Діти капітана Ґранта ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

ISBN 978-617-12-5207-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

ПерекладачВолодимир Верховень

Адаптація та передмоваАндрія Клімова

В оформленні обкладинки використано ілюстраціюВіталіни Рижової

Оформлення серіїМихайла Курдюмова

ХудожникВіталіна Рижова

Електронна версія створена за виданням:

Верн Ж.

В35 Діти капітана Ґранта / Жуль Верн ; перекл. В. Верховень ; худож. В. Рижова. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 240 с.: іл. — (Серія «Бібліотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2).

ISBN 978-617-12-4514-3

Герої одного з найкращих романів видатного французького письменника Жуля Верна вирушають в експедицію на судні «Дункан» із благородною метою: урятувати зниклого в океані капітана Ґранта, батька юних Мері й Роберта. Вони перетнуть Південну Америку, Австралію, досягнуть берегів Нової Зеландії, переживуть безліч небезпечних пригод — і зрештою знайдуть безстрашного капітана!

УДК 82/89

©Книжный Клуб «КлубСемейного Досуга», издание на русскомязыке, 2018

©Книжный Клуб «КлубСемейного Досуга»,художественноеоформление, 2018

Незвичайне баченняЖуля Верна

Слава Жуля Верна така велика, що п’ятдесят томів його творів перекладено майже всіма мовами, їх читають у найвіддаленіших куточках Землі. Цього француза, який не здобув систематичної освіти і не мав досвіду мандрівника, Дмитро Менделєєв називав науковим генієм, Лев Толстой — дивовижним майстром, а Папа Римський Лев XII благословив його книги.

Романи Жуля Верна стали джерелом натхнення для вчених, винахідників, мандрівників; вони спонукали повірити у мрію — і майже всі пророцтва письменника в галузі науки й техніки вже за кілька десятиліть ставали реальністю. Він був єдиною людиною свого часу з надзвичайним баченням — таким, що дозволяло одним поглядом охопити всю нашу планету цілком, побачити її в усьому різноманітті та єдності.

А про небувалу інтуїцію письменника годі йговорити. Досить пригадати, що герої його роману «Із Земліна Місяць», опублікованого 1865 року, вирушаютьу космос із того місця на півострові Флорида в США, де нині розташовано космодром Канаверал, а приземляються всього за три милі від тієї точки, де 1969 року здійснив посадку космічний корабель «Аполлон-11», що побував на Місяці.

Вважають, що всі книги Жуля Верна поділяються на «романи про науку» та «романи про незвичайні подорожі», але насправді письменник створив зовсім новий вид літератури — чарівну казку, в якій на зміну вірі в дива прийшла віра у всемогутність знання та силу людського духу.

Тому нові покоління юних читачів, затамувавши подих, стежать за небезпечними пригодами його героїв — диваків, які прагнуть недосяжної мети, людей ідеї, обов’язку, моральності, сильних духом, часом комічних і простодушних, але неодмінно привабливих життєлюбів. Уперше в книгах Ж. Верна з’являється і прообраз сучасних «супергероїв» — це всім відомий капітан Немо зроманів «20 тисяч льє під водою» й «Таємничий острів».

Визначний французький письменник і гуманіст народився 1828 року в багатому портовому місті Нанте в родині адвоката. Коли Жулю виповнилося двадцять, батьки відправили його до Парижа, де він мав здобути юридичну освіту. Проте молодий Жуль Верн уже черезрік покинув навчання, захопившись літературноютворчістю. Він пише водевілі й комедії у віршах, співпрацює з популярними журналами, пропонуючи видавцям маленькі кореспонденції на історичні та науково-популярні теми. Ціле десятиліття тривало напівголоднеі невлаштоване життя в мансардах, без грошей, проте зневгасимою вірою в свою щасливу зірку.

Восени 1863 року побачив світ перший роман письменника — «П’ять тижнів на повітряній кулі», який відразу ж завоював читацьке визнання. Його було перекладено всіма європейськими мовами. За першим романом один по одному з’явилися справжні шедеври — «Подорож до центру Землі» (1864), «Із Землі на Місяць»(1865), «Діти капітана Ґранта» (1868), «20 тисяч льє під водою» (1869), «Навколо світу за 80 днів» (1872), «Таємничий острів» (1874) та «П’ятнадцятирічний капітан» (1878), які принесли Жулю Верну всесвітню популярність і нарешті заможність.

Аж тепер письменник, який подумки відвідував найвіддаленіші та найекзотичніші країни, зміг дозволити собі справжні подорожі. На перші ж гонорари було придбано яхту «Сен-Мішель» — прообраз «Дункана» в романі «Діти капітана Ґранта», і Жуль Верн вирушив у плавання вздовж берегів Європи та Середземним морем. 1867 року він відвідав Сполучені Штати, причомуперетнув Атлантичний океан на славетному «Ґрейт Істерн» — найбільшому з колісних пароплавів, щобудь-коли існували. Враження від цієї подорожі лягли в основу роману «Плавучий острів», написаного 1895року. Мав Жуль Верн ідосвід повітроплавця, щоправда, невеликий — його єдиний політ на повітряній кулі тривавусього 24 хвилини.

1871 року він назавжди оселився в Ам’єні та з головою поринув у працю. Протягом сорока років, починаючи з 1862 року, письменник опублікував 65 романів, і брешуть ті лихі язики, які стверджують, що створення нових книг давалося йому з неймовірною легкістю. Жуль Верн був «людиною факту» і на фактах, ретельно відібраних і осмислених, засновував навіть найфантастичніші твори. А така праця потребує справді титанічних зусиль.

Уже на схилі літ, відповідаючи на запитання репортера австрійської газети, Жуль Верн казав таке: «Я завжди намагався враховувати запити іможливості юних читачів, для яких і написано всі мої книги. Працюючи над своїми романами, я завжди думаю про те, щоб з-під мого пера не вийшло жодної сторінки, жодної фрази, яку не змогли б прочитати і зрозуміти наймолодші… Моє життя було сповнене справжніх і уявлюваних подій. Я бачив багато чудових речей, але ще дивовижніші створила моя фантазія. І я невимовно шкодую про те, що мені доведеться завершити свій земний шлях на порозі епохи, яка обіцяє стільки чудес!»

Жуль Верн помер в Ам’єні 1905 року. Він похований неподалік свого будинку, а на його могилі встановлено пам’ятник — велична фігура, що підносить руку до зірок.

Та навіть смерть не змогла змусити письменника замовкнути: його творчий доробок був такий великий, що впродовж п’яти років потому, до кінця 1910 року, кожні шість місяців читачі розгортали новий том «Незвичайних подорожей», на титульній сторінці яких значилося ім’я автора — «Jules Verne».

Частина перша

1

Рибина-молот

Двадцять шостого липня 1864 року водами Північної протоки близько берегів Шотландії повним ходом летіла чудова яхта під британським прапором. Ця яхта, що мала назву «Дункан», належала лордові Едварду Гленарвану, почесному членові славнозвісного Королівського яхт-клубу. Нове судно тепер поверталося до Ґлазґо після випробування, яке проходило в морі за кілька миль від Клайдської затоки. На борту разом із лордом Гленарваном та його дружиною леді Елен був майор Макнабс, двоюрідний брат власника «Дункана».

На горизонті вже з’явились обриси острова Арран, коли вахтовий матрос несподівано вгледів за кормою величезну рибину. Капітан Джон Манґлс зараз же наказав повідомити про це лорда, і Гленарван разом із майором Макнабсом притьмом зійшли на ют — кормову частину яхти.

— Що це за страховисько?! — спитав лорд капітана.

— Гадаю, сер, це величезна акула, — відповів Джон Манґлс.

— Акула в наших водах? — не повірив Гленарван.

— Якщо я не помиляюся, перед нами риба-молот, — сказав капітан. — А цю акулу можна зустріти де завгодно, в будь-яких широтах. Якщо не заперечуєте, сер, ми б із вашого дозволу цю пожадливу рибинку виловили.

Відтак він дав усі необхідні вказівки. А на юті, зацікавлена майбутнім видовищем, тим часом з’явилася леді Елен. У прозорій воді протоки можна було чудово бачити всі рвучкі рухи величезної акули, яка то пірнала вглибінь, то знов виринала на поверхню.

З правого борту матроси спустили міцну линву зі сталевим гаком, на вістря якого насадили наживку — чималий шмат солонини. Голодна рибина хутко зачула сало та мерщій кинулася за здобиччю, наздоганяючи яхту. Було видно, як її грудні плавці з силою розтинають хвилі. Вирячені очі акули пожадливо спалахували; підпливши зовсім близько до корми, вона перевернулася на спину і роззявила пащу, в якій на мить зблиснули кілька рядів грізних зубів. Величезна голова чудовиська й справді скидалася на молоток, насаджений на ручку. Джон Манґлс не помилився — це таки була риба-молот — кровожерлива хижачка.

Усі, хто був на борту «Дункана», напружено стежили за акулою. Описавши півколо, вона наблизилася до наживки, знову перевернулася догори черевом, і шматок сала вмить безслідно зник у її пащеці, а сама вона опинилася на гаку. Матроси поспішно заходилися витягувати здобич за допомогою блоків, прикріплених до нижньої реї грот-щогли. Акула несамовито тіпалася, била своїм дужим хвостом, та її швидко приборкали. Вже за хвилину хижачку підняли над водою й опустили на палубу. Один із матросів обережно підійшов до акули та відтяв її сильного хвоста, двічі вдаривши сокирою. Акула все ще дихала. Це була велика рибина — понад десять футів завдовжки і вагою понад шістсот фунтів. Невдовзі її розрубали на частини. Залізний гак унетрях її шлунка був порожній. Мабуть, риба-молот уже давно не їла. Моряки вже хотіли були скинути порубану тушу в море, аж раптом боцман звернув увагу на дивний предмет, що застряг в одній зі складок нутрощів хижачки.

— І що то за штукерія? — здивувався він.

— Мабуть, уламок рифу, який вона проковтнула, щоб набити черево, — висловив здогад хтось із матросів.

— Бридня! — сказав інший матрос. — Це гарматне ядро, адже тільки чавун їй не під силу перетравити.

— Погляньте уважніше, — усміхнувся помічник капітана Томас Остін. — Хіба не бачите, що наша акула — гірка п’яниця. Жаднюга проковтнула навіть пляшку. І, здається, з винного погреба її дістали давненько!

— Витягуйте, Томе, цей предмет, — звелів лорд Гленарван. — Іноді в закоркованих пляшках, знайдених у морі, трапляються важливі речі. Та обережніше з пляшкою… Обмийте її як слід, а потім принесіть мені.

ТомасОстін виконав розпорядження, і загадковапляшка, виявлена за таких дивних обставин, невдовзі вже була в кают-компанії. Навколо столу тут зібралися лорд Гленарван, майор Макнабс, капітан Джон Манґлс та леді Елен — цікава, як усі молоді жінки. На морі навіть дрібниця стає подією, адже вплаванні не так багато вражень, тому погляди всіх було звернено на закорковану посудину.

Лорд Гленарван не поспішав. Перше ніж відкоркувати пляшку, він уважно роздивився її зовні. На видовженій шийці залишився скручений шматок поіржавілого дроту. Міцні стінки пляшки, здатні витримувати великий тиск, свідчили про те, що її виготовлено в Європі.

— Пляшка з-під шампанського, — упевнено сказав майор Макнабс.

— Яка різниця, — зауважила леді Елен, — що за вино хтозна-коли було в цій пляшці, якщо ми навіть не уявляємо, де її кинули в море?

— Ця пляшка, здається, довгенько подорожувала, перше ніж потрапила в акуляче черево. Бачите вапняні відкладення, якими вона покрита? — мовив лорд. — То результат дії морської води.

— Але як же визначити, звідки вона? — нетерпеливилася леді Елен.

— Зачекайте, люба. Я цілком переконаний, щопляшка сама відповість на всі питання.

Сказавши так, Гленарван заходився злущувати твердий вапняний панцир із шийки пляшки, — і невдовзі всі побачили корок, який сильно пошкодила морська вода.

— От халепа! — вигукнув лорд. — Якщо там і є якісь папери, то вони могли геть зіпсуватися за цей час.

— Певно, — погодився з ним Джон Манґлс, — проте було б краще виловити пляшку увідкритому морі, знаючи точні координати — широту й довготу. Тоді, вивчивши морські течії та напрями вітрів, можна було б визначити її шлях. А з такою листоношею, як наша акула, хтозна чи й удасться щось дізнатися напевно.

— Зараз поглянемо, — мовив Гленарван, надзвичайно обережно витягуючи корок.

Кают-компанією почав розходитися йодистий запах морської води.

— Я мав рацію, — повідомив лорд, — тут дійсно є папери. Здається, вони геть відволожилися, бо їх зовсім неможливо витягти — так міцно поприлипали до стінок.

— Може, розіб’ємо пляшку? — запропонував Макнабс.

— Я хотів би зберегти її цілою, — заперечив Гленарван.

— Сер, може, відіб’ємо саму шийку? — запропонувавДжон Манґлс. — Тоді, здається, можна буде вийняти папери, не пошкодивши їх.

Але вапняна шкаралупа на дорогоцінній пляшці за тривалий час стала твердою, мов камінь, тому довелося скористатися молотком, щоб розбити її. Нарешті перед очі дослідників з’явилися злиплі клаптики паперу. Лорд Гленарван обережно вийняв їх і розклав перед собою.

2

Троїсте послання

Витягнуті з пляшки папірці майже наполовину роз’їла солона морська вода. Чорнильні рядки порозпливалися, і тільки подекуди можна було розібрати окремі слова. Минуло кілька хвилин, доки лорд, уважно вивчивши ці залишки послання, сказав:

— Маємо три документи, можливо, копії того самого листа. Один написаний англійською, другий — французькою і третій — німецькою мовами. Про це безсумнівно свідчать кілька вцілілих слів, написаних саме цими мовами.

— Та чи можна зцього зрозуміти, про що йдеться? —спитала леді Гленарван.

— Я не можу стверджувати щось напевне, люба. На жаль, слів, які можна прочитати, надто мало.

— А може, в різних копіях вони доповнюють одне одного? — спитав майор.

— Справді, навряд щоб вода й сіль знищили в усіхдокументах ті самі слова, — погодився Джон Манґлс. —Порівнявши вціліле, ми зрештою дійдемо суті.

— Гаразд, це й зробимо, адже нам нікуди поспішати. Спершу почнімо з англійського документа, — запропонував лорд Гленарван. — У ньому збереглися слова «зазнати корабельної аварії», «на землі», «цей» і «зниклий», а напіврозмите «skipp…», імовірно, означає «шкіпер». Ще тут є неповне ім’я якогось містера Ґр…

— Додамо до цього ще уривки слів «monit…» та«…ssistance», — сказав Джон Манґлс. — Здається, це частини слів «monition» та «assistance», тобто хтось благає про допомогу.

— Алеж тут бракує забагато рядків, — розчаровано зауважив майор. — Як тут дізнатися назву загиблого судна чи місце корабельної аварії?

— Рано втрачати надію, — мовив лорд Гленарван. — Спробуймо доповнити один документ іншим.

Другий, аж потемнілий, клаптик паперу, написаний німецькою, вода пошкодила ще гірше.

— Вам знайома ця мова, Джоне? — спитав Гленарван.

— Знайома, і досить пристойно, сер.

Капітан якийсь час мовчки уважно вдивлявся в розмиті рядки.

— Насамперед, — нарешті сказав він, — тепер ми можемо точно встановити, коли сталася корабельна аварія. Це трапилося 7 червня тож, додавши цифру «62» з англійського тексту, ми отримаємо повну дату: 7 червня 1862 року.

— Кажіть далі, Джоне! — вигукнула леді Елен.

— Можна також прочитати уривок слова «Glas…»; з’єднавши його зі словом «…gow» у тому-таки рядку першого документа, маємо «Glasgow». Тобто йдеться про судно з порту Ґлазґо. Другий рядок геть розплився, але далі я розібрав важливі для нас слова: «zwei», що означає «два», і «…atrosen», напевно це «matrosen», що в перекладі означає «матроси». Змушений визнати, товариство, що наступне слово «graus» я витлумачити не зміг. Сподіваюся, тут нам стане упригоді третій документ. Щодо решти, то зрозуміти легко: «bringtihnen», безперечно, означає «надайте їм…» Якщо ж пов’язати ці слова з англійським словом «assistance» з відповідного рядка першого документа, то вони складуться в фразу: «Надайте їм допомогу».

— Будемо сподіватися, що нам зарадить хоча б французький текст, — сказала леді Елен.

— Спробуймо розшифрувати і його, — запропонувавлорд Гленарван. — Та це не так і важко, адже французьку ми всі з вами знаємо. Спершу перекладемо всі повні слова, а також уривки слів. От що ми маємо: «…три …оглове …танія …гонія … південний … діст… контин… пол… жорсто… інд… кинут. …овго… ° 11´ шир…» Спробуймо одне по одному відтворити неповні слова. Либонь, ідеться про трищоглове судно, чию назву ми дізналися, коли зіставили англійський іфранцузький документи: «Британія». З наступних двох слів — «…гонія» і «південний» — зрозуміле тільки друге.

— Напевне, корабельна аварія сталася десь у Південній півкулі, — припустив Джон Манґлс.

— Імовірно, так, — погодився з ним лорд Гленарван. — Ці троє бідолашних дістались якогось узбережжя. А от якого й де? Це загадка.

— Жорстокий! — вигукнув раптом Джон Манґлс. —Маємо переклад пошкодженого німецького слова«graus…»: це «grausam» — «жорстокий»!

— Чудово! Далі — «інд…» Можливо, йдеться про Індію. Чекайте, — спохмурнів Гленарван. — Так ми можемо нафантазувати бозна-чого… Спершу слід об’єднати всі три листи, адже в кожному з них — однакова кількість рядків, і спробувати якнайповніше розшифрувати зміст. Найбільш повно збереглися слова втексті французького документа, отож я з’єднаю уривки слів і фраз, заповнивши прогалини тими словами, які не викликають сумнівів.

Сказавши так, лорд Гленарван зараз же взявся за перо і вже за кілька хвилин прочитав коротенький текст французькою мовою: «7 червня 1862 трищоглове судно «Британія»… Ґлазґо… зазнало аварії… гонія… півден… берег… два матроси… капітан Ґр… діст… контин… пол…жорсто… інд… кинуто цей документ……довготи і37°11´ широти… допоможіть їм, … загинуть…»

Він відклав аркуш. З’явився матрос і доповів, що «Дункан» саме входить у Клайдську затоку.

— Які будуть розпорядження, сер? — звернувсяДжон Манґлс до власника яхти.

— Нам треба якнайшвидше прибути до Дамбартона, Джоне. Звідти леді Елен повернеться додому, в Малкольм-Кастл, а я вирушу вЛондон — треба негайно подати цей документ до Адміралтейства.

Джон Манґлс віддав відповідні накази, і матрос поквапився на місток.

— Друзі! — почав лорд Гленарван. — Усі ми розуміємо, що натрапили на слід жахливої катастрофи і від наших дій залежить життя людей. Необхідно розгадати цю таємницю. Отже, що нам достовірно відомо? Сьомого червня тисяча вісімсот шістдесят другого року трищоглове судно «Британія», що вирушило з порту Ґлазґо, потонуло, після чого капітан і два матроси кинули в море близько широти тридцять сім градусів одинадцять мінут свій заклик про допомогу. Найімовірніше, корабельна аварія сталася в південних морях, і тут слід уважніше подивитися на уривок слова «…gonie». Можливо, це назва країни чи узбережжя.

— Патагонія! — вигукнула леді Елен.

— Певно що так!

— Невже тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? — не погодився майор.

— Це легко перевірити, — мовив Джон Манґлс, розгортаючи детальну карту Південної Америки. — Авжеж: тридцять сьома паралель перетинає частину Чилі, яку населяють індіанці-араукани, тягнеться рівнинами північної Патагонії і далі пролягає через простори Атлантичного океану.

— Дуже добре! Тоді ходімо далі. Зверніть увагу: тут ідеться не про острів, а про континент. Якаж доля спіткала цих нещасних? Про неї нам говорять лише три вцілілі літери «пол…» Здається, вони потрапили в полон, але до кого? Можливо, зможемо відповісти й на це питання. Це «жорсто… інд…», тобто «жорстокі індіанці». Думаю, це досить переконливо. Я вважаю, що корабельна аварія таки й справді сталася коло берегів Патагонії. Залишилося дізнатися в Ґлазґо проостанній маршрут «Британії», і таким чином миз’ясуємо, чи могла вона опинитись у водах ПівденноїАтлантики.

— Так, — зауважив Джон Манґлс, — але для цього не треба їхати в Ґлазґо: маємо на яхті повний комплект «Торговельної та мореплавної газети», з якої легко довідаємося про все, що нас цікавить.

Узявши весь комплект чисел газети за 1862 рік, вінпочав гортати сторінки іневдовзі з явним задоволеннямпрочитав: «30 травня 1862 року «Британія» під командуванням капітана Ґранта вийшла з перуанського порту Кальяо. Місце призначення — порт Ґлазґо».

— Капітан Ґрант! — вигукнув Гленарван. — Чи це часом не той відчайдух-шотландець, що мріяв заснувати Нову Шотландію на одному з безлюдних островів у Тихому океані?

— Авжеж, 1861 року саме він відчалив із портуҐлазґо на «Британії», і відтоді про нього не було ні слуху ні прослуху, — підтвердив Джон Манґлс.

— Понад усякі сумніви, це він! — Схвильовано підвівся лорд Гленарван. — «Британія» відпливла від Кальяо 30 травня, а 7 червня, вже за тиждень, зазнала аварії коло берегів Патагонії. Вся історія цієї катастрофи тепер зрозуміла. Друзі, здається, ми знайшли ключдо таємниці, та єдине, що залишається невідомим, — цедовгота, на якій сталась аварія «Британії».

Потому лорд Гленарван знову взяв до рук перой не вагаючись написав: «7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, приписане до порту Ґлазґо, затонуло біля берегів Патагонії вПівденній Атлантиці. Два матроси йкапітан Ґрант намагатимуться досягти континенту, де напевно стануть бранцямижорстоких індіанців. Цю пляшку здокументами кинуто вокеан … градуси довготи і37°11´ південної широти. Допоможіть їм, інакше вони загинуть».

— Не залишається жодного сумніву, — мовив він, — що Англія обов’язково подасть допомогу своїм підданим, які зазнали лиха.

— Але ж у цих нещасних, — сказала леді Елен, — очевидно, є родини.

— Ви маєте рацію, люба, і я негайно повідомлю їх, що з’явилася надія на порятунок їхніх рідних. А тепер, друзі, нам час на палубу — яхта вже підходить до порту.

Справді, в цю мить із правого борту «Дункана» вже виднівся Ротсей, мальовниче чарівне містечко, що розташувалося в родючій прибережній долині. Далі яхта пропливла повз Грінок, і о шостій вечора капітан Джон Манґлс наказав кинути якір біля підніжжя базальтової скелі Дамбартон, на вершині якої здіймався славетнийзамок — притулок національного героя ШотландіїВолліса1.

На пристані на них уже чекав екіпаж, який мав доставити леді Елен і майора Макнабса до Малкольм-Кастла; сам же лорд Гленарван поспішив на потяг. Перед його відходом лорд іще встиг скористатися телеграфом, і за лічені хвилини редакції газет «Таймс» та «Морнінґ кронікл» отримали депеші такого змісту: «Для всіх зацікавлених. За довідками про долю трищоглового судна «Британія», приписаного до порту Ґлазґо, і капітана Ґранта звертатися до лорда Едварда Гленарвана, Малкольм-Кастл, Люсс, графство Дамбартон, Шотландія».

3

Малкольм-Кастл

Поблизу села Люсс над мальовничою долиною здіймався один із найдавніших замків гірської ШотландіїМалкольм-Кастл. Кришталево-чисті води озера Ломонд струменіли край підніжжя його неприступних кам’яних мурів. З давніх-давен замок був власністю знатного роду Гленарванів, який завжди був хоронителем традицій шотландської гостинності.

Попри свій величезний статок, лорд Гленарван був щедрою людиною та робив багато добрих справ. У палаті лордів сер Едвард, як найбільший землевласник, був представником від графства і завзято відстоювавінтереси своїх земляків. Гленарван шанував звичаїпредків і не підкорявся політиці Лондона, від якої не було жодної користі Шотландії. Але не був він при цьому й консерватором — у своєму графстві лорд радо підтримував усе нове та прогресивне, завжди залишаючись пристрасним патріотом. Навіть участь у перегонах вітрильних суден Королівського яхт-клубу він брав заради того, щоб уславити свою батьківщину.

Едвард Гленарван мав тридцять два роки. Це був високий на зріст кремезний чоловік із різкими й мужніми рисами обличчя, проте очі його завжди сяяли лагідністю. Лорд зажив слави благородної та відважної людини, багато хто вважав його схожим на героїв стародавніх шотландських балад.

Усього три місяці тому він одружився з дочкою відомого мандрівника Вільяма Таффнелла, який став жертвою жадоби до географічних відкриттів. Лорд познайомився зчарівною Елен, самовідданою й сміливоюдівчиною з надзвичайними блакитними очима, невдовзі після смерті її батька, коли вона самотньо жила в рідній домівці в Кілпатріку. Гленарван із першого погляду зрозумів, що двадцятидворічна Елен буде йому чудовою, вірною дружиною, і негайно обвінчався з нею. Лорд не помилився — вона покохала чоловіка безмежно, а навколишнім фермерам та слугам у маєтку так сподобалася молода господиня Малкольм-Кастла, що вони називали її не інакше як «наша добра пані».

Молоде подружжя почувалося цілком щасливимв оточенні дикої природи гірської Шотландії. Молодята часто гуляли взатінку дубових і кленових алей, берегами озер, долинами, де іноді ще можна було почути старовинні шотландські пісні, або блукали серед прадавніх руїн, де кожен камінь міг повідати про славетну історію цього дивовижного краю. Та лорд Гленарван ані на мить не забував, що його молода дружина — донька видатного мандрівника, тож напевномала б успадкувати батькове захоплення далекими мандрами. Заради цього й було побудовано яхту «Дункан» — його подарунок для Елен.

Зараз леді Елен не засмутилася через поспішний від’їзд Едварда до Лондона, хоча вона й не любила розлучатися з чоловіком. Та й у телеграмі, яку вже назавтра було доставлено, сповіщалося про його швидке повернення, але потім надійшов лист, із якого Елен дізналася, що лорд затримується, бо в справі виниклипевні труднощі. Наступного дня поштар приніс нового листа, в якому лорд Гленарван висловлював надзвичайне невдоволення поведінкою чиновників Адміралтейства.

Був вечір, леді Елен саме сиділа у вітальні, коли управитель замку Хальбер спитав її, чи не побажає вона прийняти юну дівчину та хлопчика, які вперто добиваються зустрічі злордом Гленарваном.

— Це хтось із місцевих? — спитала Елен.

— Ні, — відповів управитель. — Вони дісталися потягом до Баллоха, а звідти пішки прийшли до Люсса.

— Гаразд, Хальбере, запросіть їх до мене, — наказала леді Елен.

Невдовзі до вітальні ввійшли молодесенька дівчина з хлопчиком. Вони були дуже схожі між собою, тож відразу було зрозуміло, що це брат і сестра. Дівчині було років шістнадцять і її вродливе, стомлене обличчя з першого погляду на неї приваблювало, а бідний, але охайний одяг викликав співчуття. Хлопчик років дванадцяти стискав її руку з такою рішучістю, що було зрозуміло — він цілком серйозно вважав себе захисником сестри. Опинившись у вітальні, дівчина трохи зніяковіла, та леді Елен лагідно сказала їй:

— Здається, ви хотіли поговорити зі мною. Про що ж?

— Не з вами, — спохмурнів хлопчик, — ми маємо побачити лорда Гленарвана!

— Так, але лорда Гленарвана зараз немає, — сказала леді Елен. — Я — його дружина і, можливо, моглаб чимось зарадити вам замість нього…

— Ви — леді Гленарван? — вигукнула дівчина. — Пробачте моєму братові, він просто надто нетерплячий. Лорд Гленарван помістив у газеті оголошення про судно «Британія»…

— Справді! — поспішно мовила Елен. — Але хто ви?

— Я — донька зниклого капітана Ґранта, а це мій брат.

— Міс Ґрант! О Боже мій! — вигукнула леді Елен, обіймаючи дівчину та цілуючи хлопчика в тугенькі щічки.

— Пані, — звернулася до Елен схвильована дівчина, — що вам відомо про «Британію»? Наш батько… Чи він іще живий? Благаю, скажіть нам!

— Люба дитино! Я не хотіла б вводити вас в оману та вселяти облудні надії…

— Кажіть же мерщій, пані! Ми так багато пережили, що зараз готові до всього.

— Бідні мої! — схвильовано промовила Елен. — Надія дуже мала, але, можливо, настане день, коли ви знову побачите свого батька.

Міс Ґрант більше не могла стримати сліз, і вони, як роса з листя, полилися зїї очей.

Нарешті бурхливий напад гіркої радості минув, дівчина засипала Елен запитаннями, і та розповіла їй історію пляшки та переказала зміст послання, що було в ній.

Увесь час, поки Елен говорила, Роберт Ґрант не зводив із неї очей, слухаючи так уважно, ніби саме його життя залежало від слів цієї жінки. В уяві хлопчика постали всі жахливі події, які мав пережити його батько.

Міс Ґрант слухала мовчки, міцно стиснувши руки.

— Чи можу я поглянути на ті листи, пані? — спитала вона, щойно леді Елен закінчила розповідь.

— На жаль, я їх не маю: лорд Гленарван відвіз листи в Адміралтейство. Але я цілком точно переповіла вам зміст. Серед розмитих водою слів уціліло кілька цифр, у тому числі йширота, на якій сталася корабельна аварія. Але, на лихо, не вдалося дізнатися довготу.

— Менше з тим! — перебив її хлопчик. — Обійдемося без довготи!

— Авжеж, містере Роберте, — посміхнувшись, погодилася Елен, зачудована рішучістю молодшого Ґранта. — Адже нам і так відомо досить багато.

— Безперечно, пані, — сказала дівчина, — та мені б так хотілося побачити рядки, які написав наш батько!

— Сподіваюся, лорд Гленарван незабаром повернеться додому. Він має твердий намір добитися в Адміралтействі термінової відправки експедиції на пошуки капітана Ґранта.

— Він справді зробить це заради нас?

— Звісно, люба. Я з хвилини на хвилину чекаю чоловіка. Сподіваюся, до приїзду лорда Гленарвана ви обоє не відмовитеся побути гостями в нашому замку?

— Але ж, пані, ми для вас зовсім сторонні!

— Що ви, люба дитино! Ані ви, ані ваш брат не сторонні в цьому домі. І лорд Гленарван після повернення відразу розповість дітям відважного капітана Ґранта про все, що робиться задля майбутнього порятунку їхнього батька.

4

Пропозиція леді Гленарван

У родині капітана Ґранта, що мешкала в місті Данді вграфстві Перт, Мері й Роберт були єдиними дітьми. Дружина Гаррі Ґранта померла під час пологів, народивши сина Роберта, отож, коли капітан бував у плаванні, за дітьми наглядала його двоюрідна сестра, вже літня жінка. Гаррі Ґрант був споконвічним шотландцем, відважним мореплавцем. Він чудово знався на мореплавстві, був вельми освіченою людиною, а ще й, як шкіпер торговельного флоту, з часом став досвідченим купцем.Спочатку Ґрант ходив у далекі морські плавання як помічник, а відтак і як капітан, його мандрівки булиуспішними, і за кілька років після народження сина йому вдалося зібрати чималі заощадження.

У той час у нього йвиник той задум, що зробив капітана Гаррі Ґранта популярним на його батьківщині. Річ у тім, що капітан, як і багато його однодумців — представників знатних шотландських родів, — вважав Англію гнобителькою Шотландії. Інтереси шотландців жодним чином не відповідали інтересам англосаксів, тож капітан і вирішив заснувати на одному з островів Тихого океану шотландську колонію. І хоча англійський уряд не тільки не сприяв йому в цьому, а, навпаки, повсякчас, як кажуть, підставляв капітановіногу, заважаючи здійснити задумане, проте Гаррі Ґрантнезанепадав духом. Він звернувся по допомогу до своїх свідомих співвітчизників, а ще вклав увесь свій капітал, і нарешті побудував чудове судно «Британія», на якому з добірною командою вирушив обстежувати острови Тихого океану.

Від часу відплиття 1861 року, іаж до травня 1862 року з «Британії» регулярно надходили звістки. А коли судно вирушило з Кальяо в червні 1862 року, то відтоді ніхто нічого не чув ані про долю «Британії», ані про її капітана. На той час старенька родичка несподівано померла, залишивши дітей відважного капітана зовсім самих. Мері Ґрант тоді саме виповнилося чотирнадцять років. І хоча сама вона була ще зовсім юноюдівчиною, змогла мужньо здолати труднощі, які їхспіткали, і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Вона заощаджувала геть на всьому, працювала день і ніч, відмовляючи собі у найнеобхіднішому заради Роберта, і як могла замінила йому матір.

Так іжили в Данді знедолені сироти, відчайдушно змагаючись зі злигоднями. Мері сказала собі раз і назавжди: «Британія» загинула, нашого батька більше немає, отже, сподіватися можна тільки на свої сили». Тож тільки уявіть собі хвилювання дівчини, коли їй на очі випадково потрапило оголошення в «Таймс»! Того-таки дня діти капітана Ґранта не вагаючись сіли в потяг, що їхав на Перт, а надвечір уже були в Малкольм-Кастлі.

Швидко поночіло, і леді Елен, похопившись, що діти,мабуть, потомилися з дороги, припинила розмову. Мері й Роберта відвели до кімнат, які їм підготували, іскоро обоє дітей міцно спали. А леді Елен тим часом запросила до себе майора Макнабса й кількома словами переповіла йому події сьогоднішнього вечора.

— Надалі все залежатиме від того, чи вдасться лорду досягти бажаної мети, — сказала Елен, — інакше становище цих дітей справді стане жахливим!

— Авжеж, Едвард неодмінно доб’ється свого, такий уже в нього характер, — відповів Макнабс.

Та незважаючи на тверду впевненість майора, Елен спала тієї ночі неспокійно.

Уранці наступного дня Мері й Роберт Ґрант саме прогулювалися просторим двором замку, коли до них долинув гуркіт коліс екіпажа, який на повному скаку мчали коні: це повертався до Малкольм-Кастла лорд Гленарван. І відразу в дворі з’явилася леді Елен у супроводі майора й побігла назустріч чоловіку. Гленарван міцно мовчки обійняв дружину.

— Ну що, Едварде? — схвильовано спитала леді Елен.

— Погано, люба, але нічого не вдієш — у цих людей немає серця! — відповів лорд Гленарван.

— Як?! Тобі відмовили?