Земля обітована ebook

ПЕРЕДМОВА

Я ПОЧАВ ПИСАТИ ЦЮ КНИГУ невдовзі після завершення мого президентства — якраз тоді, коли ми з Мішель востаннє зайшли до президентського літака й вирушили на захід для давно омріяного відпочинку. У літаку панував гірко-солодкий настрій. Ми обоє були виснажені як фізично, так і емоційно: далися взнаки не лише оці безперервні вісім років праці, але й несподівані результати виборів — моїм наступником став той, чия позиція була діаметрально протилежна нашій. І все ж, добігши до кінця перегонів, ми задоволені. Ми зробили все, що могли, і хоча як президент я не виконав чимало обіцянок, а деякі омріяні проекти залишилися тільки на папері, проте нині країна все одно краща, ніж коли я обійняв цю посаду. Протягом місяця ми з Мішель досхочу спали й повільно вечеряли, довго гуляли й плавали в океані, знову насолоджувалися дружбою та коханням і надалі планували жити не так активно, однак принаймні не менш цікаво. І з часом я вирішив знову стати до роботи, сісти за стіл із ручкою та жовтим паперовим планшетом — мені досі більше подобається писати від руки, бо якось я виявив, що комп’ютер пом’якшує навіть найрізкіші мої вислови, а сирі думки маскує під зважені умовиводи, — і почати книгу, яка вже намітилася в моїй голові.

Найперше й найголовніше ось що: я сподівався чесно описати свій час перебування на посаді, але це мала бути не звичайна хронологія важливих історичних подій, що відбувалися перед моїми очима, і не просто перелік важливих осіб, з якими я співпрацював. Головне — це пояснити, як низка політичних, економічних і культурних розбіжностей у моїй команді допомогла нам зрештою визначити основні виклики й розробити заходи, щоб із ними впоратися. Там, де можливо, я спробував дати читачам відчуття того, що насправді означає бути президентом Сполучених Штатів; хотів хоч трохи підняти цю завісу й нагадати людям, що, попри всю владу та піднесеність, президентство — це звичайна робота, а наш федеральний уряд — такий самий людський колектив, як і деінде: чоловіки та жінки у Білому домі переживають таку саму щоденну суміш емоцій задоволення, роздратування, інтриг, конфліктів і малих тріумфів, як і решта їхніх колег у всій країні. Наостанок я хотів розповісти про все це якомога відвертіше, аби заохотити молодь подумати про державну службу: приміром, власну кар’єру в політиці я фактично почав зі звичайного пошуку свого місця під сонцем, зважаючи на особливості мого змішаного походження, і лише приєднавшись до чогось більшого, ніж я сам, я нарешті знайшов те, що треба, — як оточення, так і мету свого життя.

За моїми первинними розрахунками, ця розповідь мала вміститися на п’ятсот сторінок, і я сподівався завершити роботу за рік.

Чесно сказати, власне процес написання пішов не зовсім так, як планувалося. Попри мої найкращі наміри, книга з часом розросталася за кількістю сторінок і масштабом подій, і тому я вирішив розділити її на два томи. Мені прикро було усвідомлювати, що талановитіший автор знайшов би спосіб оповісти те саме значно стисліше (зрештою, мій домашній кабінет у Білому домі розташовувався поруч зі спальнею Лінкольна, де підписаний примірник Ґеттисберзької промови президента на 272 слова лежить під скляним ковпаком). Однак щоразу, коли я сідав писати про щось — про перші кроки моєї виборчої кампанії чи про спроби нашої адміністрації послабити фінансову кризу, про переговори з росіянами щодо контролю над ядерною зброєю чи про причини Арабської весни, — я завжди виявляв, що мій розум опирається простому лінійному наративу. Часто мені видавалося, що неодмінно треба згадати контекст тих рішень, які ухвалював я чи хтось інший, і це тло я не хотів зводити до посторінкових чи прикінцевих ремарок (ненавиджу всі ці посилання). Виявилося, що я не завжди спроможний пояснити свою мотивацію, мало було просто навести купу економічних даних чи пригадати якийсь виснажливий брифінг в Овальному кабінеті. Чого були варті ті цифри, якщо направду вся мотивація народилася від спілкування з якоюсь особою з виборчої команди чи під час візиту до військового госпіталю? А, можливо, то були уроки дитинства, отримані багато років тому від моєї матусі? Раз у раз моя пам’ять підкидала начебто випадкові деталі (ось я шукаю тихий куточок, щоб випалити вечірню цигарку, чи заходжуся реготом із колегами, коли перекидаємося в карти на борту президентського літака), котрих не зафіксує жоден публічний запис, бо це мої власні життєві переживання протягом усіх восьми років, проведених у Білому домі.

На додаток до зусиль, докладених, щоб нанести слова на папір, я зовсім не очікував, що згадаю події тих трьох із половиною років, що сплинули після нашого останнього польоту на президентському літаку. Поки я сиджу тут, за своїм столом, країну стискають лещата глобальної пандемії й супутньої економічної кризи. Це лихо забрало життя понад 178 тисяч американців, закрилися численні компанії, а мільйони осіб втратили роботу. Водночас по всій країні люди масово вийшли на вулиці, щоб протистояти свавіллю поліції та не дозволити вбивати неозброєних темношкірих чоловіків і жінок. Напевно, найбільше тривожить те, що наша демократія похитнулася в розпал кризи, а коріння цієї кризи — у фундаментальній різниці між двома протилежними уявленнями про те, що таке Америка і якою вона має бути; ця криза розділила суспільство на політичні табори, посилила його роздратованість і недовіру та призвела до безперервного порушення усталених норм, процедурних запобіжників і наших базових цінностей, котрі Республіканська та Демократична партії завжди вважали святими й недоторканними.

Звичайно, це протистояння не нове. Здебільшого це наслідок американської історії. Це протистояння закладене ще в засновницьких документах нашої країни, де могли одночасно проголошувати всіх людей рівними й... рахувати раба як три п’ятих людини. Воно знайшло своє відображення в найперших судових рішеннях, тих самих, де наше головне правосуддя в особі Верховного Суду відверто пояснює корінним американцям, що майнові права їхнього племені — пуста формальність, на них ніхто не зважатиме, бо хіба суд завойовника може визнати справедливі позови завойованих? Це протистояння доводило до битв на полях Ґеттисберга й Аппоматтокса1, а також у залах Конгресу, на мосту в Сельмі2, на виноградниках Каліфорнії й вулицях Нью-Йорка; причому билися не лише солдати — найчастіше то були голови профспілок, суфражистки, темношкірі залізничники, студентські лідери, іммігранти й активісти ЛГБТ, не озброєні нічим, крім, хіба, плакатів, брошур чи пари військових черевиків. У центрі цієї довготривалої битви завжди стояло одне запитання: чи прагнемо ми якось узгодити американську реальність із тими самими американськими ідеалами? Якщо так, то чи ми справді віримо, що наші принципи — самоврядування та індивідуальна свобода, рівність можливостей і рівність перед законом — застосовуються до всіх і кожного однаково? Чи замість цього ми схильні на практиці, якщо не за законом, надавати ці права лише кільком привілейованим особам?

Я визнаю, що існують ті, хто вірить, ніби настав час розвіяти міф. Мовляв, пильний погляд на минуле Америки і навіть побіжний погляд на сьогоднішні заголовки показують, що ідеали цієї нації завжди були на другому плані після загарбання, підкорення, расової кастової системи й грабіжницького капіталізму, тож удавати протилежне означає стати співучасником гри, яка із самого початку була шахрайством. І я визнаю, що в окремі моменти, коли я писав цю книгу, я розмірковував про своє президентство й про все, що відбувалося потім, і мусив запитувати себе — чи досить відверто я виголошував правду, чи не був надто обережним у словах і вчинках? Чи я був достатньо переконливим, коли закликав покладатися на людей (а Лінкольн вважав, що в кожному з нас від природи дрімають янголи), і, зрештою, чи цілком я реалізував свій шанс досягти тієї Америки, до якої ми завжди прагнули та прагнемо?

Я не знаю. З упевненістю можу лише сказати, що наразі не готовий відкинути можливості Америки, не лише в ім’я майбутніх поколінь американців, але й усього людства. Адже я переконаний, що та пандемія, яку ми зараз долаємо, є одночасно проявом і простим розривом у нестримному русі до спорідненого світу, де народи й культури мають жити в загальній гармонії. У цьому світі — світі глобальних ланцюжків постачання, миттєвих переказів коштів та соціальних медіа, у світі транснаціональних терористичних мереж, змін клімату, масової міграції та дедалі більшої складності — ми маємо навчитися жити разом, співпрацювати один з одним і визнавати гідність один одного, бо інакше загинемо. Саме такий вигляд зараз має Америка — єдина в історії потужна держава, до якої належать люди з усіх куточків планети, яка об’єднує всі раси, релігії та культурні звичаї, — і весь світ наразі чекає, чи успішно спрацює наш експеримент із демократією. Чекає, чи спроможні ми зробити те, чого не зробила досі жодна інша нація. Чекає, чи здатні ми дійсно жити за нашими усталеними принципами, за нашими переконаннями.

Питання й досі відкрите. Якраз на той момент, коли надрукують цей перший том, у США призначено вибори, і хоча я вважаю, що ставки ніколи не були такими високими, мені також добре відомо, що жодні окремі вибори не вирішать усіх проблем. Якщо в мене залишається надія, то це тому, що я навчився вірити у своїх співгромадян, особливо в наступне покоління, чиє переконання в рівноправ’ї всіх людей стає їхньою другою натурою, і вони закликають зробити реальністю ті принципи, яких навчилися у своїх батьків і вчителів (хоча ці дорослі навряд чи до кінця вірили в них). Саме для молодих людей більше, аніж для будь-кого іншого, я й пишу. Ця книга — запрошення знову змінити світ через тяжку працю і, доклавши до цього ще й рішучості та значною мірою уяви, збудувати таку Америку, яка нарешті узгоджуватиметься з усім, що є ліпшого в нашій природі.

Серпень 2020 року

1. Остання битва Громадянської війни США 9 квітня 1865 року, після якої конфедерати склали зброю. — Тут і далі прим. перекл., якщо не зазн. інше.

2. «Кривава неділя» сутичок захисників прав темношкірих з расистами 7 березня 1965 року.

ЧАСТИНА ПЕРША. ЛОТЕРЕЯ

РОЗДІЛ 1

З-ПОМІЖ УСІХ КІМНАТ і залів з усілякими закутками, що разом складають Білий дім і його обійстя, найдужче я любив Західну колонаду.

Адже вісім років той маршрут визначав мій день — однохвилинна прогулянка на свіжому повітрі від дому до кабінету та знову додому. Саме там щоранку я відчував перший подих зими й пульсацію літньої спеки; саме в цьому місці я зводив думки докупи й обмірковував майбутні зустрічі, а готуючи аргументи для скептично налаштованих конгресменів чи недовірливих виборців, набирався духу, аби прийняти те чи інше рішення й упоратися із повзучою кризою.

За часів облаштування першої президентської родини у Білому домі житлові та службові приміщення розташовувалися під одним дахом, а Західна колонада була просто стежкою до конюшень. Та коли посаду обійняв Тедді Рузвельт, він усвідомив, що один будинок не здатен умістити весь персонал, шість галасливих дітей та його особистий здоровий глузд, і наказав збудувати те, що згодом стало Західним крилом і Овальним кабінетом. Відтак протягом десятків років за різних президентів склалася сучасна конфігурація колонади: дугоподібна галерея окрай Трояндового саду, де з північного боку — глуха товста стіна з високими арковими вікнами, а із західного — величні білі колони, ніби така собі почесна варта, що гарантує безпечний прохід.

Загалом я пересуваюсь досить повільно, «гавайською ходою», як любить казати Мішель, коли її це дратує. Але крізь цю колонаду я рухався по-іншому, усвідомлюючи ту історію, яка творилася тут моїми попередниками. Мої кроки ставали довшими, жвавішими, підбори стукали по камінню, доповнюючи тупіт агентів Секретної служби, які відставали від мене лише на кілька метрів. Коли я доходив до рампи наприкінці колонади (спадщина Франкліна Делано Рузвельта і його інвалідного візка — я бачу його усміхненим, із видовженим підборіддям, з мундштуком, затиснутим поміж зубами, коли він вибирається нагору похилою площиною), то махав рукою вартовому в мундирі, який стояв за скляними дверима. Часом цей вартовий відтісняв назад натовп вражених екскурсантів. Якби мав час, я потиснув би їм руки й запитав, звідки вони приїхали. Однак зазвичай я просто повертав ліворуч уздовж зовнішньої стіни Кабінетної кімнати і прослизав далі, у бічні двері Овального кабінету, де вітався зі своїми працівниками, брав денний розклад справ та чашку гарячого чаю, таким чином розпочинаючи робочий день.

Кілька разів на тиждень я відвідував колонаду, щоб побачитись із садівниками та всіма доглядачами Національної паркової служби, які працювали в Трояндовому саду. Це були здебільшого літні люди в зелених робочих комбінезонах, часом у крислатих капелюхах, коли треба було заховатися від сонця, а в холодну пору — в теплому одязі. Якщо я не квапився, то міг зупинитися й похвалити за свіжі насадження або запитати, чи серйозних пошкоджень завдала нічна буря, і тоді вони пояснювали свою роботу спокійно, з гідністю. Вони були небагатослівні й навіть між собою спілкувалися жестами чи кивками; кожен зосереджений на своєму завданні, але всі як один рухалися із синхронною грацією. Одним із найстарших був Ед Томас, високий жилавий темношкірий чоловік із запалими щоками, який працював у Білому домі сорок років. Коли я зустрів його вперше, перед тим як потиснути мою руку, він поліз до задньої кишені по носовичка — стерти бруд. Його рука з випнутими жилами й вузлами, схожа на гілку дерева, повністю охопила мою. Я запитав, як довго він ще збирається працювати в Білому домі, перш ніж піде на пенсію.

«Не знаю, містере Президенте, — сказав він. — Я люблю працювати. Трохи непокоять суглоби. Однак, думаю, ще побуду, поки ви тут. Через сад можете не перейматися».

Який же чудовий вигляд мав той сад! На кожному розі височіли тінисті магнолії; живоплоти, товсті й зелені; щойно обрізані яблуні-дички. А квіти, зрощені в оранжереях за кілька кілометрів звідти, створювали враження постійних кольорових вибухів — червоних і жовтих, рожевих і пурпурових. Навесні купками розквітали тюльпани, повернувши голівки до сонця. Улітку ліловіла лаванда, буяли герань і лілії. Восени — хризантеми, маргаритки та дикі квіти. І завжди — кілька троянд, найчастіше червоних, а часом ще й жовтих і білих, причому кожна красувалася окремо.

Щораз, рухаючись колонадою чи визираючи з вікна Овального кабінету, я бачив, як чоловіки та жінки в саду працюють не покладаючи рук. Вони нагадували мені маленьку картину Нормана Роквелла, яка висіла у мене на стіні поряд із портретом Джорджа Вашингтона і над бюстом доктора Кінга: п’ять худорлявих фігур різного відтінку шкіри, у робочому парусиновому одязі, піднялися на мотузках у яскраве блакитне небо, щоб почистити факел Леді Свободи. Люди на малюнку, як і доглядачі в саду, — всі вони, як мені видавалося, були хранителями, мовчазними священиками добра й урочистого порядку. І я казав собі, що мушу працювати так само наполегливо та щиро, як вони виконують свою роботу.

Із часом мої походи колонадою сповнилися спогадів. Серед них, звичайно, були офіційні події: виголошення заяв перед фалангою телекамер, прес-конференції із закордонними лідерами. Але були й інші моменти, які мало хто бачив: як Малія та Саша наввипередки несуться, щоб привітатися зі мною при випадковій пообідній зустрічі, чи наші собаки Бо й Санні продираються крізь сніг, угрузаючи глибоко всіма лапами, так, що в обох «виростають» білі бороди. Як одного яскравого осіннього дня перепасовуєш м’яча чи як тебе підбадьорює помічник, у якого вистачає і власних проблем.

Такі óбрази часто спалахували в мозку, повз усі проблеми, що мене хвилювали. Вони нагадували мені про те, що час не стоїть на місці; деколи мене оповивала туга, я хотів перевести годинника назад і почати все спочатку. Утім на ранковій прогулянці нічого подібного бути не могло, бо стріла часу летить лише вперед; щоденна праця кликала, і я мусив зосередитися лише на найближчих завданнях.

Уночі все було інакше. Коли ввечері я йшов додому3 і мій портфель був роздутий від паперів, я намагався не поспішати, навіть часом зупинявся. Я вдихав повітря, сповнене запахів землі, трави та квітів, слухав вітер чи плюскіт дощу. Часом я розглядав вогні за колонами, величний контур Білого дому і прапор над ним угорі, яскраво висвітлений прожектором, або дивився на Монумент Вашингтона, що віддалік пронизував темне небо, ловив блиск місяця й зірок над собою чи стежив за вогнями літака, який заходив на посадку.

У подібні моменти я замислювався над примхами шляху та ідеями, що привели мене на це місце.

Я НЕ ПОХОДИВ ІЗ родини політиків. Мої дідусь і бабуся з материного боку народилися на Середньому Заході, де переважають шотландці й ірландці. Їх можна було назвати лібералами, особливо за стандартами Канзасу часів Великої депресії, де вони народилися, а ще дідусь із бабусею ретельно стежили за всіма новинами. «Треба бути добре поінформованою громадянкою», — казала мені бабуся, яку ми називали Тут (скорочене від Туту — «бабуся» гавайською мовою), визираючи з-над своєї газети Honolulu Advertiser. Проте що вона, що мій дідусь не трималися твердої ідеологічної чи партійної позиції, про яку можна було б щось сказати, за винятком того, що самі вважали здоровим глуздом. Вони думали лише про роботу (моя бабуся була заступником керівника депозитного відділу в місцевому банку, а дідусь працював агентом із продажу полісів страхування життя), про оплату рахунків та інші дрібниці, що визначали їхнє повсякдення.

А ще вони жили на острові Оагу, де нічого особливого не відбувалося. Після довгих років у таких метушливих місцях, як штати Оклахома, Техас і Вашингтон, вони нарешті перебралися на Гаваї у 1960-му, буквально через рік після визнання островів штатом. Тепер великий океан відділяв їх від заворушень, протестів та інших подібних пригод. Єдина політична дискусія, яку я можу пригадати у своїх дідуся з бабусею, поки я ріс у них, стосувалася бару на пляжі: мер Гонолулу зніс знамениту наливайку дідуся, щоб відновити пляж на віддаленому кінці Вайкікі.

Дідусь так і не пробачив цього йому.

Моя матуся Енн Данем була іншою — рішучою й категоричною. Єдина дитина моїх дідуся з бабусею, вона повставала проти правил старшої школи: читала вірші поетів-бітників і французьких екзистенціалістів та втікала з приятелем до Сан-Франциско на кілька днів, не прохопившись нікому жодним словом. Ще малим я чув від неї і про марші на захист прав людини, і про те, що в’єтнамська війна була помилкою й катастрофою; про жіночі рухи (за рівну зарплатню, а не право голити ноги) і про Війну з бідністю. Коли ми переїхали до Індонезії, щоб жити там із моїм вітчимом, вона пояснила, що урядова корупція — великий гріх («То справжнє злодійство, Баррі»), дарма що, здавалося, навколо були самі злодії. Пізніше, коли влітку мені виповнилося дванадцять і ми вирушили на цілий місяць у сімейну відпустку, подорожуючи Сполученими Штатами, вона наполягала, щоб ми дивилися слухання з «Вотерґейту» щовечора з її особистими постійними коментарями («Чого можна очікувати від маккартизму?»).

Проте матуся не зациклювалася на заголовках. Одного разу вона дізналася, що я був членом групи, яка цькувала в школі дитину, і всадила мене перед собою, стиснувши губи від гніву.

— Знаєш, Баррі, — сказала вона (цим прізвиськом мене називали лише вона і дідусь із бабусею, поки я був малим, часто скорочуючи його до «Бар» і вимовляючи як «Беар»4), — у світі є люди, які думають лише про себе. Їх не обходить, що відбувається з іншими людьми, поки не отримають те, що їм потрібно. Вони принижують інших, аби лише відчути себе важливими персонами. Водночас є люди, які роблять цілком протилежне: вони здатні уявити собі, як мають почуватися інші, й намагаються не завдавати їм болю. Тож, — сказала вона, дивлячись мені прямо у вічі, — якою саме людиною ти хочеш стати?

Я почувався паскудно. Як вона й хотіла, її запитання непокоїло мене тривалий час.

Для моєї матері світ був сповнений можливостей для моралізування. Проте не було схоже, що вона брала участь у виборчих кампаніях. Подібно до моїх дідуся з бабусею, вона не визнавала жодних платформ, доктрин і універсальних цінностей, воліючи реалізувати себе у конкретних справах. «Світ складний, Бар. Тим-то він і цікавий». Приголомшена війною у Південно-Східній Азії, вона вирішила решту життя провести саме там: опановувала тамтешні мову й культуру та боролася з бідністю, втілюючи невеличкі місцеві програми, — і це задовго до того, як мікрокредитування стало популярним у політиці міжнародного розвитку. Шокована расизмом, вона двічі виходила заміж за представників іншої раси й виливала свою, здавалося, невичерпну любов на своїх двох коричневих дітей. Обурена жіночим безправ’ям, вона розлучилася з обома чоловіками, бо ті були надто пихатими або невдахами, після чого будувала кар’єру за власним вибором, виховувала дітей за своїми стандартами порядності й загалом діяла майже завжди так, як сама бажала.

У світі моєї матері особисте насправді було політичним, хоча вона не дуже охоче користувалася цим поняттям.

У жодному разі не можна сказати, що їй бракувало амбіцій стосовно її сина. Попри фінансову скруту, вона і мої дідусь із бабусею відвели мене до Пунагу, найкращої початкової школи на Гаваях. Думка про те, що я не піду до коледжу, не виникала ніколи. Однак ніхто в моїй родині не міг припустити, що одного дня я обійму публічну посаду. На мамину думку, піком моєї кар’єри було б очолити якусь філантропічну інституцію на зразок Фундації Форда. А дідусь із бабусею мріяли бачити мене суддею чи видатним судовим адвокатом на кшталт Перрі Мейсона5.

«Якраз і згодився б твій гострий язик», — сказав дідусь.

Оскільки я так до пуття і не пізнав свого батька, він не мав на мене якогось впливу. Я приблизно уявляю собі, що він якийсь час працював на уряд Кенії, а коли мені виповнилося десять років, приїхав звідти, щоб провести з нами місяць у Гонолулу. Тоді я бачив його вперше й востаннє: після того отримував від нього лише звістки у випадкових листах, написаних на тонкому поштовому папері з надрукованою на ньому адресою, складеному для відправлення без конверта.

«Твоя мати каже, що ти хочеш вивчати архітектуру, — писалося в одному листі. — Думаю, це дуже практична професія, з якою можна знайти роботу будь-де у світі».

Нічого визначного, аби продовжувати про це говорити.

Що ж стосується світу поза родиною, то за часів юності я зовсім не походив на майбутнього лідера: такий собі сонний студент, відчайдушний, але не надто успішний баскетболіст і, нарешті, постійний учасник гулянок і тусовок. Для мене не існувало ні студентського врядування, ні скаутських організацій, ні волонтерства в місцевому офісі конгресмена. Усю старшу школу ми з друзями не обговорювали майже нічого, крім спорту, дівчат, музики і планів добряче випити.

Троє з усієї компанії — Боббі Тітком, Ґреґ Орм і Майк Рамос — і досі мої найближчі друзі. Понині ми можемо годинами пригадувати та сміятися над нашими пригодами змарнованої юності. Останнім часом вони самовіддано беруть участь у моїх заходах — за це я їм вдячний довіку — і набили руку на захисті моїх принципів не менше, ніж будь-хто на телеканалі MSNBC.

У той час, коли я із президентською промовою виступав перед великим натовпом чи відповідав на салютування молодих морських піхотинців, відвідуючи їхню базу, на обличчях моїх друзів раптом виникала збентеженість — наче вони ніяк не могли пов’язати напівсивого чоловіка в костюмі й при краватці з тим розхристаним підлітком, якого вони колись знали.

«Цей чувак? — напевно, казали вони собі. — Як у біса до цього дійшло?»

І якби мої друзі колись прямо запитали мене про це, навряд чи я швидко знайшов би, що відповісти.

ПАМ’ЯТАЮ, ЩО ЯКОСЬ у старшій школі у мене виникли запитання про відсутність батька, вибір матері та про те, як так сталося, що я живу там, де мало хто схожий на мене. Багато запитань стосувалося раси: чому темношкірі грали у професійний баскетбол, але не були в ньому тренерами? Що мала на увазі та дівчинка у школі, кажучи, що не сприймає мене як темношкірого? Чому темношкірі чоловіки в бойовиках, як на підбір, усі лунатики з розкладними ножами, за винятком одного пристойного темношкірого — зазвичай другорядного персонажа, — якого завжди наприкінці вбивають?

Проте непокоїли не лише расові питання. Були ще й класові. Я виріс в Індонезії й бачив, яка велетенська прірва між життям заможної еліти та збіднілих мас. Я дедалі більше усвідомлював, до якої міри напружені міжплемінні стосунки в країні мого батька, причому ця ненависть чомусь існувала між тими, хто ззовні мав однаковий вигляд. Я був постійним свідком того, як мої дідусь і бабуся, невдоволені своїм начебто не дуже заможним життям, утішалися телевізором чи алкоголем, а іноді — придбанням нового пристрою чи автівки. Я помітив, що моя матуся платила за свою інтелектуальну свободу хронічним безгрошів’ям і час від часу особистим безладом, а в приватній школі вже змирився з таємною ієрархією серед своїх однокласників, здебільшого пов’язаною з тим, як багато грошей у їхніх батьків. І був іще один дивний факт: попри все, що казала моя мама, хулігани, шахраї та хвальки процвітали, а ті, кого вона називала хорошими й гідними людьми, ставали їхніми жертвами.

Мене роздирали ці суперечності. Здавалося, через саму незвичайність мого походження та побачені мною світи я походив звідусіль і нізвідки одночасно, в мені поєднувалося непоєднуване — мов у качконоса чи якогось фантастичного хижака, — і я сидів-нудився у крихкому коконі, не знаючи, до якого виду належу. А ще я відчував, хоч і не усвідомлював сповна, що коли не зберу докупи своє життя й не знайду в ньому міцного стрижня, то можу в певному сенсі залишитися самотнім.

Я нікому не казав про це, ні друзям, ні родині. Не волів зачіпати їхні почуття чи виділятися більше, аніж завжди. І я знайшов схованку в книжках. Звичку читати виховала в мені мама ще в ранньому дитинстві, коли я мусив нудьгувати через те, що вона не могла дозволити собі відправити мене до міжнародної школи в Індонезію, чи коли мав супроводжувати її на роботу, бо не було грошей на няню.

«Іди почитай книгу, — казала вона. — Потім прийдеш і розповіси, що ти дізнався».

Кілька років я жив у своїх дідуся з бабусею на Гаваях, поки моя мама продовжувала працювати в Індонезії й ростити мою молодшу сестру Майю. Допоки поруч не було матусі, яка підганяла б мене, я ледве вчився, просто щоб отримати задовільні оцінки. Потім, десь у класі десятому, все змінилося. Пам’ятаю донині, як ми з дідусем і бабусею крокували на розпродаж непотрібних речей біля Центральної об’єднаної церкви, через дорогу від нашого помешкання, і раптом я опинився перед скринькою зі старими книжками у твердих палітурках. Чомусь я почав витягати книги, автори яких подобалися або звучали знайомо, — Ральф Еллісон і Ленгстон Г’юз, Роберт Пенн Воррен і Федір Достоєвський, Девід Герберт Лоуренс і Ральф Волдо Емерсон. Дідусь, який оглядав набір уживаних ключок для гольфу, здивовано зиркнув на мене, коли я підійшов із пакою книжок.

— Хочеш відкрити бібліотеку?

Моя бабуся цитькнула на нього, вважаючи мою раптову цікавість до літератури дуже шляхетною. Завжди практична, вона припустила, що я збирався зосередитися на домашньому завданні, перш ніж заглибитися в «Злочин і кару».

Зрештою, я перечитав усі ті книжки, часом засиджуючись допізна після повернення з баскетбольного тренування й розпиття упаковки пива з друзями, часом після бодісерфінгу в суботу пополудні, сидячи на самоті в старенькому дідусевому Ford Granada з рушником на попереку, щоб не намочити оббивки сидінь. Коли я закінчив читати перший комплект книжок, то швиденько побіг на інший розпродаж по наступні. Багато з того, що я читав, я розумів ледь-ледь. Я почав позначати незрозумілі слова, щоб потім подивитися у словнику, хоча був не таким скрупульозним стосовно вимови, — і у віці далеко за двадцять я дізнавався значення слів, які не міг вимовити. У цьому не було системи, не було рими чи структури. Я походив на молодого кустаря, який стягує до батьківського гаража старі кінескопи, болти та обривки дроту, не уявляючи, що з цим можна зробити, але глибоко переконаний, що воно стане в пригоді, коли я зрозумію природу своїх намірів.

МОЄ ЗАХОПЛЕННЯ КНИЖКАМИ, напевно, пояснює, як мені вдалося не лише закінчити старшу школу, але й вступити до Оксидентал-коледжу в 1979 році зі слабкими, але задовільними знаннями політичних питань і незрілими думками, що стали результатом моїх нічних посиденьок у гуртожитку.

Згадуючи ті часи, соромно визнавати, що моя інтелектуальна допитливість перших двох років коледжу дивно поєднувалася з інтересом до різних жінок, з якими я намагався зблизитися: я розповідав про Маркса і Маркузе довгоногій соціалістці, що жила в нашому гуртожитку; про Фанона і Ґвендолін Брукс6 — стрункій соціологині, яка після цього вже не схотіла слухати мене; про Фуко і Вулф — тендітній бісексуалці, найчастіше одягненій у чорне. Як стратегія завоювання дівчат моя псевдоінтелектуальність здебільшого не давала результатів: мої стосунки з ними були ніжними й цнотливими.

І все ж ці недолугі спроби принесли користь: у моїй уяві сформувалося щось із натяком на світогляд. Мені регулярно допомагали кілька професорів: вони терпляче зносили мої сумнівні здібності до навчання та юнацькі претензії. Ще більше мені посприяли деякі старші студенти — як темношкірі вихідці з міських гетто, так і білошкірі, що прибули до коледжу з маленьких містечок, діти латино­американських іммігрантів у першому поколінні, іноземні студенти з Пакистану, Індії чи африканських країн, які балансували на краю хаосу. Вони точно знали що до чого, і, коли виступали на семінарах у класі, було помітно, що їхні погляди сформувалися в реальних громадах, у справжній боротьбі: «Ось що означає брак коштів для моїх сусідів... Перш ніж ви почнете скаржитися на політику рівних можливостей, розповім про свою школу... Перша поправка чудова, але чому американський уряд мовчить про політичних в’язнів у моїй країні?».

Ті два роки, які я провів у Оксидентал-коледжі, дали старт моєму політичному пробудженню. Але це ще не означало, що я повірив у політику. Коли я спостерігав за так званими політиками, усі вони, за рідкісним винятком, викликали відразу: розвіяне вітром волосся, вовчий вищир замість усмішки, банальності й вихваляння на телебаченні, але водночас за зачиненими дверима вони насолоджувалися щедрістю корпорацій та інших грошових мішків. Я дійшов висновку, що вони — актори в договірних іграх, і не хотів бути таким, як вони.

Водночас мою увагу привернуло дещо ширше й незвичайніше. Не політичні кампанії, а суспільні рухи, адже тут об’єднувалися прості люди, щоб домогтися змін. Я став учитися в суфражисток і перших організаторів робітничих рухів; у Магатми Ґанді й Леха Валенси, а також в Африканського національного конгресу. Найдужче мене надихали молоді лідери руху за громадянські права — не так доктор Кінг, як Джон Льюїс і Боб Мойзес, Фанні Лу Гамер і Діана Неш. Усі їхні героїчні зусилля — походи від дверей до дверей, щоб реєструвати виборців, робота за буфетною стійкою й марші під пісні свободи — вселяли в мене надію на поширення тих цінностей, які виховувала в мені моя матуся: як можна домагатися влади, не згинаючи інших донизу, а піднімаючи їх із колін. Це була справжня демократія в дії — не якийсь там подарунок небес чи розподіл здобичі між групами інтересів, а демократія як спільний результат зусиль кожного, внаслідок чого не просто змінюються матеріальні умови, а формується відчуття гідності в людей і громад, встановлюються зв’язки між усіма тими, хто раніше був відокремлений одне від одного.

І я вирішив, що це той ідеал, якого варто прагнути. Мені просто необхідно було зосередитися на чомусь такому. Після двох років навчання я перейшов до Колумбійського університету, сподіваючись, що це стане новим стартом. Три роки поспіль я прожив у Нью-Йорку в різних смердючих помешканнях. Майже зовсім позбавлений старих друзів та поганих звичок, я жив таким собі чернечим життям: читав, писав, виконував домашні завдання, рідко приєднуючись до гулянок у коледжі, й навіть забув, які на смак гарячі страви. Від купи запитань, що накладалися одне на одне, в голові панував безлад. Що зумовило успіх одних рухів там, де інші зазнали поразки? Чи було ознакою успіху те, що окремі ідеї поглинала поточна політична боротьба, чи це означало, що ідеї були вкрадені? Коли компроміс прийнятний, а коли його можна відкинути, і як побачити різницю?

Леле, яким же я був серйозним, непримиренним і позбавленим гумору! Коли я проглядаю свої тодішні нотатки, то відчуваю глибоку ніжність до того юнака, який прагнув залишити слід у цьому світі, стати частиною чогось величного й досконалого, чого, здавалося б, не може існувати. Зрештою, то була Америка початку 1980-х років. Соціальні рухи попереднього десятиліття загальмувалися. На сцену виходив новий консерватизм. Державу очолював Рональд Рейган: економіка при ньому перебувала в стані рецесії, зате Холодна війна розгорнулася на повну силу.

Якби повернутися в часі назад, я порадив би мені тодішньому відкласти книжки вбік хоч на хвильку, відчинити вікно і впустити трохи свіжого повітря (моя пристрасть до тютюнопаління тоді якраз набрала повну силу). Я порадив би отому юнакові відпочити, зустрітися з людьми й насолодитися принадами, які життя пропонує нам у двадцять років. Ті кілька друзів, яких я мав у Нью-Йорку, так само намагалися напоумити мене.

— Більше життя, Бараку!

— Тобі неодмінно слід із кимось переспати.

— Ну ти й ідеаліст! Усе, що ти кажеш, чудово, але хіба можна це реалізувати?

Я опирався цим голосам. І опирався саме через цей страх: а що, як вони мають рацію? Раптом усе, про що я міркував на самоті, усі ті обриси кращого світу, які малювалися в моєму розпаленому молодому мозку, — раптом усе те розсиплеться на друзки під час простого обговорення? Звісно, у сіроденні мангеттенської зими, ще й на тлі панівного цинізму тих часів, мої ідеї, висловлені вголос на заняттях у класі чи в розмовах за кавою з друзями, здавалися фантастичними й надуманими. І я знав це. Проте саме така моя поведінка, напевно, врятувала мене від перетворення на повноцінного бовдура ще до того, як я досяг віку двадцяти двох років. На якомусь базовому рівні я відчував абсурдність отих своїх ідей, бачив, наскільки широка прірва між моїми грандіозними амбіціями й усім, що мені фактично доводилося робити в житті. Я був схожий на юного Волтера Мітті, на Дон Кіхота без Санчо Панси.

На сторінках тодішнього щоденника — вельми ретельної хроніки всіх моїх промахів — усе це зафіксовано. І моя звичка до самозацикленості. І певна замкненість, навіть сором’язливість, яка, можливо, була пов’язана з моїм гавайсько-індонезійським вихованням і глибоким самоусвідомленням. Також чутливість до відчуження чи недоречного вигляду. А ще ж не забуваймо про сильні лінощі!

Я сам виробив усе це в собі, щоб позбутися м’якотілості й досягти ідеалу, якого я ніколи не досягав повністю. (Мішель і мої дівчатка кажуть, що донині я не можу стрибнути в басейн чи пірнути в океан, поки не відчую, що зобов’язаний зробити це. «Чому ти вагаєшся? — хихотять вони. — Це так здорово. Ось ми покажемо тобі, як це робиться».) Я склав перелік своїх вад і почав працювати над собою, влаштовуючи пробіжки навколо озера в Центральному парку чи вздовж Іст-Рівер, а для підживлення наминав консерви з тунцем і круто зварені яйця. Я позбувся зайвих речей — кому потрібно більше ніж п’ять сорочок?

До якої такої великої борні я готувався? Хай там що, я відчував, що до гарної форми мені ще далеко. Ця непевність, ці внутрішні сумніви не дозволяли мені розслабитися і давати на все прості відповіді. Я взяв за звичку піддавати сумніву свої ідеї, і це врешті пішло на користь: найперше, тому що завадило стати пихатим, а ще навчило опиратися революційним формулам, якими тоді, на світанку епохи Рейгана, марила більшість лівих.

Що особливо зачіпало, так це расове питання. Я отримав заслужену частку расової зневаги й надто добре бачив живучу спадщину рабства і Джима Кроу7 щоразу, крокуючи Гарлемом чи кварталами Бронкса. Але моя біографія дечого мене навчила: я ніколи не виставляв себе легкою жертвою й намагався зламати розповсюджене серед частини темношкірих уявлення, що білі — невиправні расисти.

Переконання в тому, що расизм не є неминучим злом, може пояснити й моє бажання захистити американську мрію про те, якою наша країна була і якою може стати.

Мої мама й дідусь із бабусею ніколи не репетували про свій патріотизм. Декламувати Клятву вірності в класі та махати прапорцями 4 липня, на День незалежності — усе це вважалося приємними ритуалами, а не рутинним обов’язком (так само вони ставилися до Великодня й Різдва). Дідусь навіть про свою участь у Другій світовій війні розповідав дуже буденно: не стільки про славетні подвиги армії Паттона, як про своє фронтове харчування: «Раціон К — то такий жах!».

І все ж гордість від того, що ти американець, що Америка — наймогутніша країна на Землі, завжди сприймалась як аксіома. В юності я обурювався книжками, автори яких нападали на американську винятковість, вступав у суперечки з друзями, які стверджували: американський гегемон був коренем гноблення у світовому масштабі. Я жив далеко за морями. Я знав надто багато. Те, що з ідеалами в Америці не все гаразд, я сміливо припускав. Шкільну версію нашої історії, де замовчувалося рабство, а винищення корінних американців узагалі оминалося, — так, я її не захищав. Бездарне використання військової сили, хижацькі дії мультинаціональних сил — так, дійсно, я все це бачив.

Але ж ідея Америки, обіцяний образ Америки: до них я прихилився всім серцем, і годі мене було відірвати від цього. «Ми вважаємо самоочевидною істину, що всі люди народжені рівними» — ось якою була моя Америка. Та Америка, про яку писав Токвіль, опис сільського життя Вітмена і Торо, того життя, де немає нікого нижчого чи вищого за мене; Америка піонерів, які прямували на Захід у пошуку ліпшого життя, чи іммігрантів, які висаджувалися на острові Елліс у прагненні одного — відчуття свободи.

Це була Америка Томаса Едісона та братів Райт, які відправили мрію у політ, і гравця Джекі Робінсона, що теж мчав щодуху, поспішаючи доторкнутися бази у грі в бейсбол. Це були Чак Беррі й Боб Ділан, Біллі Голідей із клубу Village Vanguard і Джонні Кеш зі своїм альбомом At Prison Folsom State — усі вони колись підібрали незграбні камінчики, на які ніхто не зважив чи відкинув із дороги, і виточили з них дивовижні коштовності.

Усе це була Америка: і Лінкольн у Ґеттисберзі, і Джейн Аддамс, яка зводила притулки для чиказької бідноти, і наші змучені солдати в Нормандії, і доктор Кінг на Національній алеї8, який уселяв сміливість в інших і в себе самого.

Це були Конституція і Білль про права, написані небездоганними, але блискучими мислителями, які заклали фундамент нашої системи — одночасно жорсткої та здатної до змін.

Америка, яка могла мені багато що пояснити.

«Мрій далі, Бараку», — так закінчувалися суперечки з моїми друзями по коледжу, коли котрийсь із них кидав мені газету, де на першій сторінці заголовки кричали про вторгнення США до Гренади, урізання коштів на шкільні сніданки або інші прикрі події. «Вибач, але ось твоя Америка».

ОСЬ У ТАКОМУ НАСТРОЇ я закінчив коледж у 1983 році: великі ідеї й повна відсутність шляхів для їх реалізації. Не було рухів, до яких можна було б приєднатися, не було чесних лідерів, за якими хотілося йти. Найбільше мені припала до душі «організація громад» — адміністративна діяльність на рівні вулиці, що мала на меті об’єднати простих людей для розв’язання місцевих проблем. Повештавшись у пошуках хоч якогось місця роботи в Нью-Йорку, я почув про одну посаду в Чикаго: там після закриття сталеливарного заводу виникли громади, які взяла під свою опіку група церков. Нічого особливого, але хоч є з чого почати.

Я ще розповім про свій організаційний досвід у Чикаго. Здобутки були скромними й швидкоплинними, моє життя було зосереджене переважно у темношкірих районах. Організація намагалась якось відреагувати на зміни, що охопили не лише Чикаго, але й інші міста в усій країні: спад виробництва та втеча білих, різке збільшення кількості бідноти, роз’єднаної й розгубленої, попри те що новий клас білих комірців потроху почав оживляти центральні райони.

Хоча мій власний вплив на Чикаго виявився мінімальним, але воно, це місто, своєю чергою вплинуло на моє життя.

Насамперед тут мені провітрило голову. Я мусив слухати — а не лише теоретизувати — про все те, що непокоїть громадян. Я мусив запрошувати сторонніх людей об’єднуватися зі мною й одне з одним у реалізації життєво важливих проектів на кшталт упорядкування зеленої зони; ми разом видаляли азбест із фасаду будівлі та впроваджували програми подальшого навчання після закінчення школи. Я переживав невдачі й учився відновлюватися після них, щоб мати можливість згуртувати тих, хто мені довіряв. Я так часто страждав від відмов і образ, що перестав їх боятися.

Інакше кажучи, я виріс — і мій гумор повернувся до мене.

Я почав любити чоловіків і жінок, з якими працював: матір-одиначку, що жила в напівзруйнованому блоці та якось примудрялася навчати всіх своїх чотирьох малих у коледжі; ірландського священика, який щовечора відчиняв двері церкви, щоб у дітей була ще якась можливість проводити час, окрім як вештатися з бандами; звільненого сталевара, який пішов до школи, щоб стати соціальним працівником. Їхні оповіді про поневіряння та перемоги раз за разом зміцнювали в мені віру у фундаментальну порядність людей. Я спостерігав, як змінювалися ці громадяни, коли їм вдавалося домогтися підзвітності своїх лідерів та інституцій, хай навіть у сущих дрібницях, як-от встановлення світлофора на жвавому перехресті чи залучення додаткових поліцейських патрулів. Я бачив, як люди потроху випрямляються, починають інакше дивитися на самих себе, коли розуміють, що їхні голоси мають значення.

З ними я вирішував болючі питання своєї расової ідентичності. Зійшлися на одному: немає значення, де ти народився і чи достатньо в тебе темна шкіра, головне — бути хорошою людиною.

З ними я відкривав спільноту довіри, доводячи, що нормально сумніватися, запитувати та досягати чогось, що виходить за межі поняття «тут і зараз».

А оскільки я чув у церквах і на верандах бунгало про ті самі цінності, які в мене вкладали моя мама та дідусь із бабусею — чесність, наполегливу працю й чуйність, — то почав вірити у спорідненість усіх людей між собою. Зараз важко визначити, що відбувалося б, якби я й надалі займався організаційною роботою чи принаймні чимось подібним. Як і багато місцевих героїв, яких довелося зустріти за ці роки, я, напевно, зміг би організувати інституцію, яка змінила б окремий район чи цілу частину міста. Коли ти вже тісно пов’язаний із громадою і навчився збирати гроші та ідеї, тоді можна змінити хай не весь світ, та хоча б один його куточок, або ж тих дітей, з якими ти мав справу, — для цього треба старанно виконати певну роботу, яка поліпшить життя сусідів і друзів.

Але я на тому не зупинився. Я пішов до Гарвардської школи права. І звідтоді моя оповідь стає більш похмурою з певних причин, про які йтиметься нижче.

У ТОЙ ЧАС Я СКАЗАВ СОБІ (і все ще продовжую нагадувати собі про це), що маю полишити організаційну роботу, бо вона надто повільна, надто обмежена і зрештою не може задовольнити потреби тих людей, яким я сподівався допомагати. Місцевий центр професійної підготовки не міг задовольнити тисячі сталеливарників, які втратили роботу після закриття заводу. А програма позашкільного навчання не могла ані компенсувати дії хронічно недофінансованих шкіл, ані замінити дітям батьків, які потрапили до в’язниці. Здавалося, що в будь-якому питанні ми постійно зупинялися через когось — полісмена, бюрократа, виконавчого директора компанії. Це в їхній владі було поліпшити ситуацію, але вони цього не робили. А коли ми нарешті отримували потрібний дозвіл, тоді зазвичай вже було надто пізно або просто неможливо щось робити. Нам потрібна була влада для формування бюджету та здійснення своєї політики, але ця влада знаходилася хтозна-де.

Ба більше, я зрозумів, що ще за два роки до мого приїзду в Чикаго відбувався рух за зміни — з розряду тих, що є одночасно і соціальними, і політичними. Цей рух був глибокий і швидкий, але я не зміг його повністю збагнути, бо він не узгоджувався з моїми теоріями. Це був рух за обрання Гарольда Вашингтона на посаду мера міста — першого темношкірого кандидата.

Здавалося, що він прийшов нізвідки, але здобув таку громадську підтримку політичної кампанії, якої ще не бачила сучасна політика. Невелика група темношкірих активістів і лідерів бізнесу, яким допекли хронічні упередження й дискримінація в найбільш сегрегованому місті Америки, вирішили зареєструвати рекордну кількість виборців і потім обрати відомого конгресмена з видатними талантами та обмеженими амбіціями на посаду мера — таке справді здавалося фантастикою.

Ніхто не вірив, що цей рух має шанси на успіх: навіть Гарольд оцінював це скептично. Дії в кампанії були слабенькими, у кадро­вому сенсі вона була забезпечена недосвідченими волонтерами. Однак сталося диво — якийсь колективний спалах. Люди, які ніколи не думали про політику — ніколи навіть не ходили голосувати, — усі відразу підхопили цю ідею. Дорослі та школярі почали роздавати блакитні значки кампанії. Це був масовий спротив проти життя в умовах постійного накопичення непорядності й зневаги, проти всіх свавільних заборон і застарілих правил. Щоразу, коли темношкірі проминали будинок Паркового управління із північного боку, вони помічали, наскільки він красивіший за будинки в їхньому районі; і щоразу, прямуючи в пошуках роботи чи в безнадійній спробі отримати банківську позику, вони скупчувались, як грозові хмари, й накривали мерію міста.

У часи, коли я потрапив у Чикаго, Гарольд уже наполовину відмотав свій перший мерський термін. Міська рада, що колись була просто гумовим штампом у руках дядечка Дейлі9, розділила місто на расові табори, причому панівна більшість білих старійшин блокувала будь-які реформи, запропоновані Гарольдом. Він намагався вмовити їх і досягти згоди, але вони не поступалися. Його меседжі були захопливими, від телеекрана важко було відірватися, але далі цього справа не йшла. Через федеральний суд Гарольд зміг змінити намальовані місцевими законодавцями-расистами контури виборчих округів за принципом ґеррімандерингу10, в результаті домігся формування більшості та зруйнував блокаду. Але перш ніж він зміг реалізувати всі зміни, що обіцяв, серцевий напад звів його в могилу. Спадкоємець старого ладу Річ Дейлі врешті усівся на троні свого батька.

Перебуваючи далеко від епіцентру подій, я спостерігав за цією драмою, намагаючись винести з неї корисні уроки. Виявилося, що величезну енергію руху можна підтримувати без структури, організації й управлінських умінь. Але водночас я побачив, як розумна й обґрунтована політична кампанія, заснована на принципах скасування расового розмежування, викликала страх і спротив у відповідь, так що зрештою все повернулося на стару колію. А коаліція Гарольда після його смерті швидко розпалася, очевидячки, через те, що надію на зміни поклали на одного-єдиного харизматичного лідера.

Проте якою великою силою їхній обранець був протягом тих п’яти років! Незважаючи на бар’єри, Чикаго змінювалося, і всі бачили це на власні очі. Міські справи — від підрізання дерев до прибирання снігу з вулиць і ремонту доріг — розподілили між адміністративними районами по-новому, значно справедливіше. У бідних кварталах будували нові школи. Функції міських службовців перестали зводитися лише до нагляду, так що ділова спільнота в кінцевому підсумку почала якось розрізняти, хто з них хто.

Найголовніше, що Гарольд дав людям надію. Темношкірі чиказці в ті часи говорили про нього так само, як попереднє покоління білих прогресивних людей говорило про Боббі Кеннеді: не так важливо було те, що він зробив, як те, що змусив їх відчути. Наче все стало можливим. Наче ти міг переробити весь світ.

У мені це посіяло певне зерно. Я вперше подумав: от якби й мені колись обійняти публічну посаду. (Я був не єдиним з такими намірами — невдовзі після обрання Гарольда мером Джессі Джексон оголосив про свій намір балотуватися на посаду президента.) Можливо, саме туди й перетікала енергія рухів за права людини — в електоральну політику? Джон Льюїс, Ендрю Янг, Джуліан Бонд — чи не тому вони боролися за посади, що саме на цій арені могли принести найбільше користі? Я знав, що в цьому криються й певні пастки: компроміси, викачування грошей, втрата цілісності ідеалів і невпинне прагнення до перемоги.

Однак міг існувати й інший шлях. Приміром, якби ви могли згенерувати таку саму енергію, той самий сенс мети не лише в громаді темношкірих, але й уздовж ліній расового поділу. Певно, якщо добре підготуватися, розробити нові політики й набути вмінь в управлінні, можна уникнути деяких помилок Гарольда. Можливо, принципи організації слід сформулювати не тільки для проведення кампанії, а й, власне, для врядування — стимулювання участі й активної громадянської позиції серед тих, хто лишався осторонь, і тоді можна навчити їх не просто довіряти обраним ними лідерам, але й довіряти один одному, а також самим собі.

Оце я й повторював собі раз у раз. Однак це ще було не все. Мені не давало спокою одне доволі вузьке питання, а саме — задоволення своїх власних амбіцій. Я набув чимало організаційних навичок, але в плані особистих досягнень похвалитися не було чим. Навіть моя матуся, жінка, яка щоразу робила все по-своєму, тривожилася з цього приводу.

— Не знаю, Бар, — якось сказала вона мені на Різдво. — Ти можеш усе життя пропрацювати поза інститутами. Але ти міг би зробити набагато більше, намагаючись змінити ці інститути зсередини. А від себе можу додати ось що, — продовжила вона із сумною усмішкою. — Погано бути бідним.

І так склалося, що восени 1988 року я засунув свої амбіції подалі. Відмінники, голови студентських колегій, латиністи, майстри дебатів — ті, кого я зустрів у Гарвардській школі права, загалом були яскравими юнаками й дівчатами, які, на відміну від мене, виросли з обґрунтованим переконанням, що їм на роду написано бути лідерами в житті. Те, що мені вдалося успішно завершити навчання, я пояснюю здебільшого тим фактом, що я був на кілька років старшим за своїх одногрупників. Тоді як багато з них сприймали навчальне навантаження зі стогоном, для мене провести день у бібліотеці, а ще краще на дивані у квартирі поруч із кампусом, під стукіт м’яча і приглушені крики гравців, було великим задоволенням після трьох років організації зборів громади та дзвінків у чужі двері на дикому холоді.

І ще одне: вивчення права не дуже відрізнялося від того, що я робив у роки самотніх роздумів над громадськими питаннями. На яких принципах налагоджуються стосунки між індивідом і суспільством, як далеко заходять наші обов’язки перед іншими? До якої міри уряд повинен регулювати ринок? Як відбуваються соціальні зміни та як правителі можуть забезпечити всім право голосу?

Я ніяк не міг насититися всіма цими питаннями. Я любив сперечатися, особливо зі студентами, які були більш консервативними за мене і, попри незгоду, були задоволені тим фактом, що я серйозно сприймав їхні аргументи. В обговореннях на семінарах моя рука була постійно вгорі, що привертало до мене численні шанобливі погляди. Я нічого не міг із цим вдіяти: це було так, наче я після років усамітнення зі своїми дивними пристрастями — жонглюванням чи ковтанням шпаг — раптом опинився в цирковій школі.

Ентузіазм допомагає здолати недоліки, кажу я своїм донькам, — і це було справедливо принаймні для мого перебування в Гарварді. На другому році навчання мене обрали першим темношкірим очільником журналу Law Review, що мав зв’язки з багатьма виданнями в усій країні. Я уклав контракт на написання книги. Звідусіль надходили пропозиції роботи, і здавалося, що мій шлях нарешті вималювався так само, як це було з моїми попередниками в Law Review: я став співробітником у судді Верховного Суду, попрацював у відомій юридичній фірмі й Офісі федерального прокурора, тож у зручний момент міг за бажання випробувати свої сили в політиці.

Мені добряче шибануло в голову. Певно, єдиним, кого насторожував відкритий шлях нагору, був я сам. Усе відбувалося надто швидко. Пропозиції високої платні, увага — я сприймав усе це як пастку.

На щастя, у мене був час обдумати наступний крок. І так сталося, що майбутнє найважливіше рішення виявилося абсолютно не пов’язаним із правом.

3. Сімейна резиденція президента США розміщується на двох верхніх поверхах головної будівлі Білого дому. — Прим. ред.

4. Вear (англ.). — ведмідь.

5. Персонаж багатьох детективних романів Ерла Стенлі Ґарднера.

6. Франц Омар Фанон (1925–1961) — психіатр і політичний філософ; Ґвендолін Брукс (1917–2000) — американська поетеса, лауреатка Пулітцерівської премії.

7. Американський сенатор, автор расистських законів, спрямованих на посилення сегрегації темношкірих на межі ХІХ–ХХ століть.

8. Національна алея (National Mall) — величезний парк у Вашингтоні, що простягся зі сходу на захід між будівлею Конгресу й Меморіалом Лінкольна на 3 км. Зі сходів Меморіалу Лінкольна Мартін Лютер Кінг 28 серпня 1963 року виголосив свою знамениту промову «У мене є мрія» в присутності близько 250 тисяч осіб.

9. Річард Дж. Дейлі був мером Чикаго з 1955 по 1976 рік, але за тривалістю перебування на посаді його перевершив син (22 роки на посаді мера Чикаго).

10. У 1810 році губернатор штату Массачусетс Елбрідж Ґеррі «перекроїв» виборчі округи особливим чином, щоб сприяти перемозі своєї партії. Один з округів за формою нагадував саламандру — звідси й пішов термін «ґеррімандеринг». У сучасних текстах цей термін вимовляють як «джеррімандеринг».

РОЗДІЛ 2

МІШЕЛЬ ЛАВОН РОБІНСОН вже була юристом-практиком, коли ми зустрілися. Їй було двадцять п’ять, і вона працювала у фірмі Sidley&Austin, штаб-квартира якої розташовувалася в Чикаго — саме там я практикувався влітку після першого року правничої школи. Мішель була високою, красивою, дружньою, щирою та страшенно розумною, тому вже під час другої нашої зустрічі я був зачарований нею. Фірма доручила їй подбати про мене, щоб я знав, де, скажімо, знаходиться ксерокс фірми, і взагалі почувався у своїй тарілці. Це також означало, що ми мали ходити разом на обід, а це давало нам змогу посидіти вдвох і поговорити — спочатку про нашу роботу, а під кінець і про все інше.

Протягом наступних кількох років під час канікул, а також коли Мішель приїздила до Гарварду у складі рекрутингової групи своєї фірми, ми вдвох вечеряли й довго гуляли вздовж річки Чарльз, розмовляючи про кінофільми, про сімейні справи й про ті місця у світі, де хотілося б побувати. Коли її тато раптом помер від ускладнень, спричинених розсіяним склерозом, я прилетів, щоби бути з нею поруч. А вона заспокоювала мене, коли в мого дідуся виявили рак простати на останній стадії.

Інакше кажучи, ми стали друзями й коханцями, та коли наблизився мій випуск із правничої школи, ми старанно уникали питання про спільне життя. Якось я взяв її на організаційний семінар, що проводив для свого друга, який очолював громадський центр у Південному районі. Учасниками були переважно матері-одиначки, ті, хто жив на державну допомогу, і мало хто з них мав здібності, що згодилися б на ринку праці. Я попросив їх описати свій світ — яким він є і яким вони хотіли б його зробити. Це була проста вправа, яку я проводив багато разів: люди мали порівняти реалії своїх громад і свого життя зі своїми можливостями, аби зрозуміти, що саме справді можна змінити. Після завершення, коли ми йшли до автівки, Мішель узяла мене під руку й сказала, що її зворушило те, як легко я знаходжу контакт із жінками.

— Ти дав їм надію.

— Їм потрібно дещо більше, ніж надія, — відповів я. Я спробував пояснити їй ту суперечність, яку відчував: між намаганням змінити систему зсередини й протестом проти неї; між прагненням керувати та водночас надихати людей змінити самих себе; зрештою, є бажання бути в політиці, але не з нею.

Мішель зиркнула на мене:

— Тобто світ, який є, і світ, яким він має бути? — обережно уточнила вона.

— Щось таке.

Мішель була незвичайною, я не знав нікого схожого на неї. І хоча раніше такого не було, я раптом почав думати про те, що хочу зробити їй пропозицію. Для Мішель одруження було природним кроком у таких серйозних стосунках, як наші. Для мене ж, хлопця, який виріс із матір’ю, чиї шлюби не тривали довго, потреба формалізувати стосунки не була чимось аж таким обов’язковим. Але річ була не лише в цьому. Коли ми тільки почали зустрічатися, про майбутній шлюб навіть не йшлося: такому самовпевненому молодикові, яким я був тоді, вона ніколи не дала б жодного шансу. Її брат Крейґ, баскетбольна зірка в команді Принстона, перш ніж стати тренером, працював в інвестиційному банку і часом жартував, що в сім’ї ніхто не очікував, що Мішель (вони називали її «Міш») колись одружиться, бо надто вже вольова — жоден парубок не міг би з нею зрівнятися. Дивно, але саме це мені й подобалося в ній — вона постійно кидала виклик і ставилася до мене серйозно.

Але що думала сама Мішель? Я пригадую, якою вона була на першій зустрічі: професійна адвокатка, строга й чітка, вона була зосереджена на своїй кар’єрі, діяла так, як вважала за потрібне, і ніколи не дозволяла собі безглуздих вчинків. І раптом цей дивний хлопець із Гаваїв у потертому одязі й із шаленими мріями втручається в її життя. Частково це було моєю привабливою стороною, казала вона мені, бо я дуже відрізнявся від хлопців, з якими вона виросла, і від чоловіків, з якими вона зустрічалася. Я не був схожий навіть на її батька, якого вона обожнювала: він так і не закінчив муніципального коледжу; у тридцять років захворів на розсіяний склероз, але ніколи не скаржився й ходив щодня на роботу, щоб забезпечити Мішель можливість займатися танцями, а Крейґу — грати в баскетбол, і завжди був вірним родині, був її істинною гордістю та втіхою.

Життя зі мною обіцяло Мішель щось інше, те, що, як вона вважала, втратила в дитинстві. Пригоди. Подорожі. Руйнування кордонів. А її коріння в Чикаго — велика розгалужена родина, здоровий глузд, бажання передусім бути хорошою матір’ю й багато чого іншого — могло стати для мене якорем, якого мені так бракувало в юності. Ми не просто кохали одне одного, ми разом сміялися й поділяли одні й ті самі основні цінності: в цьому була певна симетрія — ми доповнювали одне одного. Ми могли прикрити одне одному спину, наші вразливі місця. Ми могли бути командою.

Інакше кажучи, ми були дуже різними як за досвідом, так і за темпераментом. Для Мішель дорога до ліпшого життя була вузенькою й тривожною. Одна річ, коли за спиною є родина, тоді не боїшся ризикувати, а зовнішній бік успіху — гарна робота й чудовий будинок — завжди тішить серце (хоча невдачі завжди йдуть поруч, наприклад, коли тебе звільнили). Проте Мішель ніколи не боялася змінювати роботу, бо виховання в Південному Чикаго означало, що в певному сенсі ви завжди є аутсайдером. Вона добре знала, де всі ці бар’єри, їй навіть не треба було їх шукати. Сумніви виникали, коли треба було довести, що ти не лише хороший, а й можеш працювати в команді. І довести це не тим, хто сумнівається в тобі, а самому собі.

КОЛИ МОЄ НАВЧАННЯ У ПРАВНИЧІЙ ШКОЛІ добігло кінця, я виклав Мішель свій план. Я не буду клерком. Замість цього я повернуся до Чикаго, продовжуватиму громадську роботу, одночасно працюючи в якійсь невеликій юридичній фірмі, що спеціалізується на громадянських правах. А якщо трапиться шанс, сказав я, то навіть зможу претендувати на публічну посаду.

Мішель це не дуже здивувало. Вона довіряла мені, мовляв, роби все, що вважаєш за потрібне.

— Але мушу сказати тобі, Бараку, — промовила вона, — те, на що ти замахнувся, насправді дуже важко. Тобто мені б твій оптимізм. Часом, звісно, я його маю. Але люди бувають украй самовпевненими, водночас будучи повними невігласами. Думаю, багато хто не хотів би, щоб його смикали. І думаю, політика — це коли довкіл купа людей, які просто прагнуть влади й думають лише про себе. Особливо в Чикаго. Не певна, що ти зможеш щось змінити.

— Але ж я можу хоча б спробувати, чи не так? — сказав я з усмішкою. — Яка користь від престижного юридичного ступеня, якщо ти не можеш ризикнути? Не спрацює, то не спрацює. Я стерплю. Ми стерпимо.

Вона взяла моє обличчя у свої руки.

— Ти помічав, що коли є важкий шлях і легкий шлях, ти щоразу обираєш важкий? Чому, як гадаєш?

Ми засміялися. Направду те саме можна було сказати і про неї. Хай там що, це мало наслідки для нас обох.

ПІСЛЯ КІЛЬКОХ РОКІВ побачень ми з Мішель повінчалися в Троїцькій об’єднаній церкві Христа 3 жовтня 1992 року в присутності понад трьохсот наших друзів, колег і родини, які заповнили всі лави. Пастор церкви, преподобний Єремія А. Райт-молодший, з яким я познайомився і здружився в часи моєї організаційної діяльності, обвінчав нас. Ми були щасливі. Наше спільне майбутнє офіційно розпочалося.

Я отримав допуск до юридичної практики, але відклав її на рік заради проекту VOTE! (Голосуй!) на початку президентської кампанії 1992-го — одного з найбільших в історії проектів реєстрації виборців у штаті Іллінойс. Повернувшись із медового місяця на узбережжі Каліфорнії, я викладав у правничій школі Університету Чикаго, закінчив свою книгу й офіційно приєднався до невеликої фірми із захисту громадянських прав Davis, Miner, Barnhill & Galland, що протистояла дискримінації під час працевлаштування й вирішувала питання будівництва помешкань для тих груп населення, які не могли собі цього дозволити. Тим часом Мішель наситилася корпоративним правом і влаштувалася у відділ планування та розвитку мерії Чикаго; там вона пропрацювала півтора року, перш ніж погодитися вести неприбуткову програму лідерства для молоді під назвою «Помічники влади».

Нам обом подобалися наші заняття й люди, які нас оточували; а ще ми захопилися всілякими громадянськими й філантропічними заходами. Ми відвідували ігри та концерти, вечеряли у великому колі друзів. Нам вдалося купити невелику, але затишну квартиру в Гайд-парку, навпроти озера Мічиган і півострова Промонторі Пойнт, за кілька кроків від того місця, де оселився Крейґ зі своєю молодою родиною. А мама Мішель, Маріан, досі жила у своєму будинку на Саут-Шор, усього за чверть години від нас, і ми часто відвідували її, насолоджуючись смаженими курчатами з овочами та шоколадним бісквітом, а також барбекю, яке робив Піт, дядько Мішель. Наївшись досхочу, ми сідали на кухні довкола дядька й слухали його оповіді про юні роки, щиро сміючись увесь вечір, а інші їхні родичі, малі племінниці та племінники, стрибали на дивані, поки їх не проганяли бавитися надвір.

Дорогою додому в сутінках ми з Мішель часом говорили про те, щоб народити власних дітей: якими вони могли би бути або скільки їх буде? А також: як щодо собаки? І уявляли собі все, що робитимемо разом як справжня сім’я.

Нормальне життя, плідне, щасливе життя. Тоді нам його вистачало.

АЛЕ ЗГОДОМ, УЛІТКУ 1995 року, раптом наклюнулась одна політична можливість — і це був результат дивного ланцюжка подій. Тоді Мела Рейнольдса, чинного конгресмена від другого округу Іллінойсу, віддали під суд за кількома звинуваченнями, включно з підозрою в розбещенні 16-річної волонтерки виборчої кампанії. Якби конгресмена засудили, для його заміни необхідно було провести спеціальні вибори.

Щоб вступити в боротьбу за місце в Конгресі, потрібно було мати гучне ім’я та підтримку, але я в тому окрузі не жив, та й ніхто там мене особливо не знав. А от сенаторка штату Іллінойс від нашого району Еліс Палмер мала всі підстави боротися за це місце, і невдовзі, перед тим як конгресмена засудили (це сталося у серпні), вона кинула свого капелюха на ринг. Палмер, афроамериканська колишня вчителька з глибокими коренями в громаді, мала хоча й не вельми видатні, але доволі пристойні характеристики й цілком подобалася прогресивним та деяким іншим темношкірим активістам старих часів, які ще допомагали на виборах Гарольду. І хоч я не знав її особисто, у нас були спільні друзі. Зважаючи на ту роботу, яку я провів у межах проекту VOTE!, мене запросили допомогти її кампанії, що вже розпочалася. Ще за кілька тижнів дехто навіть почав заохочувати мене подумати про те, щоб боротися за місце Еліс, яке вона ось-ось мала звільнити.

Перш ніж поговорити з Мішель, я склав перелік усіх «за» і «проти». Посаду сенатора штату не можна назвати найпривабливішою: більшість людей навіть не уявляють собі, хто законодавці їхнього штату, а столиця саме цього штату, місто Спрингфілд, прикро прославилася — і перерозподілом бюджетних коштів у старому стилі, на потреби політиків, і торгівлею голосами виборців, уже не кажучи про підкупи та інші політичні пустощі. З іншого боку, мені потрібно було з чогось починати й братися до виконання своїх обов’язків. На моє щастя, законодавці Іллінойсу збиралися на сесії лише кілька тижнів на рік, а це означало, що я можу й далі викладати та працювати у своїй юридичній фірмі.

Та найголовніше, що Еліс Палмер погодилася мене підтримати. Оскільки судовий процес над Рейнольдсом наразі тривав, важко було визначити, яким буде подальший графік. Технічно Еліс могла боротися за місце в Конгресі, одночасно зберігаючи за собою місце в сенаті штату, якщо програє великі перегони, однак вона наполягала на тому, що зробила все для сенату і залишає його назавжди. Разом з обіцянкою підтримки від олдермена муніципалітету Чикаго Тоні Преквінкль, яка мала найкращі організаторські здібності в нашому районі, мої шанси можна було оцінити як більш ніж високі.

Я підійшов до Мішель і розповів їй про свої плани.

— Сприймай це як пробний прогін, — сказав я.

— Гмм.

— Хочу спробувати.

— Я бачу.

— Тоді що ти думаєш про це?

Вона поцілувала мене в щоку.

— Гадаю, саме це ти й хотів робити, тож уперед. Лиш обіцяй, що я не муситиму стирчати в тому Спрингфілді.

Була ще одна особа, з якою треба було порадитися, перш ніж увімкнути швидкість. На початку того року моя матуся захворіла, у неї діагностували рак матки.

Прогноз був невтішний. Принаймні раз на день думка про те, що я втрачаю свою маму, краяла мені серце. Я полетів на Гаваї одразу після новини про її хворобу й дещо розслабився, побачивши, що вона така сама, як завжди, і перебуває в доброму гуморі. Вона зізналася, що їй лячно, але лікуватися планує так агресивно, як лишень може.

— Я нікуди не дінуся, — сказала вона, — поки ти не приведеш мені моїх онуків.