Колекція біографій лідерів-ідеологів «PRINCEPS-NATIO-TEMPUS». Шарль де Ґолль ebook

Шарль де Ґолль – винятково важлива особистість в історії Франції. Це місце належить йому завдяки звершенням на користь країни та політичним рішенням, до прийняття яких він зумів спонукати французів. Оскільки більша частина його діяльності вписана в драматичний контекст історії, значущість цієї постаті видається ще вагомішою. Талановитий оповідач і досвідчений історик Бернар Фан простежує унікальний життєвий шлях знаменитого французького генерала і політика Шарля де Ґолля (1890–1970).

Він воював на фронтах Першої світової війни, обіймав високі посади в армії, поєднуючи військову кар’єру з літературною працею. Під час Другої світової війни розгорнув прапор боротьби за звільнення Франції, повернув їй ранг великої держави і очолив Тимчасовий уряд. Довгі роки де Ґолль перебував в опозиції, але, врешті-решт, повернувся до влади, заснував П’яту Республіку і став її першим президентом. Обіймаючи цю посаду десять років, де Ґолль зробив величезний внесок не тільки в історію сучасної Франції, а й у світову історію. Тож разом з автором спробуємо поглянути, яким було життя Шарля де Ґолля, присвячене службі задля величі Французької Республіки.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-966-521-750-3 (Ніка-Центр)

ISBN 978-617-7654-53-6 (Видавництво Анетти Антоненко)

© Presses Universitaires de France/Humensis, De Gaulle, 2019

© Переклад. З. Борисюк, 2020

© Видавництво «Ніка-Центр», 2020

© Видавництво Анетти Антоненко, 2020

Бернар Фан

Шарль де Ґолль

Шарль де Ґолль – винятково важлива особистість нашої історії. Це місце належить йому завдяки звершенням на користь Франції та політичним рішенням, до прийняття яких він зумів спонукати французів. Оскільки на додачу більша частина його діяльності вписана в драматичний контекст історії, значущість цієї постаті видається ще вагомішою. Поєднання цих обставин підсилює тенденції як визнання, які доходять майже до обожнювання, так і невизнання і навіть неприйняття, аж до спроб убивства. Зростанню його популярності великою мірою сприяла і чимала армія карикатуристів. Військовий, який став державним діячем, водночас гарно володів перóм. І був, можливо, одним із останніх у тому середовищі. Минуло півстоліття після його смерті, а він досі залишається орієнтиром, який інколи використовують надто часто. Годі порахувати політичних діячів, які відносять себе до «ґоллізму», хоча вони й остерігаються дати його визначення. Де Ґолля цей термін страшенно дратував, він його ніколи не вживав, хіба що для того, щоб відкинути, не вбачаючи в ньому жодного сенсу.

Вирішальні роки його життя та формування припали на епоху, яку вважають «прекрасною»[1], коли світом розпоряджалося вузьке коло країн, званих «потугами», причому називати їх поіменно не було потреби. Належачи до родини з «вищого товариства», Шарль де Ґолль отримує гарну освіту й виховання, завдяки чому має всі підстави вибудувати себе для життя і відчувати велику гордість від того, що він француз. Водночас хлопчик глибоко переконаний, що народився під «щасливою зіркою» і має талан. У ранньому підлітковому віці, коли з ним трапляється якась прикра пригода, батьки спершу питають, чи йому не боляче, і лише потім, чи не злякався. Юний Шарль відповідає: «Ні, у мене ж є щаслива зірка». Він не єдиний вірить у свою долю, йому вдалося переконати в цьому своє оточення. Так, 9 березня 1952 року, його брат П’єр, намагаючись переконати певну кількість депутатів з Об’єднання французького народу (ОФН) зберегти вірність Шарлеві де Ґоллю і не переходити до інших політичних груп, каже депутату Едмону Баррашену: «Мій брат упевнений у своєму успіхові. Уже у коледжі він знав, що врятує Францію. І таки врятував. Сьогодні він знає, що врятує її вдруге. Треба йти за ним». Де Ґолль наміряється поставити свій талан на службу Франції, щоб забезпечити неперервність її величі, й вибирає військову службу. Та доведеться чекати, доки йому виповниться 50, щоб завдяки катастрофі 1940 року опинитися на передовій.

До п’ятдесяти років життя Шарля де Ґолля справді не відзначається нічим особливим чи надзвичайним. У професійній царині його дуже поважають і, попри свій характер і високу самооцінку, командири вірять і пишуть, що в нього велике майбутнє. Але в 1940 році французи загалом абсолютно нічого про нього не чули, і навіть після його радіозвернення 18 червня більш-менш тривалий час він – лише голос, який чимало французів нездатні асоціювати з обличчям. Рішення де Ґолля продовжити боротьбу, навіть не знаючи, скільки людей відгукнеться на його заклик, зумовлено передусім тим, що коротка кампанія травня–червня 1940 року закінчилася зникненням Франції як суверенної держави. Її територію розчленовано на шість частин, причому в разі перемоги ворога одну з них буде втрачено. Майбутнє інших наразі непевне. Для Шарля де Ґолля така ситуація немислима й неприйнятна. Його рішення боротися спирається також на висновки, до яких після закінчення Великої війни він дійшов, обмірковуючи слабкі сторони, через які Франція опинилась у катастрофічній ситуації 1940 року. Він уважає, що здатний запропонувати рішення, яке поверне їй належне місце. І в 1945 році може сказати, що він був правий, адже Франція має підстави, принаймні частково, знову посісти гідне місце серед країн, з якими рахуються. І хоча тепер його країна більш уразлива й не така могутня, як у 1913 році, вона все-таки засідає в міжнародних організаціях поруч із переможцями у війні, яка щойно добігла кінця. Якщо ви не ностальгуєте за нацистською Німеччиною, Шарлеві де Ґоллю нічого закинути не можна.

У 1946 році, не маючи ніякої партії, він вирішує відійти вбік на якийсь час, in petto[2], можливо, сподіваючись, що це триватиме недовго. Та ніхто не приходить із благанням повернутися, після першого вражаючого успіху Об’єднання французького народу не змогло утвердитись як політична сила. Сподівання долучитися до громадської діяльності марніють. У 1955 році, коли активність ОФН затихає, можна подумати, що де Ґолль більше не повернеться «до справ». Ув’язання Франції у війну з Алжиром змінює ситуацію, і на початку 1958 року найпроникливіші спостерігачі вагаються тільки щодо дати його повернення. Державний переворот 13 травня 1958 року завершується його інвеститурою як останнього очільника Ради Четвертої Республіки. Неоднозначні обставини повернення де Ґолля на місце очільника держави не мають ясності вчинку 18 червня 1940 року. Досі жевріють озлобленість, розчарування і навіть ненависть, які виникли у той час. Конституцію 1958 року було прийнято без неупередженого опрацювання й поглибленого обговорення з єдиним наміром – посилити виконавчу владу, яка, щоправда, того потребувала. Другим етапом на тому шляху стала перша конституційна реформа 1962 року. Але рівноваги повноважень немає досі, конституція залишається незадовільною. Її не змінив де Ґолль після завершення війни в Алжирі, завдяки якій йому вдалося втриматися на посаді. І кожен наступний президент Республіки, якому конституція надає багато переваг, не квапиться здійснити реформу, якої вона конче потребує. Якщо ж розглянути заходи, вжиті для відновлення колишньої величі Франції, то, попри певні досягнення, вони не завжди увінчувалися успіхом. Можливо, де Ґолль не усвідомлював, що у світі, який настав після 1945 року, Франція не мала ані відповідного рівня, ані потрібних засобів, щоб вважатися такою самою потужною, як у 1913 році. Він зрозумів, що поліпшити ситуацію може спільна праця західних потуг, але партнери так і не прийняли його бачення принципів об’єднання Європи. Тож його другий період правління – від 1958-го до 1969 року – дає більше приводів для обговорення, ніж епопея «Вільної Франції». Переслідування його супротивників досі не вщухають. Так, під час відзначення якихось подій подеколи вигулькують принизливі знецінюючі «свідчення», якими автори намагаються урівноважити похвали. З нагоди однієї з річниць його поранення й полону у Вердені у деяких радше бульварних виданнях опублікували свідчення доти нікому не відомого німецького солдата, який стверджував, буцімто де Ґолль сам здався німцям, з якими його підрозділ вів бої. Щоб уникнути обох крайніх точок зору, спробуємо поглянути, яким було його життя, присвячене службі задля величі Франції.

І. Походження, юність, становлення особистості

Шарль Андре Жозеф Марі де Ґолль народився 22 листопада 1890 року на вулиці Принцеси у м. Ліллі, поблизу фортеці, у будинку бабусі з материного боку на прізвище Майо. Наступного дня його зареєстрували в мерії й охрестили у сусідній церкві святого Андрія; хлоп’я вбрали у сімейну сукенку для хрещення, яку й тепер можна побачити в будинку на вулиці Принцеси. Він третій з п’ятьох дітей Анрі де Ґолля і його дружини Жанни Майо, судячи із запису в сімейній книзі.

Яке ж було походження й соціальне середовище цієї дитини? З батьківського боку генеалогія сягає ХІІІ ст., а нерозривність лінії встановлено від ХVІ ст. В ній змішалися військові і літератори, включно з прокурором Паризького парламенту, син якого Жан-Батіст вижив у Французькій революції і завершив свій життєвий шлях очільником пошти Великої армії. Жан-Батіст був прадідусем Шарля. У його сина Жюльєна-Філіппа, дідуся генерала, життя видалося набагато мирнішим. Він закінчив Національну школу хартій[3], і хоча під час Французької революції його батькові вдалося вціліти, він її ненавидів, засуджуючи не тільки надмірності, а й принципи, витоки й результати. Шарлів батько Анрі планував військову кар’єру і закінчив Політехнічну школу. Зрештою, він став викладачем у єзуїтському коледжі Непорочного зачаття, що на вулиці Вожірар у Парижі. Під кінець кар’єри працював там наглядачем-інспектором навчального процесу і для багатьох учнів був PDG – «отцем де Ґоллем»[4]. Серед учнів коледжу був майбутній генерал де Латр де Тассіньї та інші військові й чиновники Військового міністерства, що, само собою, не дрібниця і має певний інтерес з огляду на майбутню кар’єру Шарля. Він також викладав у Сент-Женев’єв[5] у Версалі, а на завершення професійного життя заснував і керував школою ім. Луї Фонтана.

У родині по батьковій лінії переважали інтелектуали, які служили державі переважно перóм і насолоджувалися чесним достатком, що, зокрема, пояснюється валютною стабільністю. Незважаючи на це, там строго регулювали витрати, тож юний Шарль досить рано впроваджує принципи розумного ведення свого господарства. У 1919 році під час виконання завдання у Польщі його пограбували. Довелося купувати майже всю екіпіровку, а для цього позичити в матері 500 франків, план повернення яких він чітко розробив етапами по грошовому атестату.

Анрі де Ґолль одружився зі своєю кузиною Жанною Майо, донькою дядька по матері Жюля. Родина Майо обрала економічну діяльність, зосередивши свої інтереси на виробництві тютюну, громадських роботах і текстилі. Частину будинку на вулиці Принцеси, в якому народився Шарль, займала фабрика чи радше майстерня тюлю. Дім був гармонійним ансамблем, діти мали багато простору для розваг.

У родині Майо предки укладали шлюби і поза Францією: дідусь по матері Бадуа походив із родини Колб. Під час перебування в 1914 році у ліонській лікарні після першого поранення Шарль згадує кузину Колб, подруга якої його там навідала. Генералова бабуся мала предка ірландця з боку батька та шотландця з боку матері.

Усупереч тому, що часто кажуть, Шарль був парижанином. Парижанином з огляду на осілість батьківської лінії, парижанином – за місцем проживання в дитинстві, парижанином – за адресою навчання, а також за локалізацією основного періоду професійного життя. Те, що він з’явився на світ у Ліллі, пояснюється всього-на-всього звичаєм, поширеним наприкінці ХІХ ст., згідно з яким юна породілля народжувала в домі рідної матері. Його охрестили в межах сімдесяти двох годин, бо багато поколінь дотримувалися рішення, прийнятого едиктом Людовіка ХІV[6].

І все-таки він так само є «ш’ті»[7], бо у дитинстві значну частину канікул проводив у Ліллі, а майже всі літні канікули – у будинку, що його бабуся по мамі щороку винаймала у Віміллі, неподалік від залізничної станції Вімере по лінії Париж – Булонь – Кале. Завдяки цьому всі внуки де Ґоллів, Майо, Корбі та Друле проводили канікули разом. Дорослим він повертається туди вже зі своїми дітьми, щоб вони могли спілкуватися з кузенами. На одному з добре відомих фото ми бачимо його з наймолодшою донькою Анною, яку він тримає на колінах, сидячи у шезлонзі в літньому костюмі й капелюсі на одному з пляжів на півночі Франції.

Родина пустила корені не тільки на півночі, адже генералів батько придбав літній будинок у департаменті Дордонь, де родина перебула частину Першої світової війни. І все-таки корені Шарля де Ґолля здебільшого знаходяться на півночі Франції, поблизу різних кордонів. Точніше – на межі із садибою епохи Капетингів, з іспанським кордоном і теренами графства Понтьє. У середньовічній і модерній історії Франції ті межі дуже важливі[8], Шарль де Ґолль чудово усвідомлював їхнє історичне значення. Територіальну прив’язаність поглибив шлюб, адже він одружився з жителькою Кале, в якої були арденські корені з подвійною висхідною лінією – бургундською і нідерландською.

Шарль де Ґолль отримує класичне виховання, властиве юним буржуа в останній третині ХІХ ст., яке прищеплює дух родини. Третій із п’яти дітей у сім’ї, він, як і всі малі діти, пізнав різні душевні настрої. Після народження брата Жака він начебто ревнує, що спонукає маму влаштувати невеличку мізансцену: немовля подає Шарлю драбинку, яку перед тим йому вклали в ручку, Шарля тішить такий прояв уваги. За словами сестри Марі-Аньєс, він був не надто слухняний, навпаки – забіякуватий, непосидючий, наполегливий. Під час канікул у Віміллі, щойно прокинувшись, щосили репетує всім кузенам, що першим займає гойдалку. І коли в єзуїтських коледжах, в яких він навчався, влаштовували театральні вистави, Шарль вважав, що ролі французького короля чи головнокомандувача французької армії діставалися йому по праву.

У нього, як і у його братів і сестри, було щасливе дитинство. Влаштовуючи для дітей прогулянки Ліллем чи Парижем, батько дбає про розважальну й культурну складові. Чимало часу він приділяє тому, щоб почитати їм історії, які відповідали б їхньому вікові. Хоч би як це дивно, але для них він завжди вільний і дбає про те, щоб вони чогось навчилися і з задоволенням брали участь як у виховних заняттях, так і в розвагах. Але це не перешкоджає строгому вихованню, скрупульозному дотриманню правил. Дітей навчають звертатися до батьків винятково на «ви». У певні кімнати в домі вхід дітлахам заборонено, до них дозволено заходити тільки для того, щоб привітати дідуся й бабусю з Новим роком або якоюсь визначною датою. Ніхто не мав права порушувати цю заборону. Там навчають шляхетності, там поважають працю й обов’язок добре її виконувати, навіть якщо Шарль виявляє схильність – ми ще повернемось до цього – працювати більше над завданнями, які батько дає під час канікул, ніж упродовж навчального року.

Ось один із прикладів, який ілюструє принципи батьківського виховання, а водночас свідчить, що Шарлеві доводилося втихомирювати свій трохи невгамовний, інколи грубуватий у ставленні до братів і сестри характер. У ті часи в Ліллі святкували не Різдво, а День святого Миколая – 6 грудня. Одного разу він замовив святому Миколаю коня-спідницю. Йдеться про коня з пап’є-маше, тіло якого – це лише корпус без ніг; дитина залазить в отвір на спині, роблячи вигляд, що сидить у сідлі. Вранці 6 грудня замість коня хлопчик знаходить листа від святого, який пояснює, що з огляду на поведінку йому доведеться чекати наступного року.

Шарль де Ґолль здобуває й дуже ґрунтовне християнське виховання. Його сім’я належить до істинних вірян і дотримується релігійних обрядів, батьки й діти щодня збираються разом для молитви. Впродовж усіх шкільних років він навчається в релігійних закладах, де поглиблює своє християнське виховання. У червні 1908 року, у вісімнадцятирічному віці, він пише батькові під час перебування на літніх канікулах у Бадені. З цього листа зрозуміло, яке місце посідає релігія у житті юнака. Це послання – в якому він розповідає, як проводить свої дні, висловлюючи водночас міркування, які можна кваліфікувати практично як геополітичні, щодо франко-німецьких взаємин, –завершується такими словами:

Усе своє життя Шарль де Ґолль регулярно, просто й доброчесно дотримується релігійних обрядів. Один з онуків розповідає про нього «як людину, наділену вірою», інший говорить про «незламного католика». У Буассері 7 лютого 1948 року, завершуючи розповідь про смерть своєї третьої дитини Анни, він пропонує капітану Клоду Ґі, своєму ад’ютантові, який прибув із Парижа: «Слухайте, якщо хочете, можемо пройти нагору помолитися».

Але цей вірний вищій вірі загалом дотримується обрядів вельми стримано. Його віра належить до сфери інтимного, життю особистому і родинному. Він ніколи не причащається в рамках офіційної церемонії, навіть якщо в ній передбачено урочисте богослужіння. Хіба що хоче продемонструвати політичний жест; наприклад, під час поїздок до СРСР і Польщі він навмисно виказує бажання відвідати службу Божу й підкреслено причащається.

Паралельно із вагомим християнським вихованням він плекає сильне почуття патріотизму. У Франції 1890–1913 років у цьому немає нічого оригінального, сама епоха нібито спонукає до утвердження цього почуття. Його матір «відчувала до вітчизни безкомпромісну пристрасть, рівну її релігійному благочестю», – як стверджує він у своїх «Воєнних мемуарах». Вона розповіла йому про відчай, який охопив маленьку дівчинку, коли та побачила, як, почувши звістку про капітуляцію Базена[9] 28 жовтня 1870 року, батьки розридалися. Патріотичний запал родини є, цілком природно, одним із джерел найвідомішого пасажу, який відкриває «Воєнні мемуари»: «Усе життя я мав своє особливе уявлення про Францію».

Так само як Клемансо вважав, що Французька революція – це брила, від якої неможливо щось відколоти, Шарль де Ґолль розглядає історію Франції, наче послідовник Броделя: глобально й у тривалій перспективі. В родині лише покоління його батьків насилу прийняло те, що на зміну монархії прийшла Республіка. Справді, Анрі де Ґолль був монархістом, в одному зі своїх творів він повторює думку Жозефа де Местра: «За своєю сутністю Революція, як і Реформа, була сатанинською». Але під впливом справи Дрейфуса, не вірячи у провину капітана та відкидаючи антидрейфусівську істерію католиків, монархістів і військовиків, він став республіканцем за покликом розуму. Про свої сумніви, роздуми й еволюцію політичних поглядів він розповів своїм дітям, які прийняли його вибір. Утім, цей республіканець читав «Action Française»[10] до часу її засудження папою Пієм ХІ у 1926 році. Тоді він перестав її читати, на відміну від родини Філіппа де Отклока[11], який Республіки так і не прийняв. Вибравши батьків шлях, сини Анрі де Ґолля завдали болю матері. Відповідаючи одного дня подрузі, яка вихваляла здібності її синів, Жанна Майо зітхає: «О, так, але вони роблять мені боляче, – і, щоб розсіяти здивування співрозмовниці, на одному подиху додає: Вони – республіканці».

Тож це хлоп’я, ґрунтовно споряджене правилами життя, вивчивши, що таке християнська релігія, що таке прив’язаність, яку кожен справжній патріот зобов’язаний відчувати до Франції, навчається у релігійних паризьких закладах, за винятком одного року в Бельгії. До липня 1900 року він – учень у Братів християнських шкіл[12] на вулиці Томи Аквінського, у 1900–1907 роках – в єзуїтів у ліцеї Непорочного зачаття. Положення законів 1901-го і 1905 років, якими конгрегаціям заборонено навчати у Франції, змушують його завершити середню освіту в єзуїтському коледжі Серця Ісусового в бельгійській комуні Антуан з 1907-го по 1908 роки. А від жовтня 1908-го до липня 1909-го він знову в Парижі, у коледжі Станіслава.

У всіх цих навчальних установах Шарль демонструє схильність радше до літератури, ніж до точних наук, серед улюблених предметів – крім літератури, звісно, історія. Він потайки пише, але для мами це не таємниця, тож, коли він стає вкрай нестерпним, вона погрожує знищити все написане – вірші, скетчі, короткі тексти, за довжиною радше новели, ніж повісті. У 15 років, у 1905-му, йому пощастило надрукувати одну з них під назвою «Невдала зустріч». У тому ж 1905 році він пише фантастичний твір «Німецька кампанія», в якому змальовує велику франко-німецьку вій­ну, що відбувається в 1930 році, головнокомандувачем усіх французьких військ призначено, звісно ж, його. У 1908 році з’являється друком новела «Залена», підписана Шарлем де Люґалем, в якій розповідається про любовні походеньки офіцера колоніальних військ у Новій Каледонії. На той час у Франції мало хто знав про цю колонію, однак опублікований текст спирався на факти і був гарно написаний.

Навчання в релігійних установах, де словесність посідала важливе місце, було нерівним, у ньому можна вирізнити два періоди. До другого класу[13] його успіхи були нерегулярними, хоча загалом цілком задовільними. Він входив у першу половину учнів класу за успішністю, але не до найкращих. За словами сестри Марі-Аньєс, до 1905 року він старанніше виконує завдання, які Анрі де Ґолль готує своїм дітям на канікули, ніж завдання за програмою нав­чального року від вересня до липня.

У 1905-му все змінюється: «Він став зовсім інакшим, легким у спілкуванні, розсудливим. Так, усе змінилося», – додає Марі-Аньєс. Можливо, переломний момент трапився у другому класі, коли закінчується підлітковий вік, – цілком імовірно. Багато хто з ґоллістів приписує цю зміну впливу вистави «Орлятко»[14], на яку його повів батько, він до кінця життя міг, не збиваючись, розповідати напам’ять довгі уривки з п’єси. Можливо, це просто зміна поведінки в класі, хлопець, нарешті, знає, що хоче робити. Він вирішив узяти собі знаменитий девіз: «Вчитися перемагати!», який прикрашає стіни Особливої військової школи Сен-Сір і керує діями і життям усіх «сірарів»[15]. Він обрав військову службу і вирішив стати офіцером. Список нагород за липень 1906 року – яскраве свідчення зміни його поведінки: десять подяк, із них шість перших премій, серед яких, звісна річ, перша премія з історії.

Він має солідні знання з історії Франції, але обме­жуватися тільки національними масштабами не збирається. Так само добре знає історію європейських націй загалом, зокрема країн, які на той час називають «потугами». Коли напередодні Першої світової війни кажуть «потуги», то відсилають до особливого закритого клубу, до невеликої кількості держав, які управляють життям цілого світу. Назвемо їх у порядку зменшення вагомості: Об’єднане королівство Великої Британії й Ірландії, Німецька імперія, Французька Республіка, Австро-Угорська імперія, Російська імперія, Королівство Італія й Османська імперія, про яку інколи кажуть «хвора людина Європи»[16]. США і Японія – це лише дві віддалені дійові особи, імовірні конкуренти, колись вони цілком упевнено посядуть своє місце серед націй, що їх називають «потугами», та наразі мають іще пройти певний шлях.

Дехто з його біографів суворо оцінює вибір служби в армії Шарлем де Ґоллем, начебто він зробив так, щоб не заявляти публічно про свою позицію чи не брати на себе жодних зобов’язань. Один із тих, хто побивається, що Шарль не продовжив свою освіту в університеті, обрав ось таке пояснення: «Стійка “Струнко!” – чудова позиція, яка дає змогу міркувати скільки заманеться й мовчки протистояти в очікуванні кращого». Але в де Ґолля не бракувало характеру, щоб наполягти на своєму виборі. Власне, на канікулах у Віміллі 30 вересня 1909 року він отримує батькового листа, з якого дізнається, що в Сен-Сір його прийняли, хоча результат не надто блискучий: з 800 кандидатів конкурс пройшов 221 юнак, Шарль де Ґолль – 119-й у списку.

З 94-го випуску – випуск Фес, марокканська криза 1911 року зобов’язує[17] – у майбутньому два його однокурсники стануть генералами: Альфонс Жюен[18], найперший із випуску, і Антуан Бетуар[19]. Їм трьом буде виявлено честь стати хрещеними батьками наступних випусків[20]. Згідно з положенням, де Ґолль спершу має добровільно поступити на військову службу як звичайний новобранець, його служба триває з 1909-го по 1910 рік, два наступних роки, 1910–1912-й, минають у Школі Сен-Сір. Там він опиняється в товаристві, в якому завдяки батьку не почувається ізольованим, маючи низку імовірних контактів. Чимало офіцерів і чиновників Міністерства армій, війни чи оборони – залежно від того, як воно називалось у певний період, – були учнями широко відомого «отця де Ґолля». У деяких томах «Листів, нотаток і записів» натрапляємо на листи Шарля де Ґолля до батька, в яких він запитує, чи може той простежити, як вирішується певна справа, звернувшись до когось зі своїх колишніх учнів. Так було тоді, коли його кандидатуру подали на нагороду орденом Почесного легіону. Очікування виявилося надто довгим, як йому здавалося, і, не маючи новин щодо результатів, він побоювався, що його справа десь загубилася. Один із колишніх учнів його батька досить швидко дістане бажану інформацію.