Гальшка Острозька ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2023

ISBN978-617-12-9945-0(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиАнастасія Попова

Звонок І.

З-43Гальшка Острозька : роман / Ірина Звонок. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб ­Сімейного Дозвілля», 2023. — 608 с.

ISBN 978-617-12-9857-6

Від самого народженняГальшка — дитя двох світів: католицького і православного. Як спадкоємиця могутнього роду Острозьких, вона бажана наречена для багатьох шляхтичів та магнатів. І мати дівчини, БеатаКостелецька, і її дядько, князь Василь Острозький, прагнуть укріпити власне політичне становище, обравши для Гальшки чоловіка з-поміжпольського чи українського дворянства. Перед дівчиною постає непростий вибір: скоритися волі родичів чи дослухатися до голосу власного серця…

УДК 821.161.2

© Звонок І. С., 2022

©Depositphotos.com / Krivoruch­ko,обкладинка, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2023

1

Юний князь Василь Костянтин Острозький виводив свій рід від брата Данила Галицького, який заснував місто Львів і звався королем Русі. Він пишався походженням від князів Київських та Литовських. Хизувався численним багатством — золотом і коштовностями, що прикрашали його вбрання і наповнювали скрині в підземеллях княжих замків. Пишався Василь і покійним батьком, який воював з татарами і московитами; і родючими землями, що належали йому; і прочитаними книжками; і князівським титулом — найвищим після королівського. Та хоч звався він Острозьким, але князем на Острозі був не Василь, а старший брат, Ілля.

Ілля після батькової смерті став володарем Острога й жив в Острозькому замку. Василь отримав свою частку, на яку не скаржився, бо та була щедрою. Він успадкував місто Дубно із замком і родючими землями навколо та ще безліч містечок і селищ. Василь любив і поважав старшого брата, але іноді йому самому хотілося господарювати в Острозькому замку, де він жив у дитинстві, почуватиcя могутнім володарем, віддавати накази так, щоб усі лякливо слухалися, повісити на стіну власну парсуну поруч із батьковою та дідовою і підписувати папери латиною, мовою вчених — dux in Ostrog. Або ще вишуканіше — Dei gratia dux Ostrogiae. Це означало: «Милістю Божою князь на Острозі».

Василю йшов п’ятнадцятий рік. Ще вуса не росли, але вже хотілося прославитись у битві з ворогом або іншим славетним діянням. І здавалося йому, що матиме до того більше можливостей, якщо стане князем на Острозі. Василь сподівався, що Ілля ніколи не одружиться і не породить сина. Тоді братовим спадкоємцем стане він. Іллі вже зрівнялося тридцять років, але той досі парубкував, так і не відшукавши серед князівен чи заможних шляхтянок гідної стати княгинею на Острозі.

Ще підлітком Ілля Острозький із батькової волі заручився з литовською панною Анною Радзивілл, якій тоді було п’ять років. Але коли дівчина підросла до шлюбного віку, її батько, великий гетьман литовський Юрій Радзивілл, вирішив одружити старшу дочку з іншим, а Іллі запропонував молодшу, Барбару. Ілля образився і відповів, що не має наміру одружуватися з жодною із сестер. І попросив короля Сигізмунда, щоб той звільнив його від шлюбної обіцянки, яку давав не він, а покійний батько, князь Костянтин Іванович Острозький.

Після цієї прикрої історії Ілля деякий час на жінок не дивився. І раптом неначе грім серед ясного неба — лист до Василя із запрошенням у Краків на весілля. Наречену Василь знав лише на ім’я. Беата Костелецька, казали люди, була надзвичайно вродливою. І це не диво, адже її матір, просту дівчину Катажину з міста Тельниці, круль Сигізмунд узяв до королівського замку саме за вроду. Катажина стала королівською коханкою. А щоб люди не мололи язиками, її видали заміж за Анджея Костелецького, якого король зробив надвірним маршалком, а потім ще й скарбничим. Усі були задоволені: міщанка Катажина стала шляхетною пані, король мав бажану жінку поруч, а пан Костелецький отримав високу посаду і багато грошей. Від того дивного шлюбу народилося четверо дітей, які звали батьком пана Костелецького, але подейкували люди, начебто всі вони схожі на короля Сигізмунда.

Беата була наймолодшою. Мала двох сестер і брата, якому в дитинстві сказали, що він мусить піти у ксьондзи, а з часом стане єпископом. Отож із цією дівчиною, яка в дитинстві гралася у замку на Вавелі зі справжніми королівнами, вирішив одружитися Ілля Острозький.

2

Панна Беата Костелецька насправді виявилася напрочуд вродливою. Василь Острозький познайомився з нею в день заручин, 1 січня 1539 року. Блідо-рожеве личко, ніжне, неначе пелюстка троянди, темне волосся — гладке і блискуче, а очі — чорні і глибокі, як вода у ставку в зоряну ніч. Юний Василь ледь не втопився в тому погляді, адже в його віці дівоча врода хвилює і захоплює.

Разом з нареченим дівчина приймала вітання від гостей у просторій залі королівського замку на Вавелі. Стояла поруч з Іллею і трималася за рукав його червоного жупана. Личко Беати світилося щастям. І князь Ілля — високий рудий чоловік, схожий на ведмедя — теж сяяв. Йому здавалося неймовірним, що ця дівчина-квітка, вбрана в шовки й оксамити, мережива й перли, належала йому.

Беата зраділа Василеві, поцілувала у щоку, назвала «братиком» і защебетала польською мовою, яку Василь знав, але рідко розмовляв нею, бо через вік не їздив до Кракова так часто, як старший брат. Він уперше завітав до королівської резиденції. Спочатку Василь розгубився, але швидко згадав настанови вчителя і відповів братовій нареченій вишуканою фразою, в якій похвалив Беатину красу і висловив сподівання, що вона стане гідною та милостивою княгинею.

— Бачу, що ви подружитеся, — старший брат поклав долоню на плече молодшому. — Не можу не радіти. Ти й Беата — найрідніші мені люди. Я б засмутився, якби ви заворогували.

— Ти зробив чудовий вибір, брате, — Василь чемно похилив голову.

Розмовляючи, вони відійшли до стіни, де їм не заважали гості.

— А наш дядько, князь Слуцький, відлаяв мене за те, що я беру католичку.

— Якби то був хтось інший, я сказав би: нехай пси лають. Але дядько Слуцький заслуговує на повагу.

— Правду кажеш, брате. Я заспокоїв дядька, сказавши, що Беатина віра — то її справа, але наші діти будуть православними.

— Добре зробив.

— А що Беата католичка — що з того? Віра не має ставати на заваді щастю.

Василь знову погодився:

— Коли мені прийде черга одружитися, я не зважатиму на віру чи багатство, а лише на чесноти обраниці й на походження з доброї родини.

— Зараз я тобі щось покажу, — Ілля повів Василя в куток величезної зали. — Дивись, це Беатина парсуна. Коли ми одружимося, я заберу її до замку на Острозі.

З картини до братів усміхалася Беата, убрана в блакитну німецьку сукню з пишними рукавами, обшитими золотими смугами. Обличчя поважне, з легким усміхом, як і личить шляхетній панні. Темне волосся забране в гладку зачіску і переплетене низками перлин. Невеличкий оксамитовий капелюшок увінчаний пір’їною і звабливо насунутий на одну брову. Королівна та й годі!

Василь згадав батьківський замок і старовинні парсуни, змальовані з покійних князів і княгинь Острозь­ких. Князі були вбрані в пишні жупани червоного, синього або зеленого кольорів. А княгині — в темні сукні з білими покривалами, що ховали від глядачів волосся, шиї та груди. Сукні княгинь були німецькі, а покривала русинські. Меблі, посуд та прикраси в Острозькому замку теж зібрані з двох світів — зі сходу і заходу Європи. А майбутня княгиня — наче небесний промінь серед поважних і похмурих минулих володарок замку. Блакитна сукня не приховувала звабливої форми шиї та плечей. Невже така парсуна висітиме між старими княгинями — святенницями з кислими обличчями та Біблією в руках, вічно вбраними в чорне?

Брати подивилися на Беату, яка стояла посеред зали і вітала гостей усмішкою і чемними словами. Біля неї вималювався ксьондз у чорній рясі. Він казав дівчині щось повчально-релігійне, бо вона схилила голову, як у церкві. То був сповідник панни Костелецької, патер Алоїзіус.

— Правду кажуть, що твоя Беата — королівська донька? — запитав Василь.

— Мовчи… — стишив голос Ілля. — Може, так, а може, ні. Хіба про таке говорять напевне? Одне я знаю: король милостивий до неї. У дитинстві її часто запрошували в замок на Вавелі, щоб вона гралася з королівнами. Але розмовляти про це не варто, щоб не образити королеву Бону.

Королева Бона, італійка з роду Міланських герцогів Сфорца, саме була в залі. Вона сиділа у високому дубовому кріслі поруч із королем Сигізмундом Першим. Василя представили їй, коли він разом із братом і дядьком Юрієм Слуцьким увійшов до зали. Королева милостиво усміхнулась і простягла юнакові для поцілунку тонку напахчену руку.

Бона Сфорца мала приблизно років сорок, а королю Сигізмунду вже виповнилося сімдесят. Королева вражала красою, яка здавалась хижою через орлиний ніс та холодні блакитні очі. Золоте волосся густими хвилями лягало на плечі. Дядько Слуцький прошепотів на вухо небожу:

— Бачив волосся королеви? То справжнє золото.

— Як у янголів у церкві! — захоплено відповів Василь.

— Та ні, — усміхнувся дядько. — Як я кажу, що золото, то так і є. Насправді її волосся таке ж, як і в інших жінок. Але щоразу, як королева миє голову, то наказує покоївкам посипати мокре волосся товченим золотом. То ще за часів поганства італійські жінки навчилися таке виробляти. Ти читав Горація?

Василь кивнув. Горація давав йому вчитель на уроках. А на самоті Василь читав ще й Овідія, слово за словом розбираючи латину і дивуючись веселій розпусті отого письменника.

— У нас золотом покривають церкви, а не волосся грішниць, — князь Слуцький перехрестився по-православному, привертаючи до себе увагу польських панів. Василь помітив їхні посмішки, які йому не сподобалися, але промовчав. Він уже знав, що православна віра здавалася католикам чудернацькою.

Спочатку він думав, що свято організували на честь заручин його брата з панною Костелецькою. І радів, вважаючи, що король з королевою настільки поважають його родину. Але швидко зрозумів, що помилився. Свято було влаштоване на честь законної королівської доньки Ізабели, яку брав за дружину король Угорщини. А заручини князя Острозького й панни Беати стали частиною королівських святкувань. Старий Сигізмунд був хитрим лисом. Він скористався з весілля законної доньки для того, щоб і незаконну віддати заміж з королівськими почестями.

3

Через місяць після заручин святкували весілля.

Спочатку одружилася королівна Ізабела з угорським королем Яношем Запольяї. Той Янош отримав корону з рук турецького султана Сулеймана, коли його родич король Лайош утопився в болоті після програної битви з турками. Тому шляхта жартувала, що худий та недолугий Янош виловив корону в багнюці.

Під час весільних церемоній Ізабели відбулося і друге вінчання. Третього лютого князь Ілля Острозький одружився з Беатою Костелецькою в каплиці королівського замку. Їх вінчав католицький ксьондз. Поруч стояв православний священник, незадоволений тим, що ще один русинський князь одружується з католичкою.

Свята швидко змінювалися одне одним, як ляльки у вертепі. Сьогодні — званий обід у замку, наступного дня — лови у зимовому лісі або танці у великій залі, де палали каміни та свічки в канделябрах. Гонорові пани і вродливі пані, вбрані в хутра й оксамити, приїхали з усіх куточків королівства Польського і Великого князівства Литовського, а також із сусідніх земель. Вони пили, їли, танцювали, сміялися, співали пісень, грали на лютнях та скрипках, полювали на ловах, рубалися на поєдинках, закохувалися, ненавиділи, сварилися, кокетували й розмовляли всіма мовами: польською, литовською, русинською, чеською, угорською та німецькою.

У день, коли Ілля повінчався з Беатою, відбувся лицарський поєдинок. Молоді шляхтичі чекали на нього з нетерпінням. Одні готувалися рубатися на мечах, інші — на сокирах, треті — лупити одне одного булавами, а четверті — верхи на конях вибивати противника із сідла затупленою пікою.

Ілля Острозький був серед останніх. Він уже наготував коня й піку. Прикрив груди та спину залізними латами. Нав’язав на руку золотаво-мерехтливу стрічку, яку подарувала Беата. Це означало, що віднині він її вірний лицар і захищатиме в бою честь своєї пані.

Поєдинок — свято для тих, хто б’ється, і для тих, хто дивиться. Шляхтичі та шляхтянки причепурилися якнайкраще. Міщани, яким король милостиво дозволив зайняти верхні лави, теж витягли зі скринь убрання, в якому ходили до церкви у святкові дні.

Турнір почався із шанування жінок та дівчат, які служили лицарям дамами серця. Першим на середину ристалища вийшов молодий пан з лютнею і заспівав пісню, що вихваляла красу і мудрість королеви Бони. Гімн на честь королеви сподобався всім. Бона Сфорца милостиво усміхнулася співакові й передала йому через служника з королівським гербом на каптані келих, наповнений червоним вином.

— Милостива пані королево! — вклонившись, урочисто виголосив співак. — Хай королева дозволить мені випити за здоров’я наших добрих короля й королеви і за славу королівства Польського!

— Слава! — захоплено заволали шляхта і міщанство, підхопившись із лав.

Співець королеви Бони випив вино й засунув за пазуху келих, який мерехтів дрібними самоцвітами. Згідно зі звичаєм, то була його нагорода за пісню.

День видався ясний та морозний. Кольорові прапорці тріпотіли над ристалищем. Зі скреготом гойдалися на ланцюгах лицарські герби. Ложа, в якій сиділа королівська сім’я, була вкрита килимами й увінчана великою короною, вирізаною з дерева і пофарбованою в золотий колір. А по обидва боки від корони стояли два герби: королівський білий орел та королевин золотий дракон. Поміж рядами розносили наїдки та напої. Така краса і розкіш приголом­шували глядачів. І всім здавалося, що королівствоПольське переживає час найбільшої слави та могутності.

Потім інші співаки ставали перед королівською ложею і оспівували королівських доньок, яких у Сигізмунда було чимало. Окрім Ізабели, він мав ще трьох дочок від Бони та двох від першої дружини. А сина лише одного — Сигізмунда Августа.

Після королівен дійшла черга до Беати. Пан, який оспівував її, склав пісню на вірш, написаний три роки тому єпископом Познанським Анджеєм Кжицьким. Той Кжицький був вченим ксьондзом. Високе становище у католицькій церкві не заважало Кжицькому займатися науками, які деякі священнослужителі вважали диявольськими: астрономією, алхімією та метафізикою. Окрім наук, він вів розкішне життя, відвідував придворні свята, писав політичні епіграми на своїх ворогів і вірші про жіночу вроду. Але пан єпископ поводився настільки бездоганно, що нікому й на думку не спадало підозрювати його в розпусті.

О, Беато! Так багато вроди і чесноти!

Ти учтива і цнотлива, ніжна й співчутлива.

Гідний тебе і негідний, бачу і радію.

Хоч і сивий я, та пристрастю шаленію.

Така була пісня — переспів віршів єпископа Кжицького. І сподобалася вона всім. Беата, віднині княгиня Острозька, підвелася. Вона сиділа в королівській ложі позад королівен, і всі бачили в тому натяк на її походження. Знявши з пальця перстень зі смарагдом, Беата передала його співакові.

— Той перстень немало коштує, — зауважила королівна Анна Ягеллонка, що сиділа поруч із Беатою.

— Не шкода. Тепер я маю більш коштовну річ, — відповіла Беата, показуючи королівні золоту обручку, яку на вінчанні князь Ілля одягнув їй на палець.

Пролунало ще кілька пісень, а потім герольди нарешті засурмили в сурми і почався лицарський турнір. Спочатку двоє шляхтичів рубалися на мечах. Примірюючись, вони довго крутилися по колу. Замахувались один на одного, але ніхто не наважувався завдати першого удару. Було тихо, бо глядачі мовчали, нетерпляче очікуючи на початок бою. І в тій напруженій тиші раптом залунало:

— От курви, пся крев! Невже пани думають, що вони прийшли на танці? Бач, які круги витанцьовують!

Глядачі озиралися, намагаючись відгадати, з рота якого бешкетника вилетіла брудна, але весела лайка. Хтось засміявся. Лицарі, певно, теж почули, тому що один з них нарешті кинувся на супротивника і з силою вдарив його по голові. Той не чекав нападу й одразу впав, розкинувши руки і ноги. Намагався піднятися, але не зміг. Безпорадно борсався у важкому панцирі, як краб, перевернутий на спину.

Засурмив герольд, оголошуючи переможця. Лицаря, що програв, під регіт глядачів потягли з арени четверо зброєносців. Переможець ішов позаду, забравши прикрашений пір’ям шолом — свою законну нагороду.

То був перший бій — сутичка двох початківців. Досвідчені лицарі виступали пізніше. Найцікавіше видовище почалося, коли скінчилися піші змагання й оголосили про початок кінних. Поки вирівнювали ритвини у ґрунті й посипали тирсою плями крові, глядачів розважали актори з ярмарку, які передражнювали лицарів, билися кривими палицями і, кривляючись, падали на пісок.

Василю Острозькому було нецікаво дивитися на дурнуваті вибрики акторів. Він вважав, що те видовище лише для дітей та неосвіченого простолюду. Юнак відвернувся і почав розглядати жінок, серед яких було багато гарненьких. Василь порівнював їх із братовою і вкотре впевнявся, що Беата найвродливіша. Раптом його погляд спинився на юній шляхтянці років сімна­дцяти на вигляд. Волосся вона мала русяве, вуста маленькі й повні, а очі великі й блакитні. На лебединій шиї панни мерехтіли дві низки великих перлів. Василь помітив, що не він один задивлявся на неї. Багато панів милувалися личком красуні.

— Хто це? — Василь доторкнувся до руки дядька Слуцького, що сидів поруч та сміявся з акторських нісенітниць.

— То Барбара, молодша Радзивіллова донька, — відповів Слуцький, глянувши на дівчину. — Колишня наречена твого брата. Від такої красуні відмовився!

— Пані Беата теж дуже вродлива, — Василь спробував захистити вибір Іллі.

— То так, — кивнув дядько. — Вродлива, навіть занадто. Але чорнява, як відьма. Як подивиться — душа холоне! А ця — ніжна і лагідна, наче янгол.

— Вона схожа на святу, що спустилася з небес, — захоплено підтвердив хлопець.

Дядько підозріло глянув на нього:

— Подобається тобі? Може, хочеш одружитися з нею замість Іллі?

— Куди мені?! — злякався Василь. — Ще не маю й п’ятнадцяти років. Вона, напевно, старша за мене. Доки виросту, вона вже пошлюбиться з якимось шляхтичем, а може, і з князем. Такі красуні довго в паннах не сидять.

— І правильно. Усе одно Радзивілл не віддасть її за тебе. Через відмову Іллі він образився на нашу родину.

Василь відвів від Барбари засмучений погляд. І вчасно, бо починалася друга частина турніру, де мав змагатися Ілля Острозький. Знову засурмили сурми, і під вигуки «Слава!» на ристалищі з’явився королевич Сигізмунд Август. Пишно вбраний, з відкритим лицем, він їхав верхи на білому коні. Над ним тріпотіли прапори із зображенням королівського білого орла, а юний паж ішов біля кінського хвоста, тримаючи шолом із золотим обручем, прикрашений червоними та білими пір’їнами. Усі здогадувались, що саме королівському синові належало виграти турнір, але вважали це справедливим. Королевич був сильним, струнким і вродливим. Чоловіки зауважували, як вправно він сидить у сідлі, а жінки зітхали, милуючись його темним хвилястим волоссям.

Слідом за королевичем, теж пишно вбрані, їхали родовиті магнати: Потоцький, Тарновський, Заславський, Замойський, Чарнецький, Гольшанський, два Радзивіл­ли, один прозваний Чорним, а другий Рудим, Острозь­кий, Вишневецький, Ходкевич та інші ясновельможні пани. Усі вони битимуться поміж собою або з тими лицарями, які наважаться кинути їм виклик.

Беата, як і Василь, із нетерпінням чекала появи Іллі. Вона хотіла бачити його переможцем турніру. Але розуміла, що перемогти має королевич, тому вгамувала честолюбство і погоджувалася на друге місце. До другого місця саме і йшло. Ілля з легкістю вибивав із сідла лицарів, що ставали на змагання проти нього, і впевненно посувався вперед, до останнього бою, що мав визначити переможця.

Нарешті герольд оголосив, що до бою стають уславлені лицарі королевич Сигізмунд Август Ягеллон і князь Еліаш Острозький. Так називали Іллю Острозького на польський лад. Супротивники постали навпроти, на різних кінцях ристалища. Обидва напружені й зібрані, але спокійні зовні. Здавалося, коні нервували більше, ніж вершники, і рили копитами тирсу, що вкривала землю.

Ілля думав, як діяти. Йому було тридцять років, а Сигізмундові-молодшому лише вісімнадцять. Зрозуміло, що князь Острозький мав більше сили й досвіду у військових справах. Піддаватися не хотілося, але вибивати з сідла королівську кров було б негаразд. Спадкоємець корони не може валятися на землі переможеним, бо це честь держави, яку він, Ілля, присягався захищати. Упасти з коня самому був би великий сором, але ще гірше — кинути під кінські копита не ворога, а свого королевича.

«Допоможи, Боже! — подумки благав він. — Хай королевич буде сильнішим! Сильному не сором і програти».

На знак сурми він дав шпори коню і помчав назустріч Сигізмундові Августу. Вітер свистів у прорізах заборола, кінський тупіт відлунював у напруженому тілі. Ілля спрямував тупу піку на королевича і, зблизившись, вдарив не напівсили, але й не на повну. Хотів спочатку перевірити міць супротивника. І здивувався, коли королевич втримався в сідлі, а сам Ілля похитнувся від могутнього удару. Королевич мав найкращих учителів, тому виявився вправним лицарем попри юний вік.

Ілля похитнувся, але не впав. Доскакавши до краю ристалища, супротивники розвернули коней і відкинули геть уламки пік. Почекали, доки їм принесуть нову зброю, і приготувалися до повторної сутички. І знову помчали в шаленому галопі, коли кожна мить здавалася вічністю.

Цього разу Ілля не зумів поцілити в груди королевича. Натомість сам отримав удар. Змахнув руками, впустив піку й відчув, що падає.

Упав він незграбно й на хвильку навіть втратив здатність дихати. У голові паморочилося, думки розбіглися. Тільки й міг, що лежати на землі, розкинувши руки й ноги, і дивитися, як по синьому небі неквапно летить чорна пташина. Мабуть, крук. «Погана прикмета», — встиг подумати Ілля і втратив свідомість.

Він уже не чув, як натовп озвався єдиним вигуком. І, перекриваючи гомін, розпачливо зойкнула Беата. Вона підхопилася з місця, намагаючись роздивитися, що трапилося з князем. А королівни і придворні панни втішали її.

Чутки розбігаються швидко. Глядачі вже знали, що ота красуня з королівської ложі лише сьогодні повінчалася з лицарем, який щойно впав. І якщо трапиться непоправне, то вони колись розповідатимуть онукам, як стали свідками сумної трагедії: панна неземної вроди пошлюбилася й овдовіла в один і той самий день.

4

Ілля прийшов до тями. Зброєносці відтягли його до краю ристалища, і лікар влив йому в рота трохи вина. Підбіг паж королевича і сказав:

— Мій ясний пан питає, як почувається князь. Чи немає загрози його здоров’ю?

Лікар кінчиками пальців торкнувся повік Іллі й уважно розглянув зіниці.

— Усе буде добре. Можеш заспокоїти королевича.

Ілля тяжко хрипів. Пом’яте залізо боляче здавлювало груди та живіт.

— Стягніть з нього панцир! — гримнув лікар на зброєносців.

Без панцира дихати стало легше. Ілля навіть зумів підвести голову, чим трохи заспокоїв Беату, яка нетямилася з тривоги в королівській ложі.

А свято продовжувалося. Переможець турніру, королевич Сигізмунд Август, неквапно об’їжджав ристалище, приймаючи вітальні вигуки. Він зробив коло пошани й зупинився перед головною ложею. Король задоволено похвалив сина і назвав його справжнім лицарем, сильним і хоробрим, захисником удів і сиріт — та всіляке інше, що мовиться в таких випадках. А королева урочисто вручила йому золоту корону з лаврового листя. Королевичу належало віддати її жінці або дівчині, яка віднині стане королевою турніру. Сигізмунд Август за молодістю років ще не мав пані серця. А якщо й мав, то соромився виставляти почуття напоказ. Тож він вирішив віддати корону матері. Бона Сфорца вгадала його намір і владно зиркнула орлиними очима, указуючи в бік дочок. Вони порозумілися без слів, і королевич віддав корону сестрі Ізабелі, новій королеві Угорщини. Адже це було її свято.

Князя Іллю віднесли додому на ношах. Туди ж приїхала Беата. Вона трохи заспокоїлася, коли дізналася, що князеві ніщо не загрожує.

Його, вивільненого від панцира й верхнього вбрання, поклали на широке ліжко. Беата роздивлялася опочивальню, в якій досі не була жодного разу. У верхньому кутку, навпроти дверей, висіла старовинна ікона Божої Матері й горіла лампадка. Їй, що звикла до розмальованих статуй у нішах прохолодних костьолів, це здавалося дивним.

— Ходи до мене, — покликав Ілля, запрошуючи Беату присісти на край ліжка. — Мушу просити в тебе вибачення. Цей день мав стати твоїм святом. Але через моє кляте падіння довелося скасувати звану вечерю.

— Не переймайся, так навіть краще. Ще матимемо багато нагод до святкувань, — вона поклала долоню на його руку, випростану з-під покривала, і замилувалася тим, якою тонкою та лілейно-білою була її ручка порівняно з великим княжим кулаком.

Насправді Беата жалкувала за втраченим святом. Так хотілося їй похизуватися і новим вбранням, і дорогоцінними прикрасами, і званням заміжньої пані, і титулом княгині… Але вона розумно вирішила, що така відповідь буде найкращою. Адже свята все одно не повернеш, тому не варто через нього сваритися з чоловіком у першу ж ніч.

— Гості вже пішли, тільки передавали вітання, — додала вона.

— Це добре. Нарешті ми лишилися на самоті. Моя давня мрія… — перейшовши на шепіт, він потягнув її на себе.

Беата впала в обійми Іллі, з яких уже не виривалася. Так солодко й затишно було їй.

— Може, мені краще спати сьогодні в іншій кімнаті? Я не хочу тобі пошкодити… — спитала вона, але темні очі, в яких сяяли зорі, благали про інше.

— Що ти кажеш? Таж ця ніч ніколи не повториться! Що з того, що я впав? Руки-ноги цілі, усе інше теж залишилось неушкодженим. Трохи болить у грудях, але невдовзі минеться, — усміхнувся він, а вона почервоніла від солодкого сорому.

— Тоді я швидко повернуся. Тільки перевдягнуся в нічне вбрання, — пообіцяла Беата і задоволено згадала, скільки серед її посагу сорочок, оздоблених тонким гаптуванням і мереживами.

Вона повернулася через годину, причепурена, напахчена, з причесаним до блиску волоссям. Князь ледь не згорів від пристрасті, чекаючи на неї. Беата постояла у дверях, мовчки дивлячись в очі Іллі. Скинула черевички й наблизилася до ліжка, ступаючи по турецькому килиму, який батько князя привіз із війни з татарами. Зупинилася й повела плечима, дозволяючи накидці, підбитій лисячим хутром, упасти до ніг. Ілля захоплено дивився на неї. Під тонкою сорочкою вгадувалося струнке, зграбне тіло.

Беата лягла поруч і тихо попросила:

— Загаси свічку.

Ілля слухняно дмухнув на вогник. І в тій темряві її мармурове тіло зарожевіло від спалахів лампадки.

5

У кінці квітня, коли князеві покращало, а дороги попідсихали, молодята розпочали подорож до Волині, де Ілля мав володіння.

Коли пан і пані подорожують разом, то пані звичайно їде у візку, а пан гарцює на коні. Але в подружжя Острозь­ких склалося навпаки. У закритому німецькому візку зі скляними віконцями їхав князь, якому й досі боліло в грудях. А Беата скакала верхи, підставляючи обличчя весняному вітру. Ставила собі ціль доскакати до дерева, що виднілося на небокраї, або до вітряка, або спрямовувала коника на пагорб, із якого видно всю околицю. А потімзалишалась чекати на поїзд із десятка візків і возів чи знову зривалася з місця, щоби сказати князеві, яка вона щас­лива і яка неймовірна ця весна — весна їхнього кохання.

Князь жалкував, що не може підхопитися в сідло і поскакати за Беатою, насолоджуючись вітром і швидкістю.

Беата все питалася, чи скоро приїдуть до Острога. Їй кортіло побачити свої нові володіння, адже казали, що князь Острозький — найбагатший магнат Великого князівства Литовського. А може, навіть і в королівстві Польському не було багачів, що зрівнялися б з ним. Їй хотілося впевнитися в тому на власні очі. Так вона й гасала б верхи, але одного разу ледь не впала з коня, бо запаморочилася голова. Довелося зупинитись у шинку край дороги, де стара хазяйка подала вино і, уважно придивившись до личка княгині, сказала:

— Здається мені, що молода пані при надії.

Беата спалахнула рум’янцем. Вона ще соромилась таких речей.

— Ти впевнена? — спитала вона.

— Як помацаю живіт пані, то скажу напевне.

Беата відмовилася. Вона не хотіла, щоб покручені, немов коріння, бабині пальці мацали її живіт.

Ілля від радощів заборонив жінці їхати верхи. Натомість забрав її до візка, де пригортав до серця, цілував, пестив та обіцяв багато подарунків.

Нарешті княжий поїзд дістався до Острога. Таким духмяним і заквітчаним здалося їй місто, будівлі якого по самі дахи потопали в рожевих вишневих садках. А над містом, на високому зеленому пагорбі, оточеному річкою Вілією, стояв кам’яний замок. Довгий мур, по якому ходила сторожа, зв’язував між собою дві великі вежі й кілька менших башточок. Одна вежа була важкої старовинної будови, а інша — напівкругла, оздоблена зубцями — здавалася більш легкою. І, на превеликий подив Беати, прямо за муром, на замковому подвір’ї, виростала православна церква, виблискуючи на сонці золотими хрестами.

У дворі замку князь Ілля перш за все зайшов до храму, збудованого його батьком. Беата завагалася, не знаючи, що робити.

— Проведіть пані княгиню до каплиці, яку приготували для неї, — наказав Ілля економові, що, очолюючи слуг, вийшов зустрічати князя.

Беату оточили незнайомі люди й повели в Муровану вежу — житло княжої родини. Здорові та сильні хлопи, мову яких вона ледь розуміла, стягували з возів Беатині скрині з посагом. Вона вигукнула:

— Обережніше! У тих скринях багато цінних речей! — але не була впевнена, що її зрозуміли.

Економ назвався Петрусем і заговорив із княгинею по-польськи, трохи дивно, з помилками, час від часу переходячи на рідну мову, але зрозуміло. Він сказав, що з дитинства служить князям Острозьким на різних посадах. Що з його милістю покійником Костянтином Івановичем ходив у похід на татар, де один клятий нехрист ударив його шаблюкою по стегну, від чого Петрусь тепер кульгає. Але той похід повернувся на добре. Петрусь стільки добра захопив у татар і так вправно ним розпорядився, що навіть князь Костянтин помітив і звелів хлопцеві прислуговувати княжому скарбничому і вчитися грошовим справам. Ось так потроху він дослужився до економа.

— Ти шляхтич? — спитала Беата, зважаючи на військову виправку Петруся і на вміння розмовляти польською.

— Шляхтич, — поважно кивнув він. — Приписаний до герба Підкова. Але батько мій любив випити. Ото потроху й залишив у шинку геть усе: хату, землю і навіть мамині намиста. А як пропив останні чоботи, то втрапив босяка у брудну калюжу, захворів і помер. Спочатку я подався до одного мого дядька, але той не захотів узяти мене в прийми. А другий дядько змилостивився і влаштував мене на службу до покійного князя.

— Це добре, — схвально кивнула Беата. — Я буду називати тебе пан Петрусь. А з якого ти роду?

— Петро Поросянський із хутора Поросся, до послуг найсвітлішої пані княгині. Маю завважити, що хутір наш звався Поросся, а не Порося. Тобто від роси, а не від свині. Якби пані княгиня знала, які роси випадали там літніми ранками!.. Варто було вибратися на світанку з хати та присісти в гречці, як намочувалась і сорочка, і все тіло до самих вух.

— Навіщо ж ти присідав у гречці? — здивувалася вона.

— Дуже перепрошую, ласкава пані, але ж ми не князі й не маємо окремої комірки для цих справ… Вибачте старому дурневі, мій язик щось не те змолов! — почервонів він, завваживши, як витягнулося вродливе личко княгині.

— Ми вже прийшли? — вона зробила вигляд, нібито нічого не трапилося.

— Ні, пані княгине, ще один поверх. Тримайтеся за поручні, щоб не втомитися, — його турботливість здавалася щирою.

— Оту окрему комірку, про яку казав, покажеш мені після того, як я помолюся.

— Як пані накаже, — погодився він. — Я покоївок пришлю. Вони все зроблять. Я лише хотів сказати, що хутір наш звався Поросся. А то дурні хлопи, як нап’ються,то кличуть мене Поросяком із хутора Порося. А я, смію завважити, не Поросяк, а Поросянський. Ще дід мій був приписаний до шляхти за військову службу.

— Як же ти, шляхтич, дозволяєш хлопам розпускати язики?

— А що робити? — зітхнув він. — Ті селюки не розуміють високих речей. Тільки й знають, що зуби скалити та язиками плескати.

— Покарати їх, — знизала плечима Беата.

— Так до роботи вони здатні. Добрі хлопи, за що ж їх карати? Можна, звісно, мордувати за будь-яку дрібничку, але що, як вони образяться і почнуть працювати абияк? Ось ці двері, наприклад, зробили наші ковалі Федір і Мишко. Добрі двері! Віки простоять! А якщо карати їх за дурниці, то зробили б вони такі двері, що розсипалися б від одного удару чоботом.

Пан Петрусь із княгинею наблизилися до каплички. Дубові двері, що вели до неї, були окуті міцними залізними пруттями, які закінчувалися китичками винограду і майстерно переплетеним листям. Позолочені цвяхи мали форму квітів. І цю красу створили люди, які, якщо вірити панові Петрусю, високих речей не розуміли.

Беата увійшла до каплички, з цікавістю оглядаючи білі стіни, прикрашені янголятами, вирізаними з дерева і розмальованими в ніжні кольори, що пристали до небесних створінь. Для неї за наказом князя підготували молитовний стілець, оббитий малиновим оксамитом. На стільці лежав латинський часослов. Біля вікна, забраного решіткою, стояла статуя Діви Марії з немовлям. Беата стала на коліна й перехрестилася, промовляючи молитву: «Ave Maria, gratia plena…» Пан Петрусь теж перехрестився, але по-православному.

Біля підніжжя статуї лежала вервиця із зелено-блакитних камінців, які називали «турецькими». Беата взяла їх у руки, з насолодою перебираючи прохолодні гладкі кульки.

— То, прошу пані княгиню, коли князь Ілля Костянтинович відписав із Кракова, щоб я налаштував для вашої милості молитовню, то я взявся по всьому Острозі шукати католицькі речі. Діву Марію викупив в однієї польської родини, що продавала її, щоб розплатитися з боргами. А чотки шукав довгенько, аж поки знайшов їх у старої єврейки, що за Вілією торгує цяцьками для дівчат. Знаєте, усі ті блискучі витребеньки, що Євині доньки полюбляють чіпляти на шию та встромляти у вуха… А у Святому Писанні сказано: «Що золоте кільце в носі у свині, то жінка красива і безрозсудна».

Перехопивши холодний погляд Беати, він із силою ляснув себе по губах.

— Вибачте старому дурневі! Знову мій язик щось не те змолов, — щиро повинився він. — А все тому, що ми давно живемо без княгині. Княгиня Тетяна, матінка князя Іллі Костянтиновича, померла молодою. А княгиня Олександра, матінка княжича Василя Костянтиновича, наш замок не любила. Вона мала власні володіння в місті Турові, там і жила. А після смерті старого князя, кажуть люди, знову заміж пішла, за молодого. Отак ми й живемо без жіночого догляду. А між чоловіками, звісно, звикаєш говорити грубо. У королівському замку мене б уже покарали за мій язик.

— Покарали б, — із задоволенням підтвердила Беата. — Били б тебе прутом по язику, що меле дурниці.

— Того замало! — заявив пан Петрусь. — Я б такого язикатого примусив би вилизувати дочиста оту саму комірку, про яку в нас нещодавно зайшла мова…

— Замовкни! — гримнула Беата, уже не в силах терпіти економа. — Я стомилася. Проведи мене в опочивальню.

— Вибачте старому дурневі, пані княгине…

— Знову твій язик щось не те змолов? — з посмішкою перебила вона.

6

Спочатку Беата не могла звикнути до нової оселі. Мова, віра та звичаї здавалися їй дивними, хоч і схожими. Але коли місцеві шляхтянки почали з’їжджатися до Острога, щоб привітати княгиню, вона зрозуміла, що стала найпершою пані в цих краях. Її красою милувалися. Її вишуканими манерами захоплювалися. Її вбрання і зачіски ставали місцевим жінкам за взірець.

Багачки Волині, Поділля й Галичини вже давно носили німецькі сукні, але пристосовували їх на свій лад. Цупких корсетів майже не вдягали. Замість хитромудрих зачісок дівчата плели традиційні коси, а пошлюбившись, покривали волосся намітками, як робили їхні бабусі та прабабусі. Поверх німецького вбрання одягали парчеві шубки й хутряні шапки. То була цікава і своєрідна суміш західного і свого, що вирізняла й надавала чарівності русинським шляхтянкам. Аж ось приїхала з Польщі княгиня Беата — і молодим жінкам забаглося й таких цупких корсетів, що не дають дихати, і мережаних комірців, і капелюшків з пір’ям. Найбільш зухвалі виписували капелюшки з Кракова та надягали їх поверх наміток, які, втім, не наважувалися знімати, бо попи в церкві вчили, що заміжнім жінкам личить покривати волосся. А на пір’я повиривали кольорові хвости всім півникам Острога.

Коли Беата виїжджала із замку в німецькому ридвані з гербом князів Острозьких на дверцятах, вона відчувала себе майже королевою. За нею скакали княжі гайдуки, вбрані у малинові жупани. У відкритому візку їхали шляхетні дівчата з княгининого фрауцімера, яких вона вибрала за вроду і веселість. А простий люд відходив з дороги і кланявся.

Потроху вона обживалася. Пан Петрусь повів її на перший поверх Мурованої вежі, де показав бочки з медом і вином, ковбаси й копчені свинячі туші, в’язки цибулі та часнику. У дворі замку вона бачила комори, повні пшениці. А коли Беата дізналася, скільки тієї пшениці було продано на Львівському, Київському та Гданському ярмарках і скільки золота виручено, вона остаточно заспокоїлась і відчула себе багатою магнаткою.

Беата мусила погодитися з тим, що пан Петрусь, попри свій язик, виявився розумним економом, який день і ніч дбав про княже добро. І хоча спочатку їй кортіло прогнати Петруся за розмови, що завжди повертали на сороміцьке, але мало-помалу Беата навчилася цінувати його. Адже він збагачував і князя Іллю, і її саму.

Були в замку і конюшні, і псарні, і великі клітки, де на сухих деревах сиділи соколи. Ілля, показуючи птахів Беаті, кликав кожного на ім’я, пестив і годував сирим м’ясом, яке носив за князем приставлений до соколів юнак. Соколи були гордістю князя. Він обіцяв Беаті, що коли йому покращає, а вона народить дитину, усі разом їздитимуть на лови. Він повезе її на болотяні луки, де повно тонконогих чапель, куріпок, тетеруків та іншої дичини. І в густі ліси, де водяться олені, лиси й вепри, де поміж дубів ростуть кущі дикої ожини, кислої і солодкої водночас. І вона накаже дворовим дівчатам нарвати повний кошик ягід, а потім вони вдвох ласуватимуть ними.

Але не судилося. По приїзді Ілля зліг у ліжко і майже не вставав. Він скаржився на біль у грудях і в животі. Пан Петрусь порадив князеві прикладати до грудей нагріту у вогні цеглину, загорнуту у шмат вовняної тканини. Але це не допомагало. Не допомагали й лікарі, яких запрошували до замку. Навіть лікар-німець, якого виписали з Кракова, поїв князя різними трунками, то гарячими, то холодними, але так і не зумів вилікувати.

Беата, на пораду покоївок, привела до Іллі огидну бабу-шептуху, що жила в одинокій хатинці десь у лісі. Від шептухи пахло сухими травами та згірклим козячим молоком. Вона подивилася на хворого і впевнено сказала:

— Сушить тебе, ласкавий пане, чорна хвороба.

— Яка ще чорна хвороба? — Ілля знайшов у собі сили підвестися в ліжку.

— А отака! Вороги твої зло накликали, ось чорна хвороба і вчепилася в тебе. Але я відведу її.

— Чим? — з надією спитала Беата.

— Напоєм із висушеної жаб’ячої печінки, котячих кісточок, грибів, що виросли коло трухлявих пеньків, і листя папороті, що я назбирала в ніч на Івана Купала.

— Яка гидота! — скривився Ілля. — Геть звідси, клята відьмо! А то накажу, щоб тебе скупали в ставку! Знаєш оте місце?

Баба зрозуміла, на що натякав князь. На березі Вілії ще за часів покійного князя було встановлено дерев’яний пристрій для відьом. Коли в корів пропадало молоко або наставали спекотні дні без краплі дощу, до того пристрою прив’язували жінок, яких підозрювали в чаклунстві. А потім занурювали їх, зв’язаних, у ставок. Жінку, яка залишалася під водою, оголошували невинною. Її поспіхом витягали з води й намагалися повернути до життя. Якщо це не вдавалося, то ховали на місцевому цвинтарі як належить — з попом і хрестом. То була гірка втіха для родини померлої, бо відьму закопали б за цвинтарем, як собаку, ще й вбили б у груди осиковий кілок, щоб не вилазила ночами з могили. А якщо жінка спливала, то її оголошували відьмою і віддавали під суд.

Винна чи невинна, але на нещасну, яку відправляли погойдатися на тій бісовій гойдалці, майже завжди чигала смерть. Отож баба підхопила брудну спідницю і чкурнула геть із замку. Вона пробігла не спиняючись всю дорогу до своєї хатинки. І думала, що краще провести наступні ночі в дуплі старого дуба, який ріс у непролазній хащі, де вона збирала гриби і трави для своїх трунків. На всяк випадок, якщо князеві спаде на думку послати за нею гайдуків.

Залишившися наодинці з князем, Беата сіла на скриню, що стояла біля підніжжя ліжка, затулила обличчя долонями й розпачливо заридала. А Ілля ще довго лютував і посилав відьмі прокляття:

— Жаб’яча печінка, щоб її чорти взяли! Таку гидоту вона хотіла змусити пити мене, свого князя! Де ти знайшла цю відьму, Беато?

— Чому ти кричиш на мене, любий Еліаше? — крізь сльози простогнала жінка. — Хіба ж я зла тобі бажаю? Я б сама з’їла жаб’ячу печінку, якби була впевнена, що це допоможе тобі.

Іллі стало соромно.

— Вибач, серденько, — промовив він тихо. — То не я кричав на тебе, то був мій відчай. Огидна баба хотіла скористатися з нашого нещастя. А я відразу зрозумів, що вона пройдисвітка. Сказала, що вороги накликали на мене хворобу, але я знаю, що насправді це не так. Я хворію через падіння з коня на лицарському поєдинку. Я тоді впав так невдало, що мені всі нутрощі повідбивало. І відтоді почуваюся все гірше й гірше. Іноді навіть прокидаюся серед ночі, бо мені наснилося, нібито серце моє впало вниз і заплуталося між кишок. А потім довго лежу в темряві, відчуваючи, як безцільно спливають останні хвилини мого життя.

Беата перестала схлипувати. Тими словами Ілля налякав її так, що в грудях захололо.

— Що ти кажеш?! — приголомшено прошепотіла вона.

Беата лягла поруч із князем, не зважаючи на те, що зминається сукня, привезена з Кракова. Зараз їй було не до вбрання. Не звертала вона уваги й на те, що сльози змили білила й рум’яна.

— Мені страшно, — пригорнулася вона до чоловіка.

— Мені теж страшно залишати тебе саму, з дитиною, якої я, може, й не побачу. Але на все воля Божа, — відповів Ілля.

І начебто холод у Беатиних грудях розтанув, щоб виплеснутися річками сліз. Тепер вона плакала по-іншому: не як примхлива панянка, а як нещасна жінка.

— Як я житиму без тебе? — у розпачі питала вона.

— Я подбаю про тебе, — відповів Ілля, пригортаючи її до серця. — Скажи Петрусеві, хай завтра відправить гайдуків до Дубна, по Василя. І приведе писаря та свідків. Настав час скласти заповіт.

7

Василь Костянтин Острозький жив у Дубні, де вчився бути князем.

Бути князем означало найперше воювати й будувати. Воювати йому не дозволив брат Ілля, який був опікуном хлопця до повноліття. Втім, Ілля пообіцяв Василеві, що як тільки тому виповниться вісімнадцять, він зможе приєднатися до війська князя Федора Сангушка, їхнього родича. Сангушко був маршалком Волині й саме зараз будував на півдні краю замки, фортеці та мури для захисту від татарських набігів.

Три роки здавалися Василеві довжелезним строком, але він готувався. Назбирав хлопців свого віку, з якими вчився рубатися на шаблях і мечах, стріляти з лука, скакати на коні та вправлятися зі списом. Іноді вони ділилися на дві групи, які воювали між собою, аж поки не кликали обідати. Василь став їхнім полковником. Граючись у війну, він готував свій полк до того дня, коли зможе очолити його й повести на ворогів під хоругвами князя Сангушка.

Війна поки що була грою, але будування велося по-справжньому. Замок на Дубні був старий і простий, зведений з грубо обтесаного каміння. Міцні кам’яні мури захищали від ворогів, але Василеві хотілося жити в розкошах, як пристало князям. Отож він вирішив побудувати нову браму, яка була б схожа на ті, що останнім часом зводилися в Італії. Брама з білого каменю мала завершуватися трикутним портиком, як у Стародавньому Римі. Також Василь мав намір звести башточки по всій довжині муру й відновити княжий будинок.

Новини, які гайдуки привезли від Іллі, змусили його полишити роботу і негайно вирушити до Острога.

Василь в’їхав у двір Острозького замку верхи на коні. За ним — хлопці з його полку, такі ж молоді, хвацькі й веселі, як і він. Василь спішився і перехрестився на церкву. До нього вже поспішав пан Петрусь.

— Хай моїм людям покажуть, де залишити коней та влаштуватися самим, — звелів молодий князь. — Що з братом? Я можу побачити його? — турботливо питав він, коли Петрусь повів його до Мурованої вежі.

Сірі очі Петруся наповнилися сльозами:

— Його милість князь Ілля Костянтинович помирає. Лікарі вже втратили надію. Князь вирішив скласти заповіт. Тому і запросив вашу милість.

— Я навіть і подумати не міг, що все так погано, — прошепотів Василь, відчуваючи, як сльози підступили до горла.

Він пригадав усе, що старший брат зробив для нього. Василю було чотири роки, коли помер батько — немолодий чоловік, стомлений війнами, полоном, з якого втік, княжими трудами і захистом православної віри перед королем Сигізмундом і королевою Боною. Мати, Олександра Слуцька, ще молода, захотіла одружитися вдруге. Новий наречений вже дивився на володіння Острозьких, як на власні. Ілля, якому було двадцять років, проявив рішучість, яка врятувала спадок обох братів. Він перевіз малого Василя з Турова, де той жив у материнському замку, до Острога і розпочав проти мачухи судовий процес. Відсудив батькові маєтки, чесно виділив братику його частину, виговорив перед королем право бути єдиним опікуном Василя. Приставив до малого вчителів, завдяки яким Василь здобув блискучу освіту і тепер має змогу читати давньогрецькі й латинські книжки. Одним словом, Василь завдячує братові за те, ким став і ще стане у майбутньому.

І ось тепер Ілля помирає, а Василеві здається, ніби він вдруге втрачає батька!

— Як почувається княгиня Беата? — згадав він про братову дружину.

— Її милість на шостому місяці. Вона тільки й знає, що плаче, чим засмучує князя ще сильніше. Ми всі хвилюємося за княгиню, адже вона носить під серцем майбутнє нашого князівства.

Василя неприємно пересмикнуло, коли він згадав про дитину, що мала народитися. «Майбутнє князівства…» Це він, Василь Костянтин Острозький, мав стати майбутнім князівства! Він, син славетного князя Костянтина Івановича, нащадок Рюриковичів. Він знає в замку кожний камінь, кожну балку. А все, що поза мурами, належало його роду не одне століття. І ось тепер він має залишити все приблудній Беаті, яка й трьох місяців не прожилав Острозі?! Беаті, чий дід був звичайним торговцем у місті Тельниці? Беаті, про чиє сумнівне народження шепочеться увесь люд? Це здавалося йому несправедливим.

З такими думками Василь увійшов до опочивальні. Йому, що приніс із собою пахощі лугів та лісів, повіяло в обличчя запрілим запахом, що завжди супроводжує хворих. Ілля лежав у ліжку слабкий і втомлений. Його великі руки, випростані поверх малинового покривала, не могли вже втримати ні меча, ні булави. Беата сиділа поруч заплакана, з опухлим обличчям. Вона вже не вдягала цупкий корсет і ховала живіт під широкою накидкою, гаптованою квітами.

На лаві, що стояла вздовж стіни, сиділи свідки — четверо поважних острозьких шляхтичів. Поруч з ліжком схилився над невеличким столиком писар у чорній свиті з білим комірцем. Так зазвичай вдягаються люди вчені, щоб відрізнятися від простих міщан. Перед ним лежали гусячі пера, у глиняному каламарчику хлюпалося розведене чорнило. На шорсткому аркуші паперу було виведено латинське слово «Testamentum». Ілля Острозький складав заповіт. Василь, глянувши краєм ока, встиг розібрати перші слова: «Я, Ілля, князь на Острозі, будучи здоровий розумом…»

— Вітаю, брате, — промовив Василь. На очі йому навернулися сльози: він уперше бачив Іллю хворим. Старший брат завжди був утіленням сили й мужньості.

— Підійди, Василю, — попросив Ілля.

Хлопець слухняно наблизився до ліжка і схилився над умираючим.

— Ти вже дорослий, — сказав Ілля, побачивши зблизька рудуватий пушок, що вкривав щоки та підборіддя юнака. Василь пишався тим пушком, який з’явився недавно, не менше ніж пишався б справжньою бородою та вусами. — А це означає, що я можу довірити тобі найдорожче — Беату і дитину, що має народитися.

— Так, брате! — палко прошепотів Василь, торкаючись холодної руки Іллі. — Усе, що ти зробив для мене, я зроблю для твоєї сім’ї. Богом клянуся!

— Ти ще неповнолітній. Я був твоїм опікуном. Тепер я призначаю опікункою Беату. Вона подбає про тебе, а ти подбаєш про неї, коли станеш повнолітнім. Запишіть це, — звернувся він до писаря, що надавав словам князя особливу форму, якою звичайно писалися заповіти та інші важливі папери.

— Дружині моїй, княгині Беаті з Костелецьких Острозькій, я відписую зaмки в містах Степані, Хлопотові та Сатиєві, разом з усім майном і землями, що належать до тих замків. Підтверджую, що братові моєму, князю Василю Костянтину Острозькому, після розподілу батькових маєтків належать Дубно, Дорогобуж, Старокостянтинів, Звягель, Чуднів та інші землі, перелік яких є в заповіті нашого батька. Усе інше, чим я володію як отчич і дідич, а також титул князя на Острозі, відписую ненародженій дитині моїй, що має з’явитися на світ у належний час. Перед Богом і свідками признаю цю дитину моїм законним спадкоємцем.

Скрипіло гусяче перо писаря, що дбайливо виписував на папері округлі літери з завитками на кінцях. Плакала Беата, прикладаючи до очей хустинку. Свідки поважно кивали головами, бо все відбувалося за правилами. А володіння князя Іллі Острозького вражали! Окрім Острога, він був володарем доброї сотні міст, тисячі сіл та сорока замків.

— Опікунами дитини, що має народитися, я призначаю матір її, Беату з Костелецьких Острозьку, його королівську милість короля Сигізмунда та її королівську милість королеву Бону. А також брата мого, Василя Костянтина Острозького, з того часу, як він досягне повноліття.

Ілля перейшов на звичайний тон, не такий поважний, яким він диктував писарю:

— Василю, знай, що я написав князеві Федору Сангушку прохання про твоє майбутнє. Він відповів, що прийме тебе під свої хоругви з поваги до військових звитяг нашого батька. Там, у війську, ти станеш справжнім лицарем.

— Дякую, брате, — розчулився Василь.

— Батьківський меч я також залишаю тобі.

— Ваша милосте, треба подбати про всі випадки, — поштиво нагадав писар.

Голос Іллі став сухим і ладним зірватися. Було видно, як важко йому говорити, але обов’язок перед усім.

— Якщо дитина народиться мертвою або помре в дитинстві, володіння і титул переходять до брата мого, Василя Костянтина Острозького.

Василь помітив, як змінилося обличчя Беати. Вона поклала долоню на живіт, начебто захищаючи дитину від отих слів. А сам він затріпотів усередині, зрозумівши, що від давньої мрії — володіння Острогом — його відділяє лише дитина, якої ще нема і може не бути.

Звісно, Василь любив брата і страждав, усвідомлюючи неминучість смерті. І братового сина він теж полюбив би, якби той уже народився. Але хіба хтось, окрім батьків, може любити ненароджене дитя? Так думав Василь, намагаючись виправдатись перед самим собою. Але врешті йому стало соромно перед братом за такі думки і знову захотілося плакати. А Ілля продовжував:

— Якщо дитина буде жіночої статі, то вона успадкує ті ж самі володіння і титул. А як прийде час їй брати шлюб, то нехай це зробиться за згодою опікунів.

Опікунами призначалися Василь і Беата, а також король і королева. Звісно, ніхто не очікував, що король і королева будуть займатися дитиною; то був радше знак пошани. Усе вирішуватимуть Беата і Василь. Василь — коли матиме вісімнадцять. А відразу по народженні — тільки Беата.

Ілля знову палко заговорив до брата:

— Василю, пообіцяй… Як буде син, ти подбаєш про те, щоб він здобув добру освіту і став вправним у лицарських справах. А якщо народиться дочка — знайди їй чесного та вірного чоловіка, з наших, із православних князів. Хай володіння, які століттями належали нашому роду, перейдуть у надійні руки.

— Обіцяю, брате, — урочисто відповів Василь. Але серце знову неприємно стислося, коли він подумав про таку можливість. Його родовий замок, землі, міста й села, інші замки і володіння — у руках чужинця!

Князь Ілля перейшов до речей менш важливих: дорогоцінні подарунки для родичів, подарунки меншої вартості для острозької шляхти, гроші для монастирів, шкіл та притулків для немічних, списи й шаблі для лицарських людей. А наостанок він згадав про заподіяну шкоду і побажав виправити її, щоб відійти на той світ із чистою совістю. Колись він відсудив у князя Заславського маєтки його покійного брата. Отож зараз розпорядився повернути спірні володіння родині Заславських із проханням помолитися за його душу.

Земні справи було завершено. Свідки по черзі вивели свої підписи на папері. Василь із Беатою теж доклали руку, засвідчуючи останню волю князя Острозького. Тепер йому лишилося подбати про спасіння душі.

8

Беата вийшла з кімнати, похитуючись і тримаючись за руку Василя. Хлопець казав братовій, що на думку збігло, лиш би заспокоїти її. Але Беата не слухала. Вона озиралася на двері, у які зайшов отець Петро, настоятель княжої церкви. А за ним — диякон зі Святими Дарами, закритими від людських очей золотою парчею. Ілля готувався до останнього причастя. І вона зрозуміла, що скоро все скінчиться.

Княгиню підхопили панночки з її фрауцімера. Вони звичайно вдягалися у блакитні сукні — улюблений колір Беати. Але зараз були в сірому і брунатному. Ще не жалоба, але скромність убрання відповідала сумним обставинам. Княгиню відвели в опочивальню і вклали в ліжко.

— Вашій милості потрібно поїсти, — вмовляли вони. — Заради дитинки.

— Не хочу, — безсило відповідала Беата.

Але дівчата добре знали свою роботу, і незабаром княгині подали їжу, зготовану для неї. Від запаху курячої юшки Беаті зводило шлунок. Вона відвернулася і звеліла віднести її назад. Тоді панни принесли вишень, які саме зараз достигали. Великі, блискучі й темно-червоні, ті ягоди звабили б не тільки голодного. Беата не втрималася і з’їла кілька ягід. Сік, схожий на кров, потік по її підборіддю. Раптом згадалося, як вони з Іллею прибули в Острог три місяці тому. Стояв початок травня, і місто аж по дахи будинків потопало у рожевому морі вишневого цвіту. Це були плоди тих самих дерев, народжені з тих самих квітів, що милували погляд Беати, коли вона вперше ступила у свої нові володіння. Вони ледве встигли дозріти, а її щастя і кохання, що так само розквітали тоді, тепер теж наблизилися до завершення. І скоро щезнуть назавжди, як і ці вишні.

— Залиште мене, — наказала вона панночкам і покоївкам. — Я хочу побути на самоті.

Ту ніч Беата провела між сном і бессонням. Нічні птахи тривожно скрикували за вікном. Кажани літали по замковому подвір’ї між палаючими смолоскипами, ковтаючи комах, що зліталися на світло. Беата чула їхнє верещання і здригалася, згадуючи, як у дитинстві її лякали кажанами. Від міста долинало собаче завивання. Вона чула, як заспівали півні і, втомлена, впала в сон, наче у глибокий колодязь. І виринула звідти, коли заспівали другі півні. А коли спромоглася стулити повіки, то треті півні знову збудили її.

Лише на світанку стомлена Беата заснула і пробудилася, коли сонце стояло вже високо. Жодна хмаринка не порушувала небесної блакиті. День обіцяв бути теплим — один з останніх літніх днів, 19 серпня 1539 року.

У перші хвилини після пробудження Беата лежала без думок, начебто не розуміла, де перебуває. Аж ось крізь двері почувся гомін, і вона пригадала все. «Мій Еліаш помирає!» — боляче вдарила в груди думка. Беата поспіхом скочила з ліжка і скрикнула, коли вагітність нагадала про себе гострим спалахом болю.

Панна, що чергувала коло княгининих дверей, пропустила в кімнату пана Петруся. Його сірий жупан був розстібнутий на грудях, шапка абияк заткнута за пояс, сиве волосся скуйовджене. Вираз обличчя і недбалий одяг видавали надзвичайне хвилювання.

— Ваша милість, настали останні хвилини… — простогнав економ, і сльози скотилися по його червоних зморшкуватих щоках. Він згадав, як гойдав на руках маленького княжича і як проводжав його батька до останнього притулку.

Не перевдягаючись, Беата поквапилась до Іллі. Встигла в останню хвилину. Ілля всміхнувся їй наостанок, сказав: «Я кохаю тебе», — і заплющив очі, щоб більше ніколи їх не розплющувати.

Він ще дихав, а Беату вже вивели з кімнати попід руки. Так вирішили всі княжі домочадці. Княгиня мала право попрощатися з умираючим, але в її стані краще не бачити агонії. Інакше вона б замучила себе й ненароджену дитину, щоденно викликаючи в пам’яті останні конвульсії.

Згідно із заповітом Іллю Острозького мали поховати в Києві, у Печерському монастирі — великій святині православ’я. Там, у соборі Успіння Божої Матері, був похований його батько — князь Костянтин Іванович. Ілля саме недавно замовив для батька надгробок в італійському стилі. Величний мармуровий барельєф зображав покійного князя-воїна. Він лежав у лицарському обладунку між двома гладкими колонами на постаменті, встановленому на спинах трьох левів. Пухкі янголята притримували над ним завісу. І все вінчалося княжою короною, родовим гербом, бойовим шоломом і безліччю стягів. Хіба міг Ілля подумати, що й сам скоро ляже поруч із батьком?

Тіло князя Острозького підготували до довгого переїзду. Беаті дали випити трунок із товченим маковим зерном, і вона заснула, не чуючи, як на замковому подвір’ї хлопи збивали труну із соснових дошок. Княгиню держали на маковому питті, аж доки надійшла пора прощатися.

Усе було готове до від’їзду. Панни, вбрані в глибоку жалобу, турботливо звели Беату вниз. Труна, покрита червоною парчею, стояла посеред замкової церкви. Яскраве сонячне світло падало крізь вікна косими променями й вихоплювало домовину з напівтемряви. Кроки Беати відлунювали під склепінням, коли вона повільно наближалася до труни. Щоб кожен бачив, що ховають лицаря і магната, на домовині лежали бойовий меч і шолом, а на покривалі був витканий герб Острозь­ких — на червоному фоні срібна стріла та золотий місяць із зіркою. Що простіший герб, то давніший рід, якому він належить. Це новій шляхті притаманно вигадувати на свої герби усіляких чудернацьких істот, химер або багатоголових чудовиськ, бо найпростіші символи вже давно зайняті.

Беата не плакала. Вона вже вилила всі сльози. Та ще й почуття застигли під впливом макового напою. Вона лишень поклала долоню на покривало і пестила його, думаючи, що вже ніколи не побачить Іллі.

Після прощання княгині в церкву зайшли шляхтичі в чорних жалобних жупанах. Шапки на знак поваги тримали в руках. Перехрестилися, прочитали «Отче наш» і винесли труну із церкви. Домовину поставили на відкритий візок, запряжений шістьма кіньми під чорними попонами. Жалобний поїзд готувався виїхати із замкового подвір’я. Беата і Василь на мить застигли біля труни. Останні хвилини — і Беата мала залишитися в Острозі, а Василь — супроводжувати тіло брата.

— Чи далеко від Острога до Києва? — запитала вона.

— Ближче ніж до Кракова, але в інший бік, — відповів Василь.

— Як би мені хотілося покинути все і поїхати до Києва, щоб побути з моїм князем ще трохи.

— Не варто, княгине, — заперечив Василь. — Ви можете завдати шкоди майбутньому княжичу.

— Ах, що мені до майбутнього, якщо моє життя скінчилося? — простогнала вона.

Василь подумав: навіщо турбуватися про Беату, якщо вона сама про себе не дбає?! Як щось трапиться із нею або з дитиною, буде велике горе. Але спадкоємцем у цьому випадку стане він. Яким справедливим і милостивим князем на Острозі став би Василь!

Мабуть, ці думки відбилися на обличчі хлопця, бо Беата раптом пополотніла й замовкла. Вона поклала руку на живіт, начебто хотіла захистити ненароджене дитя, і подумала, що це — єдине, що залишилося від її короткого кохання. І заради Іллі вона має берегти дитя, щоб воно народилося сильним, розумним і могутнім, як батько. Це не тільки майбутнє князівства і роду Острозь­ких, але і її, Беатине, майбутнє. Коли дитя народиться, то подивиться на матір очима коханого Еліаша. Отож досить примх. Вона лежатиме в ліжку, скільки їй накажуть, гулятиме, коли їй скажуть, їстиме несмачну прісну їжу, що готують для неї.

Беата нахилилася над труною і приклалася вустами до меча, як лицар, що присягається у вірності.

— Обіцяю, любий Еліаше, що твій син виросте гідним тебе, — промовила тихо, але з твердістю в голосі. Виструнчилася і, не звертаючи уваги ні на кого, попрямувала до Мурованої вежі.

А потім, піднявшися сходами аж до верху, довго мовчки дивилася, як жалобний поїзд повзе, наче чорний вужик, по звивистій дорозі на схід, до Києва.

9

Тривожно жилося Беаті в Острозькому замку. Пам’ять про Іллю залишилася в кожній кімнаті, кожному переході, кожному камені. Якась із дівчат порадила княгині оселитися в іншому замку, де ніщо не нагадувало б про смерть. Крім того, марновірні панни налякали її, розповідаючи страшні історії про те, що вагітним не можна ні ходити на похорон, ні жити в будинку, де хтось нещодавно помер. Зваживши все, вона вирішила покинути Острог.

Покликавши пана Петруся, Беата запитала, де їй краще оселитися до пологів. Економ знітився.

— Замків у нас багато, ваша милосте, — відповів він, погладжуючи скуйовджене сиве волосся, як завжди робив, коли впадав у роздуми. — Але боронь Боже вам туди їхати.

— Це ще чому? — здивувалася вона.

— Ваша милість знає, що ми занадто довго жили без княгині. Княгиня Тетяна померла…

— Мовчи! — гримнула Беата. — Я не хочу чути про смерть.

— Мовчу! — злякався економ. — Даруйте, ваша милосте. Сам знаю, що мій дурний язик дзвонить без зупинки, як дзвін, до якого дістався п’яний причетник. Але нічого не можу із собою вдіяти.

Він замовк, дивлячись на княгиню віддано й винувато, як вірний пес.

— Я вже стомилася сердитися на тебе, — зітхнула Беата. — Кажи вже, що з тими замками?

— Занедбані вони, — зізнався пан Петрусь. — Там хіба що пацюки й павуки жили в останні роки. Ні тобі сісти, ні лягти по-шляхетному. Стільці та ліжка миші погризли.

Беата розсердилася:

— Щастя твоє, що князь Ілля вже не може покарати тебе. Як же ти довів княжі володіння до такого?

— Я дбав про найголовніше, — почав виправдовуватися економ. — Про фільварки та винниці, житниці та броварні, млини та солеварні… Усе те, що приносило добрі гроші. Лише ті замки, де молоді князі жили постійно, підтримувалися в хорошому стані.

— Що ж робити? — запитала в розпачі Беата. — Я не можу залишатися тут. Тінь покійного князя переслідує мене повсюди.

Пан Петрусь здивовано витріщився на неї:

— Невже князь Ілля став привидом? Оце так новина!

— Не мели дурниць. Я маю на увазі мої спогади.

— Це добре, — з полегшенням зітхнув економ. — Не хочу лякати пані княгиню, але мертвякам, які ночами вилазять із домовини, вганяють у груди кілок з осикового дерева. Не хотів би я, щоб моєму князеві поробили таке.

— Що ти мелеш? — злякалася Беата. — Навіть не згадуй про таке! Краще подумай, куди мені поїхати. Я б охоче повернулася до Кракова, але боюся, що не витримаю довгої дороги.

— Хіба що пожити вашій милості в Дубні? — запропонував пан Петрусь. — Це замок князя Василя. Він з радістю прийме пані княгиню.

Від знайденого рішення Беаті полегшало.

— Напиши від мого імені молодому князеві, — звеліла вона.

За кілька днів княгиня Беата перебралася до замку на Дубні, де на неї чекали зручні покої.

Василь повернувся з Києва, куди супроводжував жалобний поїзд із братовою домовиною. На розпити Беати він відповідав чемно, але трохи ніяково. Йому було соромно дивитися на Іллину вдову. А що, як вона подумає, начебто він нишком розглядає її потовстіле тіло?! Василеві й справді було цікаво уявляти собі оту ще не знану ним таємницю людського життя. Але він помер би від сорому, якби Беата здогадалася про його думки.