку від Джорджо Армані. Він сам жадібно дивився на цей костюм, перш ніж купити той, у якому був сьогодні, — двобортний, із темно-синьої вовни. Купив він його в крамниці знижених цін удвічі дешевше, ніж коштував «Армані».

Незнайомець привітався з Кевіном легким кивком.

Тишу в судовій залі то там, то тут порушував різкий кашель. Судили Лоїс Вілсон, двадцятип’ятирічну вчительку п’ятого класу, за сексуальне насильство над дітьми в Блайсдейлі, маленькому населеному пункті в окрузі Нассо. Це було спальне передмістя; майже всі його мешканці їздили на роботу до Нью-Йорка. Блайсдейл, дуже схожий на село, був свого роду оазою з домівками заможних представників середнього класу та доглянутими територіями, чистими широкими вулицями, обсадженими червоними кленами та дубами, а також відносно тихою діловою зоною. Там не було ні великих торговельних центрів, ні зон, надто щільно забудованих магазинами, заправними станціями, ресторанами та мотелями. Вивіски там мали відповідати суворим правилам. Крикливість, яскраві кольори, дуже грубі плакати заборонялися.

Тамтешнім мешканцям подобалося відчуття перебування в коконі. Вони могли скільки завгодно їздити до Нью-Йорка та з Нью-Йорка, але поверталися до захищеного існування, наче в «Алісі у Дивокраї». На позір нічого не відбувалося. Так їм і хотілося.

А тоді Лоїс Вілсон, одну з нових учительок початкової школи, звинуватили в сексуальному насильстві над десятирічною дівчинкою. Шкільне розслідування виявило ще три подібні випадки. Особисті дані та місцеві чутки свідчили про те, що Лоїс Вілсон — справжнісінька лесбійка. Вона винаймала будинок на околицях Блайсдейла разом із подругою, яка викладала іноземну мову в старшій школі поблизу, і жодна з них не зустрічалася з чоловіками й не мала з ними якихось стосунків.

Ніхто у фірмі «Бойл, Карлтон і Сесслер» не радів, що Кевін узявся за цю справу. Власне кажучи, він розшукав її сам, запропонувавши свої послуги Лоїс Вілсон, щойно почув про її проблему, а домовившись про роботу над справою, пригрозив піти з фірми, якщо хтось зі старших партнерів заборонить йому за неї братися. Його дедалі більше дратувала ця фірма, дратував її консервативний підхід до закону та напрямок, у якому, як він знав, піде його життя, якщо він посидить у ній ще. Це була перша в його кар’єрі драматична справа, перша справа зі змістом, перша справа, у якій він міг показати свою вправність і проникливість. Він почувався спортсменом, який нарешті опинився на важливому змаганні. Може, це й не Олімпіада, але принаймні щось більше, ніж турнір місцевої школи. Ця справа вже потрапила на шпальти центральних газет.

Окружний прокурор Мартін Бом одразу запропонував Кевінові домовленість, сподіваючись приховати цю історію від ЗМІ та уникнути розголосу. А найважливіше, підкреслив він, сподіваючись на співчуття Кевіна, — не тягти до судової зали дітей, змушуючи їх переживати цей жах ізнову. Якщо Лоїс визнає провину, їй призначать п’ять років умовно та консультації психолога. Її педагогічній кар’єрі, звісно, настане кінець.

Але Кевін порадив їй не приставати на ці умови, і вона погодилася. Тепер вона сумирно сиділа, опустивши погляд на складені на колінах руки. Кевін сказав їй, що слід видаватися не зухвалою, а травмованою страдницею. Вона раз у раз витягала носовичок і промокала собі очі.

Він навіть попросив її порепетирувати цю позу в себе у кабінеті, показавши їй, як зосереджено дивитися на свідків і з надією — на присяжних. Він записав її дії на відео й показав його, радячи, що робити з очима, як зачісуватися, як тримати плечі й рухати руками. Зараз візуальна епоха, казав він їй. Важливе все: знаки, символи, пози.

Повернувши голову, Кевін швидко позирнув на дружину Міріам, що сиділа в п’ятому ряду. Вона здавалася нервовою, напруженою, явно хвилювалася за нього. Вона, як і Сенфорд Бойл, радила йому не братися за справу, але Кевін зацікавився нею більше, ніж будь-чим іншим за свою трирічну адвокатську практику. Він говорив лише про неї, годинами шукав інформацію, розслідував, працював у вихідні, робив набагато більше, ніж вимагали договір та гонорар.

Він упевнено всміхнувся Міріам, а тоді різко розвернувся, майже як під дією пружини.

— Містере Корнблю, ви особисто опитали трьох дівчат у вівторок, третього листопада?

— Так.

— Вам розповіла про них перша потерпіла, Барбара Стенлі? — Кевін кивком підтвердив відповідь, ще не дочекавшись її.

— Так. Тож я запросив їх до себе в кабінет.

— Чи можете ви розповісти нам, як вони поводилися, коли прийшли?

— Прошу? — Корнблю насупився так, наче в нього спитали щось абсурдне.

— Яке запитання ви поставили дівчатам найперше? — Кевін зробив крок до присяжних. — Ви спитали, чи торкалася міс Вілсон їхніх сідничок? Ви питали, чи сунула вона руки їм під спідниці?

— Звичайно ж ні.

— А що ж ви спитали?

— Я спитав їх, чи справді в них такі самі проблеми, які були в Барбари Стенлі з міс Вілсон.

— Такі самі проблеми? — На слові «проблеми» він скривився.

— Так.

— Отже, Барбара Стенлі розповіла подружкам про те, що нібито з нею сталося, і ці троє дівчаток розказали про аналогічний власний досвід, але жодна з цих трьох до того нікому про це не розповідала. Ви стверджуєте це?

— Правильно. Так я зрозумів.

— Доволі харизматична десятирічна дівчинка, — пожартував Кевін таким тоном, наче просто озвучив особисту думку.

Деякі присяжні підняли брови. Лисий чолов’яга в правому передньому кутку задумливо схилив голову набік і зосереджено подивився на директора.

Повернувшись до слухачів, Кевін побачив, що поважний на вигляд чоловік позаду тепер усміхається ще ширше й підбадьорливо киває. У Кевіна промайнула думка, чи то, бува, не родич Лоїс Вілсон — можливо, старший брат.

— А тепер, містере Корнблю, чи можете ви сказати суду, які оцінки Барбара Стенлі одержувала на уроках Лоїс Вілсон?

— Вона з труднощами навчалася на С.

— На С. А чи були в неї проблеми з міс Вілсон до цього?

— Так, — промимрив директор.

— Що кажете?

— Так. Її двічі відправляли до мого кабінету за відмову виконувати завдання та вживання лайливих слів на уроках, але…

— Отже, ви можете з упевненістю сказати, що Барбара не любила міс Вілсон?

— Протестую, ваша честь. — Прокурор підвівся. — Адвокат підводить свідка до певного висновку.

— Прийнято.

— Перепрошую, ваша честь. — Кевін знову повернувся до Корнблю. — Повернімося до трьох дівчат, містере Корнблю. Чи просили ви кожну з них того дня у себе в кабінеті розповісти вам про пережите?

— Так, я подумав, що найкраще перейти до цього одразу.

— Ви маєте на увазі, що, поки одна розповідала свою історію, інші дві її слухали? — запитав він, скривившись, аби показати здивування.

— Так.

— Хіба це було доречно? Тобто знайомити дівчат із цими історіями… нібито пережитими…

— Це ж було розслідування.

— О, я розумію. Вам уже доводилося працювати з чимось подібним?

— Ні, ніколи. Саме тому це викликало такий шок.

— Чи повідомили ви дівчат, що, якщо вони щось вигадують, у них можуть бути серйозні неприємності?

— Звісно.

— Але ви були схильні їм вірити, правильно?

— Так.

— Чому?

— Бо всі вони говорили те саме, описували це однаково. — Корнблю був явно задоволений собою та своєю відповіддю, але Кевін наблизився до нього й перейшов до коротких запитань.

— А хіба вони не могли відрепетирувати це заздалегідь?

— Що?

— Хіба вони не могли зібратись і завчити свої історії?

— Я не розумію…

— Хіба таке неможливо?

— Ну…

— Невже ви ніколи не чули, щоб діти цього віку брехали?

— Звісно чув.

— А щоб кілька дітей брехали одночасно?

— Так, але…

— То хіба це неможливо?

— Гадаю, можливо.

— Ви гадаєте?

— Ну…

— Ви викликали міс Вілсон і розповіли їй про ці історії одразу після розмови з дівчатами?

— Так, звісно.

— І якою була її реакція?

— Вона не стала цього заперечувати.

— Тобто вона відмовилася давати відповіді на такі запитання без адвоката, так?

Корнблю засовався на місці.

— Так? — перепитав Кевін.

— Вона так і сказала.

— Тож ви пішли далі й повідомили керівника від­ділу поліції, а тоді зателефонували окружному про­курору?

— Так. Ми діяли відповідно до політики шкільної опікунської ради в таких питаннях.

— Ви не проводили розслідування далі, не викликали інших учениць?

— Аж ніяк.

— І, перш ніж міс Вілсон було висунуто у зв’язку з цим офіційне обвинувачення, ви з керівником відділку поліції відсторонили її від роботи, правильно?

— Як я вже сказав…

— Будь ласка, просто відповідайте на запитання.

— Так.

— Так, — повторив Кевін, наче директор таким чином визнав свою провину. Він трохи помовчав з легкою усмішкою на обличчі, повернувшись від Корнблю до присяжних, а тоді — знову до Корнблю. — До цього ви неодноразово обговорювали з міс Вілсон стенди в її класі?

— Так.

— Чому?

— Вони були замалі та не відповідали стандартам.

— Отже, ви критично ставилися до неї як до вчительки?

— Декорування кабінету — невіддільний складник ефективності вчителя, — педантично відповів Корнблю.

— Ясно, і міс Вілсон не відзначалася… сказати б… належною уважністю до стендів.

— Ні.

— Ба більше, вона ставилася до них, як ви написали в її характеристиці, «зневажливо».

— На жаль, більшість нових учителів не здобувають у вишах доброї підготовки.

Корнблю самовдоволено всміхнувся. Кевін кивнув.

— Так, чому всі не можуть бути такі, як ми? — відповів він риторичним запитанням, і дехто зі слухачів захихотів. Суддя постукав молотком.

— Також ви критикували одяг міс Вілсон, так? — продовжив Кевін уже пряміше.

— Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.

— Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, — підвищив голос Кевін. — У своєму останньому звіті вона стверджувала… — Кевін поглянув на документ. — «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». — Він поклав документ. — Непоганий відгук, чи не так?

— Так, але, як я вже сказав…

— Запитань більше немає, ваша честь.

Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення. Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, — подумав він. — Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.

— Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корн­блю?

— Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, — промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.

Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.

Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.

Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше і це має відіграти вирішальну роль.

— Барбаро, — заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.

— Секунду, містере Бом, — промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. — Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? — Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. — А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? — Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. — Продовжуйте, містере Бом.

— Дякую, ваша честь. — Бом підійшов до крісла для свідків — високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. — Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корн­блю того дня в його кабінеті. Не квапся.

Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.

— Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…

— Мистецтва? Що це таке, Барбаро?

— Це малювання, читання або музика. Тоді клас іде до вчительки малювання або музики, — продекламувала маленька дівчинка, майже заплющивши очі.

Кевін бачив, що вона старається зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, він побачив, що деякі слухачі злегка всміхаються, мовчки вболіваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.

— Розумію, — кивнув Бом. — Клас іде до іншого кабінету, так?

— Ага.

— Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «ні». Гаразд?

— А… тобто так.

— Отже, іноді, коли у вас були мистецтва… — підказав Бом.

— Міс Вілсон просила когось із нас залишитися, — відповіла на підказку Барбара.

— Залишитися? У кабінеті з нею?

— А… так.

— І?

— Одного разу вона попросила мене.

— І що ти розповіла містерові Корнблю про цей раз?

Барбара трохи крутнулась у кріслі, ховаючись від погляду Лоїс. Тоді глибоко вдихнула й почала:

— Міс Вілсон попросила мене сісти біля неї і сказала мені, що вважає, що я росту красунею, але маю знати дещо про своє тіло, дещо таке, про що дорослі не люблять говорити. — Вона зупинилась і опустила погляд.

— Продовжуй.

— Вона сказала, що деякі місця особливі.

— Особливі?

— А… так.

— І що вона розповіла тобі про ці місця, Барбаро?

Барбара швидко глянула в бік Лоїс Вілсон, а тоді знову повернулася до Бома.

— Барбаро, що вона тобі розповіла? — повторив він.

— Що, коли їх хтось торкається, відбувається… відбувається дещо особливе.

— Розумію. А що вона зробила потім? — кивнув він, спонукаючи її продовжувати.

— Вона показала мені ці місця.

— Показала тобі? Як?

— Вона показала на них, а тоді попросила мене дозволити їй їх торкнутися, щоб я зрозуміла.

— Ти дозволила їй, Барбаро?

Барбара міцно стулила губи й кивнула.

— Так?

— Так.

— Де саме вона тебе торкалася, Барбаро?

— Отут і отам, — сказала Барбара, показуючи на свої груди та собі між ноги.

— Вона просто торкалася тебе там чи робила щось іще?

Барбара закусила нижню губу.

— Це важко, Барбаро, ми знаємо. Але ми маємо тебе запитати, щоб можна було вчинити так, як треба. Ти ж розумієш? — Вона кивнула. — Гаразд, розкажи суду. Що ще робила міс Вілсон?

— Вона засунула руку осюди, — сказала вона й поклала праву руку між ногами, — і потерла.

— Засунула руку отуди? Тобто під одяг?

— Так.

— Що сталося далі, Барбаро?

— Вона спитала, чи відчуваю я тепер щось особливе. Я сказала їй, що це просто лоскотно, а вона розізлилася й витягла руку. Вона сказала, що я ще не готова це зрозуміти, але вона спробує ще якось іншим разом.

— І спробувала?

— Не зі мною, — швидко сказала Барбара.

— З твоїми подружками, іншими дівчатами з класу?

— Ага. Так.

— А коли ти розповіла їм, що робила з тобою міс Вілсон, вони розповіли тобі, що вона робила з ними, правильно?

— Так.

Місцями для слухачів прокотилося стишене бурмотіння.

Суддя докірливо поглянув на них, і всі негайно затихли.

— Тоді ви всі розповіли все містерові Корнблю?

— Так.

— Гаразд, Барбаро. Тепер тебе ще розпитає містер Тейлор. Просто будь із ним такою ж чесною, як була зі мною, — сказав Мартін Бом, а тоді повернувся до Кевіна й хитнув головою. Він теж був здатен на театральні ефекти.

«Доволі спритно, — подумав Кевін. — Треба це запам’ятати: просто будь із ним такою ж чесною, як була зі мною».

— Барбаро, — сказав Кевін, а тоді підвівся. — Твоє повне ім’я — Барбара Елізабет Стенлі, так?

Тон у нього був легкий і привітний.

— Так.

— У твоєму класі є ще одна дівчинка на ім’я Барбара, так, Барбаро?

Вона кивнула, і Кевін, усміхаючись, підійшов ближче.

— Але її звати Барбара Луїза Мартін, і для того щоб вас розрізняти, міс Вілсон називала її Барбарою Луїзою, а тебе — просто Барбарою, так?

— Так.

— Тобі подобається Барбара Луїза? — Вона знизала плечима.

— Чи вважаєш ти, що Барбара Луїза подобається міс Вілсон більше, ніж ти?

Барбара Стенлі поглянула на Лоїс, примруживши очі, і сказала:

— Так.

— Тому що Барбара Луїза краще навчається?

— Не знаю.

— І тому що Барбара Луїза ніколи не потрапляла в халепу, вживаючи на уроках лайливі слова, як ти?

— Не знаю.

— Ти пробувала налаштувати інших дівчат у класі проти Барбари Луїзи?

— Ні.

— Отже, Барбаро, як сказав тобі суддя: свідчачи в суді,ти маєш говорити правду. Чи говориш ти правду?

— Так.

— Ти передавала подружкам записки, у яких насміхалася з Барбари Луїзи?

У Барбари трохи затремтіли губи.

— Хіба міс Вілсон не застукала тебе, коли ти передавала іншим дівчатам у класі погані записки про неї? — запитав він і кивнув. Барбара поглянула на Лоїс Вілсон, а тоді — на глядачів, туди, де були її батьки. — Міс Вілсон добре фіксує все, що відбувається в її кабінеті, — сказав Кевін, повернувшись до Корнблю. — Вона зберегла ці записки. — Кевін розгорнув папірець. — «Будемо називати її Барбара Підлиза», — написала ти комусь, і кілька інших учнів почали її так називати, так? — Барбара не відповіла. — Ба більше, інші дівчата, які стверджують, що міс Вілсон дещо з ними робила, послухалися тебе і стали називати Барбару Луїзу «Барбара Підлиза», так?

— Так. — Барбара мало не плакала.

— Отже, коли я спитав тебе, чи не пробувала ти налаштувати інших дівчат проти Барбари Луїзи, ти просто збрехала, так? — запитав він із несподіваною суворістю. Барбара Стенлі закусила нижню губу. — Так? — по­вторив він. Вона кивнула. — А може, ти ще й містерові Бому зараз збрехала, га?

Вона швидко захитала головою.

— Ні, — писнула дівчинка.

Кевін відчув, що деякі слухачі дивляться на нього з ненавистю. З правого ока Барбари викотилася сльоза й потекла щокою.

— Ти завжди хотіла бути такою популярною в міс Вілсон, як Барбара Луїза, так, Барбаро?

Вона знизала плечима.

— І більше, ти завжди хотіла бути найпопулярнішою дівчинкою в класі, популярною як серед хлопчиків, так і серед дівчат, так?

— Не знаю.

— Не знаєш? А ти, бува, не брешеш знову? — позирнув на присяжних він. — Ти ж казала це Мері Лестер, так?

Вона заперечно захитала головою.

— Барбаро, я можу попросити Мері сюди приїхати, тож не забувай говорити правду. Чи казала ти Мері, що хотіла б, щоб усі ненавиділи Барбару Луїзу й більше любили тебе? — запитав він, понизивши тон.

— Так.

— Отже, Барбара Луїза — дівчинка популярна, так?

— Ага. Так.

— Ти б теж хотіла бути популярною, так? А хто не хотів би? — промовив він, мало не сміючись. Барбара не знала, чи потрібно відповідати на запитання, проте Кевін і не потребував відповіді. — Отже, Барбаро, ти знаєш, що разом з іншими дівчатами обвинувачуєш міс Вілсон у тому, що вона робила з вами дещо сексуальне, дещо сексуальне і погане. Так?

Барбара кивнула. Її очі трохи збільшилися. Кевін не зводив з неї погляду.

— Так, — нарешті сказала вона.

— Барбаро, це, певно, був перший раз, коли з тобою робили щось сексуальне, чи перший раз, коли ти робила щось сексуальне? — швидко запитав він.

Слухачі охнули, а тоді гнівно забурмотіли. Суддя постукав молотком.

Барбара повільно кивнула.

— Так?

— Так, — сказала вона.

— А як же той випадок, коли ти разом із Полою, Сарою та Мері запросила до себе в гості після школи Джеральда і Тоні, коли твоїх батьків не було вдома, коли вдома не було нікого з твоїх родичів? — тихо запитав Кевін.

Барбара почервоніла на виду. Якусь мить вона безпорадно роззиралася навколо. Кевін наблизився до неї й майже пошепки запитав:

— Барбаро, ти знала, що Мері розповіла про той день міс Вілсон?

Барбара явно вжахнулась і швидко замотала головою. Кевін усміхнувся. Позирнувши на Мартіна Бома, він побачив, що обличчя того спантеличене. Кевін кивнув і широко всміхнувся присяжним.

— Ти не дуже добре навчалася на уроках міс Вілсон, так, Барбаро? — запитав він — знову легким і привітним тоном.

— Так, — Барбара стерла з обличчя сльозу, — але я в цьому не винна, — швидко додала вона, радіючи, що допит змінив напрям.

Кевін помовчав так, ніби закінчив, але тоді знову повернувся до неї.

— Чи вважаєш ти, що міс Вілсон тебе не любить і створює проблеми?

— Так.

— Отже, ти б хотіла, щоб вона більше тебе не навчала, так?

Барбара, не відводячи очей від зосередженого погляду Лоїс, знизала плечима.

— Ні? Так? — підказав Кевін.

— Я просто хочу, щоб вона перестала до мене прискіпуватись.

— Розумію. Добре, Барбаро. Коли нібито стався той інцидент між тобою і міс Вілсон? Назви його дату.

— Протестую, ваша честь, — швидко підвівся Бом. — Не думаю, що від цієї маленької дівчинки можна чекати, щоб вона пам’ятала дати.

— Ваша честь, обвинувачення представляє цю маленьку дівчинку як одного зі своїх головних свідків проти моєї клієнтки. Ми не можемо довільно обирати, що їй слід або не слід пам’ятати стосовно такої важливої заяви. Якщо її свідчення в чомусь неточне…

— Гаразд, містере Тейлор. Ви висловилися слушно. Протест відхилено. Ставте своє запитання, містере Тейлор.

—Дякую, ваша честь. Гаразд, Барбаро, не будемо про дату. Це відбулось у понеділок, у четвер?.. — швидко запитав Кевін, мало не наскочивши на маленьку дів­чинку.

— Гм… у вівторок.

— У вівторок? — Він наблизився до неї ще на крок.

— Так.

— Але ж у вівторок у тебе немає мистецтв, Барбаро, — швидко відповів він, зігравши на несподіваній перевазі — спантеличенні дівчинки.

Вона безпорадно роззирнулася навколо.

— Гм, я мала на увазі четвер.

— Ти мала на увазі четвер. А це точно був не понеділок? — Вона хитнула головою. — Бо міс Вілсон дуже часто ходить до вчительської на перерві, і вона б не сиділа в кабінеті після того, як клас пішов. — Барбара мовчки дивилась. — Отже, це було в четвер?

— Так, — кволо промовила вона.

— А з іншими дівчатами це теж траплялося в четвер? — запитав він так, наче й сам заплутався у фактах.

— Протестую, ваша честь. Вона не ознайомлена зі свідченнями всіх інших.

— А я, — відповів Кевін, — навпаки, вважаю, що вона з ними ознайомлена.

— Ким? — обурено поцікавився Бом.

— Панове, — суддя постукав молотком, — протест підтримано. Містере Тейлор, обмежуйтеся запитаннями, що стосуються свідчень цього свідка.

— Добре, ваша честь. Барбаро, коли ти розповіла іншим дівчатам про те, що з тобою сталось? Одразу? — запитав Кевін, перш ніж вона встигла оговтатися.

— Ні.

— У себе вдома?

— Я…

— Того дня, коли ти влаштувала оту гостину з Джеральдом і Тоні?

Дівчинка злегка закусила нижню губу.

— Тоді ти їм і сказала, так? А була якась причина, з якої ти обрала той день? Ти надумала розповісти цю історію через якусь подію?

Барбарині сльози потекли рясніше. Вона заперечно хитнула головою.

— Барбаро, якщо ти хочеш, щоб люди вірили твоїй історії про міс Вілсон, тобі доведеться розповісти все. Усім дівчатам доведеться розповісти все, — додав він. — Чому ти того дня говорила про міс Вілсон, що робили ви з хлопцями, геть усе.

Жах на Барбариному обличчі посилився.

— Звісно, якщо ти не вигадала все, а тоді не підмовила вигадати все дівчат, — додав він, пропонуючи їй швидкий вихід зі становища. — Ти все це вигадала, Барбаро?

Вона сиділа нерухомо, як камінь. Її губи злегка тремтіли.

Барбара не відповіла.

— Якщо ти зараз розповіси правду, цим усе й закінчиться, — пообіцяв він і майже пошепки додав: — Більше нічого нікому не треба буде розповідати.

Дівчинка явно була приголомшена.

— Барбаро!

— Ваша честь, — заговорив Бом, — містер Тейлор тисне на свідка.

— Я так не думаю, містере Бом, — відповів суддя й нахилився до Барбари. — Барбаро, відповідай на запитання.

— Ти збрехала містерові Корнблю, бо тобі не подобається міс Вілсон? — швидко запитав Кевін.

Це був чудовий хід, який випливав з того, що вона вже казала. Краєчком ока Кевін побачив, як присяжні піді­ймають брови. Барбара хитнула головою, але її щокою потекла нова сльоза, а далі — ще одна.

— Барбаро, ти знаєш, що могла б зіпсувати кар’єру міс Вілсон? — запитав Кевін, відійшовши вбік, щоб дозволити Лоїс Вілсон дивитися просто на маленьку дівчинку. — Це не гра, це не схоже на таку гру, в яку граються вдома, не схоже на гру в «особливі місця», — гучно прошепотів він на додачу, і личко дівчинки неначе спалахнуло вогнем. Її очі збільшилися. Вона безтямно поглянула на слухачів.

— Якщо ти не розповіла мені всієї правди раніше, краще розповісти її зараз, аніж брехати далі. А тепер подумай і скажи нам правду, Барбаро, — додав Кевін, ставши над нею та гнівно витріщившись на неї.

Кевін відвів руку, як боксер, що готується нокаутувати суперника.

— Міс Вілсон ніколи не торкалася інших дівчат. Вони погодилися про це сказати через те, що робили в тебе вдома того дня, так? Ти сказала, що розкажеш усім, якщо вони тобі не допоможуть?

У Барбари широко розкрився рот. Її обличчя було таким червоним, що здавалося, ніби до нього прилинула вся кров у її організмі. Вона поглянула великими очима на батьків. Кевін переступив з ноги на ногу, щоб затулити від неї постать прокурора.

— Нам не потрібно обговорювати те, що сталося в тебе вдома, — милосердно сказав він, — та чи сказала ти своїм подружкам, що і як говорити. Барбаро! — не вгавав він, нав’язуючи їй ту відповідь, якої хотів. — Коли сюди прийдуть інші дівчата, їм доведеться говорити про той день і про гру, їм доведеться розповісти правду. Але якщо ти скажеш її зараз, нам не потрібно буде їх слухати. Чи казала ти їм, що говорити?

— Так, — пробелькотіла вона, радіючи цій полегкості.

— Що?

— Так.

Вона заплакала.

— Отже, вони сказали містерові Корнблю те, що ти сказала їм йому сказати, — закінчив він, прояснюючи ситуацію.

Тоді він відвернувся від неї й подивився на присяжних із чудовим поєднанням гніву та жалю на обличчі. Усі вони поглянули на маленьку дівчинку, а тоді знову на Кевіна.

— Але я не брехала, коли розповідала йому про це. Не брехала! — прокричала Барбара крізь сльози.

— Барбаро, мені здається, що ти, сидячи тут, збрехала не раз і не двічі.

Він повернувся й захитав головою, дивлячись на окружного прокурора. Барбару, яка гірко плакала, довелося забрати з трибуни й вивести за бічні двері.

Кевін неквапом повернувся до свого місця, пильно див­лячись на слухачів. Більшість із них явно були шоковані, збиті з пантелику. Містер Корнблю, як і кілька інших обурених громадян, видавався розлюченим. Пан позаду всміхався йому, проте Міріам захитала головою і стерла зі щоки сльозу.

Лоїс Вілсон подивилася на нього, чекаючи на якийсь сигнал. Він кивнув, і тоді вона, як її й було навчено, милосердно поглянула на Барбару й теж витерла сльози, доречні й добре відрепетирувані.

Підвівся прокурор. Дивлячись на суддю та слухачів із відсутнім обличчям, він розумів: продовжувати марно.

2

«Ожиновий заїзд» був непоганим рестораном неподалік Блайсдейла. Це був англійський м’ясний ресторан, що славився своїм каре ягняти та домашнім трайфлом1. Кевін і Міріам Тейлори обожнювали тамтешню атмосферу — від брукованої пішохідної доріжки до великого вестибюля з лавами з дерева гікорі та цегляним каміном. Тейлорам здавалося, що на світі не може бути нічого романтичнішого за подорож до«Ожинового заїзду» сніжного вечора для того, щоб посидіти там біля барної стійки та попити коктейлів під тріскотіння вогню. У заїзді, як завжди, було повно клієнтів — заможних представників середнього класу, чимало з яких знали Кевіна. Деякі підходили до нього з вітаннями. Щойно їм із Міріам випало кілька секунд тиші на самоті, він торкнувся її плеча своїм і поцілував її у щоку.

Чорну шкіряну спідницю та куртку, в яких вона була того вечора, Міріам купила майже місяць тому, але ховала в задній частині шафи, сподіваючись, що їй скоро випаде нагода витягти їх і здивувати Кевіна. Обтисла спідниця повторювала м’який пишний вигин її стегон і пружних сідниць, відкриваючи якраз удосталь її струнких, гарно окреслених ніг, щоб вона здавалася звабливою, але не відвертою. Під курткою на ній була біло-зелена плетена кофтинка, наче створена просто на її пружних грудях і мініатюрних плечах.

Завдяки зросту (метр сімдесят п’ять) і розкішному темному волоссю, густому та хвилястому, з кінчиками, що закручувалися трохи вище від плечей, Міріам Тейлор виділялася в будь-якому натовпі, варто їй зайти в приміщення. Вона провчилася рік у Школі моделей Марі Саймон на Мангеттені і, хоч не мала реального досвіду роботи моделлю, зберігала гідні манекенниці поставу та грацію.

Найперше Кевін закохався в її голос — глибокий, сексуальний, як у Лорен Беколл. Він навіть попросив її продекламувати одну зі своїх улюблених фраз із фільмів: «Ти ж знаєш, як треба свистіти, Семе… просто склади губи і дмухай»2.

Коли вона поглянула на нього ясно-карими очима й повернула плече, сказавши «Кевіне» замість «Семе», він відчув себе так, ніби якась рука проникла йому в шлунок і схопила за серце. Йому подумалося, що він би радо вдягнув нашийник і передав їй повідець. Він був готовий зробити для неї що завгодно.

— Я винен у дружинолюбстві, — казав він їй. — Маловідомому гріху, що полягає в надмірній любові до дружини. Я, відколи зустрів тебе, порушую першу заповідь: «Нехай не буде тобі інших богів передо Мною».