Холодний Яр ebook

УДК 821.161.2-311.6

Г69

Горліс-Горський Юрій

Г69 Холодний Яр : роман / Юрій Горліс-Горський; передм. Іллі Рудійка. — К. : Віхола, 2024. — 544 с. — (Серія «Неканонічний канон»).

ISBN 978-617-8178-66-6

На початку XX століття на Черкащині сформувалася повстанська армія, яка швидко переросла у Холодноярську Республіку.

Селяни та нащадки козаків об’єдналися, щоб не пустити на свою територію ані більшовиків, ані денікінців. Опір був так вдало налаштований, що проти загарбників виходили добре озброєні цілі дивізії, сформовані з місцевих жителів. Учасником цих подій був Юрій Горліс-Горський, який і описав їх у романі «Холодний Яр».

Автор змальовує збройні сутички з червоними та підпільну роботу українських повстанців, застінки ЧК і підривну роботу проти радянської влади, а також побут воїнів й відвагу, патріо­тизм і стосунки, авантюри, гумор та боротьбу до останнього.

УДК 821.161.2-311.6

Текст першої частини роману звірено за виданням Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023.

Текст другої частини роману звірено за виданням Горліс-Горський Ю. Холодний Яр: у двох частинах. — К.: Апріорі, 2022.

Дякуємо за підготовку видання Сергієву Лунінку.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Ілля Рудійко, передмова, 2024

© Володимир Гавриш, обкладинка, 2024

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

неканонічний канон:

Коли міркуєш про канон української літератури, у пам’яті спливають лише кілька прізвищ зі шкільної програми — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький… Хоча насправді цей перелік значно ширший та різноманітніший.

Перед вами серія «Неканонічний канон», за допомогою якої ми хочемо поговорити про всіх тих, кого не знали, чиї тексти ми читали, не розуміючи контексту тогочасної реальності. Перед вами серія, покликана перевідкрити знайомих незнайомців. У ній ви знайдете цілий спектр українських авторів та їхніх творів — від Підмогильного і Багряного до Хвильового та Йогансена, від вишуканого інтелектуального роману до динамічного пригодницького, від новаторської урбаністичної прози до психологічних текстів.

Кожен текст супроводжується ключами для прочитання від українських літературознавців. Вони розкажуть, на що варто звернути увагу, і допоможуть подивитися на твори українських класиків по-новому.

Ключ до розуміння тексту:

Гаряче серце Холодного Яру

Черкащина здавна концентрує в собі найпотужніші феномени української історії та культури. Саме тут — у селі Моринці — народився Тарас Шевченко, і саме тут — у Каневі — він похований. А трохи північніше від Моринців розташована мала батьківщина Івана Нечуя-­Левицького — село Стеблів, де й дотепер проживає чимало людей із прізвищем Кайдаш. Із Черкащиною пов’язана й постать Богдана Хмельницького: за переказами, він народився в Суботові, там само був похований (хоча насправді достеменно невідомо, де його тіло), а з Чигирина він зробив свою гетьманську резиденцію. І, звісно ж, саме в цій частині України Дніпро має одне з найширших своїх плес, де з одного берега річки заледве можна розгледіти протилежний.

Утім чи не найбільше до себе притягує південний схід Черкащини, де між селами Мельники´ (саме Мельники´, а не Мéльники — на це вам застережливо вкажуть місцеві мешканці, якщо ви, боронь боже, поставите наголос неправильно), Грушківка, Жаботин і Лубенці розташована локація з таємничою та загрозливою назвою Холодний Яр. Тут лежить, як писав Шевченко, «за байраком байрак», куди, немов річка, стікається прохолода, а дубові ліси, що ростуть на схилах улоговин, затримують цю прохолоду навіть улітку, — звідси й назва території, де за будь-якої, навіть найспекотнішої погоди слід мати із собою теплий одяг. Та, попри постійну студінь, у Холодному Яру завжди горіло пекуче полум’я боротьби: непролазні хащі, густі діброви й пагористий простір упродовж багатьох століть слугували зручним і безпечним прихистком для загонів українських повстанців.

Споконвіків мешканцям та оборонцям Холодного Яру доводилося захищатися від численних загарбників. Спершу це були монголо-­татари, які приходили сюди з Дикого Поля, згодом — шляхта Речі Посполитої, проти якої піднялася Хмельниччина, а пізніше — Гайдамаччина і її апогей, Коліївщина. Уже XX століття принесло нові випробування. Під час визвольних змагань 1917–1921 років у селі Мельники´ сформували загін самооборони під проводом братів Чучупаків, і вже зовсім скоро цей загін став повноцінним полком, а потім — цілою повстанською армією. Так народилася Холодноярська Республіка, про яку ми знаємо переважно завдяки завзяттю й принциповості її оборонця та літописця — Юрія Горліс-­Горського, котрий написав про ті події роман «Холодний Яр».

Про Юрія Горліс-­Горського нам відомо небагато. Він народився 14 січня 1898 року на Полтавщині (справжнє ім’я — Юрій Городянин-­Лісовський) у родині офіцера російської армії. Це, вочевидь, посприяло вибору відповідного життєвого шляху: вже у віці 16 років він опинився на полі битви Першої світової війни. Хоч і важко достеменно встановити, де саме воював тоді Горліс-­Горський, усе ж існують його згадки про службу в лавах «кавказького полку» (певно, йдеться про Кабардинський кінний полк), де, за його словами, він «хапнув магометанської воєнної етики». Така військова й воєнна школи не минули для Горліс-­Горського безслідно: по-перше, це справді додало йому бойової та офіцерської майстерності; по-друге, зародило в ньому сентимент до поневолених Російською імперією народів Кавказу, а відтак — усвідомлення нищівної сутності імперської політики щодо цих та інших етносів, зокрема українців. Ця паралель лишатиметься у свідомості Горліс-­Горського довго: таким чином у своєму романі «Холодний Яр» він не раз порівнюватиме пагористу місцевість Правобережної Наддніпрянщини з горами Кавказу.

З початком Української революції Юрій Горліс-­Горський служив офіцером у Запорізькій дивізії Армії УНР. Проте вже наприкінці 1919 року його полк опинився в горезвісному «трикутнику смерті» — з трьох боків українські сили були оточені більшовиками, денікінцями та поляками. Армію УНР, що практично опинилась у безвихідному становищі й зазнавала поразки за поразкою, спіткало ще два лиха: зимові холоди, які безжально насувалися на вояків (а багато з них не мали теплого одягу чи взуття), та епідемія тифу, що так само безжально косила ряди війська. Здавалося, це кінець. Але активна група солдатів, з-поміж яких був і Горліс-­Горський, відмовлялася капітулювати й натомість збиралася вирушити в глиб України, аби розпалити й підтримати повстанський рух проти «червоних» і «білих». Це був Перший зимовий похід Армії УНР.

На початку лютого 1920 року сили походу минали околиці Холодного Яру. Якраз у цей час Юрій Горліс-­Горський після зимної ночівлі просто неба відморозив пальці правої ноги, внаслідок чого вона опухла, а тілом ішла гарячка. У такому стані він не міг продовжувати похід, тож був змушений покинути свій полк і стати на лікування в Мотриному монастирі, що на той час перетворився на базу місцевих повстанських загонів — з ними він і лишився, аби продовжувати принципову боротьбу за Україну. Тоді Горліс-­Горський почув спрямований до себе поклик Холодного Яру…

Упродовж і після подій, які описані в його романі (і які я не беруся переказувати, аби не руйнувати читацького задоволення від тексту), Горліс-­Горський не раз опинявся в більшовицьких в’язницях. Це була заплутана історія арештів, жорстоких допитів і втеч на межі страти, яку навряд чи вдасться точно відтворити навіть з доступом до архівів, адже холодноярці завжди дотримувалися суворої конспірації: кожен мав підпільний псевдонім (інколи навіть кілька), вигадане алібі, заздалегідь підготовані хибні свідчення для слідчого комітету, аби не піддавати небезпеці свою рідню та братів по зброї. Тож навіть якщо мати всі ці записи, то все одно практично неможливо встановити, які з них відповідають дійсності. Утім майже напевне відомо, що після останньої такої втечі 1931 року і після кількамісячних поневірянь Радянським Союзом Горліс-­Горський остаточно перетнув західний кордон і, зрештою, 1932 року опинився у Львові, на той час підконтрольному Польщі.

Саме тут Юрій Горліс-­Горський почав свою письменницьку й публіцистичну діяльність. У місцевих газетах з’являлися його статті й нариси, один за одним друкувалися твори «Ave dictator!» (1933), «Отаман Хмара» (1934), «У ворожому таборі» (1935) і, нарешті, повне видання «Холодного Яру» (1937), який до того часу або публікувався фрагментами в журналах, або обмежувався лише першою частиною. Цими текстами, що розповідали про героїчну боротьбу повстанців Наддніпрянщини, Горліс-­Горський здобув популярність у Галичині, тим паче, що власний magnum opus — «Холодний Яр» — він писав як своєрідну полеміку з іншими тогочасними текстами про Холодноярщину. У своєму слові «Від автора» Горліс-­Горський зазначає: «Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Якщо не брати до уваги історичних нарисів полковника О[лександра] Доценка […], то маємо п’єсу Я[кова] Водяного “Холодний Яр” і нарис полковника М[ихайла] Середи в XII числі “Літопису Червоної Калини” за 1931 рік — “Холодний Яр”, котрий він написав зі слів москаля сотника Ліхарєва. І Водяний, і Ліхарєв, які були випадково, короткий час, в Холодному Яру, витрачують усі свої “таланти” на те, щоб удоводнити, якими-то “лицарями і вождями” були вони та якими “нездарами, дурнями і зрадниками” були ті, хто роками тримав у своїх руках провід у боротьбі і склав у ній своє життя. […] Можна сказати, що Холодноярщина в нашій пресі й літературі майже зовсім не висвітлена. Це примусило мене відкласти інші теми і взятися за написання “Холодного Яру”».

Таким чином Горліс-­Горський бере на себе місію заповнення лакуни, місію переказу важливої національної історії, очевидцем якої він був і в якій сам брав безпосередню участь. У самих лише цих вступних словах помітні пристрасть, ревність і відповідальність, з якими він ставиться до Холодного Яру, якщо вже наважується на таке непросте завдання. Тож очевидно, що тема Холодного Яру неабияк турбувала Горліс-­Горського й боліла йому. Із цієї причини вже з початком Другої світової війни він відновив свою активну антирадянську діяльність і 1942 року знову вирушив на схід — спершу поїхав до Рівного, де співпрацював з Уласом Самчуком, а згодом вернувся до вже рідного Холодного Яру, якого не бачив понад 10 років. Тут Горліс-­Горський знайшов колишніх холодноярців, зібрав свідчення очевидців української визвольної боротьби, облаштував могилу свого отамана Василя Чучупаки й відвідав його батьків. Та з наступом радянської армії Горліс-­Горський був змушений знову їхати на захід, цього разу — назавжди.

Уже незабаром, по закінченню війни, Юрій Горліс-­Горський разом зі своєю дружиною (з якою взяв шлюб у Львові 1943 року) опинився в місті Новий Ульм, Німеччина, у таборі переміщених осіб. Але не всі його спів­вітчизники, що також були в таборі «Ді-­Пі», ставилися до Горліс-­Горського привітно. Його дружина згадувала, що в таборі їм неодноразово погрожували, зокрема й убивством, забирали їхні речі, поширювали неправдиві чутки про зв’язки з радянськими службами — варто визнати, тут вчувається слід диверсійної агентурної роботи, яка дуже часто дискредитувала своїх ворогів, аби прибрати їх руками їхніх же колишніх товаришів та однодумців. Урешті-решт, усе це завершилося зникненням Юрія Горліс-­Горського 27 вересня 1946 року — через два дні після народження доньки Лесі… Обставини цієї події досі точно не з’ясовані.

Проблемність опису життєвого шляху Юрія Горліс-­Горського ускладнена ще й жанровою специфікою його тексту «Холодний Яр», на який дуже часто спираються біографи, — адже цей твір написаний від першої особи, взорується на спогади про реальні події та, як уже було згадано, має амбіції розкрити для читача правдиву сторінку історії визвольної боротьби. Інакше кажучи, «Холодний Яр» слугує податливим матеріалом для його інтерпретації як цілком автобіографічного твору. З іншого ж боку, цей текст оформлено як роман, написано вкрай художньо й майстерно, а крім того, дуже тонко й навіть психологічно. То що це — художній роман чи все ж мемуари? Фікшн чи нонфікшн? Якщо перше — то чи можна йому вірити? Якщо друге — то нащо Горліс-­Горський робить це так художньо?

Відповідь знаходимо у слові «Від автора»: «Мені радили зробити це [написати “Холодний Яр”. — І. Р.] у формі історичної монографії. Та для цього бракує насамперед дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, який день був під час тієї чи іншої події. Щоби зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я убрав її у форму, так би мовити, “повістярську”. Може, забагато в ній відведено місць для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може, буде й цікаво».

Отже, правда тут посередині: це і не вигадка, і не цілком достовірний історичний документ. Таким чином,

Горліс-­Горському, вочевидь, можна повністю вірити, коли йдеться про змалювання широкого історичного тла, опису подій та їхньої приблизної хронології, про відтворення боїв і побуту повстанців чи відображення місцевості, — усе це є радше загальними фактами, яким, за бажання і за можливості, можна знайти підтвердження в архівах.

Та коли кажемо про діа­логи, дрібніші вчинки героїв, то це цілком може бути лише хибний спогад або навмисна гіперболізація певного моменту, вчинена Горліс-­Горським для досягнення більшого ефекту чи драматизму.

Наприклад, героїчна смерть повстанського отамана Василя Чучупаки, коли він пустив собі кулю, аби не потрапити в полон, є практично неспростовним і без­апеляційним фактом — про цю подію є запис у метричній книзі, згадки в більшовицьких газетах, на цвинтарі в селі Мельники´ й досі стоїть могила Чучупаки, а також встановлено потенційне місце його останнього бою, яке можна відвідати. Утім важко знайти як точну дату цієї події, так і однозначні підтвердження тому, що Василь Чучупака, за описом Горліс-­Горського, перед смертю вигукнув: «Готуй нових борців, Холодний Яре!». Цілком можливо, що це лише містифікація автора, якою він хотів ще більше возвеличити і без того героїчну постать отамана.

Ще один пасаж, який здається перебільшеним, стосується іншого героя «Холодного Яру», Андрія Чорноти (якого, до слова, дослідник Роман Коваль пов’язує з реальною постаттю Юрія Добротківського):

«Одного дня Андрій не показувався до самого обіду надворі. Іду до його келії. Лежить на ліжку і читає якусь книжку в сап’яновій оправі. По моїм приході кинув її і встав.

— Підем, Юрку, пройдемся по валах, а то у мене вже голова зачучмаріла — від другої години в ночі читаю…

Дивлюся на книжку — “Критика чистого розуму” Канта. На підлозі коло ліжка зложена ціла гора книжок в розкішних оправах. Починаю переглядати: Кант, Ренан, Вольтер, Толстой, Руссо, Шекспір…».

Спроможність Андрія Чорноти до читання Канта аж ніяк не дивує (тим паче, що його прототип — Юрій Добротківський — був дворянського походження, отже, потенційно міг знати іноземні мови й читати «Критику чистого розуму» і в оригіналі, і в російському перекладі 1867 року, який здійснив Міхаіл Владіславлєв). Але ж читати близько десяти годин поспіль (від другої години ночі до обіду), будучи при тому одним із керівників повстанського загону, що перманентно перебуває в бойовій готовності кинутися на оборону якогось із прилеглих сіл, — річ ледь не фантастична! Ба більше, Андрій Чорнота, очевидно втомлений від читання (про що свідчить його репліка: «у мене вже голова зачучмаріла…»), усе одно не робить перерви на обід чи сніданок… Щонайменше це парадоксально, щонайбільше — викликає підозру.

У романі «Холодний Яр» не бракує сцен, які подеколи здаються радше художньою вигадкою, аніж точним спогадом Горліс-­Горського, зафіксованим на папері. Щоправда, навряд чи коли-небудь вдасться достеменно підтвердити чи спростувати реальність цих сцен, тож остаточна оцінка тут лишається за читачем. Утім можна достеменно встановити природу тієї надмірності, що подеколи вчувається в згаданих сценах. Це — пафос. Ідеться, ясна річ, не про пафос як явище з відчутно негативною конотацією, а про здоровий, благородний пафос, яким Горліс-­Горський наділяє свій текст. Тут повсякчас можна натрапити на сповнені екзальтованим захватом рядки, що описують небуденні будні Холодного Яру, його героїв та їхні подвиги. Ось, до прикладу, як автор описує цю місцевість увечері після Спаса, коли повстанці освятили свою зброю:

«Згори яр виглядав фантастично. Табор був розположений недалеко від входу до старих гайдамацьких чи козацьких укріплень, що спиналися поверх по протилежному схилі. Палаючі в таборі костирі, здавалося, висіли одне над одним в повітрі.

Мимоволі захоплений тією “асоціацією” старого і нового, я почав декламувати із Шевченка, “як ножі святили”. На Андрія теж напав поетичний настрій. Плеснув мене по плечі, аж кістка хруснула.

— Здається, Юрку, цієї осени не на жарт “повіє огонь з Холодного Яру“…».

Сучасному читачеві такі описи справді можуть здатися надміру пафосними, дещо припасованими до історії, надуманими й зумисне гіперболізованими. А проте варто розуміти два моменти. По-перше, це пов’язано з тим, що такі пасажі, вочевидь, резонують з емоційним станом самого Горліс-­Горського в момент написання роману, адже тоді вони знову і знову актуалізували його щемкі спогади — а ностальгія справді може посприяти глорифікації, здавалося б, навіть незначних деталей. І по-друге (що, зокрема, відзначають і сучасні воєнні репортери й документалісти щодо своєї роботи в умовах повномасштабної війни Росії проти України), життя в екстремальних своїх точках саме підкидає непересічні сюжети, які згодом можуть здаватися надуманими й неймовірними — та все ж вони відбулися насправді. Коли життя концентрується до кількох насичених місяців воєнних дій, до одного походу, одного бою, одної випущеної кулі та одної смерті — тоді сам zeitgeist утілюється в збігах і ситуаціях, що в їхню реальність складно повірити. З певністю можна припус­тити, що в Холодному Яру автор однойменного роману не раз опинявся саме в такій ситуації — на межі життя і смерті, на межі добра і зла, на межі правди й вигадки, — і чи не це слугувало для нього мотивацією зафіксувати пережитий досвід на письмі, аби згодом ті події не затерлися поступом часу й людським забуттям?

Та в кожнім разі все це справді, як писав сам Горліс-­Горський, робить «книжку цікавішою для широкого загалу»: такі елементи оповіді, ліричні відступи чи авторські монологи створюють цілком природні паузи, без яких надзвичайно щільний і динамічний сюжет холодноярської боротьби скидався б радше на суху хроніку подій — а це, варто визнати, не викликало б емпатії до героїв історії так, як це робить текст Горліс-­Горського. Нехай навіть ці елементи є художньою вигадкою, вони все ж поглиблюють читацьке задоволення, дозволяють тексту не переобтяжувати фактами або, врешті-решт, просто викликають усмішку. Це робить історію живою, і саме цього, вочевидь, прагнув автор.

Та на користь достовірності (чи принаймні правдоподібності) роману свідчить ще й те, що його значною мірою можна назвати етнографічним.

Горліс-­Горський акумулює в тексті велику кількість місцевих легенд, звичаїв, описів елементів побуту, на які в Холодному Яру можна натрапити й зараз, якщо спитатися про це в місцевих. Чого тільки вартує розказана в книжці вустами Андрія Чорноти легенда про Мотрин монастир, де на той час отаборилися повстанці Холодного Яру: мовляв, багато століть назад його заснувала княгиня Мотрона, котра таким чином намагалася спокутувати власний гріх (який саме — хай читач дізнається сам), звідси й назва монастиря. Але водночас чого вартує антитеза до цієї історії, оповідана тим же Чорнотою про ще одну княжну, яка стала на чолі монастиря, — але цього разу княжна була петербурзька й ненавиділа все українське, мовляв, «хохлы обитель осквернили»… І знову маємо цей паралелізм, цей дивний збіг, запропонований чи то письменницьким хис­том Горліс-­Горського, чи то самим життям.

У схожій манері автор описує і природу Холодного Яру, оповиту багатьма легендами. Чи не найцікавішою в цьому контексті є історія про так званий Вовчий Шпиль — височину в Суботівському лісі. На її верхівці нібито стояв Вежний дуб, що слугував пунктом спостереження вартових ще з гетьманських часів (себто цьому дубу на час подій, про які пише Горліс-­Горський, було не менше ніж два віки). Та найбільше вражає той факт, що, залізши на Вежний дуб, можна було неозброєним оком бачити, як на сонці виблискує плесо Дніпра, — а це понад 15 км відстані. Ба більше, Горліс-­Горський зазначає, що звідти через далековид можна було розгледіти навіть полтавський берег — а це вже щонайменше 30 км! Важко навіть приблизно уявити ті безкраї простори, що відкривалися з такої оглядової точки.

Окрім того, Горліс-­Горський у своєму романі прискіпливо фіксує ті пісні й поетичні твори, які знали напам’ять тогочасні селяни Черкащини. Герої «Холодного Яру» рясно цитують і декламують тексти Шевченка, співають народних пісень, зокрема «Забіліли сніжки…» й «То не вітер в степу грає…», використовують фразеологізми (особливо дід Шевченко — не поет, а старий холодноярець, який усе поривався взяти до рук зброю й не стояти осторонь боротьби) тощо.

Звісно ж, деякі елементи фольклору тут зазнали модифікацій. Таким змінам сприяв передусім антураж самого Холодного Яру. Так, наприклад, у романі згадано про вчинок холодноярського кулеметника, котрому батько його коханої вигнав сватів із хати:

«Тоді Богдан став “свататися” трохи ориґінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, кожний раз випускав по вікнах пів стрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові надоїло ховатися попід лавки, і він згодився на шлюб».

Чи це реальна історія, а чи місцева побрехенька, яку Горліс-­Горський використав для більшої насиченості сюжету, — остаточна відповідь, знову ж таки, лишається за читачем. Та існує й інша причина часткової видозміни фольклорних елементів — суто мовна. Варто пам’ятати, що автор писав свій «Холодний Яр», перебуваючи в Галичині, і писав він його передусім для тамтешнього читача, тож і лексика, яку він використовував (зокрема, для оформлення реплік селян з Наддніпрянщини), почасти уподібнювалася до мовлення його цільової читацької авдиторії. Це, звісно ж, суттєво не вплинуло на стиль тексту, а втім, потребує діалектологічного коментаря — чи бодай дисклеймера — про часткову невідповідність між тим, як Горліс-­Горський передає мовлення своїх героїв, і тим, як насправді говорили їхні прототипи. Тим не менш, усі визбирані автором і вміщені в романі згадки про фольк­лор у тогочасному українському побуті формують ще один інтерес сучасного читача до «Холодного Яру» — або, щонайменше, додають тексту відповідного антуражу й атмосфери.

«Холодний Яр» пропонує сучасному читачеві й кілька викликів. Передусім це назви розділів роману, котрі до його виходу як повноцінної книжки друкувалися в періодиці окремими нарисами чи оповіданнями. Цим назвам, варто визнати, притаманний уже згаданий пафос, чим, зрештою, вони й зацікавлюють. Бо ж наскільки гостросюжетно виглядають такі заголовки, як «Фатальний кінець успішної операції», «Терор на терор», «Зброю освятили на Спаса», «Жахлива смерть ката» абощо.

Утім ці ж назви водночас дещо притлумлюють читацьку інтригу щодо майбутніх подій. Простіше кажучи, вони є значними спойлерами тих сюжетних поворотів, які мають відбутися на наступних кількох сторінках: якщо нам обіцяють «фатальний кінець», то ми вже із самого початку знаємо, чим завершиться «успішна операція». Тож коли читати «Холодний Яр» саме як роман, а не як мемуари, то на це необхідно зважати: необачно прочитавши назви розділів, можна заздалегідь розкрити для себе всі мікрокульмінації.

Інші виклики ховаються в самому тексті: йдеться про ті моменти, що з нашої часової дистанції можуть здаватися дещо неприйнятними. Зупинімося на одному з таких. Коли Горліс-­Горський пише про ворогів Холодного Яру, то в цих описах виразно проступає етнічний складник. Так, наприклад, одного разу загін самого Горліс-­Горського (який, до речі, в романі має псевдо Залізняк) затримав бричку, на якій їхав більшовицький парторганізатор, начальник міліції та візник. Перші двоє — українці, третій — молдованин. Одне з головних правил повстанців звучало так: «В Холодному Яру полону нема», — тож більшовицьких агітаторів було вирішено стратити, але молдованина відпустили, оскільки він був лише візником. Та попри це парторганізатор поводився із честю й достоїнством, чим викликав повагу Юрія Залізняка, а візник натомість «віддячив» повстанцям за своє життя, навівши на них червоний кінський полк… Таким чином не лише він сам здобувся на лиху славу — враження від цього вчинку герої Горліс-­Горського (зрештою, як і він сам) екстраполюють на всіх молдован, про що не раз потім згадають гострим слівцем.

Так само в тексті трапляються й некоректні (з перспективи сучасного читача) висловлювання щодо євреїв.

Та варто розуміти, що йдеться не стільки про рафінований антисемітизм, скільки про узагальнену оцінку щодо участі представників цієї етноменшини в насадженні більшовицької ідеології, адже, на переконання Петра Чучупаки, радянську владу в Україні організовують саме «москалі та жиди».

Такою була специфіка того часу: дискримінація євреїв в останні роки Російської імперії та за часів існування Радянського Союзу була, на жаль, дуже поширеним явищем, і висловлювання Горліс-­Горського в цьому контекс­ті не є чимось унікальним — чого тільки варті численні анекдоти про цю народність, які фіксує Сергій Єфремов у своїх щоденниках 1923–1929 рр. Юрій Горліс-­Горський теж, ясна річ, ставив перед собою завдання зробити в «Холодному Яру» вичерпний зліпок тогочасних реалій, тож і подібними моментами в романі він не наважувався нехтувати. Вочевидь, саме з такого ракурсу сучасному читачеві й варто сприймати подібні пасажі.

З початком повномасштабного вторгнення українська воєнна література набула нових акцентів. Так, наприклад, для широкого загалу оприявнився раніше незаслужено обділений увагою текст Осипа Турянського «Поза межами болю». Щоправда, тут же дається взнаки несвідоме прагнення українського читача припасувати новий читацький досвід до вже знайомих наративів. Таким чином, дедалі частіше в культурному та інформаційному просторі можна натрапити на доволі загальне порівняння на кшталт «Осип Турянський — наш Ремарк»: мовляв, і той, і той писав про Першу світову — чим не спільний знаменник? Звісно ж, у такого порівняння є чимало нюансів (передусім зумовленість комплексом меншовартості), але сама інтенція порівняти текст з іншими творами світової літератури, виявити певні паралелі, встановити моменти схожості (але водночас і моменти відмінності) є цікавою — коли застосовувати її помірно — і дозволяє подивитися на роман під новим кутом зору.

Якщо ж застосувати таку оптику щодо «Холодного Яру» Юрія Горліс-­Горського, то він схожий радше не на творчість Ремарка, а на текст Ернста Юнґера «У сталевих грозах»:

тут теж розмита межа між мемуаристикою та художньою літературою, тут теж возвеличується боротьба, а страждання й смерті зображені відверто, майже натуралістично;

в обох книжках фіксується побут воїнів, їхні звичаї, стосунки, авантюри; зрештою, і той, і той роман є важливим текстом для відповідного національного мілітарного міфу й націо­налістичного руху. Ба навіть ставлення протагоністів до смерті в обох творах є, до жаху, подібним: «У сталевих грозах» Ернста Юнґера (у перекладі Юрка Прохаська): «Я думав про смерть — і ця думка анітрохи мене не бентежила»; «Холодний Яр» Юрія Горліс-­Горського: «Я і до нього [до Холодного Яру. — І. Р.] “не боявся смерти”, бо не показував цього перед іншими. Тепер я чомусь дійсно дивився спокійно їй в очі».

Але в цьому криється й головна відмінність двох творів. Коли для Юнґера смерть є байдужістю, війна — неминучістю, а катастрофізм — нагодою для очищення, то

для Горліс-­Горського смерть є благородним чином, подеколи — неуникною пожертвою за життя своїх братів по зброї та своїх нащадків. Для героїв «Холодного Яру» ця боротьба не є чимось добровільним і бажаним, як-от для героїв Юнґера, а радше чимось зовнішньо зумовленим, нав’язаним.

Це почуття обов’язку на межі з відчайдушністю: у «Холодному Яру» вражають епізоди загальної мобілізації, коли всі — навіть старий дід Шевченко — беруть до рук зброю, що подеколи обмежується лише вилами, і йдуть з нею на кінноту й кулемети ворога. Чи знають вони, що можуть загинути? Вони взагалі не ставлять перед собою такого питання — натомість ставлять перед собою необхідність захистити свій дім. Саме ці багатотисячні натовпи, консолідовані спільною метою, зворушують Горліс-­Горського чи не найдужче, і саме це є найбільшим виразником героїзму українців у «Холодному Яру».

У Холодному Яру й нині можна побачити цілі натовпи людей, адже це місце відвідує чимало туристів. Це своєрідна Мекка для тих, хто прагне віднайти або сформувати свою національну ідентичність. Утім у багатьох випадках це місце комеморації та вшанування героїв створено за принципом, описаним Шевченком: «Наносили землі та й додому пішли, і ніхто не згадає». До прикладу, навколо місця останнього бою Василя Чучупаки, де зараз стоїть меморіал, набудували безліч маєтків; дуб Залізняка (якому, між іншим, понад 1100 років) оточили ятками, де торгують чаєм та іграшковими булавами; а Мотрин монастир, що за часів Горліс-­Горського слугував прихистком для оборонців Холодного Яру та в якому тоді настоятельницею була ігуменя-­українофобка, і зараз перебуває в користуванні Московського патріархату — при тому на меморіальній табличці біля входу на територію монастиря гордо зазначено, що це місце свого часу відвідували Суворов, Пушкін і Чайковський…

Водночас Холодний Яр продовжує жити своїм безсмертним духом. Навіть зараз у Суботівському лісі можна відчути щось воістину глибоке й потаємне: коли байраки освітлюються повнею, на яку виють вовки, коли сови гу´кають між дубового гілля, коли трава й листя тріскотять після морозної ночі, а з неба доноситься клекіт лелек — ти переживаєш справді екзистенційний досвід, відчуваючи, як плин віків проноситься повз, наче неспішний вітер у виярку. Але й за багато кілометрів від цієї місцевості можна відчути її силу. Наприклад, коли чуєш «Слава Україні!», як було заведено вітатися в Холодноярській Республіці. Чи коли бачиш стяг 72 бригади імені Чорних запорожців, на якому написано їхнє гасло: «Україна або смерть!» — і це нагадує стяг холодноярців, де був схожий напис: «Воля України або смерть!». Чи, зрештою, коли читаєш новини з фронту про 93 бригаду, котра теж має назву «Холодний Яр».

Холодний Яр живе, як і справа Юрія Горліс-­Горського. Його роман, подібно до самого автора й місцевості, яку він оспівує, пройшов немало випробувань часом, але врешті-решт дійшов до нас і заслуговує на дедалі нові актуалізації та прочитання, бодай з тієї причини, що в цих сторінках тамується жар вогню — вогню боротьби, вогню нескореності. Цей вогонь — гаряче полум’я Холодного Яру. Цей роман — його поклик, спрямований до нас.

Ілля Рудійко

Від автора

Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.

На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніп­ром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Чигиринщина — це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовим, стоїть «домовина України» — церква Богдана… Над Чигирином — гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю… Про це свідчать сотні високих могил-­курганів: «татарських», «лядських», «козацьких», які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних леґендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять «городки» та неприступні манастирі-­фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової «Руїни» вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду вой­овничі традиції предків-­козаків, яке однаково любило і плуг, і рушницю… Ці села були в свій час козацькими сторожами перед «Диким полем» — царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови: великі ліси, гори, яри — робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища: Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Верни-­Гори, Верни-­Дуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ — говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.

Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала «соціяльного» підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-­Дашковим, яким «роздарували» козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров’ю його і дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того подоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про «землю і волю». Москаль — чи «білий», чи «червоний» — був для нього лише москаль — одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.

Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України — в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли «товариші» починали через міру обдирати селян — тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

Назва «Холодний Яр» — перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевости, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-­козаків з Кубані та Дону.

Одним із перших ватажків Холодного Яру, що дався в тямки червоним і білим москалям у 1919 році і загинув там, залишивши по собі широку славу, був осавул Війська Кубанського — Уварів. Першим організатором і отаманом був двадцятип’ятилітній селянський хлопець із села Мельників — Василь Чучупака.

Холодний Яр кров’ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. З самих Мельників загинуло в боротьбі понад триста чоловік, крім жертв пізнішого «умиротворення» ворогом після перемоги. Лише одна родина Чучупаків склала на жертвенник Батьківщини життя п’ятьох синів. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів героїзму, якими не кожна нація може похвалитися. Все те мало знане за кордоном, бо холодноярців майже зовсім нема на еміграції. Вони погинули в боротьбі, в льохах чека, в тундрах Півночі, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: «Воля України або смерть!».

Деякі совітські «українські» поети та письменники, в тому числі і Хвильовий, поки ще був вірним слугою Моск­ви, — брали Холодний Яр за тему для своїх творів, в яких намагалися переконати читача, що то не була національна боротьба, лише… боротьба українських «кулаків» проти «братнього» московського та українського «пролетаріяту»… ГПУ видало грубу книжку, в якій висвітлювало історичні та «економічні» причини «холодноярщини» і заходи та методи, якими вона була зліквідована. Ця книжка стала підручником для чекістів, як боротися з «контрреволюцією» в Україні.

Ворог вивчає минуле, щоб мати досвід на майбутнє. Що маємо ми в нашій історичній літературі про Холодний Яр? Як не лічити історичних нарисів полковника О. Доценка, в яких він згадує про Холодний Яр, оскільки то було зв’язане з партизанськими рейдами інших повстанчих груп, то маємо п’єсу Я. Водяного «Холодний Яр» та нарис полковника М. Середи в XII числі «Літопису Червоної Калини» за 1931 рік — «Холодний Яр», який він написав із слів москаля-­сотника Ліхарєва. І Водяний, і Ліхарєв, які були випадково, короткий час, в Холодному Яру, витрачують всі свої «таланти» на те, щоб «удоводнити», якими-тo «лицарями і вождями» були вони та якими «нездарами дурнями і зрадниками» були ті, хто роками тримав у своїх руках провід в боротьбі і склав у ній своє життя.

На мій заклик у «ЛЧК», щоби живі холодноярці давали матеріяли до історії Холодного Яру, відкликнувся лише один С. Полікша, який був в Холодному Яру у 1919 році в той самий час, що і Ліхарєв. Його спогад у Літ. Черв. Кал. за травень 1933 року ствердив, що оповідання Ліхарєва на дев’яносто відсотків — нісенітниці.

Вже по виході другого видання І тому відкликнувся з Волині холодноярець Пилип Постоленко — бурлацький товариш Андрія Чорноти, а по виході ІІ тому одержав я лист із Франції від холодноярського сотника Артема Калиниченка — мого близького приятеля з холодноярських часів. Цей лист був для мене радісною несподіванкою, бо Калиниченка, якого згадую під його тодішнім псевдонімом — Галайда — в обох томах, я залічив був до числа загинувших у боротьбі. Цей живий свідок усіх описаних мною подій, що уродився і виріс у кількох кілометрах від Холодного Яру, був кам’янським отаманом і сотником 3-ї сотні Холодноярської бриґади, що був там довше від мене, є для мене тим більш важливим, що не бракує голосів, які твердять, що епопея Холодного Яру — то моя видумка.

Коли я ще готовив «Холодний Яр» до друку, то мені радили зробити це у формі історичної монографії. Та для цього бракує перш за все дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, який день був під час тієї чи іншої події. Щоби зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я убрав її в форму, так би мовити, «повістярську». Може, забагато в ній відведено місця для моїх особистих переживань, але для тих, що самі чогось подібного не переживали, може, буде й цікаво. Може, кому і придасться.

Автор

Частина перша

І

Запорізька група під час партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини в Чигиринський повіт.

Розлогий краєвид голих степів з рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори і села попадалися частіше.

Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс.

Чепурненькі білі хатки під соломою, оточені садами, роблять приємне вражіння після великих, часто німецького типу, будівель Херсонщини, коло яких рідко побачиш сад.

Змінилася не тільки місцевість, але й типи населення, одяг. Проходячі частини зустрічають коло воріт чорноокі «кралі-­молодички» в корсетках, з коралями і срібними дукачами на шиї. Мужчини одягнені здебільш в домашнього сукна киреї. Типи — клясично українські. Мова подібна до полтавської, таке ж змягчення «л».

Під час стоянки в одному селі селяни оповідають про Холодний Яр.

Неприступний Мотрин манастир серед лісів… Якісь таємничі загороди, навіть електричні (!)… Важкі гармати, «які стріляють на сорок верстов!»… Засів там із своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевиків, ні денікінців, нічого не могли йому зробити…

Наслухавшись, обмінюємося поглядами.

Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що там за «січ» така в Холодному Яру… Поділюються думки, чи підемо на Холодний Яр, чи він залишиться нам збоку.

На другий день з пів сотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорізького (збірного) полку. Ідемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пішли вже різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до «дідуся» — отамана Омеляновича-­Павленка. Оповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян з кулеметами, яка залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група:

— Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?

Знаючи настрої населення, старшина відповів, що Запорізька Група Української Армії.

— Як же ви тут опинилися?

Представники «противника» запитуюче глянули на одного із своїх.

Той виступив вперед:

— Які частини? Як звуть начальників? — Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець…

Після того як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його Дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк, «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші…

Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці…

Кілометрів через три зустрічаю п’ять кіннотчиків на міцних невисоких «степняках». Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з-під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні ґранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників».

Під’їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися. Зупиняю:

— Якої частини?

— Гайдамацького полку Холодного Яру.

— Багато у вас козаків тепер? Глянули один на одного… Видно, не знають, чи відповідати.

— А хто його знає?! — По домам зараз усі… Одні бурлаки та частина кінноти в манастирі. — Відповідає немолодий вже козак.

— А штаб де у вас, в манастирі?

Хитро усміхнувся:

— Поїдете, то побачите… як треба буде…

— А ви ж куди це — в розвідку?

— Ні… Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися…

Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам — як треба буде — осідлав коня, та й за дві годині в сотні.

Під’їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-­курган. Злажу з коня і видираюся на неї. На верху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву — це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина — широкий вихід у степи.

Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» — татарських загонів із степу.

При в’їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.

Виділяю квартирієрів — треба розмітити кватири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.

— Немає у нас старости.

— Ну — голова, чи «приседатель»…

Молодиці переглядаються і потискають плечима:

— Нема ні голови, ні предсідателя…

— Ну, а хто ж над вами в селі старший?

— Отаман є!

Козаки сміються.

Веселий козак з числа квартирієрів повернув конем і, нахилившися, жартівливо обняв здорову, гарну молодицю:

— Над такими козаками то й я поотаманував би…

Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік!

Молодиці теж сміються:

— Бач, бісової віри козак — на коні не всидить, а в отамани лізе…

Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічає­мо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні ґранати.

Привітався приязно.

— А, запоріжці!.. Тут уже ваші проходили…

Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.

— Розміщайтеся, як вам подобається. Як у кого не буде вівса чи сіна — принесем від других.

Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків з кіньми. Один, трошки «під мухою», запрошує всіх до себе на хрестини. Нема тих недовірливих, або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлю і навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося, і це наповнює душу якоюсь щімливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.

Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої в с. Мельниках, кілометрах у дванадцяти. В своїй організації село ділиться на «дієву сотню», яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і «резервову сотню», яка виступає на підпомогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари підряд — дієва, три — обі разом.

В селі завжди є озброєна варта і вартовий, почувши дзвін в сусідньому селі, передає його для свого і дальших.

Безпереривний, тривожний дзвін подається лише під час великої небезпеки або загального повстання, і тоді повинні збиратися усі, хто має зброю.

Недалеке ж село Івківці, розположені на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хуторі в їх районі, деякі села за Тясмином — це вже володіння «батька» Коцура.

У тому районі минулого 1919 року зорганізувався був большевицький Чигиринський полк, який під проводом бувшого катаржанина Коцура прилучився до червоної армії і брав участь в боях з армією УНР.

Але, розчарувавшися скоро в большевиках, полк самочинно вернувся до Чигирина і заклав там самостійну «республіку» під червоними прапорами. Большевики боялися совати носа до «радянського» Чигирина, погодившися в силу обставин того часу з тим, що там порядкує «революційний комітет», який складався в більшості із свідомих націоналістів українців, що попали під вплив «батька» Коцура. Коли Україну захопили денікінці «чигиринська республіка» вдержалася завдяки тому, що місцевости боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру, під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.

В той час як «чигиринці» були у червоній армії, холодноярці були окремою частиною в українській армії. Під час відступу її у 1919 році за кордон пробилися в свої околиці і засіли в них.

Між селами цих двох орієнтацій всякі зв’язки перервані. Ще недавно між ними бували збройні сутички, які завжди викликали коцурівці, та під цей час «Чигиринська респуб­ліка», озброєна «до зубів», сидить тихо і вижидає подій.

Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися «кривим оком на чужу кишеню», служать у «ґвардії» Коцура в Чигирині й до свого села не показуються, бо тут їх чекає короткий суд і… куля в чоло.

Увечері виник маленький конфлікт. Отаман і селяни образилися, що ми хочемо виставляти застави:

— Ви ж помучені… Спіть спокійно. Охороняємо себе — охоронимо і вас.

Погодилися на тому, що вони несуть варту під селом, а наша кінота роз’їздами.

Вночі коцурівці роззброїли заставу наших чорноморців, виставлену на хутір в бік Чигирина. Забрали кулемет.

Матвіївські селяни, страшно обурені, натякають, що добре було би зараз, спільними силами, зліквідувати Коцура, але у «дідуся» пляни інші і група посувається дальше.

Короткий переїзд до Головківки роблю на кулеметній бричці, бо ще на Херсонщині, підчас довгого нічного переходу, пересівши з коня на цю саму бричку відпочити, заснув і приморозив собі пальці на правій нозі. Нога розпухла і не можна взутися. В Головківці почуваю себе дуже погано і лежу в селянській хаті, оточений сердешною опікою господарів.

Приходять старшини, оповідають, що з краю села дуже гарний краєвид. Видно Медведівку, Тясмин і побережжя Дніпра, видно копулу Мотриного манастиря над лісами. Місцевість — маленький Кавказ: гори, яри, все вкрите лісом. Оповідають, що до штабу групи приїхали післанці просити отамана і всіх старшин на весілля до отамана Богдана, десь під Олександрівкою; що «дідусь» відпустив декілька старшин, щоб погуляли і розвідали, що треба. Про зухвалі наскоки Богдана на большевиків і денікінців нам оповідали ще в Матвіївці. Розпитуємо про нього нашого господаря. Господар, колишній гусарський вахмістер, доб­ре орієнтуючися у військових справах, охоче оповідає.

— Що це — Богдан — прізвище його чи псевдонім? — питає один старшина.

— Бачте… Він байстрюк. Мати дівчиною-­сиротою принесла його з наймів із Чигирина… А як люди питали, де взяла, казала — Бог дав… Через те кажуть і прозвали його Богданом.

Виросло у злиднях в орла-парубка… Пішов на війну і вернувся відзначеним підстаршиною, а як почалася отут у нас боротьба — Богдан і почав «коники викидати». Та й заливав же він горячого сала за шкуру москалям! Пішла слава: отаман Богдан — отаман Богдан!.. А воно всього війська: сам отаман, візник — теж добрий хлопець, та пара добрих коней у тачанці. На тачанці у нього кулемет «Кольт», а до крила прив’язаний легкий німецький міномет.

У візника ручний кулемет люїс. І ото під’їжджає було вночі під яку стацію, заповнену потягами та військом, найбільш, коли відступали большевики, а потім денікінці, і пішов «воювати»! Лівою рукою стріляє з «Кольта», а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник з люїса строчить… Ті собі стріляти в темноту, не знаючи по кому, і підійметься такий «бій» — як би зійшлося дві дивізії…

Звичайно, паніка… Покидають все і тікають — хто потягом, хто пішки; а Богдан заїде на покинуту стацію і їде до найближчого села. Побудить кулеметом дядьків і посилає, щоб забрали собі майно та зброю.

Звичайно, як хоче зробити якийсь напад, де треба більше людей, то тільки передасть одному, другому — і до нього збіжиться пів сотні добрих верхівців, — наших хлопців на це діло два рази запрошувати не треба, — але більше любить сам.

А стріляє, бісова кров, — аж чудно! Як нема з ким битися, виїде з нудьги у степ і б’є з кулемета заяців.

Так ото і живе «на колесах»… Рідко до своєї пустки-­хати повертає. Де ніч застала — там ночує. Всюди пошана йому за відвагу: і нагодують, і чарку дадуть, і дівчата не цураються, а оце женитися задумав… Та бач — «губа не дура» — хоче, щоб ґенерали у нього на весіллі гуляли…

З дальшої розмови довідуємося, що байстрюк Богдан покохався з дочкою першого господаря у своїм же селі, але батько і слухати не хотів про шлюб і «випросив» Богданових сватів з хати. Заявив, що віддасть свою одиначку тільки за поважного господаря, а не за «голодранця», у якого одна хата та й та з побитими вікнами, та який не дбає про те, щоб щось мати. Не помогли й сльози дівчини, що любила Богдана.

Тоді Богдан став «свататися» трохи оригінальним способом. Проїжджаючи щодня коло хати своєї коханої, кожний раз випускав по вікнах пів стрічки з кулемета. Більшість селян держала сторону Богдана. Нарешті батькові надоїло ховатися попід лавки, і він згодився на шлюб.

На весілля з’їхалося багато озброєних людей з цілої округи, які навезли харчів і горілки, щоб мав чим Богдан частувати, не з тестевого… Весілля з сальвами, з ракетами гулялося на цілій вулиці не один день. Такі весілля бачила Чигиринщина тільки, мабуть, ще при гетьманах.

Бачучи пошану населення до зятя і що навіть полковники приїхали на весілля, батько примирився й за столом цілувався вже з Богданом, виговорюючи ще за побиті шибки…

Постать Богдана — цікава й знана на Чигиринщині, і я ще вернуся до неї.

Під вечір я розхворівся зовсім. Прийшов лікар, поставив термометер — 39,2. Лікар розводить руками: чи від ноги, чи тиф, на який захворіло вже декілька козаків. В кожному разі в похід, на мороз, небезпечно, а група рано виступає.

Прийшов брат із штабу, почали радитися. Лікар пропонує відправити у Медведівку до лікарні, куди відправив вже двох тифозних. Виручає господиня:

— У манастир, до гайдамаків! Там і лікар є, і черниці доглянуть краще, як у лікарні.

Братові думка подобається:

— Звичайно. Будеш у безпечному місці, між своїми. Ми ще у цьому районі пробудем деякий час, будемо певно мати зв’язок з Холодним Яром, як видужаєш — приєднаєшся.

Рішаємо, що завтра господар відвезе мене підводою до манастиря. Пишу рапорт і увечері брат приносить дозвіл та лист до отамана Чучупаки.

Рано забігають прощатися старшини, козаки… група виступає. Не хочеться розлучатися з людьми, з якими два роки «стремено — до стремена» ділив бойове життя. Але це ж ненадовго…

Рішаю ще день перележати у гостинних господарів. Заживаю залишену лікарем «аспірину», господиня частує малинкою і заганяє спати на горячу піч у просо…

Увечері приходять селяни, точаться розмови про минуле і майбутнє. Мене дивує їх обзнайомленість з історичним минулим України, національна свідомість. Розмовляють про Центральну Раду, «яка ловила ґав», про Скоропадського, «який знівечив звання гетьмана», про Коцура, «який зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин»; про те, як, ще задовго до революції, на Чигиринщині заклалася була широка підпольна організація в селах, що ставила собі за ціль відібрати колишні козацькі землі у поміщиків і вернути незалежність Україні.

Був вибраний гетьман — свій же розвинений селянин, який був у війську підстаршиною, і села, припасаючи зброю, готовилися до повстання. Була суворо захована конспірація. Але якийсь дядько похвалився під великим секретом жінці, та, так само «під секретом», боровицькій попаді, та попові-«малоросові», той приставові, той — викликав військо, і в наслідку багато селян, в тому числі і оповідаючий, «прогулялися» у Сибір, де не один загинув.

Пригадую собі, що читав колись про «Чигиринские аграрные волнения»… Чи це не характеристичне, що революціонери Дейч і Стефанович, щоби підняти на Чигиринщині революційне повстання, використовують гасло самостійности України, повторюють Залізняка і показують селянам «золоту грамоту від царя», в якій він дозволяє відбирати землю у панів, вибрати собі гетьмана та повернути козацькі вольності. Чи не характеристичне, що тут, на таємних радах, вночі у лісах селяни вибирають собі гетьмана в той час, як тоді, майже на всій Україні, було давно забуте і нічого не казало селянському серцю слово — гетьман. Може тому, що тут біла церква над Суботовим, в якій висіла табличка: «Тут був похований гетьман України Богдан Хмельницький» — не дозволяла його забути.

На другий день почуваю себе трохи краще і рішаю їхати до Мотриного манастиря, але не підводою, а помалу верхи. Сідаю на коня по-дамськи, бо права нога у великому валянку не влазить у вузьке кавказьке стремено.

Проїжджаю коло школи. На фронті її напис «Головківська вища початкова школа», а над ним гарно зроб­лена з каменю розкрита книжка. На обох сторінках написано: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь — свого не цурайтесь». Коло школи з деревляними рушницями граються «в війну» школярі. Кричать «Слава» і «Вперед за Україну». Стримую весь час свого Абрека, який, відпочивши, просить ходу. Виїжджаю за село, і перед очима розлягається дійсно чарівний краєвид.

Головківка на горі. Від неї спускається на декілька кілометрів розлога долина, з трьох боків оточена горами, вкритими лісом, з четвертого — гористим хребтом, щось ніби Карпати або Кавказ в мініятюрі. Здогадуюся, що це пісчані Кучугури за Тясмином, про які оповідав господар. Справа, в кінці долини, — Медведівка. Від неї ліворуч, попід гори, іде смугою й ховається у лісі і в ярах село Мельники.

Вся місцевість дійсно нагадує Кавказ у зменшеному розмірі. Гори, вкриті лісами, роблять на обрії чудові везерунки, перерізані глибокими ярами. На хвилястих полях, куди не глянь, — високі кургани-­могили. Видно, що тут колись бували діла — було кого і ховати.

Впереді наліво видно над лісом церковну копулу. Це Мотрин манастир, штаб гайдамаків. Через деякий час в’їжджаю в Мельники.

Село має звичайний мирний вигляд, але група парубків, що йшла по вулиці, співаючи «Серед степу на просторі», озброєна. У всіх рушниці, у декого шаблі і револьвери, у одного шабля старовинна, оправлена в срібло.

Під’їжджаю до них:

— Добридень, хлопці!

— Слава Україні! — відповідає декілька голосів. Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість «Здоров» вітатися «Слава Україні», а відповідається «Україні слава!». Питаю їх, як їхати до манастиря.

— Можна їхати селом, лиш сюди дальше. Виїжджайте оцією вуличкою на гору, там за вітряком спуститеся з гори на Кресельці, а звідтіль проста дорога лісом.

Виїжджаю на досить круту гору, і знову стає видно манастирську копулу, що зникла була за обрієм, коли з’їхав з головківської гори.

За млином знову спускаюся в село і, переїхавши місток, в’їжджаю в лісничівку — кілька будинків під бляхою. Це і є Кресельці.

У вікні будинку зліва обличчя гарненької дівчини з великими чорними очима — зправа на воротях стоїть струнка сіроока дівчина в одній легкій блюзці. Як маєш двадцять два роки, то, не дивлячись на те, що хворий, нехотячи задивишся і на «чорні», і на «сірі», і, лише ви­їхавши з-під їх «обстрілу», помічаю, що, окрім дороги, по якій пішов кінь, — вліво пішла друга дорога. Деякий час вагаюся, але рішаю, що їду добре, якраз в напрямку невидної зараз копули.

— Козаче! Вам до манастиря треба? То ви не туди поїхали, цією дорогою ще до большевиків заїдете! — кричить навздогін дівчина з воріт.

Повертаю коня і під’їжджаю до неї:

— А ви звідки знаєте, що мені до манастиря треба?

— Бо сюди всі козаки їздять…

З хати виглядає мати:

— Ганю! Марш до хати, бо замерзнеш! Бісової віри дитина, як побачить козака — то боса по льоду побігла би…

— Чого ви кричите! Це не наш козак, дороги до манастиря питає.

— А ви хіба всіх своїх знаєте?

— Авжеж знаю. Їздять коло нас…

— Мабуть, і погрітися заїжджають…

— Чому б не заїжджали!.. Один тільки є такий… на­хмурений. Дівчат не любить… Чорнота називається — аж з Кубані він. Але його наші люди люблять, бо він москалів дуже б’є.

Прощаюся і їду по дорозі наліво.

— Скажіть Чорноморцеві, що ми з Присею до вечерні прийдем! — кричить вже з подвір’я «бісової віри дитина».

Хвороба починає нагадувати про себе: то горяче стає, то морозить. Дорога в’ється глибоким яром у лісі і починає помалу підійматися на гору. За одним із поворотів зустрічаю тачанку, запряжену парою добрих коней. За візника козак в чорному теплому жупані і в шапці з чорним верхом. Позаду хтось так само одягнений, але на чорному рукаві жупана — срібний трикутник.

Чи не отаман часом?

— Слава Україні! — підноситься він на тачанці. — Ви до манастиря?

— Я старшина запорізької кінноти, захворів на поході і їду до вас трохи підлікуватися.

— Це діло! Нам зайва шабля, та ще старшинська, не зашкодить. Я Іван Компанієць — сотник кінної сотні.

Кажу йому, що маю лист до отамана, і питаю, чи він у манастирі.

— Ні, отаман живе в селі, я зараз буду у нього, можу передати. А ви їдьте до манастиря, там вам дадуть теплу кімнату і все, що треба буде. Фельшер наш тепер теж в селі, та там стара черниця є — трьох лікарів варта. Спитаєте мого помічника Андрія Чорноту; тільки не звертайте уваги, якщо він не дуже чемно вас прийме, — то в нього така вже натура, а хлопець — душа. Я повернуся післязавтра або днів за два — діло маленьке є на Побережжі.

Розмовляючи з ним, я не міг відірвати очей від його обличчя. Було воно клясично гарне: чисті риси, густі, як намальовані, брови, палкі чорні очі — ласкаві і смілі, гарно розрізані свіжі уста. Коли він усміхався — здавалося, що це усміхається вродлива жінка, що для жарту приліпила собі маленькі чорні вуса.

Віддаю йому пакет і їду далі. Кілометрів через три дорога різко підіймається на гору. З-за повороту на деякий час стає видно копулу. Нарешті між лісом показалися високі вали і будівлі за ними.

Наліво йде дорога, яка далі підіймається майже під прямим кутом до валу. Затримую коня, думаючи, чи їхати шляхом, чи звертати на цю дорогу. З валу розлягається свист. Підіймаю голову і бачу якусь чорну постать. Махає рукою, щоб їхав просто. Ще один заворот дороги і в’їжджаю через проріз у валі, потім, через браму, у манастирський двір.

Між церквами й будинками ходять черниці, козаки в шинелях і чорних жупанах. Коло одного будинку старенький священник, лагідно сміючись, відбивається від здоровенного пса, який намагається лизнути його в обличчя.

Побачивши мене, пес став, неначе роздумуючи, чи гавкати, але потім, видно, рішив, що нема рації, і вернувся до свого заняття. Питаю стрічного козака, до кого б звернутися, щоби поставити десь коня.

— То хіба до Бондаренка, він тепер за господаря, бо Гриб вдома. Он там, у коморі він.

Під’їжджаю до комори, на порозі якої з’являється типічна офіцерська постать з маленькою борідкою і в цвікерах з одним тільки шклом. (Друге розбилося, а окуліста в Холоднім Яру бракувало.)

Виявляється, що це і є господар. Представляюся йому і кажу, в чому справа.

— Василю! Забери коня на стайню й догляньте там, — звертається він до одного із козаків.

Коло нас пробігає якийсь хлопчина, років дванадцяти, в чорному жупанчику. Господар його затримує:

— Тебе мені і треба, Івасю… Ви з Петром ще в тій самій келії?

— Еге ж!

— Тепло у вас?

— Ого! Ще й як! Як напалимо, то й не всидиш одягнений.

— Ну то виносьтеся звідти. Одно ліжко залишіть, я тобі дам зараз постіль, застели і будеш добре палити й доглядати цього хворого старшину.

— А ви мені пістоля обіцяли подарувати!..

— Добре… Це у нас пара хлопчиків є, — звернувся до мене господар. — Батьків минулого року вбили большевики, так родинам гуртом допомагаєм, а цих жевжиків не відженеш ніяк — козакувати хочуть…

Через пів години я лежав в теплій постелі, і старенька черниця натирала мені якимсь бальзамом спухлу ногу. Потім натерла груди і напоїла горячим наваром з якихось трав.

— З Божою поміччю виздоровієте скоро.

— Чи не тиф, бабусю?

— Борони Боже. От така собі пропасниця… По очах бачу. З ногою довше забавимося, а це за три дні пропаде. Угрівайтеся добре, я вам кимось із сестер ще одну ковдру пришлю…

Моє нове приміщення виглядало не дуже вибагливо. Стіни давно небілені, пооблущувані. З «меблів» було тільки військове, а може, чернече ліжко, стілець і стіл, на якому лежало все моє багатство: шабля, кинджал, два автоматичні пістолі, малий німецький штуцер та дві ручні ґранати Мільса.

По відході черниці зайшов до келії стрункий, але з медвежими плечима козак, одягнений в кубанський козацький кожух, в татарській каракуловій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього правдивого чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота, «який не любить дівчат».

Не привітавшися, сів напроти мене.

— Ну, як?

— Нічого…

Я почував себе якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває звичайно хіба у мисливця, що стежить небезпечного звіра.

Він глянув на срібну ручку моєї шаблі.

— Містріханівський клинок? — добра сталь… Трохи затвердо загартована, зламатися може…

Мене здивувало, що він по оправі відгадав, який клинок. Мусів бути добрим знавцем зброї.

— Я зустрів по дорозі сотника Компанійця — передав ним свій папірець до отамана…

— Грішного чорта хвіст! Лялька розмальована бабам на утіху!.. Я не Андрій Чорнота, як його Коцурівці не втовчуть, як не на цей, то на другий раз. Це ж до своєї вдовички на Побережжя поперся — мало йому тут спідниць! Казав йому — візьми дядька з возом і вези свою дурну кучеряву голову, нікому шкоди не буде, як розтовчуть, а то тачанка і кулемет пропадуть ні за що. Який це в біса старшина, коли по такій «пекучій справі» козаків покидає… Сьогодні тихо, а завтра може битися прийдеться.

— Багато сили тепер у манастирі?

— Яка там сила! Комендантська сотня, трохи кінноти, бурлачня бездомна та Лубенська «офіцерська рота» денікінська — полтавці-­старшини. Денікін мобілізував їх та на Крим віз, а вони забрали новенькі англійські рушниці, по пів тисячі набоїв на брата і тягу до Холодного Яру. Добрі хлопці… Ото бачив франта з трьома очима — це з них. Наша сила в селах. Добрі села… Полюбив я цю місцевість. От поправишся, то поїздимо по околицях. Тут, здається, сяжня землі нема, неполитого козацькою кров’ю… Шанці на шанцях, могила на могилі… І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці — за Україну — очі видеруть, не те що на Поділлі чи Волині…

— Чи серед черниць теж є свідомі українки?

— А яка з цього зілля користь?! Та молодші захоплюються нашою справою, тільки стара відьма-­ігуменя ненавидить все українське. Як побачить у якої черниці українську книжку — зараз поклони заставляє бити. Вона якась княжна петербурзька, наречений у неї помер, так вона з горя у черниці пішла молодою ще. А взагалі добре було би оце бабське кодло переселити куди-небудь.

Піп тут старий, славна людина, все з ігуменею воює — вона йому служити по-українському забороняє. А один піп є маленький, згорблений, кажуть черниці, що сто тридцять років від роду має. Сліпий уже і не чує нічого, а то міг би чимало оповісти — з хлопчика-­послушника тут. Він раніше історію манастиря писав, а тепер ігуменя забрала книги до себе і, мабудь, пише, як «хохлы обитель осквернили». Колись мушу видерти у неї старі записі, переглянути. Ну — бувай! Піду до коней подивитися.

В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.

— Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?

— Проходь-­проходь… Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.

Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кімнату.

— Це ж твоя келія була, Катю? — звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні:

— У вас все біле, а у наших козаків чорне…

— Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися.

— Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.

— Від яких поклонів?

— Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя в вікно побачить і — бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там проступила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала…

— Не личить сестрі в сніжки гратися, — наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.

— Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила…

Сестра Катя зачервонілася.

— Видумаєш таке… Чоловік подумає, справді…

Мені стало весело, дивлячись на їх молоді, повні життя личка, так не гармонуючі з темним одягом.

— Слухайте, дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.

— Ми сироти. Нас старі сестри виховали у своїм притулку. Ходім, а то якби поклони не довелося бити…

Під двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно надвір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.

Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця. Навздогін їй полетіла сніжка, пущена молодим поставним хлопцем в уніформі австрійської кавалерії і шапці січових стрільців. Черниця, оглянувшися на вікна, загребла снігу і пустила ним в «напасника».

Не поможуть поклони… Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.

На другий день маю весь час гостей. Заходять старшини-­лубенці. Бачу Чорноморця — гарний хлопець, вартий триста поклонів… Скінчив духовну семинарію в Полтаві і пішов «козакувати». Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється, січові стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.

Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям. На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з «Абреком», та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.

Кінь вичищений і видно не голодний, вибрикує, тягаю­чи за собою малого козака.

Під вечір заходить Чорнота і надзвичайно схвильований сідає коло мене.

— Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задріпаний!

Здогадуюся, що річ про Компанійця.

— А що сталося, Андрію?

— Що… Нічого… Вбили дурня, та й все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув… Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти ж тільки подумай, із-за якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так по-дурному загинути? Пику б йому за це побити треба було…

— Негоже, Андрію, покійника так величати…

Моя заувага трохи охолоджує його.

— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишніх сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!

На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий м’який валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно, і зауважую, що зо мною не такий брутальний, як з другими. Загадка трохи роз’яснюється, коли сідлаєм коней.

— Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то значить, що добрий чоловік.

Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що, як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана Нахічеванського та Султан-­Гірея і оба «хапнули» магометанської воєнної етики.

З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим «Абреком», купленим за дві кулі у татарина-­денікінця під Білою Церквою.

Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини». Чорнота це зауважує.

— Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти…

Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця. Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось горяче обсуджують.