На Далекому Заході ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN978-617-12-7196-8(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

ПерекладачВолодимир Верховень

ПередмоваВероніки Давидової

Оформлення серії Михайла Курдюмова

ХудожникиАндрій Печенізький, Галина Печенізька

Сальґарі Е.

С16 На Далекому Заході : роман / Еміліо Сальґарі ; передм. В. Давидової ; пер. В.Верховеня ; худож.А. Печенізький, Г. Печенізька. — Харків : КнижковийКлуб«Клуб Сімей­ного Дозвілля»,2019. — 240 с. —(Серія «Бібліотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2).

ISBN 978-617-12-6279-9

Один з найвідомішихі найцікавіших романів Еміліо Сальґарі! Усі чули про Яллу — хоробру та нещаднувоїтельку. Вона очолила індіанське плем’я тоді, коли білі люди прийшли на її землю. Кажуть, колись Яллу зрадив її коханийДеванделль. І тепер вона мріє лише про помсту. Єдина надія Деванделля на порятунок — його давній друг Джон Мексім та двійко шибайголів на ім’я Гаррі та Джордж. На приятелівчекають екзотичні мандри й небезпечні сутички… Саме тут, на Далекому Заході, у краї вільних і хоробрих людей, розпочинаються надзвичайні пригоди.

УДК 821.133.1

©DepositPhotos.com /lia­nella, Makc76, mannaggia,обкладинка, 2019

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля»,видання українськоюмовою, 2019

©Книжковий Клуб«КлубСімейного Дозвілля»,художнє оформлення,2019

Піонер італійського вестерну

Шанувальникам пригодницького жанру напевно знайоме ім’я італійського письменника Еміліо Сальґарі. З-під пера цього справді неперевершеного майстра історичного авантюрного роману вийшло понад дві сотні творів, переважно об’єднаних у цикли з тими самими персонажами. Сальґарі писав про піратів і скарби, про індіанців і мисливців, про Індію й Африку, про Карфаген і Сибір, а серед прихильників його творчості були Федеріко Фелліні, Умберто Еко, Че Ґевара і Ґабріель Ґарсія Маркес.

Роман «На Далекому Заході», що пропонується до вашої уваги, побачив світ 1908 року і став першою частиною трилогії під назвою «Пригоди на Далекому Заході», присвяченої останньому етапу жорстокої боротьби білих колонізаторів і корінних мешканців Америки.

Дія роману розгортається 1863 року, в період Громадянської війни Півночі та Півдня. Але ця історія не про війну. Ця яскрава, захоплива, динамічна і гостроцікава оповідь про відважних відчайдухів, людей, які, ризикуючи життям, виконують свій обов’язок, вступаючи в боротьбу з непримиренним ворогом.

Описуючи знамените повстання індіанських племен — «священну війну червоношкірих проти блідолицих», — автор занурює читача в атмосферу американського Далекого Заходу тих часів, коли ще не було індіанських резервацій, коли білі скватери1ще не захопили владу над пограничними землями, коли розрізнені племена корінного населення Америки об’єдналися, щоб дати відсіч спільному ворогові, що зазіхнув на їхню територію. Тут історія любові невіддільна від історії ненависті, тут пристрасть породжує помсту, а шляхетність обертається зрадою. Тут віра в перемогу приносить поразку, а безнадійні, здавалося б, ситуації виявляються рятівними.

Сам автор присвятив цей роман «тіням минулого» — їхнім подвигам і безчестю, їхній любові й ненависті, бідам і радощам, перемогам і поразкам. Він спробував розповісти своїм читачам правдиву історію освоєння Далекого Заходу, з її характерними подіями — драматичними, іноді фатальними, непересічними і типовими, сумними й радісними, величними й безславними. Він зумів передати ту атмосферу, що панувала тоді на далеких землях американських прерій і Скелястих гір, зумів відродити й вдихнути життя в образи постатей, які, здавалося, назавжди відійшли в небуття… Сальґарі не робив поділу персонажів роману на відверто негативних і позитивних; він прагнув наділити кожного з них душею і пристрастями, які й ставали основною рушійною силою, що спонукала їх до шляхетних або ницих учинків.

Гостросюжетний роман Сальґарі про непримиренну боротьбу червоношкірих із блідолицими сповнений захопливих пригод, запаморочливих гонитв і смертельних сутичок. Цей твір про вірність і честь, жорстокість і милосердя, шляхетність і зраду, силу духу і слабкість тілесну, просякнутий неповторним колоритом Далекого Заходу. Колоритом, відтвореним завдяки глибокому знанню автором історії. А яка його історія? Що відомо читачеві про цього «італійського Жуля Верна» з невичерпною фантазією, разючою працьовитістю і блискучим талантом?

Еміліо Карло Джузеппе Марія Сальґарі народився 1862 року у Вероні. Романтичний юнак завжди мріяв стати моряком, аби на власні очі побачити невідомі краї, сповнені таємниць і скарбів, безмежні простори океану, відчути неповторну привабливість далеких мандрів. Він закінчив морехідне училище і влаштувався моряком на судно, що курсувало біля берегів Італії... Звісно, цих вражень палкій уяві молодого Еміліо було замало, тож він вирішив придумувати те, чого сам побачити не зміг.

Своє перше оповідання він написав у двадцять один рік, і відтоді до кінця свого життя, а помер письменник 1911 року, не припиняв створювати свій власний — чудовий, небезпечний і неповторний — літературний світ.

Як палкий прихильник творчості Жуля Верна Еміліо Сальґарі вирішив присвятити себе історико-пригодницькому жанру. Подібно до свого кумира, він писав про таємничі острови, відчайдушних піратів, морські подорожі… Бурхлива фантазія Сальґарі не знала меж: він придумував не лише сюжети романів, а й власне минуле. Жодного разу не покинувши берегів Адріатики, він так переконливо й докладно описав свої подорожі Далеким Сходом, морські походи південними морями, мандрівки американським Заходом і африканськими країнами, що читачі не могли не повірити в їхню достовірність. Та попри ці містифікації (чи завдяки їм), його твори здобували дедалі більшу популярність у читачів: захопливі історії про корсарів, індіанців та мандрівників не могли не привернути увагу якнайширшої читацької аудиторії. Ім’я «італійського Жуля Верна» стало відоме далеко за межами його рідної Верони.

Проте приголомшливий літературний успіх не приніс письменникові фінансового й особистого добробуту, на який він так сподівався, а по-справжньому трагічна доля Еміліо Сальґарі — без жодних містифікацій — могла б стати основою для не менш захоп­ливого роману його літературних послідовників…

Відколи з-під пера великого майстра пригодницької літератури вийшов останній твір, минуло понад сто років. Але й нині, через століття, мільйони читачів знову й знову охоче поринають у цей яскравий, захоп­ливий і дивовижний світ, що його створив для них мрійливий романтик — Еміліо Сальґарі.

Частина перша. Тіні минулого

Я там побував зовсім недавно, тож добре пам’ятаю характерні сцени повсякденного життя, обличчя людей, яких там зустрів, їхні голоси і жести.

Я побачив силу-силенну залізниць із вагонами потягів, напхом напханими пасажирами й вантажами, що їх сюди-туди — із заходу на схід і назад — тягають величезні локомотиви.

На станціях стримлять угору елеватори, до яких восени після жнив фермери з поблизьких господарств звозять мільйони пудів добірної пшениці. Цілі стада породистої худоби відпроваджувано звідси на знамениті чиказькі бійні.

Повсюди — людські мурашники: ще десять років тому нікому невідомі, а нині чудові комфортабельні містечка з бурхливим, суто американським життям, що вирує в них, із солідними газетами, музеями й університетами, готові позмагатися з визнаними культурними центрами Європи.

Мені траплялося бачити величезні фабрики й заводи з потужними машинами та верстатами, що з них деякі урухомлювано за допомогою пари, а інші — електрики. Ген попід хмари з їхніх тонких цегляних труб виповзає клубками рудувато-чорний дим, а в повітрі висить їдуча кіптява, що товстим шаром пилу вкриває листя дерев і траву навколо. На багато миль довкола здригається земля від могутніх ударів тисячотонного молота, що кує залізо й штампує сталь.

Численними шосе, що, здається, оперезали цілу землю, мчать лискучі автомобілі, залишаючи позаду себе хмари з вихлопних газів і пилу.

Над нестримними потоками і глибокими проваллями понавішувано сплетені з тонкого металу містки, а небом іноді пропливає велетенська голка з платформою під нею — керована повітряна куля.

Уночі вулиці міст і містечок залиті яскравим електричним світлом, джерелом якого стали упокорені людською волею водоспади.

Я бачив стрімкі, бурхливі річки — водні артерії Далекого Заходу, якими нині курсують пароплави і сплавляють ліс.

Я побував і в тих лісах, де аж кипить робота: будуються лісопильні й цілі заводи для будівельного виробництва, крізь гущавину й нетрі прокладено залізничні колії, якими з лісу вивозять уже готові будиночки.

Побував я і в горах, які й досі намагаються чинити опір свавіллю людини; на перший погляд здається, ніби природі вдалося оборонити тут свою свободу. Проте це лише ілюзія: глибоко в надрах копошиться рудокоп, скелі прохромлюють тунелі із залізничним полотном, а над скелястими урвищами висять телеграфні дроти.

І ще — я бачив індіанців.

З’юрмившись на перонах станцій, вони очікували прибуття чергового потягу зі щедрими пасажирами, жебрували або приторговували жалюгідними фабричними дрібними виробами, походженням із Чикаґо та Бостона, видаючи їх за витвори індіанських скво2. Нащадки колишніх гордих повелителів Далекого Заходу тепер продавали фабричні луки, стріли, мокасини й томагавки.

Їх, колишніх господарів цілого материка, представників непокірного, волелюбного індіанського народу, з «доброї» волі американської влади тепер зігнано в резервації, на жалюгідні клаптики майже безплідної землі, колись цілковито їхньої. Тут нащадки гордих апачів, сіу, чорноногих і делаварів відвідують народні школи, зубрять таблицю множення і сліпають над мудрованою англійською граматикою.

Мені траплялися люди, про яких я спершу думав, що вони трапери3 — ті шукачі пригод, які колись ризикували життям, пробираючись у найвіддаленіші місця Далекого Заходу.

Але вони виявилися не тими траперами, що про них пишуть старі романи; це були безжальні мисливці, які промишляли тим, що винищували залишки дивом уцілілих бізонів, яких іще подекуди можна було подибувати в преріях.

Зустрічав я й цілі каравани переселенців — але не колишніх сміливих скватерів, які колись із рушницями й сокирами в руках освоювали нові землі Америки. Сучасні переселенці — це збіглі з Європи білі раби, гнані голодом, згодні на найважчу роботу на шахтах, заводах і безкраїх полях земельних магнатів Далекого Заходу.

Такі картини цього романтичного краю постали переді мною зовсім нещодавно, мало не вчора.

Я відчув глибокий сум і збентеження.

І нехай хтось із захватом тішиться скупченнями потворних жител, високими трубами, що димочадять під небом, безліччю автомобілів, натовпами закіптявілих рудокопів, виснаженою землею, рестораціями, кінематографом, електрикою, газетами, фабриками, елеваторами — одне слово, усім тим, що зветься цивілізацією.

Мені ж на це дивитися нестерпно важко.

Бо я добре пам’ятаю, якими були ці землі давніше, колись. Занадто добре пам’ятаю.

За тих часів у степах бродили стадами величезні бізони і табунами — дикі мустанги. Там у своїх поселеннях жили індіанці, які ще вважали себе володарями безкраїх просторів родючої землі, горді воїни з палаючими очима, які не схиляли голови ні перед ким.

Я пам’ятаю період безжальних кривавих сутичок, коли Штати щосили намагалися підкорити волелюбних червоношкірих. До чого призведе ця боротьба, було зрозуміло вже тоді.

У ній зіткнулися два світи: один — світ мисливців і кочівників, людей, які жили в гармонії з природою і самі були її частиною; другий — жорстокий світ індустріальної культури, що безжально підкорює і грубо ґвалтує цю природу.

І перший світ корінних жителів Північної Америки програв свою битву зі світом янкі.

Це був час жорстокої, відчайдушної й драматичної боротьби, яка стерла з лиця землі цілі племена індіанців. Вони вимерли, як і стада бізонів, тож пам’ять про них збереглася тільки в легендах.

Та іноді про те, що тут колись жили червоношкірі, нагадують дивом уцілілі незвичні назви річок, ущелин, струмків та пагорбів, а мешканці жалюгідних селищ у резерваціях зовсім не схожі на тих відчайдушних і хоробрих індіанців, які колись так героїчно боролися за свою незалежність.

Лише високі кургани, під якими спочивають загиблі в жорстоких боях звитяжні вожді індіанців, нагадують про їхні криваві війни з блідолицими.

І в моїй пам’яті постає той колишній Далекий Захід, яким він був у пору моєї юності. Я ніби бачу печальні тіні воїнів останньої великої битви червоношкірих проти янкі. Ніби чую їхні голоси, що глухо лунають із закинутих могил. Мене оточують примари минулого...

Не так давно ці примари були живими людьми із плоті й крові. І я знову згадую все пережите і почуте, мимоволі подумки занурюючись у минуле, яке неможливо забути.

І хай це минуле живе лише в уяві. Хай більше не залишилося живих свідків тієї війни і навіть напоєні кров’ю землі, де вона бушувала, стали іншими — легенди зберегли їхні імена.

Я присвячую свою розповідь тіням минулого — їхнім подвигам і ганьбі, їхній любові й ненависті, їхнім бідам і радощам, їхнім перемогам і поразкам — усьому тому, що безслідно зникло і більше ніколи не повернеться…

Я розповім вам правдиву історію освоєння Далекого Заходу.

Ущелина Смерті

— Здається, неспокійна нині буде в нас нічка! — зауважив високорослий м’язистий чолов’яга років сорока з гаком у мундирі офіцера Федеральної армії.

Це відомий в армії полковник Деванделль звертався до членів свого невеликого, нашвидку зібраного загону. Більшість із них була ковбоями, і лише чверть — солдатами прикордонних військ регулярної армії.

Коли з’ясувалося, що індіанці готують напад на селища білих поселенців, полковникові було наказано терміново вирушити зі своїм загоном до знаменитої розпадини гірського пасма Ларамі, відомої як Ущелина Смерті.

— Поспати нам точно не доведеться. Нападу індіанців, скоріш за все, слід чекати з ущелини, тож наказую всім триматися разом! — сторожко роззирнувшись навсібіч, мовив полковник.

Досвідчений солдат, який за свою військову кар’єру побував у бувальцях, провівши півжиття у битвах і походах, — спершу на території Мексики, а потім на землях Далекого Заходу — не помилився: ніч і справді видалася неспокійною.

Над гірським пасмом, що тяглося від Вайомінґа до кордонів Колорадо, нависли важкі грозові хмари, раз по раз було чутно виляски грому. І скоро з неба хлинули потоки дощу, та з такою силою, що навіть вартові покинули свої пости й поховалися у фургонах.

Вартувати залишилися двоє молодих солдатів — брати Гаррі та Джордж. Обидва були траперами, і до того, як пристати до загону Деванделля, часто супроводжували каравани переселенців або ж доставляли термінові донесення, бувало, й за гіршої погоди, тож їх важко було налякати громом і зливою. Утім від крижаної зливи вони все ж сховалися під виступом скелі.

— Ну що, Гаррі, видно бодай щось? — спитавДжордж — вродливий, смуглявий, як метис, із блискучими очима.

— Нічогісінько, брате! — відповів Гаррі.

У спалахові блискавки на мить окреслилося його обличчя — таке ж смугляве, як у брата, з такими ж блискучими очима. Вони були достоту схожі між собою, проте Гаррі здавався на вигляд старшим за Джорджа: був вищий на зріст, мускулистіший і ширший у плечах.

— Мені здається, той індіанець, який уже тричі поривався вискочити з ущелини, скориставшись грозою, все ж спробує прослизнути повз наш табір. Напевно, йому наказано доставити важливе донесення бунтівним племенам, — зауважив Джордж.

— А мені здається, брате, що він дістане від мене добрячу порцію свинцю, якщо тільки спробує це зробити! — відповів Гаррі й додав загрозливо: — Хай тільки спробує, я йому покажу!

— Але ж чеєни свинцю не бояться, і ми обидва це чудово знаємо!

— Слушно кажеш! Моя рушниця, як видно із зарубок на приклáді, забрала життя вже в десятка червоношкірих, але, їй-богу, ці індіанці б’ються, як скажені, хоча й лізуть просто на кулі!

— Атож! У мене на приклáді всього сім зарубок, а на додачу — дві на тілі, і вони дуже повільно гояться! — відповів Джордж. — Пильнуй, брате! Полковник правду каже: бою нам не уникнути. Найменше, чого б хотілося, це з мисливця перетворитися на дичину!

— Нутром чую: цей бісів індіанець неодмінно спробує вилізти з ущелини ще раз. У спалахові блискавки я міг би його вкласти. Твій порох не відсирів? Якщо схиблю, вся надія на тебе!

— Я обгорнув карабін курткою, тож мій порох залишився сухим, — відповів Джордж. — Чорт забирай! Поглянь-но, що воно там? Невже вершник?

Яскравий спалах блискавки осяяв землю. Крізь пелену дощу й туману стало видно контури скель, зловісні кошлаті хмари, що швидко мчали по небу. Коли знову загуркотів грім, обидва солдати кинулися до виходу з Ущелини Смерті.

Раптом неподалік від братів на вузькій звивистій стежці над самою прірвою, немов привид, виник стрункий індіанський вершник у головному уборі з пір’я, під ним був чудовий баский кінь — білий, з густою довгою гривою. На якусь мить траперам здалося, що вершник не сам.

— Гаррі, стріляй! Стріляй же! — прицілюючись, гукнув братові Джордж.

Майже одночасно гримнули два постріли, й одразу ж від фургонів почулося тривожне:

— До зброї! Індіанці!

Влучні кулі траперів наздогнали прекрасного коня. Злетівши на диби і пронизливо заіржавши, він упав на землю, а вершника разом із ношею підкинуло вгору й виштовхнуло із сідла.

Вихопивши ножі, Гаррі й Джордж поспішили до індіанця, але той лежав нерухомо.

— Оточіть нас, хлопці, — велів Гаррі солдатам, які прибігли на звуки пострілів. — Решту я зроблю сам.

Він узяв ліхтарню і схилився над індіанцем.

Це був вродливий юнак років п’ятнадцяти-шістна­дцяти, зовсім хлопчик. Мав світлу шкіру, яка буває в метисів, і блакитні очі, яких не зустрінеш у чистокровних індіанців. Одягнений він був у візерунчасту хутряну куртку й вузькі шкіряні штани з розрізами нижче колін, оздоблені скальпами. Це по-своєму ефектне вбрання доповнювали мережані мокасини, а густе чорне волосся юнака стримував золотий обідок із пучком орлиного пір’я, що свідчило про шляхетне походження хлопця.

— Схоже, не проста птиця! — сказав Гаррі. — Голову даю на одруб, якщо цей червоношкірий — не синок котрогось із чеєнських вождів!

Тим часом молодий індіанець, уже зв’язаний ласо, ворухнувся і, люто кресонувши очима на Гаррі, сказав з гіркотою:

— Хуг! Орлиний зір у блідолицих!

Він спробував ослабити пута й тужливо подивився навкруги.

— Гаррі, глянь-но, схоже, цей індіанець був не сам, — сказав хтось із солдатів. — Ти ж у коня влучив, а він он яким лантухом із нього гепнув.

— Обшукайте все навколо, — наказав Джордж. — А ми тим часом відведемо цю «птицю» до полковника. Сподіваюсь, він ще не спить?

— Здається ні, — відказав один із солдатів. — Принаймні чверть години тому він у своєму наметі базікав з індіанським агентом4 Джоном Мексімом.

— Ходімо ж! — велів Гаррі. — А ви шукайте як слід! Мені теж здалося, ніби він щось тримав у руках — чи то ляльку, чи то дитину. Шукайте добре, хлопці!

Індіанець, очевидно, розуміючи марність опору, поводився спокійно, коли трапери роззброювали його, обшукували й вели в табір.

Посеред табору стояв високий конічний намет, усере­дині якого, сидячи під ліхтарнею, жваво розмовлялидвоє. Ймовірно, через грім і вітер вони не почули пострілів.

Це були полковник Деванделль та урядовий уповноважений на індіанських територіях Джон Мексім — обидва сильні, міцні янкі з виразистими рисами обличчя, засмаглі, майже як індіанці, типові шукачі пригод.

Підштовхнувши молодого полоненого вперед, Гаррі доповів:

— Нарешті ми його спіймали, командире! Клятий індіанець три ночі поспіль поривається вибратися з ущелини.

Полковник жваво підхопився на ноги й пильно глянув на молодого індіанця, який незворушно стояв перед ним із підкреслено байдужим виглядом.

— Ти хто такий? — спитав Деванделль.

— Нічний Птах, — просто відповів юнак, немов у цьому ефектному імені були відповіді на всі запитання.

— Ти чеєн?

— Навіщо питати? Хіба з одягу не видно?

— З якою метою ти намагався вийти з ущелини? — змінив тему полковник. — Хіба ти не знаєш, що ми воюємо з твоїм плем’ям, як і з племенами сіу й арапахо?

— Я мав доправити вождеві арапахо Лівій Руці його дочку Міннегагу.

— Брешеш! Ліва Рука ніколи не вчинив би так не­обачно!

— Хуг! Я воїн і мушу підкорятися наказам.

— А де дівчинка?

— Напевно, на дні Ущелини Смерті. Я випустив її, коли падав з коня.

— Ти віриш цьому, Джоне? — спитав полковник агента.

— Мені здається, він бреше, — відповів той. — По-перше, очевидно, що перед нами не чистокровний індіанець і навіть не чеєн, а метис, батько якого, найімовірніше, належить до племені сіу, а мати — біла полонянка. У нього блакитні очі, високе чоло й вилиці майже не випинаються. По-друге, на його шиї висить амулет від «воріт першої людини», що їх носять тільки воїни сіу. Тепер вам зрозуміло, що цей молодик просто водить нас за носа?

Полковник промовчав, із якимось прихованим хвилюванням дивлячись на полоненого, що своєю чергою залишався підкреслено незворушним.

Бувалий полковник Деванделль, який багато чого побачив за своє життя, раптом зблід і обтер із чола краплі рясного поту.

— Боже мій! — пробурмотів він.

— Що з вами? — спитав Джон Мексім здивовано. Він уперше бачив полковника таким схвильованим.

— Гадаєш, він метис? — насилу вичавив із себе полковник, здавалося, він відганяв якусь гнітючу думку. — І належить до племені сіу?

— Ставлю свій карабін проти вашого ножа, що так воно й є! — відповів агент. — Справа в амулеті. Таких не носять ні чеєни, ні арапахо.

— Отже, нам необхідно якось змусити його говорити!

— Легше сказати, ніж зробити. Червоношкірі відомі своєю ослячою впертістю: не захочуть говорити — нізащо не будуть.

Увесь час, поки вони перемовлялися, полонений індіанець незворушно мовчав і стояв спокійно. Ні, все ж один рух він зробив — зірвав із шиї зрадницький камінець і шпурнув його вбік.

Заглиблений у свої роздуми Деванделль кілька разів пройшовся наметом, потім ступив крок до полоненого і схопив його за руку.

— Скажи мені правду: ти чеєн чи сіу? — схвильовано спитав він.

— Я воїн, який вийшов на стежку війни з блідолицими. Цього досить! — відповів юнак.

— Мені треба знати, — наполягав полковник.

Нічний Птах знизав плечима і, здавалося, тепер уважніше дослухався до шуму дощу, ніж до полковникових запитань.

— Ти збираєшся відповідати, нещасний?! — вигукнув сприкрений Деванделль. — Хто твій батько?

Юнак трохи помовчав і відказав:

— Не знаю.

— А мати? Вона біла рабиня чи індіанка? З якого племені — сіу чи арапахо?

— Свою матір я ніколи не бачив.

— Це неможливо! — вигукнув полковник.

— Нічний Птах ніколи не бреше! — крижаним тоном промовив індіанець.

— Скажи бодай, якого ти племені?

— Тобі не все одно, блідолиций? Я схоплений ворогами і буду вбитий. Це війна. Присягаюся, що зможу гідно прийняти смерть.

— І ти більше нічого не скажеш мені?

— Ні!

— Що ж, тоді ти отримаєш по заслузі. Я не повірив жодному твоєму слову і за законами воєнного часу змушений тебе розстріляти.

На бронзовому обличчі індіанця не здригнувся жоден мускул.

— Справжній воїн не боїться смерті! — гордо відповів він. — Я відкрито вступив у війну з блідолицими, і Великий Дух віддав мене в твої руки. Я без страху зустріну кулі солдатів, бо виконував свій обов’язок. А ти виконуй свій.

Не встиг полковник відповісти на цю полум’яну промову, як при вході до намету почулися голоси, і в нього зазирнув один із солдатів.

— Командире, а пташечку ми спіймали, — сказав він і підштовхнув уперед індіанську дівчинку на вигляд років одинадцяти-дванадцяти, тоненьку й граційну, з бронзовим личком, правильними рисами обличчя і блискучими очима.

— Ще б кілька хвилин, і вона б сховалася в ущелину, — додав солдат, задоволений вдалою гонитвою.

Побачивши полонянку, Нічний Птах зблід і з досадою смикнув рукою.

Від пильного погляду агента не сховалася ні його блідість, ні цей мимовільний жест.

Виразно подивившись на застиглого індіанця, дів­чинка раптом вислизнула з рук солдата, що тримав її, і підійшла до Деванделля, з викликом дивлячись йому в обличчя.

— Ти тут за командира? — різко спитала вона. — Що блідолиці хочуть зробити з моїм другом, Нічним Птахом?

— Його розстріляють, — відповів полковник.

Гнів спалахнув в очах дівчинки, вона обернулася і з тугою й жалем подивилася на нерухому постать юного бранця.

Полковник торкнувся її плеча:

— Ти дочка Лівої Руки?

— Так! — відрубала дівчинка.

— Де твій батько?

— Сам у нього спитай!

— Твій друг — з племені сіу чи арапахо?

— Я знаю тільки, що він воїн!

Агент, який слухав цей допит, тихо вилаявся.

— Це справжні дияволята, — сказав він. — Поглянь на них — ще ж зовсім діти, а хоч розпеченим залізом їх катуй, правди не почуєш.

— Можливо. Але нам необхідно знати, чому цей червоношкірий так наполегливо намагався вибратися з Ущелини Смерті. Упевнений, що причини на те були дуже вагомі.

— Навіть якщо так, ви все одно не витягнете з них ні слова! Час уже з цим кінчати: хлопця розстріляти, а дівчинку посадити під арешт, — пробурчав агент, спокійно закурюючи люльку, немов ішлося про якісь дрібниці.

За роки служби полковникові Деванделлю не раз доводилося віддавати наказ на страту когось із полонених індіанських розвідників — це був звичний метод розправи з ворогами. Але зараз внутрішній голос збунтувався проти вбивства беззбройного юнака, майже хлопчиська. Намагаючись впоратися зі своїми почуттями, старий солдат розгублено мовив:

— Розстріляти можна, звичайно... Але я не думаю, що це правильно, Джоне. Я сумніваюся.

— Дурниці! — холодно відгукнувся агент. — Чи й не трудність — пристрелити отруйну червоношкіру змію! Вам що, є діло до цього індіанця?

Полковник помітно вагався.

— Не знаю... Зі мною таке вперше. Незвичайне почуття... Але я справді не хочу його розстрілювати!

— Таж вам і не треба цього робити, — сухо відповів агент. — Ви накажете, а інші виконають. Крім того, за законами війни ви не маєте права виявляти надмірну поблажливість до ворогів. Цей індіанець — ворожий розвідник, посланець бунтівників, тобто з ним розмова коротка. Проте якщо ви не готові прийняти рішення, я можу зробити це за вас: моїх повноважень достатньо для того, щоб замістити вас у разі потреби. Передайте командування мені, і вже за п’ять хвилин цей індіанець вирушить до прабатьків, а я з цікавістю на це подивлюся.

Замість відповіді полковник тільки досадливо махнув рукою.

Нічного Птаха вивели з намету, слідом за ним вийшов агент, докурюючи свою смердючу люльку.

Нічна гроза вщухла. Над землею клубочився туман, з-за хмари виринув яскравий місяць.

Солдати із загону полковника Деванделля були вже на ногах, жваво обговорювали захоплених полонених і сперечалися, коли саме розстріляють Нічного Птаха. Побачивши, як в’язня ведуть до ущелини, вони натовпом потяглися слідом, щоб не пропустити жодної деталі майбутнього видовища.

Нічного Птаха прив’язали до виступу скелі. Агент підійшов до нього і, не виймаючи з рота люльки, спитав:

— Ну що, надумав говорити?

Індіанський юнак зневажливо посміхнувся і кинув погляд на дівчинку, яку теж привели до місця страти.

На її напівдитячому обличчі застиг вираз зловісного спокою.

Шеренга з шести солдатів вишикувалася перед полоненим. Вони звели рушниці.

— Ходи звідси, дівчинко! — вийнявши з рота люльку, роздратовано гукнув агент Міннегазі. — Тобі тут не місце!

Щойно трапер Гаррі в пориві раптового жалю до дів­чинки узяв її за руку й відвів чимдалі, як гримнули постріли. Нічний Птах помер, не сказавши ні слова.

— Усі по місцях! — наказав агент.

Перемовляючись між собою, солдати попрямували до фургонів — і в ту ж мить з ущелини долинуло гучне іржання, після чого у світлі місяця, немов примара, з’явився прекрасний білий кінь.

— Що за чортівня! — скрикнув Гаррі. — Виходить, ми його не прикінчили?

На мить кінь застиг, з німим докором дивлячись на людей, ще раз тужливо заіржав і важко впав на землю мертвий.

Подія справила на всіх гнітюче враження. Солдати замовкли й поспішили до фургонів, а Міннегагу агент повів до полковничого намету.

Деванделль, глибоко замислившись, сидів на кинутому на землю сідлі.

— Порядок! — спокійно доповів агент. — Тепер нехай біси розбираються, ким був Нічний Птах — сіу, арапахо чи чеєном.

Полковник підвів на Джона Мексіма сповнений відчаю погляд.

— Усе-таки помер? — ледве чутно прошепотів він.

— Невже вам шкода його, містере Деванделль? Боже мій! Згадайте, скількох індіанців ми з вами відправили на той світ — не злічити! Що ж тепер ви так розхвилювалися? Яке вам діло до цього червоношкірого цуценяти? Я ще розумію, якби ви були місіонером — вони завжди де треба й не треба сльозу пускають і чіпляються до всіх зі своїми душоспасними балачками. Але ж ви солдат! Ми ведемо боротьбу з індіанцями не на життя, а на смерть, і хіба вони жаліють наших білих бідолах, коли ті потрапляють до їхніх лап? Ми, до речі, діємо набагато гуманніше — пристрелимо, і квит. Індіанці ж, перш ніж страчувати, прив’язують полонених до стовпа тортур і цілими днями знущаються з них і нещадно катують!

— Знаю, — глухо пробурмотів Деванделль. — Війна є війна. Але це хлопченя я хотів пощадити.

— Чому? — не зрозумів агент.

— Цього я не можу пояснити. Він так дивився на мене, немов зазирав прямісінько в душу. Він роз’ятрив її. І зараз мені здається, що я вчинив мерзенне вбивство, а не виконав обов’язок офіцера!

— Що за дурниці! — вигукнув агент. — Ви діяли за законами воєнного часу! Якщо мене не зраджує пам’ять, вам було наказано не брати в полон індіанських чоловіків. Отямтеся вже, їй-богу! Що ви розкисли, як панянка? Справу зроблено! А якщо вас замучила совість, то повідомте їй, мовляв, у всьому винний Джон Мексім, та й годі.

— Замовкни, Мексіме! — підхопившись на ноги, скрикнув полковник. — Знаю — і наказ, і обов’язок, і все інше. Але яка жахлива ця війна, Боже мій!

Трохи помовчавши, агент мовив:

— А от коня його справді шкода. Розкішний кінь! Я б за такого багато віддав. Та ці браві трапери підстрілили його як кролика! Не збагну, яким дивом він зміг так довго прожити зі смертельними ранами, та ще й підійшов до місця розстрілу... А яка дивна біла грива, а вся постава — велична й горда, шия, голова — чудові! Справді, шкода!

— Джоне, кінь був білої масті?

— Так, і значно більший за мустангів, на яких зазвичай їздять червоношкірі. Хвіст аж по землі стелився!

— Це ж Ред! Мій Ред! — раптом збуджено вигукнув Деванделль. — Передчуття мене не обдурило. Лихо не забариться! Час розплати близький! Обіцяна помста запізнилася майже на двадцять років, та все одно наздогнала мене…

Джон Мексім здивовано глянув на Деванделля:

— Що з вами, полковнику? Про що ви?

Але Деванделль усе бурмотів:

— Так! Якщо це Ред — а іншого такого в преріях Далекого Заходу не знайти — отже, моє прийшло до мене. Вона дотримає свого слова і помститься мені!

— Та про кого ви? «Вона» — це хто? — не розумів Мексім.

— Ялла! — глухо насилу вимовив Деванделль.

— Це ще хто така?

— Потім, не зараз! Відведи мене до коня. Я мушу переконатися, що це справді Ред.

Агент, стривожений непідробленим хвилюванням полковника, поспішно підвівся.

— Якщо бажаєте! — сказав він. — Ось тільки якби ця індіанська ящірка нікуди не вислизнула.

Сказавши це, він прив’язав юну індіанку до одного зі стовпів, що підпирали намет, і, прихопивши із собою ліхтарню, виглянув на вулицю.

— Знову дощ починається! — виходячи, пробурчав агент. — Вартовим слід бути насторожі. Зараз ще світить місяць, але вітер зганяє хмари, і вже за чверть години тут буде хоч в око стрель!

І справді: місяць, мов наляканий жахливою стратою індіанського воїна, то з’являвся, то зникав за кошлатими уривками хмар, пошарпаних ураганом, а невеликий клаптик чистого неба дедалі меншав.

Проминувши сторожові пости, обмінявшись гаслом і відкликом і попередивши вартових, щоб не стріляли, полковник з агентом попрошкували до ущелини.

Обминаючи уламки каменів і калюжі, вони раз у раз стишували крок, вдивляючись у темряву, де їм ніби ввижалися чиїсь рухливі тіні, і нарешті підійшли до місця, де було страчено молодого індіанця.

Звук їхніх кроків сполохав нічне птаство, і полковник мимоволі здригнувся. Він згадав шулік, як ті накидаються на залишені на полях битв бездиханні тіла, як викльовують очі мерцям і розривають на шматки мертву плоть, як збігаються до місць кривавих сутичок зграї диких собак і шакалів…

Деванделль мимовільно відвертав погляд від місця, де в темряві ледь проглядали обриси тіла Нічного Птаха, повислого на мотузках, якими він був припнутий до скелі.

— Ох, ця клята війна! — простогнав полковник.

— Ця неминуча війна! — холодно докинув агент.

— Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!

— А кого ж?

— У його жилах достоту текла кров не червоношкірого. Хто його батько? Кого він називав матір’ю? Може, саме зараз вони чекають на свого сина… А ми його вбили!

— Не ми, полковнику, — сказав Мексім. — Його вбила війна.

За мить агент вказав рукою на якусь безформну масу, що біліла неподалік. То був труп коня, убитого траперами.

Вихопивши з рук агента ліхтарню, полковник кинувся до тварини і скрикнув з болем і жалем:

— Реде! Мій шляхетний Реде, мій улюблений коню! Стільки років минуло, та я впізнав тебе!

— Отже, полковнику, цей кінь дуже поважного віку? — не приховуючи іронії, спитав Джон Мексім.

— Ти бачив коли-небудь такого чудового коня? — не слухаючи агента, схвильовано вигукнув Деванделль.

— Мушу визнати, що ні.

— Звісно, що ні! Бо це той самий знаменитий «білий кінь прерій»! Той, про якого складають легенди. Колись він був моїм — не лише конем, а й другом. Як же він сюди потрапив, як став власністю цього молодого індіанця, якого ми вбили? Боже мій, здається, я божеволію! Не знаю, який зв’язок між мною і тим, що сьогодні сталося, але я дуже хвилююся за долю своїх дітей.

— Не перебільшуйте, командире, — сухо мовив агент. — Ваші діти, наскільки мені відомо, в цілковитій безпеці: живуть на далекій асьєнді5 в оточенні цілої армії слуг. Що їм може загрожувати?