Ґардаріка. Таємниця забутого світу ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-8433-3 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Дизайнер обкладинкиЄвген Вдовиченко

Мосевич В.

М81 Ґардаріка. Таємниця забутого світу : роман / Вероніка Мосевич. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2020. — 480с.

ISBN 978-617-12-8187-5

Це була країна великих градів, столиця світанкового сонця — древня Ґардаріка. Молодий князь Ярослав тут правив мудро та справедливо, вірячи в міць майбутнього своєї держави. І якнайліпше цьому мав сприяти майбутній політичний шлюб Ярослава із гордовитою скандинавською принцесою Інґіґерд. Хто ж знав, що поступово політика обернеться на кохання? Цього не міг передбачити ніхто. Як і те, що принцеса вже була заручена. Тим часом Святополк, зведений брат Ярослава, готує кровопролитну змову. Чи об’єднає це колишніх ворогів, чи розірве пута дружби? Чи підточить це владу Ярослава і зробить його безпомічним, чи, навпаки, додасть йому снаги до боротьби і спонукає до великих звершень? На далеких скандинавських берегах шалений вітер змін, що дме з Аркони, віщує Інґіґерд любов та війну. А ще — нашіптує таємну правду про Володимирового сина. Правду, що переверне світ Ярослава. Чи похитне вона древні склепіння могутнього світу Ґардаріки?..

УДК 821.161.2

© Мосевич В. Р., 2020

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020

©Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020

НІКОЛИ НЕ ВАРТО НІКОМУ НІЧОГО ПОЯСНЮВАТИ.

ТОЙ, ХТО НЕ ХОЧЕ СЛУХАТИ, НЕ ПОЧУЄ І НЕ ПОВІРИТЬ.

А ТОЙ, ХТО ВІРИТЬ І РОЗУМІЄ,

НЕ ПОТРЕБУЄ ПОЯСНЕНЬ.

ОМАР ХАЙЯМ

Частина 1. Таємнича незнайомка

Розділ 1. Перед очима смерті

Він побачив, ні, швидше відчув, що на нього дивиться пара зловісних очей. Зупинився, закляк, не міг поворухнутися. Ноги приросли до землі, думка шалено працювала. Піт виступив росою на чолі, та він не міг його змахнути. Стікав тоненькою цівочкою по брові, по щоці, застилав очі, лоскотав крильця носа, пробирався аж до язика — відчутний був солоний присмак.

«Що робити, що я повинен зараз...? Ні, тільки не це, не безглузда смерть! Мені ще стільки всього потрібно здійснити!»

Думки проносились у голові, мов блискавиці. І раптом зрозумів, як хочеться жити. Права рука майже непомітно лягла на рукоять меча.

«Тільки без різких рухів! Тільки б не промахнутись!» — промайнуло десь далеко в підсвідомості. Затамував подих…

Довжелезна барвисто-глянцева повзуча смерть наближалась до нього, піднявши вгору приплюснуту голову і лякаючи роздвоєним язиком. Це було чудовисько, якого він до сьогодні ще ніколи не бачив. Коли мореплавці йому розповідали про те, що таке існує і водиться в тутешніх землях, він не йняв віри. Не міг собі уявити. Думав, що це все вигадки оповідачів. І ось тепер сам зіткнувся з таким монстром.

Схвильовано шумів вітер у верховіттях зелених пишних крон, перекликаючись із шумом ріки і співом птахів, які, наче відчувши небезпеку, почали затихати. Білка, що хвилину тому перебігла через галявину, метнулась на дерево і тепер зверху спостерігала за високим хлопцем, одягненим доволі просто, хіба що в незвичних черевиках. Вони здавалися занадто дорогими порівняно з коричневими штанами і сірою шкіряною накидкою. Голова поголена, лиш русявий чуб, зв’язаний у хвіст, звисав по ліву сторону обличчя, прикриваючи собою вухо, в якому виблискувало золоте кільце. Гарно окреслені сірі очі пильно спостерігали за рухом зміюки: її тіло, здавалось, сягало до двадцяти ліктів довжиною, а, можливо, й більше — загалом воно здавалося таким довгим, майже на всю галявину. Його звивиста хвилястість загрозливо виблискувала. Зміюка пересмикалась, наближаючись до хлопця. Передня частина майже на зріст людини була піднята вгору. В першу мить він не одразу й помітив її: потвора похитувалась разом із гіллям дерев. Можна було подумати, що це стовбур одного з них. Якби не очі… Вони були найжахливішими: великі й круглі, не моргаючи, дивились на свою здобич. У ту невизначено коротку мить, коли відчув, що за ним спостерігає пара страхітливих зіниць, вирішив хутко заховатись за деревом. Виглянув зліва, — і чудовисько змінило напрямок руху. Виглянув справа, — і зміюка повернула туди ж, невпинно наближаючись.

Здавалося, вона підступно складала план убивства. Та чи міг у її приплюснутій голові визрівати якийсь план? Смішно… Безглуздо… Але рептилія знала точно, куди треба вдарити, з якого боку нападати, щоб жертва була паралізована і безсила до спротиву. Скидалось на те, що живим випустити його звідси вона не збиралася. Від одного цього погляду ставало моторошно — і мурашки поповзли по всьому тілу. По обидва боки пащі висіли товсті бридкі блискучі вуса, які загрозливо настовбурчились. «Як у сома», — майнуло в голові... Звідки це чудовисько взялось? Адже за мить перед тим наче нікого на його шляху не було. Мов з-під землі виросло зненацька. Тут явно постало питання: хто кого? Він стояв посеред галявини і не міг зрушити з місця. Ніби приріс до землі. Перша думка була: тікай!!! Та одразу зрозумів, що це могло б коштувати йому життя. Від цієї… так просто не втечеш. Прикожному пересмикуванні її тіло опинялось усе ближче і ближче. Тікати нікуди. Все одно наздожене. Тисячі думок свердлили мозок. А що думає вона? Та ні, нічого вона не думає — знає напевне, куди треба цілитись, щоб жертва впала замертво. Навіть дивиться вбивчо. І від того погляду він відчував, як кров застигає в його жилах, незважаючи на безстрашність та всі переможні битви, які довелося йому в житті пройти.

Білка також бачила зміюку, тільки чомусь для неї вона не була страшна і навіть не здавалася дивною, непомірно великою для цього споконвічного лісу. Тваринка теж перестала вовтузитись, завмерла, ніби приклеївшись до високого дерева, на яке вона за мить перед тим вибігла. Її пухнастий хвостик наче перетворився на гілку, а чорненькі розумні оченята, переводячи погляд, уважно спостерігали, що ж буде далі. Краєм ока хлопець це все помітив, зауваживши, що білка поводиться дуже мудро. Вона мовби показувала, що потрібно робити. І тут він завмер… Чудовисько зупинилося, ніби не знаючи, куди рухатись далі. Та раптом звірятко стрімко побігло вниз. Це було несподівано і відвернуло увагу чудовиська. Зміюка, керована інстинктами, змінила напрямок руху і поповзла в бік пухнастої тваринки. А та почала чистити собі хвіст, наче нічого й не було. Видавалося, що вона виручає хлопця. Змія наближалась до дерева, на якому сиділа білка і привертала знову до себе її увагу.

Раптом хлопець почув шурхіт збоку, десь за деревами. Затамувавши подих, він повільно повернув голову праворуч, не випускаючи з поля зору зміюку, яка, змінивши напрямок руху, наче забула і про білку, і про нього. З того боку був один із безлічі пагорбів, що траплялися тут дуже часто. На ньому переплелись два дивні покручені дерева і стриміли вихрасті гілки таких же чудернацьких кущів. Хтось заховався там. У ту мить, коли він поглядом прикипів до дерев, там промайнуло біляве довге волосся. Зміюка невмолимо наближалася…

«Дівчина! Там дівчина!» — різонула думка. Рука інстинктивно вихопила меч. Зміюка рвонулась до нього, відчувши рух. Він відскочив. І, поки вона підповзла ближче, встиг приготуватись. Вибрав зручну позу, сховавшись за сусідньою сосною. Кожного разу, як вона наближалася, він відскакував убік, ховаючись за черговим деревом, яке ставало його порятунком. Розмахування мечем ні до чого не приводило. В якусь мить зброя мало не випала у нього з рук — так стрімко нападала рептилія. Ховаючись за широким деревом і не випускаючи її з поля зору, повільно підняв меч. Цього не могла бачити здоровенна зміюка. І саме тоді, як заносив його над головою, вона кинулась йому назустріч… Відскочив — і та зі всієї сили вгатилась у дерево, за яким він до того ховався. Завмер. Не дихав. Знав: поки немає руху, вона не нападе. Чудовисько готувалося до стрибка. Піт заливав очі, не давав зосередитись. Виглянув знову. Зміюка скочила в його бік, та хлопець спритно заховавсь за дерево, а рептилія зі всього розгону врізалась головою в стовбур. Завмер. Не рухався… але прекрасно розумів, що так довго це не триватиме. Колись вона його все-таки дістане. Потвора пересмикнулась, підтягуючи своє довжелезне тіло ближче до голови. Рухи монстра ставали все спритнішими і блискавичнішими. Та й витримувати її погляд далі не було сил. Голова інстинктивно похитувалась угору-вниз, очі свердлили простір, придивляючись до здобичі. Зараз одне з двох: або він її, або вона його. Іншого не дано. Крапля поту зрадницьки сповзла з брови, прокотилася носом, лоскочучи його до нестерпності, і почала падати в траву. Хлопець зрозумів, що треба діяти негайно, інакше — кінець. У ту ж мить зміюка рвонулась до нього, обігнувши дерево і розкривши свою смердючу пащеку, яка опинилась за п’ядь від нього. Єдиним спасінням було скочити вбік, щоб відтяти їй голову. Крок управо — і він блискавично щосили рубонувмечем, намагаючись якомога точніше влучити, і майже скосив голову довжелезній рептилії, яка почала так звиватись, що мало не збила з ніг, раптово обхопивши його слизьким холодним тілом. Водночас у тій всій круговерті встиг помітити стрілу, що влучила у зміїне око. Голова ще трималась тіла в одному місці, розбризкуючи навколо темно-червону кров. Гепнула хлопця об дерево так, що в того іскри з очей посипались. Обвилася навколо нього в конвульсіях, аж кісточки захрустіли. Рятувало те, що обхопила його своїм тілом разом з деревом. Він дивом спромігся, поки ще одна рука була вільна і зміюка не вчепилася в нього мертвою хваткою, змахнути мечем і розчепірити її на дві половини, які ще звивалися, підстрибуючи і падаючи знову на землю. Якби вона обвила його ще й другим кільцем, цього б уже неможливо було зробити. Її м’язи виявились настільки міцними, немов зробленими із заліза. Коли б на самому початку він не зітнув їй голову, хтозна, чи вдалося б йому з нею впоратись.

Хлопець весь був заляпаний темно-червоною кров’ю монстра. Навіть не знав, звідки в нього взялися сили порубати її на шматки. Ноги ослабли і трусились, напевне, більше з огиди, ніж зі страху. Голову відкинув зразу далеко, бо від батька чув, що старі люди розповідали, ніби вона може знову прирости. Тю, смішне, але хто ж його знає, можливо... Бо такої дивної істоти й справді ще ніколи не бачив. Та все ж — він це зробив!

Жах, що сковував залізними лещатами його серце, поволі минав. Оглянув результати битви. По всій галявині стрибали і виверталися шматки мертвої рептилії. Повитирав заюшений кров’ю меч об траву та приперся до дерева спиною, щоб передихнути. Рукавом сорочки протер кров і піт, що застилав очі.

Шурхіт із-за дерев став сильнішим, і звідти виглянуло перелякане личко з неймовірно блакитними очима. Таких він ще не бачив, хоч скільки літ його ноги носять. Це були два озерця кольору літнього неба в безхмарну теплу погоду, обрамлені темними кільцями. Світле, майже біле волосся, мов сонце, світилося навколо ніжно витонченого овального обличчя з чудовими рожевими устами.

Довгі темні вії, кліпнувши, зупинились. Вона дивилася на нього захоплено і водночас перелякано. Це тривало якусь нескінченну мить... Хлопець був наче заворожений... Якщо б зараз небо впало, він, напевно, не здивувався б так, як зчудувався з тих очей. Це було наче видиво, яке пронизало його таким яскравим світлом, що все життя дотепер здалося йому несуттєвим і неважливим, не вартим уваги.

— Хто ти? — раптом почув він голос небесного створіння і побачив, як її тонкі білі, майже прозорі руки оповили одне з переплетених дерев. «А може, то якась лісова діва? Мавка?» — мимохіть подумав він. Її голос прозвучав так несподівано дзвінко в цих лісових нетрях, що хлопець мало не випустив меч. Дівчина говорила по-шведськи. «Ну хіба б могла мавка та й по-шведськи? Та ні… І зміюка, мабуть, не зважала б на мавку», — спало йому на думку…

— Ти могла загинути! Звідки ти тут узялась? Чия ти? — спитав зрозумілою їй мовою.

— Яке тобі діло, чия я? Я сама по собі! Ти ж також міг загинути, і ніхто ніколи б не дізнався, куди ти пропав, — випалила вона тонким голоском, визираючи з-за дерева. Розпущене довге волосся шовком осипалося із-за плеча…

— Ну, ти помиляєшся. Так просто я б не дозволив собі загинути, — усміхнувся хлопець і, опустивши вже очищений меч у піхви, ступив крок у напрямку до неї.

— Стій, де стояв! — пролунав голос, у якому відчувалися владні нотки. Мить, одна коротенька мить — і на нього дивилася стріла з напнутої тятиви лука.

— А-а-а-ха-ха-ха! — заливисто розсміявся він, виблискуючи білими, мов сніг, зубами.

— Чого ти? — спитала вона, покусуючи губу і стримуючи себе. Їй також хотілося усміхнутися. Та не могла піддатися спокусі, бо цей муж невідомо звідки прийшов і також невідомо, що йому тут потрібно. Вона ж не знає, але миттєво прониклася до нього повагою. А ще зрозуміла, що він не з її країв, бо хоч і говорить по-шведськи, та відчувався ледь помітний акцент.

— Ти мене хочеш узяти в полон? А-а-а-ха-ха-ха! Ще ніколи зі мною не траплялася така пригода! А-а-а-ха-ха-ха!

— Зараз повільно витягни меч, поклади його на траву і ногою штовхни вперед, до мене! Зрозумів? — грізно мовила дівчина.

— Ого! А можна мені дізнатися, з ким маю справу? — все ще сміючись, запитав хлопець. Його це справді розвеселило, бо після такого двобою дівчисько здавалось йому пташкою порівняно зі зміюкою. Та й все нервове напруження почало саме зараз вивільнятися назовні.

— Поки що ні! Виконуй те, що я сказала! — крикнула несподівано незнайомка. Дівчина не могла зізнатись, бо неуявляла, як би цей зайда вчинив, коли б довідався, хто вона. Незнайомець змушений був підкоритися. Повільно витягши меч, поклав його на траву, краєм ока спостерігаючи за нею.

— А може... — почав він.

— Ні, нічого не «може», зараз просто мовчи і виконуй те, що я наказала, — владно мовила, як відрізала.

— Добре, добре, мовчу, — відповів, досі усміхаючись. Підняв на рівні грудей руки долонями до дівчини, щоб дати зрозуміти їй, що підкоряється.

— А тепер візьми свій ніж і так само по траві штовхни до мене! — Він уже навіть нічого не казав, просто робив. Зняв з пояса піхви разом з ножем і кинув у той самий бік.

— І ще оцей, що в твоєму черевику, — показала на ліву ногу хлопця. І справді, там був схований ще один про всякий випадок. Звідки ця дівчина могла знати?

Коли меч і ножі опинилися біля пагорбка, вона спритно зіскочила вниз, на ходу заправляючи стрілу в заплічну сумку, і перевісила лук через плече. При цьому ні на мить не відводила погляду від хлопця. Ножі дівчина причепила до свого пояса. А тоді, схопивши меч, махнула ним декілька разів у різні боки, водночас підкидуючи високо в повітрі й умудряючись вправно впіймати. Хоча, здавалось, він був для неї надто великим. Цим незнайомка дала зрозуміти, що жартувати з нею не можна, що спритності має не менше, ніж будь-який муж. Аж дивно… Скільки сили мало оте худеньке дівча, одягнене, як хлопчисько, в широкі сірі штани і туніку коричневого кольору з довгими рукавами, що приховувала від очей принади дівочої фігури.

— А зараз підніми руки вгору і склади долоні разом!

Що тут можна було вдіяти? Нічого. Кляте дівчисько взяло над ним гору. Хлопець стояв, мов зачарований, та не міг відвести від неї погляду. Тоді здійняв руки, почув, як у повітрі щось засвистіло і вхопило їх у зашморг. Тепер він справді полонений. І це за крок до мети? Зараз уже не до сміху. Як же ж бути? Чи має право себе видати? Не має! Інакше все пропало! Чомусь він знав, був упевнений, що все минеться. Принаймні, мав надію.

...Дівчина була зростом лише трохи нижчою за нього. Вправні рухи, чисто юнацькі манери, впевнений погляд блакитних очей, темні брови і вії, тоненька талія, довге, нижче спини волосся, струнка постава і довгі, витончені ноги у хлопчачих штанах вабили погляд. Туніка з коричневої замші прикривала верхню частину тіла, та від стороннього ока неможливо було сховати клубочки грудей, що виступали невеличкими пагорбками у двох, точно визначених для них місцях. Красуня мала доглянутий вигляд, а це означало, що вона із заможної родини.

Весь цей час неподалік, за широким листям, стояло дивне створіння, яке ніхто так і не помітив, тому що воно майже злилося з тим деревом, за котрим заховалося, і з мохом, що покривав тут усе навкруги. Шматки різноманітних звіриних шкур упереміш зі шматками темного полотна звисали з його тіла аж до землі, прикриваючи голі ноги, взуті в шкіряні постоли. Воно стояло нерухомо, наче вкопане в землю. Попелясте волосся, скручене в багато космиків, вибивалося з-під сіро-зеленого ковпака. Усміхнені мудрі очі уважно стежили за кожним рухом хлопця і дівчини. Обличчя було мов посічене багатьма тоненькими зеленими і чорними лініями, що особливо виділялися навколо очей, наче промінці сонця. І тому воно нічим не вирізнялося на фоні барв лісу. Задоволений вираз не сходив з його лиця. Дивне створіння ледь чутно шепотіло якісь заклинання: то заплющувало свої зацікавлені очі, то знову їх розплющувало, ніби намагаючись переконатись, чи все йде за планом. Воно пильніше вдивлялося в обличчя хлопця, аніж дівчини. І видно було: те, що бачить, йому подобається… Ця істота повсюди стежила за красунею, хоч де б та не була. А дівчина й не здогадувалася, що це чудернацьке створіння слідує за нею…

…Тепер хлопець, як кінь на прив’язі, повинен іти за незнайомкою, не маючи навіть права і слова вимовити. Але він уже настільки втомився від усіх подій, котрі останнім часом відбувалися навколо нього, що вже й не мав сили чинити спротив. Можливо, ця дівчина й приведе його туди, куди недавно прямував.

Розділ 2. Дорога до замку

…Добре починався 65231рік від сотворення миру в Зірковому Храмі2. Ярославові виповнилося 26 років. Він, кровний син і гідний наступник Володимира Великого, по праву виборов престол київський і став на чолі могутньоїдержави. Життя било ключем. Ярослав багато зусиль доклав, щоб повсюдно будувалися храми. Переписувалися у великих кількостях книги, перекладалися твори іноземних авторів, створювалися при храмах школи, де могли опановувати знання поки що діти священнослужителів і вищої знаті. Він планував це зробити і для простого народу, розуміючи, що держава досягне більшого розквіту разом із розвитком людей. Поширювалося і зміцнювалося на Русі християнство. Хоч як важко було це зробити, але Ярослав запровадив обирання державних діячів виключно з місцевого люду.

Князь три роки поспіль намагався вірою і правдою управляти державою, з честю носив своє ім’я. І ніщо не віщувало про те, що Зло на ім’я Святополк уже знову прокинулося і шукає здобичі, змітаючи все на своєму шляху. Не затих ще біль від втрати найрідніших людей — батька Володимира та братів Гліба і Бориса. Щастя, що сестра Предслава прислала тоді гінця з листом і попередила про те, що і на Ярослава готується замах. Благала про обережність і просила тікати світ за очі, щоб залишитись живим. Ні, так чинити він не хотів! Зі своїм військом рушив на Святополка… Але тепер зрозумів, що краще було відразу тікати у Швецію — менше людей загинуло б. Занадто нечисленне і непідготовлене на той час було його військо. Хто ж знав, що через три роки Святополк знову зазіхатиме на землю Київську і загарбає її?

Тепер Ярослав прибув до шведського Улофа Шетконунга просити про допомогу. Лодії3з людьми залишились на березі Варязького4моря, куди він причалив як купець. Шлях сюди долали, завертаючи до слов’янських торгових портів уздовж його узбережжя. І не просто так, а з метою набрати якомога більше хлопців та бувалих мужів для бою. Спродували товар, домовлялися про збір війська з тутешніми князями і посадниками, та й рушали далі.

До шведської столиці Сигтуни добиратись було недалеко. Аби не привертати уваги, Ярослав узяв із собою в човен тільки чотирьох людей. Чотирьох, але найкращих: Добриню, Іллю, Митрофана і Ратибора. Добриня — мускулистий високий вусатий мужчина в розквіті літ, внучатий вуйко Ярославів. Добрий і щирий, він завжди давав племіннику настанови та поради, коли воєводи не було поруч, та керував частково військом. Дружинники Ілля й Митрофан — близнюки, що завжди і всюди ходили разом. Обидва русяві й високі, як дубки. Коли ставали до бою пліч-о-пліч, здавалося, що їх, наче мур, неможливоздолати. Всі — перевірені в боях вої, лише Ратибор наймолодший, недосвідчений. Та, напевно, найкрасивіший серед них. Чорнявий, з карими очима й усмішкою, що викликала у всіх радість, він був завжди веселий і жартівливий. Завзяттю його не було просто жодних меж. І зупинити також майже неможливо, коли він прагнув чогось досягти.

…Стомившись гребти, вони пристали до берега, щоб трохи перепочити. День уже хилився до вечора, хоч сутінків у цій місцевості майже не спостерігалося. З того часу, як Ярославові кораблі припливли сюди, тут ще не було жодної темної ночі. Світло майже, як удень, щоправда, трохи тьмяніше. Незважаючи на це, спати хотілося. Вирішили заночувати в переліску, що межував з рікою. Дивно перегукувались птахи, а тоді й зовсім стихли. Дружинники назбирали сухого гілляччя, розпалили вогнище, та ліс видавався їм якимсь неспокійним. Гориста й кам’яниста місцевість, дивні корячкуваті дерева, що кожен раз зачіпали їх своїми гілками, постійний шум водоспадів — усе навіювало думку про незвичайний, наче потойбічний світ. Лячно було тут. Кілька разів розмова заходила про те, щоб сісти знову в човен і плисти далі. Але час пізній, вирішено було все-таки залишитись. Ілля з Митрофаном надумали впіймати якусь дичину, то сказали, що йдуть недалеко, а Добриня з Ратибором намагалися зловити в ріці форель, яка й сама давалася в руки.

Ярослав у той час наглядав за вогнищем, підкидував сухого гілляччя, яке ще мимохідь збирав зусібіч. Уже й риби вдосталь наловили, а близнюки все не повертались. Він першим запідозрив недобре. Спочатку почув шарудіння позаду себе, тоді придушений храп. Шум і крики, що пролунали за цим, змусили його схопити меч і побігти в той бік. Хлопці кинулись за ним. Картина, що виникла перед очима, наповнила їх вени страхом. На землі, під розлогим дубом, лежав весь закривавлений, з перегриженим горлом, Митрофан. З-під нього розтікалася широченна темно-червона калюжа. А позаду дерева чулося посапування і гаркотіння. Хлопці заглянули туди. Ілля ще був живий, хоча теж весь заюшений кров’ю. Рись повалила його на землю і вгризлася іклами в плече. Та йому вдалося вивернутися і вчепитися звірюці руками за шию. Хлопці, боячись нового нападу, поглядали на гілля вгорі і по боках, цілились із луків, але боялися влучити не в рись, а в Іллю.

Хоч він і тримав її на відстані від своєї голови, та руки були дуже обкусані. Кров хлюпала з ран, як вода, і це ще більше заохочувало тварюку. Одним ривком вона дотягнулась до носа і пошматувала його. Кров заливала очі… Але в якусь мить Іллі вдалося втрапити їй рукою в горло, від чого та почала давитися. Саме тоді Добриня випустив стрілу і влучив звірюці просто в шию. Рись вискнула і завмерла, та, конаючи, ще прокусила ліву руку Іллі. Ярослав підбіг до хлопця, повіддирав від його сорочки шматки тканини і почав швидко стягувати ними руки вище укусів, намагаючись зупинити кров. Тоді ледве зміг розтиснути пащеку звіра, щоб витягти звідти руку. Кров, пульсуючи, потоком ринула з ран. За якусь мить Ілля почав хрипіти і раптом замовк, закотивши очі вгору. Жах від побаченого охопив усіх.

— Потрібно поховати хлопців, — засмучено сказав Ярослав, закриваючи очі Іллі.

— Слід негайно покинути це місце, — мовив Ратибор. — І якнайшвидше.

— Але ж ми не можемо їх залишити, — сказав Добриня.

— Узявши їх із собою, станемо здобиччю для всієї звірини, яка є в цьому лісі. Тому поховати треба тут і негайно рушати до Сигтуни, — скомандував Ярослав.

Сказано — зроблено. Вони покинули це місце, поховавши мертвих за християнським обрядом на березі: приклали тіла зверху камінням і притрусили мохом, бо землі тут взагалі не було. Течія досить стрімка, тому потрібно було міцно тримати весла, бо в деяких місцях човен кидало з боку в бік так, що вони ледве втримували рівновагу. Нарешті випливли на відкритий простір, звідки видно було велике місто і розкішний замок в оточенні води. Аж раптом відчули, що зіскочили вниз.

— Це пороги! Он ще один я бачу, а там далі — ще один! — крикнув Добриня, і через секунду судно аж заскрипіло від удару. Весла не допомагали. Треба було міцно триматись, щоб не викинуло їх у воду.

— Човен розіб’ємо! Було б добре пристати до берега! — гукнув щосили Ратибор, що сидів поперду.

— Якщо є пороги, то й водоспад може бути незабаром! — Ярослав обмірковував, що ж робити далі.

Чути було шум, що дедалі більше наближався. Сильна течія скинула їх зі ще одного порога, човен на каменях аж перекрутило другим боком, у результаті чого хлопці мало не повилітали з нього. Ледве втримались. Передихнути не було змоги. Тепер вода гнала їх невідомо куди. Шумна течія несла з собою уламки дерев, гілля, листя і траву. Ріка ставала все бурхливішою. Тепер Ярослав опинився попереду. Всі троє намочені бризками. Ноги — вже по кісточки у воді. І незрозуміло, чи то човен протікає, чи нахлюпало зусібіч, коли він зістрибував з порогів.

— От, я ж казав, подивіться, вже вода набирається! Зараз почнемо тонути! — знову напосідав Ратибор.

— Тримайтеся щосили за борти! — закричав Ярослав, побачивши водоспад, до якого вони неминуче наближались. Уже видно було хмарку сріблястого туману над водою, що летить з висоти і розбивається на тисячі бризків. Не знав, чи хлопці його почули, але оглядатись ніколи.

Ще один поріг — це вже занадто. Човен ішов майже по дну. Раптом він зачепився за камінь, що опинився на шляху. Його добряче крутнуло, а течія відірвала від неочікуваної перепони і підкинула вгору. Тисячі бризок захляпували очі й не давали зорієнтуватись у тому, що насправді відбувається. З останніх сил хлопці намагалися втриматись у човні. Та щоразу було все складніше. Підлетівши вгору, він зі всього розгону плюхнувся поперек бурхливої стрімкої течії, та так, що його почало перекидати. Їх заливала шалена вода. Човен накренило вниз, і боковою стінкою він почав зачіпатись за підводні камені. Всі намагалися налягати на протилежний бік, щоб човен не перекинувся. І він раптом несподівано вирівнявся й зупинився. Хлопці з жахом побачили, що сидять у воді.

Човен розхитаний і обшарпаний. Дно пробите і нанизане на гострий камінь, що видніється з-поміж кусків поколотої деревини… Перед ними — пінна безодня в сто ліктів глибиною. А вони — на самому її краєчку. Течія мчала повз них, не зупиняючись, але човен якийсь час сидів на камені і не рухався з місця. Аж тут на них зі всього розмаху понесло викорчуване дерево. Хлопці зрозуміли, що це кінець. Його несло вздовж течії і в тому ж місці, де судно перекрутило, перекинуло й дерево, розвернувши його поперек човна. Під дією течії воно почало підважувати задню частину. Хвилі щоразу стукали ним по дну, ще більше його руйнуючи. Нічого неможливо було вдіяти. Шум стояв неймовірний, і ніхто нікого не чув, як би сильно вони не перегукувались. Кожен у цю мить молив свого бога про порятунок, але ті були невблаганні. За хвилю вже з усією швидкістю летіли вниз. Човен рознесло на друзки...

Ярослав бачив, як усе летить шкереберть, устиг вхопити повітря і пірнув глибоко. Це було страхітливе видовище. Він собі добре уявляв, що їх чекає після такого падіння. Виринав довго, не розуміючи, де небо, а де земля. Меч, мов камінь, тягнув на дно. Та викинути його він не міг. Бо це ж був його єдиний рятунок. Думки переплутались. Величезними зусиллями відштовхувався від води, щоб випливти наверх. Нарешті інстинкт самозбереження вивів його на поверхню. Вдихнув на повні груди. Подивився навкруги — нікого.

Коли Ярослав виплив із глибини, ні Добрині, ні Ратибора не було видно. Скільки він їх не гукав, не міг докликатись.

Довго ще змагався з водяною стихією… Нарешті вибрався на кам’янистий берег, важко дихаючи від виснажливої боротьби. Впевнився, що поблизу немає небезпеки, та й сів відпочити. Оглянувся довкола. З лівого боку чорніла стіна скель, а справа простягався ліс, за яким, мабуть, пролягала дорога до замку, котрого Ярослав бачив здаля, коли вони ще пливли. Повиливав з черевиків воду, в думках подякувавши шевцю за зручне взуття, повикручував одяг і вирішив не залишатися тут ні на мить. Вирушив у напрямку до міста, намагаючись не втрачати орієнтир.

Гіркота втрати мимовільно стискала груди. Ці четверо були чи не найкращими з його дружинників і вірних друзів… Такі молоді… Ратибора він узагалі взяв із собою з Венедії5. Батько Ратибора, князь Мстислав, довірив йому зовсім юного сина тільки тому, що знав: під рукою Ярослава той набуде бойового досвіду і матиме змогу дослужитися до чогось кращого, ніж на їхній батьківщині, в ослабленій Ободритії. Адже ж вороги нахабніли все більше: нападали, грабували, завдавали великої шкоди їхнім землям. І не було на те жодної ради. Вже можна сказати, що сто років триває отака млява війна. То сакси з германцями, данцями та поляками нападають і забирають у них території, то ободрити з ругіями6збираються і разом ідуть на ворога, відвойовують свої споконвічні землі. Благо, що останнім часом хоч поляки дали ободритам спокій — Болеслав Хоробрий рушив на Русь допомагати Святополкові взамін на Червенські городи.

Так було шкода Ярославові хлопців. Тим паче, що Ратибор був далеким родичем, а Добриня — внучатим вуйком. Він згадував собі пригоди й розваги, спільні битви, а також останню розмову з ними і клятви у вірності. Їм він міг довіряти, як самому собі. І так ставало прикро на душі… непрошена сльоза навернулася на очі, аж біля серця запекло…

Розділ 3. Наступник престолу

Тепер, коли ця білявка взяла хлопця в полон, йому вже було майже байдуже, куди вона зараз поведе. Як то кажуть, нічого втрачати.

А доля ставилась до нього невблаганно...

— Іди вперед, — владно наказала дівчина, тримаючи мотузку. — Ступай попереду коня.

За пагорбком виднілося узлісся. Там простирався розлогий шлях до міста і до замку, обриси якого вже було видно вдалині. Його гостроверхі шпилі виблискували на сонці, манили величчю і грандіозністю. До замку...

Скільки разів він уявляв собі цю подорож, не міг і припустити, що трапиться щось подібне. Подумати тільки… Тут, за декілька миль від мети, потрапити в полон!.. Накульгуючи, йшов попереду коня, на якому сиділо з його ж зброєю оце дівчисько, яке він ще мить тому врятував від смерті. Не мав уже сил триматися на ногах: постійна небезпека і безсонні ночі давалися взнаки. Ноги перепліталися, втома брала своє. Важко було усвідомлювати, що сьогодні сталося щось дуже важливе, те, що переверне все його життя з ніг на голову, чи, можливо, з голови на ноги. Найважливіше — це те, що біля нього поруч людина.

Тільки тепер можна було повернутися думками до пережитих подій… Яке скороминуще людське життя… і яке воно безцінне, коли ти маєш багато планів і хочеш, щоб усі вони збулись, коли ти маєш тисячі мрій і бажаєш їх здійснення. Для цього, напевно, і потрібна була ця зупинка: боротьба з небезпекою, зі смертю, втрата людей, котрі були в його недавньому минулому, щоб подивитись навкруги, побачити, що ж є найважливішим, і тільки тоді почати все з нуля, зробити перший крок у майбутнє, повне несподіванок.

Не знати, як поведе себе доля. Боязко було навіть думати зараз про це…

Він не мав права довго горювати за власними втратами. Їх уже не повернути. Дав собі слово не оглядатися, не завдавати болю, не ятрити рану, не згадувати щасливі миттєвості минулого, від яких серце стискається і крик проситься на волю: Відомстити!!! Око за око, зуб за зуб!!! За батька, за братів, за сестер, за все, що дороге серцю!!! Цього неможливо пробачити! А як же всепрощення? Не хочеться тримати в серці зла… Хіба можна дати ворогові осісти на батьківській землі й володарювати? Ні, проста особиста помста нічого не дасть. Відповідальність перед своїм народом вела його стежками війни. Відповідальність перед майбутнім...

Ліс стояв мовчазною стіною, нічого не промовляючи. Десь удалині шумів гучний водоспад, яких тут було чимало. Вуха швидко звикали до цього звуку, і здавалося, що так навіть повинно бути. Дорогою хлопець оглядався на низькорослі дерева, що, мов карлики з покрученими руками, час від часу зачіпали одяг і здавалися живими. Їхні гілки були покриті зеленаво-жовтявим мохом з північного боку, куди ніколи не заглядало сонце. Що це за дерева?! Дивно, як вони взагалі тут ростуть, коли навкруги тільки камінь і мох, і ніякісінької землі. Та поруч з такими карликами росли справжні велетенські сосни, що здавалося аж якось неприродно. Недалеко протікала річка, якою йому «поталанило» пливти з друзями і всіх їх розгубити. З одного боку скелястий берег, з другого — пологий. Жодної землі, жодного піску, тільки камінь і камінь... Як же ж вони тут живуть? Що ж вони їдять, що вирощують, якщо тут немає ґрунту? Тисячі запитань кружляли в голові, мов птахи, що не мають змоги приземлитися.

Біль у нозі повернув хлопця до реальності. Те, що він потрапив у такі перипетії, — це його провина. Слід було більше людей із собою взяти, тоді, можливо, не трапились би ці несподівані пригоди. І кораблі хтось також мусить оберігати. Але хто ж його зна? Може, й добре, що так сталося. Менше людей загинуло. А він живий… Але, незважаючи на все, хлопець був майже щасливий у цьому полоні. Навіть пісеньку почав мугикати собі під ніс. Отаку дружину б йому мати, щоб уміла не тільки сама себе захистити, а й будь-якого чоловіка взяти в полон. Отаку красуню синьооку… Хлопець уже навіть почав собі уявляти, як би то було. Він же ж її захистив від зміюки. Чому ця красуня його полонила? А він, як бовдур, повівся на її дивно прекрасні очі…

І незчувся, як опинився перед високим валом, від якого прокладено міст до входу в ґрад7.

Надворі вже починало смеркатися. День котився до сірого вечора і до такої ж світло-сірої ночі. Вартові на баштах перегукувались. Міст ще не був піднятий, отже, чекати не доведеться. Всю дорогу він ішов мовчки. І зараз також, нічого не спитавши і не чекаючи на вказівки, рушив до воріт, важких, залізних, величезних, кованих. На них були зображені фігури людей, звірів та сценки з життя. Мешканці сновигали в різні боки: одні заходили в місто, інші виходили, їхали на возах з кіньми, хто з дітьми, хто без них, одні багатші, інші бідніші. Купці везли товар, охоронці стежили за порядком. Звичний буденний ритм.

Вартові так вітали цю дівчину, неначе вона була тут королевою, а вони — підданими. Нічого не розпитували в неї і не зупиняли. Дивно... Дуже дивно... Ще дивовижнішим видалося те, коли вони ввійшли у відчинені ворота. Хлопцеві здалося, що вартові злегка вклонилися їй.

— Подайте мені ще одного коня для полоненого, — наказала дівчина. І один із вартових сторожової вежі миттю кинувся виконувати розпорядження. Хлопцеві зав’я­зали очі полотном і допомогли сісти на коня, повід від якого тримала ВОНА. Чув, як навколо вирував людський потік: іржали коні, де-не-де лунали крики дітей, розмови перехожих, вигуки купців, котрі один поперед одного намагалися краще запропонувати товар. Але це все були звуки мирного міста. Ярослав боровся зі сном, який пе­ремагав його. Щоразу здригався, не даючи собі заснути. Перед очима постала картина з його недавнього минулого.

...Знавісніло іржали коні, носячи за собою трупи своїх колишніх власників і люто бажаючи від них звільнитись. Його військо було нагло розбите, сестер забрано в полон польським князем Болеславом І, котрого собі на допомогу закликав Святополк. Він і не брат йому, і не син його батькові, Володимиру Великому, а нахабно зазіхає тепер на престол київський. Он і допомогу собі знайшов, польського князя Болеслава І Хороброго8в союзники взяв та підлістю проник у Київ і розгромив військо Ярослава, справжнього наступника престолу. Тепер він змушений утікачем бути: спочатку — до Новгорода, вотчини своєї, а потім вирішив у шведського короля Улофа Шетконунга та у західних слов’ян підтримки шукати.

Цієї весни наступило 65269 літо10. Три роки минуло відтоді, як він 652311 року від сотворення миру в зірковому храмі розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол. Продовжував справу батька й матері, добудовував Софійський собор, розпочав інші будівництва. Знав, що Святополк не заспокоїться, але не здогадувався, що той так швидко знайде собі підмогу. І трьох років не минуло, як він вирушив війною на Ярослава, узявши на допомогу наймане військо польського князя Болеслава. Ярослав же зібрав нашвидкуруч велику кількість русичів, варягів, словенів і рушив до града Волині. Не знав, що так усе вийде, не міг уявити такого кінця… Скільки людей тоді полягло, один тільки Бог знає… А 6526 міг бути щасливим роком. Та от як усе повернулось… Але, як казала колись матінка, все, що стається, завжди до кращого. Тому знав і вірив, що не завжди так буде. І в його руках зараз — змінити світ, позбавити його від покидьків.

Розділ 4. Допит полоненого

— Я ж тобі сказала, що не знаю. Він не назвав свого імені, але врятував мене від несподіваної смерті, — глянувши пильно у вічі, мовила дівчина. Поправляючи туніку, підійшла довікна.

— Але скільки ж разів я тобі радив не ходити самій, навіть у ближніх лісах. Якщо б щось трапилось, звідки б я дізнався? — схвильовано вигукнув конунг12.

— Нічого зі мною не трапиться, я під охороною Одина. Крім цього, ти сам мене вчив бути сміливою і нічого не боятися. Одне хочу сказати, перш ніж ти почнеш з ним говорити. Він — слов’янської крові, — майже прошепотіла дівчина.

— Чому ти так вважаєш? — тихо запитав конунг, кремезний чолов’яга з довгою бородою і пасмами світло-русого волосся, в яких уже було видно проблиски сивини, хоча він ще був молодим мужчиною в розквіті сил. Блакитні очі з любов’ю дивилися на дівчину. Хоча Улоф і намагався бути суворим, це йому не вдавалося. Він сидів у високому різьбленому кріслі, устеленому шкурами вбитих ним тварин. Його багате вбрання давало одразу зрозуміти, хто перед вами. Дорогу накидку, перекинуту через ліве плече, стягувала золота пряжка. Та й одяг зшитий весь із заморських коштовних тканин, що виблискували різними барвами.

— Дорогою він наспівував пісню, яку в дитинстві я чула нераз від мами. І не забудь! Він урятував мені життя! — піднявши вказівний палець і бровенята вгору, наголосила дівчина.

— Добре, намагатимусь це врахувати, — усміхнувшись, сказав Улоф Шетконунг. Він, гроза сусідніх держав, мужній завойовник чужих земель, любив цю дівчинку так, як не кожна мати любить свою дитину. Вчив її всього, чого міг навчити. І вона, смілива, розумна, спритна, на подив усім володіла різноманітною зброєю, як і батько, чи й навіть вправніше за нього.

Дівчина вибігла із зали, зайшла до сусідньої кімнати і притулилась до стіни, щоб почути розмову, яка цікавила її понад усе на світі. Там була невеличка шпаринка, зроблена невідомо ким і коли, через яку можна було розгледіти майже все. Не могла собі цього пояснити, але хлопець припав їй до душі. Дівчина бачила його вперше, не знала, хто він і звідки, але погляд сірих очей був таким мудрим... І ще та пісня... Вона нагадала їй дитинство, збудила в її душі такі милі серцю спогади. Мати завжди розмовляла з нею своєю рідною слов’янською мовою, вона ж бо була дочкою князя ободритів13, у племінний союз14 яких входили велети, лютичі, ререги, вільці й украни15. Та й пісень наслухалась від матері багато. Ох і любила вона співати. Особливо запали в душу мелодії чудових веснянок. Веселі, вони викликали в неї підсвідому радість і жагу до життя. Хотілося кудись бігти, когось обіймати і щоб тебе хтось обіймав, носитися босоніж по прохолодній і вологій першій весняній траві, як у дитинстві, щоб хтось тебе доганяв, утікати, бігти так, щоб аж дух захоплювало, вивертатися з усіх сил і бути невпійманою.

…Раптом почулися кроки. В сусідню залу ввійшли. Серденько затріпотіло в грудях, мов піймана пташка. Чого це вона розхвилювалася, ніби зараз вирішуватиметься її доля, а не справа якогось пройдисвіта?.. Дівчина наказала собі заспокоїтися і, затамувавши подих, слухала дивну розмову, підглядаючи в шпаринку. Хоча там і розгледіти було нічого. Хіба що край батькового вуха та стіл навпроти.

— Говори. З чим прийшов у наші краї? — грізним голосом промовив Улоф, оглядаючи незнайомця. Найцікавіше, як йому передали, що той вимагав зустрічі з конунгом. Вимагав! Не просив! Це і здалося конунгові дивним. Тому, хоч і грізно говорив, та в душі цікавість брала верх.

— Вітаю тебе в твоїй землі, о великий Улофе! Я прийшов до тебе не зі злом, а з добром. Звати мене Ярослав, князь Ростовський, Новгородський і Київський, — з гідністю заговорив незнайомець. Цими словами розкрив одразу всі карти. Він розумів, що зараз критися немає сенсу, потрібно поставити все на свої місця. Перед ним у розлогому височенному кріслі на підвищенні сидів волохатий, зарослий бородою, з пишною шевелюрою світло-русявого волосся міцної статури чолов’яга. Хлопець знав, що довге волосся і борода — це ознака багатьох перемог і завоювань конунга. Тому відчував, що саме цим треба керуватися під час бесіди. Такі звичаї в цій дивовижній країні.

— Гм… Звідки мені знати, що ти не самозванець? — із сумнівом озвався Улоф, уважно оглянувши з ніг до голови цього хлопця. Він уже відав, що відбувається зараз у землі Київській, бо Ярослав присилав до нього гінців з просьбою про допомогу. Але конунг відмовив, сказавши, що бажає говорити з ним сам на сам, а не з гінцями. Три роки, які Ярослав провів на престолі київському, не минули безслідно. Він уже встиг з багатьма королями Європи заприязнитися та заручитися їхньою підтримкою. Тільки ще не відбулося жодної зустрічі зі шведським королем Улофом. Шлях далекий, та й не до того було: постійні міжусобиці та й державні справи забирали багато часу.

— Я можу тобі пояснити, що це не так, — відповів Ярослав, дивлячись просто в вічі конунгу.

— То доведи, — промовив той, від нетерплячки щоразу змінюючи позу. Спершись на бік крісла ліктем та тереблячи золоту пряжку, він недовірливо оглядав одяг і взуття прибульця.

— Я б з радістю, та хіба не бачиш, що руки мої зв’язані? — звернувся до свого співрозмовника князь.

— Розв’яжіть! — наказав Улоф. Він зачекав, поки його слуга звільнив руки Ярослава, які довгий час були окуті, і той тепер їх не відчував. Якусь мить князь стояв, потираючи кінчиками пальців зап’ястя.

— Ну! Я чекаю на твої докази! — суворо мовив Улоф, напускаючи ще більші хмари на обличчя.

Розім’явши руки, прибулець різко надірвав латку, нашиту на сорочку, дістав з-за пазухи перстень і надів на палець.

— Ось моя печать, нею я скріпляв важливі державні документи, а також і ту грамоту, що присилав до тебе з гінцями.

— Підійди-но ближче, я мушу її розгледіти. — З цими словами Улоф накапав на дощечку воску зі свічки, що горіла на столику біля нього, і наказав поставити печатку на ще не застиглий віск. Тоді взяв її в руки і довго роздивлявся, одним оком зиркаючи на Ярослава та оцінюючи його. На відбитку був зображений безбородий воїн з довгими вусами і в конічному шоломі. Чоловік, що стояв зараз перед ним, був дуже подібний на це зображення. У всякому разі конунг знав його батька, Вальдемара16, і син був надто вже схожим на нього.

— Як звали твого батька? — вирішив він перевірити Ярослава.

— Володимир, — не відводячи погляду, відповів той.

— А матір? — не відставав конунг.

— Анна Порфірогенета Візантійська, — з гордістю промовив Ярослав.

— Як зовуть твого діда?

— Святослав, Хоробре Серце, — ні хвилини не вагаючись, відповів Ярослав.

Сумнівів бути не могло, перед Улофом справді конунг Яріслейв.

— Скидається на те, що ти не брешеш, — сказав конунг, уставши і простягнувши руку князеві. — Я впізнаю тебе за описом твоїх гінців. Крім цього, ти дуже схожий на свого батька, Вальдемара. Ото був силач! Радий цій зустріч! А зараз я накажу слугам, хай нагріють води і приготують усе, щоб ти відпочив з дороги і набрався сил.

І з цими словами Улоф узяв мідний дзвіночок та продзеленчав тричі. З’явилися слуги, він віддав їм накази й повернувся до Ярослава.

— Вдячний тобі, правителю, за визнання, — раптом вирвалось у Ярослава.

— Мусиш вибачити мою доньку Інґіґерд, — запинаючись, промовив конунг.

— За що? — не второпав Ярослав.

— За те, що полонила тебе. Ти повинен її зрозуміти. Вона зробила це, захищаючись, — ніби виправдовувався конунг.

— То вона твоя дочка?! — Ця здогадка на мить вивела його з рівноваги. Тепер він не знав, що й думати.

— Це мій скарб, — щиро усміхнувся Улоф.

— Дуже гарна й смілива дівчина! Я радий, що нарешті все прояснилось, — сказав заінтриговано Ярослав. І почуття з новою силою закрутилися навколо загадкової незнайомки, котра зустрілася на його шляху. Тепер у голові проносився цілий вихор думок.

— Розкажи, як так трапилося, що ти прибув у наші краї один? Бо я не повірю, щоб ти вирушав у подорож без супроводу, — пронизливим поглядом подивився на хлопця Улоф Шетконунг.

— Мої кораблі чекають у гавані. Із собою я взяв тільки чотирьох людей, щоб не привертати уваги, та й ті загинули по дорозі. Хоч доля двох досі не відома, бо вони не випливли на поверхню після того, як наш човен знесло у водоспад, — відповів Ярослав, мимоволі сперся головою на руки й почав терти чоло, роздумуючи: «А може, тоді, не дочекавшись, я занадто швидко рушив геть? Можливо, потрібно було довше шукати друзів? Може, вони потребували моєї допомоги?»

— Хтозна, куди течія їх могла занести. Ще знайдуться. Не хвилюйся. Я накажу своїм людям, щоб оглянули ті місця, — заспокійливо мовив конунг, поплескавши хлопця по плечу.

У цей час до зали почали вносити різноманітні наїдки17 та напої, ставлячи їх на гарний різьблений дерев’яний стіл під просторими величезними вікнами з різнокольоровим склом. Ніжки стола дивовижно граціозно вигнуті, через що він здавався живою істотою. На чотирьох кутах — вирізьблені голови левів з відкритими пащами. Складалося враження, що звірі тримають стіл на спинах. Поруч стояли й лави витонченої роботи.

Коли все було готове, Улоф Шетконунг жестом руки запросив Ярослава відвідати наїдки. Тут був і копчений лосось, нарізаний велетенськими кусками, і смажена печінка тріски, і шматочки в’яленого кальмара, і зварена на оленячому м’ясі юшка, запах якої рознісся відразу по всій залі і залоскотав носа, і печена ріпа, здобрена маслом. Чи то Ярослав був такий голодний, чи то страви були надто незвичні, смачні й пахучі, але під впливом пива і різних настоянок, котрими його частував конунг, а також розмови за столом, він відчув, що у ньогознову з’являються сили і наче починають рости крила.

Крила стали такі великі, що хлопець злетів угору і побачив землю зверху. Летів і летів безстрашно проти вітру і знав, що оце під ним, скільки око сягає, — ото його володіння, його земля, і відчував, що все життя готовий покласти на те, щоб та земля була найбагатшою і найщасливішою в світі. Невідомо, чи довго б він ще так літав, якби не дощ, що став спочатку накрапати, а потім уперіщив на повну силу, і йому стало холодно, так холодно, що аж зубами цокотів...

Ярослав відкрив повіки і зрозумів, що голий-голісінький сидить у теплій воді, а служниці поливають його з цеберок прохолодною водою. Від несподіванки підскочив на рівні ноги, і жінки тут же закутали його в теплі покривала. Хлопець не міг згадати, як опинився тут. Єдине, що ще пам’ятав, — це сині очі, які переслідували всюди. Він перебував, наче в тумані. Щойно голова торкнулася ложа, він миттю провалився кудись у нову невідомість, але відчуття легкості з дивного видіння не покидало його. Заснув, як дитина, безтурботно і швидко… І наснилася цього разу дівчина, та така вродлива, що не міг відвести від неї погляду. І весь час здавалось, що вже десь її бачив. Але не міг пригадати, де саме. І тому довго не наважувався підійти. Та коли все ж вирішив і попрямував до неї, дівчина раптом перетворилася на прекрасну білу лебідку і залопотіла крильми просто перед його носом та почала здійматись у небо до чорного лебедя. З переляку Ярослав навіть не зрозумів спочатку, що трапилось, та уві сні усвідомив, що будь-що мусить утримати це видиво. Щодуху наздоганяючи, за мить стрибнув високо за лебідкою і вхопив за хвіст. Вона пручаласята махала крильми, злітаючи все вище й вище… І тут хлопець прокинувся… «Що за дивний сон?» — подумав він, сидячи на краю ложа… Та, помалу пригадавши всі незвичайні пригоди попередніх днів, усвідомив нарешті, де він. Усміхнувся, смачно потягуючись…

— Кривий, ти собі ще тут поговори! Я тобі повідомляю: князь Святополк дав наказ! Якби моя воля, я б зараз лежав на печі і їв калачі, а не до тебе в таку пору їхав, — сказав одноокий. На плечі у нього висів кручений лук, з лівого боку на шкіряному поясі — оздоблений коштовними каменями меч. Уся його міцна статура й одяг аж кричали про владність і багатство.

— Тимоше, ти ж купець, тобі легше це буде зробити. Ти ж знаєш: я немічна стара людина. Ногою важко ступати, не можу ходити. А ти мені даєш таке завдання, що я з ним ніколи в житті не впораюсь, — скривився його співрозмовник, невисокого зросту чоловік з палицею, на яку спирався шкультигаючи. Одне плече при цьому стирчало вище від іншого. Чорні, як вуголь, очі злодійкувато бігали, фіксуючи все, що потрібно, і не звертаючи уваги на інше.

— Кривий, не зли мене! Ти мій боржник! Не забув? А кому з нас двох легше це зробити, то знаєш сам, що тобі, — грізно наступав на нього Тиміш.

— Ну чому завжди я? — запитав Кривий і почесав сиву бороду, що стирчала гострим кутом уперед та нагадувала козячу. Права рука спиралася на дивну палицю, витесану з гілляки у вигляді обплетеної навколо неї змії. І саме те місце, за яке він тримався рукою, було її шиєю. А з пащі стирчав погрозливо роздвоєний язик.

— Бо ти непримітний, на тебе ніхто й уваги не зверне. А, йде собі кудись Кривий, та й нехай собі... Ніхто тебе не зачепить і ні про що не спитає, — переконував Тиміш.

— Я старий і немічний… — затято почав знову Кривий, блискаючи своїми злими чорними очицями.

— Я нічого цього навіть слухати не хочу, а Святополк також! Сам знаєш: якщо ми цього не зробимо, непереливки буде тобі й мені. А якщо все вдасться, то і ти, і я будемо у виграші. Хіба мало ти зі мною кошту заробив?

— Та вже ж багато, — зніяковіло відповів Кривий.

— То чого ж ти, Мишко? Вйо до праці! — підбадьорив його Тиміш.

— А-а гроші? — ніби ненароком запитав той.

— От бачиш, який ти швидкий! Гроші вже йому подавай! — не на жарт розійшовся одноокий.

— Сам розумієш, без грошей тут нічого не вдієш, і навіть нема чого починати, — вже сміливіше наполягав на своєму Мишко. Кривий прекрасно розумів: якщо він не візьме їх зараз, то не зможе взагалі ніколи отримати.

— Ох, і хитрющий ти, Кривий. Та дам я тобі кошт, дам, — вирішив змінити тон одноокий.

— Ти мені зараз заплати, а то я навіть і не починатиму! Зрозумів?! І я добре собі уявляю, скільки це все коштує! — перейшов у наступ Мишко, розуміючи, що той хоче пошити його в дурні.

— От, на тобі, не бубони. — Нарешті одноокий витягнув з-за пазухи мішечок з монетами і кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевірив срібло на зуб і зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.

— Ну, тепер можна про щось говорити, — сказав і обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, від чого тому аж щось у животі закрутило.

Розділ 5. Підслухана розмова

Інґіґерд стояла біля стіни, слухала і вухам своїм не могла повірити. Кого це вона впіймала? Дівчина і гордилася собою, і водночас їй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очі? На щастя, батько не кликав більш нікого до трапези. Гість був, очевидно, дуже важливий. Він говорив з ним і говорив. І кінця тій розмові не було. Ноги принцеси затерпли, хоч і переступала з однієї на другу.

Надійшли сіро-сизі грозові хмари. Надворі трохи стемніло. Почав накрапати дощ. Гриміло… Кімната щораз спалахувала від блискавиць, вимальовуючи на стінах дивні химери, котрі тремтіли і стрибали. Тепер дівчина стояла майже в абсолютній темряві, боячись запалити свічку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашні спохопляться і почнуть шукати її. А тому принцеса швиденько непомітно вийшла з кімнати, зійшла вниз, порозмовляла з челядинцями, перекинулася кількома жартами з Доріс, котра для неї була як мати і дуже переживала, де це вона пропадала такий довгий час. Пройшла в кухню, де готували їжу: варилася юшка, пахло печеною ріпою і на рожні смажилася оленина.

— І де тебе носило? Ми вже тут усі очі видивили, не могли собі уявити, де ти пропадаєш. Реґнвальд казав, що ти, мабуть, знову виконуєш якесь завдання Одина. Він і сам мав до тебе якусь важливу розмову, — з цікавістю повідомила Доріс, висока симпатична білява дама середніх літ, яка вовтузилась біля печі та давала розпорядження слугам.

— Ого, мій кузен за мною скучив? — усміхаючись, мовила Інґіґерд. — Зі мною сьогодні стільки всього трапилося, що несила зараз розповідати. Якось розкажу… — відповіла вона, поспішно ковтаючи на ходу води, бо спрага мучила її більше, аніж голод. А ще нашвидкуруч відрізала шматочок запашного печеного м’яса і покуштувала його, закотивши від задоволення очі.

— А де ж Астрід і Реґнвальд? Та й узагалі всі?

— Взяли кількох твоїх лучників і подались на полювання. Вони ще також не повернулися. А це правда, що ти впіймала... — повела далі Доріс, але так і зупинилась на півслові, бо Інґіґерд уже не слухала її. Вона знову бігла вгору східцями. Тільки її й бачили. Цікавість вела дівчину туди, де зараз, здавалось, вирішувалася доля цілого світу. У ній прокинувся азарт.

— От вертихвістка, — з любов’ю мовила Доріс і різко оглянулася, та так, що її білий чепець перехилився набік і смішно повис над лівим вухом. Усі, хто знаходилися в кухні, застигли з відкритими ротами й нашорошеними вухами, ніби їх хтось заморозив.

— Ви чого повитріщалися? Всьому свій час! До роботи! Швиденько! Дзвінок уже давно було чути! Треба трапезу розпочинати, а ви ще тут. Несіть усе до зали, — суворо сказала вона, і дівчата, які б уже за інших обставин починали підсміхатись із перехиленого чепця, зараз не посміли цього робити. Для більшої конспірації опустили очі додолу, бо якщо Доріс сувора, то краще мовчати. Та тільки-но вона відвернулася, як погляди їхні зустрілися в раптовому польоті й запалили іскру сміху. Дівчата любили Доріс. Хто їх ще так пожаліє та приголубить, як не вона? Хто ще вміє так щиро й дотепно пожартувати з кожного, як ця мила жінка? Вони, як уміли, ховали усмішки: хто — в руку, хто — в чепець, а хто й відвертався, не витримуючи сміхотворної хвилі, щоб не розреготатися на всі зуби…

А Інґіґерд тим часом уже була на другому поверсі в потаємній кімнатці. Зайшла навшпиньки, тихенько прихиливши за собою двері, і приготувалася слухати далі. Враховуючи те, ким насправді виявився її полонений, усе набувало зовсім іншого вигляду.

— Ці леви, мов живі. Хто вирізьбив тобі такий чудовий стіл? — поцікавився Ярослав.

— Є у нас тут один майстер. Що бачить, те й вирізьблює, — з усмішкою мовив Улоф слов’янською мовою, чим вельми приємно здивував Ярослава.

— У нього дуже тонке бачення світу. Я в дитинстві часто різьбленням займався. Але ось так, як живих… Для цього талант потрібен. Варто було б цього майстра до себе запросити, коли повернуся знову в Київ княжити, — промовив він.

— Ну, до цього спочатку треба дожити. І Київ ще треба відвоювати.

— А я його відвоюю, чого б це мені не коштувало. Не заради себе, а задля народу, — впевнено мовив Ярослав, ударивши себе кулаком у груди.

— А люди підуть за тобою? — примруживши око, запитав конунг.

— Саме вони мене сюди й послали, — запально мовив Ярослав.

— Якщо ти впевнений у своїх правах посісти знову великокняжий престол київський, цього домогтися буде легше.

— Якби я не був упевнений, то не брався б. Я син Володимира Великого і борюся за свої права проти Святополка.

— І що ж Святополк?

— Він і не брат мені зовсім, а хоче заволодіти тим, що йому не належить. Адже ж три роки тому він уліз в довіру до мого батька, зумів налаштувати його проти нас, усіх його дітей.

— Я знаю про це…

— Через того пройдисвіта й помер мій батько, Великий Князь Київський.

— Тож важко тобі тоді було втримувати владу?!

— Авжеж! Три роки минуло, як я посів київський престол. І тепер він знову напав! Та не сам!

— А кого ж він найняв для походу?

— Прийшов уже з військом свого тестя, польського князя Болеслава Хороброго, щоб загарбати мої землі, і забрав у полон багато людей, не оминувши й моїх рідних сестер.

— Ти говориш, а я відчуваю твій біль отут, — мовив Улоф, пристрасно вдаривши себе кулаком у груди.

— Мало того! Болеслав ще й привласнив собі всю державну казну у змові зі скарбничим, десятинним священником, відповідальним за неї. І знаєш, що болить ще більше?

— Що ж? — схвильовано запитав конунг.

— Святополк йому ще й пообіцяв мої городи Червенські18 віддати в разі перемоги! Тепер я мушу ці землі відвоювати й об’єднати їх під однією рукою.

— Я тобі допоможу в цьому. Гінцям твоїм я цього не міг сказати, бо хочу особисто обміркувати з тобою подробиці, — притишивши голос і наливаючи повний кухоль, мовив Улоф-конунг. — Частуйся.

Вони випили свіжого пива і з задоволенням узялися до наїдків. Ярославові не терпілось почути подробиці, але голод брав своє, князь ледь стримував себе — таке все було запашне і смачне. Юшка з оленини вкупі з пивом розлила приємне тепло по тілу і, здавалося, жилами текла вже зовсім інша кров. Перебивши трохи відчуття голоду та обдумавши почуте, він мовив:

— О, великий Улофе, я приємно здивований з твоїх слів. Ти великий воїн, завойовник, рівних якому немає на світі. Не думав і не гадав, що так відразу отримаю відповідь, ще нічого не спитавши.

— Не поспішай хвалити, бо не знаєш моїх умов, — сказав конунг, усміхнувся лукаво, прищуривши око, і наповнив кухлі цього разу наливкою.

— Щось підказує, що мені сподобаються твої умови, — також усміхаючись, відповів Ярослав, у котрого в голові вже визрівав план.

— Ну, що ж, я допоможу тобі у всьому, про що ти попросиш, а ти за це віддаси мені володіння Альдейґюборґа19разом з усіма прилеглими землями, — майже пошепки сказав конунг.

«Хитрющий Улоф, — подумав Ярослав, але нічого не сказав. — За ці землі він постійно веде боротьбу».

— У мене також є умови, — ні хвилі не вагаючись і не відповідаючи на вимогу, мовив Ярослав, не збентежившись. Цим він одразу завоював повагу конунга.

— Ха-ха! Тямущий хлопчисько! Які ще в тебе можуть бути до мене умови? — вже зовсім як до сина, сказав конунг, знову примруживши око і лукаво посміхаючись.

— Віддай за мене свою дочку... — схвильовано видихнув Ярослав. Жилочка на шиї скажено пульсувала в очікуванні відповіді. Ще, здавалось, він ніколи так не переживав.

Ця неочікувана пропозиція вплинула на настрій Улофа зненацька. По очах помітив, яка внутрішня боротьба відбувається зараз у його душі.

— Котру? — в сум’ятті запитав він.

— Скільки б дочок у тебе не було, я хочу тільки одну, ту, яка мене полонила, — пристрасно сказав Ярослав.

— Я б залюбки… Тільки… Хлопче, ти трохи запізнився. Моя старша дочка Інґіґерд заручена з королем Норвегїї, Олафом ІІ, і незабаром має відбутися весілля. Отже, це неможливо, — затинаючись на кожному слові і знову наливаючи міцного напою, видавив із себе Улоф.

— Яке прекрасне в неї ім’я… — сказав Ярослав, сперши на руку свою голову, яка чомусь стала важкою.

— Авжеж, ця дівчина — мій скарб, — з гордістю виголосив конунг, високо піднявши кухоль.

— Батько колись давно вчив мене, що у світі немає нічого неможливого. Завжди можна щось придумати. Я остерігаюся давати тобі поради, але якщо дозволиш, то запропонував би одну.

— І яку ж? — з цікавістю запитав Улоф, наповнюючи знову кухлі та гикаючи від надмірного хвилювання.

— З нашої розмови я зрозумів, що в тебе не одна дочка. Отже, ти можеш видати за нього іншу. Тільки треба знайти причину, чому ти так вчиниш. Вихід завжди можна знайти.

При цих словах брови Улофа поповзли вгору. «Ого, куди сягнув! А цей хлопчисько далеко піде! І він таки має рацію. Причину й справді можна знайти, і я вже навіть знаю яку…» — мовчки розмірковував конунг, ухопившись руками за стіл. Пильно вдивляючись в обличчя гостя, він подумки високо оцінив його стратегічний дар.

— Зрозумій! Якщо Інґіґерд стане моєю дружиною, вона володітиме разом зі мною такою величезною країною, як Київська Русь. А це набагато більше, ніж Норвегія. І я тобі обіцяю, що зроблю все, щоб вона була щасливою, — пристрасно промовив Ярослав.

Цей аргумент був, напевно, найважливішим для чуйного батьківського серця конунга, бо він, схиливши голову на руку, подивився мрійливим поглядом на вогонь у каміні, і йому вже справді ввижалися багатство і розкіш, в яких житиме його донька, його маленька Інґа.

Вони ще довго говорили на різні теми… І така цікава була ця розмова. До кінця трапези стали найкращими друзями. Обнімалися і клялися один одному у вірності до кінця життя…

Улоф розмріявся і в думках понісся далеко-далеко. Уявляв собі вже, що Інґіґерд — княгиня. І вирішив усе-таки намовити її на цей шлюб.

«Якщо добре подумати, то ким був для неї конунг Олаф ІІ? Та ніким! Вона його ще взагалі не бачила. Ха-ха! Та й він також, хоча присвячував їй саги. А от Ярославові, видно по очах, припала до душі моя маленька Інґа. Такому чоловікові не страшно й віддати кохане дитя. Та й від смерті ж він її врятував…»

...Згодом тільки одне здивувало конунга. Щойно Інґіґерд розповіла йому про зміюку, де і як усе відбувалося, про змагання князя зі смертю, він одразу послав туди людей, щоб принести шматки мертвої рептилії і засмажити, як делікатес. Та диво! На тому місці нічого не знайшли, хоча трава була прим’ята на великій території…

Розділ 6. Таємниця за сімома замками

Інґіґерд стояла, припавши до кам’яної стіни, і не відчувала холоду. У душі все вирувало. Вона не вловила й половини з того, про що вони там шепотіли. Здогадувалася, що мова йде про неї, а тому це цікавило її неабияк. Та не могла нічого вдіяти. І так і сяк примудрялася підставляти вухо то одне, то друге, але вдалося почути тільки уривки окремих фраз. Ноги заклякли, плече, яким притулилась до стіни, нило, очі від напруги пекли, ніби піску в них насипали, але цікавість не відпускала. Та раптом від холоду чи від пилюки, якої нанюхалася з отвору, так закрутило в носі, що принцеса змушена була, затулившись руками, швиденько навшпиньки вибігти з кімнати. Вже на півдорозі до своїх покоїв дівчина чхнула від усієї душі, не стримуючись, і раптом розсміялася. Добре, що в коридорі нікого не було.

Заскочивши до опочивальні, Інґіґерд нахилилась до каміна, щоб трохи зігріти руки. Жовтогарячі язики облизували дерев’яні поліна. Попередні дні були досить похмурими, тому в замку зараз навіть холодніше, ніж на подвір’ї. Вона присіла навпочіпки і вдивлялася у грайливе полум’я. А воно, мов живе, яскраво спалахувало, перестрибуючи з поліна на поліно, сміялося, корчило гримаси, тріскотіло і щось наче тихо нашіптувало. Це була мелодія її спокою, коли дівчина могла заглибитись уся і повністю у своє внутрішнє Я, коли всі навколишні звуки зникали. І тоді Інґа переносилася в зовсім інший, потаємний світ. Там вона була сильна, могла з легкістю керувати своїми думками, почуттями і мріями.

Минулого року, коли за рішенням тінґу20вона заочно заручилася з королем Норвегії Олафом ІІ, батько послав її на науку до мудреця Одина, як його тут називали, який жив недалеко від капища та багато чого міг навчити. Ходили чутки, ніби він осягнув таємниці загробного світу. Інґіґерд давно захоплювалася розповідями про мудреця, давно просила батька про це, та конунг зволікав, хотів, щоб вона набралася досвіду, була більш витривалою і розумнішою, бо, непідготовлена, навряд чи повернулася б живою після несподіваних пригод.

Цей час настав. І дівчина вже кілька місяців поспіль осягала таємниці світу, проходила різноманітні випробування. Щоразу долала відстань від замку в Сигтуні до володінь мудреця Одина, переборюючи всякі перешкоди. Це були цікаві подорожі, але водночас небезпечні й непередбачувані. Спочатку принцесу супроводжували лучники. Але з часом, коли вона відчула, що сильна і здолати її практично неможливо, бо брала вже участь поруч з батьком і братами не в одному бою, вирішила ходити сама або в супроводі собаки Ерейри та конячки Адель.

І весь цей час дівчина готувалася стати дружиною короля Олафа ІІ. На його замовлення були написані саги, в яких змальовувалась краса принцеси і котрі він присилав їй через своїх послів. Читаючи їх, дівчина затамовувала подих і очікувала дня, коли, нарешті, побачить того, хто полонив усі її думки. Саги їй подобались, і своїм дівочим серцем вона Олафа вже майже кохала, хоча жодного разу ще не бачила. Їй самій це здавалося інколи дивним, але дівчина втішала себе думкою, що така доля всіх принцес на світі. Інґіґерд знала, що він мужній і хоробрий, і вірила, що захистить її, якщо буде така потреба.

Хоча всяке про нього розповідали бувалі воїни. У такі хвилини Інґіґерд затуляла вуха, щоб не слухати нічого поганого про майбутнього мужа. Однак щораз серце дівчини стискалося від очікування якоїсь не до кінця оправданої жертви зі свого боку. Тисячі разів запитувала себе: то кохає вона його чи боїться? Але ж ні! Тисячу разів ні! Дівчина й сама була мужньою і вміла за себе постояти. Кожного вечора перед сном мріяла про той час, коли стане королевою Норвегії, про конунга Олафа, який буде її любити понад усе на світі. Уявляла собі палац, у якому житиме, і ще багато-багато всього. Зранку, проснувшись, вона не розуміла, як можна виходити заміж за людину, якої ти ще жодного разу не бачила і про яку наслухалася стільки поганого.

Та було щось таке, чого вона не могла нікому розповісти. Таємниця за сімома замками. Одного разу Інґіґерд попросила Одина передбачити її майбутнє. Він довго ходив з нею кругами попри всі камені з рунами, що стояли навколо капища, поки не зупинився навпроти мармурового ковша, наповненого водою. Вдивляючись зосереджено в її глибину, занурив туди обидві руки й обмив обличчя дівчини. Довго щось нашіптуючи та перебираючи священні руни, він, нарешті, вимовив:

— Тільки у твоїй владі вибрати свій шлях. Я навчу всього, що знадобиться в житті. Але запам’ятай: випробування ще не закінчились. Одне з них здолаєш не ти. Якщо обереш того, хто врятує від напасті, то будеш для нього богинею і володітимеш половиною світу. Можна вибрати шлях, усіяний кістьми і кров’ю, і потім про тебе не згадає ніхто. А є інший, що приведе до благодаті, ім’я твоє буде священне, і згадуватимуть його у віках.