Трибунал апостолів ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN978-617-12-9054-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиІван Дубровський

Добрянський В.

Д57Трибунал апостолів : роман / Василь Добрянський. — Харків :КнижковийКлуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2021. — 288с.

ISBN 978-617-12-8874-4

Капітанаполіції у відставці Клима Жеграя розшукує керівник розвідки гетьманаСкоропадського, щоб передати доручення. Жеграй повинен знайти вбивцю паламаря Гната Березовця, викритизлочинців, які шукають коштовності в будинку графині Марії Браницької, і з’ясувати, хтоховається за таємничою терористичною організацією «Трибунал апостолів». У Білу Церкву слідчий прибуває під прикриттям — як страховий агент. Тут його запрошують на закритезасідання чоловічого клубу «Історія і чин». І пропонують викрасти коштовну брошку з маєтку Браницьких — «Пурпурову троянду Нілу», виготовлену колись спеціально для Наполеона. Отже, наживка спрацювала. Звісно, крадіжка не входила у плани Жеграя, однак представники клубу вміють переконувати…

УДК 821.161.2

© Добрянський В. В., 2021

©Depositphotos.com / Eugene­Partyzan, zambezi, fxquadro,Nomadsoul1, prometeus, Ded­Mityay, feedough, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

1

Анохін прийшов надвечір. Коля побачив його в розчахнутій брамі депо — скакав по рейках, заклавши руки в кишені штанів. Ніби хлопчисько, який вчився балансувати на дроті. Сіра косоворотка на шиї розстебнута. Червневе сонце розігріло лискучі нитки колій, і від них пашіло жаром та густим духом згорілого вугілля. Перед Анохіним проплив на хитливій повітряній подушці,чмихаючи, потяг із кількома вагонами. Здалося, що він роздушив Давида маревною хвилею. Але гість знову випірнув у червонуватому сонці й привітно помахав рукою.

— Власенку! Викоти колісну пару з-під ніг! — гримнув на Колю майстер Адам Діденко, визирнувши з «овечки» — паровоза, який тягав бронепоїзд біля Ніжина й постраждав від снарядів червоних селян.

На чорному боку локомотива хтось написав нерівними білими літерами: «Біжу, біжу, всіх перебіжу». І намалював чортика з ріжками. Зате з другого боку напис російською патетично звіщав: «Смерть врагам народа!»

Коля неохоче поглянув на колісну пару, що стояла посередині депо, потім на Анохіна, який зігнувся зав’язу­вати шнурки на кирзових черевиках. Діденко всередині паровоза чимось жбурнув і голосно вилаявся, оглядаючи топку, де прогоріла котельна сталь. Луна прокотилася під високим склепінням депо. Злякані горобці зграйкою чмихнули в розкриту браму.

— Суки безголові! Зламали! — визирнув назовні й сплюнув на долівку. — Здається, гранату вкинули. А нехай їм грець!..

Замурзане обличчя майстра посутеніло від розчарування.

Тепер «овечка» нікуди не побіжить, може, заростатиме бур’янами в тупику серед кладовища залізничного мотлоху. А може, Діденко знайде на ту біду раду. Він майстер винахідливий…

Коля вперся руками в тяжку вісь, поштовхав надвір, у тупик, де іржавіло з десяток таких самих. Колісна пара покотилася, розганяючись, униз і бабахнула під цегляною стіною, відскочила, потім м’якше притулилася до посестер. Там вага — ціла тонна, не менше. Назад Коля сам її не виштовхає — для цього знадобиться підсоб­ник. Але, здається, та потреба не скоро виникне. В депо залишилося двоє робітників: майстер Діденко й він, помічник на підхваті, якому доручали переміщувати туди-сюди важкі деталі, замітати мокру від машинного мастила підлогу майстерні. Всі інші — страйкували, показували буржуазній владі Скоропадського, хто в домі господар. Йому німецькі багнети не допоможуть. Беззалізниці гетьманат задихнеться. І тоді утвердитьсясправді народна влада. Про це постійно розказував, під’юджуючи до страйку, Давид Анохін. У Росії до влади прийшов робітничий люд, там немає панів і експлуа­таторів, а українці ще дозволяють собою помикати. Коля пробував уявити, як він стане владою і змушуватиме когось іншого переміщати кляті залізяки, що пропахли вугільним димом, але щораз в уяві поставало доб­ре обличчя мами, яка повчала: «Слухайся старших.Старші дурного не порадять…» Виходило, що треба слухатися майстра Діденка, бо він наказав працювати, а не байдики бити.

Мама боялася війни й революції. І одного разу померла, сидячи вдома за столом. Далекобійний снаряд, випущений Муравйовим з лівого берега Дніпра, вибухнув у них на городі. Коля повернувся з роботи, на всій вулиці Постовій — шум і гам, сусіди обговорюють обстріл. Снаряди поламали паркани й дерева. Він у хату. А мама сидить за столом, рукою голову підперши. Й ні словечка не каже. На Колю не зважає. Вже застигла. Сусід Созонт Петровський, який прибіг на голосні вигуки хлопця, сказав, що в неї серце зупинилося…

В Анохіна щира усмішка й відкритий погляд. Очі горять вогнем, наче після пропасниці. В кожному поруху й промовленому слові — впевненість, немовби йому не двадцять п’ять, а пів віку. Безапеляційний і нетерплячий. Сидів по царських тюрмах. Щоразу виходив ще твердіший. Такі типи з шаленим характером упевнено ведуть за собою. І люди йдуть, не дивлячись, куди. У прірву чи на переправу…

Давид жив у теплушці з червоним хрестом. У далекому закуті, ніби на хуторі, за навісним переходом, серед іржавих букс, трухлявих шпал, старих вагонів і перекинених дрезин мешкали обдерті дезертири, волоцюгий банди злодіїв, які щодень і щоночі виповзали в Київ, щоб грабувати його. Те місце називалося Завалля. До нього далеко, туди треба пів години по шпалах скакати. Газети час від часу повідомляли, що в плетиві тупикових залізничних колій безслідно зникали люди. Восени пропала гувернантка колезького асесораКістяківського, яка несла з ринку в корзині гусака. Навесні іржаве кладовище проковтнуло вельми поважного пана Левінсона — комівояжера з Житомира, який приїхав замовляти для міської ради віденські стільці й мав при собі п’ять тисяч карбованців. Зовсім недавно в колійному павутинні зник цілий чоловічий квартет із Васильківської повітової гімназії. Музиканти успішно виступили на святі гаївок у Купецькому саду. Біля вокзалу чоловіки випивали, поклавши перед собою чемодан. А потім пропали, наче під землю провалилися.Слідчі навіть музичних інструментів не знайшли. Жодних слідів і свідчень.

Городяни оминали страхітливе Завалля, справедливо вважаючи, що для них достатньо тих небезпек, які чатували на вулицях. Із деяким полегшенням кияни зітхнули, коли в місто зайшли німецькі війська. Дисципліновані німці скрізь виставили свої патрулі. Вдень на Хрещатику навіть регулювали автомобільний рух, який пожвавішав після втечі в Україну багатіїв із Росії. Чи не вперше за всю свою історію Київ став по-справжньому російським. У лютому, ніби віхола з півночі, з лівого берега на місто налетів Муравйов. Убивав киян з українськими документами. Московських утікачів не чіпав. Червона мітла намела в українську столицю різношерстого люду. Ресторани ожили, у вар’єте й театрах — жодного вільного місця. На великих перехрестях людський потік сторожували панцерники «Ehrhardt». Спершу німці розглядали місцевих жителів, ніби завойовники в Африці дике плем’я. Згодом, розпізнавши в Києві європейські ознаки, заспокоїлися. Ото тільки біля них, чужинців, як це не дивно, й легшали кроки киян. На гетьманську владу не покладалися.

Залізничний вузол у центрі Києва функціонував засвоїми окремими й часто втаємниченими правилами та законами. Ніби держава в державі. Одного разу Коля заблукав, простуючи з Постової до ремонтного депо.Ходити по коліях звик: виріс біля станції «Пост-Волинський». Але того разу його розібрала цікавість: «Звідки приходить Анохін, щоб пошептатися з ремонтниками? Невже не боїться бандюг?» Розчарувавшись, уже хотів повертати під цегляну стіну — вона найкращий компас, виведе до майстерень, коли почув знайомий голос:

— Колю?.. Ти заблукав?

— Та ні… Я… Хотів…

Хлопець забув, що мав сказати.

— Заходь сюди. Чаєм пригощу.

Зелений, із лишаями полущеної фарби, вагон притулився під заростями дикого хмелю. Зразу й не розгледиш, що він обжитий. У Колі з несподіванки стрепенулося серце. Давид курив і позирав з відкритого вікна на хлопця. Він не чекав його. І це було видно. Погляд зосередився і похолоднів. У вагоні пахло ліками. З відчинених купе бубоніли голоси. Чоловіки стогнали й проклинали недружніх хохлів. Велика «Рассєя» їхнє самостійництво їм не пробачить. І німці не врятують.

Кілька поранених росіян відлежувались у залізничному лазареті.

Давид пригостив чаєм із цукром і таємниче попросив більше не навідуватися. Мовляв, із метою конспірації. Коля погодився, бо йому й самому не сподобавсялазаретний дух. І теж при цьому підморгнув, ніби змовник.

І ось Анохін сам навідався.

— Пролетарський привіт штрейкбрехерам! — привітався з брами.

Бадьоро оглянув порожнє й лунке депо.

Майстер Діденко виглянув згори, витер руки й кинув брудну ганчірку йому під ноги.

— Не вештайся тут, — буркнув. — Ненароком ключ упаде на черевик, пальчики скалічить…

У нього ключі великі й важкі. Він ними часто зі злості кидає.

— Товаришу майстре, ви не виконуєте постанову страйкому, — дорікнув Діденкові гість. — Вона схвалена самим генералом Осецьким1.

— До сраки мені твоя постанова, — просто відповів майстер. — Один раз до вітру сходити… Не тиняйся тут! Еге ж?.. Бо я сьогодні дуже злий.

Адам Діденко смачно харкнув і сплюнув згори. Давид змінився в обличчі, але не відійшов. Гострі жовна на його худих вилицях зарухалися, ніби він вхопив у зуби суху шкуринку хліба.

Майстер із тих, що на агітацію не піддаються. Зразу сказав, щоб до нього не підходили. Нема в нього віри всіляким дурисвітам, що обіцяють царство земне. До того ж чужою мовою…

Воював із німцями старшим феєрверкером окремого артилерійського дивізіону, що входив у склад тридцять четвертого корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. У нього зліва, між третім і четвертим ребром, до цих пір сидить осколок, що мало не вбив його в боях під Ляхівцями. Чоловік із ним провоював, тамуючи біль, від Коломиї до Кам’янця. Там, у кам’янецькому лазареті, один ветеринар, що підробляв польовим хірургом, порадив осколок не чіпати, поки сам не вийде. Бо скальпель може зачепити міжреберний нерв. Тоді буде так боліти, що світ потьмяніє. І то надовго. Траплялися випадки, коли осколок сам виходив. Однак той кусок залізяки за пів року, як на зло, затих, тільки зрідка, коли чоловік невдало повертався, поколював. «Жити можна», — вирішив Діденко й змирився.

Адам бачив знавіснілу юрбу російських солдатів, які йшли грабувати підкарпатські села. Без царя в голові, зневірені в усьому, російські дезертири ґвалтували жінок, убивали селян. Генерал Скоропадський їх виловлював, роззброював, садив у ешелони й відправляв у Росію.

І ці недобитки нині кличуть брати з них приклад?

Майстер Діденко на провокації не піддавався.

— Ми ще порозуміємось. Правда ж? — упертий гість не зводив погляду із «самостійника».

— Мені від твого розуміння ні холодно ні жарко, — буркнув Адам. — Не дури людям голови!

— Колю, треба пошептатися, — моргнув до хлопця Анохін, викликаючи надвір.

Той поглянув на майстра, ніби просив дозволу. Діденко мовчки повернувся у кабіну паровоза. Він усе ще міркував, як відремонтувати топку.

Давид хмикнув, прискаливши око:

— Старий з мухами. І як ти його терпиш?..

— Дядько Адам добрий. Він колись… до моєї мами… сватався.

Бовкнувши це, Коля знітився. Його щоки, всипані рудим ластовинням, загорілися. Хлопець мимовільно потер їх брудними, в мастилі й іржі, руками. Й від того на його обличчі з’явилося ще більше безпорадності. Не вмів приховувати почуття й злився на себе. Коли п’яного тата збив фастівський поїзд, йому виповнилося дванадцять. Мама забрала зі школи й сказала, щоб ішов заробляти на хліб, бо виріс великий, вона сама його не прогодує. Созонт Петровський погодився взяти учнем у палітурну майстерню. Три роки сусід наглядав за ним, учив зшивати корінці й обклеювати палітуру шкірою, затискати пресом і рівно обрізати поля. Засохлі плівки кукурудзяного клейстеру, який погано відмивався, здавалося, назавжди вросли в загрубілі Миколині пальці. Одного разу хлопець нерівно обрізав підшивку «Записок Українського Наукового Товариства». Созонтові терпець урвався. «Йди, Колю, до мами. З тебе не буде ніякого пуття. Ти недалекий хлопець…»

Колю образило те слово — «недалекий». Він цілий день просидів на Дніпрі, талапаючи ногами у воді. Всі далекі, а він, бач, недалекий. Мама казала, що він у тата вдався. Той теж далі завтрашнього дня не бачив. Цюкав молоточком по буксах, обходячи вагони, іноді прикладав руку, визначав, чи не нагрілись, і міркував, де випити. Його хоронили в закритій труні — не було що показувати. Якось хлопець при­йшов додому, а там Адам Діденко сидить. І на маму м’яким поглядом дивиться. «Ні, Адаме, нічого в нас не вийде, — тихо відповіла на той позір мама. — Я вже звикла сама… Довікую. А от синові поможи. Візьми до себе в майстерню».

Хто живе біля залізниці — із залізниці годується. Так хлопець потрапив у ремонтне депо до Адама Діденка.

— Є діло, — зашепотів Анохін, нахилившись. — Тільки нікому ані-ні…

Від Давида пахло ліками, як колись від Миколи клейстером.

— Могила, — перехрестився Коля.

— Гм… Ти знайшов точне слово, — усміхнувся якійсь своїй думці гість. — Мені потрібна твоя допомога. Знаєш, де Онуфріївська вежа? Там біля фортечної стіни є піщаний підйом на гору…

— Пропаще місце, — кивнув хлопець. — Туди, кажуть, щоночі сходяться невпізнані мерці…

— Боїшся? — глузливо запитав Давид. — Мерці не страшні. Страшні — живі люди… Повір мені, я це доб­ре знаю.

Коля згадав батька у закритій труні й облизав сухі губи. Мама сказала, що навіть нема з ким попрощатися. І заборонила зазирати під віко. А він уночі, коли сивобородий дячок задрімав над псалтирем, зайшов у вітальню і піднявкришку. Злякана свічка хитнула вогником. Святий Миколай на образі почорнів. Татова голова дивилася вбік, просто на нього. Замість одного ока — темна пляма. Від тіла повіяло рубаним м’ясом. І від того чорного татового погляду в нього затерпнули ноги, приросли до долівки. То був не тато. То був хтось чужий. А тато, мабуть, загуляв. І скоро прийде, коли протверезіє. Дячок скрикнув і відірвав його від гробу. «Свят, свят, свят! — захрестився. — Ти мене перелякав…»

Микола нічого не відчув. Вийшов надвір і побрів між темними садами.

— І захопи з собою молот, — додав Анохін, позирнув на паровоз, усередині якого длубався Діденко.

— Молот? — здивувався хлопець, випірнувши з неприємних спогадів.

— Еге ж, молот, — підтвердив Давид і поплескав його по плечу. — Будемо костилі забивати…

Ця його таємничість вивела Колю з рівноваги. Який молот? Які костилі? Там, на Печерських пагорбах, і близько немає шпал та залізничного полотна. Але ж сказав чітко: «Захопи молот». Щось задумав, однак йому свій задум не розкрив. А втім, для хлопця цього було достатньо. Нічна пригода його заінтригувала. Миколині очі засвітилися, подих прискорився. «Прийти до Онуфріївської вежі з молотом», — повторив для себе, ніби завдання на уроці. Подумав, що вибере півпудовий, із замашною металевою ручкою. Таким молотом зручно збивати колеса з осі.

— Дивись, не підведи, — суворо глянув на хлопця підпільник із Завалля. — Приходь, коли стемніє. І нікому ані гу-гу…

Поскакав, заклавши руки в кишені. Сталева накатана рейка виблискувала у вечірньому сонці темним слизьким сріблом. Довгі тіні, наче волоцюги з іржавого кладовища, почали визирати з-за паркана. Їм час повертатися на нічліжку. Анохін любив балансувати. Виробляв у собі стійкість. Микола цього хлоп’яцтва не розумів. Такий серйозний і рішучий, а любить розважатися.

Поки майстер порався всередині локомотива, хлопець знайшов облюбований молот, виніс із депо і сховав у бур’я­нах. «Оце цікаво, — подумав. — Додому вже не піду. Чекатиму темряви… Ще з молотом по місту не ходив».

— Дядьку Адаме, я йду? — чи то спитав, чи то ствердив.

— Прикрий браму. Я тут ще… Покумекаю.

Чоловік на роботі рятувався від самотини. Два його сини загинули на фронті під Тернополем, коли російські війська ринули втікати через Збруч. А затим зразу померла від тифу чи від горя дружина. Ніхто не знав, що запеклося у Діденка на серці. Гримав ключами і лаявся. Миколина мама не захотіла з’єднувати докупи дві біди…

Коля підхопив у лопухах молот і проліз у провалині — цегляна стіна поза депо давно зруйнувалася. Люди втоптали стежку, скорочуючи шлях. Звідси легко вийти в місто — вниз, повз вугільні склади, попри довгі ряди лабазів, у яких німці запровадили зберігання зерна й борошна. Стежка бігла з тильного боку, подалі від вартових із гвинтівками. Німецькі військові інтенданти набивали вагони збіжжям і відправляли у Фатерлянд. За угодою з українським урядом. Якось Микола побачив, як вони голосно лаяли вантажників, які розсипали зерно на колію. І клацали затворами, показуючи, що зараз почнуть стріляти, якщо винуватці не зберуть усе до зернини.

А ось і Котячий двір. Тут безліч котів, що бродять у пошуках їжі й розваг. Вони лазять по балконах і деревах, сидять на підвіконні й валяються посеред тротуару, помахуючи хвостами. Будинок стоїть літерою П, посере­дині лавка й кілька кленів. Коля нерідко сюди заходив, щоб посидіти, відпочити. Робітники в обід розгортали сидори, їли, а хлопець із собою нічого не брав. Не мав що. Тож утікав із депо, щоб чоловіки не бачили його голодних очей. Тут гарно пахло з кондитерської, вікна якої виходили на вулицю. Від того запаху в нього завжди буркотіло в животі.

Хлопець присів на лавку. Рудий кіт вискочив до нього й замуркотів, притуляючись. Голосна малеча насміхалася з дівчинки.

— Ікота, ікота, іди до болота. Напади на коня чи корову, чи тітку здорову!..

— Мамо! Мамо! — заплакала ображена мала. — Вони з мене дражняться!..

— Ей ви, цюньки! — виглянула з балкона грудаста жінка в домашньому халаті. Її голос виляскував у колодязі між будинками. — Не чіпайте Ларочку! Відстаньте від неї. Бо вишмагаю!

Зауважила на лавці Колю й витріщилася на нього, немов на недоумка. Такі жінки зразу кричать: «Ґвалт! Поліція! Злодії!» Миколі не сподобався той погляд, і він підхопився, заспішив на вулицю.

Вечірній рух людей пожвавішав. Гарненькі пані зазирали у вітрини з модними капелюшками й розглядали себе, подумки приміряючи обнови. Чоловіки ґречно розчиняли перед ними двері. Тиркотіли автомобілі, залишаючи після себе клубки синього диму. Той дим дратував ніздрі. На розі деренчав трамвай, вимагаючи проїзду. Візники на бричках намагалися проскочити перед ним. Коні билися грудив груди. Німецькі патрульні прицільним оком вихоп­лювали з натовпу підозрілі обличчя й зближалися з ними, але документів, як правило, не перевіряли. Побачивши Миколу з кувалдою на плечі, заджеркотіли, сміючись.

—Ich glaube nicht, dass sie eine jahrtausendlange Geschichtehaben2, — сказав один, зверхньо оглядаючи вулицю.

Під спекотним дніпровським сонцем його ніс почервонів і висох, витягнувся, ніби дзьоб невідомого птаха. Солдат пройшов пів Європи, щоб опинитися на кам’яних київських пагорбах, серед незрозумілих і чужих людей, які сахаються від його вимови. Пилюка далекої дороги скрипіла в нього на зубах. Він почував себе обділеним теплом рідні.

— Hans, aber sie haben leckeres Gebäck3, — відповів другий, поправивши на плечі гвинтівку. — Ва-рє-ні-кі… Mit Kirsche!

Коля вгнув голову, ніби так було легше проскочити повз них. Молот став удвічі важчий, кроки голосніші.

— Хальт! Пуф-пуф! — гукнув хлопцеві у спину червононосий німець, намагаючись злякати.

Йому хотілося розваг.

Микола зірвався й побіг з усіх ніг угору по вулиці. Потім впірнув у перший-ліпший провулок і задихано притулився до стіни. Якщо так щоразу його лякатиме німецький патруль, то він до Лаври не дійде, серце лусне. Всі витріщаються на його молот. Було б добре найняти візника, але той захоче щонайменше двадцять копійок. Це для нього розкіш, тож доведеться добиратися пішки. Царський сад, Олександрівська, Микольська вулиці. Аж ось — бані храмів. І він — із кувалдою на плечі.

Київ огорнула темрява, коли добрався до південної стіни Верхньої Лаври. Далеко внизу Набережним шосе зрідка мигали скупі вогні автомобілів. Цокали копита коней. Від Онуфріївської вежі залишилися щербаті цегляні остови. Дах зірвало й скинуло на акацієві зарості. Жерстяні листи, пробиті шрапнеллю, порвані на клапті, лежали купами. Хтось поскладав, щоб не поранити ноги. Взимку Муравйов із лівого берега бив прицільним гарматним вогнем по будівлі, ніби заповзявся зруйнувати. Увесь Печерськ лежав у руїнах від вибухів. На зоряному тлі неба Микола розгледів уцілілі бані церкви Спаса на Берестові. До вежі, на пагорб, вели білі стежки, протоптані городянами, які скорочували шлях до Дніпра. Сам Дніпро із пониззя повівав вологою прохолодою. Десь там, у темряві, текли його потужні води. На березі таборували, немов цигани, роззброєні січові стрільці, яким німці наказали розходитися домів. Але галичани вагалися — повертатися чи закріплюватись у Києві. Місцевість була безлюдна й гнітюча, пропахла розкопаними гробками. Фортечна стіна тиснула згори, ніби її турляли невпізнані мертвяки, яких тут часто знаходили. Коля зі страхом подумав, що він дарма погодився на авантюру Анохіна. Що можна робити з молотом біля розбомбленої церковці?..

Майстер Діденко його б не зрозумів. А про те, що сказала б мати, й подумати не смів…

— Ц-ц… Ц-ц, — обізвався з куща цвіркун.

Звідти, з мороку, вийшов Давид. Його волохата й темна постать здалася набагато більшою, неначе Анохін набрався сил у привидів. Дехто вміє по-котячому ходити в темряві. Микола не вмів. У нього завжди ноги провалювалися, немов у ямки після викопаної картоплі.

— Ой, я вже думав утікати, — прошепотів хлопець, стримуючи цокіт зубів.

— Не тремти, пацан, я з тобою, — поплескав його по плечу Давид. — Ходім угору, бо нема часу. Скоро місяць визирне… Монахи-лунатики з’являться. Ха-ха-ха!..

Анохін засміявся, ніби божевільний, і попрямував догори по білій стежці. Коля поспішив за ним. Стрімкий ухил тягнув їх униз, до Дніпра. Фортечна стіна загрозливо нависала над урвищем. Вона чіпалася розбомбленими щербинами за зоряне небо, щоб не впасти. Давид не озирався, впевнений, що він не відстає. Під стіною стежка бігла за кам’яний кут, ховаючись в акацієвих хащах.

— Уф! Я тобі скажу!.. Мене самого пройняло, — зупинився поводир і віддихався. — Гоголь відпочиває… Тепер головне — не помилитися.

— Що ми будемо робити? — хлопець зняв молот із плеча й опустив на землю.

— А ти ще не здогадався? — допитливо поглянув на нього чоловік.

— Будемо скарб шукати, — тремтячим голосом видав свою здогадку хлопець.

— Е-е-е… З тобою, бачу, не все так безнадійно, — похвалив його той. — Тільки от як вгадати? Бачиш? П’ять арок, замурованих цеглою?.. Колись у них виставляли гармати. Поглянь донизу. Чудова позиція для оборони. Потім замурували. Гармати замінили хрестами. Ха!.. Хрести — ненадійна зброя.

Давид умовк, посуворішав, підступив до фортечного муру й наказав:

— Лупи тут! Подивимося…

— Звідки ти знаєш, що тут є скарб?

— Знаю — і все! — різко відповів Анохін. — Не твого розуму діло. Твоє завдання — махати молотом.

— Ну що ж…

Микола поплював у долоні й гахнув кувалдою по цеглі. Потім ще раз. І ще. І ще. Стіна глухо застогнала, але не подалася. Вона не падала, ніби старе дерево, що його тримало глибоке й міцне коріння. Може, й справді під нею були такі фундаменти, що доходили до Дніпрових джерел. Або кам’яні підземелля, про які давно забули. Фортеця трималася за небо й мовчки терпіла тортури. Хлопець перехрестився, ніби сивобородий дячок над труною тата, і невиразно пробурмотів: «Свят-свят-свят…»

— Стій! Мабуть, досить, — зупинив його Давид. — Чуєш, що ніякого звуку нема?

Унизу, в кущах, дзявкнув пес, огризаючись. За хвилю три собачі тіні вибігли на стежку й попливли, понуро похиливши голови, униз, до Дніпра. «Вони живі чи мертві? — подумав отерплий хлопець. — Що я тут роблю, Господи?..»

— Бий тут! — показав на наступну арку Анохін.

На ріці заревів пораненим биком гудок пароплава. Нічне повітря аж здригнулося від вібрації. Зляканий сич у верховітті старої акації стріпнув крильми й глухо пугукнув. Сьогодні йому випала неспокійна ніч. Тічка собак, дзявкаючи, побігла назад, у місто…

— Чекай. Не можу. Руки тремтять, — тамував серце в горлі Микола.

— Ото ще!.. Дай сюди!

Анохін вихопив кувалду й сам гупнув по цеглі. Інструмент відскочив, вирвався з рук і вдарив його по ногах.

— Телепень!.. Київський!.. Дурна була твоя мама, що народила тебе, — прошипів, присівши. — Помічник безголовий… Ти хоч що-небудь можеш зробити по-людськи?

Микола підхопив молот і почав гамселити, немов знавіснів. Стіна не подавалася, уламки цегли сипались у траву. Іноді спалахували іскри, коли в кладці траплявся камінь. Перейшов до наступної арки й знову загупав, наче здобув друге дихання чи позбувся страху, що сидів кошеням на спині й колов пазурами шкіру. «Нема ніяких мертвяків, — заспокоював себе. — І скарбу нема. Все це вигадки дурного Анохіна». Він розчаровано подумав, що таки справедливо майстер Діденко не любить російського підбурювача…

Раптом молот провалився в порожнечу. Хлопець із розмаху ще раз ударив, вибиваючи цеглу з арки.

— Стій! Стій! — підскочив до нього Давид. — Відійди. Не закидай цеглою.

Нахилився над проваллям, чиркнув сірником, освітлюючи діру в стіні.

— Я так і думав! Так і знав! — вигукнув пересохлим голосом. — Ченці не збрехали.

Скинув із плеча речовий мішок і почав діставати з тайника знайдені предмети. Вони тихо подзенькували, падаючи.

— Що там, Давиде? — витягнув мокру від поту шию Коля — щойно вбив з десяток комарів, які закружляли над ним.

— Те, що треба, — буркнув Анохін і звівся, відділився від муру. — Ану поглянь. У тебе довші руки. Може, я чогось не досягнув…

Хлопець із трепетом зазирнув у глибину провалини. Шаснув рукою в темряві — нічого не намацав. У ніс ударило цегляною пилюкою.

— Нема. Нічого нема, — розчаровано відповів і пчихнув.

— Подивись уважніше, — наполіг Давид.

Микола відчув, як йому запекло зліва в боку. Млість ударила в ноги, і він заточився, впав на молот, що лежав біля фортечної стіни. Груди охопила обручем задуха. Він спробував звестися, але не зміг, бо тіло почало німіти. Зірки над головою закрутилися й полетіли одна за одною кудись у темряву, туди, де тік Дніпро. Намацав мокру від крові сорочку й злякано осягнув, що там, на боку, біля серця, б’є бурхливе джерельце, жене його сили в пісок. Спробував затулити рану пальцем, але заціпенів од страху, бо йому війнув запах рубаного м’яса. Того самого, що приголомшив його з татової труни…

— Головне правило революції — жодних правил, — нахилився над ним десь від самого неба, з якого вкрав зорі, Анохін. — Колю, ти гарний хлопець. Але краще померти, ніж жити таким дурнем… Ми беремо з собою тільки сильних і жадібних до життя. Прощавай!

Затягнув на мішку шворку й завдав на плече. Скарб зойкнув, ніби заплакав, що потурбували його віковий спокій. Волохата постать Давида похиталася п’яним скоморохом униз, до міста. Але Коля вже того не бачив. Він іще почув, як до нього підбіг бродячий пес і лизнув у щоку. Потім чотирилапий присів біля тіла хлопця і утробно завив до порожнього й важкого від чорноти неба. Те завивання потонуло в сонному диханні скам’янілого до переживань Києва.

На ранок стрілочник Корній Бебеха, проходячи повз третє ремонтне депо, зазирнув у прочинену браму й побачив майстра Адама Діденка, який сидів на підлозі, притулившись до колеса паровоза. На грудях чорніла пляма крові, що зрадливо розповзлася по конопляній сорочці й стекла калюжею на масну долівку. Калюжа почала чорніти й гуснути. А відкриті очі чоловіка вкрилися сіточкою тріщин, немов висхлі озерця, з яких втекла жива вода.

У мертвих завжди тріскають очі, якщо живі вчасно їх не закриють.

2

Клим Жеграй з цікавістю поліцейського розглядав веселу публіку ресторану «Континенталь». Зліва — двері в літню оранжерею і кофейню. Туди часто заходилижінки в супроводі кавалерів. Вони сміялися, їм було весело, наче надворі немає війни й руїни. А може, це з нервів?..

Сидів у кутку, дещо осібно. І це місце йому подобалося. Мабуть, тому облюбував «Континенталь», що тут зручно за всіма спостерігати. І завжди, при першій же потребі, можна вислизнути через кухню надвір. До того ж там є ще один хід, про який знають офіціанти й ресторанна обслуга. Можна піднятися на другий поверх у готель і збігти донизу в господарські приміщення, з’явитися біля сусідньої будівлі на Миколаївській, 7.

Допомагала стара поліцейська звичка рекрутувати в помічники офіціантів, двірників, швейцарів, візників, повій, власників ломбардів, яток і всяку дрібну челядь. Халдей Жора Семиволос приберігав для нього цей столик по четвергах і неділях, коли капітан сюди навідувався. У Жори метушливий погляд. Він поспішає всіх обслужити і, здається, нікого до пуття не може розгледіти. Та й розмова у нього небагатослівна: «Чого зволите? Айн момент! Відпочивайте. У нас сьогодні грає Фадей Немет із Одеси. Його саксофон, знаєте… за серце щипає». Циганкуватий його вигляд свідчив: перед вами шахрай і оберхитрун, обдирала, але чорні воронячі бусинки зіниць на вас дивилися чесно, запевняючи, що він ваш найкращий друг. Капітанові Жеграю було досить кількох слів, щоб офіціант зрозумів, з ким має справу. Така в халдея специфічна робота. Жора мало не стукнув підборами, готовий служити.

Проте офіціант не знав, що Клим давно у відставці й сам переховується від свого-таки старого поліцейського світу, який може завдати удару. Три роки пролетіло з того літа, як він упіймав синка багатого домовласника й родича київського губернатора Гришу Лабаза, єврейського хлопчика, який заради розваги й куражу зайнявся розбоєм і грабунком. Губернатор Микола Суковкін тупотів ногами, щоб він випустив грабіжника, за плечима якого труп сторожа й кілька поранених людей. Однак Жеграй сказав, що цього не буде ніколи, поки він служить закону. Що ж, влада тоді обрала пріоритети. Звільнила зі служби капітана. Гроші Яїра Лабаза зіграли свою вирішальну роль. До того ж мстивий Яїр на цьому не заспокоївся. Призначив винагороду у 20 тисяч карбованців тому, хто принесе праву руку Клима, бо саме праву руку втратив Гриша Лабаз, утікши від переслідувань затятого капітана на фронт. Про «Жеграєву руку» в Києві навіть ходили анекдоти. Мовляв, рука руку золотить. Проминуло три роки, впав трон царя, розсипалося зо три уряди в Києві, Дніпро проніс повз Олексіївський (Труханів) острів чимало мертвяків, а небезпека бути знайденим охочими до легкої наживи мисливцями залишилася. Яїр Лабаз не скасував своє замовлення. Премія у 20 тисяч розбурхувала уяву тим, хто пам’ятав цю історію. І Жеграй, щоб не стати невротиком, мусив уникати давніх знайомих.

У Клима виробилася звичка переховуватися. Він нікому не довіряв. Іноді й собі. Міняв квартири, гримувався, ходив у натовпі або тільки вночі порожніми вулицями. Завжди носив у кишені безвідмовний, з укороченим стволом, поліцейський револьвер «Сміт і Вессон», калібром 10,67. Усі сищики й таємні агенти віддавали перевагу цій американській зброї, яку Микола II закупив перед початком світової війни. Рогові щічки револьвера гарно лягали в долоню Клима. Мав капітан і потаємну зброю: мініатюрний «Браунінг М. 1906» у кобурі на щиколотці лівої ноги. Пістолет важив 350 грамів разом із обоймою в шість куль. І зовсім не відчувався на нозі. Про другий пістолет ніхто не знав. «Браунінг» із патроном калібру 6,35 часто використовували закохані студенти для самогубств, а також терористи, які в людних місцях нападали на царських урядників. Жеграй носив його про всяк випадок. Київська босота, з якою часто спілкувався, ховала в кишенях ножі. А він — «Браунінг» на щиколотці. З ким поведешся, того й наберешся.

Жити в конспірації йому сподобалося. Зрідка навідувався до пані Лахоцької, яка мешкала з молодими, але досвідченими дівчатами біля Введенського жіночого монастиря на вулиці Рибальській. Ця чоловіча потреба його дратувала, та пані Лахоцька все так обставляла, що він залишався задоволений. І цілував їй ручки. Іноді вірні люди передавали замовлення від заможних киян, колишніх київських нотаблів4, розслідувати грабіж чи крадіжку коштовних речей. Або ще якісь заплутані злочини. Фактично він продовжував виконувати функції слідчого, як у старі часи. І не приймав пропозицій повернутися на справжню службу. Останнє таке спокусливе запрошення прилетіло на початку травня від гетьмана Павла Скоропадського. Йому пропонували очолити міський розшуковий відділ і обіцяли нечувану, як на важкі часи, зарплату — дванадцять тисяч карбованців. Але капітан вагався. Передусім тому, що не розумів тих змін, які відбувалися навкруги. То розгромили поліцію, а її служивих роззброїли, водили напоказ вулицями й на стовпах вішали. То набрали злодюжок і філерів, з якими мав справу Клим, у народну міліцію. То ось тепер уже назвалися державною вартою і повертають на службу старі поліційні кадри. Це нагадувало Жеграєві зламану карусель у Купецькому саду, що сама крутилася від вітру й скрипіла…

Капітан укотре провів оновлення зовнішності — зістриг руді й колись прокурені вуса, що здіймалися кілечками на щоки, залишив трапецію бороди. Й став схожим на професора-патологоанатома, який із божевільною іскрою в погляді читає студентам нудні лекції про анатомічні особливості будови тіла жінок і чоловіків, які слід враховувати при автопсії. Він і в ресторані поводився, як доскіпливий судово-медичний експерт, холодно розглядаючи захмелілих гуляк. Ось п’яні російські офіцери піднялися за столом і почали горланити «Боже, царя бережи!» З чарок розхлюпується горілка, комірці давно не прані, обличчя спухли від пиятики, в очах тупа ненависть. У них країну окупували червоні більшовики, а вони й далі сумують за царем. Галасливо вимагають, щоб усі присутні вставали, віддавали їм честь. Криві морди, які давно не нюхали пороху, з люттю ревіли слова, що стали чужими в Києві: «Сильний, державний, / Царствуй на славу нам, / Царствуй на страх ворогам, / Цар православний!» Гетьман Скоропадський видав для цих горлопанів спеціальний наказ: учасників таких акцій затримувати й відправляти до Росії, щоб «вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанних гульбищах, виявити свою преданість дорогим для них політичним ідеям». А також закликав правоохоронців притягати до відповідальності господарів ресторанів, трактирів та інших веселих закладів «за участь у демонстраціях проти Держави». Гетьманів наказ дуже подобався Климові Жеграю. І він ладен був поступитися своїм гонором, піти на службу, щоб його виконати. «Бидло в погонах, — із відразою прозектора розглядав монархістів. — З ними миру не буде ніколи…»

Із не меншою увагою дивилися на російських дезертирів троє німців, які обережно, принюхуючись, їли київські відбивні й запивали горілкою, привезеною управляючим ресторану Віктором Закржевським із Радомисля. У Києві діяв іще царський указ про заборону розпивання міцних напоїв у воєнний час. «Континенталь» мусив купувати спеціальну ліцензію, щоб не втратити клієнтів.

Який же то воєнний час без міцної горілки?..

І без п’яних скандалів?..

На фронті Павло Скоропадський випускав цистерни спирту в потічки, коли солдати захоплювали спиртові заводи. І бачив, як тверезі чоловіки, які не раз сміливо стояли під кулями, падали в калюжі й напивалися до тваринного стану. Війна вповзла у них всередину, немов змія, звивалася, шипіла й просилася назовні. Ніби зачаровані Дракулою, знетямлені й безвольні солдати бігли на запах. Навіть загроза розстрілу не ставала на перешкоді — черпали долонями брудну рідину й умивалися. Тож гетьман царський указ не скасував. Але за його дотриманням ніхто не стежив. Усе покладалося на «чесне слово» господарів.

Німцям радомислянська міцна припала до смаку. Й вони потрохи веселіли, ставали схожими на російських офіцерів. Вони ж тут, у Києві, на однакових правах — загарбники. Тільки ніхто про це вголос не скаже…

— Чи дозволите біля вас присісти? — запитав чемний пан із біло-срібними бакенбардами.

Він з’явився нізвідки й іронічно дивився на капітана.

Жеграй зітхнув. Нема тихого притулку для бідного поліцейського, який хоче, щоб його ніхто не впізнавав. Краєм ока зауважив у залі заклопотану метушню халдея Жори. Той усіляко показував, що не бачить нового відвідувача, який проситься в компанію. «Здав, шельма!» — здогадався Клим і мовчки показав рукою, дозволяючи сісти начальникові осібного відділу гетьманського штабу Дмитрові Буслу. Зовсім недавно на Інститутській, 40, у Головній квартирі Павла Скоропадського, він агітував капітана очолити розшуковий відділ Києва. А для перевірки ділових якостей дав завдання розслідувати загадкові злочини в Радомислі. Жеграй слідство провів. Знайшов частину украденої державної скарбниці, дістав винагороду й зник у підпіллі. І ось його знову викрили.

— Я за вами скучив, Климе Івановичу, — весело сказав гетьманський розвідник.

«Добродушний дворянин із таврійських степів, — оглянув його капітан. — Гм… Якого випадково занесло в розвідку. Гарний образ тримає». Лагідний погляд сірих очей, сиві бакенбарди, посвітлілі вуса і ще чорна, з рідкою патиною срібла, доглянута борода, скромний темно-синій костюм і дещо затісний жилет із тьмяним ланцюжком від годинника, схованого в кишеньці… Увесь мирний вигляд Бусла свідчив про його благодушність і відірваність від світу, де тривала війна й гинули люди. Проте Жеграй не купився на його гру, бо знав, що Дмитро Петрович, працюючи товаришем прокурора в Одесі, особисто спускався в катакомби, в лігвище маніяка, який розчленував дванадцять трупів. Такій витримці можна було позаздрити.

— А я за вами не скучив, — тим же веселим тоном відповів.

— Цілий день нічого не їв, — потер долонями в передчутті вечері незваний гість. — Климе Івановичу, тут смачно готують?..

— Не раджу. Он німці дезінфікують шлунки горілкою. Після печеної телятини…

Бусло скривився, ніби йому нагадали про вкрай неприємну обставину. Гетьман Скоропадський прекрасно розумів стабілізуючу роль німецьких військ, але ніяк не міг забути, що ще кілька місяців тому воював проти них. Тож закликав своїх штабістів тримати нейтралітет. А розвідникам акуратно, не викликаючи підозри, вивчати їхню потугу. Сам радився у важливих справах із генерал-фельдмаршалом, головнокомандувачем групи військ «Київ» Германом фон Ейхгорном. Усі контакти з німцями замкнув на собі. Хоч з українського боку за порадою в німецький штаб бігали опозиціонери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Панас Андрієвський — і російські монархісти, які порізно пропонували повалити гетьманат. Зокрема, ходокам дуже не подобалося слово «гетьман». Винниченко сердито казав товаришам: «Скоропадський розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб іще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого “наслідника престолу” Данила української мови». Нехай вже був би президент, тільки не гетьман. На це їм відповів історичною фразою начальник штабу німецьких військ в Україні Вільгельм Ґренер: «Zu spät»5.

— Е-е-е-е… Вмієте ви заохотити. Апетит пропав, — спохмурнів Дмитро Петрович. — Вам добре, ви сюди ситий приходите…

Клим запитально підняв брову.

— Гарні люди доповідають, — задоволено хіхікнув начальник осібного відділу. — Ви на обід ходите у вегетаріанську їдальню, що на Золотоворітській, 9. Їжу там готують на свіжому коров’ячому маслі. П’єте фруктову воду «Калінкін»…

— Дмитре Петровичу! — обурено вигукнув Жеграй. — Це вже переходить усілякі межі!