Стен Лі. Життя як комікс ebook

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Ліел Лейбовіц

СТЕН ЛІ. ЖИТТЯ ЯК КОМІКС

ВД «Фабула», 2021

Оригінальна назва твору: Stan Lee. A Life in Comics

Originally published by Yale University Press

Copyright © 2020 by Liel Leibovitz

© В. Стельмах, пер. з англ., 2021

© ВД «Фабула», макет, 2021

ISBN 978-617-522-020-7 (epub)

All rights reserved. Усі права збережено. Жодна частина цієї книжки не може бути відтворена або передана в будь-якій формі або будь-якими засобами, електронними чи механічними, включно з фотокопією, записом чи будь-якою системою зберігання та пошуку інформації, без письмового дозволу власників авторських прав.

Електронна версія створена за виданням:

Лейбовіц Ліел

Г66 Стен Лі. Життя як комікс / пер. з англ. В. Стельмах. — Харків : ВД «Фабула», 2021. — 192 с.

ISBN 978-617-522-028-3

Ім’я Стена Лі відоме кожному фанату коміксів Marvel. Екранізацій вигаданих ним історій чекають мільйони глядачів. Неперевершений, яскравий світ, у якому землян від усяких лих захищають Капітан Америка, Галк, Людина-­Павук і безліч інших супергероїв, створив саме він — Стен Лі. Він став одним із перших, хто спробував у дешеві мальовані історії закласти щось більше, ніж захопливий сюжет і банальне протистояння добра і зла. Його персонажі, наділені надприродними здібностями, схожі на людей — страждають, сумніваються, ненавидять, кохають. Саме це робить їх такими привабливими для читача.

Ліел Лейбовіц розказує біографію Стена Лі в контексті розвитку жанру коміксів і доводить, що найбільше сил й енергії Лі вклав у розвиток одного особливого персонажа — себе самого.

УДК 929:75

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо- і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Присвячую моїм героям: Лізі, Лілі та Гадсону

1. То чого тобі боятися?

Стен Лі був готовий піти.

Це було влітку 1961-го. Події останніх семи років розвивалися так стрімко, що їх вистачило б не на один паскудненький комікс на зразок тих, які вони з колегами штампували щотижня. Проблеми почалися в 1954-му, коли психіатр-фройдист баварського походження Фредрік Вертам оголосив коміксам війну. У книжці з блискучою назвою «Спокушання невинних»{1} Вертам розповів про своє приголомшливе відкриття, здійснене в результаті десятків розмов із неповнолітніми правопорушниками: виявляється, усі вони були запеклими фанатами коміксів! Не бажаючи гайнувати свій час на такі дрібниці, як-от різниця між кореляцією та причинністю, Конгрес США прийняв на розгляд справу Вертама. Заслуховували її того ж місяця, що й справу «Збройні сили США проти Маккарті»{2}, її так само транслювали по телебаченню, і викликала вона таку саму хвилю гарячкової параної, характерної для холодної війни. Усе закінчилося тим, що Конгрес склав перелік видавців коміксів, які підлягали штрафним санкціям за публікації творів, що містили зображення надмірного насильства. Не бажаючи йти проти закону, видавці поспіхом створили орган, відповідальний за укладення Кодексу коміксів із суворими вказівками щодо самоцензури. «Добро,— зазначалося в кодексі 1954 року,— мусить щоразу перемагати зло, а злочинців має бути покарано». Кодекс також забороняв публікувати зображення спокушання, не кажучи вже про «сексуальні збочення чи будь-які натяки на них».

Утім, благочестя, у яке нараз ударилися видавці коміксів, не надто допомогло індустрії привабити нових читачів. За багато років по тому Лі згадував, як, проводячи вихідні у Катс­кільських горах, він якось розговорився з одним чоловіком, що працював продавцем у крамниці вогнепальної зброї. Почувши, що Лі — редактор коміксів, чоловік пирхнув: «Ого, та ви, бачу, злочинець. Сором! Ви мали б сидіти в буцегарні за таке злодіяння».[I] І хоча сама ця історія — як і чимало інших найсмачніших Стенових байок — може бути вигадкою, зневага, із якою знач­на кількість американців ставилася до творців коміксів, була цілком справжньою. І так, ніби й цього мало, дуже скоро всією індустрією коміксів, що вже не здатна була випускати такі по­пулярні збірники, як-от «Кримінальні загадки» чи «Гробниця жаху»{3}, прокотилася нищівна хвиля скорочень. Одного дня Стена Лі також викликав начальник і повідомив, що виробництво компанії незабаром зменшиться лише до кількох найменувань на місяць, тож йому доведеться звільнити весь штат. «Це було найважче, що мені доводилося робити в житті,— згадував за кілька десятиліть по тому Лі.— Я мав їм це сказати, а це ж були мої друзі. Багато хто з них запрошував мене до себе додому; я знав їхніх дружин, їхніх дітей — і мав їм це сказати. Кажу вам, це було найжахливіше, що мені коли-небудь доводилося робити».ІІ

Стена випхали з просторого кабінету й переселили до крихітної комірчинки у відділі компанії, що займався випуском прибуткового чоловічого журналу. Тепер у свій робочий час він шукав розраду в історіях про примхи двох моделей на ім’я Мілі та Чілі й пригоди дракона в підгузках. Лі працював у компанії Timely Comics, яку на той час уже перейменували на Atlas, із 1939 року, впевнено долаючи щаблі ієрархічної драбини від хлопчика на побігеньках, що доливав чорнил у каламар і носив старшим колегам бутерброди, до головного редактора. Однак тепер йому почало здаватися, що вся його галузь приречена на загибель. «Це ніби корабель, що йде на дно,— зізнався він якось колезі.— А ми на ньому щури. І нам треба вшиватися».ІІІ

Утім, якби Лі вшився, то став би безробітним, а цього він просто не міг собі дозволити. Ще в дитинстві, щодня приходячи зі школи, він бачив, як батько — той працював розкрійником у Ґармент-дистрикті{4} й утратив роботу через Велику депресію — сидів за кухонним столом і тупився порожнім поглядом поперед себе. У Лі була дружина й маленька донька, тож він не міг собі уявити гіршого кошмару, аніж так само, як і його батьки, зав’язнути в нескінченних сварках щодо грошей, тим самим повторюючи найбільшу драму його дитинства. У розпачі він почав вигадувати нові способи заробити собі на прожиток: видати власний збірник фотографій із гумористичними підписами, продати на телебачення сценарій власного авторства… У ­1958-му, коли їм із другом, художником Джо Менілі, вдалося продати одній газеті комікс «Левенята пані Лайон» про пригоди пластунки-­наставниці та банди її малих підопічних-бешкетників, йому здалося, що крізь хмари пробився крихітний промінчик надії,— однак навіть цей комікс був приречений. Одного вечора Менілі напідпитку повертався додому до Нью-Джерсі, загубив окуляри і, вийшовши з вагона на відкритий майданчик дихнути свіжим повітрям, звалився з потяга й розбився на смерть.

Упродовж кількох наступних років Лі й далі героїчно тримався, але перспективи галузі видавалися йому щодень похмурішими. У своєму ставленні до коміксів він ніколи не був фанатиком — у дитинстві читав Дікенса й Твена, а не історії про Супермена й Бетмена — і тепер почав замислюватися, чи не був жанр, якому він присвятив двадцять років авторської та редакторської роботи, лише недовговічною читацькою примхою. Та навіть якщо це й було не так, чи справді хотів він решту життя придумувати історії про створінь з іменами на зразок Ґрут, Друм та Кренґ? Лі, якому на той час уже було майже сорок, хотілося написати щось значуще, хотілося створювати справжні історії людей зі складним внутрішнім світом, що переживали емоції, які просто неможливо було передати через комікси. Розпочинаючи свою кар’єру коміксиста, він узяв собі псевдонім Стен Лі, приберігши справжнє ім’я — Стенлі Мартін Лібер — для того самого знаменитого американського роману, який йому завжди хотілося написати. Можливо, думав він, саме час посерйознішати.

Ця думка знову повернулася до нього, видаючись нагальнішою, аніж будь-коли, одного дня, коли його знову викликав начальник, Мартін Ґудман. Той саме повернувся з гольф-клубу. Він розповів, як щойно грав із керівником компанії DC Comics Джеком Лейбовіцем і дізнався, що DC заробляють чималі гроші на новій серії коміксів із назвою «Ліга справедливості». Ідея була дуже проста: замість розвивати сюжет одного героя, у DC вирішили вкинути всі яйця до одного кошика й об’єднати Супермена, Бетмена, Диво-Жінку, Флеша та інших в одну мега­команду. Лейбовіц розповів Ґудману, що новий комікс розкуповують, наче гарячі пиріжки,— і той стрімголов помчав на роботу й наказав редакторові придумати щось схоже, аби й собі трохи підзаробити.

Це для Лі було вже занадто. Повернувшись додому того вечора, він переказав дружині Джоан розмову з Ґудманом. Коли дружина запитала, що він відповів, Лі тільки зітхнув.

— Я сказав, що подумаю,— зронив він,— але справді, який у цьому сенс? Я не хочу просто пережовувати старих персо­нажів.

Він трохи помовчав, а тоді нарешті висловив уголос думку, що ввесь цей час чорною тінню кублилася в його голові:

— Я оце думаю, може, мені взагалі піти?

Якийсь час Джоан сиділа мовчки. Тоді врешті промовила:

— Послухай, Стене. Ти знаєш, якщо ти вирішиш піти, я тебе підтримаю. Але подумай: якщо Мартін хоче, щоб ти створив нову команду супергероїв, це може бути твій шанс зробити це так, як ти завжди хотів. Ти зможеш вигадувати значно глибші й суттєвіші сюжети, створювати цікавих персонажів, які говорять, як справжні люди. Можливо,— сказала вона,— тобі буде цікаво трохи поекспериментувати. До того ж,— тут вона усміхнулась,— у найгіршому разі Мартін просто розсердиться і звільнить тебе. Але ти вже й так хочеш піти, то чого тобі боя­тися?IV

Це переконало Лі, і він узявся до роботи. У нього не було жодних конкретних ідей — лише величезне обурення, накопичене за двадцять років спостережень за тим, як індустрія коміксів породжує сюжети, які він особисто вважав другосортними або й того гірше.

Насамперед його не влаштовували самі супергерої. Лі ніколи не був надто великим шанувальником Супермена, який став прототипом для всіх головних героїв коміксів: він просто не розумів, у чому сенс історій про цілковито бездоганного вже за самим визначенням персонажа. У найпершому випуску коміксу, що вийшов друком улітку 1938 року, Супермен врятував несправедливо засуджену на смерть жінку від електричного стільця, дав добрячої прочуханки чоловікові, що знущався зі своєї дружини, зупинив викрадення Лоїс Лейн, голіруч піднявши в повітря машину її викрадачів, та не дав сенаторові-зраднику розпочати війну з Європою — і з усім цим він завиграшки впорався за якихось тринадцять сторінок. Звісно, він був наділений, як зазначали на останній сторінці коміксу його творці, «казковою силою та дивовижним розумом», а на його долю випало «змінити долю світу!» Але чи цікавий був такий персонаж? Щодо цього Лі мав сумніви. Герої, що викликали в нього захоплення в дитинстві, були інакшими: Шерлок Голмс був залежним від кокаїну людиноненависником, якого не можна полишати на самого себе, а друзі детектива постійно непокоїлись про його психічний стан; Квазімодо був горбанем, якого тягнуло вбивати; Гамлет найбільше запам’ятався всім роздумами про те, чи варте взагалі життя того, щоб із ним морочитися. Тож чому всі герої коміксів мали одностайно бути такими непогрішимими? Чому вони не могли вряди-годи зриватися на лють чи страждати? Невже вони ніколи, за жодних обставин не помилялися? І чому вони завжди тримали своє справжнє ім’я у таємниці? «Якби в мене була суперсила,— часто думав Лі,— я хотів би, щоб про це знав увесь світ».

Не менш порожніми, аніж головні герої, були їхні вірні супутники. Лі розумів, навіщо індустрія створювала стільки за­взятих молодих фонових персонажів — від Бетменового Робіна до Суперменового Джиммі Олсена: без них усемогутнім мачо в плащах довелося б тільки літати, бити поганців, піднімати тягарі й тріумфувати, перериваючи свою мовчанку хіба поодинокими незграбними монологами. Але варто лише додати до сюжету молоду кров — і головний герой, сповнившись батьківських сентиментів, уже відчуває, що мусить розповісти супутнику про свої подвиги, поетично змальовуючи усі небезпеки, які чатують на нього на кожному кроці. А якщо ж юний супутник героя зовсім випадково виявиться десь того ж віку, що й середньостатистичний читач коміксів,— то краще. Лі чудово розумів, як це працює, однак, на його думку, такий підхід інфантилізував читачів — адже навіть наймолодші з них цілком могли зрозуміти сюжет без сторонньої допомоги. Окрім того, через постійні розтлумачування супергерої ще більше ставали схожими радше на вчителів середньої школи, аніж на месників у масках.

Утім, хлопцям принаймні давали відчути смак боротьби зі злочинністю. У жінок такого привілею не було. На відміну від Супермена, Лоїс Лейн вічно потрапляла в неприємності: то закохувалася, то падала з високих будинків, безпорадно вимахую­чи руками й кличучи свого героя на порятунок, то встрявала в іще якісь халепи. Звісно, існувало й декілька виняткових героїнь, як-от Диво-Жінка чи Бетвумен, але їх радше можна було назвати аномаліями: вони цікавили читачів винятково тому, що ніхто не очікував, що жінка також може нап’ясти на себе костюм і долучитися до чоловічих ігор. Лі вважав, що така ситуація накладала на письменників подвійне обмеження: по-перше, за таких умов їм залишалося писати історії лише про чоловіків; а по-друге, ці чоловіки були приречені на штучні стосунки, які зовні були схожими на ті партнерські відносини двох розсудливих і сповнених любові людей, що склалися в шлюбі самого Лі з Джоан,— взаємна турбота, взаємні обов’язки,— однак насправді такими не були.

І насамкінець, Лі мав претензії до того, як створювалися самі комікси. Уся комікс-індустрія чітко розмежовувалась на окремі секції, і від кожного майстра чи майстрині вимагалося лише виконання конкретних функцій — написання сюжету, створення ескізу, наведення контурів чорнилом чи розфарбовування — і ні на йоту більше. На той час Лі вже зажив слави першопрохідця, методи якого давали художникам чимало можливостей для імпровізації: він детально переповідав їм сюжет, подеколи навіть вискакував на стіл і розігрував описувану сцену, коли це було необхідно, але потім дозволяв їм малювати все, що заманеться,— і вже тоді забирав у них готові сторінки й заповнював їх текстом. Тим самим принципом тоді саме починав славитися чиказький комедійний театр The Second City, заснований за два роки до того. Зберіть до купи кількох творчих людей, дайте їм чітко визначені рамки та дозвольте імпровізувати, підживлюючись енергією одне одного,— і врешті ви отримаєте ціле, що виявиться несподівано більшим за суму його окремих частин.

Зважившись на останню відчайдушну спробу, Лі розумів, що існує лише одна людина, якій він міг би довірити таку імпровізацію, знаючи, що вона використає можливість на повну. Він нашкрябав на папері кілька ідей щодо майбутніх персонажів і відправив нотатки невисокому чоловікові, який, ніколи не розлучаючись із сигарами Roi-Tan, працював по чотирнадцять годин на день і міг намалювати чотири-п’ять оригінальних та довершених сторінок, уклавшись у такий проміжок часу, за який інший художник заледве встиг би закінчити ескіз однієї. Якщо хтось і міг втілити шалену ідею Стена Лі, то це був Джек Кірбі.

Як для двох єврейських хлопчиків, що мали лише п’ятирічну різницю у віці й обидва зростали в Нью-Йорку за якихось кілька миль один від одного, Лі та Кірбі були цілковитими протилежностями. Усе своє дитинство Лі читав класику й мріяв стати видатним письменником, натомість дитячі роки Кірбі минали в постійних бійках у банді вуличних шалапутів і мріяв він хіба про те, щоб протриматись до кінця дня, діставши якомога менше синців. Лі був чарівливою, жвавою людиною, говорив повними реченнями, незрідка прикрашаючи їх окличною інтонацією, натомість з вуст Кірбі слова злітали ніби через силу, заледве пробиваючись крізь його щільний, мов китовий вус, акцент, звичний для мешканців Нижнього Іст-Сайду{5}. Лі був п’ять футів та одинадцять дюймів заввишки{6} та мав спортивну статуру, Кірбі був значно нижчий та сильно горбився — такими були наслідки постійного зсутуленого сидіння за робочим столом. Коли ці двоє зустрілися вперше, за два десятиліття до того, Кірбі саме став найяскравішою зіркою індустрії,— щойно вийшов комікс, де його нове творіння, Капітан Америка, дає добрячого чосу Адольфу Гітлеру,— а Лі був хлопчиком-підлітком у нього на побігеньках. Однак тепер командувати мав Лі. Так само, як і всі інші художники-коміксисти того часу, Кірбі не мав авторських прав на жодного зі своїх персонажів — йому просто платили якусь мізерію за кожну завершену сторінку. Уже цього було цілком достатньо, щоб зневажати Лі, що тепер став хлопчиком на побігеньках у начальства. Однак навіть попри свій крутий норов Кірбі не міг заперечити, що, хоч Лі часом і був занадто балакучим і надокучливим, ідеї в нього були чудові.

Те, як саме Лі приніс Кірбі благу вість про створення нового коміксу, що кине виклик усьому жанру, й досі спричиняє чимало суперечок. Одні — серед них і сам Стен — стверджують, що Лі гарячково надряпав на чотирьох сторінках повний опис героїв та основні елементи сюжету й передав усе це в роботу Кірбі. Інші — зокрема й Кірбі — наполягають на тому, що чоловіки спершу поговорили, разом придумали персонажів, а вже тоді взялися до роботи: Лі підсумував усі їхні ідеї на папері, а Кірбі зайнявся зовнішнім виглядом персонажів та їхнього світу. Та хай там як, варто було прочитати перші чотири сторінки їхнього нового коміксу, щоб зрозуміти, що це не лише спільне творіння, а й емоційно точне, попри свою фантастичність, відображення стосунків між ними.

Роль Лі у сюжеті грав персонаж Рід Річардс. Після опромінення космічною радіацією під час таємного польоту на Марс (на той час космічні перегони й страх перед радіоактивним випромінюванням були дуже поширеними темами) Річардс здійснює аварійну посадку на Землю, де виявляє, що його тіло тепер може розтягуватися й вигинатися, як йому заманеться. Маючи схильність до перебільшень (так само, як і Лі), Річардс називає себе Містер Фантастик.

За кілька десятиліть по тому в одному інтерв’ю Лі розповідав: «За мільйон років до того виходив один комікс із назвою “Пластична людина”{7}. Там персонаж теж міг розтягуватися. Той комікс був гумористичним, але я завжди розумів, що та сама сила чудово пасувала б серйозному герою. Тож я подумав, що дам своєму герою здатність тягнутися. Але я не хотів, щоб він був копією якогось іншого персонажа, тому я також вирішив, що він буде найвеличнішим, найрозумнішим науковцем на всій землі. І знову ж таки, щоб не робити з нього кліше, не перетворювати його на шаблонного хлопця, я зробив так, щоб він був до того всього ще й найбільшим занудою на планеті — десь як я. Він забагато говорить, він вживає довжелезні слова, а інші, особливо Істота, постійно кажуть йому: “Стули пельку, будь ласка!”».V

Істота, або ж Бен Грімм, пілот Річардса та втілення Джека Кірбі, своїм виглядом і мовою був як дві краплі води схожий на художника. Гріммова подорож у космос закінчилася не так приємно, як у його антагоніста: замість і собі стати еластичним, він перетворився на кам’яну людину, ходячу брилу, яка може завиграшки скласти навпіл товстелезний лист металу. Небагатослівний і похмурий Істота оживає лише тоді, коли його силі знаходиться застосування — скажімо, коли потрібно щось підняти, розчавити, розтрощити чи надавати комусь стусанів — або ж під час перепалок із Містером Фантастиком. До команди додали ще двох учасників: С’юзен Сторм, дівчину Річарда, що внаслідок чудодійного опромінення перетворилася на Невидиму Леді, та її брата Джонні, запального підлітка, наділеного здатністю раптово загорятися й перетворюватися на летючу Людину-Факел. Разом вони почали називатися Фантастичною Четвіркою.

У той час на зведення даних про продажі йшли місяці. Однак Мартіну Ґудману і не треба було чекати на балансовий звіт, аби дізнатися, що Лі зробив для нього сенсацію. Уже незабаром редакцію почали завалювати листами — не звичними посланнями від вередливих читачів, що скаржилися на непрошиті аркуші, а захопленими листами красномовних фанатів, що були в захваті від сяйва нових зірок на небосхилі індустрії коміксів. І якщо вже зайшла мова про зірки, слід додати, що задуму Лі, здавалося, сприяв сам космос: незабаром після того, як завершилась робота над першим випуском, але ще до того, як він відправився у друк, крихітний російський полковник на ім’я Юрій Ґаґарін крикнув «Паєхалі!» і на борту ракети «Восток-1» за годину й сорок вісім хвилин облетів навколо планети Земля, ставши першою в історії людиною, яка побувала в космосі. Приголомшені таким раптовим проривом СРСР, американці були готові прийняти власних астронавтів — навіть якщо це вигадані персонажі, що постійно гиркаються між собою й цікавляться власними проблемами не менше, ніж проблемами планети. Зворушений відгуками читачів, Лі передумав звільнятися й цілковито поринув у роботу над новим коміксом. На час виходу третього випуску він уже почувався достатньо впевнено, щоб почати чіп­ляти на кожен новий виданий комікс самовпевнений рекламний слоган «Найвизначніший комікс у світі!».

Незабаром Ґудман припинив випуск неоковирного коміксу «Романтичні підліткові історії»{8} й доручив Лі створити нового героя. У травні 1962 року на світ з’явився Галк, а в серпні читачам представили аж двох персонажів: Людину-Павука й Тора. У березні наступного року друком уперше вийшов комікс про Залізну Людину, а до кінця 1963-го — року трагічного вбивства Кеннеді — Лі, майже ввесь час співпрацюючи з Кірбі, видав на-гора Доктора Стренджа, Людей Ікс та Месників. До кінця десятиліття пантеон супергероїв поповнився Срібним Серфером, Чорною Пантерою та Вартовими Галактики.

Говорячи про спадщину людини, що блискуче займалася само­рекламою, як це робив Стен Лі, було б мудро остерігатися можливих перебільшень — однак навряд чи буде перебільшенням сказати, що творіння Лі дали американцям змогу поглянути на себе зовсім по-іншому. Хай який критерій значущості ми ­обрали б, знайдеться дуже небагато митців, що мали такий знач­ний вплив на американську популярну культуру: не встигнете ви підрахувати, скільки мільярдів доларів зібрали в кінотеатрах його персонажі, як уже виходить новий фільм, що не лише б’є всі рекорди касових зборів, але й стає чи не найпопулярнішою темою для обговорення. Доволі часто ми намагаємося зрозуміти своїх сучасників, підшуковуючи їм місце у вигаданому всесвіті Лі: скажімо, ми кажемо собі, що оцей непостійний мільярдер — справжня Залізна Людина нашого часу, а он той войовничий і скорий на обра5зи президент — ну викапаний Танос, головний ворог Месників. Проведення таких аналогій — це не спрощення, до яких ми вдаємося через лінощі, і не ознака покоління з надзвичайно поверховою культурною обізнаністю, як стверджують деякі недалекі критики; вони свідчать про те, як глибоко вкорінилися творіння Лі в нашій колективній уяві, і про те, яку велику її частину вони тепер займають. Цілі покоління американців, що втратили можливість говорити й думати про боротьбу добра і зла, про владу й відповідальність,— моральні проблеми, авторитетами в яких були винятково церква, мечеть та синагога,— віднайшли її у творіннях Лі. Саме це мав на увазі президент Джордж В. Буш, коли 2008 року нагородив Лі Націо­нальною медаллю мистецтв США за «пробудження моральної свідомості американців». «Його складні сюжети з людяними супергероями,— зазначалося в оголошенні про нагородження,— звеличують відвагу й чесність, підкреслюють, наскільки важливо допомагати слабшим, і тим самим відображають природжену доброчесність Америки».

Та попри те, що вплив Стена Лі на американську культуру вихваляють часто й гучно, ідеї митця досі лишаються значною мірою не дослідженими. Почасти це можна пояснити тим, що багато хто з нас і досі ставиться до коміксів, як той пихатий продавець зброї, що висміяв Лі багато десятиліть тому, відмовляючись вірити, що в тоненьких ілюстрованих журнальчиках можна знайти бодай якусь глибину, варту досліджень. На превеликий жаль, навіть академічне вивчення коміксів, що наразі перебуває на початкових етапах свого розвитку, часто також піддається такому припущенню й зосереджується радше на історії та соціології, аніж на філософії та теології. Ми можемо характеризувати творчість Лі релігійними термінами на зразок «природжена доброчесність», однак, коли ми намагаємося зрозуміти її, у найкращому разі ми сприймаємо її як кустарну сучасну міфологію, а в найгіршому — як дорослу проєкцію дитячих фантазій.

Утім, навіть ця зневага ніби теж узята прямо з коміксу Лі. Тільки-но перший випуск «Фантастичної Четвірки» провістив появу нових супергероїв, як у другому випуску вони вже захищалися, ставши жертвою нерозуміння й недовіри тих самих людей, яких вони з усіх сил намагалися порятувати. Будь-яка людина, бодай трохи знайома із Біблією, впізнає принцип, що стоїть за образом недосконалих і порізнених лідерів, які наражаються на спротив власного впертого народу.

Це не означає, що ми повинні сприймати Містера Фантастика як сучасного Мойсея, Срібного серфера як другого Авраама, а Людину-Павука — як переродженого Каїна. Літературні паралелі, особливо ті, що проводяться зі Святим Письмом, можуть бути корисними лише тоді, коли їх використовують як орієнтири, а не як точні інструкції. Сам Лі також не надто допомагає нам віднайти правильну екзегезу. Як і багато інших великих людей, він дав своїм творінням говорити самим за себе, а сам обмежувався лише таємничими ствердженнями, від яких запитань лише більшало. На тих, хто захоче отримати однозначні докази на підтвердження того, що пантеон героїв Лі — це щось більше, аніж купка горопах у колготках, приречених на нескінченні битви, ймовірно, чекатиме розчарування. Утім, очевидно, людей, що шукають однозначні докази, комікси не цікавлять у будь-якому разі, оскільки комікси відкриті до різних тлумачень, напевно, більше, аніж будь-яка інша форма мистецтва; комікси створюють низку водночас канонічних і загадкових ідолів, запрошуючи читачів вплітати їхню історію у більші історії власних життів. Щоб по-справжньому осягнути Істоту чи Галка, зрозуміти, у чому суть Тора чи Людей Ікс, чи навчитися чогось від Професора Ксав’єра чи Доктора Дума, нам необхідно розуміти цих персонажів так, як їх завжди й треба було розуміти: як істот, що живляться тим самим духом, який завжди живив емоційне життя Америки; духом, що колись селився у храмах, перш ніж обставини змусили його шукати притулку деінде: у рок-н-ролі, коміксах, вирі поп-культури. Окрім того, їх варто тлумачити як персонажів, яких сформували страхи американських євреїв першого покоління, що брали участь у Другій світовій війні, були свідками Голокосту{9} та розмірковували — свідомо чи ні — про моральні обов’язки та труднощі життя після Аушвіцу{10}. Історія збіговиська супергероїв, із яким ми знайомі сьогодні,— це історія про те, у що ми почали вірити й чому. І починається вона в маленькій квартирі в мангеттенському районі Верхній Вест-Сайд напередодні Великої депресії{11}.

2. Стен Лі — бог

Справи Джека Лібера поволі налагоджувалися. Відтоді, як море винесло їх із братом — двох підлітків, що шукали прихистку,— на острів Елліс, минуло заледве двадцять років. Джеку, який на той час мав ім’я Хайман, тоді було дев’ятнадцять; Аврааму — чотирнадцять. На відміну від багатьох інших тогочасних іммігрантів, до Америки вони прибули не в пошуках кращих економічних можливостей: брати тікали зі своєї віднедавна незалежної батьківщини, Румунії, яка на честь здобуття суверенітету спершу вирішила заборонити євреям відвідувати державні школи та університети, тоді почала змушувати їх давати принизливі присяги в суді, а тоді, коли жодних інших методів не лишилось, вдалася до старомодних убивчих погромів. У Нью-Йорку брати знайшли роботу у швацькій промисловості, а жили через злидні квартирантами в будинку, де проживало ще декілька єврейських сімей, які мали вільні кімнати й потребу в грошах.

Старший Лібер трудився не покладаючи рук, урешті-решт зарекомендував себе як майстерного розкрійника. У вільний час він сидів у кав’ярнях Нижнього Іст-Енду, до яких часто заходили його земляки, смакував страви, що нагадували йому про дім, і дізнавався останні плітки. У 1920 році Джек Лібер, якому на той час було вже тридцять чотири роки, мав достатньо грошей та впевненості, щоб спробувати й собі погнатися за американською мрією. Він освідчився Сілії Соломон, що також мігрувала до Штатів із Румунії, і вони разом переїхали до просторої квартири в будинку на розі 98-ї Вест-стрит та Вест-Енд авеню. За два роки по тому, 28 грудня 1922 року, у подружжя народився перший син, Стенлі Мартін Лібер, більш відомий широкому загалу за прізвиськом, яке він незабаром для себе обрав,— Стен Лі.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

Подяка

Коли пишеш книжку,— як і коли борешся зі злочинністю, стріляєш павутиною чи розмахуєш молотом,— ти сам. І вся ця затія варта бодай чогось лише тоді, коли ти маєш щастя розраховувати на підтримку друзів, родичів та колег. Маю сказати, що мало кому пощастило з цим так, як мені.

Передовсім я хочу подякувати Девіду Майкіксу за його мудрість: саме він запропонував мені перетворити мою одержимість Стеном Лі та його творчістю, яка почалася в мене чи не з того віку, коли я тільки-но навчився читати, на щось серйозніше.

Почавши втілювати цю ідею в життя, я мав велику честь долучитися до створення серії книжок «Життя євреїв» (Jewish Lives) від Єльського університету — унікального видавничого проєкту, до якого я завжди ставився з надзвичайною любов’ю. Я вдячний Леону Блеку за його підтримку та великодушність, а також усьому відповідальному за серію колективу. Понад усе я хочу подякувати Гезер Ґолд за розсудливість і терплячість, із якою вона допомагала мені в роботі над цією книжкою, а також незрівнянній Айлін Сміт за віру в мене та вдумливі редакторські правки, які зробили книжку значно кращою. Я також нескінченно вдячний Дену Гітону, чия мудрість, почуття гумору й теп­ло неймовірно збагатили цю книжку.

Безперечно, мені навряд чи вдалося б досягти чогось на літературній ниві без допомоги моєї дорогої подруги й агентки Енн Едельстейн. Так само малоймовірно й те, що я зміг би віднайти своє у гущавині історії єврейського народу та його ідей, якби на мою долю не випала дивовижна удача бути частиною журналу «Скрижаль» (Tablet), який я можу назвати моїм емоційним, інтелектуальним та духовним домом. Я дякую моїм добрим друзям із колективу «Скрижалі»: Алані Ньюгауз, Девіду Сем’юелсу, Вейну Гоффману, Метт’ю Фішбейну, Ґабріелю Сандерсу, Джейкобу Зіґелю, Мерджорі Інґолл, Арміну Розену та Яїру Розенберґу. Я щасливий, що маю можливість щодня вчитись у вас чогось нового та вдячний вам за ваш професіоналізм, відданість справі, рішучість і життєрадісність.

Чотири роки тому мене вмовили взяти участь в ініціативі, що незабаром стала однією з найбільш вдячних справ у моєму житті — створенні подкасту «Неортодоксальність» (Unorthodox), такого ж цікавого, зухвалого, теплого, кумедного й відкритого, яким в ідеалі й мало б бути життя єврея. Я вдячний моїм надзвичайно дорогим друзям і супутникам у цій пригоді — Стефані Батнік, Марку Оппенгеймеру, Джошу Кроссу та Сарі Фредман-­Аедер — і бажаю, щоб нам завжди було про що посперечатись.

Я дякую моїй матері Айріс Міндлін за віру та підтримку. І нарешті, я незмінно вдячний моїй сім’ї — моїй власній маленькій команді героїв, які рятують мене завжди й від усього: Лізі Енн Санделл, коханню всього мого життя, та нашим прекрасним дітям Лілі Бесс та Гадсону Зіґфріду. Для мене ви є й завжди будете дивовижнішими за Людину-Павука й фантастичнішими за Фантастичну Четвірку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.