Франція: історія пригод ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0866-8(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

УДК 94(44)

Р58

Перекладено за виданням:

Robb G. France: An Adventure History / Graham Robb. —

London : Picador, 2022. — 544 p.

Переклад з англійськоїНаталії Яцюк

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Популярне видання

РоббГрехем

Франція: історія пригод

Головний редакторС. І. Мозгова

Відповідальнийза випускД. О. Орел

Художній редакторЮ. О Дзекунова

ВерстальникО. В. Целуйко

Підписано до друку 14.02.2024. Формат 60х90/16.

Друк офсетний. Гарнітура «Arno Pro». Ум. друк. арк. 32.

Наклад 3000пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: [email protected]

Віддруковано в АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019 р.

www.globus-book.com

ISBN 978-617-15-0646-6

ISBN 978-1-5290-0764-0(англ.)

© Graham Robb, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

©Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення,2024

Про автора

Ґрем Робб народився в Манчестері 1958 року й закінчив Ексетерський коледж Оксфордського університету. Він опублікував багато праць з англійської літератури та історії. Книга 2007 року The Discovery of France («Відкриття Франції») отримала Премію Даффа Купера (The Duff Cooper Prize) та Премію Ондатже Королівського літературного товариства (Royal Society of Literature Ondaatje Prize). Ґрем Робб є кавалером Ордена мистецтв та літератури (Chevalier dansl’OrdredesArts etdes Lettres). За книгуParisians(«Парижани»), що вийшла друком 2010 року, він отримав Велику медаль міста Париж (Grande Médaillede la Ville de Paris). Ґрем Робб живе на кордоні Англії та Шотландії.

Про книгу

Це історія місцевості на західній окраїні азійського континенту, яку називають у наш час Францією. Починається вона з найдавніших літописних часів і закінчується в далекому майбутньому. Сцени воєн і революцій від рівнин Провансу до нетрів і бульварів Парижу можуть бути знайомими; деякі дійові особи (як-от Юлій Цезар, Карл Великий, Людовик XIV, Наполеон Бонапарт, генерал де Ґолль) добре відомі в реальному чи легендарному втіленні. Багато інших подій, місць і людей ще ніколи не висвітлювалися в історії Франції.

Історичні дослідження непередбачувані. Ця книга мала початися з місцевої легенди про походження Галлії, що передує римському завоюванню (58–51 роки до нашої ери). А втім, протоісторична оповідь про мандрівного героя дала змогу зробити відкриття, яке переросло в книгу про науково розвинену цивілізацію кельтів залізної доби. Це відкриття підтвердила розшифровка стародавньої карти в другій книзі, написаній під впливом інших, так само вагомих обставин1.

На той час минуло десять років, відколи на моєму ментальному горизонті виникли непевні обриси соціальної, політичної та географічної історії Франції. За цей періодбуло чимало експедицій у бібліотеки й на місця подій.Я з радістю відзначив, що цій ідеї вже десять років. На написання книги, яке стало для мене повільною історією («повільною», як у вислові «повільна їжа»), знадобилося ще повні чотири роки.

Плин часу, попри його жахливі вади, є другом письменника. Щоб справді відтворити минуле, а не просто скласти його літопис, потрібні надійні засоби самовідчуження, окрім велосипеда як дивовижного мнемонічного інструмента й вина як джерела натхнення — вина, що вперше дісталося Галлії Середземним морем, річкою Рона та битим шляхом, який проклали між Піренеями й Альпами перегінні стада та мавпи з прямою ходою.

На стінах кімнати, де була написана ця книга, немає нічого, крім рельєфної карти Франції та сусідніх територій, яку випустивInstitut GéographiqueNational(Французький національний інститут географії). Ця карта становить рівно мільйонну частину справжнього масиву землі. Та це ніщо порівняно з рівнем щільності, який знадобився, щоб помістити дві тисячі років історії в одну книгу. На цій карті я позначив білим маркером маршрути, які ми з Марґарет (моєю дружиною) проїхали велосипедами. Непозначеними залишилися лише подорожі потягом і на авто (в ті часи, які майже неможливо, та й навряд чи варто згадувати).

Колись ця карта запевняла мене, що я багато чого побачив за межами Парижу, зокрема чимало похмурих, непоказних містечок і земель, яких жоден обізнаний турист свідомо не відвідав би. До тієї миті, коли європейський континент знову відкрив для себе чумні мури та cordons sanitaires (санітарні кордони) попередніх століть, загальна відстань, яку ми подолали Західною Європою (здебільшого в межах сучасної Франції), наближалася до п’ятдесяти тисяч кілометрів. Тепер карта нагадує про те, чого так і не вдалося побачити, навіть віддалік. Якщо припустити, що по обидва боки від білої лінії поле зору сягає в середньому близько восьми кілометрів, все одно залишається величезний простір terra invisa (невидимої землі).

Спочатку ми подорожували в певні місця, а потім дедалі більш кружними шляхами в певні періоди. Неквапливі велосипедні мандрівки тривалістю кілька тижнів поспіль надавали навколишнім пейзажам такої виразності, ніби ми розглядали їх крізь бінокль, що поглиблювало четвертий вимір подорожі. Збір і сортування детальної місцевої інформації під час підготовки до кожної мандрівки завжди тривали довше, ніж вона сама.

Невдовзі виявилося, що більшість праць із загальної історії з властивою їм розмитістю фактів і дат, через яку важко щось запам’ятати, не корисніші за дрібномасштабні карти, де позначені лише головні дороги та залізничні лінії. Мені дуже хотілося, щоб автори цих праць вийшли зі швидкого потяга в будь-якому місці (обраному навмання), поспілкувалися з місцевими мешканцями (живими чи мертвими), скуштували загадкових страв, обміркували незрозуміло чому важливі другорядні деталі, а понад усе — щоб поставили більше запитань.

Зрештою все почало здаватися дуже знайомим; важко було повірити, що це справжнє минуле. Складалося враження, ніби існує набір інструментів «Історія Франції», який дає змогу швидко створити цілком придатні зразки творів у цьому жанрі. Через прагнення якомога швидше досягти обраного кінцевого пункту цілі провінції й спільноти були стерті з лиця землі, а кожне місце було дуже схожим на решту. Фізична географія часто взагалі залишалася поза увагою, адже її вважали іншим виміром чи дисципліною. Деякі автори праць з історії «Франції» ніколи не виходили за межі вулиць Парижу, віддалених від центру, хіба щоїх спонукала до цього війна. В одному випадку тему «жінок» відділили й розглядали в окремому текстовому полі. Кожен період був у суворій хронологічній ізоляції і мав право взаємодіяти лише сам із собою та з найближчими сусідами.

Книга The Discovery of France («Відкриття Франції»), що вийшла друком 2007 року, містить опис картографування й колонізації Франції від Революції до Першої світової війни. КнигаAnAdventure History(«Франція: історія пригод»), лише трохи більша за обсягом, охоплює майже в десять разів довший період, тож для неї знадобилося щось на кшталт симфонічного чи оперного аранжування. Я шукав тіснішого зв’язку між досвідом та історією, знаючи, що інформація, яку за інших обставин важко запам’ятати, може залишитися в пам’яті завдяки безпосередньому контакту з людиною чи місцем дії.

Упорядкування історичних даних немислиме без загальновизнаних правил та певної впізнаваної однорідності, та це сумна пригода, що не дає жодної надії відхилитися від визначеного курсу. Рано чи пізно дані набувають характерних ознак своєї форми. У цьому негнучкому стані вони можуть стати первинним матеріалом для пропаганди або промов політиків. За таких обставин тактичні відхилення від усталених форм викладу можуть надати історичній правді відтінку підозрілої невідповідності.

Крім первинних документів мовами Галлії, Франкії, Окситанії й Франції, в основу цієї книги покладено наукові дослідження окремих подій і людей. Наукові знання забезпечують авторам праць із загальної історії добре второвані шляхи до минулого. А ще вони відкривають по обидва боки дороги бездонну порожнечу, що викликає захопливе відчуття невідомого. Саме в цьому полягаєraison d’être(сенс існування) дослідницької роботи.

Що було до того...

Історія Франції починається, немов потріскування радіо або мерехтіння старої кіноплівки, де важко розібрати, що це — пригодницька історія чи літопис справжніх подій.

Чоловік у левовій шкурі переганяє худобу рівниною. Позад нього над гостроверхим гірським хребтом здіймаються чи то вогненні хмари лісової пожежі, чи то тумани далекого океану. Поки він крокує з відблиском сонця в очах, небо тьмяніє і каміння градом засипає все навколо. Коли знову настає день, затерті кадри часів залізної доби відкривають упізнаваний краєвид усипаної галькою рівнини Кро та дельти річки Рона, що впадає в Середземне море.

На думку давньогрецьких і давньоримських авторів, які записали фрагменти галльської легенди, цим мандрівником був Геракл (Геркулес). Для Ганнібала, військо якого 218 року до нашої ери пройшло його слідами від Піренеїв до Альп, це був бог сонця Мелькарт. Через п’ять століть християни переробили різьблені зображення цього чоловікана подобу святого Христофора. А от племена, які в VI століттідо нашої ери прийшли зі сходу й розповідали цю історію дітям, а потім і гнобителям, вважали цього пастуха та кельтську принцесу, яку він запліднив, прабатьками своєї багатоетнічної нації.

Засновника землі, що стала згодом Францією, звали Оґміос. Вимерлою мовою галлів слово «Ogmios» означало «провідник» або «подорожній», адже хоч би куди він вирушив, там виникав безпечний шлях.

Міфічне народження нації на берегах Західного океану належить до протоісторії, однак сама легенда описує реальні події: з фрагментів, збережених двома десятками стародавніх авторів, можна скласти географічно цілісні сцени.

Можливо, сам Оґміос справді колись існував як пророк пізньої бронзової доби чи ватажок викрадачів худоби. Його примарні кроки лягали на знайому тверду землю. У сухих низовинах, через які проходив Гераклейський шлях, досі можна знайти уламки галльської кераміки й черепиці. Цей шлях пролягає від алювіальної рівнини Кро до виноградників Рони, а далі на північ безладною місцевістю, де сонце висікає у вапняку глибокі вирви тіней.

Діставшись до непрохідної стіни Альп, Оґміос зрубав сосновий ліс, підпалив стовбури й підлісок і став чекати дива. Скеля розверзлася і відкрився прохід, крізь який між Галлією й Італією мандрували незліченні війська, торговці, вигнанці, раби й наречені з обох боків гір. Навесні 58 року до нашої ери римський проконсул, який став руйнівником та істориком Галлії, разом із п’ятьма легіонами подолав цей широкий прохід на шляху до Прованських Альп. На той час вік цього шляху вже налічував кілька століть.

Частина I. Від стародавньої Галлії до епохи Відродження

Розділ 1. Живопліт

Високий чоловік із пронизливими чорними очима пильно вдивлявся в непрохідний живопліт. Був 57 рік до нашої ери; живопліт ріс неподалік від берега річки на півночі Галлії, а чоловіком був Юлій Цезар.

Настав другий рік потенційно прибуткової війни проти сусідів Риму по той бік Альп. Перша кампанія проходила на півдні Галлії, де варвари жили на пагорбах у гарних, оточених мурами містах, сполучених дорогами й мостами. Тепер же легіони йшли незвіданими землями, які населяли «надзвичайно хоробрі дикуни». Вітер приносив пахощі безмежного океану, а водяні годинники свідчили про те, що дні стають дедалі довшими.

Як і багато іншого в Дальній Галлії, цей живопліт був надто екзотичним для освіченого римлянина, щоб той був про нього правильної думки. У щорічній доповіді сенату Цезар мав детально описати цю живу огорожу, щоб пояснити сенаторам, чому це вона зупинила й налякала римську армію.

Юлій Цезар, охайний і педантичний чоловік, вживав латину так само точно й ощадливо, як орудував гребінцем, ножицями й бритвою, нещадно видаляючи зайве волосся. Та мова цивілізації пропонувала лише пасторальне слово saepes, що позначало невеликий тин або огорожу з гілок і листя.

Тут тобі тин-живопліт [saepes], де гіблейські трудівниці-бджоли

Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті2.

Велетенські галльські живоплоти були створені не для того, щоб не пускати худобу в сади й на кукурудзяні поля: вони мали знешкоджувати римську кінноту й служити плащем-невидимкою, що захищає від ворога. Найкращий спосіб розповісти середземноморському читачеві про живопліт — описати спосіб його побудови:

У ніжних саджанцях роблять зарубки, а потім загинають густі гілки, котрі дерева розкидають обабіч, та вплітають у них колюче терня. Утворений так живопліт стає схожим на мур укріпленням, крізь яке неможливо не лише пройти, а й навіть щось розгледіти.

Юлій Цезар був першим римським полководцем, який прийшов у цей далекий край, розташований на захід від нижнього Рейну. Єдиною повністю романізованою частиною Галлії була провінція Трансальпійська Галлія, заснована 121 року до нашої ери й згодом перейменована на Нарбоннську Галлію. Ця вузька смуга землі вздовж узбережжя Середземного моря, яку оточували Альпи, Юра, Севенни та Піренеї, утворювала безпечний коридор між Іспанією й Італією, яким можна було доправляти галльське золото, пшеницю та рабів до Риму.

Решта Галлії являла собою величезну територію, що простяглася аж до північного океану. Третину цих земель населяли племена, відомі під загальною назвою «белги». Не можна сказати напевне, чи справді Белгіка входила до складу Галлії: белги мали кельтські імена, але вважали себе нащадками германських завойовників. Жодному торговцеві не дозволялося перетинати кордони Белгіки, особливо якщо він торгував вином та іншими римськими предметами розкоші, які, на думку белгів, послабили моральну стійкість племен, що мешкали вздовж Рони й Сени.

Те, що було відомо про цю місцевість, здебільшого спиралося на чутки, однак вони були цілком достовірними. За рік до того в місті Везонтіон (сучасний Безансон) Цезар бачив, як його солдати тремтять від страху й ледь не починають бунтувати, наслухавшись розповідей шпигунів і торговців. Люди, які стикалися із членами германських племен під час подорожей чи в битвах, вважали їх хоробрими, дисциплінованими та «не в міру великими тілом». «Вони часто не в змозі були витримати їхнього виразу обличчя й пильного погляду». Легіонери, які стверджували, що не бояться людського ворога, відчували незримий страх перед природою, яка, подібно до свого дикого потомства, неначе змовилася проти римлян: вони боялися «вузьких доріг і безмежних лісів».

За переказами давньогрецьких і давньоримських мандрівників, темний Герцинський ліс (старий, як сам світ), простягався так далеко на схід, що його можна було перетнути десь за шістдесят днів, та й то лише відстежуючи політ лісового птаха, пір’я якого сяяло в темряві. Далеко на півночі, куди Юлій Цезар повів вісім легіонів, лежала Ардуенна — ще один великий ліс, «найбільший в усій Галлії», що, як відомо, був «понад вісімсот кілометрів завширшки». Це був вивітрений гірський масив (відомий зараз як Арденни) по обидва боки франко-бельгійського кордону3.

Земля велетенських живоплотів розташувалася на західному узліссі Ардуенни. У глибині лісу, «вдалині від шляхів» та в «потаємних місцях» (схованках) галли збирали військові ради. Ардуенна була лігвом розбійників розміром із цілу країну. Невидимі стежки вели лабіринтами до таємних долин та улоговин. Посеред лісу, в густих заростях дуба й тису друїди (жрецька каста вчених та інтелектуалів) приносили в жертву людей. Творці живоплотів військового призначення вміли також перетворювати гнучкі верби на «величезні фігури, до кінцівок яких прив’язували живих людей, перш ніж їх підпалити».

Ближче до узбережжя ліс захищали болота й особлива місцевість, що не була ні сушею, ні морем. Океанські припливи й відпливи утворювали тимчасові острівці, які нагадували в тумані затонулі кораблі. А потім високі хвилі відправляли велетенські дуби та підлісок у небезпечне плавання морськими шляхами, де дерева розкидали криві гілки, немов такелаж.

Коли на початку того літа легіони просувалися віддаленими районами Галлії, загроза з боку північних воїнів здавалася перебільшеною. Деякі розвиненіші племена (едуї з Морвану, тревері з Тріру, ремі з Реймсу) дипломатично присягнули на вірність Цезарю. Ремі, які брали участь у роботі останньої військової ради, змогли надати йому разючі статистичні дані щодо чисельності військ белгів. За даними перепису населення Галлії, загалом 298 000 солдатів, що належали до п’ятна­дцяти різних племен, були готові підняти зброю проти римлян.

На той час відбулася лише одна битва. Белзькі воїни взяли в облогу місто ремів Бібракс, розташоване за тридцять два кілометри від Реймса, проте римляни легко здобули перемогу. Немов байдужі до своїх втрат, белги вивчили тактику римлян, відступили до свого табору (судячи з диму від їхніх багать, помітного з відстані понад три кілометри, цей табір розкинувся майже на тринадцять кілометрів), а потім повернулися додому, щоб воювати на своїй землі. Відтоді Цезарю підкорилися ще три племені, останнім з яких було плем’я амбіан з Ам’єну.

На тій родючій землі північної Галлії легіонери протягом тижня чи близько того відпочивали, харчувалися зерном і худобою та стягували збір за ранній урожай зі своїх господарів, яких чекала сувора зима. А потім легіони вирушили рівнинами Пікардії на схід і через три дні дісталися краю території амбіан.

Перетнувши пустельну буферну зону, римські легіони ввійшли у володіння особливого народу. Нервії були відомі як «найбільш варварське та віддалене з племен белгів». Римляни вважали болота й зарості ознакою брутальної недбалості, однак добре спроєктовані живоплоти свідчили про те, що про природу там швидше дбають, ніж залишають напризволяще. Земля стала вологішою, тож довгі обози, які називалиimpedimenta(лат. «військове майно», «перешкоди»), жили відповідно до назви (долаючи перешкоди).

Третього дня галльські полонені повідомили Цезарю, що за шістнадцять кілометрів на схід тече річка Сабіс. Розвідники, яких послали вперед, доповіли, що на протилежному березі річки зачаїлися нервії. До них приєдналися сусідні племена белгів, атребати й віромандуї, а військо адуатуків чекали будь-якої миті.

Вирушивши до річки, римляни подолали гребінь хребта й розташувалися на верхніх схилах невисокого пагорба. Звідти Цезар мав змогу вивчати бар’єр із живоплоту, посадженого на стратегічних позиціях, ймовірно, за кілька років до того. Цей живопліт нагадував пастку для велетенського звіра. Пагорб мав крутий, але рівномірний спуск до річки. Згодом Цезар пересвідчився, що це дуже широка річка, але глибиною вона була не більше, ніж до пояса. На протилежному березі долини зді­ймався пагорб із такими самими схилами. З боку римлян між підніжжям пагорба й річкою розташувалася порожня пласка ділянка землі близько шістдесяти метрів завширшки.

На березі річки промайнуло кілька вартових на конях, але «верхня частина пагорба так густо заросла лісом, що важко було зазирнути в нетрі». Якщо уважно стежити за узліссям, присутність людей зрештою видає те, як кружляє хижий птах, воркує лісовий голуб чи вітерець ворушить лише одну-дві гілки. Та нічого з побаченого чи почутого не давало римлянам жодного натяку на те, що в лісі ховаються шістдесят тисяч воїнів.

Битва, яка невдовзі мала розгорнутися на берегах Сабісу від сходу до заходу сонця, втратила місце в історії. Цей маловідомийакт геноциду, що стався літнього дня наприкінці залізної доби, є однією з найдавніших літописних подій двотисячолітньої саги, яка засвідчила переміщення центрів європейської владиіз Середземного до Північного моря. Саме тут римська армія вступила в бій із воїнами, які жили на узбережжі Германського океану.

У зниклому світі невеличких селищ, де більшість людей жили своїм життям, це ще й перше звичайне місце, встановлене за безліччю буденних деталей. Ніщо не вказує на важливість цього місця: там немає жодних меморіальних дощок, не йдеться про туристичний центр, а єдиним натяком на побоїще, яке тут відбулося, є назва вулиці Рю-де-л’Абатуар — Вулиця бійні. 57 року до нашої ери на цьому місці не було жодної пам’ятки або поселення. До того ж тут не знайдено останків кельтських чи римських воїнів. Це місце, обране хаосом війни, відійшло б у забуття разом із рештою дійових осіб та пам’яток протоісторії, якби не надзвичайно детальний опис Юлія Цезаря, за яким його можна знайти навіть зараз.

Легіони, які прибували з Ам’єну, дісталися до сучасного Отмону, околиці промислового міста Мобеж за десять кілометрів від бельгійського кордону. Римляни розташувалися табором на узліссі, що належить до вкрай засміченого лісового масиву Мормаль, досі важливого для екології.

Деякі місцеві дерева, що ростуть на узвишші над річкою Самбра, можуть бути залишками Ардуеннського лісу, проте живоплоти, якими огороджені будинки Отмону, утворені з бирючини та хвойних рослин — видів, про які могли знати римляни, але не нервії. За цими живоплотами доглядають господарі будинків, озброєні (попри ймовірні травми та марність справи) кущорізами, повітродувками й ланцюговими пилами. Металургійний завод ArcelorMittal зручно розташувався на пласкій ділянці землі, що простягається на двісті римських футів від річки. Під час велосипедної подорожі до Отмону навесні 2018 року я здивувався, побачивши, як швидко може згаснути сучасний краєвид перед лицем переконливих свідчень первинної топографії.

Коли Наполеон Бонапарт вивчав працюDe Bello Gallico(«Галльська війна»)4, його спантеличила тактика Цезаря. Табір все ще укріплювали, а обози підтягувалися на позиції, коли Цезар відправив загін кінноти, озброєний луками й пращами, бродом через річку до лісистого пагорба. Ніхто не отримав наказу розвідати ліс, занурившись у темні хащі. Коли передовий загін дістався до протилежного берега, загін напівоголених воїнів напав на кінноту, а потім зник серед дерев, «куди ніхто не наважився за ними піти».

Ізкраю плато, неподалік від верхнього кінця сучасної Рю-дю-Велодром (Вулиці велодрому), римляни бачили лише стіну рослинності. Однак нервіям, яким сонце світило в спину, ця лісиста місцевість пропонувала безліч спостережних пунктів,звідки можна було відстежувати мерехтіння римських лат. Оглянувши вершину розташованого навпроти пагорба, вони помітили головний обоз, який важко тягнувся до табору із заходу.

Із такою неймовірною швидкістю, немов були водночас у лісі, на річці й зовсім поруч, вони помчали пагорбом до нашого табору, який саме укріплювали.

...

Ніколи було начепити знаки розрізнення або хоча б надіти шоломи та зняти чохли зі щитів. ...До того ж, як я вже зазначив, огляд закривали дуже густі живоплоти, що були на нашому шляху.

Незрозуміло чому, Цезар розпочав атаку на невидимого ворога ще до того, як прибули всі війська та їхні обози. Табір був захоплений, а легіони ледь не опинилися в оточенні. У своїх щорічних донесеннях Цезар рідко визнавав некомпетентність, але він усвідомлював, що цього разу сенатори зможуть порівняти його доповідь зі свідченнями інших очевидців.

Із причини, яку Цезар ще мав з’ясувати, новини в Галлії поширювалися швидше, ніж римський посланець здатен був пересуватися верхи. Союзники з числа треверів побачили, що солдати кінноти й піхоти розбігаються в усі боки, немов миші з гнізда, й розсудливо втекли. Вони їхали на конях Ардуеннським лісом, поки не дісталися Мозеля. Повернувшись у свій головнийoppidum(оппідум, укріплене поселення) поблизу Трева (Тріру), вони повідомили Сенату, що римляни зазнали поразки через неорганізованість. Звідти річками Саар і Рейн вони невдовзі дісталися Риму. За таких обставин Цезар навряд чи міг вдавати, що перемога над нервіями — питання вирішене.

Тепер, коли ворог був зовсім близько, Цезар мав змогу вивчити тактику воїнів з іншого світу:

Настільки великою була їхня хоробрість, що, коли впали перші ряди, ті, що йшли за ними, ступали на їхні розпростерті тіла й билися, стоячи на них. А коли їх також зарубали й купа стала вищою, вцілілі використали цю гору трупів як поміст, з якого метали в наших людей дротики й кидали назад спіймані на льоту списи.

Навіть серед цього власноруч створеного хаосу, відчуваючи занепокоєння через незнайому місцевість та здатного на самогубство ворога, Цезар відстежував етнологічні деталі. За вісім літніх кампаній і три зими відновлення сил у Галлії він зібрав чимало відомостей про цивілізацію, яку прийшов грабувати й знищувати. У Цезаря були місцеві інформатори, пересувна бібліотека, а також галльський друг Дівітіак із племеніедуїв, друїд-інтелектуал і політик, який виступав перед римським сенатом. Зіткнувшись із белзьким валом трупів, він зрозумів, що на власні очі бачить військовий потенціал віри в реінкарнацію — для кельтського воїна загибель у битві була шляхом до нового життя, а це означало, що «страх смерті зводиться нанівець». Цезар знав також кельтське ім’я свого супротивника та його зловісне значення: «Нервії напали на табір під командуванням свого вождя, Бодуоґната».

Бодуоґнат (Boduo-gnatos, або «народжений від ворона») був Сином Ворона. В інших своїх формах, «branos» («бран») та «brennos» («бренн»), всевидющий і невмирущий Ворон був відомий римлянам в особі двох видатних кельтських воєначальників: Бренна, армія якого ввійшла до Риму й знищила його населення 387 року до нашої ери, а також Бренна, який зруйнував Дельфійський храм 279 року до нашої ери. У колективній пам’яті римлян кельти були споконвічною загрозою, що нависла над фортецями на вершинах Альп.

Така кельтофобія простежується в усій розповіді Цезаря. Зі своїми пангалльськими федераціями, демократичними інституціями, меритократичною системою освіти й розвиненою транспортною технологією кельтські племена певною мірою випереджали римлян у розвитку. Вони також вели свій родовід від троянців та напівбога, який виявився втіленням Геркулеса. Однак у розумінні патриція Цезаря кельти були частиною первісної пустки. Його уявлення про Галлію нагадувало страшний сон наяву: самітний, придатний для проживання простір, дістатися якого можна було лише «невідомими, таємними шляхами», був безмежно стиснений, тоді як навколо відстань і час простягалися до меж творіння.

Міста Галлії, що мали назву dunon (дунони) кельтською та oppida (оппіди) латиною, розташовувалися на вершинах пагорбів, з яких можна було миттєво нанести на карту й запам’ятати цілі регіони. Сам Цезар провів кілька місяців у заможному місті едуїв Бібракт, з якого відкривалася панорама на Альпи й Центральний масив. Однак у доповідях, опублікованих згодом у книзі «Галльська війна», поле зору зазвичай обмежене рослинністю, а погляд спрямований лише на дим від ворожих багать і пил, здійнятий ворожим полчищем.

Поширені на всьому континенті легенди про галлів і геометричну організацію їхніх оппід свідчать про досконале володіння простором, якого римлянам бракувало, іноді до смішного. Римські карти були складені настільки погано, що без допомоги місцевих розвідників Цезар часом не уявляв, де саме він зараз стосовно гірських хребтів Галлії та де зворотний шлях до Риму. Чому він вважав, що територія карнутів (сучасний Шартр та Орлеан) утворює «центральний регіон Галлії», залишалося таємницею, поки після реконструкції безладної римської карти Галлії за птолемеєвими координатами та письмовими описами я побачив Карнутію саме там, де уявляв її собі Цезар — посеред безформного масиву суші (мапа 1).

Голосовий телеграф галлів міг передавати складні повідомлення в кількох напрямках одночасно на сто шістдесят римських миль (понад двісті тридцять кілометрів) зі швидкістю п’ятнадцять миль (двадцять два кілометри) на годину. Це потребувало точно вивіреної мережі пунктів прослуховування, яка охоплювала площу понад двісті тисяч квадратних миль (майже п’ятсот двадцять тисяч квадратних кілометрів). Порівняно із цим римська система передачі повідомлень, віддалена від головних каналів, здавалася примітивною. Через три роки після битви на річці Самбра в розташованому поряд районі Белгіки двох полководців Цезаря та їхні війська заманили в зарослу лісом улоговину: воїни, які несподівано виринули зі «схованки», відрізали їх з обох боків. Коли ця новина зрештою дійшла до Цезаря, він надіслав наказ третьому полководцеві, який опинився в облозі, — Квінту Цицерону. Цей лист був «написаний грецькими літерами» на випадок, якщо його перехоплять, — сумнівна хитрість з огляду на те, що галли користувалися грецьким алфавітом. Посланець мав обійти блокаду форту Цицерона, прикріпивши послання до держака списа. Підкравшись якомога ближче до табору, посланець метнув спис. Той застряг в одній зі сторожових веж і стирчав там непоміченим майже три дні.

На примарних просторах Дальньої Галлії ретельний опис конкретного місця давав певну психологічну розраду: хоча б один крихітний фрагмент карти можна було збільшити до точної картини реальності. У маленькому світі поля битви (два пагорби, берег річки, зарослі лісом схили й лабіринт із живоплоту) Цезар точно знав своє розташування.

Тоді як нервії настромлювали римлян на свої списи, два легіони на чолі з правою рукою Цезаря Тітом Лабієном перейшли річку й захопили ворожий табір. «Із того узвишшя вони могли спостерігати, що відбувається в нашому таборі». Тепер всю битву можна було осягнути одним поглядом — налякані коні, оточення переповненого табору, нервії, що виринають із драговини трупів своїх товаришів. На стороні Цезаря воїни сьомого легіону повернулися спиною до дванадцятого легіону, щоб утворити подвійний фронт.

Лише з височини вулиці Ельзас і вулиці Фонтен було добре видно римську позицію між живоплотами й цегляними будинками Отмона. Десь із цього вигідного розташування, «пожертвувавши всім заради швидкості», Лабієн послав у бій десятий легіон, який із гуркотом спустився з пагорба й піднявся на інший бік. Дивлячись на те, як автомобілі заїжджають на стрімку вулицю з лівого й правого боку, роблячи крутий поворот на автостоянку супермаркету перед мостом, легко уявити собі жах і силу того нападу.

Можливо, хоробрість і знову здобута рішучість справді допомогли повернути колесо долі, як стверджує Цезар, однак його розповідь про подальші етапи битви вказує на важливіший чинник. Навіть без артилерії лісиста місцевість, за яку билися сорок тисяч римлян і сімдесят тисяч галлів (включно із союзниками нервіїв), була спустошена й оголена. Результат битви вочевидь пов’язаний із кращою видимістю. Це стало запорукою перемоги римлян. До того ж, можливо, саме тут, на берегах Самбри, Цезар знайшов рішення проблеми непроникних живоплотів.

Ворогом, якого потрібно було здолати понад усе, був галльський ландшафт. Наступного року наприкінці літа, перед першими осінніми бурями Цезар воював із племенами белгів, які населяли горбисту місцевість між Па-де-Кале й Фландрією, вкриту полями й лісами. Остання сутичка відбулася десь на північ від Ам’єну. Подібно до сусідів нервіїв, менапії й морини виринули із «суцільного лісового простору», атакували легіони й відступили в ліс. «Деякі наші люди загинули, переслідуючи їх надто далеко в цих заплутаних заростях». Цезар наказав своїм солдатам змінити мечі на сокири, й вони взялися вирубувати мовчазну армію дерев. «Лише за кілька днів із неймовірною швидкістю було розчищено великий прохід».

Роззброївши саму природу, легше було усунути загрозу з боку людей. На берегах Самбри римляни здобули остаточну перемогу, вчинивши криваву різанину. Поки солдати вбивали людей, Цезар вирішував, що робити з жінками, старими й дітьми, які знайшли притулок у заплавах і болотах. За один день нервії втратили «всіх, крім трьох із шестисот своїх сенаторів»; військо чисельністю шістдесят тисяч воїнів скоротилося «мало не до п’яти сотень, здатних тримати зброю».

«Щоб усі бачили, що він виявляє милість до знедолених, які благають милосердя», Цезар пощадив уцілілих. Він міг дозволити собі бути милосердним, адже підсумки битви в будь-якому разі вказували на те, що «народ та саме ім’я нервіїв були майже знищені».

Є фото солдатів у шоломах, що пробираються багнюкою на околицях Мобежу. На понівеченій місцевості майже немає дерев — саме таких умов для битви хотів би Цезар. У серпні 1914 року Мобеж, який охороняв головний шлях вторгнення до Парижу й Марну, взяла в облогу Перша німецька армія. Вкриті лісом пагорби з обох боків Самбри, де 57 року до нашоїери Цезар знищив нервіїв, стали одним із головних центрівопору. Після двох тижнів бомбардувань велику кількістьфранцузьких солдатів (за різними оцінками близько три­дцяти, сорока чи п’ятдесяти тисяч) було взято в полон. Проте, як доповідав генерал Жоффр під час розслідування цієї трагічної капітуляції, німці значно швидше прорвали б лінію фронту, якби не мешканці Мобежу, які «після першого ж заклику стати до зброї покинули свої родини та домівки й кинулися на допомогу вітчизні».

Через покоління після того, як Цезар поневолив об’єднані племена Галлії і знищив близько мільйона людей, мешканці покинули більшість оппід, розташованих на вершинах пагорбів, перебравшись у нові міста на рівнині. Система добре доглянутих міжміських доріг справляла враження, ніби незвіданих лісових масивів і боліт, описаних у «Галльській війні», більше не існує(мапа 2). Галльські села, розташовані, як зазначив Цезар, у затишку прохолодного й тінистого лісу, були підпорядковані великим маєткам, що мали назвуvillae(вілли). Прямокутні поля пшениці, зазвичай неогороджені, були розташовані перпендикулярно до доріг, якими перевозили надлишки багатства до Риму. Побачивши вдалині дим великої пожежі, мандрівники думали, що це горить стерня, а не лютують варвари.

Минуло багато часу після приборкання Галлії. Давня кельтська мова вимирала — її можна було почути лише в забутих, ізольованих місцях. Друїди, яким вдалося уникнути імперських чисток, викладали в університетах, а не проводили священні ритуали в дубових гаях. У ті часи навіть галло-римські громадяни, які пишалися своїм кельтським походженням, мало що знали про стародавні звичаї. Корінних мешканців землі, яку римляни називали свого часу Gallia Comata («Волохата Галлія»), пов’язували (як і зараз) із містикою й магією. Для римлян вони були загадковими людьми так само, як римляни, зі свого боку, стали загадкою для поколінь, що виросли на руїнах їхніх храмів та амфітеатрів.

Самого Цезаря почали сприймати як героя легенд, будівника доріг і замків, який приніс цивілізацію у відсталий світ. Більшість стародавніх фортець, які отримали назвуCamp de César(«Цезарів табір»), насправді були невеликими або середніми оппідами доримського періоду. Зазвичай вони розташовані на вершинах пагорбів, поблизу річок, вдалині від пізніших поселень.

Уявлення галлів про ландшафт важко відтворити, не побачивши місцевість із висоти пташиного польоту. «Цезареві табори» часом можна знайти на карті, але на землі їх напрочуд важко помітити. Бувало, я стояв у самому таборі, перевіряючи координати, коли поступово починав проявлятися вигин земляного валу, а серед мішанини насипів та рослинності виникали контури галльського оппідуму.

За відсутності стін і фундаментів історична цінність цих місць полягає в самому розташуванні з його зручною адаптацією до рельєфу та несподіваними краєвидами. Якщо земля оголена або кам’яниста, там можна знайти уламки глиняного посуду й розсипи камінців, якими стріляли з рогаток. Часто можна почути помахи крил чи метушню істоти, що оселилася в тернистому живоплоті. Галли рідко використовували для будівництва камінь, тож ці живоплоти — єдині галльські споруди, які існують майже два тисячоліття.

Розділ 2. Дім у Галлії

Для заможної родини в Галлії часів пізньої Римської імперії вибір будинку в сільській місцевості теоретично був простою справою. Вілла мала стояти неподалік від добре зробленої дороги, щоб можна було привозити рабів і продовольство. Там мали бути виноградник без заростів варварської ожини, духмяні сади з ґратчастими альтанками та хвилясте море пшениці. Нові вілли майже не будували, проте вторинне житломало бути щонайменше добре відремонтованим, бажано з оригінальними елементами на кшталт облицювання італійським мармуром, вбудованих книжкових шаф зі склянимидверима та лазень або, за відсутності таких, джерела термальних вод, де під дахом із переплетеної ліщини можна було вирити парову камеру й наповнити її розпеченим камінням.

Маєтки в Галлії мали велику площу (іноді понад вісімсот гектарів), а це означало, що у віддалених чи гористих районах вони були беззахисними перед мандрівними групами злодіїв. Деякі маєтки були спроєктовані так, що могли витримати облогу, тоді як інших захищало те, що їх важко було знайти. Сільські володіння галльських аристократів були розкидані на великій території, тому гості часто приїжджали туди здалеку. Карт місцевості тоді не існувало, тож коли головні дороги ставали непрохідними, важко було визначити чіткий напрямок. Один гість, якого запросили до двох сусідніх вілл на узліссі Севенн, ввічливо натякнув на це в листі, написаному на початку 60-х років V століття:

Гострозорих розвідників розставили виглядати нас не лише на загальних дорогах, а й на звивистих манівцях та стежках, якими користувалися пастухи, щоб ми не могли прослизнути повз дружню засідку.

Про задоволення всіх цих критеріїв (зручність, безпека, вишуканість і продуктивність) годі було й думати. По суті, краще було відмовитися від мрії про сільську тишу й придбати будинок у передмісті, на такій відстані від міста, щоб уникнути смороду від чинбарень і наслідків будь-яких громадських заворушень на кшталт бунту рабів. Значна частина галльської сільської місцевості опинилася в руках варварських племен вестготів, бургундів і франків, які або воювали на стороні Риму як союзники, або отримали запрошення колонізувати сільськогосподарські угіддя, котрі в іншому разі були б спустошені ще дикішими варварами із земель на схід від Рейну(мапа 3).

Самі міста, де зосереджувалася політична влада, були галло-­римськими, що додавало впевненості. Високопоставлені мешканці таких міст із гордістю заявляли про своє кельтське походження. Великі міста, як-от Лютеція, Дурокортор та Августонеметум, відновили племінну ідентичність і називалися тепер Паризій, Реміс та Арверн. Як громадяни Риму, галльські вельможі були християнами. Химерні звичаї предків давно пішли в небуття. Тепер жоден гість не очікував, що господар, вбраний у важкі золоті прикраси, пропонуватиме розділити з ним ліжко чи хизуватиметься відрубаною головою ворога, що зберігається в кедровій олії. Від прекрасних дерев’яних споруд стародавніх галлів залишилися лише спогади. Їхніaedificia (будинки або вілли) згадувалися в «Галльській війні» Цезаря двадцять три рази, і в тринадцяти випадках цей іменник був сполучений із дієсловом incendere (спалити). А втім, у сучасних будинках часто можна було натрапити на відлуння колишньої розкоші у формі галерей із колонами, пофарбованих стін і навіть мозаїки із зображенням міфічних героїв у битві з дикими звірами або християнських мучеників, що з посмішкою зносять невимовні страждання.

Громадські будівлі перебували в стані ледь помітного занепаду. Навіть колишня столиця Галлії, Лугдунум (Ліон), не могла відтворити розкішну велич Цезаревого Риму. Однак відтоді, як 410 року Аларіх та його готи спустошили Вічне місто, Галлія стала найбезпечнішою частиною хиткої імперії. Галлія зі стародавніми традиціями внутрішньої міграції та міжплемінної взаємодії мала все необхідне, щоб досягти примирення з варварами.

414 року, коли починається історія двох дуже різних чудових домівок, готи й римляни підтримували непростий мир. Як відомо, наступник Аларіха Атаульф втомився від «невгамовного варварства» власного народу, тому замість того, щоб перетворити південну Галлію на королівство готів, він одруживсязі зведеною сестрою римського імператора Гонорія в Нарбонні. Хай там як, імперія ще існувала. Немов здійснивши обряд помазання над цим союзом, префект Галлії покірно позбувся імператора-суперника Йовіна (якого підтримували деякі видатні галльські аристократи), власноруч відрубавши йому голову.

Протягом довгої вечірньої доби Римської імперії, коли більшу частину Галлії окупували готи, які носили штани та майже не цікавилися латинською культурою, на околицях Нарбонни все ще можна було знайти вілли, які земельний агент без зусиль продав би вимогливому покупцеві. Сидячи на тінистій терасі з келихом фалернського вина чи прийнятним місцевим замінником, можна було уявити собі, що могутність Риму ще не згасла.Галло-римський поет і дипломат Сідоній Аполлінарій описав будинок свого друга Консентія, що стояв за п’ятнадцять кілометрів на захід від Нарбонни, між прибережними лагунами та першими хвилями пагорбів масиву Корб’єр. Був 478 рік, однак проза та картина, яку її автор намагався відтворити за допомогою улесливих перебільшень, належала до періоду, коли сонце імперіїще сходило над родючими землями між Океаном та Альпами.

Розташований неподалік від міста, річки й моря, він збирає багатий урожай гостей та їжі, якою їх потрібно годувати. Коли підходиш до нього вперше, він зачаровує надзвичайно високими стінами, майстерно зведеними за всіма правилами архітектурної симетрії. Далі каплиця, величні портики та помітні здалеку лазні, поля й струмки, виноградники й оливкові гаї, двір при вході та еспланада, а ще прекрасний пагорб. Крім великої кількості меблів, там є ще один скарб — багата бібліотека. Коли в цьому домі живе сам господар, присвячуючи себе рівною мірою перу та плугу, важко сказати, що обробляють краще — землю чи розум її власника.

Через сто років після того, як Сідоній прославляв цю ідилічну місцевість, вілла вже була покинута. Зараз від раю Консентія залишилася лише дещо змінена назва цього місця — «Консенція»: так називають сільський будинок, ділянку землі, пряму дорогу між виноградниками, а ще уламки обідніх тарілок та амфор для вина, які часом з’являються на поверхні кам’янистого ґрунту.

Невдовзі після одруження гота Атаульфа та зведеної сестри імператора Плацидії, один чоловік та його дружина разом зі слугами, рабами, селянами-орендарями та воїнами покинули скелясте місто-фортецю Сегустеро (Сістерон), вирушивши до високого гористого регіону над лівим берегом річки Дюранс.

Місто Сегустеро було колись столицею племені неподалік від кордону колишніх римських провінцій — Нарбоннської Галлії та Приморських Альп, які стали тепер частиною В’єннського діоцезу. До міста вела дорога, що проходила від Середземного моря до Рони, однак на сході доріг не було, а ознаки заселення були майже відсутні.

Пересуваючись руслами річок вгору крізь лабіринт ущелин і глибоких ярів, серед глибоких тіней під сліпучими стінами вапняку, вони дісталися до вузького проходу. У цю мить мандрівник, який хоче провести ніч у цивілізованому середовищі, мав би повернути назад. Та саме тут на початку п’ятого століття в скелі прорубали кирками гужову дорогу, яку за тисячу років засипало зсувами.

Коли 2008 року я побачив стародавній напис, мені здалося, що це сучасна підробка: довгий текст, майстерно вирізьблений на нерівній поверхні скелі, розповідає про переїзд у новий дім, який відбувся близько 414 року. Цей напис, що залишився неушкодженим за тисячу шістсот років, можна було досить легко прочитати, трохи витягнувши шию.

Клавдій постум дардан, вельможа рангу патриція, колишній консул провінції в’єнна, хранитель канцеляріїзапитів, голова імперської ради та преторіанськийпрефект галлії, а також його дружина, невія галла, найблагородніша й найшляхетніша жінка, облаштувалимісце, назва якому теополь, з обох боків гори проклали дороги й звели мури та брами. Метою цих робіт, яківони виконали на власній землі, була загальна безпека.

У цьому відлюдному місці, де чутно лише крики орлів і шурхіт каміння, що осипається з голих схилів, такий прояв римської гідності нагадує примарне відлуння чогось нечуваного. Розгадку таємниці Теополя, або «Міста Бога», розташованого десь на сході, міг би вигадати галло-римський Жуль Верн, якби не той факт, що Клавдій Постум Дардан справді існував: саме він власноруч стратив узурпатора Йовіна. Як префект Галлії, він був другим за впливовістю чиновником імперії, а його дружина Невія, ймовірно, мала родинні зв’язки зі зведеною сестрою імператора Плацидією.

Про цю сутінкову добу відомо настільки мало, що такий великий обсяг інформації про конкретний момент в невідомому місці схожий на містифікацію. Чому Дардан, вийшовши у відставку, придбав, здавалося б, нічого не варту власність серед неходжених пагорбів між Сістероном та Дінем? Вони з дружиною могли б жити в розкоші, то чому їм довелося прорубувати шлях крізь тверду скелю, щоб створити домівку на кам’янистому нагір’ї, де винограду й оливі було важко вижити, а кукурудза засихала, не встигнувши дозріти? Та де (і що) було в тій дикій місцевості «місцем, назва якому Теополь»?

Дардан мав доступ до найкращих джерел інформації. Навряд чи він боявся відплати за страту Йовіна, адже йому було відомо, що невдовзі після весільної церемонії Атаульф посварився з римським імператором. Майже за сто тридцять кілометрів на південь головнокомандувач імператора Гонорія блокував середземноморські порти десятьма тисячами найманців із числа гунів. Варвари загрожували Галлії ззовні і всередині. Можливо, відчувши тремтіння імперії під ногами, Дардан захотів утекти від прийдешньої хвилі анархії. А втім, було чимало інших, привітніших місць, де він із родиною міг би врятуватися від бурі.

Завдяки неймовірно вдалому збігу обставин, збереглося ще дві підказки стосовно цієї найнезрозумілішої одіссеї часів пізньої Римської імперії. Відомо, що в той вирішальний момент свого життя Дардан почав розглядати офіційну релігію як невідкладне питання, що вимагало його особистої уваги. Звісно, як досвідчений адміністратор, він звернувся за інформацією до найкращих авторитетних джерел. Напевне, піший посланець доправив його листи або в Сегустеро, або в Дінію (Дінь), після чого їх передали імперською поштою до Віфлеєму в Юдеї та Гіппону Царського в Нумідії.

Перший лист було адресовано Єроніму Стридонському, який переклав Біблію на латину, а другий — богослову Аврелію Авґустину з Гіппону. Ці листи втрачені, однак зміст запитів Дардана можна встановити на основі відповідей, які він отримав. Подібно до мисливців за будинками до й після нього (однак у цьому випадку в прямому сенсі), колишній префект Галлії шукав рай на землі.

Колишня провінція Приморські Альпи була однією з найменш романізованих частин Галлії. Вона існувала неначе в іншій епосі. На Трофеї Авґуста (близько 6 року до нашої ери), руїни якого досі височать над морем на колишньому кордоні Італії й цієї римської провінції, начертані назви сорока п’яти «підкорених альпійських племен», проте щонайменше двадцять п’ять племен у цьому списку відсутні. Деякі з них, як-от капіллати («волохаті»), були відомі лише за назвою, яку дали їм римляни. Інші належали до лігурійської раси, що передувала цивілізації кельтів. У 30-х роках XIX століття в глибинних районах, погано нанесених на карту, досі траплялися неконтактні «напівдикуни»:

Іноді можна було побачити, як вони стоять на вершині стрімкого бескиду, спираючись на палицю, майже не рухаючись, із голови до ніг вбрані в шкури тварин...

Деякі скельні утворення, які видно здалеку або які несподівано відкриваються посеред пересіченого ландшафту, мають химерний вигляд, що породжує моторошні народні казки та свідчення очевидців про візити прибульців. На початку V століття, коли жити в маленьких і великих містах стало небезпечно, створені вітровою ерозією та вулканічною етрузією оселі приваблювали ченців, які шукали притулок чи locus (місце), де небеса немов спілкувалися безпосередньо із землею. Западини, покинуті з кам’яної доби, перетворилися на пристановища самітників. Десь за п’ятдесят кілометрів від «Теополя», на запаморочливих терасах Вердонського каньйону, який залишався невідомим для зовнішнього світу до 1905 року, були розкидані дуже давні оселі самітників. На цій схожій на лабіринт місцевості людина, в якої були під рукою інженери й робітники, мала широкий вибір сховищ.

За каменем, на якому був викарбуваний напис, через сім кілометрів поступового підвищення вітер стає сильнішим, а в повітрі більше немає пахощів чебрецю й фенхелю. А далі на східному горизонті відкриваються гостроверхі скелі й глибокі ущелини Альп, що нагадують замерзлий океан на краю світу. На півдні земля обривається двома бескидами незвичайної форми, що нагадують половинки кельтської «пелти». Це все, що залишилося від прямовисного оголення порід, яке в документі за 1030 рік має назву «Кастеллум Дромон» (зараз це «Скеля Дромон»).

Скелі у формі півмісяця нагадують величезну недобудовану міську браму. Під скелями та на схилах розташованого навпроти пагорба достатньо пасовища для худоби, щоб прогодувати невелику громаду. Там були знайдені залишки невеликого оппідуму, що існував у період від I до III століття, але немає жодних ознак «мурів і брам», інших написів, які підтвердили б припущення про те, що цей зруйнований природою замок був колись оборонною спорудою Теополя.

Дардана привів у це загадкове місце збіг обставин упереміш із дедукцією. Він помітив у Псалмах посилання на «Місто Бога» (грецькою «Theopolis» — «Теополь»): «Великий Господь і хвальний вельми в місті нашого Бога»; «Місто Боже, найсвятіше із місць пробування Всевишнього»5. За все своє життя у великій імперії Дардан так і не дізнався, де розташоване це місто, але оскільки воно згадувалося у священній книзі, були всі підстави вважати, що таке місто справді існує.

Особливо заінтригували Дардана слова, які розіп’ятий на хресті Ісус сказав розкаяному злодію майже чотири століття тому: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раї»6. Чи був той рай, про який говорив Ісус, тим самим, що й небеса, чи він мав на увазі інше місце, і якщо так, то де воно було? Чи було це місце пов’язане із «землею обітованою», яку шукали євреї? Судячи з того напису, коли Дардан дізнався про існування місця серед пагорбів,«cui nomen Theopolis est»(«назва якому Теополь»), воно вже носило це загадкове ім’я. Мабуть, Дардан замислився: можливо, в цьому спокійному куточку Галлії, де самітники влаштували собі домівки, він натрапив на ворота до іншого світу чи навіть знайшов справжнє Місто Бога.

Авґустин та Єронім знали, що стримані судження вчених можуть викликати сум і розчарування в цього захопленого шукача істини, який ще й був дуже впливовою людиною. Звертаючись до нього як до «найвельможнішого із християн та найбільшого християнина серед вельмож», Єронім м’яко висловив припущення, що землю обітовану, яку євреї вважали географічно реальною, не можна знайти на землі. Разом із тим, оскільки суто алегоричне тлумачення могли визнати єрессю, він не заперечував фізичного існування такого місця повністю. Авґустин так само визнав, що, коли Ісус говорив про «рай», він міг мати на увазі конкретне місце в нижньому світі.

Листи Авґустина та Єроніма не відвернули Дардана від його планів... У ті часи, коли імперія була на межі розпаду, не потрібно було великого стрибка мислення, щоб уявити собі руйнівний кінець цивілізації й повірити в те, що десь на її руїнах можна знайти ознаки царства небесного на землі.

Реальність, що не викликає сумнівів, — це саме місце. Я побував там знову 2015 року, коли знайшов опис, опублікований настоятелем місцевого монастиря 1664 року. Саме в цій розповіді вперше з’явилася згадка про існування каменя з написом. Археологи та шукачі скарбів зосередили увагу на атмосферній Скелі Дромон, проте, на думку настоятеля, який добре знав як саму місцевість, так і нахили самітників, Теополь мав бути розташований неподалік від обителі під назвою Тренон, «де були залишки дуже великого міста й де щодня знаходять золоті й срібні монети».

Вибоїста дорога на горі Тренон навпроти Скелі Дромон веде до розташування обителі, востаннє позначеного на карті 1814 року. Зараз там лише колючий чагарник та оголені скелі, проте зовсім несподівано відкривається приголомшливий краєвид, що простягається до нижньої долини річки Дюранс, у напрямку до Екс-Ан-Провансу та порту Марсель.

Із цієї природної сторожової вежі впливовий мешканець згаслої імперії вдивлявся вдалину, чекаючи пришестя Христа або появи війська гунів, що рухалося долиною до річки Рона та міста Лугдунум. Коли південний горизонт ставав червоним, ці присмерки світу могли означати як настання ночі, так і слабкий проблиск нового світанку.

«Залишки дуже великого міста», які настоятель бачив 1664 року, мабуть, використали для будівництва розташованого неподалік села Сен-Женьє та Шардавонського монастиря. Інших каменів із написами не було виявлено, однак назви місць руйнуються повільніше, тож немає нічого дивного в тому, що натяк на існування первісного Теополя закладено в самому місці. Біля підніжжя гори, де у відгалуженні долини стояла та обитель, колись було селище, що звалосяTheous(Теос). Зараз так називають невелику ферму. Можливо, Дардан почув цю назву або побачив її написаною і зробив відповідні висновки, адже прийняття бажаного за дійсне творить дива.

«Theous» цілком може означати грецькою «бог» («theos»). У V столітті до нашої ери торговці із грецьких колоній на узбережжі Середземного моря могли встановити форпост на пагорбах над річкою Дюранс. Та ймовірніше походження цієї назви — від кельтського слова«tauus»або«tauius». Оскільки галльська мова була на межі зникнення, лише вчений, який знав цю стародавню мову, міг розповісти Дардану про те, що значення цього багатонадійного слова — «безмовний».

Одного ранку 467 року, через п’ятдесят років після того, як Дардан та його дружина сховалися від світу в «Місті Бога», Сідоній Аполлінарій, гордий син та онук префектів Галлії, вирушив із рідного дому в стомильну подорож до свого маєтку неподалік Арверну, відомого колись як Августонеметум. Цей маєток дістався йому після одруження з арвернською принцесою підліткового віку Папіаніллою, батько якої Авіт деякий час правив Західною Римською імперією. Тепер, коли давня територія племені арвернів стала ізольованим анклавом імперії, з вандалами (яких називали бургундами) на сході та веготами з інших боків, галло-римські аристократи більше, ніж будь-коли, схильні були називати себе істинними спадкоємцями та захисниками цивілізації.

Напевне, звичний світанковий туман вже розвіявся, коли Сідоній дістався на коні на вершину пагорба Фурв’єр і подивився вниз, на місце злиття річок Рона й Сона. Мабуть, він добре бачив старе кладовище з похоронними курганами (язичницькими й християнськими), які зрівняли із землею роки дощу й снігу. Якісь чоловіки старанно працювали лопатами: Сідоній бачив клаптик чорної землі в тому місці, де був порушений ґрунт.

Того прекрасного ранку слава Риму немов усе ще сяяла попри те, що Лугдунум був напівзруйнований, а кладовище предків занедбане. Тут був похований дід Сідонія, Апполінарій. Сідоній пам’ятав дідові розповіді про Йовіна, імператора, якого привели до влади найвельможніші галло-римські родини, та про його вбивцю Дардана, котрого дід проклинав як «втілення всіх пороків».

Сідонія вразила думка: на тому самому місці, де копають ці чоловіки, спочиває його дід. Наступного ранку, під час зупинки по дорозі до Арверна, він написав у листі до небожа:

Я пустив коня в галоп і помчав місцевістю, що нас розділяла (пологою й крутою з однаковою швидкістю), не терплячи найменшої затримки. Крики, які я посилав перед собою, зупинили їхнє нахабство ще до того, як я туди дістався. Спіймані на гарячому, злодії ще вирішували, що їм робити (залишатися на місці чи тікати), коли я наблизився до них.

Таке осквернення могили рабами-неуками було образою для родини й зловісною ознакою тих часів: якщо такі злочини залишати непокараними, тоді не буде спокою навіть благочестивим мерцям. Сідоній побачив почорнілі шматки дерену на недоглянутій могилі, і його гнів посилився через докори сумління: ні йому, ні його батькові навіть не спадало на думку відновити зруйнований насип чи встановити на цьому місці камінь.

Якби Сідоній не взяв із собою в дорогу мотузки, свинцеві гирі й дерев’яну раму, процес катування злочинців довелося б відкласти. Оскільки згодом Сідоній став єпископом Арверну та святим католицької церкви, вислів «torsi latrones» делікатно переклали так: «Я покарав злодіїв». Однак слово«torsi»(«я катував» або «саджав на дибу») має подвійне значення. Римське право, яке прийняли вестготи, вимагало катувати й страчувати осквернителів могил незалежно від того, чи виконували вони накази. Єдине, чого побоювався Сідоній, — що він не поінформував про свої дії їхнього господаря, єпископа Лугдунума, відомого своєю поблажливістю до нижчих за рангом. Та йому пощастило:

Цей справедливий і святий чоловік не лише відпустив мені гріхи, а й похвалив за праведний гнів, заявивши, що в очах наших предків такий зухвалий вчинок заслуговував би смертної кари.

Стриманий натяк єпископа на те, що тортури належать до часів язичницької дикості, залишився непоміченим.

Того ж дня у прибережній таверні Сідоній склав довгу віршовану епітафію своєму дідові. Він зобразив себе (з належною скромністю) як Олександра, що приносить жертву тіні Ахілла, а ще як Цезаря, який віддає шану ймовірному предку, Гектору Троянському. Звісно, ця епітафія мала також підкреслити християнські заслуги діда: «Після правління галлів він був першим зі свого роду, хто очистив чоло хресним знаменням, а кінцівки — водами хрещення».

Сідоній доручив небожу викарбувати ці рядки на плиті з відшліфованого мармуру, подбавши про те, щоб каменяр написав усе правильно. Арвернці нарешті «почали відмовлятися від непристойного кельтського діалекту», однак латина, якою розмовляли в Галлії, все ще була «заплямована грубими варваризмами».

Виконавши свій обов’язок, Сідоній міг спрямувати думки на мету подорожі, Авітакум — «назва, солодша для моїх вух, ніж ім’я батька, адже вона пов’язана з моєю дружиною». Після чергового дня подорожі великим західним шляхом у його полі зору з’явилися гори, де галли встояли проти армій Цезаря. Далі були людні околиці Арверну, а за містом, між крутим пагорбом і звивистим озером, стояв маєток, де його чекали дружина й діти.

Читаючи єдиний вцілілий лист Сідонія до «лагідної» дружини, можна припустити, що донька останнього галло-римського імператора іноді запитувала себе, чи не витягла вона коротку соломинку в шлюбній лотереї. «Впевнений, ти ніколи не була так задоволена жодною з моїх відзнак», — написав Сідоній дружині щодо підвищення її брата до рангу патриція. Екдицій був тим солдатом, який охоче повів би невеликий загін довірених воїнів проти цілої армії варварів.

Як дипломат і придворний, Сідоній обрав м’якший підхід. Для нього варвар, в якому можна було запалити іскру інтересу до латинської культури, був кращим за неотесаного римлянинана кшталт ненависного Дардана — чоловіка, який утік від справедливого покарання й зник у невідомому напрямку. Невдовзі після одруження Сідоній зустрівся з королем вестготів Теодоріхом II у його спартанському дворі в Тулузі та, стійко витримуючи безладну розмову й відсутність музики, вината додаткових порцій, вдосконалив шляхетне мистецтво переконливо програвати в настільних іграх: «Я радий бути переможеним, коли маю попросити про послугу».

Роздратування Папіанілли легкодухим чоловіком навряд чи могла послабити влеслива епічна мініпоема, яку він написав на честьімператора Майоріана, римського генерала, що скинув її батька. Коли 469 року Сідоній неохоче обійняв посаду єпископа Арверну, його єпископська поведінка доводила Папіаніллу до нестями. Сідоній, який ніколи не цікавився моральними вченнями християнства, став поводитися так, ніби його мали зарахувати до числа святих. Ось що розповів про це Григорій Турський:

Він часто виносив із дому срібний посуд, нічого не сказавши дружині, і роздавав його бідним людям. Дізнавшись про це, вона влаштовувала сварку, тож він приносив посуд назад, а потім ішов і давав біднякам стільки грошей, скільки той посуд коштував.

Тепер, коли Сідонію виповнилося майже сорок років, він проводив багато часу дома, не маючи жодних офіційних обов’язків. Грав у різні ігри, ходив на полювання, писав вірші в класичному стилі й листувався із друзями-однодумцями. Жив у своїй маленькій Римській імперії як людина, котра спокійно дрімає в зруйнованому домі. Замість того, щоб зробити маєток Авітакум центром влади, Сідоній використовував його як місце для усамітненого відпочинку.

Одного дня під час літньої спеки і ще кілька днів після того Папіанілла знаходила чоловіка у вітальні, що виходила вікнами на північ, де він писав листа другові:

На Альпах тане лід, суха земля вкрита звивинами глибоких розколин... Ми всі вкриваємося потом навіть у вбранні з тонкого льону й шовку.

У своєму листі Сідоній запрошував друга до Авітакуму, проте, як і завжди, писав з огляду на можливе оприлюднення. Цей лист був майстерним прикладом епістолярного мистецтва, прикрашеним ерудованими алюзіями на улюблених авторів Сідонія. Тоді як брат Папіанілли воював із вестготами, її чоловік вів бесіди з нащадками. Він малював словесний автопортрет галло-римського вельможі, який влаштувався у власному королівстві в затишку сувоїв і кодексів на дерев’яних полицях, маючи поживу для розуму, та смакував найкраще, що міг запропонувати занепалий залишок імперії. Про те, якою мірою цей опис був грою уяви автора, я дізнався зовсім випадково.

Сідоній писав, що вілла розташована біля підніжжя гори й виходить вікнами на північ і на південь, а лазні — на південний захід. Більше половини листа було присвячено лазневому комплексу: «хлюпання гарячої води, яка тече гнучкими свинцевими трубами», яскраве світло тепідарію, «що примушує сором’язливого купальника почуватися більш ніж оголеним», фригідарій із конусоподібним дахом із черепиці й простим каменем замість показного мармуру, плавальний басейн або баптистерій, де «потік, спрямований із вершини пагорба, з оглушливим ревінням ллється крізь пащі скульптурних левів».

Після лазні викупаний і надушений гість може обрати одну із затишних кімнат. Портик, розташований за жіночою їдальнею на східному боці маєтку, виходить на довге, вигнуте озеро. А далі йде зимова їдальня з арковою піччю, за якою ще одна їдальня з панорамним видом на озеро. Щоб заповнити вільні хвилини між різними стравами, гості можуть помилуватися «невеликими човнами, що борознять мінливий простір», а також тим, як рибалки розставляють сітки для форелі. Покоївки, доглядальниці й слуги завжди під рукою — дрімають, та не сплять. Повечерявши й прогулявшись до лісистогоберега та невеличкої прибережної гавані, гості лягають перепочити в літній вітальні, тоді як стрекотіння цикад, щебет ластівок, дзенькіт коров’ячих дзвіночків і голосіння пастуших сопілок «заколисують, поволі занурюючи в глибокий сон»...

Та не буду більше нічого казати, щоб кінець цього листа не став таким далеким, що ти й до осені його не дочитаєш.

Перед таким запрошенням до розкішної галло-римської вілли неможливо було встояти, тож через рік після велосипедної мандрівки до «Теополя» я додав місце, де могли бути розташовані володіння Сідонія, до плану чергової подорожі. Поїздка в Авітакум чудово поєднувалася з мандрівкою до Арверну (сучасний Клермон-Ферран) та розташованого неподалік гірського оппідуму Герговія, де галли здобули славнозвісну перемогу над Цезарем. Планування експедиції за допомогою стародавніх текстів зазвичай призводить до певних пригод. Звісно, коли гість прибуває із запізненням на п’ятна­дцять століть, місце призначення може виявитися незатишним, нудним і навіть небезпечним. Однак цього разу всі сходилися на тому, що зараз Авітакум — це гарне курортне селище Еда з озером, на якому можна покататися на човні, та церквою святого Сідонія, побудованою в XI столітті.

Коли ми обідали біля тихого озера під полуденним сонцем, уявляючи собі, як Сідоній і Папіанілла годують качок, це видіння згасло: невже маленька річечка, що живить озеро Еда, колись «розбивалася білою піною об кам’яні бар’єри та впадала в озеро, вирвавшись зі скель»? Для цього знадобилася б зміна ландшафту під дією сейсмічних сил, однак останнє виверження вулкану було в цих місцях близько дев’яти тисяч років тому.

Відтоді, як провінція Овернь зацікавила туристів, чарівне озеро Еда вважається найпридатнішим місцем для домашнього едему Сідонія. Однак тут зовсім інакший рельєф місцевості, а напис, вирізьблений на камені в церкві XI століття («Два Іннокентії та святий Сідоній») стосується іншого святого, а саме Прованського Сідонія — сліпого, якого зцілив Ісус, що дивом приплив до узбережжя Галлії на човні без вітрил і весел разом із Лазарем, Марфою й трьома Маріями.

Озеро Авітакум було «сімнадцять стадій» (понад три кілометри) завдовжки. Довжина озера Еда — лише вісімсот метрів, а інші озера провінції Овернь ще менші. Можливо, Сідоній описував віллу своєї мрії... Покинувши примарний Авітакум, ми вирушили велосипедами до Арверну, звернувши увагу на неймовірну незручність проживання вдалині від міста, за два­дцять п’ять кілометрів гористою місцевістю, на території, де немає римських доріг. Того вечора в готелі я переглянув карти, які взяв із собою, готуючись до відвідування оппідуму Герговія.

Виявилося, що найспокійніший та найрівніший шлях із міста проходить непривабливим передмістям Періньят. Цей шлях огинає велику рівнину, частково індустріалізовану, але здебільшого порожню. Ледь помітний надпис на роздруківці штабної карти XIX століття пояснив цю дивну порожнечу за шість кілометрів від центру міста. Там було розташоване «стародавнє озеро Сарльєв», що розкинулося біля підніжжя Герговії, а мережа блідо-блакитних ліній позначала дренажні канали.

Галли осушили це «колишнє озеро» біля підніжжя Герговії за століття до римського завоювання. У листі Сідонія є згадка про «підземний тунель», яким з озера виходила річка: ймовірно, це був залишок старої римської дренажної системи. За часів перших набігів варварів, коли інфраструктура прийшла в занепад, канали було перекрито й озеро знову наповнилося водою. Коли в 460-х роках прибув Сідоній, озеро існувало на південній окраїні Арверну більше сотні років. Воно залишалося там, поки в XVII столітті один голландський інженер знову осушив його.

Розмір цього озера та рельєф місцевості відповідають наведеному в листі опису. Фундамент римської вілли біля Пре-дю-Камп, який нещодавно помітили з повітря між житловою забудовою та дорожнім роз’їздом, цілком міг бути фундаментом самого Авітакуму. Археологи знайшли на диво мало свідчень того, що туди завозили мармур. «Мої бідні хатинки й халупи, — писав Сідоній, — не збагачені суворістю екзотичного мармуру, проте дають певне відчуття міської прохолоди».

Серед шуму цієї незугарноїzone industrielle(промислової зони) я чув голос Сідонія Аполлінарія: він вихваляв удавану розкіш свого земного раю, використовуючи евфемізми, які дотепно нагадували золоту добу латинської літератури. Щоб зрозуміти тонку іронію цього тексту, знадобилося побувати на околицях Клермон-Феррану. Для гостя, який прибував із Лугдунума, ця вілла могла здаватися віддалік чудовим видовищем, тоді як зблизька виднілися ознаки скупарства й занепаду: відсутність дорогого мармуру («ні Парос, ні Каристост, ні Проконнесос, ні Фригія, ні Нумідія, ні Спарта не встановлювали мозаїки з різного каменю»); жодних відвертих кольорових фресок на стінах лазень; портик, що «спирається на круглі дерев’яні стовпи, а не на привабливі монолітні колони»; зимова їдальня, «часто вкрита плямами чорної кіптяви».

За часів Сідонія неосушене озеро було зовсім не таке, як лагуна для відпочинку в Еді: під поривами вітру його бризки долітали аж до будинку. Деякі ділянки берега були зарослі очеретом, осокою та водоростями, інші вкриті мулом і болотними ямами. Витончена проза майже приховує цінеприємні деталі, проте можна уявити собі, як посмішка на обличчі гостя поступово згасає: невже й справді можна заснути серед цього хору жаб, цикад, лебедів і гусей, півнів, що співають глибокої ночі, «віщих воронів, які вітають пурпуровий факел світанку триголосим хором» і «частими нічними пісенними конкурсами невсипущих Тітирів7на наших пагорбах»?

Оппідум арвернів на горі над віллою був покинутий за кілька століть до того, як галльську конфедерацію розділили, заклавши основи трьох римських провінцій — Аквітанії, Белгіки та Лугдунської Галлії(мапа 2).Тепер, коли почався невпинний занепад ще однієї імперії, шукачам сімейного щастя доводилося мужньо зносити труднощі. Для Папіанілли, дочки галльського імператора, найбільшим ударом мала бути втрата приватності. Гай на березі озера був відкритий для звичайних людей, а велика частина маєтку перейшла в приватну власність тих самих невсипущих пастухів.

Зрештою Сідоній заслужив захоплення арвернської принцеси. 469 року помер єпископ Арверну. Під впливом почуття патріотичного обов’язку (звісно ж, не з особистих міркувань) Сідоній погодився обійняти його посаду. Церква уособлювала традицію й спадкоємність. У тих районах Галлії, які опинилися під контролем вестготів і бургундів, це було єдине стійке уособлення римської влади, а єпископи користувалися довірою звичайних людей. Якщо єпископ не виявляв відкритої ворожості до нових повелителів, він міг стати посередником між варварськими королівствами й тим, що залишилося від римської держави.

Повернувши на полички твори улюблених римських поетів, Сідоній примусив себе вивчити нижчу прозу Євангелія та християнського богослужіння. Його бентежила власна недостойність, проте йому вдалося справити глибоке враження. Прибувши одного дня до монастиря Сен-Сір в Арверні, Сідоній з’ясував, що «хтось підступно вкрав книгу, за якою він завжди проводив службу». «А втім, він був настільки обізнаний із цим обрядом... що виконав богослужіння, не зупинившись ні на мить». Оскільки майбутній святий Сідоній не мав звичайних повноважень, не був видатним богословом і навряд чи міг стати мучеником, такий прояв дивовижної пам’яті оголосили маленьким дивом: «Це викликало подив у всіх присутніх — їм здавалося, ніби з ними говорить ангел, а не людина»8.