Продавець взуття. Книга спогадів засновника компанії «Nike». Версія для юних читачів ebook

ВСТУП

Лист моїм онукам

Любі Джордан, Лоґан, Рідлі, Вілоу, Ентоні, Ділан, Ніколас, Рід, Генрі, Райлі та Меррік!

Коли я навчався в старших класах, то навіть уявлення не мав, що хочу робити зі своїм життям. Або, якщо точніше, я щотижня змінював професію своєї мрії — журналіст, бізнесмен, юрист, спортивний коментатор, учитель…

І вибір не став простішим, коли я закінчив коледж і аспірантуру. Я намагався здобути хорошу освіту — я знав, що це допоможе, — але мене хвилювало, що я маю зробити реальний життєвий вибір.

Тепер я розумію, що мені пощастило. Процес прийняття рішень — приємна частина подорожі. Мій шлях був не зовсім зрозумілим, але те, що з цього вийшло, — чудове, і мені спало на думку поділитися цією мандрівкою з вами. Гадаю, це не зашкодить.

Я пам’ятаю миті народження більшості з вас, — коли весь світ лежав перед вами. Коли перед усіма вашими близькими постав виклик: як підготувати вас, як виховати й дисциплінувати та як радіти з вами.

Проте за умови нормального розвитку подій уже зовсім скоро настане день, коли ми зайдемо у ваші порожні кімнати, де стоятиме лише холодне ліжко, без жодного сліду людського перебування. Тоді наша робота буде виконана, ви вступите в дорослий світ коледжу чи роботи або продовжите свій шлях із кимось іншим.

Якщо будь-який досвід чи уроки, засвоєні на життєвому шляху вашого дідуся, принесуть користь… Що ж, тоді все це таки чогось варте.

Мій будинок був дещо іншим, ніж той, у якому виросли ви. У моєму домі мої сини Метью і Тревіс, батьки шести з вас, виросли з третім братом, якого вони не могли бачити і доторкнутися, проте його присутність була постійною.

І вони завжди знали, що він там є.

Мені стало важливо, аби ви знали цього члена сім’ї. Про нього було написано чимало, але я хотів, щоб ви побачили його моїми очима — його народження, підліткові переживання, зростання в той час, коли він теж міг піти з дому.

Я показав його тут зі всіма юнацькими недосконалостями, але завдяки цьому всьому я сподіваюся, що ви приймете його як члена родини.

Міцно обіймаю,

Дідусь

СВІТАНОК

Я прокинувся раніше від усіх. Ще навіть не співали птахи, а сонце не зійшло. Жадібно проковтнувши шматок тосту, натягнув шорти і світшот, зашнурував свої зелені кросівки, а потім тихо вислизнув через чорний вхід.

Розминаючи ноги, потягуючи м’язи задньої поверхні стегон та нижньої частини спини, у буквальному сенсі примушуючи себе долати біль, що виник уже під час перших кроків, я зі стогоном побіг холодною дорогою, яка зникала в тумані. Чому завше так важко починати?

Довкола жодної автівки, людини чи, бодай, якоїсь ознаки життя. Я був геть самотнім, ніби весь світ існував лише для мене, хоча видавалося, що дерева дивним чином відчувають мою присутність. Та все це відбувалося в штаті Орегон. Дерева тут завжди, здавалося, все знали. Дерева завжди нас оберігали.

«Немає кращого місця на Землі, де можна було б народитися», — думав я, озираючись навсібіч. Спокійне, зелене, безтурботне. Я гордо називав Орегон своєю домівкою, пишався, коли називав маленький Портленд місцем народження, проте водночас відчував і уколи жалю. Хоча Орегон був гарним, деяким людям здавалося, що це місце, де ніколи не відбувалося нічого видатного, та й навряд чи колись тут щось визначне станеться. Якщо ми, орегонці, чимось і славились, то тільки тим престарезним шляхом, який проклали, аби прийти сюди. Все інше з тих пір було вельми рутинним.

Найліпший із усіх учителів, що були у мене, один із кращих людей, яких я колись знав, часто говорив про цей шлях. «Це наше право, дане нам генетично», — бувало, з майже диким ревом переконував він. Наш характер, наша доля — це наша ДНК. «Боягузи ніколи нічого не починали, — казав він. — Слабкі вмирали в дорозі. Це означає, що залишилися тільки ми».

Ми! Мій учитель вірив, що на цьому шляху був виявлений якийсь рідкісний штам духу першовідкривачів, який не залишає місця для песимізму, — і наше завдання, як корінних орегонців, полягало в тому, аби зберегти цей штам.

Я кивав йому на знак повної пошани. Я любив цього чолов’ягу, але йдучи, іноді замислювався: «Боже! Це ж була звичайна ґрунтова дорога».

Того туманного ранку я починав прокладати власний шлях — назад додому через сім довгих років. Дивно знову опинитися вдома. Ще дивніше було знову жити, як і раніше, разом із моїми батьками і сестрами-близнючками, спати в дитячому ліжку. Інколи пізно вночі я лежав на спині, втупивши погляд у свої підручники для коледжу, на кубки та нагородні блакитні стрічки, які я одержав у студентські роки, і думав: «Це я? Досі я?».

Я почав бігти швидше. Від дихання утворювалися кулясті морозні хмарки, які клубочились і зникали в тумані. Я в буквальному сенсі смакував це перше фізичне пробудження, цю чудову мить перед тим, як свідомість повністю проясниться, коли в твоїх кінцівках і суглобах вперше починає слабшати напруга, а плотське тіло починає немов би танути. Перетікати з твердого стану в рідке.

«Швидше, — говорив я собі. — Швидше».

«На папері, — думав я, — виходило, що вже дорослий». Завершив хороший коледж — університет штату Орегон. Отримав ступінь магістра в найкращій бізнес-школі — Стенфорді. Вижив після року служби в армії США — у Форт-Льюїсі та Форт-Юстісі. У моєму резюме повідомлялося, що я добре навчений, досвідчений солдат, повністю сформований 24-річний чоловік… Так чому ж, запитував я себе, чому ж я досі почуваюся дитиною?

Сором’язливим, блідим, худим як тріска хлопчиськом, яким завжди був.

Можливо причиною було те, що я нічого досі не пізнав у житті. Тим паче його численних спокус і хвилювань. Я не порушив жодного правила. Шістдесяті, саме у розпал непокори й шаленства, я залишався єдиною людиною в усій Америці, яка й досі не збунтувалася. Я й уявити не міг, що якоїсь миті можу втнути щось несподіване.

Якщо я і уявляв себе кимось, то лише тим, ким я не був. Це просто пояснювалося, бо «майбутнього себе» я уявляв краще. Виявилося, що мені легше сказати, ким я міг би стати. Як і всі мої друзі, я хотів бути успішним, але на відміну від моїх друзів не знав, що це означало. Гроші? Можливо. Сім’я? Дім? Безсумнівно, але якщо пощастить. Це були ті цілі, до яких мене навчили прагнути, тож якась частина мене як особистості справді інстинктивно прагнула до них. Глибоко в душі я все ж шукав чогось іншого, чогось більшого. Якесь нав’язливе відчуття підказувало мені, що наше життя коротке. Воно коротше, ніж ми думаємо, воно таке ж коротке, як і ранкова пробіжка, а я хотів, аби моє життя мало сенс. Було змістовним. Творчим. Важливим. І понад усе — іншим.

Я хотів залишити свій слід на цій планеті.

Прагнув перемогти.

Навіть не так. Я просто не бажав програти.

А потім це сталося. Коли моє молоде серце щосили загупотіло, коли мої рожеві легені розкрилися, як крила у птаха, коли дерева вкрилися густою зеленою кроною, я все це чітко побачив перед собою. Усвідомив, яким саме має стати моє життя. Грою.

«Так, — думав я, — ось воно». Саме це слово. Таємниця щастя, як я завжди припускав, ховалася десь у тій миті, коли м’яч зависає в повітрі, коли обидва боксери відчувають наближення удару гонгу, коли бігуни наближаються до фінішної прямої, а натовп глядачів підстрибує в єдиному пориві. Існує якась особлива енергія, що б’є через край перш ніж вирішиться питання про перемогу й поразку. Я хотів, щоб це, хай чим воно було, стало моїм життям, моєю щоденною рутиною.

У різний час я фантазував про те, як стану відомим письменником, знаменитим журналістом, великим державним діячем. Проте моєю заповітною мрією завжди було бажання стати видатним спортсменом. На жаль, долею мені було визначено стати хорошим, але не видатним. У 24 роки я нарешті змирився з цим фактом. За часів студентства в Орегонського університету я займався бігом, досягнув значного успіху і протягом трьох із чотирьох років навчання мав право носити логотип університету на спортивній формі як постійний учасник і призер змагань. Утім на цьому все й завершилося. Тепер, що шість хвилин нарізаючи милю за милею, коли ранкове сонце вже обпалило своїми променями хвою на нижніх гілках сосен, я запитував себе: а що, якби знайшовся спосіб, не будучи спортсменом, відчути те саме, що вони відчувають? Весь час грати замість того, аби працювати? Або ж витягувати з роботи стільки задоволення, щоб вона, по суті, стала грою?

Світ захлинався від буденності, а щоденна робоча рутина так втомлювала й часто була несправедливою, що єдиною відповіддю було, як я думав, знайти карколомну, неймовірну мрію, — значиму, здатну принести радість і добре вписатися у життєві плани. Згодом іти за мрією як спортсмен, — без вагань і сумнівів, цілеспрямовано та віддано. Подобається вам це чи ні, але життя — це гра, і ніхто не спростовував би цю істину, відмовляючись грати. Мені залишалося опинитися на узбіччі, а цього дуже не хотілося. Я не хотів цього сильніше, ніж будь-чого іншого.

Такі міркування, як завжди, привели мене до моєї Божевільної Ідеї. «Раптом, — розмірковував я, — раптом мені варто ще раз розглянути свою Божевільну Ідею. Можливо, моя Божевільна Ідея раптом… спрацює?»

Можливо.

«Ні, ні», — думав я, усе більше прискорюючи свій біг, ніби переслідуючи когось і одночасно тікаючи від переслідувачів. Це спрацює. Богом клянусь, я змушу її запрацювати. Жодних «можливо».

Несподівано для себе я став посміхатися. Мало не сміятися. Весь спітнілий, продовжуючи звично, розкуто і спритно, без особливих зусиль бігти, я бачив перед собою свою Божевільну Ідею, осяяну променями сонця. Вона аж ніяк не видавалася божевільною. Вона навіть не була схожа на ідею. Вона виглядала як якесь місце. Як людина або якась життєва сила, яка існувала задовго до мене, окремо від мене, але так само і як частина мене самого. Чекаючи й водночас ховаючись від мене. Усе це, можливо, звучить дещо пишномовно, частково навіть божевільно. Проте саме це я тоді відчував.

Можливо, і не відчував. Можливо, пам’ять моя перебільшує цю мить раптового натхнення або ж об’єднує разом безліч таких митей прозріння. А, можливо, якщо така мить справді мала місце, це було не більше ніж ейфорія бігуна. Не знаю. Не можу сказати. Так багато спогадів про ті дні, місяці й роки, у яких вони спочивають, ніби розсортовані в картотеці. Вони розтанули, наче ті кулясті морозні хмарки, що вилітають під час дихання.

Усе, що, врешті, залишається — одна втішна впевненість, одна ґрунтовна правда, яка ніколи не покине нас. У 24 роки в мене була Божевільна Ідея. Якимось дивом, попри запаморочення від екзистенціальної туги, страх за майбутнє і сумніви в собі, як і вся молодь за 20, що не досягла 30 років, я справді дійшов висновку, що світ створений із божевільних ідей. Історія — це один довгий гімн божевільним ідеям. Те, що я любив найбільше в житті — книги, спорт, демократію, вільне підприємництво, — починалося з божевільних ідей.

Утім мало знайдеться ідей так само божевільних, як моє улюблене заняття — біг. Воно важке. Завдає болю. Ризикове. Нагороди нечисленні й далеко не гарантовані. Коли ти біжиш овальною біговою доріжкою або по безлюдній дорозі, у тебе немає жодного реального пункту призначення. Принаймні, жодного, який повною мірою виправдовував би твої зусилля. Сама дія перетворюється на призначення. Річ не лише в тім, що попереду немає фінішної прямої, а в тому, що ти сам визначаєш, де вона має бути. Яке задоволення або вигоду ти не отримував би від бігу, повинен знайти їх всередині самого себе. Річ у тім, в яку рамку обрамляєш те, що робиш, і як продаєш це самому собі. Кожному бігуну це відомо. Ти біжиш і біжиш, залишаючи за собою милю за милею, і ніколи не знаєш точної мети. Ти кажеш собі, що своїм бігом ти переслідуєш якусь мету, слідуєш якомусь пориву, але насправді ти біжиш тому, що альтернатива твоєму бігу — зупинка — лякає тебе мало не до смерті.

Тож того ранку, 1962 року, я сказав собі: нехай усі інші назвуть твою ідею божевільною… просто продовжуй рухатися. Не зупиняйся. Навіть думати не смій про зупинку до тих пір, поки не досягнеш мети, і особливо не заморочуйся про те, де вона. Щоб не трапилося, просто не зупиняйся.

Це була передчасна, пророча і невідкладна порада, яку вдалося дати самому собі, несподівана, як грім серед ясного неба, і якимось чином мені вдалося скористатися нею. Минуло півстоліття, а я досі вірю, що це найкраща порада, а можливо, і єдина, яку кожен із нас повинен колись дати.

ЧАСТИНА І

1962–1971 рр.

Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!

— Льюїс Керролл «Аліса в Задзеркаллі»

1962

Коли я торкнувся цієї теми з батьком і зібрався з духом, щоб поговорити з ним про свою Божевільну Ідею, я постарався, щоб це сталось увечері. Це був найкращий час для спілкування з татом. Він тоді розслаблявся, добре повечерявши, вмощувався, витягнувши ноги, у своєму вініловому кріслі в куточку, де дивився телевізор. І досі я можу, відкинувши голову і заплющивши очі, чути сміх аудиторії в телестудії й різкуваті звуки музичних заставок його улюблених серіалів.

Ще з 1950-х його улюбленцем усіх часів було шоу Реда Баттонса. Кожен епізод починався з пісні Реда: «Ого, погляньте… відбуваються справжні дива»*.

Я поставив стілець із прямою спинкою поруч з батьком, посміхнувся йому і почекав, поки почнеться рекламна пауза. Я багато разів повторював подумки, що і як сказати, особливо з чого почати. «Батьку, ти ж пам’ятаєш ту Божевільну Ідею, яка спала мені на думку ще в Стенфорді?..»

Це сталося на одному з моїх останніх занять із курсу підприємництва. Я написав курсову роботу про взуття. Зі звичайного завдання вона перетворювалася на масштабну всеохопну нав’язливу ідею. Як спортсмен-бігун я дещо тямив у кросівках. Як людина, зацікавлена бізнесом, знав, що японські фотоапарати зробили значний прорив на ринку фотокамер, на якому колись домінували німці. Тож я доводив у своїй письмовій роботі, що японські кросівки можуть мати аналогічний ефект. Ця ідея зацікавила мене, надихнула й підкорила. Вона видавалася очевидною, простою і такою потенційно величезною.

Я витратив чимало тижнів, щоб підготувати курсову. Я переселився до бібліотеки, поглинаючи все, що міг знайти про імпорт, експорт та те, як створити компанію. Як і годилося, згодом я виступив з офіційною презентацією курсової перед однокурсниками, які відреагували формальною нудьгою. Ніхто не поставив жодного запитання. Усе, що я отримав у відповідь на ентузіазм і пристрасть, — важкі зітхання та безглузді погляди.

Професор думав, що моя Божевільна Ідея заслуговує на увагу: поставив мені «відмінно». Проте на цьому все скінчилося. Принаймні, передбачалося, що на цьому все завершиться. Я ж не переставав думати про свою курсову. Протягом усього часу, що залишився в Стенфорді, під час кожної ранкової пробіжки й аж до тієї миті в телевізійному куточку нашого будинку я розмірковував про те, як поїхати до Японії, знайти там взуттєву компанію і викласти японцям Божевільну Ідею, сподіваючись на більш захоплену реакцію, ніж в однокурсників, а потім почути, що вони хочуть вступити в партнерські взаємини з сором’язливим, худим як тріска хлопчиськом із заспаного Орегону.

Я також мріяв про те, як здійсню екзотичну подорож до Японії. «Як я зможу залишити слід на цій планеті, — думав я, — якщо не виберуся, щоб подивитися її?» Перед великим забігом завжди хочеться пройти маршрут, аби випробувати його. Подорож навколо світу з наплічником мала стати саме цим випробовуванням. Я хотів відвідати найкрасивіші й найдивовижніші куточки планети.

І найсвятіші. Я, звісно, хотів куштувати іншу їжу, почути іншу мову, зануритися в іншу культуру, але те, чого я справді прагнув, був духовний зв’язок із великої літери «З». Я хотів випробувати те, що китайці називають Дао, греки — Логосом, індуси — Ґ’яною, буддисти — Дхармою. Те, що християни називають Святим Духом. Я думав, що перш ніж вирушити в своє особисте плавання в життя, хотів би зрозуміти більш великий шлях, пройдений людством. Дозвольте мені досліджувати грандіозні храми і церкви, святилища, священні ріки й гірські вершини. Дозвольте мені відчути присутність… Бога?

«Так, — сказав я собі, — так. Саме Бога — кращого слова не дібрати».

Насамперед треба було отримати схвалення батька. Ба більше, мені потрібні були його гроші.

За рік до цього я вже згадував про свій намір здійснити велику подорож, і, схоже, батько тоді був готовий вислухати моє прохання, але напевно він про це забув. І я, певна річ, натискав на це, додаючи до початкової пропозиції свою Божевільну Ідею, цю зухвалу поїздку з відхиленням від основного маршруту, щоб відвідати Японію. Щоб організувати свою компанію. Словом, марні балачки.

Звісно ж, він вважатиме, що я зайшов занадто далеко.

До того ж, це все чимало коштуватиме. У мене були деякі заощадження, накопичені за час служби в армії, зокрема зарплатня за тимчасовий підробіток влітку протягом декількох останніх років. Ба того, я мав намір продати свою автівку, темно-вишневий «MG» 1960 року із гоночними шинами і двома розподільними. Це тягнуло на 1500 доларів, і мені не вистачало ще тисячі, про що я сказав батькові. Він кивав, гмикав, видавав невизначене «Мм-м-м» і швидко переводив очі від телеекрану на мене і назад, поки я все це йому викладав.

Пам’ятаєш, як ми говорили, батьку? Як я сказав, що хочу побачити світ?

Гімалаї? Піраміди?

Мертве море, тату? Мертве море?

Так ось, га-га, я також думаю зробити зупинку в Японії, тату. Пам’ятаєш мою Божевільну Ідею? Про японські кросівки? Так? Це може стати грандіозною справою, тату. Грандіозною.

Либонь, я перебільшував, надмірно насідав, ніби збував товар, бо завжди ненавидів торгівлю, бо шанси проштовхнути мій «товар» дорівнювали нулю. Батько зовсім нещодавно розщедрився на сотні доларів, оплативши моє навчання в Орегонському університеті, і ще на багато тисяч — у Стенфорді. Він був видавцем журналу «Oregon Journal». Це була чудова робота, яка давала можливість оплачувати всі основні потреби для життя, зокрема й наш просторий білий будинок на вулиці Клейборн, у найспокійнішому передмісті Портленда — в Істморленді. Проте багатієм батько не був.

До того ж ішов 1962 рік. Планета тоді була більшою. Хоча люди вже починали кружляти по орбіті навколо неї в своїх капсулах, 90% американців досі жодного разу не літали на літаку. Пересічний американець або американка жодного разу в житті не ризикнули віддалитися від вхідних дверей свого будинку далі ніж на сто миль, тому навіть звичайна згадка про кругосвітню подорож на літаку засмутить будь-якого батька, особливо мого, чий попередник на посаді видавця газети загинув в авіакатастрофі.

Навіть відкидаючи в сторону гроші, відмахуючись від міркувань безпеки, все одно вся ця авантюра була геть нежиттєздатною. Мені було відомо, що 26 нових компаній із 27 прогорали, і моєму батькові це було теж добре відомо, тож ідея звалити на себе такий колосальний ризик суперечила всьому, за що він виступав. Багато в чому мій батько був звичайним прихильником єпископальної системи церковного управління, віруючи в Ісуса Христа. Він також поклонявся ще одному таємному божеству — респектабельності. Йому подобалося, коли ним захоплювалися. Він любив щодня енергійно плавати на спині серед гідних суперників. Тому в його розумінні ідея вирушити в навколосвітню подорож заради забави просто була позбавлена сенсу. Так не робилося. У всякому разі, не порядними дітьми порядних батьків. Таке могли дозволити собі діти інших батьків.

Через це та безліч інших причин я очікував, що батько відреагує на мій зонд аж біля телевізора, наморщивши лоба і швидко зневажливо висловився: «Га-га, божевільна ідея. Ще чого, Баку». (Ще з народження мене звати Філіп, але батько завжди називав мене Баком. Взагалі-то він кликав мене так ще до моєї появи на цей світ. Мама розповідала мені, що у нього була звичка погладжувати її живіт і питати: «Як там сьогодні поживає маленький Бак?».) Однак щойно я замовк, щойно перестав розписувати свій план, батько подався вперед у своєму вініловому кріслі і втупився на мене веселим поглядом. Сказав, що завжди шкодував, що в молодості мало подорожував. Сказав, що подорож може додати останній штрих до моєї освіти. Сказав багато іншого, але все сказане концентрувалося більше на поїздці, ніж на Божевільній Ідеї, але я і не думав виправляти його. Скаржитися теж не хотілося, оскільки в підсумку він давав мені благословення. І гроші.

— Гаразд, — сказав він. — Гаразд, Баку. Гаразд.

Я подякував батьку і вибіг із куточка, де він дивився телевізор, перш ніж у нього з’явиться шанс передумати. Лише згодом з почуттям провини я усвідомив, що батько не мав можливості подорожувати, і саме це стало прихованою, а можливо, і головною причиною того, що я прагнув подорожувати. Ця поїздка, ця Божевільна Ідея стати іншим. Менш респектабельним. Можливо, не менш респектабельним. Може, просто менш одержимим респектабельністю.

Решта членів родини не виказали такої прихильні. Коли моя бабуся дізналася про мій план маршруту, один із пунктів призначення особливо розхвилював її:

— Японія! — вигукнула вона. — Навіщо, Баку? Усього лише кілька років тому ці японці мали намір перебити нас! Ти що забув про Перл-Гарбор?!

Я любив матір своєї матері. Ми всі звали її матусею Гетфілд. І я розумів її страх. До Японії було майже так само далеко, як до Роузбурга, фермерського селища міського типу в штаті Орегон, де вона народилася і прожила все своє життя. Багато разів я проводив там літо у бабусі і діда Гетфілдів. Мало не щовечора ми сідали на ґанку, слухаючи, як квакання великих зелених жаб змагається зі звуками, які були схожі на армійський радіоприймач.

Моїм сестрам-близнючкам, Джин і Джоан, на чотири роки молодшим за мене, схоже, було абсолютно байдуже, куди я вирушав і що робив.

А моя мама, як пригадую, нічого не сказала. Вона взагалі рідко висловлювалася. Цього разу в її мовчанні відчувалося щось інше. Щось схоже на схвалення. Навіть на гордість.

Я витратив тижні на читання, планування, підготовку до подорожі. Здійснював довгі пробіжки, роздумуючи на бігу над кожною деталлю й одночасно змагаючись із дикими гусьми, які пролітали наді мною в щільному V-подібному ключі. Я десь вичитав, що гуси, які летять наприкінці ключа і використовують як підйомну силу завихрення висхідного повітряного потоку, який утворюють ті, хто летять попереду, — зворотну тягу, витрачають лише 80% енергії порівняно з ватажком і птахами, які летять попереду. Кожному бігунові це зрозуміло. Тим, що біжать попереду, завжди доводиться важче, і вони ризикують більше за інших.

Задовго до того, як я звернувся до батька, я вирішив, що було б добре мати компаньйона в подорожі, і на таку роль я обрав свого однокурсника зі Стенфорда — Картера. Хоча він і був зіркою баскетболу в коледжі імені Вільяма Джуелла, Картер не став типовим спортсменом. Він носив окуляри з товстими скельцями і читав книги. Хороші книги. З ним було легко розмовляти і легко мовчати — дві рівноцінно важливі риси для друга. Життєво необхідні для компаньйона у спільній подорожі.

Проте Картер розсміявся мені в обличчя. Коли я поклав перед ним список місць, які хотів би відвідати, — Гаваї, Токіо, Гонконг, Янгон, Калькутту, Мумбаї, Хошимін, Катманду, Каїр, Стамбул, Афіни, Йорданію, Єрусалим, Найробі, Рим, Париж, Відень, Західний Берлін, Східний Берлін, Мюнхен, Лондон, — він зігнувся від сміху. Я опустив очі й почав вибачатися, після чого Картер, продовжуючи сміятися, сказав: «Крута ідея, Баку!».

Я підвів на нього погляд. Він сміявся не наді мною. Він сміявся від радості та з утіхою. Він був вражений. Треба справді мати сміливість, щоб скласти подібний маршрут, сказав він. Мужність. Він хотів приєднатися.

За кілька днів він отримав згоду своїх батьків, а також кредит від батька. Картер ніколи не сидів, склавши рук. Побачив можливість — ловить її не озираючись! — таким був Картер. Для себе я вирішив: багато чому можна було б навчитися в такого хлопця, подорожуючи з ним навколо світу.

Кожен із нас взяв із собою по одній валізі й одному наплічнику. Лише найнеобхідніше, як ми домовилися між собою. Кілька пар джинсів і футболок. Кросівки, взуття для пустелі, сонцезахисні окуляри та літню одіж, яка називалася «сантен» (слово, що позначало в 1960-ті штани «хакі»).

Я також узяв із собою один хороший костюм. Зелений, з двома ґудзиками, від Brooks Brothers. Просто на той випадок, якщо моя Божевільна Ідея принесе плоди.

7 вересня 1962 року.

Ми з Картером ускочили в старий пошарпаний Chevrolet і рвонули на шаленій швидкості по автомагістралі I-5, що пролягала через долину Вілламетт, геть із лісистого півдня штату Орегон, і враження було таке, ніби ми продираємося крізь кореневища величезного дерева. Вискочили на зарослі соснами гірські вершини Каліфорнії, перебралися через зелені перевали високо в горах, а потім помчали все нижче й нижче, до тих пір, поки вже далеко за північ не в’їхали в Сан-Франциско. Кілька днів провели у друзів, спали у них на підлозі, а потім заскочили в Стенфорд і взяли із собою деякі речі, що знаходилися там у Картера на зберіганні. Нарешті, придбали два квитки зі знижкою на літак авіакомпанії «Standard Airlines» до Гонолулу. В одну сторону, за 80 доларів.

Здавалося, минуло якихось кілька хвилин, перш ніж ми з Картером ступили на піщану смугу аеропорту Оаху. Ми озирнулися, глянули на небо і подумали: воно не таке як удома.

Ми взяли таксі до пляжу Вайкікі й зареєструвалися в мотелі через дорогу від моря. В одну мить ми кинули свій багаж і натягнули плавки. І наввипередки до води!

Щойно мої ноги торкнулися піску, я закричав, засміявся і скинув свої тапки, після чого помчав просто назустріч хвилям. Я не зупинявся доти, поки не опинився по шию в піні. Пірнув, діставшись до самого дна, а потім виринув, хапаючи ротом повітря і сміючись, перекинувся на спину. Нарешті, спотикаючись, вийшов на берег і ввалився на пісок, посміхаючись птахам і хмарам. Напевно, я виглядав, як пацієнт, який втік із психіатричної лікарні. У Картера, який сидів тепер поряд зі мною, був такий же шалений вираз обличчя.

— Нам треба залишитися тут, — сказав я. — Для чого поспішати з від’їздом?

— А як же план? — запитав Картер. — Навколосвітня подорож?

— Плани змінюються.

Картер посміхнувся:

— Класна ідея, Баку.

Тому ми знайшли собі роботу. Продавали енциклопедії, ходячи по будинках. Це, звісно, аж ніяк не гламурне заняття, але, чорт забирай, ми починали працювати не раніше сьомої години вечора, що давало нам чимало часу для серфінгу. Несподівано не існувало нічого важливішого за те, щоб навчитися серфінгу. Знадобилося лише кілька спроб, щоб я вже міг стояти у повний зріст на дошці, а за кілька тижнів я вже добре давав собі раду. Справді добре.

Працюючи і заробляючи, ми з’їхали зі свого номера в мотелі й орендували квартиру — мебльовану студію з двома ліжками: одне справжнє, а інше було псевдокопією на кшталт прасувальної дошки, що відкидається від стіни. Картер, будучи вищим і важчим, отримав справжнє ліжко, а я — прасувальну дошку. Мені було байдуже. Після всенького дня занять серфінгом і продавання енциклопедій, я був ладен заснути в багатті для вечірок луау**. Орендна плата становила 100 баксів на місяць, яку ми ділили навпіл.

Життя було солодким. Життя було раєм. За винятком однієї дрібниці. Я не міг продавати енциклопедії.

Я не міг продавати енциклопедії, навіть якби від цього залежало моє життя. Із дорослішанням я дедалі скромнішав. Від мого почуття незручності незнайомі люди також відчували дискомфорт. Продаж будь-чого кидав мені виклик, але продаж енциклопедій, які на Гаваях були майже так само популярні, як комарі й туристи з материка, ставав важким випробуванням. Як вправно і наполегливо я не вимовляв ключові фрази, яких навчили під час коротких тренінгів («Народ, говоріть людям, що ви не енциклопедії продаєте, а Величезний Скорочений Виклад Усіх Знань Людства… Відповіді на Життєві Питання!»), реакція завжди була одна й та ж:

— Забирайся геть, хлопче.

Якщо моя сором’язливість стала причиною, що мені не вдавалося продавати енциклопедії, то моя натура змушувала зневажати це заняття. Я не був настільки міцним, щоб справлятися з такими дозами відмов. Я помічав це в собі ще зі школи, потім на першому курсі, коли мене витурили з бейсбольної команди. Незначна невдача, нехай навіть у великому масштабі, похитнула мене. Так я вперше усвідомив, що багатьом у цьому світі ми не подобатимемося і не кожен нас прийме, тому нас часто можуть відкинути саме в ту мить, коли ми найбільше потребуватимемо, щоб нас покликали до себе.

Ніколи не забуду той день. Я повернувся додому хитаючись, тягнучи за собою биту, після чого засів у своїй кімнаті, як у норі, побивався з горя і нудьгував майже два тижні, поки мама не підійшла до краю мого ліжка і не сказала:

— Досить.

Вона переконливо радила мені спробувати зайнятися чимось іншим.

— Наприклад чим? — простогнав я в подушку.

— Як щодо того, щоб зайнятися бігом? — запитала вона.

— Бігом? — перепитав я.

— Ти можеш швидко бігати, Баку.

— Гадаєш, можу? — знову перепитав я, підвівшись.

Тож я вийшов на пробіжку і виявив, що можу бігати. Ніхто вже не міг цього відняти.

Я відмовився від продажу енциклопедій, а заодно й від усіх цих відмов, пов’язаних із цим заняттям, і взявся за пошуки роботи. Миттєво звернув увагу на невелике оголошення, обведене товстою жирною рамкою:

«ШУКАЄМО ПРОДАВЦІВ ЦІННИХ ПАПЕРІВ».

Звісно, я подумав, що мені більше поталанить із продажем цінних паперів. Зрештою, у мене був ступінь магістра з ділового адміністрування, а до того, як полишити батьківське гніздечко, я мав досить успішну співбесіду у фірмі «Dean Witter».

Провівши деякі дослідження, виявив, що у цієї роботи є дві особливості. По-перше, вона мала відношення до компанії «Investors Overseas Services», очолюваної Бернардом Корнфельдом, одним із найвідоміших фінансистів 1960-х років. По-друге, представництво компанії розташовувалося на верхньому поверсі красивого хмарочоса з вікнами, що виходять на морський пляж, — 20-футовими вікнами з приголомшливим видом на бірюзове море. І те й інше імпонувало мені, змусивши докласти максимум зусиль, щоб витримати співбесіду. Якимось чином, після декількох тижнів безуспішних спроб умовити когось придбати енциклопедію, я вмовив команду Корнфельда ризикнути і випробувати мене у справі.

Надзвичайний успіх Корнфельда, а також розкішний краєвид із вікна сприяли, аби забути і майже не згадувати про те, що фірма була завбільшки як котельня. Корнфельд був відомий своїм з’ясуванням у співробітників, чи щиро вони хочуть стати багатими, тож щодня дюжина молодих хижаків демонстрували, як саме вони щиро цього прагнуть. Люто, до нестями вони мучили свої телефони, займалися нав’язливими «холодними дзвінками» перспективним клієнтам, відчайдушно вибиваючи домовленості про особисті зустрічі. Я не з тих людей, у кого добре підвішений язик. Я взагалі не вмів вести розмову. Проте вмів рахувати і знав продукт — фонди Дрейфуса. Ба більше, знав, як говорити правду. Людям, схоже, це подобалося. Я зміг швидко скласти графік декількох майбутніх зустрічей і зробити кілька продажів. Протягом тижня я заробив на комісійних достатньо, щоб виплатити половину своєї орендної плати за житло на півроку вперед, причому в мене ще залишилося цілком достатньо грошей на віск для дошки для серфінгу.

Моє відчуття того, що треба слідувати заклику carpe diem, посилювалося тим фактом, що світ добігає кінця. Ядерне протистояння з Радянським Союзом наростало протягом останніх декількох тижнів. СРСР розмістив три дюжини ракет на Кубі, Сполучені Штати хотіли, щоб вони їх забрали звідти, і кожна зі сторін зробила свою остаточну пропозицію. Перемовини були завершені, тож Третя світова війна могла початися будь-якої хвилини. Якщо вірити статтям у газетах, ракети мали почати падати нам на голову вже наприкінці дня. Найпізніше — завтра. Світ перетворився на Помпеї, і вулкан вже почав випльовувати попіл. Ну, що ж, кожен погодиться, що, коли прийде кінець людству, тут буде не гірше, аніж деінде спостерігати за грибоподібними хмарами ядерного вибуху, які дедалі поширюються. Алоха, цивілізація.

Згодом — сюрприз — світ врятовано. Криза минула. Небо, здавалося, зітхнуло з полегшенням, а повітря стало несподівано комфортнішим і не таким тривожним. Настала ідеальна гавайська осінь. Час достатку і чогось близького до блаженства.

Слідом за цим з’явилося відчуття гострого занепокоєння. Однієї ночі я звернувся до Картера:

— Як гадаєш, може, нам настав час звалювати із Шангрі-Ли? — промовив я.

Я не тиснув. Мені здавалося, що в цьому не було потреби. Було ясно, що настала пора повернутися до нашого плану. Картер насупився і почухав своє підборіддя:

— Не знаю, Баку, я справді не знаю.

Він познайомився з дівчиною і хотів затриматися. Як я міг заперечити? Тож відповів, що розумію. Та відчував себе на дні. «Гру закінчено», — сказав я собі.

Останнє, що я хотів робити, це йти пакувати речі й повертатися до Орегону. Але я й уявити не міг, як подорожую навколо світу наодинці. «Повертайся додому, — говорив мені слабкий внутрішній голос. — Знайди нормальну роботу. Будь нормальною людиною».

Слідом за цим я почув інший слабкий голос, так само виразний: ні, не повертайся додому. Йди далі. Не зупиняйся.

Наступного дня у котельні я подав заяву на звільнення після закінчення наступних двох тижнів.

— Дуже шкода, Баку, — сказав один із босів. — Перед тобою, як фахівцем, відкривалося блискуче майбутнє.

— Не доведи Господь, — пробурмотів я.

У той же день у турагентстві, що розташовувалося поблизу, я придбав авіаквиток із відкритою датою, дійсний на весь рік, який дає право летіти куди завгодно будь-якою авіакомпанією. Щось на кшталт економного проїзного залізничного квитка «Eurail»***, тільки для авіапольотів. У День подяки 1962 року я одягнув наплічник і потиснув Картеру руку.

Командир екіпажу звернувся до пасажирів, швидко щось бурмочучи по-японськи, і я почав пітніти. Виглянувши з вікна, я побачив на крилі літака палаюче червоне коло.

Божевільна Ідея? Мабуть, я справді збожеволів.

Навіть якщо це так, було вже надто пізно шукати професійної допомоги. Літак із металевим клекотом пробіг по злітній смузі і вже кружляв із ревом над гавайськими піщаними пляжами кольору кукурудзяного крохмалю. Я дивився зверху на величезні вулкани, що ставали все меншими й меншими. Шляху назад не було.

Оскільки це був День подяки, то на обід під час польоту запропонували фаршировану індичку в журавлинному соусі. Оскільки ми прямували до Японії, нам також принесли сирого тунця і місоширо****. Я з’їв усе, одночасно читаючи книжки в м’яких обкладинках, якими я набив свій рюкзак. «Ловець у житі» і «Голий ланч». Я ототожнював себе з Голденом Колфілдом, підлітком-інтровертом, який шукав своє місце в світі, але Берроуз виявився вищим понад моє розуміння. Лахмітник не продає свій товар споживачеві, а продає споживача своєму товару.

Для мене це занадто. Я відключився. Коли прокинувся, ми вже робили крутий швидкий спуск. Унизу під нами розкинулося разюче яскраве Токіо. Квартал Ґіндза, зокрема, був схожий на різдвяну ялинку.

Проте дорогою до готелю я бачив навколо тільки темряву. Величезні ділянки міста були ніби занурені в густу чорну рідину. «Війна, — пояснив таксист. — У багатьох будинках ще бомби». Протягом наступних довгих похмурих пауз ні я, ні водій більше не промовили жодного звуку. Сказати було нічого.

Нарешті таксист пригальмував біля будинку, адреса якого була написана в моєму записнику. Убогий гуртожиток. Навіть гірше. Я забронював кімнату через American Express, навіть не подивившись на неї. Це була величезна помилка. Це ж очевидно. Я перетнув пощерблений тротуар і ввійшов до будинку, який от-от мав розвалитися.

Старенька японка за стійкою вклонилася мені. Потім я усвідомив, що вона не вклонилася, а була згорблена від старості, як дерево, побите багатьма бурями. Вона повільно провела мене до кімнати, більше схожої на коробку. Килимок татамі на підлозі, однобокий столик і все. Мені було байдуже. Краєм ока помітив, що татамі був тонший, ніж вафля. Я вклонився старенькій, побажавши їй доброї ночі: «Оясумі насай». Я згорнувся калачиком на килимку і миттєво провалився в сон.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.