Вільна ebook

пролог

пума

Два літа тому ми з дружиною повели наших доньок до зоопарку. Гуляючи територією, ми побачили вивіску з рекламою великої тутешньої розваги: «Перегони з пумою». Ми попрямували туди, де інші сім’ї саме обирали собі оглядові місця, і відшукали пусту ділянку вздовж доріжки. Наша найменша, Амма, залізла моїй жінці на плечі, звідки доньці було ліпше бачити.

До глядачів вийшла жвава білявка в жилеті кольору хакі. Вона тримала мегафон і повідець від золотистого лабрадора ретривера. Це збило мене з пантелику. Про тварин я знаю небагато, але вирішила: якщо ця жінка пробуватиме переконати моїх дітей, буцімто цей собака — пума, я вимагатиму назад свої гроші за «Перегони з пумою».

Білявка почала так:

— Вітаю усіх! Сьогодні ви зустрінетеся з пумою Табітою, мешканкою нашого зоопарку. Як гадаєте, це Табіта?

— Ні-і-і-і! — загукали діти.

— Ця мила лабрадорка — Мінні, найліпша подружка Табіти. Ми познайомили їх, коли Табіта була геть маленька, і вони зростали разом, щоб Мінні допомогла нам приручити Табіту. Усе, що робить Мінні, Табіта одразу хоче повторити.

Доглядачка зоопарку попростувала до джипа, припаркованого позаду неї. Із вихлопної труби машини на патлатій мотузці звисав рожевий плюшевий кролик.

Жінка поцікавилася:

— У кого з вас також є лабрадор?

Догори миттю здійнялися маленькі ручки.

— А чий лабрадор любить ганятися за м’ячиком? — Мій! — заверещали дітлахи.

— Бачите, а Мінні обожнює ганятися за цим кроликом! Тому спочатку за ним поганяється Мінні, а Табіта спостерігатиме, як це робиться. Потім ми з вами полічимо від п’яти до одного, я відчиню клітку Табіти — і вона помчить за кроликом. Наприкінці доріжки, десь за сотню метрів звідси, Табіту чекатиме смачнючий стейк.

Доглядачка скинула покривало з Табітиної клітки й підвела Мінні, нетерплячу і засапану, до стартової лінії. Відтак подала сигнал джипові, і той різко зрушив із місця. Тоді вона відпустила Мінні з повідця, і ми всі замилувалися тим, як золотиста лабрадорка радісно побігла за брудним рожевим кроликом. Діти із захватом заплескали в долоні. Дорослі змахнули піт із чола.

Нарешті настав час для великого виходу Табіти. Ми в унісон почали відлік: «П’ять, чотири, три, два, один...». А тоді доглядачка розчахнула дверцята клітки, і кролик удруге понісся за джипом. Табіта вистрибнула назовні, незмигно зосереджена на кролику, суцільною плямистою стрілою. Кілька секунд — і вона була на фініші. Доглядачка зоопарку свиснула й кинула їй стейк. Табіта притиснула його своїми великими, як рукавиці для духовки, лапами, опустилася в куряву й почала жувати нагороду під оплески натовпу.

Я не плескала. Мене охопила нудота. Приручення Табіти видавалося... знайомим.

Я споглядала, як Табіта ласує своїм стейком у пилюці зоопарку, і думала: День у день ця дика тварина переслідує брудних рожевих кроликів об’їждженою вузькою доріжкою, розчищеною для неї. Ніколи не позирає ні лівобіч, ні правобіч. Ніколи не ловить цього клятого кролика, задовольняючись натомість покупним стейком і побіжним схваленням від спітнілих незнайомців. Слухається кожної команди доглядачки, точнісінько як Мінні, бо її навчили вірити, що й вона також є лабрадоркою. Несвідома того, що якби вона згадала про свою дикість — бодай на мить, — то розірвала б своїх доглядачів на шматки.

Коли Табіта доїла, доглядачка зоопарку відчинила ворота, що вели на маленьке огороджене поле. Табіта увійшла, і ворота зачинилися за нею. Доглядачка знову підняла свій мегафон і заохотила ставити їй запитання. Маленька дівчинка приблизно дев’яти років підняла руку і спитала:

— А Табіті не сумно? Хіба вона не тужить за дикою природою?

— Пробач, я тебе не почула, — відказала доглядачка зоопарку. — Можеш повторити?

Мама дитини проказала голосніше:

— Вона хоче знати, чи Табіта сумує за волею. Доглядачка всміхнулася і відповіла:

— Ні. Табіта тут народилася. Вона не знає іншого життя. І ніколи не була на волі. Тут Табіті добре ведеться. Вона тут у більшій безпеці, ніж була б у дикій природі.

Поки доглядачка розводилася про пум, народжених у неволі, моя найстарша донька, Тіш, штурхнула мене в бік і показала на Табіту. Там, на полі, далека від Мінні та доглядачів, Табіта змінила поставу. Високо піднявши голову, вона походжала вздовж паркану, вивчаючи межі, створені для неї цією загородою. Туди й назад, туди й назад, зупиняючись лише для того, щоб поглянути на щось за огорожею. Немовби щось пригадувала. Велична на вигляд. І дещо загрозлива.

Тіш прошепотіла до мене:

— Мамо, вона знову дика.

Я кивнула, не відводячи погляду від рухів Табіти. Хотіла б я її запитати: «Що коїться у тебе всередині?».

Я знала, що вона мені відповіла б. Вона сказала б: «З моїм життям щось не так. Я стривожена і розгублена. Чуття підказує, що все має бути прекраснішим, ніж зараз є. Я уявляю безпарканні, безмежні саванни. Я хочу бігати й полювати, і вбивати. Я хочу спати під чорнильно-чорним німотним небом, що всіяне зірками. Усе це таке справжнє, що я немовби відчуваю його на смак».

А потім вона озирнулася б на клітку — єдиний дім, який у неї коли-небудь був. Вона поглянула б на усміхнених доглядачів, на знуджених роззяв, на благальні очі й захекані стрибки своєї найліпшої подруги- лабрадорки.

Тоді вона зітхнула б і мовила: «Зрештою, мені слід бути вдячною. У мене тут доволі пристойне життя. І було б божевіллям бажати того, чого навіть не існує».

А я їй сказала б:

Табіто. Ти не божевільна. Ти — бісова пума.

розділ перший. у клітці

іскри

Чотири роки тому, заміжня за батьком трьох моїх дітей, я закохалася в жінку.

Набагато пізніше я спостерігала, як ця жінка від’їздила від мого будинку, щоби зустрітися з моїми батьками й утаємничити їх у свій план освідчення. Вона гадала, буцім я не знала про те, що діялося того недільного ранку, проте я все зрозуміла.

Зачувши, як вона повертається, я вмостилася на дивані, розгорнула книжку й спробувала заспокоїти пульс. Вона увійшла і без зволікань наблизилася до мене, схилилася, поцілувала мене в чоло. Відтак відкинула волосся з моєї шиї й глибоко вдихнула мій запах, як то завжди робила. Потім вона підвелася і вийшла до спальні. Я сходила на кухню налити їй кави, а коли озирнулася, вона стояла просто переді мною, на одному коліні, простягаючи обручку. Її погляд був упевненим і прохальним, очі широко розклепленими і зосередженими, небесно-голубими, бездонними.

— Я не могла чекати, — промовила вона. — Просто не могла чекати більше ні хвилини. Пізніше, у ліжку, я поклала голову їй на груди, поки ми говорили про її ранок. Вона відкрилася моїм батькам:

«Я люблю ваших доньку й онуків так, як ніколи раніше не любила. Усе попереднє життя я згаяла в пошуках і підготовці до них. Я обіцяю вам, що завжди любитиму і захищатиму їх». Материні губи затремтіли від страху й мужності, коли вона відказала: «Еббі. Я не бачила свою доньку такою живою, відколи їй було десять».

Того ранку було сказано ще багато всього, проте ця перша відповідь моєї матері вигулькнула переді мною, як речення в романі, що просить його підкреслити:

Я не бачила свою доньку такою живою, відколи їй було десять.

Моя мама бачила, як загасають іскри в моїх очах протягом мого десятого року на Землі. І тепер, тридцять років по тому, вона стала свідком повернення колишніх іскор. За останні кілька місяців змінилася вся моя постава. Я була велична на вигляд. І дещо загрозлива.

Після того дня я почала запитувати себе: Куди поділися іскри в очах у десятирічної мене? Як я втратила себе?

Я дослідила це питання й дійшла такого висновку: Десять — це той вік, коли ми вчимося бути хорошими дівчатками і справжніми хлопчиками. Десять — це коли діти починають приховувати те, ким вони є, щоб стати тим, чого від них очікує світ. Приблизно в десять років ми починаємо інтерналізувати своє формальне приручення.

Десять — це вік, коли світ посадив мене на місце, наказав поводитися тихо і показав мені на мої клітки:

Ось почуття, які тобі дозволено виявляти. Ось як жінка має діяти.

Ось тіло, якого тобі треба прагнути.

Ось речі, в які ти будеш вірити.

Ось люди, яких ти можеш любити.

Ось люди, яких тобі слід боятися.

Ось життя, якого ти маєш хотіти для себе. Зробися зручною. Спочатку тобі буде незатишно, та не хвилюйся — зрештою, ти забудеш, що замкнена в клітці. Невдовзі ти відчуєш, що це воно і є: життя.

Я хотіла бути хорошою дівчинкою, тому пробувала контролювати себе. Я обрала собі особистість, тіло, віру та сексуальність — такі тісні, що мені доводилося затримувати дихання, щоб у них утискатися. І це швидко переросло у хворобу.

Ставши хорошою дівчинкою, я також стала булімічкою. Ніхто з нас не може безперервно затримувати дихання. Булімія була моїми перервами на видихи. Перервами, коли я відмовлялася коритися, потурала своєму голоду й давала вихід гніву. Я ставала мов озвіріла під час своїх щоденних нападів. А потім корчилася над унітазом і чистилася блювотою, адже хороша дівчинка мусить лишатися крихітною, щоб уміщатися в свої клітки. Жодна зовнішня ознака не має вказувати на її голод. Хороші дівчатка не голодні, не гнівливі й не дикі. Усе те, що робить жінку людською істотою, стає брудною таємницею хорошої дівчинки.

Тоді, давно, я мала побоювання, що моя булімія свідчить про моє божевілля. У старшій школі я відбувала практику в психіатричній лікарні, де мої підозри потвердилися.

Сьогодні я дивлюся на себе інакше.

Я була лише дівчинкою, народженою для безкраїх небес і замкненою у клітці.

Я не була божевільною. Я була бісовою пумою.

Коли я побачила Еббі, то згадала про свою дикість. Я хотіла її, і це вперше мені хотілося чогось, чого мене не навчали хотіти. Я кохала її, і це вперше я кохала когось, кого не мала б кохати. Поєднати з нею життя було першою оригінальною ідеєю, яка в мене колись з’являлася, і першим рішенням, яке я зробила як вільна жінка. Після тридцяти років, упродовж яких я намагалася викривити себе, щоб допасуватися до чужого уявлення про кохання, у мене нарешті було кохання, яке мені пасувало, — правило, вироблене мною і для мене. Нарешті я запитувала себе про те, чого хочу від цього світу, а не навпаки. Я почувалася живою. Я відчувала свободу на смак, і мені хотілося більшого.

Я придивилася до своїх віри, дружби, роботи, сексуальності, до всього свого життя і запиталася: що з цього було моїм рішенням? Чи справді я цього хочу, а чи мені вклали ці бажання у голову? Які з моїх уявлень є справді моїми, а на які мене запрограмували? Що з того, ким я стала, моє власне, а що просто привласнене? Що з того, яка я з вигляду, як говорю і дію, продиктоване тим, як інші люди навчали мене мати вигляд, говорити і діяти? Що з тих речей, за якими я женуся усе життя, є лише запилюженими рожевими кроликами? Ким я була до того, як світ розказав мені, ким мені бути?

Із часом я полишила свої клітки. Я поволі розбудовувала новий шлюб, нову віру, нове світобачення, нову мету, нову родину й нову ідентичність так, як мені завгодно, а не як у когось заведено. Згідно з моїми прагненнями, а не з чиїмись правилами. Згідно з моєю дикістю, а не з моєю приборканістю.

Ці історії про те, як я потрапила до клітки — і як звільнилася.

яблука

Мені десять років, і я сиджу в задній кімнатці католицької церкви Різдва Христового з двадцятьма іншими дітьми. Я в Братерстві християнської доктрини, куди батьки відправляють мене щосереди ввечері поговорити про Бога. Наша вчителька з БХД — мама мого однокласника. Я не пам’ятаю її імені, але пригадую, що вдень вона працює бухгалтеркою, бо вона це постійно повторює. Її родина мала десь працювати на благо церкви, і вона викликалася допомагати в сувенірній крамничці. Натомість церква спрямувала її в кімнату 423 до п’ятикласників із БХД. І тепер — щосереди з 18:30 по 19:30 — вона розповідає дітям про Бога. Вона просить нас сісти на килим навпроти її стільця, тому що збирається пояснити, як Бог створив людей. Я квапливо займаю місце в перших рядах. Мені дуже цікаво, як і чому мене створили. Я помічаю, що в нашої вчительки на колінах немає ані Біблії, ані інших книг. Вона наміряється говорити по пам’яті. Це мене вражає.

Вона починає.

— Бог сотворив Адама й оселив його в прекрасному саду. Для Бога Адам був улюбленим творінням, і тому Він сказав Адаму, що все, що тому слід робити, — це бути щасливим, панувати над садом і дати імена всім звірям. Адамове життя було майже довершеним. Хіба що йому стало дуже самотньо й тривожно. Він потребував чийогось товариства, а також допомоги в називанні тварин. Отож він звернувся до Бога з проханням про супутника й помічника. Одного вечора Бог допоміг Адамові народити Єву. Жінка народилася з Адамового черева — womb. Тому її і нарекли жінкою — woman. Адже жінка вийшла з тіла чоловіка — man. Womb — man.

Я така вражена, що забуваю підняти руку.

— Стривайте. Адам народив Єву? Але хіба люди не виходять із жіночих тіл? Може, хлопчиків тоді годилося б називати жінками? Може, усіх людей годилося б називати жінками? Моя вчителька нагадує:

— Ґленнон, підніми руку.

Я тягну руку вгору. Вона робить знак, щоб я її знову опустила. Хлопчик, який сидить від мене ліворуч, озирається до мене й закочує очі.

Наша вчителька веде далі.

— Адам із Євою були щасливі, і якийсь час усе лишалося довершено прекрасним. Та потім Бог сказав їм, що є одне дерево, з якого їм не можна їсти: Дерево Пізнання. Хоча це була єдина річ, яку Єві заборонили хотіти, вона забажала яблуко саме з того дерева. Одного дня, зголоднівши, вона зірвала яблуко з цього дерева і надкусила. Відтак вона хитрощами змусила Адама також відкусити від плоду. Щойно Адам укусив яблуко, Єва й Адам уперше відчули сором і спробували заховатися від Бога. Та Бог бачить усе, а отже, Бог усе знав. Бог вигнав Адама і Єву зі свого саду. Потім Він прокляв їх і їхніх майбутніх дітей, і на землі вперше з’явилося страждання. І дотепер ми страждаємо через Євин первородний гріх, який усередині всіх нас. Цей гріх полягає в бажанні пізнати більше, ніж нам відведено знати, у прагненні більшого замість вдячності за те, що ми маємо, і в робленні того, що ми хочемо, а не того, що мусимо.

Це був вичерпний опис Господньої бухгалтерії. У мене більше не було запитань.

пестощі

Ми з чоловіком почали працювати з терапевткою після того, як він визнав, що спав із іншими жінками. Тепер ми відкладаємо наші проблеми протягом тижня і приносимо їх до неї щовівторка. Коли подруги запитують мене, чи її терапія допомагає, я відказую: «Та мабуть. Принаймні ми й досі одружені».

Сьогодні я попросила її про індивідуальний прийом. Я стомлена і знервована, адже всю ніч мовчки програвала в голові те, як скажу їй, що збираюся.

Я тихо сиджу на стільці, склавши руки на колінах. Вона сидить виструнчена в кріслі навпроти. На ній сніжно-білий брючний костюм, помірні підбори, жодного макіяжу. Позаду неї дерев’яна полиця з підручниками й дипломами в рамках лізе вгору стіною, мов те бобове дерево. Її ручка націлена на сторінку шкіряного записника в неї на колінах, готова розписати мене на чорне і біле. Я нагадую собі: «Говори спокійно і впевнено, Ґленнон, як доросла людина».

— Я хотіла сказати вам дещо важливе. Я закохана. Я дико закохана. Її звати Еббі.

Моя терапевтка розтуляє рота, нешироко, але я це помічаю. Протягом однієї нескінченно довгої хвилини вона не говорить нічого. Потім глибоко зітхає і каже:

— Гаразд.

Потім робить паузу й починає знову:

— Ґленнон, ви ж знаєте: хай що це буде — воно несправжнє. Ці почуття несправжні. І хоч яке майбутнє ви уявлятимете — воно також не є правдою. Це небезпечна омана, і квит. Це не закінчиться добром. Це має припинитися.

Я починаю сперечатися:

— Ви не розумієте. У мене все інакше, — а потім думаю про всіх тих людей, які сиділи на цьому стільці й наполягали: У мене все інакше. Якщо вона не схвалює мого рішення бути з Еббі, я маю принаймні обґрунтувати своє рішення ніколи більше не бути зі своїм чоловіком.

— Я більше не можу з ним спати, — кажу я. — Ви ж знаєте, яких я докладаю зусиль. Інколи мені здається, що я пробачила. Проте, коли він вилазить на мене зверху, я знову починаю його ненавидіти. Відтоді минуло кілька років, я не хочу нічого ускладнювати, тому я заплющую очі й намагаюся забутися, поки все скінчиться. Та в якийсь момент я знову несподівано вертаюся в своє тіло, а разом із тим повертаюся в розпечену вогненну лють. Це так, ніби я намагаюся померти зсередини, та в мені постійно залишається ще дрібка життя, і це життя робить наш секс нестерпним. Я не можу почуватися живою під час сексу, але й достатньо мертвою також не можу, тож це ніяк не вирішити. Я просто... я більше не хочу цього робити.

Я злюся на те, що в мене на очах бринять сльози, але так і є. Тепер я молю. Будь ласка, змилуйтеся.

Двоє жінок. Один білий костюм. Шість дипломів у рамках. Один розгорнений записник. Одна націлена ручка.

А потім:

— Ґленнон, а ви не пробували натомість пестити чоловіка ротом? Багато жінок вважає оральні пестощі менш інтимними.

напрямки

Я — мати сина і двох доньок, допоки вони не вирішать інакше. Мої діти вірять, що душ — це магічний портал для ідей. Найменша мені нещодавно сказала:

— Мамо, це так, мовби в мене весь день ніяких ідей, та щойно я стану під душ, у мозку з’являється безліч крутого. Мабуть, це якось пов’язано з водою абощо.

— Може, й з водою, — погоджуюся я. — А може, душ — просто єдине місце, де ти ні до чого не підключена, і тому чуєш власні думки.

Вона кліпає очима й питає:

— Тобто?

— Мила, я про те, що відбувається з тобою в душі. Те, що називається мисленням. Те, що люди робили до Ґуґла. Мислити — це як... ґуґлити всередині власного мозку.

— О, — відказує вона. — Круто.

Ця ж дитина раз на тиждень цупить мій дорогий шампунь, і одного дня я протупала до ванної кімнати, яку вона ділить зі своїми братом-підлітком і сестрою, щоб викрасти його назад. Відсунувши душеву завіску, я помітила 12 порожніх пляшечок, які загромаджували край ванни. Усі пляшечки правобіч — червоні, білі й сині. Усі лівобіч — рожеві й фіолетові.

Я піднесла до очей червону пляшечку з ряду, який, вочевидь, належав моєму сину. Пляшка була висока, прямокутна, боката. Вона кричала на мене великими червоними, білими та синіми літерами:

УТРИЧІ БІЛЬШИЙ, НА СТОРОЖІ ТВОЄЇ МУЖНОСТІ,

ОЗБРОЙСЯ ЗАПАХОМ СПРАВЖНЬОГО ЧОЛОВІКА,

ДАЙ ВІДСІЧ БРУДУ, ЗАВДАЙ СМОРОДУ НИЩІВНОГО УДАРУ.

Я подумала: Якого дідька? Мій син тут миється в душі чи готується до війни?

Я обрала навмання одну із дівочих тонких металічних рожевих пляшок. Замість викрикувати стройові команди ця пляшка нашіптувала мені плавним курсивом окремі прикметники: ваблива, осяйна, ніжна, чиста, блискуча, спокуслива, чутлива, світла, зволожена. Жодного дієслова. Жодного заклику щось робити, лише список того, якою бути.

Якусь мить я роззиралася навкруги, щоб переконатися, що цей душ усе-таки не магічний портал, який бозна-як закинув мене у минуле. Але ж ні. Ось я, і досі тут, у ХХІ столітті, де хлопчиків досі вчать, що справжні чоловіки великі, безстрашні, жорстокі, невразливі, цураються фемінності та покликані завойовувати жінок і весь світ. А дівчаток досі вчать, що справжні жінки мають бути тихими, привабливими, маленькими, пасивними, а також бажаними, тобто гідними завоювання. Усі ми й досі тут. Наших синів і доньок досі вчать соромитися повного спектра своїх людських проявів, перш ніж вони навіть одягнуться зранку.

Наші діти надто великі, щоб могти уміститися в ці непоступливі й масово розповсюджувані пляшки. Проте вони можуть загубити себе у спробах це зробити.

полярні ведмеді

Кілька років тому вихователька моєї доньки Тіш зателефонувала мені й повідомила, що в садочку сталася певна «ситуація». Розповідаючи групі про дику природу, вона зауважила, що полярні ведмеді втрачають місця свого замешкування і харчування через танення льодовиків. Вона показала дітям фото ведмедя, який помирає через глобальне потепління, як приклад одного з численних наслідків екологічної катастрофи.

Решта вихованців у дитсадку сприйняли це за сумну звістку, але не надто сумну, щоб відволікти їх від перерви. Тільки не Тіш. Вихователька пояснила мені, що по закінченні заняття інші діти підхопилися з килима, щоб вибігти надвір, а Тіш лишилася сидіти, самотня, із широко роззявленим ротом, заклякла від подиву, і на її маленькому шокованому обличчі проступало запитання: «ЩО? Ви щойно сказали, що полярні ведмеді помирають? Тому що Земля тане? Та Земля, на якій ми живемо? І ви просто згодували нам цю крихту жахливих новин, поки ми СИДІЛИ КОЛОМ?».

Тіш урешті вийшла з класу, проте була нездатна приєднатися до інших на перерві. Інші діти пробували вмовити її підвестися з лавки й побавитися з ними в квадрат, але вона не відходила від виховательки і з виряченими очима розпитувала:

— А дорослі про це знають? А що вони збираються робити? А інші тварини також у небезпеці? А де зараз ця голодна ведмедиця?

Протягом наступного місяця життя нашої родини оберталося навколо полярних ведмедів. Ми придбали постери з ведмедями та обвішали ними стіни Тішиної кімнати. «Щоб пам’ятати, мамо. Я мушу пам’ятати». Ми переказали кошти онлайн на чотирьох полярних ведмедів. Ми говорили про полярних ведмедів за обідом, за сніданком, у машині, у гостях. Власне, ми обговорювали їх так часто, що за кілька тижнів я вже почала ненавидіти полярних ведмедів усім своїм єством. Я почала шкодувати про день, коли полярні ведмеді з’явилися на світ. Я перепробувала все, що могла, щоб витягнути Тіш із її полярноведмежого провалля. І обіймала її, і зривалася на неї, урешті навіть набрехала їй.

Я попросила свого друга надіслати мені на електронку «офіційний» лист, де він від імені «Президента Антарктики» оголосить, що проблему з льодовиками вирішено раз і назавжди й усі полярні ведмеді почуваються відмінно. Я відкрила фальшивий лист на комп’ютері й покликала Тіш, яка була в своїй кімнаті: «О Боже, доню! Ходи сюди! Дивися, що я щойно отримала! Чудові новини!». Тіш мовчки прочитала електронний лист, потім повільно розвернулася до мене, презирливо звузивши очі. Вона знала, що цей лист — підробка: Тіш чутлива, а не дурна. І полярноведмежа сага продовжилася, та ще й на повну потугу.

Однієї ночі я вклала Тіш у ліжко й уже прокрадалася навшпиньки в коридор із радістю матері, яка майже наблизилася до землі обітованої. (Усі поснули, а на мене чекають диван, вуглеводи та «Нетфлікс», і нікому не можна мене займати або відволікати, аж поки зійде сонце, алілуя.) Аж тут, перш ніж я зачинила двері за собою, Тіш прошепотіла:

— Чекай. Мамо?

Та що ж це за пекло.

— Що таке, люба?

— Я щодо ведмедів.

О, НІ, ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ.

Я підійшла до її ліжка й поглянула на неї згори з певним роздратуванням. Тіш підвела на мене очі й промовила:

— Мамо. Мене переслідує одна думка: сьогодні це полярні ведмеді. І всім байдуже. А завтра це будемо ми.

Потім вона відвернулася, задрімала й лишила мене саму посеред темної кімнати, — тепер була моя черга нерухомо завмерти від подиву. Я стояла над нею, вибалушивши очі, охопивши себе руками. «О. Боже. Милий. Полярні ведмеді! Треба рятувати цих клятих полярних ведмедів! Тому що завтра на їхньому місці — ми. Що з нами не так?»

Відтак я подивилася на свою дитину й подумала: «Ах. Ти не божевільна, якщо переймаєшся полярними ведмедями; це ми божевільні, якщо не переймаємося».

Тіш не змогла піти на перерву, тому що звернула увагу на те, що розповідала вихователька. Почувши звістку про полярних ведмедів, вона впустила у себе цей жах, усвідомила неправильність ситуації і уявила її неуникні наслідки. Тіш чутлива, і в цьому її суперсила. Протилежність чутливості — це не відвага. Відмовлятися звертати увагу, відмовлятися помічати, відмовлятися відчувати, знати й уявляти — це не відвага. Протилежність чутливості — нечутливість, а в цьому немає нічого почесного.

Тіш відчуває. Навіть тоді, коли світ квапить її далі, вона всотує його з повільною вдумливістю. Заждіть, зупиніться. Оте, що ви щойно сказали про полярних ведмедів... у мені від цього постало якесь відчуття, якесь запитання. Ми можемо ненадовго затриматися на цьому? Я маю почуття. Я маю питання. Я ще не готова вибігти на перерву.

У більшості культур таких людей, як Тіш, розпізнають у ранньому віці й вирізняють як шаманок, знахарок, поеток або монахинь. Їх вважають ексцентричними, але необхідними для виживання групи, тому що вони здатні чути те, чого інші не чують, бачити те, чого інші не бачать, і відчувати те, чого інші не відчувають. Культура залежить від чутливості цієї дрібки людей, адже задля лікування потрібно спочатку відчути, де болить.

Однак наше суспільство так одержиме зростанням, владою та ефективністю за всяку ціну, що такі люди, як Тіш — і як я — стають незручними, неприборканими. Ми уповільнюємо світ. Ми стоїмо на носі «Титаніка», махаючи руками, гукаючи: «Айсберг! Айсберг!», поки всі інші з-під палуби гукають у відповідь: «Дайте спокій, ми танцюємо!». Легше називати нас схибленими й нехтувати нашими словами, аніж визнати, що ми тверезо реагуємо на схибленість світу.

Моя донька не з’їхала з глузду. Вона пророкує здоровий глузд. І я хочу бути достатньо мудрою, щоб зупинитися разом із нею, поцікавитися в неї, що вона відчуває, і прислухатися до того, що вона знає.

плюсики

Це мій випускний рік у старшій школі, а мене й досі не номінували до Ради випускників.

Рада випускників складається з десяти найпопулярніших учнів із кожного класу. Ця десятка пишно вбереться і приїде кабріолетом на парад випускників, пишно вбереться і вийде на поле поміж таймами, пишно вбереться і походжатиме залами у стрічках Ради випускників. Рада випускників — це Тиждень моди у старшій школі, і решта учнів споглядатиме подіумну ходу Ради випускників із затінених місць у залі.

На уроці англійської мови вчителі роздають нам бюлетені й просять поставити плюсик поряд із учнями, які мають увійти до Ради. Щороку ми масово голосуємо за ту саму Золоту десятку. Ми всі знаємо, ким вони будуть. Таке відчуття, ніби ми народилися з цим знанням. Золота десятка стоїть гуртом, утворюючи замкнене коло — схоже на сонце — у коридорах, на футбольних іграх, у супермаркетах, а також у нашій уяві. Нам не годиться неприховано на них витріщатися, хоч це і важко, бо в них блискуче волосся і привабливі, легкі, осяйні тіла. Вони до нас не чіплялися. Чіплятися означало б звертати на когось забагато уваги і витрачати забагато зусиль. Вони були вищими за це. Їхнім завданням було ігнорувати нас, а нашим завданням — судити про себе за стандартами, які вони встановлюють. Наше існування робило їх Золотими, а їхнє існування змушувало нас чутися нещасними. І все ж рік за роком ми ставили плюсики навпроти їхніх імен, тому що ці правила панували над нами навіть в особистих проявах. Голосуйте за Золоту десятку. Вони бездоганно відповідають усім умовностям, вони такі, якими ми всі маємо бути, а отже, вони мають виграти. Усе справедливо.

Я не належу до Золотих, проте світло від Золотої десятки відбивається на мені так часто, що залишає свою позолоту. Вони час від часу запрошують мене на свої вечірки, і я приходжу й багато мовчу, бо там до мене майже не говорять. Я вирішую, що моя присутність потрібна їм для того, щоб відчувати свою осяйність. Золото сяє яскравіше на контрастному тлі. Так само, стоячи колом на футбольних матчах, вони впускають мене в своє коло, але не заговорюють зі мною. Я почуваюся страшно незручною, знехтуваною та сміховинною в їхньому колі. Я щоразу нагадую собі не зважати на те, що відбувається в цьому колі. Важливо, як інші думають про те, що в ньому відбувається. Важлива, отже, не моя правда, а та, в якій я переконую інших. Важливі не мої внутрішні почуття, а ті почуття, які я вдаю для інших. Що ліпше я вдаю свої почуття, то ліпше інші почуваються щодо мене. Важливо те, як інші почуваються щодо мене. Тож я виконую роль тієї, хто почувається належною до Золотих.

У середині вересня лихоманка приготувань до випускного сягає апогею. Ми щойно проголосували, і переможці стануть відомі після шостого уроку. Я належу до групи учнівського самоврядування, і нам доручили полічити голоси. Моя подруга Лайза дістає з коробки по одному бюлетеню й зачитує вголос ім’я, а я підраховую кількість. Вона виголошує раз у раз повторювані імена: Тіна. Келлі. Джесса. Тіна. Келлі. Джесса. С’юзен. Джесса. С’юзен. Тіна. Тіна. Тіна. А потім Ґленнон. А ще кілька разів... Ґленнон. Ґленнон. Лайза підводить на мене погляд, здіймає брови й усміхається. Я закочую очі вгору й відвертаюся, проте моє серце калатає у грудях. О Боже. Вони гадають, що я — одна із Золотих. Я помічаю, що коробка з бюлетенями вже майже порожня, проте голосів набралося багато, а отже, я можу перемогти. Я можу перемогти. Треба ще два голоси. Я озираюся до Лайзи і впевняюся, що вона відволіклася. Я беру олівець і ставлю дві позначки поряд зі своїм ім’ям. Плюс. Плюс. Ми з Лайзою підраховуємо голоси. Мене номінують до Ради випускників.

Тепер я — та дівчина, яка навіть у сорок чотири роки зможе закотити очі вгору й кинути мовби мимохіть: колись я була в Раді випускників. Інші також закотять очі вгору (це ж бо було в старшій школі!), проте й вони відзначать самі до себе: «Он як. Ти була в Золотій десятці». Золотими стають рано, і це золото якимось чином прилипає до нас, навіть коли ми дорослішаємо й дізнаємося про інші й значиміші речі. Ставши одного разу Золотою, ти залишаєшся такою назавжди.

Понад десять років поспіль я відверто писала й говорила про залежність, секс, зраду та депресію. Безсоромність — це моя духовна практика. Однак у тому, що я підробила голоси на шкільних виборах, я не зізналася нікому, крім своєї дружини. Коли я розповіла їй, що нарешті виписала цю історію, вона здригнулася й уточнила: «Люба, ти впевнена? Ти певна, що про це варто розповідати?».

Гадаю, ця історія така непробачна через відчай. Через прагнення цього... перейнятість цим. Якщо хтось не може бути Золотим, то мусить прикидатися, буцімто цього й не прагне. Натомість некруто, страх як некруто прагнути належати до обраних так сильно, щоб піти заради цього на обман. Але я пішла.

Я сфальсифікувала вибори, намагаючись бути однією із Золотих. Я шістнадцять років прокорчилася над унітазом, намагаючись бути легкою. Я ціле десятиріччя напивалася до нестями, намагаючись бути приємною. Я підсміювалася з мудаків і спала з ними, намагаючись бути доступною. Я прикушувала язика так сильно, що відчувала присмак крові, намагаючись бути м’якою. Я витратила тисячі доларів на різні трунки й отрути, намагаючись бути молодою. Я десятиліттями заперечувала себе, намагаючись бути безгрішною.

алгоритми

За кілька місяців по тому, як я дізналася, що мій чоловік неодноразово мені зраджував, я й досі не знала, лишитися з ним чи ні. Я навіть не знала, лишити чи ні нову подушку на дивані. Я була страшно нерішучою жінкою. Коли я розказала психологу в школі моїх дітей про цю свою непевність, вона відповіла:

— Дітей тривожать не так складні рішення, як нерішучість. Ваші діти мають знати, що буде далі.

Я сказала:

— Ну, вони цього не знатимуть, поки не знатиму я сама.

Вона відказала:

— Тоді придумайте, як це знати.

На той час єдиним способом знати, який був мені відомий, були опитування й дослідження. І я почала опитувати. Я подзвонила всім своїм подругам, сподіваючись, що вони знатимуть, як мені вчинити. Відтак я почала досліджувати. Я прочитала всі статті, які лишень могла знайти, про зраду, розлучення й дітей з надією, що експерти знатимуть, як мені вчинити. Результати моїх опитувань і досліджень були шалено суперечливі.

Урешті я звернулася до Всесвітньої павутини, очікуючи, що невидимий конгломерат незнайомців, тролів і ботів знатиме, як мені вчинити з моїм єдиним диким і дорогоцінним життям. Так я опинилася в ліжку о третій ночі, об’їдаючись морозивом і друкуючи в пошуковий алгоритм Ґуґла своє запитання:

Що робити, якщо чоловік — зрадник, але чудовий тато?

посиденьки

Мій сімнадцятирічний син Чейз сидить у вітальні з друзями й дивиться кіно. Я намагаюся лишити їх самих, проте мені важко це зробити. Я розумію, що більшість підлітків вважає своїх мам некрутими, але певна, що я в цьому виняток.

Я підходжу до дверей і зазираю всередину. Хлопці розляглися по всьому дивану. Дівчата купчаться маленькими, акуратними групками на підлозі, підібгавши під себе ноги. Мої молодші доньки застигли в ногах у старших дівчат, немовби в тихій молитві.

Мій син озирається до мене й каже напівусміхнено:

— Привіт, мамо.

Мені потрібна якась відмовка, і я цікавлюся:

— Ви голодні?

Усі без винятку хлопці, не відводячи очей від екрана, горлають:

— ТАК!

Дівчата спершу відмовчуються. Кожна з дівчат відвертається від телевізора й переглядається з іншими дівчатами. Кожна дівчина дивиться на подругу, щоб визначити, чи почувається голодною. Між ними відбувається якесь телепатичне спілкування. Вони опитують. Вони досліджують. Вони збирають згоди, дозволи або відмови.

Якимось чином їхнє зібрання мовчки призначає говорити закосичену дівчину з ластовинням на носі.

Вона озирається від подруг до мене. Ввічливо всміхається і відказує:

— Ні, дуже дякуємо.

Хлопці зазирнули всередину себе. Дівчата роззирнулися навкруг себе.

Ми забули, як пізнавати себе, коли навчилися, як задовольняти інших.

От чому ми живемо голодними.

правила

Моя подруга Ешлі нещодавно була на першому занятті з йоги. Вона ввійшла до кімнати, розгорнула килимок, умостилась і почала чекати, коли щось відбудеться.

— Там було винятково спекотно, — сказала вона мені.

Коли до кімнати нарешті зайшов інструктор — молодий і впевнений, — Ешлі вже стікала потом.

Інструктор оголосив:

— Ми скоро почнемо. Вам стане дуже гаряче, проте не виходьте з цієї кімнати. Хай як ви почуватиметеся, лишайтеся сильною. Не йдіть. У цьому полягає ваша робота.

Відтак почалося заняття, і вже за кілька хвилин на Ешлі почали тиснути стіни. У неї почалися памороки й нудота. Кожен вдих видавався дедалі важчим. Перед очима двічі мерехтіли якісь цятки, а потім ненадовго падала чорна завіса. Вона поглядала на двері, відчайдушно прагнучи утекти. Дев’яносто хвилин вона провела нажахана, близька до гіпервентиляції і стримувала сльози. Проте кімнати не полишила.

Тієї самої секунди, коли інструктор завершив заняття і відчинив двері, Ешлі зістрибнула зі свого килимка й побігла в коридор. Вона притискала руку до рота, поки не відшукала туалет. Там вона розчахнула двері та обблювала раковину, стіну, підлогу.

Стоячи рачки й відтираючи власну блювоту паперовими рушниками, вона подумала: «Та що зі мною не так? Чому я лишилася там страждати? Адже ті двері навіть не були замкнені».

дракони

Коли я була малою, моя хрещена подарувала мені на день народження сніжну кульку. Кулька була крихітна й кругла, немов чаклунський кришталь завбільшки з долоню. У центрі кульки стояв червоний дракон із мерехтливою лускою, світло-зеленими очима та вогнистими крилами. Принісши кульку додому, я спочатку поставила її на тумбочку біля ліжка. А потім пролежала всю ніч без сну, з широко розклепленими очима, боячись, що дракон підступить до мене в пітьмі. Тож однієї ночі я вилізла з ліжка і переставила сніжну кульку на найвищу полицю в кімнаті.

Час до часу, лише за денного світла, я підставляла стілець до шафи, забиралася на нього й діставала з полиці свій подарунок. Я струшувала його, тоді завмирала й спостерігала, як кружляють сніжинки. Коли вони починали осідати, в центрі кульки з’являвся вогнистий червоний дракон, і мене проймав дрож. Цей дракон був магічним і страшним, завжди на своєму місці, нерухомий, застиглий в очікуванні.

Моя подруга Меґан уже п’ять років твереза після десяти літ споживання алкоголю й наркотиків. Останнім часом вона намагається розібратися, що з нею сталося, — як залежність узяла гору над такою сильною жінкою.

У день весілля Меґан сиділа в задній частині каплиці, знаючи, що не хоче виходити заміж за чоловіка, який чекав на неї біля вівтаря. Вона знала це глибоко всередині.

І все одно взяла з ним шлюб, тому що їй було тридцять п’ять і шлюб був тим, чого від неї очікували. Усе одно взяла шлюб, тому що, скасувавши весілля, вона розчарувала б надто багатьох людей. Натомість Меґан була лише одна, тож, не скасувавши нічого, розчарувала тільки себе. Вона промовила: «Я згодна», хоча внутрішній голос підказував: «Я не згодна», і наступні десять років вона провела, намагаючись не знати те, що знала: що вона зрадила собі і що її життя так ніколи й не почнеться, поки вона не припинить зраджувати самій собі. Єдиним шляхом не знати було забутися у випивці й не виходити з цього забуття, тож вона почала прикладатися до чарки ще під час медового місяця. Що п’янішою вона ставала, то дальшим їй видавався дракон усередині неї. За деякий час випивка й наркотики стали її проблемою, що було зручно, адже таким чином Меґан більше не мусила вирішувати свою справжню проблему.

Ми як сніжні кульки: ми витрачаємо свої час, енергію, слова та гроші, щоби створити заметіль, намагаючись не знати, пробуючи замести сліди вогнистої правди всередині нас — твердої та нерухомої.

Це кінець стосунків. Горілка взяла гору. Таблетки давно вже не від болю в попереку. Ти знаєш його вздовж і впоперек — він не повернеться. Та книжка сама себе не напише. Переїзд — це єдиний вихід. Звільнення з цієї роботи врятує мені життя. Це насильство. Ти ніколи за ним не горювала. Востаннє ми кохалися шість місяців тому. Ненавидіти її все життя означає так ніколи й не жити.

Ми підтримуємо в собі заметіль, бо всередині нас ці дракони. Одного вечора — мої діти тоді були ще немовлятами — я читала у ванній збірку поезій. І натрапила на поему під назвою «Потаємне життя» про глибокі таємниці і про те, що всі ми їх приховуємо. Я подумала: Ну, відколи я веду тверезий спосіб життя, у мене таких немає. У мене більше немає таємниць. Це мене потішило. Та потім я прочитала:

Таємним стає те, що ти захищатимеш ревно,

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.