Дорога святого Якова ebook

Каміно-де-Сантьяґо, або ж дорога святого Якова — це 900 кілометрів пішки з наплічником на спині через усю Іспанію до міста Сантьяґо-де-Компостела і до мису Фіністерра — Кінця Землі. Це унікальний досвід, який авторка книжки переживає разом зі своїм чоловіком. Стан перебування у дорозі, фізичні й моральні зусилля, без яких не подолати такий шлях, знайомства з людьми з різних країн, що вирішили пройти Каміно, історії людей, яких можна було би зустріти тепер і багато років тому, — про все це можна прочитати у книжці «Дорога святого Якова».

ISBN 978-617-679-393-9

Дзвінка Матіяш © текст, 2016

Євген Іларіонов © фото, 2016

Дмитро Подолянчук © дизайн обкладинки, 2017

Видавництво Старого Лева © 2017

Дзвінка Матіяш

Дорога святого Якова

Дорога святого Якова не має кінця. Вона веде далі, ніж далеко. Дорога впирається у собор святого Якова. Але не завершується. Те, що виростає з нескінченного, не має завершення. Це суперечить тому, що повинно бути. Це суперечить тому, що є.

Ті, хто пройшов цю дорогу, вже не можуть із неї зійти. Навіть якби й хотіли. Хоча ніхто не хоче, щоб дорога святого Якова закінчилася. Паломники закохуються у дорогу міцно і назавжди. Вони повернуться додому й сумуватимуть. Інакше не буває. Дорога знає про це. І залишається з тими, хто нею йшов, назовсім. Через підошви легких сандалів чи гірських черевиків проникає у шкіру. Вона легка, хоча йти нею важко. Вона сповнена таємниць, хоча здається, що всі її таємниці давно розгадано й описано. Однак кожен новий паломник, потрапивши на дорогу, відкриває її таємниці заново.

Торкаюся руками бруківки перед собором. Вона тепла й прохолодна водночас. Післязавтра вже листопад. У Києві в цю пору майже ніколи не буває так тепло. Сонце не таке яскраве. Пальці не хочуть відриватися від бруківки. Відриваю їх силоміць. Здається, вони змінилися. Усе тіло змінилося. Ліва частина засмагла більше, ніж права. Так і буває, якщо сорок днів іти на захід.

На площі перед собором паломники ходять, сидять, стоять і лежать. Немолодий чоловік спить, поклавши голову на наплічник. Той, хто нарешті дійшов сюди, подолавши всі труднощі, може безтурботно заснути на цій бруківці.

Досвідом дороги хочеться ділитися. Його не можна залишати тільки для себе. Нехай свободу, яку дарує ця дорога, відчують інші — ті, хто ще нічого не знає про Каміно-де-Сантьяґо — дорогу святого Якова.

Цей досвід важко описати у повноті — багато що залишиться неописаним. Описане буде не таким яскравим, не таким сильним і не таким живим, як було насправді. Однак прожите на Каміно все одно треба описувати — нехай і фрагментарно.

Дорога говорить до нас через людські історії. Якби на ній не було нас, вона мовчала б. Дорогу оживляють люди — сильні і слабкі, веселі і сумні, наївні і прагматичні — різні. Усіх їх об’єднує щось одне, і я досі не знаю, як його назвати.

Можливо, спогади про цю дорогу когось зворушать. Може, аж настільки, щоб спакувати наплічник і піти на дорогу святого Якова, щоб на власні очі побачити, як там насправді.

Паломник, який розпочинає паломництво, ще не знає, що початок дороги вже містить у собі її завершення. Що насправді якраз біля собору святого Якова гостро відчуваєш, що треба йти далі. Що це зовсім не кінець.

Паломник не знає, що дорога святого Якова нагадуватиме про себе несподівано за три, п’ять, десять років. Іноді вона нагадуватиме про себе щодня, вриватиметься у звичний і наповнений буденними справами світ.

Згадую про дорогу святого Якова завжди, коли дивлюся на металеву огорожу, що відгороджує нашу вулицю від соснової посадки. Соснові голочки на огорожі нагадують дерев’яні хрестики на подібній довгій огорожі десь за Льоґроньйо, столицею провінції Ріоха. Всю огорожу зверху донизу завішано хрестами. Кожен хрест — це чиясь історія. Ця огорожа вражає — сотні хрестів. Цього не можна забути. Але можна часом згадувати. А соснові голочки на нашій огорожі часто змушують мене згадувати ці хрести.

Паломник не знає, що найцікавіші пригоди стаються тоді, коли ніхто не чекає пригод.

Паломник не знає, що пригоди містяться в не-пригодах: у монотонній ході рівниною, у слизьких спусках і пологих підйомах, у тому, як західний вітер віє в лице, як пече сонце, і у тому, чого не видно за черговим вигином дороги. У тому, що кожного ранку треба пакувати наплічник і йти далі.

Паломники багато чого не знають на початку паломництва. Вони сповнені очікувань, надій і передчуттів. Дорога тільки починається.

Не знаю, коли розпочалося наше паломництво. Чи тоді, коли наш літак приземлився у французькому місті Бордо, що славиться своїми винами. Чи тоді, коли ми забронювали квитки на літак і кілька місяців щодня тренувалися ходити пішки нашими лугами, на яких ростуть іван-чай, звіробій, пижмо, кашка, червоні маки, сині сокирки та ще сотні інших трав, назв яких я не знаю. Чи, може, іще раніше?

З аеропорту відразу їдемо на залізничний вокзал. До нашого поїзда до Байонни ще кілька годин. Мені здається, що це все трохи не насправді — ніби не зі мною і ніби зі мною. У літаку з нами летів старенький чоловік із наплічником і трекінгови-ми палицями. Він також сідає у наш автобус. Може, він також зібрався у паломництво?

На залізничному вокзалі купуємо собі два сандвічі — український хліб набагато смачніший. Не кажучи вже про спечений удома. Хоча у дорозі всяка їжа смакує особливо. Передчуттям пригоди. Невідомого. І ще чогось такого... от коли знаєш, що нічого не треба робити, тільки чекати поїзда. Не метаєшся між сотнею справ, а очікуєш на щось одне.

Іще маємо трохи часу погуляти містом і, можливо, знайти спортивний магазин, щоб купити спальники. Магазин нам знайти не вдалося. А місто мені сподобалося.

У Байонні пересідаємо на поїзд до містечка Сен-Жан-П’є-де-Пор. (Я спробувала перекласти назву — вийшло щось на зразок «Святий Йоан біля підніжжя перевалу». Звучить дивно. Запитую Євгена, чи можна так сказати. «Ну, звісно, не можна. Або біля підніжжя гір, або біля перевалу». Нехай так. Святий Йоан біля перевалу). Зрештою, всі називають це містечко просто Сен-Жан. Коротко і ясно. Тут розпочинається французька дорога — Каміно Франсез до Сантьяґо-де-Компостела. Цей маршрут тепер найпопулярніший. Іще є Каміно Норте — північна дорога, що веде до Сантьяґо узбережжям Атлантичного океану (я також хотіла б її пройти, щоб щодня дивитися на океан), Каміно Прімітіво — перша і, як кажуть, дуже складна дорога, Срібна дорога, що починається із Севільї, Англійська дорога — найкоротша, всього-на-всього 110 кілометрів, Португальська дорога, яка розпочинається в Лісабоні.

Уся платформа у Байонні заповнена людьми з наплічниками й палицями. Ніхто, крім паломників, не їде у Сен-Жан. Коли під’їжджає поїзд, у якому всього два вагони, я певна, що ця юрба туди не вміститься. Але, хоч як дивно, всі вміщаються.

У Сен-Жані відразу йдемо на реєстрацію, щоб стати «офіційними» паломниками й отримати креденсіали — своєрідний паспорт паломника, куди нам зразу ставлять дату паломництва і першу печатку. Тільки з креденсіалом можна ночувати в аль-берґах — притулках для паломників. Там нас також реєструватимуть і ставитимуть печатки. До кінця паломництва ми маємо назбирати декілька десятків печаток, які свідчитимуть, що ми справді пройшли всю дорогу пішки. Майже 800 кілометрів. Неймовірно багато.

Тепер час шукати нічліг. Виявляється, що місця в усіх притулках уже зайнято. Але ми не переймаємося. Вирішуємо зупинитись у приватному помешканні на Рю-де-Сітаделля — його власниця, жваво жестикулюючи, мішає іспанські та французькі слова, але ми, хоч як дивно, все розуміємо. І я навіть примудряюся розмовляти з нею ламаною іспанською.

Зранку заходимо у спеціальний магазин для паломників, в якому можна знайти найнесподіваніші речі, і купуємо міні-спальники. Кожен важить шістсот грамів. Це для нас важливо — що менше, то краще. Іще купуємо одну мушлю, бо ж це символ дороги святого Якова. Знак, за яким давні паломники впізнавали одні одних. Вони носили її на капелюсі або прикріплювали до палиці. Сучасні паломники одягають її на шию або прикріплюють до наплічника. Другу мушлю купимо десь в іншому місці.

Мушлями, за легендою, було обліплено тіло апостола Якова, яке океан викинув на узбережжя там, де тепер місто Сан-тьяґо-де-Компостела. Лінії на мушлях, що сходяться в одну точку, — це оті різні шляхи, якими паломники приходять до святого Якова. Мушля — це розкрита з довірою рука. Мушля — посудина, з якої можна пити воду. Іще багато чого можна сказати про паломницьку мушлю. Наприклад, що це спогад про пройдену дорогу (це я забігаю дуже далеко наперед).

Коли виходимо з магазину, виявляється, що на вулиці вже дуже багато людей із наплічниками. Усі вони йдуть в одному напрямку, тож нам не треба шукати жовтих стрілок і мушель, якими марковано дорогу святого Якова.

Сьогодні маємо перейти Піренеї — гори, що розділяють Францію та Іспанію. Якби погода була сонячною, ми могли б милуватися дивовижними краєвидами. Та сьогодні дощ, і туман ховає їх від нас.

Дивно, але йти дуже легко. Несподівано легко. Так само, як дихати. Хоча підіймаємося вгору. Дехто з паломників поруч із нами хапає ротом повітря, як риба. Дехто дуже тяжко дихає. Декого випереджаємо ми, дехто випереджає нас.

Ось так під дрібним дощем непомітно для себе ми пройшли сім-вісім кілометрів. Зупиняємось у місцевості, що зветься Оріссон. Тут є притулок для паломників і маленький ресторанчик. Багато хто сьогодні залишиться тут і подолає перевал тільки завтра. А ми вирішуємо йти далі. У нас багато сил та ентузіазму.

Ніколи раніше не думала, що пішки перейду кордон між Францією та Іспанією. Що минатиму могилу славного рицаря Роланда. Ми ночуватимемо сьогодні в притулку у Ронсе-валі — там, де начебто відбувалася найзапекліша битва Карла Великого із сарацинами. А Роланд загинув неподалік — у Рон-севальській ущелині. На місце його загибелі вказує скромний дерев’яний хрест.

Монастир у Ронсевалі був притулком для паломників іще від часів Середньовіччя. Ночуємо у величезній кімнаті осіб на сто зі склепінчастою стелею. Господар — госпітальєро — ставить печатки в наші креденсіали й видає аркушик із номерами наших ліжок. Ліжка двоповерхові: я спатиму на першому поверсі, Євген — на другому. Ніколи в житті не спала на таких ліжках.

Довго не можу заснути. Згадую дорогу і людей, з якими ми сьогодні познайомилися. Вісімнадцятирічна бельгійка Ірма, яка вирішила після закінчення гімназії здійснити свою мрію і пройти дорогу святого Якова пішки від самого дому. Неймовірно: вона пройшла через всю Францію з компасом. Ми в дорозі один день, а вона — майже два місяці.

♦ Середньовічний притулок для паломників у монастирі в Ронсевалі.

Ірмин батько Люк сьогодні приїхав допомогти їй перейти Піренеї. Він столяр — виготовляє і реставрує меблі. Колись він співав у хорі Ґентського собору Collegium Vocale Gent, який виконує барокову музику.

Виявляється, Євген добре знає цей хор і чув його записи. Цей хор блискуче виконує ораторії Баха. Отож йому є про що поговорити з Люком.

А ми йдемо з Ірмою трохи попереду і також розмовляємо. Іноді у мене буває відчуття, що мені тисяча років, — воно знову з’являється під час цієї розмови.

Коли Ірма розповідає про те, що мріє займатися садівництвом і писати книжки, мені здається, що я вже колись усе це чула. Вже розмовляла із такою дівчиною, і навколо нас були гори й дощ. І пахло мокрою землею та травою, і та дівчина розповідала, що мріє вирощувати нарциси й тюльпани. І писати книжки.

Ірма нічого не знає про Україну і про українську літературу, зате любить російську. Ми розмовляємо про «Братів Кара-мазових» Достоєвського. Ірма у захваті від Альоші Карамазова: навіть узяла собі третє ім’я — Альоша. Друге ім’я в неї Люна. Ірма-Люна-Альоша. Ірма вимовляє його «Альйоша» і дивується, що я вимовляю інакше. Декілька разів перепитує, чи я справді певна, що моя вимова правильна.

Не можу не порівнювати Ірму з її українськими ровесниками. Мені шкода, що мало хто з них може собі сьогодні таке дозволити: закінчити школу і помандрувати Європою пішки з наплічником. Скрізь почуваючись, як удома. Вдосконалюючи свою англійську, французьку, німецьку, іспанську чи італійську. Милуючись Піренеями і баскськими селами та містечками. А я в Ірминому віці навіть не підозрювала про існування дороги святого Якова. То були зовсім інші часи, зовсім інша реальність — сіра й сповнена фальшу — за залізною завісою. Добре, що ця залізна завіса нарешті впала.

Іще ми сьогодні познайомилися зі швейцарцем Францом, отим стареньким чоловіком, який летів із нами в літаку до Бордо. Він, вийшовши на пенсію, може робити те, що йому подобається найбільше: ходити пішки. Франц також розпочав дорогу святого Якова від самого дому, з-під Цюриха. Навесні він дійшов до містечка Сен-Жан, але там захворів і мусив повернутися додому. А тепер знову повернувся до Сен-Жана, щоб іти далі. Франц розповідає, що пройшов паломницьку дорогу Via Francigena — вона веде до Рима від Кентерберійського собору через Англію, Францію, Швейцарію та Італію. А також дорогу святого Франциска з Рима до Ассизі. Франц іде швидко, набагато швидше за інших паломників, удвічі молодших за нього. Він уже дещо знає про дороги. Махає нам рукою і виривається вперед. Ми йдемо надто повільно для нього. Я хотіла б на старості мати таку легку ходу. І просто ходити пішки. Вивчаючи світ ногами.

Уже в Ронсевалі ми познайомилися з російським військовим у відставці. Він живе у Підмосков’ї. Пенсія дозволяє йому подорожувати світом. Цьому чоловікові також зовсім не важко йти. Він прийшов до Ронсеваля на дві години раніше за нас, хоча каже, що йшов доволі повільно. Він задоволений першим днем паломництва. Йому подобається Європа, подобається, що можна так довго йти пішки. Тому він тут. Дорога святого Якова для нього — це спорт і пригода.

У цього чоловіка дуже цікаві руки — ковальські: великі й трохи незграбні. І вольове тіло, звикле перемагати.

Більше паломників із Росії ми на дорозі святого Якова не зустрічали. Хоча їх у декілька разів більше, ніж паломників з України.

Перехід Піренеїв для багатьох паломників виявляється великим випробуванням. Тому в Ронсе-валі дехто розуміє, що його наплічник важить набагато більше, ніж треба. І що до пакування треба було поставитися серйозніше і не брати зайвого. Ми поставилися до нього дуже серйозно і декілька разів перепаковували наплічники, викидаючи все, що хотілось би взяти. Електронна книжка — ні. Зайва футболка — ні. Навіть мобільник у нас один на двох. В ідеалі наплічник має важити одну десяту від ваги паломника. Але це нереально, адже мій порожній наплічник уже важить півтора кілограми. Тож уже спакований він важить десь вісім з половиною кілограмів, хоча там справді немає нічого зайвого.

У коридорі притулку є декілька столів, де паломники залишають речі, які їм більше не згодяться. Або, може, й згодяться, але ж треба якось зменшити вагу наплічника. Ці речі можна вільно брати — раптом комусь знадобляться нові фірмові джинси? Будь ласка. До речі, саме джинси досвідчені паломники брати в дорогу не рекомендують. Вони довго сохнуть і багато важать. Звісно, їх можна жодного разу не прати і йти тільки в них. Тоді — інша річ.

Євген знаходить для мене якісний дощовик. Мій уже встиг учора порватись у декількох місцях від вітру Піренеїв. А ще знаходимо німецькомовний путівник Раймунда Йооса по дорозі святого Якова. Добре, що Євген знає німецьку. Бо ми багато разів дякували тому незнайомому паломникові чи паломниці, що залишив/залишила для нас цей путівник. Він ставав нам у пригоді кожного дня: за ним ми обирали місця нічлігу, місця обіду, планували маршрут на кожен новий день.

Учора ми постійно йшли догори, а сьогодні будемо спускатися донизу. Це набагато легше. Хоча й учора не було дуже важко. Тим більше, що ми весь час ідемо доволі повільно.

Обідаємо у баскському містечку Субірі. Сьогодні це ще дуже незвично: заходити з наплічником у бар, одразу шукати спеціальне меню для паломників. Мені все смакує: юшка з чечевиці, салат, у якому багато зелені й кукурудзи, терпке червоне вино і яблуко на десерт. Якби я була справжнім гурманом, я вела би щось на кшталт кулінарного щоденника, де записувала б усе, що стосується кухні на дорозі святого Якова. Але я не справжній гурман, тож записуватиму тільки особливе.

Офіціантка каже нам на прощання: «Buen Camino!» — «Доброї дороги!» — слова, які ми щодня казатимемо й чутимемо багато разів. Бо саме так на дорозі святого Якова паломники з різних країн вітають одні одних: «Ola! Buen camino!»

* * *

Виходимо з бару і шукаємо жовту стрілку або мушлю, яка вказує, куди йти. Зустрічаємо Ірму з батьком — вони залишаються ночувати тут. Прощаємось і бажаємо одні одним доброї дороги: «Buen Camino!»

А якби ми йшли цією дорогою у середні віки, то казали б паломникові, якого зустріли: «Ultreya!» — тобто «Далі, вперед!» — а він відповідав би нам: «Et suseya Santiago!» — «І вище, до Сантьяґо!»

До речі, у середні віки дорога святого Якова була одним із найпопулярніших паломницьких маршрутів — поруч із паломництвом до Єрусалима та Рима. Важко підрахувати, скільки людей пройшло цим шляхом відтоді до наших днів — мільйони.

До Ларрасоаньї, де ми збираємося ночувати, нам треба пройти ще п’ять з половиною кілометрів. Підходимо до єдиного притулку о сьомій вечора. Зустрічаємо господиню притулку надворі — вона вже йшла додому. І не чекала ніяких паломників. Ми, звісно, не знали, що це господиня притулку. А вона зрозуміла, що ми паломники. Сердиться: знову треба когось реєструвати, видавати одноразову постіль. Ми трохи розгублені. Виявляється, не всі у захваті від паломників. Не всі чекають їх із розкритими обіймами у будь-яку пору дня і ночі. І більшість паломників, як виявилося, ідуть набагато швидше від нас і приходять раніше.

Чомусь згадую себе дівчинкою у святковій червоній сукні з мереживом — тоді мені здавалося, що весь світ мене любить. Приязно ставиться до цієї дівчинки у червоній сукні. Чекає її, щоб відкрити їй свої таємниці. Мені було дуже дивно, що це не так. Що не всі одні одних люблять. Що не всі мене люблять. Те, що я не всіх люблю, було ще дивнішим.

Господиня невдоволено каже щось іспанською — добре, що ми нічого не розуміємо, — і хряскає дверима. Звідки ж нам було знати, що у цьому притулку після сьомої паломників не чекають?

«Не сумуй, — каже мені Євген. — У нас є дах над головою. Це найважливіше. А на господиню не сердься. Не можна подобатись усім. І не треба».

У кімнаті з нами дві паломниці з Англії. Мати й дочка. Мати вже пройшла декілька років тому дорогу святого Якова. Тепер хоче пройти її разом із дочкою. Щось у цьому є дуже зворушливе. Відчуваю, що мені ця дорога дуже подобається, хоча ми тільки другий день тут.

Сьогодні Різдво Богородиці — за нашим календарем. За західним — апостола Матвія. Люблю це свято і взагалі люблю вересень. Яскраво світить сонце, дощу явно не буде, можна йти у сандалях на босу ногу, що ми й робимо, чим дивуємо більшість паломників: майже ніхто не наважується іти без шкарпеток та ще й у сандалях — усі бояться натерти ноги. Іти з натертими ногами із наплічником — це випробування. Часом від кожного кроку боляче. А паломникові щодня треба йти понад двадцять кілометрів. Тому всі дуже бережуть ноги.

Сьогодні наш маршрут короткий — нас запросили в гості Альфонсо та Вірхінія — наші знайомі, що живуть у Бурлаті — передмісті Памплони. Вони знають, що ми будемо проходити через їхнє місто і пропонують нам переночувати в них. Із паломниками у дім приходить Божий мир. Ми для них подарунок. І вони для нас.

Альфонсо — музикант, він грає на флейтах, вчить грати дітей і дорослих, а також грає у кількох ансамблях. Вірхінія — садівниця, вона опікується клумбами й парками Бурлати. Вірхінія добре знає англійську, тож ми легко можемо порозумітися. Альфонсо говорить французькою, якою не говоримо ми. Тому Вірхінія перекладає для нас. Хоча часом якимось дивом ми розуміємо баскську мову, на яку постійно переходить Альфонсо. Я не знала, що таке буває: слухаєш мову, яку чуєш уперше в житті, і все розумієш. Точніше, не розумієш, а відчуваєш, про що йдеться. Дивуюся, коли мені вдається сказати Вір-хінії декілька речень іспанською — без помилок.

Наші господарі запрошують нас на вечірку — день народження сина Альфонсо та сина його брата. На святі знайомимось

із численними родичами: бабусями, дідусями, тітками, дядьками і безліччю галасливих дітей. І відразу забуваємо, як кого звати. Гарний рід. Ці вродливі люди люблять одні одних.

Сидимо за столом серед людей, яких уперше бачимо, роздивляємося незнайомі обличчя. І нам добре разом. Усміхаємось. Усмішкою, якщо не знаєш мови, можна сказати не менше ніж словами.

Баски здаються мені дуже вродливими, особливо чоловіки: високі, ставні з точеними рисами обличчя. І звісно ж, вони дуже гостинні.

Брат Альфонсо розважає дітей: возить їх по залі у візочку із супермаркету. Хтось із малих розмахує баскським національним прапором. Альфонсо каже, що іще декілька років тому того, хто вивісив на балконі баскський прапор, могли б заарештувати. А зараз прапори не заборонено — баскські сепаратисти перестали здійснювати теракти.

♦ Так виглядає «повне екіпірування» паломника в дощовий день.

Ми йдемо з вечірки раніше за інших, бо завтра нам рано вставати. Усі бажають нам доброї дороги і щоб ми знайшли у паломництві те, чого шукаємо. Вірю, що так буде. Хочу знайти те, чого шукаю.

Зранку дякуємо нашим чудовим господарям за гостинність і вирушаємо. Ідемо до Памплони без наплічників. Добра Вірхінія запропонувала нам привезти наплічники ввечері у той притулок, де ми зупинимося, — треба буде тільки прислати їй смс із адресою. Без наплічників дивно іти. Зовсім легко, але ніхто не розпізнає, що ми паломники. Ніхто не вітається з нами і не бажає доброї дороги. Тому почуваємося так, ніби щось втратили. Із наплічниками таки краще.

Кілька місяців тому мені снилося, що я йду по незнайомій дорозі з наплічником. На обрії місто, залите сонцем. Знаю, що це Памплона. Столиця Наварри, яку баски називають «Ірунья». Місто, оспіване Гемінґвеєм. Місто, яке вже було містом у І столітті. Місто, про яке я ніколи не думала. Місто, в якому ніколи не мріяла побувати, — й ось я на його вулицях.

Стоїмо на ранковій службі у Катедральному соборі. Людей дуже мало. На мене постійно оглядається чорнявий великоокий хлопчик. Його очі запитують: «Хто ти? Чому ти тут? Ти ж ніколи не мріяла сюди прийти. Чому ти тут? Згадай».

«Чому я тут?» — запитую сама в себе. Чорнявий хлопчик усміхається і повертається обличчям до вівтаря.

Намагаюся згадати. Щось, що було дуже давно. Так давно, що доводиться витягувати цей спогад із самого споду пам’яті.

* * *

Місто, в якому багато сонця. Вузенькі бруковані вулички. Пахне молодим сиром і свіжим хлібом. Мій тато шиє одяг. У нього багато замовників. Сьогодні зранку він сказав, що має для мене несподіванку. Я люблю несподіванки. Особливо тоді, коли вони веселі. Ця несподіванка весела. Найвеселіша. Тато дарує мені спідницю. Червону. Таку, про яку я мріяла. Коли я буду в цій спідниці, здійснюватимуться всі мої мрії. Звідки я про це знаю? Знаю — і все. Я багато чого знаю. Нізвідки. Знання приходить до мене саме по собі. Воно трохи схоже на камінці у кишенях: якщо їх забагато, кишеня обвисає. Камінців має бути стільки, скільки треба: не забагато і не замало. У моїй новій спідниці аж три кишені. Тато знає, що спідниця без кишень мені не підійде. Не можу дочекатися кінця сніданку — кручуся на своєму стільчику. Відчуваю, як у мене сверблять підошви. Вони знають, що у мене є перше велике бажання, дуже велике бажання. Може, найбільше з усіх бажань.

Я допиваю молоко швидше, ніж тато допиває каву. І запитально дивлюся на нього.

«Ні, Катерино, — каже він. — Ні. Ти знаєш, що трапезу ми завершуємо всі разом. Вчися чекати».

Ох, як же це важко — чекати. Я соваюся на стільці, ворушу пальцями ніг. Мої ноги відчувають пригоду.

Мама годує грудьми мою маленьку сестричку. Ми чекаємо, поки сестричка насититься.

Нарешті мама спроквола підводиться, тато також підвівся. Він дякує Всевишньому за смачну їжу і йде в майстерню.

«Дякую», — кажу я. І хочу вибігти надвір. Мене зупиняє мамин голос:

«Катерино, не забудь помити посуд».

Я знову забула. Відколи народилася сестричка, у мене з’явився новий обов’язок — мити посуд. Я постійно про це забуваю, хоча сестричці вже півроку.

«Краще робити це у старій спідниці», — мамин голос суворий і добрий водночас.

Переодягаюся. За сніданком завжди мало посуду. Але я все одно довго його мию.

А потім ще замітаю ґанок. Цей обов’язок я сама собі придумала. Змітаю з ґанку те, що непотрібне. Те, що може знадобитися, складаю собі в кишені: декілька маминих спогадів, два татових «апчхи», плямкання моєї сестрички, свої бажання — дивно, що вони завжди розсипаються на ґанку. У мене багато бажань, мабуть, більше ніж у тата з мамою.

Нарешті можна знову одягнути червону спідницю.

«Куди ти біжиш, Катерино? — гукає мама. — Здається, ти знову забула розчесатися?»

«Не забула», — вчора я так туго заплела косу, що мало вистачити на три дні. Але деякі пасма вже повибивалися.

«Розчешись і переплети косу. Можеш узяти червону стрічку. Пасуватиме до спідниці. Не запізнюйся на обід — сьогодні твій улюблений суп із чечевиці».

Доплітаю косу вже на подвір’ї. У червоній спідниці хочеться бігати й стрибати. У ній не можна стояти на місці. Це спідниця, яка відриває тіло від землі.

Я біжу в кінець нашої вулиці. Туди, де пекарня Старого Пекаря і де завжди пахне тістом. Ми щодня зустрічаємося зі Старим Пекарем і розповідаємо одне одному свої сни.

«І як ти бігаєш боса по такому гарячому камінню? Ти, мабуть, могла би танцювати на вугіллі», — дивується Старий Пекар.

Мабуть, могла би. Я люблю спеку. Люблю, коли пражить сонце. І люблю бігти по гарячій бруківці, ледве торкаючись її кінчиками пальців.

«Що тобі сьогодні снилося, мала?»

«Снилося, що живу в іншому домі. Я вже доросла. І в мене шестеро дітей. Уявляєте?»

«Чому ж не уявити? Уявляю. У такої, як ти, може бути й більше дітей».

«А вам що снилося?»

«А мені снився мій ліс. Отой, що завжди. Я ще глибше зайшов».

«Не боялися?»

«Трохи боявся. Але знав, що маю йти далі. І що нарешті знайду те, що шукаю».

«Може, вже наступного разу знайдете?»

«Ні. Наступного разу ще ні. Гарна в тебе спідниця».

«Тато пошив. Вона виконує бажання», — хвалиться Катерина. І тут же спохоплюється. Про бажання не можна казати. Це таємниця. Не кожен повірить, що бувають такі спідниці. І Старий Пекар також, здається, не зовсім у це вірить. Хоча лукаво підморгує Катерині:

«Виконує бажання — це добре. У тебе не було сьогодні бажання отримати булочку з розмарином? Або й три. Для тебе і для тата з мамою».

«Ох... булочки з розмарином. Ви так давно їх не пекли».

«А сьогодні, бачиш, спік. Це, мабуть, через твою спідницю».

«Він не повірив. А дарма», — думає Катерина. Старий Пекар дав їй чотири булочки, тож можна буде з’їсти одну дорогою до мосту. Бо там найкраще місце для її бажання. Для того, щоб воно здійснилося.

Катерина вибігає на міст. Дерево не таке гаряче, як камінь. У неї знову повибивалися пасма з коси. Тугі коси вміє заплітати тільки мама. Катерина дивиться на воду. Повітря гаряче від спеки, а від води віє прохолодою. Катерина зітхає. Бажання переповнило їй груди. Воно хоче вирватися назовні. Воно вже не може чекати. Катерина дивиться на свої брудні ноги. Підошви вже не сверблять, коли бажання біля серця. Треба починати. Почати завжди найважче. Віє легенький вітерець, спідниця шелестить. Катерина набирає повітря і каже тремтячим голосом, але впевнено:

«Це моє найбільше бажання. Щоб мама і тато ніколи не померли. Щоб ми завжди були разом. Я дуже-дуже-дуже цього хочу».

* * *

Ми зупиняємося у приватному притулку в Зарікіґі. Його господар — болгарин. Він непогано говорить російською, що демонструє нам із виразною приємністю.