Когнітивне розмінування ebook

«Когнітивне розмінування» — збірка текстів критика та публіциста Костянтина Дорошенка, що досліджує культурні процеси України доби Незалежності, зосереджуючись на їхньому зв’язку з глобальними тенденціями. Автор аналізує проєкти українських митців на міжнародній арені, їхній внесок у світові культурні дискусії, розмірковує про художні аспекти глобалізації, локалізації, глокалізації, а також — деколонізації. Та й сама назва відсилає до подолання імперських наративів. Крізь призму мистецтва в книжці розглядається формування України як відкритого суспільства, українські інтелектуальні ініціативи та вплив міжнародних подій, як-от Венеційської бієнале. Дорошенко пропонує глибоке осмислення культурних явищ — як відомих і медійних, так і тих, що опинилися на маргінесах суспільного інтересу.

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна переви­да­ва­ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати в будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-553-072-6

© Костянтин Дорошенко, текст, 2024

© Віталій Кравець, портрет на обкладинці, 2024

© Видавництво Анетти Антоненко, 2024

Костянтин Дорошенко

Когнітивне розмінування

Зазвичай, читаючи Дорошенка, знаходиш референси й ракурси, які б не спали на думку без його власного непересічного погляду на сучасну українську культуру.

Так, назва блоку «Україна на Плато людства» миттєво спровокувала флешбек до 49-ї Венеціанської бієнале з темою «Плато людства. Бієнале візуальних мистецтв як платформа людства» (2001 р.) під кураторством легендарного реформатора Гаральда Зеємана. Він уважним оком вихопив з «тисячі інших» роботу «Психоделічне вторгнення панцирника “Потьомкін” у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна» Олександра Ройтбурда. Наслідки цієї уважності для митця добре описані в статті «Вправи для двох тіл і пам’ятника в Сохо».

Чи претендує Костянтин Дорошенко на замах Зеємана створити «позачасову величну розповідь про людське існування в його часі»? Певною мірою, зокрема тією, що притаманна всім амбітним документаторам мистецьких явищ поза обмеженістю лінійних темпоральних парадигм.

Чи досяг він особистого плато у фіксації вищеназваної процесуальності? У сенсі зупинки перед черговим ривком — напевно, так. Адже це момент візіонерства щодо нових можливостей, виходу за власні межі. Так само релевантна ця метафора для України («1920–2020. Стисла історія українського мистецтва на тлі розвитку держави»).

Читаючи цю книжку, не можу не порівняти в деяких площинах Дорошенка і Зеємана, який, формуючи концепцію бієнале, думав про ризомність і картографію Дельоза та Ґваттарі в їхніх «Тисяча плато». І, подібно до Зеємана, Дорошенко переказує історію мистецтва через історію утопій і історію невдач — «поетичного виміру мистецтва», замість історії влади: «Ішлося не про владу, а про зміни, любов і підривну діяльність. Це був новий спосіб робити шоу, не лише документуючи світ, але й створюючи його» (Зеєман).

Недарма «шоу» 2001-го розпочинала саме скульптура Йозефа Бойса — «Кінець ХХ століття» (1968), найяскравіша ілюстрація до «соціального утопізму». І, гадаю, «Психоделічне вторгнення» Ройтбурда для Зеємана теж було про «кінець утопії» на посттоталітарних теренах. Точніше, про мрію щодо кінця. «Машина війни» безперервно переробляє її на добриво для нового терору. Автор збірки це чутко вловив: «Продовження лінії первородного звірства психології натовпу очевидне: тоталітарні ідеології апелюють саме до пам’яті тисячоліть, у які обожнювали насильство».

Дорошенко теж має власну прив’язку до Бойса, убачаючи в практиках Андрія Сагайдаковського ідеологічне наслідування бойсівського створення мистецького через речі, що не мають жодного стосунку до мистецтва: «Ми не можемо знати, що відбувається зі столом, коли ми від нього відвертаємося, — можливо, він перетворюється на кенгуру?» — так дотепно вводить автор зауваження Бертрана Рассела щодо «непевності, ефемерності і непереконливості того, що ми звично вважаємо реальністю».

Ця ремарка є хитким містком між надією Франциска Асизького і макабром Ґустава Майрінка — уособленим в образі Путіна в костюмі французького короля Франциска Великого з картин Нікаса Сафронова. Кожен обирає своє. Костянтин обрав «М’яку частину столу» — інсталяцію, через яку Сагайдаковський «міняє місцями ілюзію та реальність, бентежачи здоровий глузд і передбачуваність реакції глядача, дезорієнтуючи його, сіячи сумнів щодо правильності стереотипного світосприйняття».

Власне, цей зеєманівський підхід — уважно роздивлятися, що коїться на мистецькій сцені (не лише в умовному Центрі, а й на маргінесах) — робить читання Дорошенка безцінним з точку зору неочікуваних інсайтів. Ми бачимо не жагу самовдоволеного розвінчування, а критику, вбудовану в досліджуваний дискурс. Ця добірка інкапсулює певний патерн аналітичної поведінки автора. Онтологічна відраза до фарисейства є характерною рисою Дорошенка і як людини, і як культуролога. При тому щира емпатичність залишається наскрізною рисою його підходу до явищ і окремих особистостей, непроявлених, «периферійних», забутих чи затертих десятиліттями тоталітаризму, або через ідеологічну незручність.

Це є своєрідним відлунням міркувань Зеємана про те, що глобалізація без коріння не має сенсу в мистецтві, що сучасні митці не спорадично стверджують власну ідентичність, а апелюють до глибинного в нас, що є породженням локальної вкоріненості. Про що нам невтомно нагадує й автор книжки, чітко дотримуючись принципу «незабуття в колоніальних ландшафтах» (Кейт Макміллан). В есеї «Україна як метод» він покликається на Ботакоз Касимбекову, яка вважає, що «Україна — безпечний простір, де люди з різних країн можуть зустрічатися не в колишній колоніальній метрополії, у якій виробництво знання контаміноване колоніальним тиском, концепціями та колоніальними ієрархіями». Це й про усвідомлення досвіду утисків.

Загалом, Дорошенко є вправним спостерігачем одвічної гри в «людське та людяне», коливання на дуже тонкій проволоці толерування світогляду Іншого — від конфуціанської «ієрархізованої обрядовості» до «трансгресії звичайного» і десакралізації культурних кліше, коли будь-яка міфологія перетворюється ринком на мелодраму. Його тонка іронія є вкрай помічною, коли стикаєшся з цинічно загорнутим в маркетингові шати пафосом, там, де й досі чимало неоприявнених історій справжнього насильства.

Закінчу ще однією відсилкою до «духовної спадщини» Зеємана, а саме до його візії «суспільства одержимих» — неординарних інтерпретаторів цайтгастів, з гострим почуттям історії й готовністю постійно «ризикувати інтелектуально, естетично та концептуально». Дорошенко мені видається фігурою, чия «одержимість» є квитком до подібного осередку.

І, безперечно, «одержимі» мають опікуватися найактуальнішою проблемою нашого сьогодення: «Когнітивна деокупація розповсюдиться не лише на поневолені Москвою народи, але й на тих, хто потрапив під гіпноз її державної та культурної традиції, абсолютизуючої владу, насильство і страх». Амінь.

Юлія Манукян

Україна як метод

2023-й став роком морської перемоги України. Державою, яка не має власного флоту, нейтралізовано щонайменше двадцять суден Чорноморського флоту РФ, організовано коридор для постачання зерна з українських портів, попри загрози та блокаду Кремля. Як зауважує оглядач американського видання The Hill Стівен Бланк, «ці перемоги розкривають стратегічний інтелект України в координації воєнних операцій, кінцева ціль яких — викинути Росію з Криму».

Деокупація Криму неминуча та необхідна вона не лише Україні. Йдеться про засади світової безпеки, верховенство міжнародного права та збереження національно-культурного розмаїття. Уже зараз в Україні ведеться робота з когнітивної деокупації. Поки російська влада утримує півострів у зоні заперечення прав людини, консервації пострадянської вивченої безпорадності та інтелектуального безчасся, в Україні відбуваються масштабні політичні й соціальні зміни. Серед молоді спостерігається сплеск цікавості до національної історії та культури, де вагоме місце посідає спадщина корінних і малих народів.

Конструкти російської імперської історіографії, головним завданням котрої було й залишається виправдання загарбницької політики, відтворюються століттями та мають усе більш карикатурний і безпорадний вигляд в інформаційну добу. Практика засекречування архівів, викрадення або знищення культурно-історичних документів і цінностей сьогодні лише посилює процеси критичного переосмислення та деколонізаційної уваги народів до своєї ідентичності.

Постійна представниця президента України в АР Крим Таміла Ташева, цитуючи свого друга-військового, назвала цей процес «когнітивним розмінуванням». Формулювання прозвучало на організованому мисткинею Леніє Ібрагімовою київському форумі громадської ініціативи Müteşem Qırım («Розкішний Крим») — платформі діалогу представників національних меншин, які проживають в Україні. Відповіддю на чергову хвилю російського терору, розгорненого в реаліях неможливої раніше інформаційної прозорості, стало відродження суб’єктності тих, кого імперська політика століттями маргіналізувала й асимілювала. Усвідомлення ними права на гідність бути собою та необхідності солідарності.

Злочини російських окупантів проти людяності, котрі фіксуються та отримують міжнародну публічність практично в режимі реального часу, актуалізували цікавість до традиції московської воєнної агресії й колоніальної політики. Нагадали про нещодавні провокації та війни в Молдові, Ічкерії, Грузії, Сирії. Але й сфокусували увагу на експансіонізмі як засадничій основі московської державності, починаючи з поневолення Новгородської республіки за Івана III. Громадяни Новгорода, які не прийняли вимог «холопства государева», були депортовані з рідної землі, вічовий дзвін, символ новгородських прав і вольностей — демонтований та вивезений до самозваної метрополії.

Російська війна проти України демонструє не лише спадкоємність, але й посилення цієї традиції за рахунок використання нових воєнних технологій у комплекті з середньовічною жорстокістю. Вимушена переселенка з Маріуполя нагадала на форумі про долю свого народу — урумів, яких називають також греко-татарами. За Катерини II їх депортували з Криму, поселивши в приазовських степах. Найвідоміша урумська народна пісня присвячена тузі за рідним Кримом, якого їм тепер не побачити. З урумів походить, наприклад, художник Архип Куїнджі, чия образотворчість просякнута південноукраїнськими кольорами та світлом. Нині життя та побутування урумів знову атакує Росія, знищуючи міста й села, мирних мешканців, нав’язуючи антимодерну великодержавну ідеологію, змушуючи тікати з землі, на яку сама ж колись депортувала.

Уніфікація, дискредитація природних прав і свобод особистості й народів, дискримінація та страх — міни, що продовжує закладати Росія у свідомість тих, кого окупує. Російська влада тримається на ілюзії неможливості змін, пропаганді приреченості на існування в дискурсі права сили, себто безправ’я. «Вас мало, ви слабкі, у вас нічого не вийде, диктатура сильніша за демократію, скоріться», — навязлива серм’яжна правда, що її транслює Москва. Безперервність цього бубоніння, підкріплюваного насильством, шантажем і залякуванням, на певному етапі подіяла на розуми в цілому світі, демонізувала Росію. Але Україні вдалося їй протидіяти.

Спікер парламенту Фінляндії Юссі Галла-аго, виступаючи у Верховній Раді України українською, нагадав про московську війну проти своєї батьківщини 1939–1940 років і констатував: «Ментальність і характер російської держави не змінились. Як тоді, так і сьогодні вона не поважає ні міжнародного права, ні своїх зобов’язань. Вона не цінує життя ні своїх, ні чужих. Вона вважає, що має право вето на вибори своїх сусідів, право вето навіть на їхнє існування. Росія поважає і розуміє силу. На російський імперіалізм треба відповісти силою. На початку, у перші дні війни мало хто на Заході вірив, що Україна здатна протистояти російському наступу. Своєю героїчною боротьбою українці не тільки заслужили повагу всього цивілізованого світу, а також дали нам сміливість діяти».

Процес когнітивного розмінування розпочався. І в цифрову добу зупинити його неможливо. Когнітивна деокупація розповсюдиться не лише на поневолені Москвою народи, але й на тих, хто потрапив під гіпноз її державної та культурної традиції, абсолютизуючої владу, насильство і страх.

Грудень 2023

Глобальний російський реванш розбився об Харків. Харків поховав його символічно та остаточно. Воєнна оскаженілість Росії щодо міста, яке вона сприймала своєю брамою на південь, зрозуміла — це відчай і озлобленість через крах ілюзій про роз’єднання України та владу над нею, а отже — російського імперського проєкту загалом.

Російські мудрагелі, що всотали стругацьку ідею КОМКОНу — КДБ світлого майбутнього, здатного конструювати глобальний світоустрій, охоче увірували й у пелевінське бойове НЛП. І самі стали його жертвами, у самовдоволеному рефреймінгу втративши зв’язок з реальністю.

У 1919 році Росія відвела Харкову роль оплоту свого впливу в Україні. Більшовики захопили місто та привезли з Курська «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», який проголосив Харків столицею радянської республіки. Зневаживши, за російською традицією, міжнародні угоди. Перший мирний договір Першої світової війни був підписаний у Бресті 9 лютого 1918-го Українською Народною Республікою та Центральними державами. З ними ж 3 березня Брестський мир уклав «совнарком» Леніна, визнавши УНР, узявши на себе зобов’язання вивести війська з територій України та Фінляндії, відмовитись від претензій на держави Балтії.

Національне і культурне піднесення в Україні було тоді вже надто потужним, аби відкрито йому протистояти. «Був Харків слобід, хуторів і ремісників. Був Харків — провінційне купецьке місто неісходимої і безвихідно-сірої російської імперії. Тепер Хвильовий проголошує третій Харків: символ українського урбанізму. Здибленої і м’ятежної України», — пише критик Юрій Шевельов в есеї 1948 року «Четвертий Харків», принциповому для розуміння розвитку України. Микола Хвильовий — один з інтелектуальних лідерів генерації українців, що сприйняла революцію як можливість будувати майбутнє для себе та світу, відкинувши імперські ієрархії, формулювати універсалізм рідною мовою.

Харків розквітає новаторською літературою, думкою, мистецтвом. Тут постає конструктивістський ансамбль-хмарочос Держпром, Василь Єрмілов працює над часописом «Авангард», Лесь Курбас відкриває театр «Березіль», Дзиґа Вертов знімає кадри «Людини з кіноапаратом», Олександр Білецький публікує «Двадцять років нової української лірики». Про те місто читаємо в Шевельова: «Його ідеологи і його покоління духовно стверджували його столичність і в своїй творчій мрії підносили його на рівень центру світового. З цим помиритися Москва не могла. Ідеологи покоління і все те покоління, що наважувалося мислити, мусіли бути знищені». Радянські хвилі терору 1930-х забирають життя письменників і художників, їхні імена та твори на десятиріччя потрапляють під заборону. Українську, як і всі національні культури під владою Москви, казенна інтелігенція редукує до сільської, етнічної складової. Та й вона регламентована й уніфікована в манії боротьби з націоналізмом. Мовою науки, кар’єри, престижу має бути виключно російська — «мова міжнаціонального спілкування» проголошеної Хрущовим «нової історичної спільності» — радянського народу.

Четвертий Харків, що пройшов Голодомор, репресії, Другу світову, окупації, Голокост, тяжке повоєнне відновлення — образ всієї України, зведеної до регіональної другорядності. Вкладаючись у Харків, як в університетський та науковий центр, союзна влада вичищала його українську ідентичність і оберігала опозицію до Києва, до котрого «далі, ніж до Москви». Але кузня радянського народу давала збої, як не вдосконалювався КОМКОН. Усупереч загальному правилу лицемірити й не висуватися, в харківцях сформувалася гонорова вдача, сміливість прояву особистості. Адже вони опинились у центрі турбуленції модерністських проєктів ХХ століття з їхніми грандіозними планами, досягненнями та протистояннями, сплаченими великою кров’ю.

Харківець Платон Білецький, син Олександра, уже в Києві в 1970-х говорив про українських стиль в європейському мистецтві, про XVII–XVIII століття він писав: «У цей період Україна відіграє особливо визначну роль посередника в міжнародному художньому обміні, стає мистецьким осередком, який впливає на появу нових художніх течій в мистецтві Польщі та Росії, а також Молдавії, Трансільванії, Болгарії та Сербії». Його колежанка по кафедрі мистецтвознавства Київського худінституту Людмила Міляєва, яка також народилась у Харкові, виступала за повернення до Києва фресок Михайлівського Золотоверхого собору, привласнених Ермітажем. Зірка опери Євгенія Мірошниченко, що співала у фільмі Сергія Параджанова «Українська рапсодія», з дитинства виконувала українські народні пісні в харківському гуртку самодіяльності 11-го ремісничого училища. Керувала гуртком мати майбутньої екстраординарної кінодіви Людмили Гурченко.

Сама Гурченко про любов до рідного Харкова говорила повсякчас. Вона ходила в українську школу, чудово знала мову, проникливо виконувала пісню «Впали роси на покоси» на вірші Дмитра Павличка. У своїх спогадах про 1940-ті «Моє доросле дитинство» Гурченко констатує: «В Харкові всі говорять з українським акцентом». Крізь усе життя, іноді на шкоду кар’єрі, актриса пронесла харківський гонор. У 2010 році вона виступила в Києві на відкритті ґей-клубу «Andybar», а репрезентуючи свій фільм «Строкаті сутінки» наголосила: «Моя єдина і справжня батьківщина — Україна». Та, продекламувавши уривок зі «Сну» Тараса Шевченка, додала: «Хіба це можливо забути? Це неможливо з чимось порівняти... Є російське слово «человечность», а є українське, надзвичайне, котре я намагаюсь прищепити і в Росії — «людяність»».

Наперекір російській державній політиці православного фундаменталізму, Людмила Гурченко заповіла, щоб її поховали без відспівування в церкві. І в цьому — також прояв харківської суб’єктності.

На землі українських козацьких полків, Слобожанщині, де постав Харків, мандрівний учитель Григорій Сковорода сформулював принцип: «Всякому місту — звичай і права, всяка тримає свій ум голова». Ця максима увіходить у таке протиріччя з парадигмою російської держави, що там її просто ігнорують. Але вона живе та працює в Україні. Новий, п’ятий Харків, знову готовий звертатися до світу власним голосом, з’явився давно. Продовжуючи інструменталізувати місто, убачаючи в ньому лише свою периферію, Росія програла. А російський збройний напад лише активізував самоусвідомлення й гордість харківців.

У 2017-му на фестивалі соціальних інновацій та нової музики «Plan B» я запізнався з Катериною Переверзевою, головною редакторкою харківського інтернет-видання «Люк». В інтерв’ю мені вона тоді поділилася: «У людей, які не знають Харкова, карикатурна про нього думка. Знають лише ринок Барабашово. І уявляють, що Харків — це ринок, а навколо пустка та лавочки, і ось цією пусткою їздить мер Геннадій Кернес на колясці, а прибиральниці сміття прибирають. Так ось, наша мета — змінити цей образ Харкова, показати, який він насправді. Що тут не пустка, а галереї, клуби, багато освіченої молоді й життя тут класне. Харківська культура справді феноменальна. В ній чимало абсурдизму, парадоксальності, інтелектуального гумору та водночас — щирості».

Нині «Люк» відомий на всю Україну — і тому, що новини Харкова хвилюють людей по всій країні, і завдяки своїй креативній та дотепній роботі з подолання русифікації, повернення знань про розстріляну й цензуровану культуру та відкритості до сучасності. З публікацій «Люку» я дізнався, що один з улюблених музичних гуртів міністра закордонних справ Дмитра Кулеби — «Курган & Agregat» з Харківщини, який і я ціную за іронічність і ніжність під виглядом простацької брутальності. Має «Люк» і поліграфічний проєкт, присвячений українській ідентичності Харкова. Серед маловідомих історичних фактів видання нагадує про те, що гасло «Слава Україні!» народилося в Харкові в ХІХ столітті в студентському середовищі, у якому пізніше сформувалася Революційна українська партія. І пропонує інтерактив — стікери з новими, часто гумористичними назвами, котрі можна наклеїти на опубліковані на останній шпальті русифікаторські урбаноніми міста. Серед рекомендованих нововведень — вулиця Аміля та вулиця Раміля, на честь братів Насирових із «Курган & Agregat».

Для творців «Люка» сам образ дверей до підземного світу свого часу символізував відсутність широкої суспільної уваги до того, що відбувалося та відбувається в харківському мистецтві. У реаліях щоденних бомбардувань назва отримує новий сенс, суголосний парадоксальній оптиці харківських художників різних генерацій — Вагріча Бахчаняна, Бориса Михайлова, Олександра Гнилицького, Гамлета Зіньківського, Романа Михайлова. Кожен із них у свій спосіб вміє знаходити одкровення в буденності, бачити демонів і дива в повсякденності.

«Попри війну культурне життя в місті таке насичене, що часом не знаєш, що обрати. Та все воно перемістилося до підвалів. Мистецтво підземелля!», — говорить мені академік Борис Гриньов і ми разом вирушаємо на виставку до ЄрміловЦентру, а потім — на концерт джазового квартету Яна Ведамана. Зрозуміло, обидві події — у підвальних приміщеннях. Гриньов — директор харківського Інституту сцинтиляційних матеріалів і представник України в ЦЕРН. Бозон Гіґґса був зафіксований із використанням детекторів на основі вольфрамату свинцю, розроблених його інститутом. Там також вирощують кристали сапфіра для імплантів, інститут співпрацює з Siemens у виробництві томографів та іншого обладнання. Сьогодні робота відбувається переважно в бомбосховищі.

Стереотип про проросійський Харків обурює Бориса Гриньова. Він згадує, як у 2014 році харківці зірвали спробу сепаратистського перевороту на поквапом зібраному в місті з’їзді, який мав очолити Віктор Янукович на противагу революційним подіям у Києві. Для антимайдану було встановлено сцену, привезли бюджетників з Донецької та Луганської областей, але, побачивши кількість противників цієї авантюри, що вийшли на вулиці, Янукович виступати відмовився, утік із Харкова та з України.

Штурми Харківської Облдержадміністрації, спроби проголосити «Харківську народну республіку» та захистити пам’ятник Леніна від повалення провалились. Саме в Харкові на марші вболівальників місцевого футбольного клубу «Металіст» вперше пролунала кричалка «Путін — хуйло!», яка швидко стала міжнародним мемом.

«Як можна було усього цього не бачити, не аналізувати й продовжувати перебувати в ілюзії, що Харків зустріне Росію квітами? Коли 24 лютого 2022 року окупанти сунулися до нас і навіть прорвалися на околиці міста, харківці були готові відбиватися будь-якими засобами, діставали мисливські рушниці, готували коктейлі Молотова. Ми — у своєму місті, якими би мовами тут не спілкувалися — це наша справа», — говорить Борис Гриньов. А я згадую, як у 2023-му, перед моєю лекцією «Мистецтво під бомбами» в американському Університеті Вашингтона і Лі, одна з тамтешніх викладачок поцікавилась: «Адже у східних і південних містах України, Харкові, Миколаєві, Запоріжжі говорять переважно російською. Чому ж вони чинять такий опір Росії?» Та тому, що Росія — держава, у котрій нівельовані права людини, культивується ксенофобія та дискримінація. Люди, які відстояли на майданах демократію, право на особисті кордони, доступ до міжнародної інформації ніколи не захочуть російської влади і будуть проти російського майбутнього для своїх нащадків. Кожен російський ракетний удар по цивільній інфраструктурі, кожна новина про російські порядки на окупованих територіях, стан українців, повернених з полону, підкріплюють розуміння, що російська — мова ГУЛАГу, мова несвободи. І спонукають усе більше людей переходити на українську, захиститися від мовного маркера насильства.

Борис Гриньов та його дружина Тетяна колекціонують сучасне українське мистецтво. У 2021 році Український клуб колекціонерів подарував Центру Жоржа Помпіду корпус робіт українських авторів, відібраних експертами французької інституції. До того ряд художників, чиї твори тепер складають українську збірку Центру Помпіду, значилися там російськими. Вагома частина переданої з України колекції, що представляє явище Харківської школи фотографії, надана Борисом і Тетяною Гриньовими.

Grynyov Art Collection — партнер українського павільйону на 60-й Венеційській бієнале. Куратори Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький у межах концепції «Плетіння сіток» представили проєкти різних авторів і груп, актуалізувавши тему об’єднання, що враховує різність та інакшість — подібно до того, як практика спільного плетіння маскувальних сіток об’єднує українських громадян.

Серед учасників виставки — харківці Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський з відеороботою «Цивільні. Вторгнення». Практика художників відноситься до архівного імпульсу, тенденції, означеної американським критиком Гелом Фостером. Рачинський і Ревковський створили ряд скрупульозних візуально та квазідокументально містифікацій подій недавнього минулого, сьогодення та можливого майбутнього українських індустріальних міст. Але війна стала для митців викликом свідчення. Не особистого — соціального та солідарного. Вони змонтували фільм-архів з матеріалів, знятих цивільними після російського вторгнення та опублікованих відкрито в соціальних мережах. Попри переконання, що в інтернеті зберігається все, особисті акаунти можуть блокуватися, контент на них може бути видалено або закрито.

«У більшості випадків ми знаходили YouTube-канали приватних осіб. Іноді це були канали з маленькою кількістю підписників на тему якого-небудь хобі автора: риболовля, велопрогулянки околицями рідного міста, записи театральних концертів і репетицій тощо. З початком повномасштабного вторгнення на цих каналах з’являється контент зовсім іншого характеру: проживання в підвалах, евакуація з окупованих територій, спроба вижити та хоч якось налагодити побут першої необхідності під час ведення бойових дій, відео обстрілів, вибухів, калічення та похорони цивільних. На деяких із цих каналів останні відео були завантажені в березні–квітні 2023 року й більше не поновлювались. Доля авторів таких каналів невідома», — розповідають Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський.

Катерина Бучацька представила в рамках «Плетіння сіток» серію робіт нейровідмінних художників і художниць «Щирі вітання». Таке неконвенційне мистецтво в час війни обеззброює, нагадуючи про людську крихкість, безцінність щирості та потребу в довірі.

Український павільйон у Венеції відкрився 19 квітня. У ніч на 27 квітня Росія запустила ракету С-300 по 3-й психіатричній лікарні Харкова.

Місто атакують і зараз. Але воно вже вистояло та перемогло. Енергійне, зібране, упевнене у своєму бутті. П’ятий Харків зосереджений не на стражданні, а на житті та творенні. Реалізуючи власні звичай і права, він зачинив для Москви браму до України, та й вікно в Європу.

Червень 2024

Миколаїв з перших днів повномасштабної фази російської війни проти України став прифронтовим. Бої в місті та передмістях тривали з 24 лютого до 10 листопада 2022 року. Окупанти продовжують ракетні обстріли й зараз. Журналістка Наталя Нагорна згадує: «Прилітало по тролейбусних депо, по елеваторах, по заводах, по місцях, де ремонтували техніку чи принаймні могли ремонтувати техніку, по бізнес-центрах, по університетах. Всюди, де могли жити військові або ховати техніку. Найчастіше від цього перепадало мирним людям, які не виїхали з міста. Життя тепер відрізняється насамперед тим, що вранці не потрібно вигрібати скло та вимітати уламки цегли». Питну воду повернути обіцяють лише наприкінці цього року.

Уперше відвідавши Миколаїв у 2014-му, я був вражений масштабами одного з колишніх суднобудівних центрів Європи, добротною архітектурою в стилістиці від класицизму до бруталізму та невизначеністю в його ідентичності. Звільнившись від режиму радянської закритості, утративши статус передової воєнної верфі, він ніби блукав у безчассі. Пам’ятник Леніну вже був знесений, та на його облицьований рожевим гранітом восьмиметровий постамент хтось встановив бюст батька світового тоталітаризму — з тих, що бовваніли в радянських школах. Ця безглузда конструкція проявляла реальне місце імперського міфу в сучасності.

Знаки вольниці 90-х в міському середовищі не поспішали поступатися позиціями новому урбанізму. Друзі відвели мене до миколаївської пивниці «Вічний поклик», де школярами пили горілку й пиво «Янтар». З’явившись у 1997-му як МАФ-наливайка, вона розрослася до цегляної будівлі з кованою огорожею та воротами. Проте автентичні столики та лавочки збереглися.

Приїхавши цього разу, я не впізнав Миколаєва. Трагедії руйнувань, людських жертв і загроза окупації не лише не занурили містян у страх та апатію, але остаточно розігнали морок пострадянського сну. Вистоявши, відчувши солідарність співгромадян і підтримку світу, миколаївці переосмислюють минуле і воліють для себе майбутнього, а не сьогодення, яке зупинилось. Миколаїв більше не монотонне «місто корабелів». Він відповідає своєму новому девізу, прийнятому у 2019-му, — «Місто на хвилі».

Пробудження не сталося раптово. За ним — зусилля громадських ініціатив, робота та творчість тих, хто вибудовував суб’єктність свою й міста. З 2017 року фестивалі сучасного мистецтва, просвітницькі проєкти, дослідження, присвячені історії Миколаєва та її деколонізації реалізує платформа MY ART. Її співзасновник Євген Гомонюк говорить: «Спочатку утворилась спільнота навколо організації проведення першого Mykolaiv Art Week. МY ART — перші букви цієї назви, посилання на ім’я нашого міста. Сьогодні ми вийшли на об’єднання та координацію локальних культурних ініціатив».

Цього року Mykolaiv Art Week був присвячений темі пам’яті. «Фестиваль був про досвід українських родин, про минуле України та власні історії людей, які вони бережуть або воліють позбутися», — говорить засновник МY ART Дмитро Ларченко. Кінопокази, концерти, лекції проходили на п’яти локаціях, а у віртуальному просторі в доповненій реальності — виставка художників із 18-ти країн.

Ще одна ініціатива платформи, підтримана муніципальною Агенцією розвитку Миколаєва, — оцифрування мариністичних творів зі збірок Очаківського музею, миколаївських Обласного художнього музею і Музею суднобудівництва та флоту. Так дослідники та глядачі отримали доступ до зображень експонатів, публічна демонстрація котрих неможлива під час війни. «Ідея народилась у команди ще до повномасштабного вторгнення. Море як ідентичність кожного мешканця півдня України, море як репрезентація нашого регіону в мистецьких творах, культурній спадщині», — пояснює Євген Гомонюк.

Війна проти України — пароксизм «русского міра», який оголив примітивність його культурної традиції. Цензурування історії, знецінення спадщини сусідніх народів, догматика самосхвалення на тлі дикунських воєнних дій викликають гидливе відторгнення. Стимулюють увагу до альтернативи цієї нав’язливої брутальності. У Миколаєві згадали про те, що за тисячу років до н. е. на його місці існував кіммерійський порт, у Середньовіччі — литовський князь Вітовт заснував замок. І про те, як місто пов’язане з українським національним рухом. Про театр корифеїв української сцени, заснований Марком Кропивницьким, та його зірку Панаса Саксаганського, який вперше вийшов на підмостки саме в Миколаєві. Про миколаївську — першу в Україні — прем’єру опери «Катерина», написану за поемою Тараса Шевченка Миколою Аркасом, сином місцевого військового губернатора. Етнічний грек Микола Аркас відчував себе українцем, написав і видав українською в 1908-му першу «Історію України-Руси». Його син Микола Аркас-молодший був військовим керманичем в УНР, а в 1920-х керував українським театром в Ужгороді.

Визначний для українського сучасного мистецтва художник, миколаївець Віктор Покиданець послідовний у деконструкції пафосу й штампів російсько-радянської культури. Їхній нав’язливій і беззмістовній присутності в повсякденності він присвятив у 2016 році серію The Box. На об’єктах у формі сірникової коробки, — предмету, що раз у раз потрапляє на очі й до рук, одноразової утилітарної дешевини, — він створив зображення, які поєднують банальні вислови, цитати з пісень і фільмів, політичні кліше та абсурдні образи. Наприклад, робота «Хрущик»: хрущ летить в обличчя Мао Цзедуну. Ті, хто знається на радянській історії та пропаганді, оцінять комічний ефект — референс до конфлікту між Хрущовим і Мао. Він обернувся десятиріччями протистояння двох режимів, яке супроводжувалося обопільними звинуваченнями в ревізіонізмі, неофашизмі та доходило до воєнних провокацій.

У роботах «Під небом голубим» та «Цой жив» Віктор Покиданець ефектно висміює феномен російського року, протестна енергія якого каналізувалась у перманентне безвольне «мы ждем перемен».

Навесні 2022-го художник створює серію «Потаємні схованки рос.літа». У книжках російських письменників і вчених він вирізає об’ємні отвори за формою об’єктів, які відбивають суть творів і звичаїв, цією літературою вихованих: пістолетів, кастетів, ножів, вагіноімітаторів. «Ритуальним похованням оман минулого» назвала проєкт Покиданця лавреатка премії імені Вацлава Гавела за творче дисидентсво 2023 року, мистецтвознавиця й кураторка Юлія Манукян. «Для багатьох перлина колекції — “Історія православ’я”, колишня власність одеського губернатора-регіонала, з нехорошим душком невіри у святі мощі та богообраність рос.народу», — пише вона.

Предмети, уміщені в «Потаємні схованки рос.літа», створив ужгородський художник Руслан Тремба. Проєкт експонувався у Варшаві, Обергаузені, Дюссельдорфі, Ейндговені та продовжить подорож світом. А Віктор Покиданець залишається в Миколаєві.

У купе поїзда Миколаїв — Київ моїм попутником виявився волонтер з Естонії, який відрекомендувався як Хунт (естонською — «вовк»). Він привіз у прифронтове місто гуманітарну допомогу, залишив разом з нею миколаївцям і автівку, на якій приїхав. Шлях додому стомливий: залізницею до Києва, там — пересадка до Перемишля, далі — до Варшави, звідти — авіапереліт у Гельсінкі, літак до Таллінна й лише потім — у рідне місто. Проте Хунт бадьорий. «Українцям вдалося вилікувати світ від страху перед Росією. Росіянам боляче прийняти факт, що їх більше ніхто не боїться. Але це нова реальність», — весело говорить він.

Березень 2024

У Дніпровському академічному театрі опери і балету ставлять «Трубадура» Верді, партію Леонори виконує Марія Максакова. Зал повний, цілий ряд зайнятий глядачками, які спеціально приїхали із Запоріжжя. Але в пожвалене очікування вривається виття повітряної тривоги. У театрі є укриття й публіка не розходиться. Минає година, друга. Дирекція робить оголошення: «Якщо повітряна тривога триватиме до 19.00, вистава, на жаль, не відбудеться». Адже в Дніпрі, як і по всій Україні, введено комендантську годину. Аж ось, рівно о 18.57 — відбій тривоги! Російська крилата ракета, запущена цього разу на Миколаїв, успішно знищена українськими силами ППО. «Дівчата, не хвилюйтесь, водій Юра вас всіх довезе до 3-го Шевченківського мікрорайону», — радісно повідомляє запоріжчанкам пані, яка організувала їхню групу.

Це було одне з найемоційніших оперних вражень у моєму житті. Артисти та глядачі — сповнені вдячності одне до одного, взаємодія оркестру й голосів немов любовна. У загостреному відчутті непередбачуваності та реальності смерті діалог із мистецтвом стає подією особливого щастя.

Подружжя депутатів Держдуми Марія Максакова та Денис Вороненков емігрували в Україну в 2016 році. У минулому співробітник російської військової прокуратури, член думського комітету з безпеки та протидії корупції Вороненков дав генеральній прокуратурі України свідчення по справі про державну зраду Віктора Януковича. Денис отримав українське громадянство, в інтерв’ю порівнював московський режим із нацистською Німеччиною. 23 березня 2017-го його було вбито в центрі Києва біля готелю «Прем’єр Палас». Марія та їхній син Іван залишилися в Україні.

Іван навчається в українській школі, Марія співпрацює з українськими оперними театрами, уїдливо коментує кремлівську владу та виступає за міжнародну підтримку України на своєму YouTube-каналі. «В Україні я здобула свій справжній голос», — згадує вона заняття вокалом у Марії Стеф’юк, другої після Соломії Крушельницької української оперної діви, яка виступала на сцені «Ла Скала». Стеф’юк розкрила в Максаковій лірико-драматичне сопрано.

У 2018-му Марія Максакова взяла участь у проєкті художника Арсена Савадова «Голоси любові». У Попасній і під Дебальцевим, недалеко лінії фронту, він організував перформанси-реконструкції концерту Мерилін Монро, який надихнув у 1954 році американських солдатів під час Корейської війни. Перед тисячами українських військових Максакова виконала репертуар Монро, відеоматеріал знімався в реальному часі. «У цьому вся фішка соціального перформансу. Там не може бути жодних дублів. Там не можна сказати танку їхати назад. І квіти не летять назад до рук», — згадує Арсен Савадов. Емоції глядачів наснажили Максакову вийти за рамки сценарію, продовжити виступ українськими народними піснями.

У «Голосах любові» Савадов не лише деконструював мистецтво поп-арту, повернувши його ікону Монро зі світу речей у людський, але й звернувся до лицарської культурної традиції. Куртуазна вистава передбачає поєднання двох менестрелів — витонченого трубадура та грайливого жонглера. Роль другого, на іншому концерті проєкту, дісталася поп-зірці EL Кравчуку — він також був в образі Мерилін. Попри побоювання, військових не збентежила травестійна історія. І цей виступ отримав незаплановане продовження: понад передбачену програму артист виконав пісні Олександра Вертинського.

Результатом стала багатоканальна відеоінсталяція, у якій Арсен Савадов, залишаючись вірним циклопічному масштабу свого мистецтва, створив дуже людяний твір. Побачив і показав українських військових живими людьми — безпосередніми, різними, радісними. Серед тих, хто в «Голосах любові» танцює, дивиться на сцену й у небо, сьогодні ми бачимо й тих, хто вже не повернеться з цієї війни.

Коли під час Другої світової Марлен Дітріх виступала перед американськими солдатами, її мати жила в Берліні під бомбардуваннями. Матір Марії Максакової, народного «лилика» Радянського Союзу, в Москві поки що ніхто не бомбить.

У Дніпрі я неодмінно відвідую галерею «Артсвіт». Відкрившись у 2013-му, вона швидко зайняла власне місце на мапі українського сучасного мистецтва, приділяючи увагу локальним його авторам і явищам та створюючи можливості для взаємодії кураторів і художників із різних регіонів. Виставка «Обірваний край» харківки Тетяни Пухнавцевої в «Артсвіті» — теж про любов. Не лише до людини, але й до всього, що нас оточує і чия крихкість стала такою очевидною. Любов — це потужне побажання бути тому, кого любиш, без жодних умов, і щастя від його буття.

У різних графічних техніках Тетяна Пухнавцева ділиться дбайливим розумінням журби, яка випадає на долю людей і тварин, речей і ландшафтів. Коли край рветься, утрачене може ще довго впливати на життя, але те, що вціліло, вартує уваги та піклування. У триптиху «Бідні пісні» люди і рослини, птахи, будинки і звірі — одного розміру. «Нещастя робить всіх рівновеликими, однакового зросту, у спільній меті радіти й сподіватись», — пише художниця.

«Досвід кінцугі» — образ того, що проживає сьогодні Україна. Країна, суспільство, природа, кожна людина окремо. Усвідомлено збираючи, наново поєднуючи уламки доль, планів, надій і сил. Кінцугі — японська практика реставрації кераміки, яка розбилася, коли фрагменти скріплюються сумішшю золотого кольору, що підкреслює місця злому. Річ уже ніколи не буде, як раніше, але відновлена — набуває нових цінності й сенсу. Декоративна відстороненість «Досвіду кінцугі» Тетяни Пухнавцевої надає висловлюванню про трагедію глибину та гідність.

Паралельно в Києві «Артсвіт» представив виставку «Земля під нігтями нагадує мені запечену кров». Кураторка Аля Сегал об’єднала в ній роботи шести українських художниць — учасниць проєкту Secondary Archive, ініційованого Фондом Катажини Козири. Відзначена почесною згадкою на 48-й Венеційській бієнале (1999) польська мультимедійна художниця Катажина Козира використала міжнародну цікавість до свого мистецтва та персони для привертання уваги до дослідження жіночих мистецьких практик, гендерних дискусій і жіночого активізму в Центральній та Східній Європі. Російський напад на Україну додав проблематику життя, роботи та свідчення художниць в умовах війни.

Серед учасниць київської виставки — львівська художниця Kinder Album. Візуальною мовою, близькою ілюстраціям дитячих книжок, вона провокативно розкриває патріархальні сексуальні стереотипи, глузує над порнографічними кліше, емансипує жіночу чуттєвість. Досвід війни повернув образність Kinder Album від еротичної напруги до ніжності, емпатії, сестринства. Її малюнки, створені під враженням свідчень з деокупованих територій, зібраних проєктом «Меморіал», обеззброюють дитячою відкритістю. Тут українські ліси з тваринками, які розгубилися посеред речових доказів російських воєнних злочинів. І половецькі кам’яні баби, які, разом із сьогоднішніми українськими жінками, чекають на своїх чоловіків.

Антропоморфні скіфські та половецькі статуї тисячоліття стоять в українських степах. Під час російської війни проти України неодноразово фіксувалися факти руйнування та знищення окупантами цих пам’яток або викрадення їх для продажу в приватні колекції.

«Найпершим і незабутнім враженням від архаїчної скульптури був дитячий подив від величезних ідолів, висічених із сірого граніту скіфами і встановлених на курганах в українському степу. Декілька таких статуй стояло перед Історичним музеєм у Дніпропетровську. Я довго розглядав цих скіфських баб, як їх називають в Україні, приголомшений їхньою грандіозністю та спокоєм, розрахованим на вічність», — писав скульптор Вадим Сідур.