Inside Out. Моя істинна історія. Мемуари ebook

ГОСТЬОВИЙ ДІМ

Людська душа — як дім гостьовий.

Щоранку в ньому новий візитер.

Радість, зажура чи підлість,

Або мимолітний здогад приходять,

Немов несподівані гості.

Вітай їх усіх, розважай!

Навіть якщо то ватага печалей,

Які знавісніло з дому твого

Меблі усі викидають,

Все ж із повагою стався до кожного гостя.

Може, він розчищає місце

Тобі для нових утіх.

Темні помисли, сором, злостивість.

Зі сміхом їх на порозі стрічай та припрошуй до столу.

Май вдячність, хай хто завітає,

Бо ж кожного гостя послали

Провідником з потойбіччя.

Румі в переспіві Коулмена Баркса*

* Переклад Елли Євтушенко.

ПЕРЕДМОВА

Умоїй голові без упину зринало те саме питання: «Як я дожилася до такого життя?».

У домі, який ми добудовували, бо дітей мали більше, ніж спалень, я залишилася одна-однісінька. Мені майже п’ятдесят. Чоловік, якого я вважала коханням усього свого життя, зрадив і не захотів зберегти наш шлюб. Мої діти зі мною не спілкувалися: ні привітання з днем народження, ні листівки на Різдво. Нічогісінько. Батько моїх дітей теж пішов з мого життя. Кар’єра, яку я будувала потом і кров’ю, відколи в шістнадцять полишила мамину квартиру, занепадала. Я втратила все, що для мене було важливим — навіть здоров’я. Мене мучив головний біль, від якого темніло в очах, я стрімко худнула. Я скидалася на руїну.

Оце і є життя? — запитувала я себе. Якщо так, то з мене досить. Що я досі тут роблю?

Я створювала ілюзію діяльності, виконуючи повсякденні обов’язки, — годувала собак, відповідала на дзвінки. Якось подруга запросила на день народження. Я робила те, що й інші гості: вдихнула трохи звеселяючого газу, а коли до мене по колу дійшов косяк — зробила затяжку синтетичної шмалі (називалася вона Diablo*, дуже доречно).

Пригадую, як світ замакітрився і я роздивлялася своє тіло згори. Я піднеслася над своїм тілом, кружляючи в барвистому вирі, міркуючи, що це шанс позбутися болю і сорому. Головні болі, розбите серце, безпорадність — усе це могло просто зникнути.

Та питання залишалося: «Як я дожилася до цього?». Після успіху, який пізнала в дорослому житті. Після всіх утеч, завдяки яким перебула своє дитинство. Після заміжжя, що починалося з магічних відчуттів. Після боротьби зі своїм тілом, яке нарешті припинила морити голодом, використовуючи їжу як зброю. І, що найважливіше, — після того, як виростила трьох доньок, роблячи все можливе, щоб стати для них матір’ю, якої сама ніколи не мала. Невже всі ці зусилля були марними?

А тоді я повернулася до свого тіла, судомно звиваючись на підлозі, й почула, як хтось кричав: «Дзвоніть на 911!».

І я заволала «Ні!», бо знала, що буде далі: швидка, папараці, заголовки в жовтій пресі: «Демі Мур потрапила до шпиталю через наркотики!». Так усе й трапилося. Та сталося й дещо інше, чого я не очікувала. Після втечі від себе я вирішила поглянути собі в обличчя. За ці п’ятдесят років я зробила багато, та не впевнена, чи справді багато пережила, адже боялася бути собою, гадала, що не заслуговую ліпшого, і нестямно силкувалась виправити помилки.

Як я дожилася до цього? — Ось моя історія.

* Диявол (ісп.). — Тут і далі — прим. пер.

ЧАСТИНА I. ВИЖИВАННЯ

РОЗДІЛ 1

Це, мабуть, звучатиме дивно, та час, що я провела п’ятирічною в лікарні у Мерседі, Каліфорнія, видається мені найчарівнішим. Сидячи в м’якій флісовій піжамі у лікарняному ліжку й чекаючи розмаїтих відвідувачів — лікарів, медсестер, батьків, я почувалася доволі комфортно. Вже пробула там два тижні, і персонал називав мене найліпшою пацієнткою. Там, у світлій кімнаті, все було під контролем: незмінний лікарняний розпорядок, установлений справжніми дорослими. (У ті часи лікарів і медсестер оповивав серпанок вищості. Медиків усі шанували, бути серед них вважалося привілеєм.)

Мені діагностували нефроз, небезпечну й малодосліджену тоді хворобу. Це ретенційна недуга, за якої ваша система фільтрів не виконує своїх функцій. Пригадую, який жах мене охопив, коли побачила набряклі геніталії, як запанікувала мама. Вона посадила мене в машину і помчала до лікарні, де я залишилася на наступні три місяці.

Моя тітка, вчителька четвертого класу, змусила своїх учнів писати мені на цупкому кольоровому папері побажання швидкого одужання. Батьки принесли їх по обіді того дня. Я була в захваті від такої уваги старших незнайомих дітей. Та коли я підвела очі й побачила обличчя батьків, то відчула їхній страх, що можу не пережити цю хворобу.

Я торкнулася маминої руки і сказала: «Матусю, все буде гаразд».

Вона сама була дитиною, двадцятитрирічною дівчиною. Моя мати, Вірджинія Кінґ, була худющою випускницею, масою близько 45 кілограмів, коли завагітніла мною в Розвеллі, штат Нью-Мексико. Так, ще зовсім дівчиськом. Болісні пологи тривали дев’ять годин, знепритомніла вона лише останньої хвилини, саме перед моєю появою на світ. Це був, звісно, не надто приємний досвід для нас обох.

Якась її частина завше блукала світом, тому вона вміла думати нестандартно. Мати походила з бідної родини, але не вирізнялася злидарським світосприйняттям. Вона стежила, щоб ми мали все найліпше — від харчів до вбрання. Вона була щедрою, відкритою та гостинною. За нашим обіднім столом завжди було місце ще для когось. Мама ніколи не була завзятою прихильницею правил, її впевненість була безтурботною.

У дитинстві я усвідомлювала, що Джинні була інакшою, вона відрізнялася від інших мам. Пригадую, як, відвозячи нас до школи, вона однією рукою тримала сигарету, а іншою робила макіяж, навіть не дивлячись у дзеркало. Вона мала чудову фігуру, любила спорт і працювала рятувальником у державному парку «Бездонні озера» поблизу нашого міста. Також вона була дуже привабливою, з яскраво-блакитними очима, блідою шкірою і темним волоссям. Зовнішності Джинні приділяла велику увагу: під час щорічної поїздки до бабусі недалеко від місця призначення тато мусив зупиняти машину, і вона крутила волосся на бігуді, щоб до приїзду в містечко її зачіска мала належний вигляд. (Мама навчалася в школі краси, хоча не зробила на цьому кар’єру.) Вона не була королевою мод, але вміла створити ефектний образ. Її завжди приваблював гламур, навіть моє ім’я вона запозичила в косметичних засобів.

Мої батьки були магнетичною парою і вміли розважатися. Тато, Денні Ґайнз, майже на рік старший за маму, завжди мав бешкетний вогник у погляді. Він мав красиву білозубу усмішку, відтінену смуглявою шкірою, справжній латиноамериканський Тайґр Вудс.

Тато був чарівним авантюристом з чудовим почуттям гумору. З ним не доводилося нудьгувати. Він був з тих шибайголів, які увесь час вивіряли долю — і йому постійно все миналося. Такий собі мачо, що повсякчас змагався з братом-близнюком, більшим і сильнішим за нього. Брат вступив до морської піхоти, а тата не взяли через амбліопію*, яку мала і я. Для мене «ліниве око» було нашою особливою спільною рисою, я гадала, що ми маємо однаковий погляд на світ.

Тато з братом були найстаршими з дев’яти дітей у сім’ї. Його мама-пуерториканка доглядала мене, коли я була немовлям. Вона померла, коли мені було два роки. Татів батько мав ірландське походження, був кухарем у військово-повітряних військах і пропащим алкоголіком. Він мешкав з нами до моїх двох чи трьох років, і я пригадую, як мама не хотіла залишати мене з ним у ванній кімнаті. Пізніше я чула розмови про сексуальне насильство. Як і я, мій тато зростав у будинку, сповненому таємниць.

Денні закінчив старшу школу на рік швидше від Джинні й поїхав вступати до університету в Пенсильванію. Джинні непокоїлася через це, особливо коли довідалася, що Денні мав там сусідку по квартирі. Тому вона зробила те, що робила завжди, коли відчувала конкуренцію, — почала зустрічатися з іншим хлопцем, щоб змусити Денні ревнувати. Вона закрутила роман з Чарлі Гармоном, кремезним молодим пожежником, родина якого переїхала до Нью-Мексико з Техасу. Джинні навіть узяла з ним шлюб, який, утім, був нетривалим, оскільки справив належне враження на Денні — той поквапно повернувся до матері. Джинні розлучилася із Чарлі, і в лютому 1962 року мої батьки одружилися. Дев’ять місяців по тому народилася я. Принаймні так я гадала.

КОЛИ ХТОСЬ ЧУЄ «Розвелл», на думку йому відразу спадають прибульці, але в нашому домі про НЛО не згадували. Розвелл мого дитинства був військовим містечком. Тут була розташована найбільша посадкова смуга (що слугувала запасним майданчиком для приземлення космічних шатлів) на базі стратегічного командування ВПС США ім. генерала Волкера, яку закрили наприкінці шістдесятих. Окрім того, в містечку були пеканові** сади, люцернові поля, крамниця феєрверків, завод з пакування м’ясних продуктів і фабрика Levi’s***. Місцевої сім’ї перепліталися так тісно, що моя кузина Дієна була заразом і моєю тіткою. (Вона небога моєї мами, яка одружилася з молодшим братом мого тата.)

Джинні мала молодшу сестру Шарлін (ми називали її Чок), яка в старших класах була чирлідеркою. Джинні взялася тренувати команду, а я стала її талісманом. Чого мама лишень не виробляла… Приміром, могла привезти всю банду до автокінотеатру, дозволивши їм сховатися в кузові своєї машини. А я почувалася своєю серед «дорослих дівчат» — втаємниченою в їхні вибрики. Вони вбирали мене у форму команди, а Джинні робила мені зачіску. На шкільних зібраннях я була справжньою зіркою: вибігала в маленькому блакитному костюмчику наприкінці виступу чирлідерок, завершуючи його фірмовим рухом, якого мене навчили дівчата. Я була в цілковитому захваті від публічних виступів. Мама також тішилася.

Тато тоді працював у рекламному відділі журналу Roswell Daily Record. Щоранку він залишав мамі пачку цигарок і один долар, який мама витрачала на велетенську Pepsi, яку цмулила цілісінький день. Тато прагнув успіху, тому тяжко працював, а відпочивав часом ще тяжче. Він любив випити з одним із братів, після чого вони мали звичку братися до бійки. (Не забуваймо: їм було по двадцять.) Тато часто приходив додому добряче потовченим. Він любив битися й любив спостерігати, як когось гамселять. Коли я була маленькою, тато брав мене на місцеві боксерські поєдинки. Пригадую, мені було три, я стояла в кріслі, спостерігаючи, як двоє дядьків духопелять один одного. Так я проводила час із татусем.

Мої батьки мали, так би мовити, вільні взаємини з правдою. Тато, здається, щиро радів, коли йому вдавалося обкрутити когось довкола пальця. Він міг, сплачуючи рахунок, запропонувати касирові кинути монетку й заплатити «подвійну суму або нічого». Така була його азартна натура, він завжди намагався ризикнути й мати з усього зиск. Тоді я не могла цього пояснити, але татова нерозсудливість бентежила мене. Я перебувала в постійному напруженні, очікуючи, що хтось нам помститься. Пригадую, як в наші двері несамовито грюкав якийсь дядько, як я страшенно перелякалася, та й не лише я. Мабуть, це був один з тих, кого обдурив мій батько. А може, просто переспав з його дружиною.

Коли народився мій брат Морґан, мені було майже п’ять і я відчула, що маю його захищати. Він був такий гарненький, що його завжди приймали за дівчинку. Морґан ріс вередуном, і мати виконувала всі його примхи. «Просто дай йому те, що він просить!» було її незмінною мантрою. Якось ми дуже довго їхали до тітки в Толедо, Морґанові було близько двох років. Батьки дали мені пляшку пива, і я частувала малого всю дорогу. Що й казати, коли ми приїхали, Морґан вже не верещав.

Не скажу, що я була зразковою сестрою, адже зазвичай називала брата Дупою. (Одним з улюблених знущань було впіймати його, пукнути в долоню і притулити йому до носа.) Утім я від початку відчувала, що маю наглядати за ним — за нами обома, бо наші батьки не були найтурботливішими. Одного разу, коли Морґан стояв на спинці дивана, витріщаючись у вікно і підстрибуючи, я сказала мамі: «Він впаде і заб’ється!». Звісно, він гепнувся. Я намагалася його зловити, схопила навіть, але мені забракло сили його втримати, і він таки розпанахав собі голову об журнальний столик. Далі все було як у кіно: мама кинулася до нього, загорнула його закривавлену голову в рушник і ми помчали до лікарні. Морґан дістав перелом черепа і ще довго скидався на чудовисько Франкенштейна.

Невдовзі після народження брата ми подалися до Каліфорнії, це був перший із наших численних переїздів. Мама запідозрила, що тато скочив у гречку, тож зробила те, чого її навчила власна мама — забрала гульвісу подалі від «проблеми». Жінкам у моїй родині не спадало на думку, що чоловік-зрадник — це і є справжня «проблема».

Для більшості людей переїзд — серйозне рішення. Необхідність шукати новий дім, облаштування на новому місці, пошук нових лікарів, пральні, крамниць, школи для дітей. Люди зазвичай усе довго обмірковують, планують та готуються. В нас було інакше. Ми з братом підрахували, що відвідували щонайменше дві нові школи на рік. Я не відразу усвідомила, що не всі так живуть. Коли я чую, що хтось має друзів ще з дитсадочка, то просто не можу уявити, як воно.

Нас, малих, до таких змін ніяк не готували. Спершу з’являлося відчуття, ніби щось коїться, а тоді ми й озирнутися не встигали, як знову вирушали в дорогу. Дуже часто переїзд пояснювали як необхідність: тато був таким гарним фахівцем — і це чистісінька правда — що інша газета в іншому містечку дуже його потребувала. І родина мала його підтримувати. В дитинстві переїзди не видавалися чимось складним. Це був наш спосіб життя, та й годі.

В 11 років я знову потрапила до лікарні через нирки — відразу після чергового роману мого батька. Звісно, тоді я не усвідомлювала, що тато зраджує мамі, але мені спадало на думку, що, можливо, цими запаленнями моє тіло реагувало на те, що відбувалося в нас удома. Моя хвороба не зарадила проблемам батьків, але, поки вона тривала, тато знову зосередився на сім’ї.

Тоді видавалося, що все почало налагоджуватися: ми повернулися до Розвелла, жили на ранчо з трьома спальнями, я мала свою кімнату і ліжко з рожевим балдахіном. Морґан жив у кімнаті з татовим молодшим братом Джорджем. (Джордж мешкав разом із нами, відколи мені виповнилося п’ять. Хоча моя сім’я й мандрувала як те перекотиполе, батьки взяли Джорджа без жодних роздумів, коли померла татова мама. Він був мені як старший брат.) Ми подружилися з чотирма дітьми, які жили через дорогу, й увесь час тусувалися то в їхньому, то в нашому домі. Це вперше ми пробули на одному місці так довго, що аж завели друзів, про яких я досі згадую.

Одного дня дорогою зі школи я відчула дивний жар в усьому тілі. Шкіра на животі та щоках почала натягуватися від набряку. Я забігла до вбиральні й зазирнула в трусики, щоб перевірити, чи все там гаразд, але виявилося, що цього разу набрякло все тіло.

У католицькому шпиталі святої Марії у Розвеллі про мене дбали медсестри. Я хутко призвичаїлася до розпорядку: вони вимірювали обсяг сечі та брали кров на аналіз двічі на день.

Так склалося, що саме в той час Морґанові зробили операцію на спинній грижі і нас розмістили в одній палаті. Я була експертом з лікарняного життя, тому керувала братом, поки ми перебували в шпиталі. (Щоправда, ми сперечалися, що дивитися по телевізору, а це було, між іншим, ще до появи пультів, тому, щоб переключити канал, ми мусили викликати медсестру. Морґанові було байдуже, а я непокоїлася через свій статус найліпшої пацієнтки у світі. Тож, коли брата виписали, це мене не засмутило.)

Повернувшись до школи, я регулярно здавала аналізи і мене постійно викликали до директора, який перевіряв, чи мала я із собою передобідок. Мене так роздуло на стероїдах, що однокласниця подумала, ніби я сестра Демі. Я вже не почувалася особливою, як у лікарні, мені було ніяково через свій новий вигляд. Не хотілося, щоб мене такою бачили.

Тому я з полегшенням сприйняла звістку про черговий переїзд. Моя мати, як виявилося згодом, знайшла руде волосся в батькових трусах, тому вдалася до звичного способу вирішення цієї проблеми. Цього разу ми поїхали ще далі — через усі Сполучені Штати, до містечка Кенонс­бурґ, штат Пенсильванія.

Оце вже була не абищиця. Батьки посадили нас із хлопцями та повідомили про переїзд, що надало всій справі неабиякої ваги. Ми навіть найняли вантажівку. Пам’ятаю, як до неї запихали наші ліжка, зелений диван, маминих керамічних куріпок і той журнальний столик, об який розбив голову Морґан. Коли ми все спакували, виявилося, що місця в кабіні на всіх не вистачить. Мама напівжартома запропонувала мені всістися на килимок біля її ніг. Я так і зробила: застелила підлогу ковдрою, поклала подушечку і зробила собі невеличку печерку. Це було весело.

Поїздка була дуже довгою, зокрема, через хуртовину, таку сильну, що тато мусив з’їхати на узбіччя, бо не бачив дороги. Я ж сиділа долі, найближче до грілки, і почувалася дуже затишно у своєму сховку.

КЕНОНСБУРҐ ВІДРІЗНЯВСЯ ВІД Нью-Мексико чи Каліфорнії. Ми всі мали південноамериканський акцент, а тут люди говорили інакше****. (Моя мама взагалі все життя мала дуже виразну південну вимову; Морґан чудово пародіює, як вона замовляла «Тую велику колу і шаверму», тобто шаурму.) Найтяжче було братові, він був неговіркий і постійно вигрібав через свій акцент. Я була нахабнішою і жорсткішою. До всього нового я ставилася як детектив, тобто відразу аналізувала ситуацію: як тут все заведено? Що подобається людям? Хто мої потенційні спільники? Чого варто остерігатися? Хто наділений владою? І, звісно, найголовніше — як мені стати своєю? Я намагалася розгадати код, з’ясувати, як маю діяти. В подальшому ці навички стали мені у пригоді.

Ми оселилися в одному з міських будиночків у пагористій місцевості зі ставком, що замерзав узимку, отже, могли ходити на ковзанку. Морґан навчився кататися на велосипеді, я була вже одинадцятирічною і любила гімнастику. В мене щойно почався період статевого дозрівання і я мріяла про появу грудей. Щоночі, лежачи у ліжку, я буквально молилася, щоб вони виросли.

Я більше не була дитиною, та мама наполягала, що нам потрібна нянька, щоб наглядати за мною і Морґаном. Вона найняла старшу сестру моєї однокласниці — назвімо її Корі — а та була значно розвиненішою за мене. Я образилася, коли Корі прийшла до нас, а наступного ранку вона долила оливи у вогонь, виголосивши на весь шкільний автобус, що «Демі ще потрібна нянька». Досі відчуваю той пекучий сором, що пронизав моє тіло. Я почувалася такою безпорадною. Та хіба я могла дозволити якійсь дівасі зіпсувати мої шкільні роки? Мені терміново потрібен бойфренд!

Я обрала блакитноокого, патлатого блондина Райдера і дуже скоро танцювала свій переможний танок, прогулюючись із ним за руку по школі. Це було дійсно приємне відчуття.

ПОКИ Я ПЕРЕЙМАЛАСЯ ЗВИЧНИМИ дівчачими клопотами, в наших батьків геть усе зіпсувалося. Я не знаю, що спричинило погіршення їхніх стосунків, але тієї весни все почало розвалюватися просто на очах.

Одного вечора, випивши свої звичні шість жерстянок пива, тато вирішив почистити свій пістолет. Він не помітив, що в обоймі лишилася куля, пістолет вистрелив, куля зачепила батькове чоло і продірявила стіну. Всюди було море крові. Коли ми все відмили, мати посміялася з такої пригоди, хоча я впевнена, що вона перелякалася.

Якось уночі я прокинулася від стурбованих голосів і метушні. Батьки були у спальні, мама пручалася й кричала, а батько намагався втримати її на ліжку. Біля ліжка валялася пляшечка з жовтими пігулками. «Допоможи мені!» — крикнув тато, коли побачив мене коло дверей. Я підійшла, немов у трансі, не розуміючи, що відбувається, але з надр підсвідомості виринула думка: мама намагалася накласти на себе руки.

Я пам’ятаю, як діставала пігулки, які мати намагалася проковтнути, поки батько тримав її рот відкритим і керував моїми діями. Щось дуже глибоко в мені тоді зсунулося й більше ніколи не стало на місце. Дитинство для мене закінчилося. Я збагнула, що не можу покладатися на своїх батьків. Тієї миті, з рукою в горлянці моєї матері, що звивалася й брикалася, як дика тварина, я стала тією, хто, на думку батьків, мав допомагати їм долати цей хаос.

* Амбліопія, або «ліниве око», — ослаблення зору, зумовлене функціональними розладами зорового аналізатора.

** Пекан, або карія іллінойська, — деревна рослина родини горіхових.

*** Торговельна марка американського виробника одягу Levi Strauss & Co, що спеціалізується на пошитті джинсового вбрання. Levi’s вимовляється англійською як лі-вайс з наголосом на останньому складі.

**** Авторка наводить приклад використання південноамериканського «y’all» на позначення «ви всі» на противагу «y’uns» шотландсько-ірландського походження, що характерне для західнопенсильванської англійської.

РОЗДІЛ 2

Був початок сімдесятих, і моя мама зробила те, що почали робити всі, — пішла до психотерапевта. Вона хотіла отримати професійну допомогу та зцілитися. Віднайти себе! Всеосяжна енергія руху за права жінок сповнювала культурний простір того часу, мама подружилася із сусідкою-феміністкою, від якої перейняла базові уявлення та деякі гасла феміністичного руху. Та через нестабільний психічний стан мама була вразливою до всього: після перегляду фільму «Екзорцист» стала дуже набожною. Вона водила мене до костелу, де лунала музика Джорджа Гаррісона і танцювали люди в строкатих балахонах. Мама намагалася збагнути, хто вона є. Іноді я «випадково» чула, як вона на кухні звіряла сусідці свої прикрощі. (Я весь час підслуховувала, і батьки жартували, що я «силувалася почути кожен пук». Утім тепер я розумію, що намагалася розпізнати чергову халепу. Мати щойно намагалася себе вбити, і я мусила бути на сторожі.) Вона скаржилася на злидні свого дитинства. Її родина була такою бідною, що одного Різдва вона знайшла свою ляльку, загорнуту як подарунок, просто в новому вбранні. Для неї та лялька символізувала вбогість її батьківського дому — нестачу грошей, недоїдання, брак уваги. Я багато разів чула цю історію.

Після усіх цих подій у нашій сім’ї відбувся невеликий перерозподіл сил. Мама роками зносила татові зради і залежала від нього фінансово й емоційно. Та тією спробою самогубства вона відвоювала собі трошки влади — продемонструвала татові, що таки може його покинути. На жаль, і нам, своїм дітям, вона показала, що здатна нас залишити.

Моя мати повторювала історію своїх батьків. Її перший хлопець був такий же гульвіса та дебошир, що й мій тато. Маминому татові, Біллу Кінґу, мій батько не сподобався, втім вони мали багато спільного. Дідусь був галантним бабієм і крутієм, а ще грав на контрабасі в кантрі-гурті. Він був міцним горішком: одного разу, коли йому допік зубний біль, а грошей на дантиста не було, він пішов у ванну і лезом вирізав собі зуба. Його смерть була безглуздою: після нічної пиятики він врізався у вантажівку, яка розчавила його машину. Дідові відірвало голову.

Коли це сталося, мені було десять. Пригадую його імпозантним сивим чоловіком, гарним і міцним, із сильними, забрудненими мастилом руками. Він мав невелику заправку, де ми любили бавитися. Та, коли мама була малою, дід довго був безробітним після травми хребта. Бабуся мусила утримувати його з трьома доньками — моєю мамою, Біллі та Керолін. Не про таке життя мріяла моя бабуся. Зростаючи у сім’ї протестантів-п’ятдесятників на кордоні Техасу та Нью-Мексико, вона єдина закінчила старшу школу і мріяла про вищу освіту. Утім усе склалося інакше: Марі стала молодою дружиною і матір’ю, яка працювала повний робочий день, щоб прогодувати сім’ю.

Моя мати гадала, що бабуся постійно відсутня, бо не любить її. Джинні була худющою, хворобливою дитиною, яка так і не позбулася відчуття занедбаності — їй завжди бракувало грошей, любові, і вона повсякчас поринала в ці спогади. Матері ніколи не спадало на думку, що бабуся просто не мала змоги ростити її по-іншому. Вона була прив’язана до блудливого чоловіка, заради якого відмовилася від своєї мрії, мусила забезпечувати родину й доглядати трьох доньок.

Моя бабуся Марі була найнадійнішою дорослою людиною в моєму житті. Вона зростала на фермі в містечку Еліда, штат Нью-Мексико, була працьовитою та надійною. Та, попри всі її гарні риси, вона навчила мою матір доволі дивних способів боротьби із труднощами. Щоразу, коли дідусь скакав у гречку, він запевняв бабусю Марі, що у всьому винні жінки. Одного разу він переконав бабусю, що їм слід переїхати, тож вони подалися до Ричмонда, штат Каліфорнія, де й народилася моя мати. Згодом вони повернулися до Розвелла. Якось, прийшовши раніше зі школи, дванадцятирічна Джинні застала свого батька в ліжку з дружиною його брата. Він нагримав на неї за те, що заскочила їх. До того моменту батько був для Джинні осередком безпеки, вона його обожнювала. Та після того випадку їхні взаємини вже такими не були.

ОДНОГО СПЕКОТНОГО ЛІТНЬОГО пообіддя в Кенонс­бурґу Джинні радісно повідомила мені, що я маю хутенько зібрати речі. Вона запхала нас із Морґаном у машину і завезла до готелю з облицюванням зі світлого дерева, там було чисто і дуже світло. Там мати нам повідомила, що ми тепер житимемо тут, бо вона покинула батька заради свого психотерапевта Роджера. «Ми закохалися одне в одного», — пояснила вона. Роджер платив за готель, і незабаром ми мали переїхати з ним до Каліфорнії, де він планував збудувати дім зі скла. Мама навіть показала нам креслення.

То була чудова промова. Однак вона не надто переймалася нашими почуттями з приводу їхнього розлучення. Нас з Морґаном охопили біль і збентеження.

Роджер був високим, білявим, блакитнооким хлопцем з півночі Каліфорнії в окулярах у металевій оправі. Очевидно, він був з тих психотерапевтів, що не надто переймаються професійною етикою. Він призначав матері заспокійливі й стимулювальні препарати, та я сумніваюся, що вона дотримувалася графіка чи дозування. Пігулки в поєднанні з алкоголем, яким вона їх запивала, зробили її геть непередбачуваною.

Мати зійшлася з Роджером, а ми жили то з нею у готелі, то з татом удома. За кілька тижнів тато повідомив, що бере нас у мандрівку. Ми вирушили до Огайо, до тітки й дядька, які мешкали в Толідо. От тільки мамі він нічого не сказав. Для неї ми просто зникли. (Уявляю, яку безпорадність і паніку вона мала тоді відчути.) Тато сказав родичам, що мати покинула нас і втекла з Роджером і що він гадки не має, де її шукати. Тітка й дядько йому повірили. Ми з Морґаном так звикли до всіляких коників, що не надто дивувалися, чому Джинні не хоче довідатися про наші справи. Тітка з дядьком намагалися нас розрадити: взяли нас зі своїми дітьми на екскурсію до штаб-квартири радіошоу Grand Ole Opry* в Нешвіллі, штат Теннессі. Для мене головною зіркою була Мінні Перл**, з капелюшка якої завжди звисав цінник.

Звісно, тепер, у добу новітніх технологій, таке зникнення не вдалося б уладнати, але в 1970-ті зникнути було нескладно. Тато був у цьому свого роду профі. Коли ми жили десь доволі довго і поштою починали надходити несплачені рахунки, він на конвертах біля свого імені приписував «одержувач помер» і відносив їх назад на пошту. Пригадую, як він придбав у мережі універмагів Sears мікрохвильовку — тоді це була дивовижа. Він змусив Морґана підписатися за одержання, коли прилад привезли. Потім він повідомив Sears, що не платитиме за мікрохвильовку, бо підпис дитини не має юридичної сили. Батько постійно вдавався до подібних схем, словом, був креативним хлопакою. Якби хтось з моїх батьків застосував свій розум як годиться, то досяг би великого ус­піху. Та вони не вміли піти правильним шляхом. До того ж стільки сил змарнували на самознищення чи знищення одне одного…

Того літа в Толідо мій тато й гадки не мав, що з нами робити. Він, звісно, нас любив, та викрав не тому, що боявся, що Джинні забере нас до Каліфорнії й ми більше ніколи з ним не побачимося. Припускаю, вся ця справа з розлученням і викраденням була черговим змаганням за владу на нескінченних американських гірках любові-ненависті моїх батьків. Цього разу раунд виграв батько: наприкінці літа випросив у мами прощення і ми втрьох повернулися до Пенсильванії.

Тепер все мало бути інакше. Ми переїхали до більшого будинку в іншому містечку штату — в Шарлерої, що за 50 кілометрів від Піттсбурга. Сучасний, просторий дім кольору авокадо, з високими стелями та новою блискучою технікою, від якої мама була у захваті. Правда, потрібно було полагодити труби, але тато на цьому знався: він задував цигарковий дим у труби в підвалі, а Морґан, сидячи у ванній кімнаті й дивлячись, звідки виходить дим, говорив йому, які труби були для гарячої води, а які — для холодної.

Цей будинок, здається, найбільше відповідав маминому уявленню про справжнє життя. На відміну від своєї матері, Джинні бажала для себе традиційної ролі вродливої дружини та матері в красивому будинку, яку обожнюють діти і чоловік. І наш дім завжди був красивим, хоч де ми жили. Мама хутко наводила лад і красу: шила штори, пересувала меблі та розставляла всілякі дрібнички, що купувала в Home Interiors***, створюючи затишну домашню атмосферу та відчуття, що ми мешкали там роками. Але у зеленому домі, як ми з братом його називали, вона себе перевершила. Той дім був уособленням її мрій. Мені навіть дозволили завести цуценя. На жаль, воно наклало купку перед татовою шафою, за що він відшмагав мене паском. (Та я не плакала. Я ніколи не плакала, хоч би що відбувалося.) Цуценя повернули.

Утім переїзд до Шарлероя нічого не змінив. У новому помешканні розігрувалися ті самі сцени. Денні грав у азартні ігри й пиячив. Він чудово грав на більярді й, коли йому щастило, переконував якогось дурня поставити проти нього, запевняючи, що обіграє його з одним заплющеним оком. Тоді Денні зав’язував «ліниве» око, яким і так ледь бачив, і починав викачувати з тюхтія гроші.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.