Мед з дікалоном. Мед з дікалоном ebook

© Видавництво "НК-Богдан"

www.bohdan-books.com

ISBN 978-966-10-7786-6

Серія «Magistra vitae»

Випуск ІV

Юрій Камаєв

Мед з дікалоном

роман у новелах

Серію «Magistra vitaе» засновано 2016 року

Гандзя

Весна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов’язково пригощу. Ось Басюк каже, що то коню шкодить, і посміюється наді мною в сиві вуса. 

Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Сє­мєнко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий» кличе мене ласкаво «салага». 

Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях і мені якось ніяково перед старшими товаришами. 

Наш полк вчора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.

Я сидів на лаві і крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць Першого Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, мабуть, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що її тато воюють за Україну і вона більше бачити не хоче москальського попихача, себто — мене. А я на прощання назвав її Гандзею — вона страшенно не любить, коли її так називають. Я хотів багато чого сказати. Розказати про класову боротьбу, революцію і багато інших речей, про які чув на мітингу. А вийшло по-дурному — просто її образив. Наче я не за Україну йду воювати. Я теж за Україну — тільки без поміщиків і буржуїв. Образливо і прикро думати, що твоя кохана — контра. І чому її батько, Опанас Свиридович, пішов з петлюрівцями? Адже він — простий шкільний учитель, а ніякий не буржуй. Усього майна — маленька хатина в передмісті. Можна сказати — справжній пролетарій, тільки несвідомий. Навіть мій тато, що мають невелику слюсарну майстерню, живуть краще.

А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити. Їй богу, повівся, як останній дурень...

Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — пєрєвоспітаєм, як каже товаріщ Сємєнко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого Червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній інтернаціонал — із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.

Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі, між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Люїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.

Та товаріщ Сємєнко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік. 

— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк. — То китайці. Ось цими люїсами вони підтримуватимуть з тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними розберемося, і з латишами, і з комісарами. 

А ось комісара в нас зараз немає. По-дурному загинув — вчора випадково застрелився, коли чистив свого нагана. Ще Басюка тоді до особого отдєла тягали. Він мало під ревтрибунал не потрапив, що не вберіг товаріща комісара, хоч був поруч. Та Басюк — чоловік героїчний, його вся наша дивізія знає — тож усе якось владналося. Скоро обіцяли прислати нового комісара.

Але мене обсіли інші думки — я вже хотів було йти шукати у містечку фотографічну майстерню. Може, позичити у Басюка для фотознимки пару ручних гранат для більш хвацького вигляду? Я ж вістовий, мені гранат не положено.

Та ось мою увагу відволікло щось дивне, небачене раніше. Рейками повільно сунула якась почвара — приземиста, багнисто-зеленого кольору. Земля двигтіла під вагою цього монстра, навсібіч наїжаченого кулеметними і гарматними стволами. На одному з вагонів білою фарбою писало «Товарищ Троцкий». Механічна потвора повільно зупинилася, і з маленьких непомітних дверцят хвацько вискочив чоловік у засмальцьованій шкірянці. Він припалив папіроску і глянув на мене. 

— Что, красноармеєц, нє відал такіх раньше? 

— Та ні, — сконфужено відповів я.

— Ето «Товаріщ Троцкій» — бронєпоєзд дрєдноутного тіпа, серіі «Хунхузъ». Ізготовлєн на Путіловском заводє, — з гордістю сказав він.

Я розглядав сталеві листи, подряпані кулями і осколками, ґудзики заклепок, грізні гарматні і кулеметні башти. Ось вона, зброя світової революції! Чого варті моя нікчемна карабінка і шашка супроти такої моці. Та і весь наш ескадрон такому нічого не вдіє.

— То ви нам у поміч? — запитав я.

— Нєт, — засміявся той, — самі управітєсь. Товаріщ Антонов-Овсєєнко пєрєбрасиваєт нас на Врангєлєвскій фронт, туда, гдє жарчє. Ну всьо, в’юноша, что-то заболтался я с тобой.

Він кинув недопалок і зник за сталевими дверцятами. 

Я ще довго дивився вслід бронепоїзду, що плавно набирав швидкість.

* * *

Товаріщ Сємєнко отримав наказ вирушати у напрямку Деражні до залізничного роз’їзду №N і вибити звідти петлюрівців. Цей роз’їзд чи полустанок — лише одна хатка наглядача і навсібіч — безкрайній степ, пустка, де за обрієм губляться рейки залізничного полотна. Коло будиночка маленький садок — кілька ошатно підбілених і доглянутих яблуньок. Петлюрівських військ тут не було. Але захопили двох полонених — петлюрівського підхорунжого і залізничника — наглядача роз’їзду. Вони пили чай і нас зовсім не сподівалися. Взяли їх швидко — підхорунжий навіть не встиг схопитися за нагана.

Обох допитував товаріщ Сємєнко. Виявилося, що вони — рідні брати. Петлюрівець попри те, що ще зовсім молодий, мабуть, зі студентів, виявився затятим — нічого не сказав. Його розстріляли у тому яблуневому садочку, або ж, як жартома каже товаріщ Сємєнко — шльопнулі. Гарна чорна чумарка з доброго сукна нам не по фасону, а от майже не зношені хромові чоботи дісталися мені, бо товаріща Сємєнка трохи тисли. 

Під важкими краснофлотськими кулаками, харкаючи кров’ю, наглядач лише сказав, що брат чекав, коли повернеться Гандзя. 

— І когда ж она вєрньотся, ета дєвушка Гандзя?— запитав Сємєнко.

— Скоро, товаріщ, скоро. Тільки трохи заждіть, — відповів наглядач. Якась недобра іскорка майнула в його очах. І чого це він скалиться перед смертю?

Залізничника теж розстріляли у тому садку.

Перед очима сплило обличчя моєї любої Ганнусі... Її карі очі, у яких завжди грають хитрі бісики... Згадався її дзвінкий сміх. 

Цей петлюрівець-підхорунжий теж, мабуть, кохав свою любу Ганю, Ганнусю, Гандзю, та не дочекався. Хоч класовий ворог, та його якось трохи шкода. І дівчину шкода, бо брутальний наш комескадрону до женского полу.

Товаріщ Сємєнко розпорядився обшукати будинок. Знайшлася сулія доброго самогону, сало, буханець хліба, квашені огірки. 

— Напевно, гарна дівчина ця Гандзя, якщо той підхорунжий до неї аж сюди завіявся, — філософськи промовив Басюк.

— Падаждьом, пасмотрім, — мрійливо відповів колишній краснофлотець, — я совєршенно нє протів пріятново женсково общества. 

Басюк усміхнувся в вуса.

— Чуєш, Семенко, я тобі, кнуряці, колись таки прутня одстрелю.

Я ніколи не міг зрозуміти, коли Басюк говорить серйозно, а коли жартує. Та товаріщ Сємєнко скосив оком на руків’я ваговитого басюкового мавзера і, здається, образився.

— Ми же нє только за діктатуру пролєтаріата, но і за свободную любовь кровь пролівалі. Вот когда всю контру пєрєбйом, вот тогда жізнь настанєт...

Басюк іронічно глянув на командира.

— А я свою кров проливав за невеличкий шмат землі, де побудую хуторець, посаджу садочок і обов’язково заведу пасіку. По-людськи жити хочу. А від совіцької власті мені більше нічого не треба. 

Майбутнє, яке бачив Басюк, було без «свободной любві», латишів, китайців, комісарів і, можливо, навіть без товаріща Сємєнка.

— Ех, нє большевік ти, Басюк, а так, попутчік... А то давно би уже ескадроном командовал, а то і полком. Ти же за царя в унтерах ходіл, — зітхнув Сємєнко. 

У п’яній балаканині злетіло дві години. Тривожно задзеленчав телеграфний апарат, та, як на ту біду, ним ніхто не вмів користуватися.

— Погорячілісь ми со смотрітєлєм, — скрушно промовив Сємєнко, — может, ето что-то важноє.

Апарат все дзеленчав і дзеленчав, аж поки таки не змовк. Раптом до хати вбіг вартовий і повідомив, що наближається якийсь бронепоїзд. Сємєнко вийшов на поріг хати, позіхнув і навіть не підніс до очей далекогляда.

— Ето своі, я знаю етот бронєпоєзд. Ето «Товаріщ Троцкій» возвращаєтся. Басюк, налівай бистрєє, а то братішки с бронєпоезда за нас всьо вип’ют і сожрут. — Він повернувся до мене: — А ти сбєгай, конєй напоі.

Поки я викручував відро води з глибокої криниці, в хаті басовитий голос Сємєнка вже завів безкінечне краснофлотське «Яблочко».

Та щось мене непокоїло. Звідки взявся тут «Товаріщ Троцкій»? Він же вирушив на Врангелівський фронт. Може, командування завернуло?

Бронепотяг тихо на малих парах під’їжджав до станції. Раптом мені стало млосно. Башти повільно поверталися в наш бік. За мить застрочили важкі «вікерси» і «максими», гучно гримнули гармати. Два десятка кулеметів змітали все живе. Дибилися і падали коні, бігали, не знаючи, де сховатися, люди і теж падали, скошені градом куль з панцирника. Відро з водою шубовснуло назад у криницю. Я мчав до свого Вороного, припнутого за хатою. За мить я вже був у сідлі і божевільним чвалом погнав коня якнайдалі звідси.

Краєм ока побачив, як на поріг хати вибіг Басюк, прицільно стріляючи з рук із ручного кулемета по бійницях панцирника. Він щось кричав червоноармійцям, що метушилися під кулями та майже одразу впав, перехрещений кулеметною чергою. Дебелий Сємєнко, люто матюкаючись, намагався пролізти крізь невелике віконце і застряг. За мить хатину наглядача огорнуло вогнем, здибився дах і його стіни розвалилася від вибуху снаряда, поховавши під уламками тіло колишнього революційного матроса з міноносця «Смєлий».

Кулемети бронепоїзда все не змовкали... Зненацька щось запекло під лопаткою.

У мене потьмяніло в очах і я впав з коня. Було дуже боляче, ліва рука поступово німіла, ставало млосно і важчали повіки... 

Зовсім поруч парував і сичав злим казковим змієм панцирний поїзд. На сталевому борті одного з вагонів великими літерами писало «Гандзя», а трохи нижче — «Воля України або смерть» і намальована оскалена адамова голова. 

Ось чому перед смертю усміхався залізничник. «Гандзя» — то не кохана дівчина його брата підхорунжого, а бронепоїзд дредноутного типу серії «Хунхузъ», рідна сестра-близнючка «Товаріща Троцкого», викувана напередодні імперіалістіческої майстровитими путіловцями — тільки петлюрівська. Який же злий дотепник надумався назвати цю хижу панцирну потвору таким рідним і любим мені дівочим ім’ям?

Теплі губи Вороного лоскотали долоню, марно шукаючи у ній шматочка цукру...

— Вороний, мій вірний друже... Перекажи моїй любій Ганнусі, що я помер за Україну і совіцьку власть. 

Марення

Його хода гучно відлунювала під високою склепінчастою стелею давнього єзуїтського колегіуму — величною будівлею у стилі класицизму, зведеною тут віртуозом архітектури Павлом Гіжицьким на гроші князя Януша Вишневецького та ордена єзуїтів, либонь, надто масштабною, надто вишуканою для цього маленького сонного повітового міста. Воно таким лишилося і зараз, наче немає ніякої війни… Мабуть тому, що тут немає різних урядів та штабів — немає тої гарячки та нервозності. Та й військ тут майже немає. Тут на постої лише кулеметна півсотня січових стрільців. Їхній командир, отаман Завберман, тимчасовий військовий комендант міста, одразу відвідав і наш шпиталь. Сухуватий, офіційний, із певним галицьким снобізмом щодо нас, наддніпрянців, — вочевидь, виходець із австрійського офіцерства, запропонував допомогу в облаштуванні, хоч насправді, мало чим міг допомогти.

Це місто поки що досить далеко від фронту. Та таких вже чимало ми полишили. Котимося перекотиполем, навіть не намагаючись зачепитися, втікаємо навіть перед сотнею кінноти…

Недавно залишили Здолбунів…

Тоді сіяв дрібний перший сніжок і холодний вітер пронизував наскрізь. Коли шпитальні вози вийшли за місто, пролунали далекі вибухи.

Один із поранених звівся на ліктях і подивився у той бік. У його очах була безнадійна туга.

— Знаєте, що то було, докторе? Це вмирали наші панцерні потяги… Для них рейки скінчилися — далі поляки…

Скоро, мабуть, і наші рейки скінчаться. А десь на тому боці Дністра після важких боїв із галєрчиками гинуть рештки Галицької армії — із польських радіоперехоплень виходить, що її вже не існує, вона розбіглася…

А ми і тут не зачепимося — полки по п’ятдесят-шістедесят чоловік, батареї без амуніції і лише безліч різних штабів та урядів…

«Наші війська відходять на зарання підготовлені позиції для завдання рішучого удару супротивнику» — зринула в пам’яті фраза із останнього наказу. Скільки вже було таких наказів…. У можливість цього контрнаступу вже не вірить навіть наївна Галинка, сестра-жалібниця. Ми просто котимося, втікаємо, зрідка огризаючись. У вояка безнадійно відступаючого війська немає мрій, вони розтанули, згинули. Лишився лише обов’язок перед шістдесятьма хворими людьми й усвідомлення власної безсилості. Від тифу немає ліків. Хіба недосяжний і міфічний патентований американський препарат, байки про який ходять серед фельдшерів? Є лише морфій…

У Галинки червоні від сліз очі. Помер той хорунжий. До останнього говорив їй двозначні компліменти, сипав дотепами, читав якісь віршики… Кріпився хлоп щосили. А перед смертю марив, кликав якусь Катрусю. 

Бідна щиросерда Галинка… Вона, здається, до цього ніколи не звикне. Та тут є лише один доктор — пан Бог. Та чи є він загалі… Мабуть є, та на цьому клапті землі він одвернувся від людей. А може, просто спить богатирським сном десь на небесах і не відає, що тут робиться. А коли він врешті прокинеться, одразу ж настане лад і «благолєпіє». Знову засвітяться осяйні вітрини київських крамниць і ресторацій, замість п’яної червоної солдатні з’являться на вулицях панночки, вбрані за останньою європейською модою, у парадних буде чисто і чутно буде ароматами парфумів і доброго тютюну, а не смердітиме сечею. І скрізь будуть у пошані герої визвольної війни, оповиті вдячністю простих обивателів, прихильністю жінок і благоговійною повагою юнацтва. Всього лиш півроку тому, коли українське військо переможно вступало до Києва, це не видавалося знущанням. Мабуть, пан Бог таки спить.

Доктор запалив цигарку. Ядучий дим міцного тютюну лише їв очі, легше не стало. Він не спав уже другу добу. Оперував цілу ніч у сусідньому шпиталі. Просякнуті кров’ю бинти, нутрощі, відрізані руки та ноги — усе нашвидкуруч, похапцем. Військові лікарі насправді не лікують, а лише тимчасово повертають до строю.

Здається, закінчили… Він спробував заснути, та не зміг. У потойбіччі свідомості знову була захляпана кров’ю операційна, скальпель, крики болю. Навіть уві сні він продовжував оперувати.

— Фронт, як нитка, на позиціях один стрілець на п’ятдесят метрів. Ми й тут не затримаємось, — гугнив басовитий голос за ширмою,— червоні можуть прорватися в будь-який момент.

Настійливе штурхання у бік. 

— Пане докторе, знову привезли поранених.

Начальник шпиталю, Антін Онисимович, мабуть, одлитий із криці. Здається, він ніколи не спить і не втомлюється. 

— А що ви хотіли, юначе? Я ж із Залізної дивізії, у нас усі залізні. 

Та ти не залізний, хоч і намагаєшся якось триматися. Антін Онисимович глянув поверх окулярів і лише похитав головою.

— Колего, ви надто втомлені, вам не можна більше оперувати. Ідіть, виспіться…

Михайло намагався заперечувати, хоча відчував, як трем­тять пальці.

— Докторе Синицький, наказую вам негайно повернутися до вашого шпиталю, — голос Антона Онисимовича бринить металом. Ні, мабуть, він таки залізний.

— Наказ, пане докторе, — він вмисно, наче хвацький лейб-гусар, клацнув підборами.

Ці шістдесят людей повільно помирають, лиш ти і одна сестра-жалібниця, бідна Галинка. Нещодавно була ще одна — пані Ольга, розбитна рудоволоса чортиця. Говорила з кумедним росіським акцентом. Та за нею прийшли — підкреслено ввічливий детектив із двома похмурими козаками. Із військовою контррозвідкою погані жарти. 

— Навіщо ти це зробив? —лише запитала вона з докором.

Втім, він нічого не робив — був надто заклопотаним і неуважним. Він спав з нею, та зовсім її не знав. Більшовицьку агентку, товаріща Ольгу, розстріляли наступного ранку після швидкого військово-польового суду... Розстрілюють чомусь завжди на світанні. І добровольці, і наші. Лише товаріщі розстрілюють безпринципно, будь-де і як-небудь, блюзнірськи порушуючи усі віковічні неписані правила та звичаї, перетворивши страту із похмурого ритуалу на щось звичне, буденне, навіть веселе. Для балтійського братішки вбити людину — «шльопнуть», так само просто, наче грайливо ляснути по драглистій дупі якусь п’яну курву.

Лунко звучать його кроки під давніми склепіннями. На нього чекає Галинка і шістдесят хворих. А може, вже п’ятдесят вісім. Двоє було дуже важких…

Знову палати, ін’єкції морфію, піт, гарячка, швидке нерозбірливе марення. Ці смерті сіє зовсім крихітне створіння Боже — pediculus humanus corporis, одежна воша. Цей дрібний паразит відправив на той світ чи не половину українського війська.

— Пане докторе, я почергую ще, поспіть хоч трошки, ви маєте дуже кепський вигляд, — просить Галинка. 

Вона просто янгол, наша земля не гідна, щоб її торкалася ступня Галинки. Коли ми переможемо — куплю багато троянд, цілий оберемок, і посипатиму їхніми пелюстками землю перед нею. Ні, краще, коли просто виживу. Це менш фантастично.

Він приліг на тапчан в «ординаторській» — темному закутку, відгородженому від палати з хворими старим простирадлом. Та сон кудись вивітрився. Доктор дивився на стелю. Дивно, не помічав раніше цього розпису. Потьмянілі небеса, якісь темні обриси людей — годі розгледіти, мабуть, святих. Душам померлих звідси і летіти далеко не треба. Що б на це сказав старенький отець Лука, який щодня приходить сповідати хворих? 

Він забороняв йому, пояснював, мало не погрожував револьвером, та марно. Потім махнув рукою, зрештою — це його обов’язок. Священики першими гинуть під час епідемій, навіть раніше лікарів. Тих ще трохи рятує задушливий омофор карболки. Будь відвертим хоч перед собою, не грайся у цинічного товстошкірого доктора — ти боїшся підхопити тиф, щодня ловиш себе на думці, що шукаєш у собі перші симптоми цієї страшної хвороби. 

Він врешті звівся з тапчана. Треба хоч якось заснути, розігнати щільну зграю чорних думок, що обсіли зусібіч. Завтра багато роботи, треба бути на ногах. Він зламав ампулу і набрав у шприц один мілілітр прозорої рідини. Повільно ввів під шкіру голку.

Спочатку наче вдарило, штовхнуло, потім звідкись знизу живота пішла хвиля приємного ласкавого тепла. Він заплющив очі. В пам’яті зринуло бубоніння старого професора: «Морфій — вєщєство сємєйства опіатов, содержіт ряд алкалоідов — морфін, кодеїн…». Червоний корпус університету і біля нього люди в хакі. Ціла процесія — більшовики під проводом якогось губатого вождя урочисто несуть велику ікону. Наче абсурдна постановка божевільного авангардиста — на іконі цар Ніколай. Вони натхненно виспівують «Інтернаціонал» і розмашисто хрестяться. 

У ці величні, майже вагнерівські, хори знову вривається голос професора: — «Дєйствіє морфія на організм сопровождаєтся состоянієм блаженства, льогкості теченія мислі, пацієнт іспитиваєт состояніє ейфоріі».

Які ж вони милі і приємні люди. І співають просто чудово, — «ми наш, ми новий мір построім…». Йому захотілося приєднатися до них, долучитися до цього екстатичного дійства, та він зненацька усвідомив, що вбраний у стрілецький однострій. То було б якось недоречно, це наче прийти в оперу в костюмі для верхової їзди. Навіщо засмучувати цих милих людей? Він тихцем проскочив всередину. Довго йшов сходами та звивистими коридорами. Ось, нарешті, знайомі двері. Це анатомічний театр. Та тепер він не видався, як колись, ні таємничим, ні страшним. На демонстраційному столі двоє якихось людей препарували череп трупа. Вони чомусь не були одягнутими в білі халати. Один із чоловіків був маленьким, опецькуватим і лисим, інший — худим, із виразно семітськими рисами обличчя і чорною цапиною борідкою. Той, що з цапиною борідкою, вправно різав кумачеве полотнище на стрічки із різними гаслами, інший швидко запихав їх у череп.

— Аґхіінтєґесний рєзультат получаєтся, товаґіщ Тґоцкій, єслі к нашім пґолєтаґскім лозунгам добавіть несколько чеґносотєнних, — зауважив лисий.

Як же гарно вони це роблять — вправно, швидко. Коли ті закінчили, труп встав і впевненою ходою пройшов повз нього. Як живий, навіть червоне із вух не стирчить, хіба в очах трохи просвічує. 

Це чомусь навіть не лякало, просто було цікаво. Зрештою, що поганого у тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку? У тебе ж мозок є, ти ж здатен мислити.

Дуже свербів ніс, та це відчуття не було неприємним. 

Знову в голові лунає бубоніння професора: «Вторая фаза дєйствія морфія характєрізуєтся радостью, восторгом, мислі о нєпріятном тєряют свою актуальность». Я ж здатен критично мислити, це ж були просто галюцинації, це морфій. Який чудовий розпис на стелі. Серед темних грозових хмар, поцяцькованих восьмикутними золотими зірками, зображено фігури святих. Двоє трохи схожих між собою суворих бородатих старців. Мабуть, Петро і Павло. Павло дивиться просто на тебе. На кого ж подібний цей святий? Та це ж Антін Онисимович, а білі шати — це не біблійні одежі, а лікарський халат, накинутий наопаш поверх військового однострою. 

А інший — невже отець Лука?

Святий усміхнувся.

— Ви, юначе, добрий лікар. За інших умов я б залюбки взяв вас до себе асистентом. Та, на жаль, від сьогодні я більше не практикую, тепер у мене є інші обов’язки.

О, це неабияка честь, адже Антін Онисимович до війни був успішним і авторитетним у київському медичному світі хірургом. Але чому він більше не практикує? Адже у нас і так бракує лікарів, — здивувався Михайло.

В коридорі лунали голоси, чувся тупіт чобіт. Рвучко розчинилися двері, і в палату ввірвалися якісь солдати з гвинтівками.

— Сюди не можна, тут тиф, — навперейми білою чайкою кинулася Галинка.

Один із солдатів ударив її багнетом. Вони вбивали хворих у ліжках. Спокійно, без ненависті, перемовляючись, із папіросками в зубах.

Михайло відкрив шухляду столу й дістав револьвера. Поволі, зосереджено, один за одним вклав у барабан свого нагана сім набоїв. Йому ще не доводилося вбивати людини. Не із якихось химерних релігійних переконань, на кшталт толстовства, ні, він у першу чергу військовий і стріляє дуже незле. Та це, напевно, не люди, це ж ті самі безмізкі ляльки, манекени із анатомічного театру. Намагаючись гучно не клацнути, звів курок, застебнув на всі ґудзики френча, надяг кашкета і різким рухом зірвав простирадло, що відділяло його «ординаторську» від палати. Він стріляв швидко і влучно. З їхніх голів вилітало червоне ганчір’я та висипалися літери більшовицьких гасел.

Манекени падали на підлогу мертвими — вони ж бо не можуть жити без гасел, одразу вмирають. Здається, це тривало цілу вічність, аж поки наган замість пострілу лише безпомічно клацнув — закінчилися набої. За мить кремезний бородатий червоноармієць, що встиг отямитися від переляку, уміло вгородив доктору багнета під ліву кишеню френча.

Після знищення двох шпиталів і революційних експропріацій майна буржуазного контрреволюційного елементу, Перший український кінний полк червоного козацтва під командуванням тов. Грибенка, що розтягнувся на виході із міста у довжелезну валку, з вигідних позицій зустріла кулеметна півсотня січових стрільців отамана Соломона Завбермана. Рештки полку, що втікав порожніми полями, покинувши гармати і більше трьох десятків возів революційно експропрійованого майна та військової амуніції були вщент вирубані посланим на ліквідацію прориву полком кінних гайдамаків.

Надвечір місто облетіла звістка, що сьогодні вранці стотисячна Галицька армія форсувала Дністер і з ходу атакувала позиції червоних. Починався стрімкий наступ українських армій на Київ та Одесу.

Мед з дікалоном

Працюючи з розсекреченими архівами СБУ, що стосувалися часів громадянської, я віднайшов вельми цікавий документ — кілька списаних від руки і пожовклих од часу аркушів паперу. Він не стосувався предмету моєї розвідки, та, можливо, його зміст може видатися цікавим сучасному читачу.

— На молітву шапкі далой! — гримить голос поручика Крігге. Ми усі скидаємо кашкети і хрестимося під гнусаве бубоніння отця-капелана. Наш взвод у мішкуватих не підігнаних одностроях — цілковитий набрід, люд невійськовий. Здебільшого гімназисти або дрібні чиновники. Одним словом, видовище, мабуть, вельми кумедне. Мені нещодавно дали нове військове звання — єфрейтор та значок «За отличную стрельбу» і тепер я замєстітель командіра взвода. За інших обставин я добряче покпинив би з цих вояк, та зараз більше хочеться посміхнутися на кутні зуби. Взагалі — я колишній офіцер, лейтенант флоту. Того страшного листопада 1918 був поранений під Моозундом і потрапив у шпиталь в далекому Петрограді. А далі — екзальтований скоморох Керенський, божевільний сифілітик і германський агент Лєнін, дибенки-криленки — п’яні погромники у чорних бушлатах... Я порвав і викинув у мутні води Фонтанки свій офіцерський білет і скерування на лінкор «Святой Павєл», зірвав золотаві погони і виміняв у одного знайомого братішки свою франтову офіцерську шинелю на матроський бушлат і безкозирку та й з Божою поміччю живим повернувся додому, в Україну.

— В колону по трі становісь, — знову горлає Крігге. Нам видають по тридцять набоїв до цих архаїчних французьких мушкетів, мабуть, із часів кримської кампанії. Що ж, яке військо — така й зброя. Зажилив жмикрут Денікін для нас добрих гвинтівочок.

Наче красномовний Святослав-Завойовник, тримає промову наш командир, єго вискобородь поручик Крігге.

— Наша рота должна прівєсті к повіновєнію дєрзкіх і безбожних малоросійських крєстьян, етіх хохлацкіх башбузуков і малоросійскіх ірокезов, коториє поправ устої нашого государства — православіє, самодєржавіє, народность, і заразівшись большевістско-гайдамацкім духом, воссталі протів законной власті. За вєру, царя і отєчєство, пуля — дура, штик — молодєц. Впєрьод, чудо-богатирі! — і, вказавши абстрактно шашкою кудись на захід сонця, заволав, — Шагом арш!

Ми цілісінький день волочимо натерті до крові ноги курним степовим шляхом. Не інакше, як ідемо на хутори. Холера, чого-чого, а воювати за вєру-царя-атєчество з безбожними малоросійськими селянами мені зовсім не хотілося, навіть попри таку стрімку військову кар’єру. Спитаєте, як я опинився в Добрармії? Сам з’явився до військового комісара, щоб не потрапити під мобілізацію. «Вольноопределяющихся» переважно залишили в місті в різних охоронних та комендантських ротах, мобілізованих же одправили десь під Орел і Царицин — в саме пекло війни. А мені зовсім не по дорозі ні із єдинонєдєлімщиками, ні з червоними.