Казка мойого життя ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7912-9

Обласний музей Богдана Лепкого в Бережанах

Казка мойого Життя

Редакційна колегія:

Дирда Надія (упорядкування)

Гавдида Наталія (автор передмови)

Стрілець Наталія (автор приміток до частин «Замість закінчення»,

«На марґінесі “Казки мого життя”», «Дещо про молодість Б. Лепкого»)

В оформленні книги використано: фотографії з пам’ятного альбому

«На спомин Богданові Лепкому: бережанці. 1932»,

подарованого з нагоди 60-ліття Богдана Лепкого;

фотокомпозиції з проекту художника Олега Шупляка

«Минуле і сучасне Бережан»

Видання книги здійснене за фінансової підтримки

Канадського інституту українських студій

Альбертського університету

(з Вічного фонду ім. родини Ремезів)

ПЕРЕДМОВА

Людині властиво вірити, сподіватись і прагнути кращого, тому вона й придумала Казку — загадковий світ, у якому панує гармонія і Добро, що завжди перемагає Зло. Ось чому цей літературний жанр люблять і дорослі, і діти. Не був винятком і Богдан Лепкий (1872–1941) — український багатогранний митець, громадський діяч та меценат, яким, так само як Іваном Франком та Василем Стефаником, пишається Галичина.

Дивовижні казки, почуті малим Богданом від няні Марії Яницької, запали хлопчині глибоко в душу і залишилися там назавжди. Саме тому вже зрілий і знаний письменник Б. Лепкий велику увагу приділяв поетичним переспівам народних казок: «Про діда, бабу і качечку кривеньку», «Про дідову Марусю і про бабину Галюсю», «Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки», «Три казки» (всі вони вийшли друком у 1931 році), «Казка про Ксеню і дванадцять місяців» (1934).

На схилі літ Богдан Лепкий згадував:

«Казка!... З діточих літ казка!

Це не Яницька розказує казок, це королівна несказанної краси, з веселкою над головою, в сорочці, з павутиння тканій і в обгортці з метеликових крил, іде до нас. Бере за руку й веде. Веде в краї, де папороть цвіте, дерева співають і могили говорять, перекликаються вночі.

Казка!

А казчина сестра — це пісня.

Старша чи молодша, хто скаже?

І хто скаже, котра з них гарніша?

Найгарніші обі.

І найвірніші. Коли ти їх полюбив дитиною, то вони підуть за тобою скрізь, у далину і на чужину, ген аж у твою старість… У старість…1».

Тому й не дивно, що свої мемуари, написані далеко від рідної землі, але з великою любов’ю до всього, що було дорогим — батьків, сім’ї, родинного виховання, українських звичаїв та традицій, атмосфери патріотизму, просвітництва та жертовного служіння, яка постійно витала у середовищі священичих родів Глібовицьких та Лепких, —автор назвав «Казка мойого життя».

Казковий світ дитинства митця формували його батьки — надзвичайно люблячі, ерудовані та свідомі люди. Батько Богдана Лепкого, отець Сильвестр (1845–1901), знав кілька мов, грав на скрипці, серйозно вивчав історію, літературу, народну творчість, живопис, музику, захоплювався творами Шекспіра, Шиллера, Геґеля. Мати — Дом­на з роду Глібовицьких (1850–1913) — гарно співала, грала на гітарі, малювала, тому саме від неї, як вважають родичі, син Богдан успадкував нахил до образотворчого мистецтва. Домашнє виховання в середовищі патріархальної родини значною мірою сформувало багатогранний талант Богдана Лепкого-письменника, маляра, педагога, видавця, перекладача, активного українця з яскраво вираженою громадянською позицією.

Спогади Богдана Лепкого «Казка мойого життя» зазвичай називають трилогією: перша частина «Крегулець» побачила світ у 1936 році, друга — «До Зарваниці» — у 1938, третя частина — «Бережани» — у 1941 році, після смерті автора. Майстер слова хотів описати різні події бережанського періоду життя, оповісти про багатьох людей, зокрема й про співачку світового визнання Соломію Крушельницьку, з якою був знайомий. Та, на жаль, не встиг... Дещо із запланованого реалізував брат митця Левко Лепкий, написавши заключну частину «На марґінесі “Казки мого життя”» (1967, США), яка також увійшла до цієї книжки.

Пропоноване читачам видання ілюстровано унікальними світлинами із фотоколекції художника Олега Шупляка, які відображають Бережани епохи Богдана Лепкого та сьогодення, та фотовідбитками із пам’ятного фотоальбому, подарованого письменнику бережанцями у 1932 році з нагоди його 60-ліття.

«Казка мойого життя» — особлива повість, адже її цікаво читати незалежно від віку — і зовсім юним, і поважним та досвідченим. Загадка цього феномена захована в особистості автора, в його таланті творити магію слова, яка бентежить, притягує і зачаровує назавжди.

Наталія Гавдида, кандидат філологічних наук,

лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької

премії імені Братів Богдана та Левка Лепких

Частина першаКРЕГУЛЕЦЬ

ПЕРШИЙ СПОМИН

Згадки з моїх діточих літ,

Ах, як ви дорогі мені!

Ви, мов ті цвіти чарівні,

Цвітете навіть ще й тоді,

Коли мороз зморозить світ...

Згадки з моїх діточих літ,

Ах, як ви дорогі мені!

Б. Л.

Перший спомин...

Який мій перший спомин?..

Хто з нас не шукав свойого першого спомину, а чи зна­йшов?

Яку першу квітку побачив, якої пташки перший спів почув — чи знає?

А так хотів би знати! Хотів би цей перший свій спомин поставити в душі, як образ у капличці на відлюддю, і ходити туди й молитися до нього, як до ікони.

До старої, а все свіжої і неполинялої ікони.

Який мій перший спомин?

Може, цей?.. Може, цей?.. А може, може... Або я знаю?

Лани подільські, широкі, хвилясті, як море, шумні і, як го­ре, сумні, синіми волошками закосичені, багряними маками, ніби кап­лями крові, покроплені, густою стернею в осінню днину наїжені, — поможіть мені! Поможіть пам’яті моїй, колись так бистрій та крепкій, а нині негодою життя зне­силеній! Колись вас плуги моїх предків орали, здоровим зер­ном засівали, густі копи на родючих загонах клали. Не пізнаєте мене?.. Я... ваш! Поможіть мені ви, дорóги широ­кі, що мандруєте з села в село, від горя людського втікаючи, долі-волі шукаючи крізь напереглядну далечінь століть.

Скільки моїх думок помандрувало вами в ранки рожеві, в підвечірні голубі години і в ночі задумані, сині, — думок нез’ясованих, як павутиння тонких, як стебелинка хитких, думок розмріяних і недомріяних, розвійни´х!

Де вони?..

Поможи моїй пам’яті, ти, хато, на перехресті доріг, ді­дом моїм збудована, з бресквами перед вікнами, з вишне­вим садом білоцвітним і з озерцями двома, двома оками несамовитими за тим садом ген, на оболоню. У їхнім плесі глибокім, під зеленою паполомою ряски, русалки до місяця грались, аж розсміяні і розохочені, лісовиком зні­чев’я заскочені, через греблю в панський ставок утікали... Шубовсть! І вже їх нема! Не шукай... дарма!

Поможи пам’яті моїй, церковце деревляна, старенька і маленька, клямрами внутрі постягана, щоби стін твоїх зітхання й нарікання людські не розсадили, щоби ти, не дай Боже, колись від них, як серце від удару важкого й не­сподіваного, не розірвалася. Ти перша чула мій шепіт молитви, перша бачила мій перший лет в країну тайн незбагнутих, — поможи мені!

І поможіть мені, могили забутих предків, по ланах і полях подільських порозкидувані, що все ще воскресення свого чекаєте! І ви, ледви помітні могилки на цвинтарях сіль­ських, зберігальниці костей і порохів, рідних мені. Я... з вас! Тілом і душею з вас! Чуєте? тільки з вас! Не вірте, як вам друге говорять і зі сну тихого будять. Це злоба, що правди не любить, не вірте!

Поможіть мені ви всі!

Хочу літам старим пісню молодості співати, голосом від зворушення дрижучим, хочу їм казку розказувати слова­ми вірними й покірними, що ними молодість колись бала­кала до мене. Моє це слово. Моє слово рідне, непозичене. Виросло воно з землі і з серця, як колос пшениці і як зерно гірчиці, як зітхання наболілих грудей, за себе і за людей.

З душі до душі промовляю, бо тяжко мені. Тяжко під тягарем власним і людським. Тих людей, що не озвіріли ще... Багато їх?!..

Може, мені і їм легше стане.

Хоч на годинку, хоч на хвилинку, малу, малесеньку.

Ах, як хотів би я!

Бо невже ж тільки злість силу має, невже ж у ній лиш лік на серця біль і на горе життя? У ній лиш ціль?

А де ж Христос?

Га... що ж!..

Який мій перший спомин?

Хочу поставити його в душі, як образ у капличці від­людній, і молитися до нього.

Поля й дороги, хато і церкво, могили і гроби, поможіть мені! Ви... Всі!

Волоконця сонця, любовний погляд маминих зіниць, одна мить, і... знов нічого нема.

Ясні цятки, золоті зайчики на мураві, і... прижмурюєш повіки, бо світло їх до болю вражає.

Вітру шум, скрипки плач, перші зрозумілі слова: «це рука, а це голова»... як дивно!

Перший крок, перший хід, ах, який далекий похід!.. Похитнувся... упав... болить.

А це блискає, а це гримить... Який великий світ! Які незбагнуті дороги пізнання! Як далеко від смерку до сві­тання!

Годинник чикає на стіні, мірить час: тик, тик, так, так...

Мене нема... сплю.

Так любо мені, так солодко.

Крізь ухо радість вливається до серця й пестить... Цить! Добре так, гарно, як ніколи. Ніби росту, знімаюся, літаю попід хмари.

Страшно розплющувати очі, щоб не впасти на землю...

Ще хвилинку, ще, ще!..

Ніколи спів не звучить так гарно, як тоді, коли тебе будить. Та не напрасно, нагло, а вважливо й любовно, по висках звуками гладить, до уха забігає, ледве чутно бри­нить, — вставай! Такий тоді кождий звук чистий і свіжий, мов викупаний, сполоканий, новий... Ще, ще!

Та хто це співає мені?.. Цікаво!

Лиш одну повіку підніму трошечки і гляну. Та-ак. Хтось на ліжку коло мене сидить. Чорно вдягнений, як батько. Чоло високе, очі сині, сміються. Перстень на руці. Рукою струни на маминій гітарі торкає, струни бринять, перстень мигтить, усмішка по хаті літає. Ясно від неї, як від сонця. Співає... Я ще такого співу не чув... Вийди, Марусенько, ах вийди із хати, вітрець холоденький буде дощ падати...

— Тату! — радісно скрикнула моя мама, вбігаючи до хати, і припала до діда.

Мама в городі була, далеко за садом, і не чула, як дідо з Бережан аж до Крегульця приїхав, щоб відвідати батька, маму й мене, свого найстаршого внука.

Ах, як втішилася ним моя добра мама! Я її такою щасли­вою ще ніколи не бачив. Радість одна.

Тільки літ!.. Тільки світ!

Дідова могила в Бережанах, мамина в Бориславі.

Далеко відійшли від себе.

Але пісня все ще співає. В душі.

Чи одна буря прошуміла, чи оден грім перегримів, і війна, і чужина, пройшло, прогуло, не забулося, лиш, мов звір у темному гаю, в пам’яті нашій заховалося, а пісня гомо­нить.

Як птах за мною літає..

Не відганяйте її!

ЯНИЦЬКА

Балагула скинула її коло нашої брами і поїхала собі геть. Вона взяла оден клунок в одну руку, а другий у другу і пустилася до хати. Але не до головних дверей, лиш до кухонних.

Я був з мамою у кухні.

— Називаюся Яницька, Марія Яницька, — сказала, вітаючися. — Здалека їду, аж з-під Кам’янця.

Мама подивилися на її інтелігентне лице й на панський, хоч сильно принищений, плащ та попросили до покою.

— Сідайте, пані. Що скажете?

— Не знаю, як маю казати. У нас колись був маєточок, не найгірший. За Кам’янцем. Хутір. Сорок десятин землі. І млинок, і ставок, Бог милував нас. Та помер мій покійний муж, виховала я доньку, одиначку, і віддала її. Здавалося, що добре, а вийшло не те. Трохи з його вини, а трохи ні, досить, що ми обідніли. Не хотіла я тягарем своїй рідній дитині бути, — пішла, хоч Бог оден знає, як мені тяжко було від них відходити. Якби так інший зять... але най йому пан Біг того не пам’ятає!.. Пішла... Гадаю собі: не стара я ще і не дурна, вмію і зварити, і вшити, і поле, і город для мене не новина, не пропаду. А що в Хлопівці рідню маю, так заїхала туди. Від них і довідалася, що їмостуня помочі потрібують. Так тоді, чи не прийняли би мене до «обов’яз­ку». (Встидалася сказати «на службу»). Діти люблю, робо­ти не боюся, великої платні не хочу... — і дивилася на маму так, що мама не могла відмовити.

— Добре. Лишіться. Побудете який тиждень-два, а тоді й побачимо.

І Яницька лишилася у нас.

Була ні то слуга, ні то паня. Робила що було треба, але тяжкої роботи їй не давали, ані грубої. І кликали її «пані Яницька». Не казали: «Підіть, принесіть, подайте!», лиш: «Прошу піти, принес­ти, подати».

Спала в покою коло кухні, на канапі. Вставала перша, будила челядь і готовила снідання. Потім вбирала нас, і ми бігли до тата й мами казати їм «добрий день».

Літом, по сніданню, йшла з нами до саду, а зимою вигаду­вала для нас якусь забаву, а сама або шила, або варила в кухні обід.

Тоді там лунав її різкий голос. Любила приказувати і старшувати. Шляхтянка! За те челядь не любила Яницької. «В сап’янцях ходить, а голі сліди за собою лишає», — так казали про неї.

А вона вдавала, що не чує.

На дівок гримала, але непристойного слова ніколи не сказала.

Все чисто вбрана, зачесана, ніби до церкви йде. Трима­лася рівно, як свічка. На дяка Іллю дивилася згори. А він, як ніхто не бачив, спльовував тільки і згірдливо всміхався: «Паня...»

Ще гірше не любив Яницької наш фірман від великих коней, Василь Пачкар. Він також був родом з тамтого боку, із-за Збруча. «Там такими, як вона, хоч греблю гати». «Вона», — підчеркував різко.

Чого ті двоє не злюбилися, не знаю.

— Яницька, будь ласка, скажіть Василеві, най запрягає шпаки до брички, — скаже, бувало, батько. А вона:

— Василю! Шпаки до брички запряжіть, чули?

Гострішого приказу годі було собі уявити.

— Ще мені не позакладало, — відповів Василь, закурю­ючи файку.

Файка — це була його помста, бо Яницька стерпіти не могла, як цей «каторжник» при ній закурював файку. Казала відчинювати вікна в кухні і виганяти дим.

— Вмерти можна від того поганого бакуна, — нарі­кала.

Нас Яницька любила, але не показувала того по собі. Навпаки, здавалося, що не радо опікується нами. За кождим нашим кроком стежила і за кождим словом: «Так не сідай!», «Того не руш!», «Так казати негарно!».

Ми боялися Яницької, хоч і любили її. Діти, як звірята, чують, хто їм сприяє, і горнуться до нього. Так і ми горнулися до Яницької. Бувало, по обіді, як мама положаться трохи спочити, а тато підуть до своїх книжок, ми обсту­пимо нашу «няню». (Вона не любила, щоби її так звати).

Кожде хотіло лізти на коліна. Так місця для всіх не було.

— Ти вже вчера сидів, нині на Марійку черга. — І брала Марійку, а я присував стільчик до Яницької, тулився до неї і слухав, як вона розказувала казку.

Тих казок знала цілу силу.

І про відьму з залізними зубами, і про бідну сирітку, і про мачуху погану, і про літаючого смока, про що хочете! А розказувала, буцім з книжки читала. Не кому, а собі. Нас нібито й не було коло неї, нібито не ми тут сиділи, а єї власні молоді літа... Або я знаю хто. Дивиться кудись понад наші голови, почерез стіни, через Збруч і розказує. Слова, як річка, пливуть, журчать.

Заслухаєшся у них, ніби у плесо задивився, раз глибоке, аж чорне, то знов ясне, мов небо в погоду.

Дивишся і в плесі тім, мов у зеркалі, бачиш, чого не бачив ще ніколи і чого вже не побачиш ніколи.

Ого!

Казка... З діточих літ казка!

Це не Яницька розказує казок, це королівна несказан­ної краси, з веселкою над головою, в сорочці, з павутиння тканій і в обгортці з метеликових крил, іде до нас. Бере за руку й веде. Веде в краї, де папороть цвіте, дерева співають і могили говорять, перекликаються вночі.

Казка!

А казчина сестра — це пісня.

Старша чи молодша, хто скаже?

І хто скаже, котра з них гарніша?

Найгарніші обі.

І найвірніші. Коли ти їх полюбив дитиною, то вони підуть за тобою скрізь, у далину і на чужину, ген аж у твою старість... У старість...

«Казка — річка шепотлива, пісня — ниточка шовкова, з серця, як з клубка, снується, крізь ціле життя...»

Чого ж ти кривишся, читачу? Що не лукавлю з тобою, лиш балакаю щиро. — По-дитячому, кажеш? Знаю, знаю. — Як непоправний романтик? Каюся того гріха. Великий гріх на нинішні часи! Великий! Але я його не боюся. Рідна земля і все, що виросло з неї, розгрішать мене. Простять.

Я любив, як Яницька співала. Голосом не тутешнім, а зі степів. Широко. Так широко, що аж страшно ставало. Пісня, як вітер, летіла. Пірве й понесе тебе з собою. Занесе на край світа. Далеко від життя і від його розуміння. І будеш ти битися, як чайка, і будеш ти гнутися травою степовою, що не знала й не знатиме спокою споконвіку...

А найкраще співала Яницька «Чумака».

Ой ходив чумак сім літ по Дону,

Та не було пригодоньки ніколи йому.

Співала так, що я і чумака того бачив, і за ним степами мандрував аж до широкого Дону. Це вже було так далеко, так далеко, що дальше й не могло бути. І глибока була тая ріка Дон, — бездонна.

Ой їхав чумак з Криму додому,

Сталась йому пригодонька за всю дорогу.

— Сталася йому пригодонька за всю дорогу, — повто­рювала Яницька, зітхаючи. А я зітхав за нею, не знаючи чого.

Ой упав чумак, упав та й лежить,

Ніхто його не спитає, що в його болить.

Болюче ставало слухати дальших строф. А хотілося слу­хати. Пісня брала в полон діточе серце й уяву.

Ой скинув чумак із себе каптан,

Воли мої, половії, хто вам буде пан?

Тут уже жаль ставало не лиш чумака, але й тих його полових волів круторогих.

Ревнули воли у новім ярмі:

Поховали чумаченька в чужій стороні.

Голос Яницької дрижав і ломився, вона насилу докінчу­вала строфу. Слова у сльозах розпливалися. Слова, болючі, як незгійна рана.

Я ще ближче тулився до Яницької. Чув, що цей чумак не був чужий для неї. Але хто він був, — не смів питати.

Маріє Яницька, зубожіла шляхтянко з-під Камянця! Спи спокійно на затишнім цвинтарі подільськім. Могили мовчать і не сваряться з собою. І дяка Іллі, і Василя Пачкаря, і твоя. Всі рівні і всі западаються у землю, бо з землі ми вийшли і в землю обернемося. У нашу землю рідну. Тільки пісня жиє. Вона тільки й останеться по нас. І по тобі, Маріє, і по мені.

ВАСИЛЬ ПАЧКАР

Всі казали, що йому з очей не добре видно.

— Пощо єгомость такого каторжника тримають? — нарікала Яницька. — З ним і їхати страшно. Таж це звір, не чоловік! Кращих у Сибір посилають!

Василь дійсно на перший погляд відтручував від себе.

Високий, чорний, з піднесеними раменами, мовчаливий.

— Ходить, якби хто дзвіницею сував, — казали про нього. — Ніколи не засміється, нікому не подивиться в очі.

І справді. Якби хто спитався, які очі має Василь, то не лиш на обійстю, але й у цілім селі ніхто не відповів би на це питання, так тії очі сиділи йому глибоко в лобі, так їх затінювали стріпіхасті брови, і так він з ними втікав від цікавих людських очей.

Не очі, а два вовки в корчах.

— Нечисту совість має.

На тему Василевої совісті ходили всілякі слухи.

Розказували, буцімто він із Сибіру втік, то знов, що Василь не хлоп, а пан, повстанець, і тому такий недобрий на хлопів, а навіть, доповідали, що він несамовитий.

Василь дійсно мав несамовиту силу. Бувало, як розсер­диться, то колодами дерева, як сірниками, жбурляє, підкови гне, гонталі кулаком забиває.

А як щось на нього прийшло, то цілий день перележить у стайні, навіть на вечерю до кухні не прийде. І не питайся, що йому бракує, не відповість. Лежить на ліжку і дивиться на нідра. А на другий день зірветься і робить за трьох. Чи косить, чи молотить, чи рубає дрова, робота йому в руках горить.

Їзда — то була його страсть.

Серед ночі, опівночі збуди його й кажи запрягати, а за хвилину — він вже готов. Тільки віжками рухне, і коні летять. Батога йому не треба, він і коні — одно.

Розумілися, як свої, як близькі. Щоби найгірша дорога, щоб найтемніша ніч, літом чи зимою, бричкою чи залуб­нями, Василь не вивернув ніколи.

З Папірні, не гальмуючи, їздив.

Фірман був, якого пошукати!

І тому батько тримав Василя. Тому й потурав його примхам.

Бувало, восени, по роботах, стане перед батьком і шапку мне.

— Єгомость!

— Що скажете, Василю?

— Я йду.

І пішов. Не було його тиждень, не було два, аж одного ранку чути, як знов свої коні у стайні чистить і при­говорює:

— Бодай би так чорти тих парубцунів згреблом в пеклі чесали, як вони вас чесали, харамудники! О, якого пороху, якого! — і кланцав згреблом до порога.

Де бував і що видав, не питай, не скаже, тільки тебе очима, як гранею, обсипле. Такий був.

Я його зразу боявся. Почував себе марним і безсилим супроти того великана. А до того він мав таку глибоку шраму через лице, а не мав мізинного пальця на лівій руці. Це мене немило вражало, бентежило. Я не мав від­ваги подивитися на нього. На гадку приходило все те, що про нього люди казали. Я уявляв собі, як він пачкував тютюн та футра через границю і як з «фінанцами» бився, то знов, як в озерянських лісах з такими, як сам, на багатих купців нападав, а навіть, як з нечистими силами змовлявся. Все воно розбурхувало хлоп’ячу уяву і казало, що найкраще мені від Василя триматися здалеку, тим більше, що й він до мене не своївся, не заговорював, не пожартував, не взяв на коліна, як інші.

А все ж таки мене тягнуло до нього, — більше, ніж до інших парубків. Я не міг сказати, що не люблю його, мені навіть прикро було, як Яницька недобре про нього відзи­валася.

Раз якось вибіг я з хати так, що ніхто не бачив. Дивлю­ся, а Василь стоїть на порозі своєї стайні й киває на мене пальцем... Чи можливо?.. Так, він... Боюся, але йду. Не можу не піти. Щось мене туди тягне... Стайня, де стоять наші великі коні, шпаки. Тії шпаки, що других таких нігде кругом нема. Ті шпаки, що на них раз у раз набиваються купці, але батько продати не хоче, бо їх виплекав дідо. Буйногриві, скороногі шпаки, як ляльки. І як туди не йти!

Прийшов і притулився до стіни, мов винуватий: стою.

Шпаки почули мене. Озираються. А він тут чого? Може, нас запрягати хоче? А може, скочить на хребет? Дали б ми йому! Такий, як хрущ, як котеня замліле.

І з погордою відвертаються до жолоба й хрупають солодкий овес.

— А ти на другий раз принеси два шматочки цукру, — каже Василь. — З руки будуть їсти. Дуже люблять цукор.

І як він це каже? Це ж не його голос, куди! Не такий грубий і гугнавий, як звичайно, а другий якийсь, лагідний і добрячий.

Підношу очі високо-високо й дивлюся, чи то Василь, чи ні. А він бере мене з землі й саджає на ліжку. Ліжко велике й високе, в глухім куті. Обі стінки, до яких при­пирає, виклеєні «паннами з журналів» і кіньми з газет. На конях переганяються пани у фраках і в високих, лискучих, твердих капелюхах.

— Гарні, правда? — питається Василь.

— Еге ж, — відповідаю його способом.

— Еге з, — покривляється мені і сміється. — Еге з, еге з.

А мені не встидно, тільки любо якось, аж щасливо.

Бо погадати тільки: Василь Пачкар, той, що його всі бояться, що до нікого по-людськи не обізветься, диви, зі мною так гарно розмовляє. Та ще витягає скриньку з-під ліжка й дає мені цілу пригорщу горіхів. Не знаю, що маю з ними робити, прібую розкушувати зубами.

— Лиши! Шкода зубів, болітимуть. Роби ось так, — і взяв горіх між два пальці, потиснув, а горіх тільки хрусь. Я засміявся. А він другий, і третій, і десятий.

— А тепер прібуй ти.

Прібую, але не дам ради.

— Їсти вмієш, але лускати ні. Бач, який-то ти! — і сміється.

Не можу надивитися на тую його усмішку. Забуваю про шраму й про стріпіхасті брови. Здається мені, що ніхто так гарно не сміється. Аж коні озираються і також буцім дивуються, що сталося з Василем.

А він нараз накрив мене дергою і показав пальцем на губу:

— Пс-т!

Вбігла до стайні Яницька:

— А нема тут малого? — чую єї стривожений голос.

— Або я нянька від нього, — відповідає Василь своїм грубим, аж грізним голосом.

— Гадала, чи не забіг до коней.

— То ви собі зле гадали.

Чути, як поміж стежками бігає і гукає. Шукає мене.

— А ти тепер до хати. Ой ти, ти! — Здіймив мене з по­стелі, переніс за поріг і пустив.

Я був такий веселий тої днини, як ніколи.

Буцім якась хмара затемнювала небо наді мною, аж і вона розвіялася нараз, і ясно стало.

НА СПАСА В РОЗІ

Ще мій покійний дід викопав був у Розі ставок, а на Кирничках розвів пасіку.

Ставок був невеликий, але карасі бовталися у ньому такі, «як поросята».

Над ставком стояла хата для сторожа; його величали ставничим.

Ми, діти, не любили їздити до Рогу. Боялися ставка. Вода в ньому така темна-темна, як у каламарі чорнило, а карасі, — хто його знає, чи це справжні карасі?

Ставок чомусь-то нагадував нам казку, одну з тих, що як їх слухати, то мурашки бігають по спині.

Кирнички — друге діло.

Там була пасіка, а в пасіці мід і дулі, солодкі, як цукор, там жив пасічник Кость Голубович і його жінка Гандзуня, «найдобріша бабуся».

Одно тільки лихо, — ми так якось вимовляли це слово Кирнички, що з нас сміялися люди.

— Киницьки, Киницьки, — покривлювалися нам.

І тому-то ми в нашій мові Кирнички прозвали Рогом. Прогулка в Ріг (себто на Кирнички) — це була наша мрія.

— Як будете чемні, то поїдете туди на Спаса, — обіцяв нам батько, а батькове слово святе. Тому-то хоч як воно тяжко, а все ж таки ми хотіли бути чемними. Не знаю, чи були, але на Спаса, по службі Божій і по обіді, заїхала перед фіртку бричка, і троє нас, як три воробчики, по­скакало до неї.

Бричка була на дрючках, мала вигідні ступені і бляшані крила. Велика, старосвітська бричка, що то в ній від біди й переспатися можна.

Я, розуміється, тарабанився «на козел», коло Василя, щоб дивитися на коні, але Яницька не пустила.

— Або будеш сидіти, де я скажу, або поїдемо без тебе.

Не було ради. Сів я на лавочці в ногах і надув губи, хоч Яницьку любив, бо вона дуже жалісно «Чумака» співала.

Їдемо.

Хати всміхаються до нас, дерева гілками махають: щас­ливої дороги!

Недалека тая дорога, але нам вже попару нема.

— Ци далеко сце до Рогу? — питаємося одно по другім.

— На Кирнички? — підповідає Яницька і всміхається хитро. Вона хоче, щоби ми сказали «Киницьки», але нема дурних. Досить притакнути: «еге з».

— Еге з, еге з! — підхоплює Яницька і цілує нас. — Бач, які хит­рі! А Киницьок вимовити не ласка?

— А посцо?

Минули ми панщизняний хрест і виїхали на поле.

Стерня, як щітинисте море. Ні початку, ні кінця їй не видно. Лиш де-не-де бовваніють стирти. Великі, аж диви­тися лячно. Бокаті і пукаті, ніби понаїдалися зерна і по­здувало їх. Ось-ось і луснуть.

Воробці спішать їм на ратунок. «Цвір-цвірінь. Пшениця чи ячмінь?» — питають і, не дожидаючи відповіді, кида­ються на зерно.

Василь батогом луснув. Знялися й полетіли. Ніби хтось хмарою з одної стирти на другу кинув.

— Десь інша птиця, — каже Василь, — під осінь у вирій відлітає, а тая нужда цілий рік у нас чепить. І не знати, пощо Бог того таку силу намножив.

— Божа річ, не наша, — відповідає побожно Яницька. — Є для нас, буде і для них. Земля — велика багачка.

Дорога скочується у балку.

Яницька притримує нас, щоби ми не поскочувалися з брички. Таке-то, як живе срібло!

А перед нами вже й пасіку видно. Мов зелений остров серед жовтого моря. Остров обведений остріжком. У ньому ворітця. Від воріт до хати каблук коло каблука, обвитий хмелем, ясьчиком і повійками. Гарно так, тінисто.

Хата звичайна, сільська. Стіни білі, а приспа жовтою глиною чистенько підведена.

Біля хати великий сад. Груші такі крислаті, як дерева в лісі. Поміж деревами улиї.

Оце й пасіка наша.

Приїхали. «Пр-ру гов!» — і бричка стає.

Пасічник виходить нам назустріч.

Він високий, з довогою, сивою бородою, як св. Онуфрей на образі в церкві.

А може, це й він?.. Хто його зна... Може, й він?

Нас, дітей, не раз дурять старші, так чи не дурять і тепер, кажучи на святого Онуфрея, що це пасічник Кость?

Але ми не такі дурні, як старшим здається. Не будемо дуже своїтися до Костя.

А Кость, не прочуваючи цих сумнівів, помагає нам вилазити з брички.

Возьме попідпашки, піднесе високо-високо, махне, і ди­вись, ти вже за ворітьми, на стежці. Та ще й приговорює: «Скіць! А скіць!» — буцімто ти сам так гарно з брички зіскочив.

Страшно нам пасічникової бороди і його навислих бровів, але ж бо разом із тим так хочеться хутчіш попасти в па­сіку, в цей обіцяний райок. Так хочеться!

Дрібочемо зеленим підсіннєм під хату. Ось ми вже і на приспі, я і мої дві молодші сестрички. Сам дріб.

Перед нами великий столець, накритий вишитим руш­ником.

На рушнику чорні птиці, клюють синій виноград з чер­воними листками. На стільці у поливаній мисці кришка свіжого меду. Зверху вона біла-білесенька, а під сподом густий пахучий мід, витік з неї.

Гандзуня виносить з хати новий житній хліб, печений на капус­тянім листку. На його підошві всі реберця і цілий рисунок листка відбився. Забуваємо про всьо і приглядаємося до хліба. Спекла його Гандзуня, Гандзя. «Ой мала Гандзя свекруху лихую, післала її жати в неділю святую, післала її жати в неділю святую». Чи не про неї це пісня співає?

Наші думки пасічник перебиває.

— Ну, гостоньки, — каже, — живіться, що Бог післав!

А гостонькам аж слина з рожевих уст тече. Але вони не вміють дібратися ані до непочатої кришки меду, ані до великого бохонця хліба.

Голубович усміхається. Відпинає від ременя ніж, на якому є і кресало, і протичка, і спущало, і всілякі інші потрібні інструменти, робить над мискою хрест і шматує кришку. З жалем дивимося на перекроєні шестигранні комірочки, з яких витікає мід.

Солодко стає в устах.

А пасічник:

— Їжте, дітоньки, їжте! Напрацювалася Божа челядка, а все для нас, все для чоловіка; навіть не знати за що.

А Гандзуня:

— Ой тото. Не гідний чоловік такої ласки в Бога, не гідний.

А я:

— А ці коміроцьки хто повироблював, ви?

Обоє в сміх:

— Куди нам до такої роботи!

— Це пчоли такі майстри, — повчає нас Кость. — А знає­те, чому ці комірки шестигранні? Де вам це знати! Тому, бо в них мід добре держиться й не розсаджує стінок. Це дуже тривка посуда.

Слухаємо старого й заглядаємо йому в очі; сховалися під брови, як вікна під стріху. Дивно нам, що ті самі пчоли, які так болючо жалять чоловіка, такий солодкий мід для нього збирають.

А Гандзуня за той час накроїла спорі шматки хліба і не толкує нам, хто, коли і як його зробив, лиш мастить медом і кождому у руку суне.

— А вважайте, дітоньки, щоб по бороді не текло та су­конок не поваляло, бо мама будуть гніватися. Скажуть: ото ледача Гандзуня, навіть дітей медом угостити не вміє.

Ми знаємо, що мама так про Гандзуню не скажуть, бо вона їх виносила на руках, але вдаємо, буцімто дуже боїмося мами, хоч її, мабуть, ніхто в світі не боявся і ніколи.

Їмо, а перед воротами коні хрупають траву, а сонце крізь листя дерев продирається і зайчиками золотими на стежці скаче. В пасіці пчоли гудуть.

Іноді зашелестить листя і спіла грушка покотиться по стежці.

Пасічник бере мене за руку:

— Підемо між улиї в сад.

Мені не дуже-то хочеться іти від меду і, правду сказати, пчіл таки моцно боюся, але ж бо я хлопець і до того най­старший між дітьми, не признамся... Іду.

Приходимо під яблінку, що зародила вперве. Кость нагнув гілляку, і кілька спілих яблок гегепнуло на землю.

— Оце тобі, а це для одної сестрички, а це для другої. Та тримай-бо! Як закотиться в кропиву, то не знайдеш. Дай, я тобі в кишеньку вложу, — та-ак.

Обвантажений, вертаю до своїх.

Сидять під хатою на колінах у Гандзуні, такі рум’яненькі, як яблочка, осяяні сонцем і тією щирою дитячою радостею, ще яснішою від сонця.

В кільканадцять літ пізніше, якраз на самого Спаса, приїхав я з далеких Бережан до Крегульця.

З нашої пасіки вже й сліду не лишилося. Залізницю туди пус­тили.

Старий пасічник і «найдобріша» Гандзуня вже не жили.

Я пішов помолитися на їх могилу.

Могила, як і інші, і хрест такий самий. Тільки в головах гарна яблінка росла. Другої такої на всім цвинтарі не було. І нігде так багато пчіл не гуділо. Ніби їм хтось ска­зав, що тут їх добрий друг лежить, і вони прилетіли по­молитися за його душу.

І, як живий, явився він перед моїми очима. Високий, у бі­лім шматтю, з довгою бородою, як святий Онуфрей на образі в церкві.

І пригадав я собі наші гостини в Розі, Гандзуню, Яницьку, Василя, коники-шпаки і тую бричку, що в ній від біди можна було й переспатися.

І коли я так цілий у споминах стояв, з молодої яблуні перше рум’яне яблуко впало, а за ним друге й третє.

— Це тобі, а це для одної сестрички, а отсе для дру­гої, — буцім почув я з-під землі.

Я взяв яблука й поклав їх на могилки сестер.

ОБІРВАЛАСЯ ГЛИНА!

На мене гнівалися, коли я ліз до вікна дивитися. Зимою казали, що перестуджуся, а літом, що схитнуся й полечу коміть головою. «На нещастя небагато треба», — говорила, бувало, мама, а Яницька, як застукала мене при вікні, то сердилася й прозивала Мазепою: «Ах ти, поганий Мазе­по!» — гукала й оглядалася, чи нема де батька, бо батько того не любив.

А все ж таки мене кортіло до вікон, і, як тільки ніхто не бачив, я ліз «з ногами» на канапу у великім покою і дивився.

З того вікна над канапою видно було коршму, ліворуч від неї ставок і двірський парк, а праворуч загороди селянські. Та ще видно було три дороги: до Нижбірка, до Копичинець і до Васильковець. Я вже знав, якою з них які гості можуть до нас приїхати, знав, куди в Ріг, а куди на Кирнички, здалеку вмів відріжнити туркіт сільського воза від гуркоту диліжанса або двірської карети, — що там багато казати! — крізь вікно можна було чимало побачити й почути, тоді як у хаті знав я вже кождий образок на стіні і кожду книжку в секретарці2.

І скажіть же ви самі, будь ласка, як тут не лізти до вікна?

Отож одної гарячої літньої днини, тоді, як батько був коло стіжків, мати пішла в город, а Яницька варила обід у кухні, виліз я на канапу, відчинив собі вікно і дивився.

Тихо було, як звичайно літом у полудне.

Під коршмою пес ловив мухи, кламцаючи ланцухом і зубами. Кривоногий дід у великім солом’янім капелюсі ледви двигав торби, що поприлипали йому до споченої сорочки. Десь далеко чути було, як цирулик їхав сухореб­рою конякою і кричав: «Зуби рвати, кров пускати!» Від кузні долітав стукіт молота об ковало: кували двірські коні. Нічого цікавого. Хіба лебідь на ставі. Але й він не плине, вигинаючи свою довгу, розкішну шию, лиш торчить на однім місці безповорушно. Може, себе у зеркалі води побачив і гадає, що це другий лебідь, а може, заснув на воді, бо й мені чогось так дуже стулюються повіки! Хочу спати...

Нараз: «бам! бам! бам!»

Що це? Б’ють у великий дзвін? На тривогу?

Горить, чи що?

Я вже знав, що як горить, то у великий дзвін дзвонять, бо недавно в нас коршма горіла. Але тепер коршма стоїть, як стояла, над хатами також не видно ні огню, ні диму, що ж воно таке?

А дзвін заєдно гукав своє тривожне «бам, бам, бам!». Не з дзвіниці, а казав би ти — з-під землі голоси виходили. На гадку прийшла казка про затоплене село й про потонулі дзвони, і мені стало так моторошно, так страшно, що я обо­ма руками вхопився канапи, ніби в ній вся моя оборона. Руками тримався канапи, а очима бігав по дорозі, буцім дорога мала мені сказати, чому це великий дзвін дзвонить.

І сказала.

Зразу побачив я на ній копіт бурий, аж рудавий, ніби хмара обірвалася, впала і вітер нею по дорозі котить. У хма­рі тій щось тупотіло, гуготіло, ревіло й підсувалося до нашої хати. А як підійшло, то з тих копотів виявилося бага­то-багато людських ніг, туловів, голів і рук, з рискалями, з сапами, з сокирами. Ноги бігли, по сокирах і рискалях сон­це скакало, голови рвалися кудись, розкуйовдані, розхри­стані, страшні... Ой-ой-ой-йой!

Всі жиди, які були в коршмі, вибігли.

— Що такого? Куди так женете, люди?

— Глинокоп обірвався. Наших присипав. Ой-ой-ой-йой!

— Глинокоп обірвався! — крикнув я за другими, зсунув­ся з канапи й вибіг до їдального покою. Там не було нікого, до кухні — і там ні живої душі, до сіней — і в сінях пусто.

Що лиш перед дверми зударився з Яницькою. Вона вже мала на ногах черевики, на голові хустку, а на рамені рискаль.

— Іди до мами! Мама коло хвіртки! — кинула мені й побігла доганяти людей. За нею біг пастух, босий і без капелюха, але люлька в зубах. Я подріботів до мами. Мама то пускалася до брами, то верталася назад. Схвильована була, не знала, що її робити. Я припав до неї.

— Ходім! Годі! Не лишимо самої хати, — і нараз вхопила мене на руки й подалася за хвіртку.

З гумна, з-поміж стіжків, де звозили збіжжя, як вітер, надлетів драбинястий віз. Наші шпаки, як вірли, гнали. Ка­зав би ти, не доторкалися землі. Тільки піна клаптями відривалася від хвостів і білими птахами летіла геть. На возі клячали парібки, а на переді стояв поміж ними мій батько й поганяв кіньми. Капелюх вітер йому здер, роз­вівав буйне чорне волосся, роздував поли порохівника, як крила. Батько навіть не глянув на нас, не чув, як мати крикнула «о Боже!» і, мов нежива, повалилася біля хвіртки.

Я дрижав, мов осиковий лист. Слова промовити не міг і не смів. Тривога і краса мову мені відняли.

— Вони приїдуть перші! — сказала мама, коли скінчила молитву. — Ходім!

Ніколи я не бачив свого батька таким молодим і гарним, і ніколи він не був для мене таким великим і добрим, як тоді.

БУЛО НАС ЧЕТВЕРО

Було нас четверо. Я найстарший, а найменше — в колис­ці. Ми над ними старшували. Воно ще таке маленьке, а ми вже великі.

Перечилися, хто має його колисати. У тій колисці, що виколисала нас усіх. Мене також. У ясеневій, на точених ніжках, з шуф­лядою.

Не раз до сварки доходило. Тоді ми скидалися на по­сварених воробців. Але сварка не тривала довго. Спалахкувала й гасла, як солом’яний огонь.

Принесе Мурка миш або Фірка з песятком забіжить до покою, і вже ми про сварку забули.

Діти скоро забувають про те, що було, і не думають, що буде, лиш живуть тим, що є. Але як! Цілою душею, цілим своїм маленьким «я».

Тому-то й плачуть чого-будь і чого-будь сміються.

Сміху і плачу була повна хата. А спокою ні, бо діти не люблять спокою; вони навіть і сплять неспокійно. Рвуться до життя. Спішаться. Скоро ходять, скоро говорять, лиш поволеньки їдять, коли їм щось не смакує, бо як смачне, о, тоді так скоренько змітають, що аж дивитися любо.

Забавками з міста ми тішилися дуже. Але недовго. Мину­ла година-дві — і лялька була без голови, а коник без хвос­та. Трагедія! А тоді питання, хто це зробив? Такого, розу­міється, не було. Ніколи. «Хтось» — і годі! Цей загадочний, невідомий і ніким не бачений «хтось». Гадаю, що тим «хтосем» найчастіше був таки я: вічно невдоволений і все ціка­вий маленький чоловічок, з великою головою і з відстаючи­ми ухами. А цікавий був я не тільки, як забавка зроблена, але ще більше, що в хаті скажуть, коли я її зіпсую. Чи будуть кричати на нас, чи ні?

Мама не кричали ніколи. Не вміли. Навіть, як дівчина таріль збила, не гнівалися й голосу не підносили. Тільки журилися. Вони все було або всміхнені, або зажурені. Сміх, я, звичайно, гасив, а журу хотів розганяти. Все щось такого сказав, що мамине лице випогоджувалося.

— Ой ти, ти, дурнику маленький, — і вже по журі.

Як мама мали час, то робили нам ляльку зі шматинок або мишку з хустинки. Таку смішну мишку з хвостиком. Мама вміли її так пускати з руки, що вона бігла. Перебирали пальцями, а нам здавалося, що то мишка ніжками дрібоче, такі були тонкі й дрібонькі ті мамині пальці. Оце що лиш гарна забава!

З міста кінь мав навіть хвіст і волосінну гриву, а лялька голову з порцеляни. Мало того, вона кричала «мама!», як було її добре потиснути. Але на тім і край. Тут уже нічого не додаш, ані не зміниш; яка ж тоді забава? А мишку з хустинки або ляльку зі шматок треба що лиш своєю уявою оживити й викінчити, щоби це була не хустина і не шмати­на, а справжня лялька чи там миш. Тому-то оці домашні забавки були для нас дорожчі від найдорожчих з міста. Особливо для мене, бо о рік від мене молодша сестричка Марійка ніколи нічого не псувала.

— Ангел, не дитина, — казали, бувало, про неї, — а оцей (себто я), як усі хлопці, урвитель.

Урвитель, на мою тодішню гадку, — це був якраз такий, що вриває лялькам голови і коникам хвости.

Але тих коників, що мені мама з паперу витинали, я не нищив, лиш складав. Ах, які це були коні! Як живі. Ще кращі від наших. Багато кращі, бо їх витинала мама на моїх очах.

До тата ми такої сміливості не мали, хоч і тато ані не кричав на нас, ані не сердився. Але все ж таки іноді чули ми, як він на подвір’ю на парубків гримав за овес або за те, що коні не вичищені добре.

Тому-то, як ми дуже розбивалися і хату догори ногами перевертали, то мама страшила нас, що татові скажуть, бо вже з тими «бахурами» не можуть собі порадити. Це було найгостріше слово, яке мама коли-небудь сказали. Ми сіда­ли маком на те, щоб за хвилину ще гірше пустувати.

Тата я найбільше любив у неділю, як приходив з церкви. Такий був тоді високий у реверенді, таке мав блискуче чорне волосся, аж синє, і таке біле чоло, а рум’яні лиця: виголені, гладенькі, без тих колючок, що щипають, коли притулитися до обличчя. Гарний був тоді наш тато. Най­кращий. Наш... І гарно грав на скрипці, хоч нечасто. Тоді ми переставали пустувати, притулювали уха до дверей і слухали, бо тато грав у великім покою і не любив, щоби там тоді входити. Раз ми так і позасипляли при дверях. Добре, що собі носів не порозбивали. Музика нас вколисала. Мама знов на гітарі грали, а властиво тільки пригравали собі до співу. А співали мама таким тоненьким голосом, як шов­кова нитка, як павутинка.

Ой біда мені

На тій чужині,

Що мене муж б’є

Та не жалує.

Ми знали, що мами муж не бив і навіть ніколи не сердив­ся на неї, а все ж таки нам було її жаль. Бо то мама.

— Що таке цузина, мамо? — питався я.

— Чужина там, де тобі чужо.

— А що таке цузо?

— Як виростеш, то довідаєшся, — кінчилася наша роз­мова.

Так воно і сталося. Я виріс і довідався, що таке чужо.

Тепер вже знаю...

Часом у нас перебувала бабуня: татова мама. Ми її най­більше боялися.

— Цитьте, бо бабуня сплять! Не пустуйте, бо що скаже бабуня?

Бабуня пострахом ставала. Маленька, марненька, в шов­ковій спідниці, як креноліна, і в довгім кафтані. Чипочок з фіолетними стяжками, рідікель, книжка до молення й окуляри — оце й була для нас бабуня.

Вона мало що говорила й не сміялася ніколи. Як не моли­лася, то робила на дротах панчохи, такі, що їх не можна було сходити. Моцні!

Нас, старших, ніколи не пестила, лиш найменше колисала часом. Тоді приспівувала тихим, полинялим, колись, ма­буть, гарним голосом.

Ой спи, дитя, колишу тя, а як заснеш, відійду тя,

А як заснеш, відійду тя.

Та піду я на Поділля, та принесу я три зілля,

Та принесу я три зілля.

Одно зілля, щоб ти спало, щоб ти спало, задрімало,

Щоб ти спало, задрімало.

Друге зілля, щоб ти встало, щоб ти встало, щастя мало,

Недоленьки не видало.

Третє зілля, щоб ти росло, щоб ти росло, не боліло,

Ні серденько, ні все тіло.

Ой, коли б то!

До нас часто приїздили гості. Найчастіше коцюбинецькі: отець Филип і тета Йоася.

Отець Филип привозив зі собою файку і «Слово». До нас він не творився, бо виховав своїх дітей багато. Мав досить. Оба з батьком сідали собі у великім покою; Яницька при­носила свічку і щипці до обтирання кнота, казала «Слава Ісусу Христу» й відходила до кухні. Батько крутив папірос­ку, отець Филип набивав файку, а тоді, як сідло на коня, так він на ніс накладав окуляри й читав своє «Слово». Потім вони балакали удвійку, а то й перечилися, бо отець Филип казав, що з весною прийде він (білий цар), а мій батько не хотів про це навіть чути.

Тета Йоася за той час сиділа з мамою. Вони ніколи не могли набалакатися. Від мами приходила до нас і бавилася з нами. Вміла бавитися з дітьми. Покій тоді ходором ходив, стіни скакали, вікна плакали зі сміху. Таке вигадувала тета Йоася... Добра була!

Щоднини приходив дяк Ілля на нараду з батьком. Він ще за мого діда дякувáв. Поважний, але усмішка не сходила йому з обличчя. Іноді й до нас заходив. Розказував казки і стріляв з пальців. Так голосно, що ми боялися, щоб не застрілив котрого з нас.

Як батько й мама їхали куди, то пильнувала нас Яницька, а вечором заходив дяк Ілля подивитися, чи не сталося що злого. Він казав, що чемні діти разом з курми йдуть спати, й обіцяв, що байку нам скаже, але перше мусимо лежати в наших ліжечках. І дотримував слова, але жадної байки не докінчив, бо ми в половині кожної з них засипляли. Такий мав спосіб розказування. «Пішов... І йде, і йде, і йде...» Або: «І орел полетів. Летить, летить, летить...» І як тут не за­снути?

Раз тато й мама поїхали кудись. Яницька засиділася в кухні, ми скористалися з того і, як птахи з клітки, вифурнули на двір. Була зима. З даху звисали скапи. Вітер обривав їх і кидав на землю.

— Ану, чи смачні? — сказало котресь. І ми їх їли. Шматочками, як цукерки, уявляючи собі, що це «леденці». Забава не тривала довго, але аж задовго, щоб діти простудилися й дістали ангіну.

Зараз-таки тої самої ночі й почалося...

Мене відокремили. Батько забрав на своє ліжко і так об­тулив, що я прів, мов руда миш. Але заснути не міг. Годин­ник не давав... Він ішов... Ішов на мене... Сердився... Маят­ником накивував мені... Хотів бити... На смерть...

Я заплющував очі. І тоді чув, як мама плакала в другім покою, як батько заспокоював маму, а Яницька бігала до кухні й варила липовий цвіт. Діти кашляли і зривалися в гарячці.

На другий день приїхав лікар Гладій, з Хоросткова. Огля­нув мене, записав якісь ліки і обіцяв, що за декілька днів буду здоровий, як риба. Тільки з ліжка вставати не смію. Від мене пішов до дітей і довго не виходив від них. Лишився на обід. А по обіді Василь привіз ще другого лікаря, Месіту, з Копичинець. І з тої пори він нічого й не робив, тільки то привозив, то відвозив тих лікарів. Нашої брами вже й не за­микали... Перестали боятися злодіїв.

Мами і Яницької я за тих кілька днів ані разу не бачив. Приїхала тітка Йоася з Коцюбинець і доглядала мене. Я хотів іти до дітей, та вона не пускала, казала, що не мож­на. Хотів питатися чому, але не мав відваги. Щось таємни­чого й грізного увійшло в нашу хату, щось такого, що най­краще мовчати. І я мовчав. Тета Йоася вигадувала всячину, щоб мене розрухати й розсмішити, але годі. Раз принесла мені деревляного трача, поставила його на краєчку крісла, він кивався, як жид на шабасі, і пилою різав якусь колодку.

— Це для тебе Василь вистругав, — казала тітка, — правда, який гарний трач?

— Правда, — притакував я, хоч нічого гарного в тім трачі не бачив. Не цікавився ним. Цікавіше було довідатися, що твориться за дверми, в діточім покою.

А там творилося щось, мабуть, дуже й дуже страшне... Серед ночі збудив мене жахливий крик моєї мами. Я такого крику не чув. Тітка Йоася скочила на рівні ноги. Я питливо й тривожно подивився на неї. Вона пустилася до дверей, зробила кілька кроків, але ніби щось собі пригадала й завернула. І знов... А за дверима крик не вгавав. Гамір, плач, біганина. Я не втерпів:

— Тето? Що це?

Замість відповіді почув на своїм лиці рясні поцілуї і ще рясніші сльози тети Йоасі.

— Нічого... Нічого, — лебеділа вона.

З тим я і заснув.

На другий день під вечір стали з’їздитися гості, а на тре­тій день я почув крізь двері, як батько казав до Василя: «Візьміть людей і прометіть дорогу на цвинтар!»

Минуло ще декілька днів, заки мені позволили встати. Не забуду того ніколи. Мене вдягнули тепло, розчесали й перехрестили. Я пустився йти. Але зробив декілька кроків і захитався, як п’яний.

— Яницька, візьміть його за руку, — сказав батько, — щоби не впав!

Яницька правою рукою провадила мене, а лівою крадьки обтирала сльози. Не дивилася на мене. Я чув, що вона боїться, щоби я не спитав її, чого в хаті так тихо і пусто.

Але я не питався. Ходив по покоях, і такі вони були якісь тепер великі, такі непривітні й інші, ніж перше, чужі.

Батькове чоло ще вище стало і ще біліше, він то ходив з кута в кут, то сідав коло вікна й читав грубу книжку.

Мама шили щось і хлипали.

Годинник стояв. Зеркала були позаслонювані. Все воно так якось дивно мене вражало. Пригнічувало. Що воно таке? Чому й пощо?

Я вихопився з рук Яницької і скочив до дверей від діточого покою. Були зачинені. Хотів відчинити — Яницька не давала:

— Не можна!

— Хочу до них!

— Не підеш!

Надбіг батько, взяв мене на руки й поніс до великого покою. Яницька побігла з водою до мами.

— Не плачте, їмостуньо, щоб вони там сліз в жбанках не носили!

Було нас четверо... Я лишився сам.

ВІНОК

— Прошу їмості! Прошу їмості! Вінок з поля несуть! — крикнула дівчина і, як опарена, вибігла з хати.

— Вінок несуть! — повторила мама, відчиняючи двері до великого покою, де при вікні сидів батько і читав якусь книжку.

— Вінок? Так скоро дожали ниву? — здивувався. Не­радо відложив книжку й пішов переодягнутися.

За той час мати також трохи причепурилася, і обоє по­пря­мували до хвіртки. Я, так як стояв, подріботів за ними. Як же мені не йти, коли я ще не бачив, як несуть вінок?

Стоїмо, — чекаємо.

Нудно мені.

— Де ж той вінок? — питаюся.

— Зараз побачиш. Чуєш, як співають?

Я насторошив уха. Десь далеко від поля надходила пісня:

Наша їмость не пи-ишна...

Наша їмость не пишна,

За ворітонька вийшла,

За ворітонька ви-ийшла.

— Мамо! А цому вони співають за ворітонька вийшли, коли ми стоїмо перед хвірткою?

— Бо так треба.

— А цому треба?

— Ох, який же ти! Така гарна пісня, а він слухати не дасть, перебиває.

Пісня дійсно була дуже гарна, але мені хотілося бачити вінок. Який він? Великий чи такий собі? І з чого?..

Пісня до церкви підходила.

Наша їмость преми-ила...

Наша їмость премила,

Ключами задзвонила,

Музиків запроси-ила.

— Мамо, а де тії музики?

— Прийдуть. А тепер дивися, женці надходять.

Від церкви, ніби молода від шлюбу, йшла дівчина у буй­нім пшеничнім вінку, ще й полевими квітками обтика­на. Коло неї жниці з серпами. Серпи пшеницею пообкру­чувані. За жницями женці, хто з косою, а хто з граблями. Пройшли цвинтар і по сходках спускалися на подвір’я, співаючи:

З комори до сто-одоли...

З комори до стодоли.

Застеляйте нам столи,

Бо ми вижали по-оле.

Нараз:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! А бодай же вас Бог милував! А то нас піддурили!

— Правда, які гарні женці?

— Хоч стій та дивися! Коли би тут був Швугер, то намалював би Олесю. Вона в тім вінку — як королівна.

— А я, як король, — додав нарічений Олесі, молодий лікар з Кракова.

Були це сини й доньки і нарічені доньок нашого най­ближчого сусіда, отця Филипа. Приїхали на вакації до Коцюбинець і так собі з нас зажартували. Тішилися, що їм жарт удався. А як гарно в тих вишиваних сорочках вигляда­ли! Куди краще, ніж у панських вбраннях. Я не міг на них надивитися. Одно лиш мене дивувало, — вони були босі. І не встидалися так іти! О, які запорошені ноги в панни Олесі!

Задивився я на тії ноги, а молодий доктор до мене:

— Чого так дивишся? Краще привітайся зі мною.

Я подав йому ліву руку, бо в правій тримав м’яч.

— Хіба ти манькут? Не знаєш, яку руку подати?

Я перекинув м’яч у ліву, а праву подав докторові.

— От так, то розумію! — похвалив мене і так якось не­щасливо стиснув, що руки тільки — хрусть!.. Я крикнув не своїм голосом і зімлів.

Коли прийшов до себе, то побачив заплакану маму й тяж­ко зажурену Яницьку. Це мені ще більшого болю завдало. Я кричав.

— Потерпи крихітку, — вговорювала мене Яницька. — Василь вже шпаками до Хромця поїхав. Хромцьо якраз тепер у Нижбірку. Нижбірок недалеко. Шпаки, як змії, летять. За хвилину привезуть Хромця. Потерпи, мій маленький.

Хромцьо дійсно незабаром приїхав. Казав дати теплої води в мидницю, вложив туди мою болючу руку, гладив її, перебирав по ній своїми пальцями, як по шийці гітари, і ока з мене не спускав.

— Не смій кричати, бо ще гірше боліти буде. Біль любить спокій, розумієш?

— Розумію, — відповів я покірно. Мені чомусь-то здавалося, що мені справді менше болить.

— А тепер... — сказав Хромцьо.

Я не знаю, що він зі мною зробив. Свічки мені в очах засвітилися, в голові шарпнуло, за серце здавило і... Мене нема... Як довго я без пам’яті лежав, також не знаю, а коли збудився, то рука була, мов колода, пообв’язувана, пообмотувана і тяжка, як олуво, мов не моя.

— Лежи ж тепер спокійно! — накивував мені пальцем. — Рукою рушити не смій. Що тобі треба, подадуть, і годі! Чим спокійніше будеш лежати, тим скорше встанеш. Пам’ятай!

Я лікарям вірив, а оцему хлопському хірургові більше, ніж другим. Я його чогось і боявся.

Закусив зуби, а не плакав.

Мама за мене плакала. А Яницька важко зітхала:

— То буде ласка Божа, як цей хлопець виховається. Де яка біда на світі є, то чіпається його. Коби хоч міг, як ви­росте, тою рукою писати...

Непотрібно турбувалася Яницька.

«АХ!»

Звечора визвіздилося, а вночі потиснув такий мороз, що нарано вікна замуровало дочиста.

Батько вдягнувся, як у далеку дорогу, й пішов до церкви. Я казав, щоби й мене вбирали, бо хочу йти також.

— Не підеш! — відповіла Яницька.

— Піду!

— Не підеш!

— А цому?

— А тому, бо там мороз.

— А сцо таке мороз?

Яницька надумувалася хвилину.

— Мороз — це такий дід, великий, великий.

— Як дзвіниця?

— Трохи менший, а борода по коліна, а нігті довгі, довгі.

— Як у когута?

— Ще довші.

— І сцо?

— Як здибає такого хлопчика, як ти, то щіпає ними.

— Як рак?

— Ще гірше. І дусить.

— Як дусить?

— А так: ухопить за горло, потисне і задусив.

— На смерть?

— Що ані пікне.

В уяві малого хлопця виринуло страхіття. Перестрашив­ся. І, як звичайно в страху, мама — остання оборона.

— До мами хоцу!

— Мами нема. Мама також пішли до церкви.

Хлопець перестрашився ще гірше. Хоч до церкви бли­зенько, то все ж таки мороз може по дорозі вхопити маму й задусити. Гадка та, як звичайно в дітей буває, обхопила його всеціло. Ніякої другої в цей мент у його голові й не було. І він зайшовся плачем.

— Ну, чого плачеш, Мазепо? (Так мене прозивала Яницька, коли я був нечемний). Тихо вже, тихо! Вбирайся! Як уберешся, то мама прийде. Кажу тобі.

Хлопець повірив, бо Яницька була жінка поважна й уміла переконливо говорити. Став одягатися. Найгірше було з со­рочкою, бо зимна. Але Яницька огріла її коло печі, і було добре. З «ціжемками» також біда. Їх треба шнурувати. Яницька помогла, і хлопець незабаром виліз з постелі. Ми­тися, взимі, це так само нелегко. Вода студена, а мама в теплій не позволяє митися.

— Тепла вода для дівчат, а ти в мене мужчина, — каже.

Але і з миттям якось пішло, і Яницька повела хлопця до снідання.

— Тепле молоко. Гу-у! — Скривився. Чому не кава? Але годі! Кави не дають. Ціла потіха — цукрований калачик. Витарабанився на своє високе крісло, сів за столом напроти годинника, пив молоко й закусував калачиком.

На столі шипів самовар. Яницька парила каву.

Хлопець слухав шепоту самовара й дивився, як велика вказівка на годиннику посувалася непомітно, а мала не хоті­ла, ані руш! Про мороз на хвилину забув. Зате пригадав собі про ті коники й песики, що їх мама вчора навитинала для нього. Вони лежали на серветі.

Присунув до себе й розкладав. Наперед бігли цугові коні, а за ними гнали пси з виваленими язиками. Найкращий був пудель, з гривою, як лев, і з китицею шерсті на кінці обстриженого хвоста. У зубах ніс кошик.

Мама витинали цих звірків ножичками з паперу так скоро й певно, що він надивуватися не міг, як в одній хвилині з паперу робився пудель. На те вона й мама. Мама все вміє. І співає, і шиє, і грає на гітарі, і така гарна, як ніхто.

А там мороз! Він її може задусити.

— Мамо! Мамо! — залунало по пустій хаті.

— А чого тобі? — відізвався мамин співний, веселий голос. Хлопець в одну мить заспокоївся. На порозі стояла мама: футро, сканковий комнір, на голові аксамітний колпачок. Зіскочив, мало сервети не стягнув зі стола, і біг до неї. Йому так хотілося пестощами і цілунками виявити свою радість, що мама прийшла і що мороз її не задусив по дорозі. Але мама не пустила його до себе:

— Тікай, бо я з морозу! — і пішла до спальні скинути футро й огрітися.

Не встигла ще того зробити, як Яницька кликнула від кухонних дверей:

— Їмостуню! Гандзуня прийшла!

— Най іде до їдальні.

Увійшла Гандзуня. Ціла біла. Білий новий кожух, білий рантух, і на виду вона така біла-біла, як слонева кість. Ніби в ній каплі крові нема.

Я Гандзуню любив. Вона нам яблока з Рогу привозила, солодкі, як мід. Брала мене на коліна й бавилася зі мною. Казала, що колись бавила так мою маму. Я не міг собі уявити, як воно виглядало. Мама в Гандзуні на колінах... Чи не жартує Гандзуня? Вона й пожартувати любила. Очі хоч старі, а все сміялися в неї.

Але тепер ті очі ніби парою заходили. І ціла вона вигляда­ла, як привид. І тому я не біг до неї, лиш відійшов у другий кінець покою і звідтам дивився, як мама садили Гандзуню на кріслі під печею, роздягали її і питалися, пощо вона їхала в таку студінь.

— До церкви, їмостунечко, і до вас. Помолитися до Бога і подивитися на вас, — казала ледви чутно.

— Дивуюся Євці, що вас пустила. Також невістка! Але чекайте. Я вам зараз гарячої кави принесу. Сядьте собі вигідно. Опріться об стіну, та-ак!

І мама побігли до кухні по каву. Мені стало ніяково. Боявся глянути на Гандзуню. Дивився на годинник. Хотіло­ся, щоби він скорше йшов, щоби велика вказівка добігла до малої і щоби він бив дванадцяту годину. Але годинник не спішився. Вказівка не посувалася, хоч маятник кивався то вправо, то вліво... аж зупинився, став.

Мама з кавою прибігли. Зробили кілька кроків і нараз перед самою Гандзунею крикнули:

— Ах! — І тарілка зі склянкою з дзенькотом полетіла на землю...

Гандзуня не жила...

Щось дивне, невідоме, страшне, мов пропасть, відчинило­ся нараз перед хлопцем.

ЧОГО ШВУГЕР ПЛАЧЕ?

— Будь чемний, бо святий Миколай не прийде до тебе!

— А цому?

— Тому, бо він тільки чемним дітям приносить дарунки.

— А нецемним сцо?

— Різгу.

Я мовк, бо різга — це було таке слово, що я його боявся. Ніколи різги не бачив, навіть не уявляв собі, як вона вигля­дає, і, мабуть, тому вже сам звук того слова навівав на мене страх. Щоб позбутися того страху, повертав розмову в ін­ший бік: питався, коли поїдемо до пасіки на Кирнички?

— Літом, — відповідала мама.

— А цому не тепер?

— Бо тепер бжоли сплять, відпочивають.

Питання кінчилися звичайно якоюсь нісенітницею, як ось та, звідки годинник знає, яка тепер година?

Мати сміялася й обіцяла, що як виросту, то все буду знати.

(Не вгадала!)

Розмови на тему святого Миколая почалися з тої пори, як зі стриху принесено «подвійні» вікна, як олеандри пішли до пивниці і як перший раз затоплено в печах. Тому-то й святий Миколай сплітався у діточій уяві з поняттям зими, снігу й морозу.

Дивлячись на щепи перед вікнами, пообтулювані в соло­му, я вибирав собі одну з них і казав, що це св. Миколай. Щепою вітер хитав, а мені здавалося, що Миколай іде. Ско­ренько біг до свого ліжка, притулював голову до подушки і вдавав, що сплю, бо чув, що святий Миколай підкладає дітям дарунки тільки тоді, як вони сплять.

Але минали дні, святого Миколая не було, і я перестав вірити, що він прийде. Дурять мене — і тільки!

Аж одного дня, під вечір, коли ми сиділи за столом і пили, хто каву, а хто молоко, наші пси зчинили крик. Хтось увійшов до кухні. Шурає ногами. Постогнує.

— Швугер прийшов! — сказала, відхиляючи двері, Яницька.

— Просіть!

І до їдальні увійшов дідусь середнього росту з високим чолом, синьоокий. Сиве волосся, зачесане вгору, сягало мало що не до рамен, а біла борода спливала хвилями на груди. Лиця й ніс червоні, нащипані морозом. Від того волосся було ще біліше і ще срібніша борода.

— Але ж бо зимно! — нарікав дідусь, вітаючися з бать­ком і з мамою.

(Батька він називав «хохвірден»1, а маму «гнедіге фрау»2).

— А це синок? — показав на мене рукою.

— Не пізнали?

— Такий великий! Най здоровий росте!.. А чемний він?

— От так собі, як коли, — відповів батько.

— Але ж чемний, чемний, — поправила мама.

— Я з ним не вітаюся, — казав гість. — Бо маю дуже зимні руки. Ще трохи, і був би замерз.

— Попідвечіркуєте з нами й розігрієтеся. Чай, кава чи молоко? — питалася мама.

— Хай буде чай. А ще якби так з румом, — і усміхнувся.

Яницька принесла самовар і поставила на столику коло мами. Самовар привітливо шипів, ніби щось розказував. З-під покришки добувалася пара. Хотіла її скинути. Мені пригадалося батькове оповідання про те, як споряджено парову машину. В голові зарисовувалася неясна думка про гніт і про визвіл. (Завелика гадка на малу діточу голову).

А гість розказував, де він бував, що видав і що де сталося цікавого. Недаром називали його ходячою газетою. Його слова спливалися з шепотом самовару. Самовар то притакував йому, то перечив. За вікнами шумів подільський вітер. Піч несамовито стогнала і свистала.

— Чи можу принести свою торбу? — спитав нараз гість.

— Розуміється, — відповів батько. — Але ви сидіть, не турбуйтеся. Вам її зараз дадуть, — встав і казав принести тую торбу.

Я глянув недовірчиво на неї.

Була стара і знищена, але повна. Чого?

Чого ж би, як не дарунків для дітей? У тій торбі нічого більше нема й бути не може.

Це була моя рішуча й невідклична гадка. Можете собі говорити, що хочете, я знаю своє.

А тим часом гість питався, чи може переночувати в нас.

— Не лиш переночувати, — відповів батько, — але й перезимувати. Нас і так тепер тільки троє.

— А Яницька четверта, — поправив я.

— Ого! То він вже і числити вміє, — здивувався Швугер.

— Навіть не знаємо, коли навчився, — хвалила мама.

— Шен-шен. За те я його намалюю, коли схоче тихо сидіти.

«Мене? Малювати? — погадав я собі. — Ніколи! Хіба ж я не бачив, як малярі з Копичииець малювали в нас покої? Мали такі квачі погані і в цебриках фарби. Гарно б я ви­глядав!»

— Ну що ж, хлопче, хочеш, щоби я тебе намалював?

— Не хоцу, — відповів я рішучо, — і тихо сидіти не буду.

А в душі додав: «І пощо вони комедію грають? Це — не маляр Швугер, лиш святий Миколай — і крапка!»

Прийшов скорше, бо змерз, але настане ніч, і тоді знаємо, що буде. Як я засну, він витягне з тої торби фелон і мітру, вбереться, як на св. Миколая пристало, підійде до мого ліж­ка «на пальцях» і всуне під подушку дарунки. А тоді, так тихо, як прийшов, піде собі геть. Маляра вдає! Який він там маляр! Малярі з Копичинець ані такої сивої бороди не мали, ані не були такі старі й поважні; «шварготіли», а він так гарно балакає, а чужі слова мішає тому, бо не тутешній. Досить глянути на образ святого Миколая, що висить над бюрком мого батька, щоб впевнитися, що це не Швугер, а справжній Миколай. Ті самі сиві очі, та сама борода й та сама усмішка добряча.

Діло рішене! Але що мені тепер робити? Чи йти спати і зловити його за руку, як буде підкладати під мою подушку паперову торбу з дарунками, чи сидіти разом з другими і бачити, як він буде крутитися на кріслі, і який буде не­добрий, що я його тримаю, бо, ясна річ, не обдарувавши мене, не може йти обдаровувати інших дітей. «Старі собі гадають, що їх діти дурні. Ого! Діти розумні!»

І я рішився сидіти. Щоправда, в моїй діточій душі не все було в порядку. Якийсь голос казав: то святий Миколай такий добрий, трудиться для тебе, йде, мерзне, щоб тобі зробити приємність, а ти так йому відплачуєш? Але другий голос доповідав: а пощо ж вони тебе дурять? Чому не кажуть правди? От, хай би добув з тої торби, що має дати, дав і було би по всім.

— Чого ж ти так задумався? — почув я нараз над собою. — Як виростеш, тоді й будеш думати, а тепер я тобі шту­ку покажу. Дивися на стіну. Не на тую, а поза себе, бачиш?

Я повернувся і побачив зайчика.

— Гарний зайчик? Що?

— Гарний.

— Сидить собі під межею і думає, так, як ти перед хвилиною.

— Думає, — притакнув я.

— І тому, що думає, то й не бачить, що на нього біжить пес.

— Пес, — повторив я, і побачив на стіні пса у скорім бігу.

— Ах!

— Що?

— Чи той пес його з’їсть?

Швугер усміхнувся.

— Ні, бо зайчик впору перестав думати і втік.

Наш дяк, Ілля, не раз пускав мені зайчиків руками, але не так гарно, як Швугер. І не вмів так приговорювати. Бо куди дякові до святого!

— А тепер, — почав Швугер, — я тобі зайчика з хліба виліплю. Хочеш?

— Прошу.

І за хвилину на обрусі сидів зайчик. Ще й мився! А за другу, звідки не взявся хорт, а за третю стрілець, і то зі стрільбою!

Ні, цього так гарно і так скоро звичайний чоловік не зробив би. Ніколи! Навіть мама ні, хоч які гарні коники з паперу витинала.

І того-то гарного зайчика посадив Швугер на обрусі переді мною і казав, що це не обрус, а білий сніг, і що зайчик сидить і журиться, що нема вже ані капусти, ані конюшини, а він голоден. Журиться і плаче. А як хто плаче, то не може добре дивитися очима, бо сльози не дають. І наш зайчик не дивиться, і не бачить стрільця зі стрільбою. А стрілець побачив зайчика, прицілився і — «бух!».

Зашумів ліс, забіліли поля і перед діточою уявою розігра­лася ціла лісова драма, одна частиночка тієї споконвічної драми, у якій чоловік бореться з природою і побіджує її.

Не треба, мабуть, додавати, що я, як і всі діти, стояв по стороні звірят, бо вони покривджені. З одного боку без­боронний, боязкий зайчик, а з другого стрілець з псом і зі стрільбою. І де ж тут справедливість?

Дійшовши до такого висновку, вхопив я мого стрільця і, не надумуючися довго, відірвав йому не лиш стрільбу, але й руки, ноги, а в додатку ще й голову. А тоді решту тіста зім’яв, зім’яв і кинув геть. Мама з острахом подивила­ся на мене:

— А ти що зробив?

— А він нащо зайчика стріляє? — відповів я крізь сльози.

— Шон гут, шон гут! — заспокоював мене Швугер. — Я тобі завтра виліплю Василя, як він оре вашими гнідими кіньми. Хочеш?

— Прошу!

На тім і скінчилася забава, бо подали вечерю.

За вечерею знов пішла розмова. Швугер розігрівся, покріпився, і губи йому не замикалися. Розказував таке, що навіть мій батько сміявся, хоч до сміху він не був скорий. Я мало що з того розумів, хоч і слухав дуже уважно, і очей із гостя не спускав. Особ­ливо подобалися мені його очі й борода. Очі нагадували небо, а борода — засніжене поле. Небо було таке високе й високе, а поле розлоге й роз­логе, а я такий маленький, маленький поміж ними, як мушечка, як комашинка. Насилу кліпав повіками, щоб не вснути. Але повіки не слухали мене. Чимраз частіше і нижче спускалися на очі, аж і впали так, що я їх вже не годен був піднести.

Не чув, хто і коли заніс мене на моє ліжко.

Скакали зайчики, гонили за ними пси, Василь орав, а святий Миколай давав йому вівса, а коням сипав у баламут цукерки. Аж нараз залунав стріл і я збудився.

Це зірвався вітер і так сильно вдарив гіллякою старої грушки до вікна.

Де я?.. Хвилина страху й непевності, як звичайно у просонню буває. Але зараз-таки пригадав я собі мамині слова, що чемній дитині нічого злого не може статися, і за­спокоївся. Відчинив повіки. В куті бовваніла піч. Стояла там, де вчора. А коло печі шафи, а на середині покою стіл. Все на своїм місці. Тільки де Швугер? Пішов чи ночує в нас? Швугер це чи святий Миколай?

Діточа цікавість взяла верх навіть над страхом. Якщо Швугер не пішов від нас, а ночує, то спить за моєю стіною, на чорній канапі, що на ній звичайно гостям стелять. Побачимо.

І тихенько, так тихо, щоб ніхто не вчув, зсунувся я з ліж­ка і зирнув крізь недімкнені двері.

На столі горіла лампа й освічувала невеликий круг довкола себе. Покій дрімав у сутінях. Швугер сидів на кріслі перед портретом діда, що висів над ясеневою секре­таркою, і дивився на нього, ніби розмовляв з дідом.

Цей портрет він малював колись, коли ще і він, і дідо були молодими. Всі казали, що намалював гарно. Навіть дуже гарно, бо Швугер мав колись великий талант і міг ста­ти славним. Так казали свої і гості. Це я пригадав собі. Але чого ж він так вдивляється у цей портрет? Не бачив його?

Руки йому звисли безсило, лице пожовкло, а з утомлених очей котяться сльози. Швугер плаче.

Я зніяковів. Дивно стало і встидно. Я його мав за святого Миколая, а він плаче, як дитина.

Чи не піти б до нього і не спитатися, чого він плаче?

Дивиться на образ, який малював колись, і плаче. Чого? Може, йому хтось кривду зробив, може, прикро, що я його стрільця помняв? Перепрошу. Скажу, що вже більше того не зроблю. Скажу, що завтра дадуть йому доброї кави, розпалять в печах, надворі буде так зимно, а в хаті так тепленько, і з тої теплої хати ніхто його не вижене ніколи. Буде собі сидіти і ліпити що схоче, бо хліба в нас багато. Так я йому буду казати, поки він, замість плакати, не роз­сміється. А тоді посадить мене на колінах і розкаже байку, якої я ще не чув, найбайковішу.

А все ж таки я не пішов до нього. Щось мене не пускало. Щось, що я відчував тільки, а не розумів.

Тихо і безшелесно побіг до свого ліжка й заплющив очі. Навіть під подушку не глянув, чи там вже щось є.

Одно мені не сходило з гадки: чого Швугер плаче?

Тепер вже знаю. Що лиш тепер, коли й сам постарівся і не тим став, що колись.

ЗАБАВА В ПОЧТУ

Коні вже чекали перед хвірткою, а ми ще бавилися в почту.

Ми, себто я і Мірко, син місцевого управителя школи, «пана директора», як звичайно казали.

Писати ми ще не вміли, тільки вдавали, що пишемо. Надумувалися, терли чоло, брали перо до губи, і власне це вдавання дуже нам подобалося. У цьому й скривалася суть цілої забави.

Мірко зирнув у вікно. Він добре знав, що це не «деліжанс» стоїть перед хвірткою, лиш наша бричка на дрючках, і що на «козлі» сидить не «почтальон», тільки наш «фірман» Василь, а все-таки гукнув на мене: