Слово про будинок «Слово» ebook

УДК 821.161.2.09-94

К91

Куліш Володимир

К91 Слово про будинок «Слово» / Володимир Куліш; передм. Віри Агеєвої. — К. : Віхола, 2024. — 168 с. — (Серія «Життя»).

ISBN 978-617-8178-72-7

Хвильовий пізно вночі любив кататися на ковзанці, а тоді йшов писати. Йогансен, галасливий і життєрадісний, мав двох великих собацюр та обожнював полювання. Підмогильний, тихий і скромний, мав велосипед «Україна», на якому давав покататись, але завжди нагадував, аби його повернули й не зламали.

Це спогади Володимира Куліша, сина письменника і драматурга Миколи Куліша. На сторінках цієї книжки можна поглянути на приватне життя одного з найталановитіших поколінь української літератури — мешканців харківського будинку «Слово» — на початку 30-х років минулого століття в той період, коли хмари тоталітарного терору лише починали згущуватись.

УДК 821.161.2.09-94

Книжку проілюстровано зображеннями, наданими Харківським літературним музеєм.

Дякуємо за допомогу в підготовці видання Тетяні Трофименко.

Текст звірено за виданням: Куліш В. Слово про будинок «Слово». — Торонто, Онтаріо: Гомін України, 1966.

Усі права застережено. Будь-яку частину цього виданняв будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Віра Агеєва, передмова, 2024

© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2024

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2024

«Чорні ворони» на вулиці Червоних Письменників

в цьому будинку вони колись і жили

бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби

лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити

в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях

дихання вітру структуру страху коли ти

дивишся на подвір’я

Сергій Жадан. «Кінець української ­силабо-­тоніки»

Існують місця, що конденсують у собі час, спогади, пам’ять, бережуть сліди, тіні й обриси, може, навіть і промовлені колись звуки чи тихі зітхання, відбивають, як у краплині води, велику історію. З-поміж таких — будинок «Слово» на вулиці Культури в Харкові: дім-текст, що з плином років відкриває все більше смислів, сутностей і таємниць. Це тут було написано кілька шедеврів нашої літератури, як-от «Маклена Ґраса» Миколи Куліша чи «Повість без назви» Валер’яна Підмогильного, це звідси долинули до нас хоч поодинокі свідчення про одну з найтемніших епох нашого національного буття.

Усе починалося ніби обнадійливо й щасливо. Добігали кінця золоті двадцяті, виборений в одчайдушних національних змаганнях культурний суверенітет уможливив мистецьке піднесення, українська література ставала все цікавішою, завой­овувала своїх читачів. Минули голодні й холодні пореволюційні роки, коли в названому раптом столицею Харкові молоді поети й романісти мешкали в розгороджених диктом «комунівських» комірчинах або й у редакційних кімнатах, де стоси газет ставали вночі не надто вигідними ліжками. Росли наклади й гонорари, запрацював книжковий ринок, а відтак можна було подбати про комфортніші умови для творчости.

«Слово» збудували спеціально для літераторів на кооперативних засадах; а вулицю тоді назвали — Червоних Письменників. Аби наголосити символіку, архітектор Михайло Дашкевич навіть спроєктував своє дітище, п’ятиповерхівку на п’ять під’їздів, у формі літери «С», вістря якої виходили у двір. Однак роботи затягувалися, бракувало то матеріалів, то кош­тів, і побутує апокриф про неймовірну акцію Остапа Вишні в Москві. Під час наради Сталіна з письменниками він нібито послав вождеві записку з проханням допомогти українським майстрам пера довершити своє мешкання. І, як любив розповідати Павло Михайлович, уже того ж вечора в номер готелю «Асторія» йому принесли торбину грошей. Важко сказати, скільки відсотків вигадки у цьому гумористичному переказі, але певні речі все ж задокументовані. Ярина Цимбал інтерпретує фантасмагоричну історію про валізу так: «Правда те, що це було в Москві, і правда те, що українські письменники поскаржилися Сталіну на житлові умови і проблеми з будівництвом “Слова”. Діло було на зустрічі зі Сталіним у Кремлі, не на нараді і не в Агітпропі. Крім Сталіна був лише Лазар Каганович, який і почав зустріч, а Сталін зайшов пізніше. Розмову повністю застенографовано, стенограму опубліковано, і вона є в інтернеті». Лазар Каганович тоді повідомив, що він отримав записку з приводу будівництва «Слова», і пообіцяв посприяти. «Отже, Сталіну ніхто ніякої записки не давав, справами українських письменників завжди займався Каганович. Найпевніше, з Москви надійшло розпорядження дофінансувати спорудження письменницького будинку, і Наркомос виділив на нього потрібні суми. Зважаючи на те, що письменники одразу “обрали” наркома освіти Миколу Скрипника почесним головою свого житлового кооперативу, партійної підтримки довго чекати не довелося»1. Так чи так,«Слово» урочисто почали заселяти 25 грудня 1929 року. Нині фасад можна просто облицьовувати меморіальними дошками: ціле ґроно найталановитіших митців стало там сусідами.

Як на ті часи комуналок, спільних кухонь, «ущільнень» і безпритульности, то рівень комфорту видавався фантастичним. Окремі квартири з ізольованими кімнатами, центральне опалення. (Щоправда, як згадував син драматурга Миколи Куліша Володимир, розмір купи вугілля, що влітку виростала у дворі, ніколи не вміли як слід розрахувати, паливо закінчувалося ще до настання тепла.) Не все зробили по-господарськи: скажімо, в ізоляції одразу ж завелася міль, і боротьба з нею стала неодмінною частиною домашніх клопотів. Проте за тодішніми стандартами родини мали хатніх працівниць, у квартирі 51 функціонував дитячий садок. На даху навіть облаштували солярій: вмонтували душ — і діти охоче там загоряли. Хлопці захоплювалися футболом, для формування команд охочих вистачало. Батьки могли спостерігати за доньками й синами з вікон, в особливо критичних ситуаціях материнський суд міг бути дуже швидким. А ще з вікон часто чулася музика: до прикладу, професійно займалася грою на фортепіано донька Миколи Куліша Оля, і це якраз її імпровізації допомогли батькові зробити музику в «Патетичній сонаті» не просто тлом, а органічною складовою художньої цілісности п’єси. Окрім письменників, у «Слові» отримали квартири й служителі інших муз, художники, актори, режисери, тож фортепіанні вправи Олі Куліш міг оцінювати і її сусід — композитор Пилип Козицький.

Дорослі натомість тішилися тодішніми дивами техніки. З’явилися перші радіоприймачі. Хто їх не мав, ходили слухати до сусідів. Для декого предметом утіхи та гордости ставала друкарська машинка: популярними були американська марка «Сміт», німецька «Ерика». Комусь принадним видавався портативний «Ремінґ­тон», що його можна було носити у шкіряному футлярі, комусь — солідний «Ундервуд». В усі квартири поставили телефони: невідомо, чи для зручности власників, чи для полегшення роботи спецслужб, які пильно «слов’ян» пасли. Про зміст дружніх розмов невдовзі довелося говорити зі слідчими…

Сусідські чаювання переходили в літературні дискусії, в обговорення стратегій співіснування з усе жорстокішим режимом, із дійсністю, схожою, як писав Хвильовий, на зграю голодних вовків. У спогадах «слов’ян» знайдемо замальовки в різних тонах. Юрій Смолич воліє світлі барви: «Власне, бувало так — і те раз у раз: увечері дзвонив телефон і голос Олекси Андрійовича (Слісаренка. — В. А.) озивався: “Юро! У мене до чаю сьогодні вишневе варення. Майк щойно дзвонив — зараз прийде. Коля (Микола Бажан. — В. А.) вже тут і, як завжди, ласо позирає на конфітуру. Прихопіть по дорозі Павлушу Іванова й Васю Вражливого. І поспішайте, бо чайник охолоне”»2.

У квартирі Тереня Масенка зорганізувався «літературний салон», як сам господар волів його називати. Збиралися молодші письменники, з-поміж них Іван Калянник, Василь Ми­сик, Сергій Борзенко. (Це покоління ровесників віку, представники якого здебільш не змогли зреалізуватися, вирости, стати майстрами в холодному й гнітючому підсонні злощасного соціалістичного реалізму. На відміну од кількома роками старших Хвильового, Куліша, Зерова, Рильського, вони вже не застали епохи творчої свободи й змагальности, а літературна критика оцінювала їхні твори лише в контексті відповідности «марксо-­ленінському» вченню.) Як згадував учасник тих зустрічей Григорій Костюк, «це було дуже миле, веселе і спрагле знання молоде товариство. Почалося з читання й обговорення власних творів. Дружньо, але серйозно й фахово відбувалося обміркування кожної строфи чи й рядка, або ж деталів композиційного сюжету прозової речі. Поволі ці зустрічі перетворювалися в своєрідну творчу лябораторію». «На ці літературні вечорниці запрошувались і письменники старшого віку. Був Тичина, був, як випадковий гість з Києва, Рильський»3. І Григорій Костюк, і Терень Масенко в автобіографічному «Романі пам’яти» згадують, як на «вечорницях» читав ще не дозволену для постановки «Патетичну сонату» Микола Куліш. Драматург «внутрішньо переживав психологічні нюанси характеру й мови кожного свого героя, кожну драматичну ситуацію й умів артистично перевтілюватись і зобразити їх при читанні. Не менше сильне враження зробила його бесіда після читання. Як виникають ідеї його творів? Як постають в його уяві óбрази? Чи він вигадує, чи списує з випадково бачених людей — і сила інших питань. Відповіді на це були феноменальні. І сила їх була ще й у тому, що наш Гурович відповідав не тоном професора, наставника, зверхника, а так безпосередньо, як у колі ближчих друзів, з просмиками жарту, іронії, а інколи — натхненно щиро». «Це був справді особливий вечір. Звичайна перекуска з чаркою після кожного такого вечора на цей раз була особливо гойною і щедрою»4.

Блискучий маляр Анатоль Петрицький зробив упродовж двадцятих та при початку тридцятих цілу портретну галерею своїх знаменитих сусідів. Одною з перших його моделей ще 1922 року стала «березільська» красуня актриса Валентина Чистякова. Зображення виконане в кубістичній манері, діагональна композиція допомагає відчути нестабільність, зламаність часу, в який відбувається становлення видатної мисткині. Юрій Смолич наголошував залученість художника до письменницького кола: «Анатолій Галактіонович (його інколи дражнили: Анатолій, син Галактики, вираз, пущений Яновським) постійно, день у день “товкся” поміж письменників по редакціях журналів чи газет. І уважне око завжди могло спостерегти, як Анатолій чи кидає пронизливим поглядом, чи, мружачися, уважно придивляється то до одного чи другого. Це примітив Іван Юхимович Сенченко, працювавши секретарем редакції журналу, в кімнаті якої завжди аж вирувало натовпом письменників, і навіть гиркав на Анатолія Галактіоновича: “Не дивись так на людей, ще зурочиш!..”»5.