"Кирило Кожум’яка" та інші українські легенди і перекази ebook

«кирило кожум’яка»

та інші українські легенди і перекази

ЛЮДИ КОЛИШНІ І МАЙБУТНІ

Колись були такі великі люди, що, бувало, по лісі ходили, як по траві, а то вже як наші люди наставали, їден велетень і надибав десь нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем; та як надибав їх, так і забрав усіх на долоню та й приносить до тата.

— А подивись, — каже, — тату, які я надибав ми­шенята!

А тато глянув та й каже:

— Не мишенята то, сину, а то такі люди, що після нас будуть!

Ото і настало тепер наше покоління, а за велетнів і помину нема, тільки десь у церкві в Києві чи у Львові стоїть там нога з їдного велетня, і така, кажуть, пре­здорова, що аж до бані сягає. Отакі-то були люди! А то ще кажуть, що після нас такії будуть люди, що в наших печах їх дванадцять будуть молотити.

РОСА

Колись, то дуже давно було, жили на землі велети. Вони легко переступали з одної гори ногою на другу. Ті великани мали страшенну силу, але використовували її лише для добра. Вони ніколи нікому нічого злого не зробили. Тому їх завжди будуть споминати люди. Навіть як довго не падав дощ, то вони якось уміли притягувати хмари, де було треба землю зволожити. А роси тоді ще чомусь не було.

Десь перед тим, як мали прийти на землю такі люди, як ми, велети вже вимирали. Між тими останніми був і такий, що регулював дощ. Він тяжко заслаб, лежав на Бескиді, і дуже йому жаль було, що сохне все на землі, а він не може притягнути дощові хмари.

Уже пізнати було, що він умре і більше нічого не зро­бить для своєї землі.

Коли він останній раз важко зітхнув і його серце перестало битися, усе, що лише було на землі, — дерева корчі, трави різні, — все-все почало за ним плакати. Ті сльози стали росою, яка зволожує землю тоді, коли нема дощу.

То зелень так кожної доби оплакує доброго великана, який завжди рятував її від посухи колись, а тепер теж по­магає росою.

У нас оповідали, що кожен великан щось добре умів робити таке, що того треба людям для щастя.

ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ

Люди не все були такі, як зараз. Були такі велети, що як один стояв на одній горі, а другий на другій, та й собі могли руки подати. Великани були.

Один такий велетень схотів води пити, а ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Він нахилиться, аби з них допити там, де вони сходилися, а то вода каламутиться, хіба з піском смокче. Узяв він та й понижче того місця насунув землі, каміння. Високу таку греблю, гать наме­тав, як Червоні Береги. Вода сперлася, заповнила ту долину, і зробилося велике озеро. Вода чистенька стояла. Він напився та й так лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася і текла собі в про­вали.

Відси, від гір у тоті сині води клином заходила зем­ля. Там і поля урожайні були на тім клинці. То — велике. І ліс недалеко. Зайшли туди люди, але не великани, а такі, як ми. Побудувалися, орали там. Одної днини надійшов туди велет той, знов хотів води напитися. Дивиться — а на тім сухім клині якісь мураш­ки, подібні до нього, лише дуже маленькі. Взяв їх разом з волами і плугом на долоню та й поніс показу­вати мамі:

— Дивіться, яких я мурашок найшов.

— Ой, то, синку, не мурашки. То по нас тут в горах такі люди будуть жити. Віднеси їх на те місце, звідки взяв.

Поклав він їх над тим озером і лишив. Заснували вони село та й назвали від тих синіх вод Синевідськом.

Тоді вся Скільська Верховина ще не була заселена, бо велети десь пропали, а нашим маленьким людям тут важко було в тих дебрях та лісах давати собі раду. Жили спочатку на долах, а в горах хіба полювали. Але Синевідсько вже було. Воно старіше від Львова. Не знаю, чи правда то, але розказували, що це село найдавніше в нашім районі. Безпечно собі жили там люди.

З північного боку були відгороджені тим великим озером, а з полудня — горами та лісами.

Випав колись дуже слотливий рік. Дощі не пере­ставали. Говорили, що над горами хмара урвалася. Води в кількох місцях перекочувалися через ту греб­лю. А Стрий пер з такою силою, що в однім місці пере­рвав її. Вода з озера витекла вся. Дно висохло.

На ту долину перебралися люди. Там ще ліпші грун­ти. Поробили собі файні городи, садів порозводили стільки, що стали торгувати яблуками та сливами по світу.

Пониж того села заснувалося друге. Його на­звали Нижнім Синевідськом. А то перше — Вишнім. Тепер пишуть Верхнє Синьовидне і Нижнє Синьовидне.

ЧОЛОВІЧКИ-БОГАТИРІ

Привіз чоловік до себе в город дві здорові каменюки, тобто на млин, чи на що. На млин же він не зібрався, а камені так собі і зостались на городі. Одначе чоловік той був дуже добрий і працьовитий хазяїн, то і не забу­вав свого добра і інколи одвідував і тії каменюки. Коли одного разу став примічать, що вони немовбито на друге місце перекочені. Приходить удруге — та ж притча. Подивився той чоловік, подивився, повів пле­чима та й подумав собі: «І що воно такеє значить, що моє каміння з одного місця на друге нечиста сила носить. Почекай же, вражий сину, підглежу я тебе, як ти моїм добром граєшся!» Та й вернувся додому, а на думці у нього все те каміння і хто його пере­кочує. Тільки він ні жінці, ні дітям і нікому об тій чудасії не промовив ні словечка і не порадився з ким розум­нішим.

А як прийшла ніч, то заліз собі у бур’ян біля тих каме­нюк та й сподівається, чи не прийде той, що в болоті. От такий-то цікавий був собі той чоловік, хоч уже й немолоденький. Постривайте ж, що далі буде! Дивився він, дивився, аж обридло і очі по­злипались, а потім і зов­сім заснув... Коли це прокинувся опівночі та й міркує собі: «Чого це я бісового батька у бур’яні опинився?» А далі й чує, що щось по землі гуркотить і якісь то­ненькі голоски промовляють: «Кіть-кіть-кіть, кіть-кіть-кіть!» А в мого сіромахи і на душі похололо. «Про­пав!» — дума собі, а далі опам’ятався та й міркує, що коли вже пропадать к бісовому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там діється. От і подивився, коли ж бачить, що двоє чоловічків, таких маленьких, ще менших, чим наші діти, як вже зіпнуться на ноги, сидять собі долі, кожний біля каменя і немовби сподіваються один на другого, щоб починать іграшки. А далі один, не діждав­шись товариша, як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її і покотить, примовляючи: «Кіть-кіть-кіть!..» А каменюка, немов мерзлий кізяк по льоду, аж підска­кує та летить. Коли це другий чоловічок простяг ні­женьку і зупинив камінь та потім, в свою чергу, як хвисне другу каменюку так, що аж пір’я з неї летить, та ще й примовляє: «Кіть-кіть-кіть!» А товариш тільки ніженькою налучає, як би не дать маху.

Дививсь мій чоловік, та вже не сумно, а смішки йому стало, а далі й не витерпів та як схопивсь: «Чого це ви, бісові хлоп’ята, над моїм камінням глузуєте? Ось я вас, щоб не дурили!» Не в думці тому сіромасі, що то не звичайні діти, бо й на дітей зовсім не схожі, а дуже краще наших дітей. От як почули тії чоловічки людськую мову, то немов змарніли і рученьки опустили, а обличчя їх, неначе крейда, біле зробилось. А у того чоловіка як камінь на серці наліг, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп’ят. А далі один чоловічок і каже, та так гірко, ледве не плачучи: «Недобрий же ти, чоловіче. Ворог ти наш лютий! Нащо ти замовив з нами? Нам ще тільки три годочки зоставалось жить у вашому краї, а тепер...» Та, не домовивши, як схопив одно каміння та як улупить об друге, так тільки прах од тих каменюк посипався, немов з піску були зліплені. Жахнувся мій чоловік, і тіло все йому задрижало, хотів щось промовить, аж тих хлоп’ят уже слід простив, неначе в воду попадали, тільки каміння перед ним прахом слалось.

От така-то пеня лучилась нашому сіромасі. Тільки що ж би ви думали! Перед тим усі годи був дуже доб­рий урожай, а після того мов одрізало: ні сіна, ні жита, ні ярини не вродило. І все через тих чоловічків, що так вони ображені зостались мовою людською.

МЕЛІВСЬКИЙ БОГАТИР

Вселі Меловому на Херсонщині в одного чоловіка був жвавий хлопчина, з яким батько завше рибальчив. Коли він став уже парубком, то батько взяв з собою на лиман тягати невода. Невід був такий здоровий, що лед­ве тридцять чоловік могли його потягти. Один раз тягли його зимою по льоду. Був дуже холодний вітер, а тягти доводилось против вітру. Як найжвавішого, мелівського парубка поставили попереду. Всі поодвертались од вітру та й тягнуть собі абияк, а далі дехто почав пус­кать, але невід усе йшов та йшов. Тоді дехто давай навмисне кидать, а невід усе йде. Кинули всі двадцять дев’ять чоловік, а той мелівський один усе тяг. Тоді всі як крик­нуть з дива. Він почув, огля­нувся, аж він сам за три­дцятьох тягне. Всім стало відомо, що се богатир. Він тоді як побачив, що вже його пізнали, кинув і собі лямку, плюнув та й каже: «Отеє ж ви мене тепер з’їли!»

Ще, кажуть, заплакав і пішов на високу могилу, що стояла недалеко.

Увечері всі бачили, як до тої могили летів змій, стра­шенно сиплячи іскрами. Ідучи на боротьбу до змія, бо­гатир вирвав собі з землі тридцятипудовий якір, обламав йому лапи і тим бився зі змієм. Але йому не було ще двадцяти літ і не доля йому була побити змія. Бились вони так, що земля трусилася, рибалки цілу ніч не спа­ли, молились за богатиря Богу. Але коли пішли, як сонце зійшло, то побачили, що могилу вороги розрили аж донизу і тут же лежали обидва мертві.

БОГАТИРСЬКІ КОНІ

Їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість чи сім назад в Чернігові на зем­ській конюшні дуже гарного карабахського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбо­ванців і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.

— А не знаєте, де тепер той кінь є? — попитав мене Ярмоленко.

— Бог його, — кажу, — знає: ті земські конюшні тепер вништожені, а коні чи розпродано, чи що.

— Отже, я знаю, де той кінь, — каже Ярмоленко, якось мудро всміхаючись. — Він хазяїна найшов.

— Якого хазяїна? Хіба він крадений був чи втек­лий? Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.

— Та не те, — каже Ярмоленко. — Коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому врем’я — безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Отож у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє. «Косило, — каже, — нас у хазяїна чоловік з двадцять чи, може, й більше. І був між нами один, бог його знає звідки, скільки не розпитували — не каже. Чоловік, як і всі люди: і косив так, як усі, тільки, було, як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людь­ми, а набере собі хліба і всього та сяде оддалік і їсть. От косим ми неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я увесь світ сходив, а такого добро­го коня не бачив». От отаман і каже: «Ану, хлопці, пій­маймо сього коня, то, певне, буде од когось на порцію». От всі ми до коня. А той чоловік: «І не турбуйтесь, — каже, — дурно. Не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить». Ми — в регіт, та все-таки до коня. Обступили ми його чоловік з двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже — наче грім прокотивсь, та на нас. Ми — врозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став як укопаний. «А що, браття, — каже той чоловік, — піймали?» — «А ти піймаєш?» — питає отаман. «Я-то піймаю!» — «Гляди-ж, — каже отаман, — не піймаєш, то лопаток спитаєш».

А отаману да й нам досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня — той стоїть, як овечка. Підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: «Здоров, товаришу! Давно я ждав тебе та так дождався. Тепер, — каже, — не роз­лучимось!» А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. «Ну, погуляй же», — каже. Та до нас, а кінь стоїть. «Ну, — каже на хазяїна, — тепер нам треба розщитатись та й розпрощаємось». А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай, було, просить, щоб зостався, так ні. «Не можна, — каже, — прийшов мій час, треба йти, куди мене бог посилає. Пошли ти, — каже до хазяїна, — купить півтора від­ра горілки за мої гроші, вип’ємо на про­щання!»

От узяв один там два бочонки: один з піввідра, дру­гий відерковий, сів на хазяйського коня — вмент придув з горілкою. От той чоловік узяв пів­відерковий бочонок: «Оце ж мені, — каже, — братця, порція, а це вам». Та й дає нам відрове барильце, а сам відіткнув воронку, притулив барильце до рота, закинув голову та так духом піввідра й видув. «А закусувать, — каже, — не буду, не хочу вас обижать, бо як почну після цієї порції закусу­вать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн на­готовив». Так взяв кришечку хліба і вкинув у рот. «Ну, тепер, — каже, — прощавайте! А тії моїх три карбо­ванці, що в хазяїна ще є, дарую вам на пор­цію!» Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так без сідла і гнуздечки й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив у коліно завглибки. Та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез, де й дівся. «От ми, — каже той москаль, — пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у колі­но. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті!»

— Що ж се воно значить? — попитав я Ярмоленка, вислухавши сюю історію.

— А що воно значить? — одказує той. — Значить, той чоловік був природжений богатир, та коня йому до якого часу не було, а вони без коня — нічого. От він і був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.

— Яка ж у їх служба? І де вони живуть тії богатирі?

— Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.

ЗМІЄВІ ВАЛИ

Вали ці зроблені змієм, який пожирав людей. Якось цей змій побачив двох святих — Кузьму і Дем’яна — й погнався за ними, щоб їх з’їсти. Кузьма і Дем’ян (вони були ковалями) встигли сховатися в кузню, де й заперлися. Змій пролизав залізні двері кузні й просунув туди язика. Тоді Дем’ян схопив кліщами змія за язика. Змій почав просити, щоб його відпустили.

— Досить, — казав він, — будемо миритися: хай буде вашою половина світу, а половина моєю. Я не буду чіпа­ти вашої сторони, а ви — моєї. Переді­лімося!

— А як же ділитися? — кажуть Кузьма і Дем’ян. — Ми можемо не узнати межі: ти будеш показувати, що це твоя половина, а ми — що наша. Краще переорати по­полам землю, щоб ти не перелазив на наш бік брати людей; бери тільки своїх!

Кузьма і Дем’ян сказали тут же, що самі вони не в силі орати плугом. Тоді змій сказав, що він переоре світ сам. На тому й погодились.

Кузьма і Дем’ян запрягли змія в плуг, а самі пішли за ним і переорали так світ раз від моря до моря. Та виявилося, що борозна була невелика, малопомітна. Тоді змій повернув удруге в склад орати по тому місцю, так що вал вийшов удвічі вище попереднього. Дотягнувши до синього моря, змій дуже стомився, його мучила така сильна спрага, що він обпився води і тріснув.

КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА

Колись да був у Києві якийсь князь (лицар) і був коло Києва змій. Кожного року посилали йому дань: давали йому молодого хлопця або дівчину. Прийшла черга і на дочку самого князя. От і той послав її. Дочка була вельми красива і так прилестилась до того змія, що змій полюбив її.

Раз питається вона його:

— Чи є, — каже, — такий у світі чоловік, щоб тебе подужав?

А змій їй і каже:

— Є, тільки такий у Києві живе над Дніпром. Він як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться. Той мене може перемогти, бо я який сильний, а він сильніший. Як вийде він на Дніпро мочити кожу, то не одну несе, а дванадцять, вкине їх у Дніпро, то я вчеплюсь за їх, а він не тільки ті кожі, а ще й мене трохи на берег не витягне.

Взяла собі те князівна на думку, як би їй вісточку до отця подати і на волю до нього достатись. А був у неї голубок, вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Що ж вона придумала? Храп! — і написала письмо до отця. Отак і так, каже, у вас, батюшка, є у Києві чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка. Пошліть ви до нього старих людей з просьбою, чи не захоче він зі змієм побиться і  мене, нещасну, з неволі визволить. Та просіть доб­ре, батюшка, не принуждайте, щоб не обидився. Я за вас і за його буду Богу молиться. Да й храп! — і прив’язала письмо під крильцем свого голубка даівипустила його. Голубок і прилетів додому. А діти саме бігали по подвір’ю і побачили голубка, та й кажуть: «Таточку! Онде голубок од сестриці прилетів». Князь той перш зрадів, а послі подумав да й засумував: «І це ж уже проклятий ірод згубив мою дочку!» А далі приманив до себе голубка да дивиться, аж під крилом записка. Він на карточку, читає, аж дочка пише: так і так...

От і призвав він свою старшину і питає: «Чи є де такий чоловік, щоб переміг змія, і де живе він?» От і сказали йому: «Є такий, Кирило, що кожі мне над Дніпром». — «Як же б до нього приступити, щоб послухав і не обидився?» Порадившись, послали самих старших з дорогими подарунками. От і приходять вони до його хати, одчинили помалу зо страхом двері да й злякались: дивляться, аж сидить сам Кожум’яка до них спиною, мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає великою білою бородою. От один кашлянув, Кожум’яка обернувся, а дванадцять кож тільки трісь! Кожум’яка перелякався і кожі порвав, обернувшись зразу. Старшина йому вклонилась і каже: «Отак і так, прислав до тебе князь з просьбою». А Кожум’яка і не дивиться, і не слухає — розсердився, що через них дванадцять кож порвав. Вони знов давай його просить і на коліна стали — і нічого не помагає. І пішли вони, повісивши голови. Що ж тепер робить? Розпитавшись добре, як все діло було, каже князь: «Чи не послати знов молодших до нього?» От і молодші пішли — нічого не вдіяли. Кожум’яка наче й не слухає. Аж послі схаменулись і послали до нього малих дітей. Ті як почали просить, як стали навколішки да як заплакали, то і сам Кожум’яка не витерпів і заплакав. «Ну, — каже, — це ж уже для вас я зроблю!» І пішов до князя. «Ну, — каже, — добре, приготовте ж для мене дванадцять бочок смоли і дванадцять повісом конопель». Обмотався коноп­лями, обсмолився смолою добре і, взявши булаву (а в тій булаві було, може, пудів десять), приходить до змія. «Нащо, Кирило, — питається змій, — ти прийшов: битися чи миритися?» — «Де вже, щоб миритися! Битися з тобою, іродом!» — каже Кожум’яка. От почали вони биться, що аж земля гуде. Як розбіжиться змій да схопить зубами за Кирила да так кусок смоли і вирве; а він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій уже, як огонь, горить, йому жарко, і поки збігає він до Дніпра, щоб напиться і вскочить у воду, Кожум’яка уже й обсмолився і обмазався. І знов вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум’яки, — він його булавою тільки луп; що розженеться, то все його булавою і по слові, і де попало. Бились-бились, аж курить. Уже й вечоріє, а вони все б’ються; уже й місяць засвітив, так тоді кончив Кожум’яка: таки доконав і убив чортяку і визволив князівну. Князь уже не знав, де його посадить, наградив його.

От послі того вже і почали зваться Кожум’яки от Кирила Кожум’яки. Що ж послі зробив він із змієм? Е, Кожум’яка зробив трохи нерозумно, бо взяв його спалив і пустив по вітру попіл. Так із нього вся тая погань: мошки, комарі і все таке. А якби він узяв да закопав той попіл в землю, то нічого б не було цього.

ЧУМАКИ І ХРЕЩЕННЯ КИЄВА

Чумаки чумакували по-божому, вони нічого поганого не робили й нікого не обманювали, а ще свого вступали. А скільки вони коло себе голодних годували! Тож кожну ходку які великі обіди справляли й так по хатах розсилали всякої всячини. А через те й мали всього, що тепер нікому й не сниться такого. А ще кажуть, що й наша віра пішла з чумаків. Вона-то десь була, а тільки що не в нас, а чумаки їздили по світі та й цю віру знайшли.

Кажуть, що князь Ладимир був найбагатший чумак. Він спочатку й сам з валкою ходив у дорогу, а потім, як уже розбагатів, що мав аж сорок сороків волів, то перестав сам ходити, а посилав найнятих чумаків. А тоді чумаки не тілько ходили в своїй землі, як оці, що недавно перестали ходити з чумачкою, а вони ходили й по чужих землях. Отако наберуть того, чого в чужій землі нема, та й везуть, а відтіля до нас привозять, чого тут нема. Й отож ходили вони, ходили скрізь по чужих землях і якось ішли коло церкви та й зайшли, бачать, що люди вештаються, співають, та й думали, що якесь гульбище. Коли дивляться, аж ні, прибрано дуже гарно, все в золоті, аж сяє, піп ходе та кадить ладаном, а люди всі стоять, нахиливши голови, й щось тихенько шепчуть; а на хорах так браво співають, аж серце в’яне. Так їм чудно стало, ніхто не балака, питаються, ніхто не одповідає. Всі в чистому повбирані, а чумаки в смолі й з батогами поміж ними стоять. Вийшли вони надвір, питаються, а їм і кажуть: та це ж церква, ми сюди ходимо Богу молитись.

Наслухались вони там багато про цю віру, набрали ладану та й поїхали. Як приїхали до Ладимира та й стали казати: «От ми надивилися й наслухалися, як люди живуть і як вони Богу моляться. Там аж за морем у чужій землі є така віра, що, якби ви пішли в їхню церкву та послухали, ви б і їсти не захотіли та слухали б і дивилися». Накурив Ладимир ладаном, пахне браво. Каже він до своїх чумаків: «Як будете ви ще туди їхать, то візьміть і мене з собою». Так вони й зробили, взяли його з собою. Приїхав він, обійшов скрізь по церквах, порозпитував духівництво про все, що хотів. І йому все дуже сподобалося. Пішов він до попів, вихрестився, відговівся, а тоді каже чумакам: «Не беріть ніякого краму, наберіть тільки хрестиків та ладану!»

Набрали вони на вози хрестів і ладану, привезли до Києва, а Ладимир повисипав ті хрестики в багатьох хатах і задумав собі повихрещувати всіх людей. Коли рано дивиться, аж з кожної хати, де лежали хрести, зробилась церква, геть і стіни й баня, а на бані хрест стоїть. Йому ще більше захотілося хрестить людей. Взяв він і загнав у Дніпро всіх разом людей, хто хотів, хто й не хотів, і там їх гуртом Ладимир похрестив, всім давав хрестики й був для всіх батьком хрещеним. А ті церкви, що поробилися з хатів, у яких були висипані хрестики, так і залишилися церквами, а Ладимир дивився на ці церкви та й збудував ще більше таких самих.

МИХАЇЛ І ЗОЛОТІ ВОРОТА

Колись давно то ще був князь на світі Володимир. Володимир-князь царством всім обладує, а Михаїл — то син царський, але ще він молодий, то на царство його не садовлять, нехай підросте. А Володимир — то старіший, то він усім і править. Добре так оце діється. А в стороні татари своє царство мають. То ніби одне царство, а то, татарське, — друге, і в стороні татари жиють. І знахарі татарські стали ворожити, догадались про Михаї­ла, кажуть своїм: «Глядіть, щоб не було чого нам, росте збоку коло нас такий і такий Михаїл, тепер от його і не чути, а виросте той Михаїл, тоді вже будемо знати, що то за Михаїл». Кажуть знахарі, що воїн з нього вийде, може, ще світ не бачив такого лицаря.

Розказали знахарі про Михаїла, тепер тра щось робити. Татарський пише до Володимира: «Ми довідались, — пише татарський, — за Михаїла, він ще дитина: у вас його царство, його все буде, як під­росте; то віддай нам його, будьмо сватами».

От Володимир скликає людей, говорить, що татарський хоче до себе взяти Михаїла; далі дає цю річ до саноту...

Міркували скрізь, чи зробити так, як татарський пише, і присудили, що віддаймо малого. Вся громада сказала так.

Ну, ото присудили так, Володимир примітив, що Михаїл став хмурий дуже, ходить такий засмучений... А Михаїл був уже парубок літ вісімнадцяти. Спитав Володимир його, що йому за туга така:

— Михайлятко-дитятко, чого ти засмучений такий? В тебе чаша золота вина повная завжди, і часть Києва на тебе йде... Мені так здається, що журитись тобі нема чого.

Михаїл і каже Володимирові:

— Господарю-царю Володимире! Так, у мене чаша золотая вина повная завжди, і часть Києва на мене йде, але київська громада, то зла в неї рада!..

Володимир на цеє промовчав, а Михаїл каже до меча свого, що на стіні висів:

— Мечу мій, мечу, та на татарове!

Михаїлові байдуже, що татари хтять його брати, він меч свій як візьме, то... Але Володимир цеє вислухав і дивиться, що Михаїл малий такий, і каже йому:

— Михайлятко-дитятко, молоде ти й неспособне! То тра, щоб бути літ двадцять або тридцять, тоді хіба за меч можна братись!

Володимир так до Михаїла говорить, а Михаїл йому одказує по-своєму:

— Господарю-царю Володимире! Возьми ти утятко молоденьке і пусти на море синеньке: воно попливе, як і стареньке.

Тоді Володимир каже до Михаїла:

— Як так оце ти говориш, то Боже тебе благослови!

Після того Михаїл взяв меч, коп’ю, коня йому вивели. Їде Михаїл і зустрічає, що стоїть татаруга, турок той. Михаїл нічого не робив, іно перехрестив військо татарське своїм мечем. То на обидві сторони Михаїла не стало того війська: на ліву сторону, то так, як огнем спалило, на праву — так, як солому виклав. Як посік теє вже військо Михаїл, то поїхав у світ, і прийшлось йому їхати через царські ворота, то до їдного стремена взяв на ногу одну половину, а на другу ногу, до другого стремена, взяв другу половину. З тими ворітьми поїхав за якісь гори і став там жити.

То й досі, кажуть, живий, а може, й помер... Так оце розказують про Михаїла.

ШОЛУДИВИЙ БУНЯК

Буняк, що його на глум називають у народі шолудивим розбійником, нападав на найближчі околиці та тривожив усе, що там жило. Найбільше старався він награбити майна занапащених ним мешканців, яким удержував військо, що кочувало межи видними горбами на північ від Завадова, покритими чорним лісом. Руський князь, володар сеї країни, поставив на відсіч Бунякові своє військо за рікою Золота Липа, на схід, на тім самім місці, де пізніше князі Мазовецькі поклали замок, де люди меш­кають і досі, обставлений стіною та вежами, з котрих лишилася ціла лиш одна. А проте, чуючи свою слабість, він не зважився вдарити на свого противника і довго стояв не без страху і сумніву, поки сивий дід, появив­шись у сні, не спонукав його до нападу та не навчив його способу, як і з якого боку зробити вилазку, котру він і сповнив з несказанною відвагою. Бійка була з обох боків завзята, нарешті Буняк був переможений, а вій­сько його почасти розігнано, почасти потопилося в Золо­тій Липі. Самому Бунякові відтято голову, котра котила­ся та тікала так із місця битви, і ледве догнали її в полі, що за містечком Тисменицею. Через те місце назване Погонею. Стільки я чув із уст тутешнього простого люду.

БУНЯКОВЕ ЗАМЧИЩЕ

Про це замчище багато дечого розказують. Найлучче, якби ви спиталися у нашого добродія: у його там у цер­ковних записах, кажуть, є переписано про все — і коли ті вали повисипувані, і хто тії мури мурував, що тепер од їх тільки цегла та каміннячки валяються. Про все там є. То, бачите, інші говорять, що там колись місто було ніби на тому городищі; говорять, що й церква була і що тую б то церкву перенесено в Деревичі.