Що таке час ebook

До царини наукових інтересів норвезького вченого Трюльса Вюллера належать: фізична, філософська, екзистенціальна, соціальна та історична дійсність часу, і в своїй книжці він якомога різнобічніше висвітлює питання: «що таке час?» Але відверто попереджає: не варто чекати на нього однозначної, ба навіть чіткої відповіді. Час керує нашим життям. Усе на світі відбувається в часі – від минулого через теперішнє й у майбутнє. Але що таке час? Без зайвої полемізації та з великою відданістю предметові автор малює збалансовану картину теперішнього стану розуміння проблеми у світлі як філософії, так і фізики, антропології, історії, літератури та релігії та ілюструє свої роздуми ситуаціями з повсякденного життя.

Книжка написана простою, але яскравою мовою, тож здатна зацікавити кожного, хто звик замислюватися над різними проявами нашого буття.

Українською перекладено вперше.

ISBN 978-966-521-705-3 (Ніка-Центр)

ISBN 978-617-7192-82-3 (Видавництво Анетти Антоненко)

© Universitetsforlaget 2011

© Переклад. С. Волковецька, 2018

© «Ніка-Центр», 2018

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018

Трюльс Вюллер

Що таке час

Це невелика за обсягом, проте дуже цікава книжечка. Власне, така була ідея закладачів книжкової серії «Hva er», тобто дослівно «Що таке...», норвезького видавництва «Universitetsforlaget», яке запозичило ідею в англійського «Oxford University Press» та їхньої серії «Very Short Introductions» («Дуже короткий вступ»). «Oxford University Press» видало починаючи з 1995 року, коли було започатковано цю серію, понад півтисячі таких коротких, але ґрунтовних книжок на окремі теми з найрізноманітніших галузей, від фізики елементарних часток до проблем сучасної політики. Книжки ці адресовані широкому читацькому загалові, але написані провідними фахівцями з тих питань, яким вони присвячені. Книжки серії «Very Short Introductions» спіткав чималий комерційний успіх, тому їх перекладено понад 25 мовами. Але норвезькі видавці «Universitetsforlaget» у 2003 році вирішили, що замість перекладати щось іноземне, вони започаткують аналогічну серію авторів саме їхньої країни. Виходячи з того що серія успішно видається й досі, відносно невелика ємність норвезькомовного книжкового ринку (зауважимо, що кількість населення Норвегії минулого року становила 5 мільйонів 233 тисячі жителів) не стала їй на заваді.

Для написання книжки про час (що сподівано має назву «Що таке час») видавництво запросило до співпраці професора відділу філософії Норвезького університету природничих наук і технології в Тронгеймі Трюльса Еґіла Вюллера.

Вюллер народився у 1951 році. Його батько, Еґіл Вюллер, також філософ і професор-емеритус університету Осло, переклав норвезькою діалоги Платона. Дядько, Томас Крістіан Вюллер, також був професором університету Осло та фундатором політології як нау­кової дисципліни в Норвегії (а також ветераном антинацистського руху Опору, в якому брав участь під час Другої світової війни). Сам Трюльс також навчався в університеті Осло і навіть очолював там комуністичну студентську організацію, а пізніше був редактором комуністичних газет і часописів – але згодом відійшов від лівацької політики. Його наукові інтереси обіймають філософію часу й простору, роботи Іммануїла Канта та Людвіґа Вітґенштайна, а також філософію етики та політики (напевно, не буде перебільшенням сказати, що його власні наукові інтереси сформувалися під значним впливом його старших родичів).

Трюльс Вюллер не надто відомий англомовному читачеві. Принаймні мені не вдалося знайти посилання на переклади його книжок англійською. В англомовній «Вікіпедії» немає навіть сторінки, присвяченої йому. А от у Німеччині його праці відомі та перекладаються, у тому числі і ця книжка, яку шановний читач тримає в руках. Тож маю зізнатися, що до того, як я прочитав її, професор Вюллер був мені незнаний. Власне, й зараз я знаю його лише за цією працею. І маю зазначити, що вона мені подобається. Її німецьке видання подається як «есей» – що ж, німці, як відомо, чекають від книжок з філософії поважної багатотомності чи принаймні значної грубості, щоб ті мали право зватися справді «книгами». Що до мене – я на такому не наполягаю.

Власне, прочитавши назву книжки, я одразу згадав мою першу енциклопедію, що називалася дуже схоже: «Что такое? Кто такой?» Вона була видана (точніше, її перше видання, адже від того часу було кілька перевидань) саме тоді, коли молодий Трюльс починав своє навчання в університеті Осло та суспільно-політичну діяльність у лавах норвезького комсомолу. Мені подобалося – крім гарних, яскравих (і з добрим гумором) картинок, – що вона розтлумачувала дітям простою, доступною мовою досить складні питання. Книжка професора Вюллера, звісно, розрахована не на дітей, але написана вона легко й просто, утім, не спримітизовано. Написана для тих, кому цікаво зануритись у надзвичайно складну філософську проблему і спробувати якщо не розібратися в ній – автор стверджує, що ми не можемо повністю її осягнути, – то хоча б зрозуміти, наскільки вона складна, а також дізнатися, що про неї думали колись (і зараз) дуже розумні люди. Написана як для молоді, що цікавиться філософією (чи фізикою), так і для дорослих, які щось таке уже вивчали, коли навчалися в університеті або інституті. Без зайвої полемізації та з великою відданістю предметові автор малює збалансовану картину теперішнього стану розуміння проблеми у світлі як філософії, так і фізики, антропології, історії, літератури та релігії та ілюструє свої роздуми ситуаціями з повсякденного життя.

Час керує нашим життям. Усе на світі відбувається в часі – від минулого через теперішнє й у майбутнє. Але що таке час? За доби Античності час мав статус божества, пізніше його розуміли як фізичне явище, далі – як витвір свідомості. Можливо, час не є ні тим, ні другим, ні третім, а може, є всім потроху.

Як можна зіставити особисте відчуття часу з його відмірюванням? До винайдення механічних годинників давні мисливці, скотарі та хлібороби лічили дні й ночі та зміни пір року і таким чином винайшли концепцію циклічності часу. Із появою все більш точних годинників ми все менше розуміємо, що ж саме ми вимірюємо – бо чи можемо ми насправді використати проміжок часу, що тече зараз, для порівняння (з метою виміру) з проміжком часу, що вже сплив? Вюллер порівнює цю ситуацію з тим, якби ми змахнули рукою, а відтак змахнули нею вдруге, щоб побачити, яким був перший помах.

Ми дізнаємося про те, що французький філософ Анрі Берґсон розрізняв «час» і «тривалість». Так само англієць Джон Мак-Таґґарт Елліс Мак-Таґґарт зауважував, що ми, з одного боку, маємо наше суб’єктивне сприйняття «минулого», «теперішнього» та «майбутнього», а з другого – можемо класифікувати події щодо «об’єктивного» часу як «більш ранні», «одночасні» та «пізніші». Але Мак-Таґґарт (у своїй найвідомішій роботі «Нереальність часу», що вийшла у 1908 році) з очевидної несумісності цих двох точок зору зробив висновок про те, що час – це ілюзія.

Це, власне, ідея не нова. Ще св. Авґустин понад півтора тисячоліття тому розмірковував про ілюзорність часу. Оскільки ні минуле (що вже зникло), ні майбутнє (яке ще не настало), на його думку, реально не існують, то і теперішнє як межа між «нічим» і «нічим» також не існує. Треба зазначити, що Авґустин тут же рятує теперішнє (і час із ним) від загрози неіснування, вказуючи, що минуле існує в теперішньому як пам’ять, а майбутнє – як наміри й очікування.

Я не буду переказувати все, що написано у «Що таке час», – книжка достатньо коротка, щоб шановний читач міг сам її швидко прочитати. Не скажу – зрозуміти, бо сам навряд чи зрозумів усе чи хоча б половину з написаного. Скажу лише, що аналогії між часом і музикою, як на мене, є можливо найкориснішими для розуміння надзвичайно складних філософських концепцій часу (настільки, що іноді дивуєшся з того, що комусь спало на думку порушити такі питання). І ще – хочу побажати читачам такого ж задоволення від цієї книжки, яке отримав, читаючи її, я сам.

Андрій Галушка, Лондон

Чи доводилося тобі бути на зустрічі випускників у школі? Якщо так, то, можливо, ти також отримав незвичне і сильне враження. Одні за одними старі друзі віталися з тобою, і якщо спершу ти не був певен, чи впізнаватимеш їх, то тепер з радістю виявляєш, що ви впізнаєтесь, принаймні за секунду-дві. Ти помічаєш, що вони залишилися такими ж, як і раніше, і за якийсь час розмова йде, як колись у класі чи на подвір’ї школи. Але також помітно, як змінилися їхні обличчя; слухаючи розповіді про їхнє життя після школи, ти помічаєш, що їхні особистості перемінилися, часом дуже разюче. Враз перед тобою розгортається весь перебіг життя, з його чіткими контурами, починаючи від дитинства, і дещо більше розмитий – аж до можливої старості. Ймовірно, тоді ти, подібно до мене, почуваєшся пригніченим через плин часу.

Атож, кого на своєму життєвому шляху не вражала незвичайна присутність часу в нашому існуванні? Здивування можна відчути будь-коли, бо час постійно прямує слідом за нами, і ми ніколи не знаємо, коли він вважатиме за потрібне поплескати нас по плечі, нагадуючи про своє існування. Та деякі ситуації особ­ливо сприяють роздумам про минущість часу.

Переглядаючи світлини, ми можемо відчути, що час ніби врізається в життя. Ти сидиш разом із дитиною чи онуком і переглядаєш фотоальбом: «Тут тобі було всього шість тижнів… а це твій перший день у школі». І водночас той, хто сидить поруч, встиг стати дорослим – йому зараз стільки років, як тобі тоді, коли була зроблена світлина. Ти розгублено дивуєшся, бо чогось, що було тобі відоме, вже нема, але на зображенні однаково присутня безсумнівна реальність. Нерідко фотографія викликала філософські роздуми про час і мінливість речей, як-от у французького літературного і художнього теоретика Ролана Барта (1915–1980). Розглядати світлину – це ніби дивитися впритул на щось минувше, наче бачити примару, пише він[1].

Що ще так заворожує, як «перебіг часу»? Усе в житті приходить і відходить, але ми не впадаємо у стан заціпеніння щоразу, коли бачимо, як якась людина йде дорогою. По-перше, ми знаємо, що час є чимось всеосяжним, він наш супутник, від якого нікуди не втекти. Тому це нагадує нам про скінченність речей і про смерть як екзистенційний факт, неминучий для всіх живих. По-друге, нас часто притягує недосяжне, але всі, хто намагався схопити час, мали відчуття, що він із глузливою посмішкою вислизає з їхніх рук. Та, можливо, час зображують як ходу, аби заполонити нашу увагу, а тоді одразу ж відкрити, що час насправді не такий?

Подібним чином відома норвезька страхова компанія впродовж років привертала нашу увагу: «Час іде. Взаємовигідне залишається». Кращого корпоративного гасла годі знайти, завдяки текстові й зображенню воно стало частиною колективного підсвідомого норвезького народу. Щоразу, як ми це чуємо, перед нами постає образ ходу часу і його символ – плечиста, темна постать мандрівного сторожа, котрий рішуче прямує крізь нічну темряву. Таким чином це гасло вселяє почуття безпеки. З такою ж певністю, як іде час, має складатися справа із Взаємовигідним страхуванням. Здається, неможливо засумніватися в цих двох істинах.

Але якщо задуматись і якщо ми перебуваємо в кверулянтському куті, ми таки сумніваємося. Взаємовигідне не завжди залишатиметься, а час навряд чи коли-небудь рушить. У всякому разі, час – не звичайна рухома річ серед інших речей в світі; твій колега ніколи не скаже: «Сьогодні дорогою на роботу я бачив на узбіччі лисицю, потім орла в небі, а вже в кінці вулиці бачив, як Час повертав за ріг». На відміну від лисиці або орла, час не може приходити чи йти ні на Землі, ні в космосі. Весь рух відбувається в часі, і ми можемо певним чином зафіксувати цей рух, кажучи, що він триває такий-то час. Але ж сам час не може існувати в часі.

Проте ми усвідомлюємо річ не в русі часу, а в переживанні часу, як «чогось», що її супроводжує. Тож час не буквально приходить і йде, а може обрамлювати все, що приходить і йде. Зрозуміло, що це не конкретна, усвідомлена рамка; ми значно ближче наближає­мося до розуміння реальності часу, коли називаємо його горизонтом, який усюди нас оточує, хоча ми й не осягаємо його. Бо навіть якщо час усюдисущий, як вода для риби, він також віддалений, ніби веселка для допитливої дитини. Можливо, саме через це поєднання довірливості й леткої відстані філософ і батько церкви Авґустин (354–430) в автобіографічній «Сповіді» вигукує, що поки ніхто не запитує його, що таке час, він це знає, але коли таке питання поставлене, він губиться з відповіддю[2].

Атож, при уважнішому розгляді час несе в собі загрозу зникнення, тож нам легко поспівчувати португальському письменникові Фернандо Пессоа (1888–1935):

Якщо зараз сучасний письменник може досвідчувати час «як людину», то не дивно, що це відбувалося в давньому, так званому архаїчному, суспільстві. Ще в давнину загальне поняття «час» відігравало в житті людей практичну роль, і було це пов’язано з різними богами часу.

Грецький Хронос представляв «час походження», а вже інші боги відповідали за присутність часу в конкретних діях і природному розвитку подій. У римській міфології бачимо Януса, бога «начала» або «переходу», котрий мав два обличчя: одне звернене в минуле, інше – в майбутнє. Є також бог часу засіву та збору врожаю Сатурн, який пожирає власних дітей. Таке представлення богів свідчить про руйнівну силу часу, про те, що час полишає речі на закони змін, бо те, що триває в якийсь момент, відійде. Принаймні «поганим» є індійський бог Вішну, який в епосі «Бгаґавад-ґіта» пожирає все живе, а людей розриває на шматки, аж від їхніх тіл залишаються лише недоїдки між зубами.

У суспільстві з такими богами екзистенціальний вимір часу був нерозривно пов’язаний з міфологією і роздуми про «час» були тим самим, що й роздуми про певні аспекти загального релігійного уявного світу. Зараз ситуація змінилася, але це не мусить означати, що сучасне обговорення поняття часу має обмежуватись одним із цих аспектів.

Я вже давно захоплююсь фізичною, філософською, екзистенціальною, соціальною та історичною дійсністю часу і в цій книжці намагався найбільш різносторонньо висвітлити питання: «що таке час?» Тож я цікавився темами з різних предметних дисциплін, із поділом на природничі й гуманітарні науки. Сьогодні ми розмежовуємо не лише людей і богів, а й природні закони і закони моральні та юридичні. Цього не було в архаїчних суспільствах, де боги, які правили над життям людей, також пояснювали сили, що діяли у фізичному космосі. Що ж до часу, історія календаря та годинника може слугувати ілюстрацією розвитку, що відходить від подібної всеохопної космології.

Час людини і час науки

Доки в людей було усвідомлення часу, доти вони також спостерігали за його ходою відносно зміни днів і пір року. Ритми видимих небесних тіл визначали ритм самого часу, і деякі календарі з давніх часів сприймалися недосконалими імітаціями Сонця як ідеального космічного джерела часу. Таке сприйняття мало і нау­ковий, і релігійний та політичний виміри. Давньоєгипетські календарі, створені на основі вавилонської астрономії, спрощували підготовку до періодичних розливів Нілу. Позначена у календарі низка релігійних свят і святкувань часто пов’язана з сезонною діяльністю – збором урожаю, полюванням і риболовлею. Регулювання цими показниками життя великої кількості людей передбачало наявність поширених політико-релігійних центрів влади.

Стародавні Афіни не були таким центром влади, афіняни за часів Сократа і Платона не мали космічного календаря. Але Рим мав стати «світовим» центром. Коли люди сьогодні опираються на природну періодизацію в юліанському календарі з часу Юлія Цезаря[4], це означає, що ми досі бачимо наслідки римського світового панування. Та дещо все ж таки змінилося – відносини між наукою, релігією та політикою. Після появи нової науки в епоху Відродження люди вже не можуть уважати досконалі форми небесних тіл джерелом норм і цінностей. Через сучасну думку про народний суверенітет і думку просвітницьку церкву не визнають політичною інституцією, наділеною владою скеровувати діяльність громадян згідно з днями релігійних свят у календарі.

Що ж до науки, то саме годинник мав продовжити періодизацію перебігу розвитку світу. Сучасні годинники регулюють повсякденну діяльність людини, так само як давніші календарі часу регулювали її діяльність по роках, місяцях і тижнях. Ці годинники, як і календар, беруть початок у давній математиці та астрономії, і поділ на години, хвилини та секунди ґрунтується на вавилонській системі дванадцяти чисел (і їхнього поділу кола на 360 градусів). Але незважаючи на математичний поділ – про що ми поговоримо в наступному розділі, – існує довгий шлях від суспільства з окремим сонячним або водяним годинником до сучасного суспільства, яке регулюється хвилинним і секундним маркуванням наручних годинників.

Завдяки цьому регулюванню ми призвичаїлись до дедалі ретельнішої і стабільнішої класифікації, яка, однак, не охоплює всі якісні аспекти нашого усвідомлення часу. Таким чином сучасні природничі науки призвели до двох досить відмінних способів сприйняття часу. У нас є час годинника для всього, що відбувається у фізичному світі неживої матерії, і є прожитий час, що не має відповідника у неживій матерії. Сукупність цих двох понять становить постійно повторювану тему на наступних сторінках книжки, що зосереджується головно на одній проблематиці: потенційній «присутності» минулого і майбутнього в теперішньому.

Ми засліплені денним світлом, коли зранку виходимо на вулицю, на нас впливає світіння сонця, вік якого вісім хвилин і яке вже ніколи не буде для нас фізично присутнім. Але ставлення людини до власного індивідуального чи колективного минулого інакше. Зненацька ми червоніємо, згадавши щось давнє. Після радикальних змін у суспільстві «битва за історію» може стати гарячою темою для публічної дискусії. Наше ставлення до минулого має негайні наслідки для нашого ставлення до теперішнього і майбутнього. Те ж саме можна сказати про політичні конституції; наприклад, у США – про здатність батьків-засновників зобов’язувати як сучасні, так і майбутні покоління.

Центральна постановка питання в обговоренні цих часових вимірів стосується такого явища, як зміни. Той факт, що річ узагалі змінюється, завжди викликав здивування: спершу речі не існує, тоді деякий час вона існує, а відтак ніби знову вислизає з існування. Може здатися, що в це важко повірити, особливо коли йдеться про народження і смерть людей та й у разі менш значущих змін. Згадайте шкільні ювілеї та інші подібні зустрічі. Дивно, що та сама людина, яка зараз стоїть із поріділим волоссям і виснаженим обличчям, колись мала пишну шевелюру та свіжі круглі щоки. Подібного здивування не виникає, коли одна людина має поріділе волосся, а інша – густе. Що ж казати, якщо одна й та сама річ – а не просто дві різні речі – має різні властивості в різний час? Чи є в природничих науках місце для будь-яких реальних змін?

Обговорюючи такі питання, я також побічно торкаюся уявлень про світ і поглядів людства, що стосуються космічної самотності людської душі у фізичному всесвіті. Коли всьому настає свій час, чи стаємо ми частиною механізму в нескінченному механічному годиннику, чи з пережитого нами горизонту майбутнього і минулого представляємо час, який є унікальним у всесвіті? Найважливіше у цьому зв’язку, мабуть, не розділяти ці два поняття часу, один – для мертвої природи, а другий – для людського самоусвідомлення. У будь-якому разі, нам слід ближче пов’язувати їх, щоб з’ясувати, чи виявиться одна концепція часу ґрунтовнішою за другу, чи вони обидві необхідні для того, щоб говорити про час узагалі.

Зміст книжки

Але перш ніж зануритись у питання «що таке час?», потрібно коротко зупинитися на іншому: чи існує взагалі якесь цілісне поняття «час»? Якщо його нема, то перше питання виявляється позбавленим сенсу. Що як у прожитого часу людського життя і нейтрального часу фізики спільне лише слово «час», подібно до того як такі різні види діяльності, як класти гроші в банки і переставляти банки на полиці, мають спільне лише слово «банки»? Що як сучасна наука і сучасні дисципліни мають своє поняття часу без цікавих точок дотику? Атож, що як кожне природне явище, кожне суспільство, кожен вид діяльності або, можливо, навіть кожна людина мають свій особливий час?