Букурія. Історія одного плавання ebook

УДК 821.161.2’06-311.2-94

Ж92

Журавель Богдан

Ж92 Букурія. Історія одного плавання : роман / Богдан Журавель. — Київ : Віхола, 2025. — 264 с. — (Серія «Худліт. Проза»).

ISBN 978-617-8517-41-0

«Букурія» — смішне незрозуміле слово, яке мало позначати ­хорошу емоцію. І саме так екіпаж свого «корабля» вирішив назвати Богдан Журавель, який одного дня із цивільного хірурга ­перетворився на начмеда батальйону.

Богдан майстерно поєднує чорний відчай із чорним гумором: у його тексті строковик випадково запиває ліки хлоркою замість води, довкола триває війна на виживання, а сам автор регулярно веде бесіди зі співрозмовником, якого ніхто ніколи не бачив, — іноді про щось філософсько-бентежне, а іноді вони просто трав-лять анекдоти.

Це відверта історія людини, що зробила важкий вибір і не завж-ди розуміє, як з ним жити. Жити у світі, де тебе і твоє майбутнє хоче знищити ворог. Ворог, який не має жалю чи честі. І що ­робити у світі, де ти вирішив боротися попри те, що тобі так страшно.

УДК 821.161.2’06-311.2-94

Усі права застережено. Будь-яку частину цього видання в будь-якій формі та будь-яким способом без письмової згоди видавництва і правовласників відтворювати заборонено.

© Богдан Журавель, 2025

© Костянтин Цапок, обкладинка, 2025

© ТОВ «Віхола», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Відгук про книжку

У ХХІ столітті війна стала дуже доступною інформаційно завдяки інтернету. Кожен бачив «прильоти», окопні бої, танкові дуелі, поранення та смерті в прямому ефірі. Але жодна картинка, хай яка відверта, не здатна передати суті того, що відбувається. Натомість відверті розповіді тих, хто війну живе, роблять її доступною для нас емоційно, хоча б частково. «Букурія» — саме така історія: чесна і ­страшна. Як сама війна.

Андрій Сем’янків, лікар, автор книжок «Танці з кістками», «Медицина доказова і не дуже» та «Тонка коричнева лінія». Після ­вторгнення 24 лютого 2022 року долучився до Сил ­оборони України.

Книга базується на реальних подіях. Імена, позивні, назви місцевостей — змінені.

Передмова

Кожній людині є що повідати. Питання лиш у тім, чи стане хисту? І чи безпечно розповідати все?

Ця книжка присвячується кожному з тих, хто вміє читати. Хочу, аби ви знали: мені не соромно дати почитати цей твір жодному гіпотетичному учаснику подій. Адже я певен: вони побачать у нім лиш правду, та й годі. Тож якщо хтось із читачів упізнає себе в епізоді — згадайте ті унікальні безпрецедентні часи, відкрийте якусь хорошу пляшку й запускайте протяжну вовчу вийку, як ментальний конденсат, у все­світ. Ви воювали, ба більше — вижили.

Життя — єдиний артефакт, який нам удалося винес­ти з усипальні під назвою «війна». Це в тому випадку, якщо я, автор, не лежу на момент друку книжки в домовині чи в одному з безлічі курганів нескінченної південної пустелі. А якщо й так — радійте двічі, що ви не на моєму місці. Радійте так, як зараз я це пишу і радію, що не опинився на місці десятків моїх ­побратимів і десятків тисяч побратимів моїх ­побратимів.

Персонажі в книжці матимуть колоритні імена та позивні. Дивіться на це, як на стилістичну необхідність, адже реальні прототипи також мали схожі прізвища та прізвиська, які більш ніж пасували їхнім темпераментам. Утім було місце й казуїстиці. Про один з дивних епізодів, який найбільше впли­нув на ухвалення рішення про написання книжки, ­розповім просто зараз.

Нещодавно я сидів на прийомі в медичному пункті військової частини і вкотре переймався екзистенційним питанням: «Чи може наш світ бути симуляцією?». Протягом останніх років — під час Революції гідності, АТО, пандемії коронавірусної інфекції, повномасштабної війни багато з вас (упевнений) цікавилися подібним.

Не може реальність бути такою концентрованою, авжеж? Як не може чорна кава містити більше цукру, ніж макофе1. Отож, чому саме ця подія вкотре змусила поринути в кризу самосприйняття? Усе дуже просто: прізвище одного з пацієнтів звучало якось на кшталт «Брундуляк». І це аж ніяк не кумедно, правда. Принаймні в контексті доктрини віртуальної реальності.

Тільки уявіть: сидить якась вища безтілесна істота, майстер-оф-папет2 їства, приміром, за чотиривимірною партою в школі вищих безтілесних істот. Завдання уроку біотехнологій: створити симуляцію локальної людської мережі, але таку, щоб штучні ­моделі-учасники ні про що не здогадалися.

Сутність пише код симуляції, у якому законсервовані дані біологічних істот вважатимуть себе людьми в людському світі. Сутність просто зараз пише код для локації «Медпункт Військової Частини», їй треба вигадати якомога більше імен для модів. У код уписані Мельник, Бондаренко, Бойко, Кравчук і ще з пів сотні звичних прізвищ. А далі? А далі починається творчість (якщо така характеристика доступна безтілесним енергетичним сутностям).

«Та-а-акс, що ж придумати? — гризе плазмолівець нейтринохмара. — Зара згадаю ще кілька… Блажко, овва! Пікуль! Фещук! Ще з десяток — і симуляцію можна запускати!»

Але ж думка раптом застопорилася. Хтось підклав на рейки занадто великий четвертак, і валка потяга зупинилася. Ще прізвища… треба згадати ще кілька людських прізвищ. А-а-а-а-а, та пішло воно все під тривимірні чорти! Пара кінчається, часу немає. Святий рандом, приходь на поміч, хай буде ім’я тобі, людино, Брундуляк!

Сидів я, дивився на прізвище, потім на власника, і так мені гірко стало. «Ану, чоловіче, покажи своє єство. Заглічмобся, благаю, заглічмобся, щоб я впевнився в нереальності тебе, мене і всіх подій нині». На жаль, пацієнта не скривило й навіть не вкурвило, поки я з інтересом розглядав його волосся, намагаючись виявити найменший провал у текстурі. «Мабуть, він усе ж реальний. І події нині реальні. На жаль».

Існували й інші думки. У патерні такого відомого художнього прийому, як твіст Амброза Бірса. Був у давнину американський письменник, який ­народив доволі знакове оповідання «Випадок на містку через Совиний струмок». Знаковою ця розповідь ста­ла тому, що була першою відомою працею в плеяді клонів зі схожим сюжетним обертом у кульмінації. ­Історія, яка починається доволі звично для тих років (група військових із Півночі робить невдалу спробу стратити головного героя), закінчується ­надзвичайно оригінально, знову ж таки, для тих років.

СПОЙЛЕР!

(Виявляється, що страта таки була успішною, а весь сюжет оповідання — секундне марення героя, перш ніж зашморг зламає тому шию.)

Твіст Амброза Бірса настільки смакував читачам, що згодом до прийому зверталися Гемінґвей, Скорсезе, сценаристи серіалу «Lost» і навіть, подейкують, Джоан Роулінг. Бували й антивоєнні твори на цю тему, наприклад «Драбина Якова», тому не дивно, що кілька разів я ловив себе на думці: «Може, мене таки дістала та міна, поки я спав у полі після затяжної евакуації?».

Тоді я й вирішив написати книжку. Бо з усіма тими думками, зайвими та руйнівними, у голові почуваю­ся некомфортно, як людина з не витертою промежиною. Хай ця книжка буде рятівним струмочком води, що вимиє мою розумову промежину й дасть нарешті впорядкувати хоча б звивини. Лишу за ­собою право описати все так, як воно могло би бути, якби було. А також маю до вас прохання: осмислити прочитане, постаратись осягнути проблематику військових, які, попри долю, що їх спіткала, таки лишаються звичайними людьми. З недоліками, страхами, тупими вчинками та всіма людськими слабостями. Натомість обіцяю, що порівнянь з енергетичними оладками і промежинами надалі не буде.

Наполегливо рекомендую звертати увагу на епіграфи. Слухати пісню паралельно з читанням навряд чи вийде (хоча рукопис народжувався саме так), тому раджу прослуховувати композиції перед кожним розділом або після. Це посилить ефект і полегшить інтерпретацію тексту, адже саме ці пісні в мене асоціюються з тими чи іншими подіями.

«Букурія» — це антологія етапів рефлексії вели­кої групи людей, які пройшли шлях від «Гей, наливайте повнії чари!» до занедбаних, сивуватих, понівечених досвідом солдатів у дивовижних подіях 2022‒2024 років. «Букурія» — це «Азбука смерті» на український лад, де поєднуються водночас сумні, веселі, страшні та надихаючі сюжети.

Окрема подяка людям, завдяки яким ця ­розповідь усе ж народилася на 51 % оптимістичною: любій дружині, друзям, братам по зброї, зокрема тим офіцерам, які справді робили все можливе й неможливе для трансформації української армії з паперової в сталеву. У нас майже вийшло.

Розділ 1. В’ЯЗКИЙ ДЕНЬ

And hold your gaze

There’s coke in the Midas touch

A joke in the way that we rust,

And breathe again3.

Ben Howard, «Oats in the Water»

Однострій змушує вигадувати цікаві ігри у власній голові. Тож серед робочого тижня посеред обідньої перерви лежав я на трьох подушках і займався улюб­леною справою: порівнював нинішнє з минулим. Міркував я. От на фронті так лежати не вдавалося — це погано. Але й не хотілося — це добре. Трьох подушок не було — це погано. Але і зранку встати можна було о дев’ятій, а не о шостій. У палату посеред внут­рішнього монологу заглянув начальник:

— Бодь, не забудь після себе потім цю піраміду роз­класти по місцях. Бо зайде комісія і чпокне.

«Начальства й комісії на фронті не було — це доб­ре. Але були дрони4. Чортові дрони», — боляче вкололи спогади. Знаєте, деякі нитки минулого — як задирка на пальці. Трохи ворухнеш — і повзе з голови лавиною цілий пласт особливо гірких чи хороших спогадів. Цього разу були гіркі. Згадав дрони. Це така зла зброя, що злішої я, певно, і не знаю. Артилерія, танки, гранатомети, стрілкотня — ніщо не порівняється з «Мавіком»5 та кількома камікадзе6, що стрімко й тихо мчать небом у пошуках здобичі. Я, щоправда, не переживав бомбардування з повітря, але казали дядьки, що й авіація не така страшна, як дрони. Навіть якщо літаки несуть КАБи7.

Спогади про безпілотні літальні апарати потягнули за собою ще одні: про брата Гантелю. Його історія — це щось зі Спілберга чи Нолана. Не ­Андерсона, ­бляха, і навіть не Гільєрмо дель Торо. У кращому разі — з ­братів Коенів. Трилер-драма-детектив, коротше.

Брат Гантеля був одним з найкращих воїнів нашого батальйону. Був — бо батальйону вже не існує, а Гантеля, на щастя, живий. Минулий зампобой8 на прізвисько Маяк — потужний бойовий офіцер, якого ми всі, а особливо я, дуже поважали, — називав таких штурмовиків «сєкачами». Справді, сильних та мужніх, витривалих бійців надзвичайно цінували у війську навіть тоді, поки вони були в достатній кількос­ті. А через півтора року повномасштабної війни до них узагалі ставилися, як до священних корів.

Гантеля був не просто священною коровою, а, певно, тим самим дитям Пасіфаї та Критського бика. Бо крім усіх перелічених чеснот також мав кмітливість — а це в траншеї, можливо, найцінніше.

Одного паскудного листопадового ранку, коли Південь та Схід України готувався зустрічати сезон злив, Гантеля отримав від командира наказ висунутися на крайні до ворога позиції, щоб задокументувати обстановку. Завдання навіть у теорії звучало як суїцид. Але на те наш берсерк і був «сєкачом», щоб хотіти перевірити це особисто.

Більшість рутинних дій на фронті, чи то підвіз боєкомплекту, води та продуктів, чи то заміна груп бійців, евакуація або вивіз загиблих, проводять по так званому «сіряку». Це час доби перед заходом чи сходом сонця, коли оптичні прилади ворога мають найгіршу видимість — відповідно більше шансів кудись добратися й не втратити жодної кінцівки. Гантеля до крайніх позицій, мабуть, трошки запізнився, хоч і висунувся вчасно.

Тоді долати величезний шлях від пункту збору до лінії зіткнення треба було майже весь час пішки. Тобто 10‒15 кілометрів іти в броні, з БК9, зброєю, провіантом, водою, планшетом, іноді — з дронами, пораненими, вибуховими пристроями, інженерними засобами, будматеріалами, медикаментами, оптикою тощо. Тому зрозуміло, що здебільшого групи виходили або до початку «сіряка», або доходили до пунктів призначення в ясний день чи в глуху ніч.

У перший рік повномасштабної війни вважалося, що ніч — найкращий друг піхотинця. Але… по­тім з’явилися чортові дрони, а згодом — ще й дро­ни з­ тепловізорами. Швидко стало зрозуміло, що ­пересуватися в абсолютній пітьмі, коли над головою дзижчить рій полімерних бджіл, які бачать тебе як запалену свічку в темній кімнаті, — це ідіотизм. Потроху командири груп почали змінювати тактику, згодом — переконувати вищих командирів у необхідності пересування саме вдень. Але і вдень рухатися було ще небезпечніше, ніж увечері чи на світанку.

Наскільки я пам’ятаю, Гантеля встиг навіть щось зняти на відео. Можливо, якісь розкуйовджені чорноземи та ритвини, вирви від авіаційних бомб та мін 120-го калібру, розвалені ворожі бліндажі, які ми встигли відібрати і знову втратити. І абсолютно точно — купу залишків жертв богу війни.

Словом, не було жодної необхідності виконувати місію, демаскуючи і себе, і побратимів, які зайняли оборону на цих позиціях. Але в армії є таке ­явище, як наказ. Тому пізно ввечері нам повідомили, що Гантеля загинув.

Пам’ятаю, як мене вразила ця новина. Прочитав діа­лог у синьому10, став ніби в землю вріс, стою. Думаю, як шкода хлопця. Потім думаю, як шкода дружину, батьків, новонароджену дитину. Як шкода друзів, які разом з ним жили в одній укритій пліснявою казармі. Потроху відтаю. Кудись іду, щось роблю і все одно думаю. Ні, в нас і раніше гинули люди. Бувало, кілька за раз, бувало — друзі, бувало й цивільні, прямо на очах. Але Гантеля, здавалося, загинути не може. Ну, якщо вже в нього не вийшло — то що казати про нас? Оце, мабуть, і лякало, пригнічувало, оглушувало найбільше. Якщо в нього не вийшло — значить, ми всі тут помремо.

Між собою члени медичної служби вирішили не обговорювати подію. Та і що там обговорювати? По рації передали, що в спину сєкачу прилетів FPV-дрон. Це неможливо пережити. Ми бачили, як людей розриває на фрагменти від прямого влучання, як декілька уламків дрона-камікадзе перетворюють череп на пивний кухоль.

Бувають поранення, коли навіть медик не може зрозуміти причину смерті. Коли навіть реаніматолог із величезним досвідом гарантує виживання. Бувають поранення на вигляд дуже страшні, але насправді прогноз хороший. Влучання в трахею, наприклад, чи відрив нижньої щелепи. Чи травматична ампутація стопи за умови вчасної зупинки кровотечі. Приліт у спину FPV — це якраз та ситуація, коли й на вигляд страшно, і шансів немає.

Тож ми ні слова одне одному про Гантелю не сказали. Прочитав кожен сам собі новину, перекинули­ся поглядами, та й годі. Так на війні супроводжують ­загиблих, бо треба робити роботу. Звісно, не в тих випадках, коли ми втрачаємо пораненого під час спроб надати допомогу.

Якщо ж траплялася така трагічна ситуація, ми обов’язково проводили брифінги в штаб-квартирі, мед-бет-печері, яку деякі називали Садибою пана Журавля. Що було зроблено неправильно? Що було зроблено невчасно? Що було зроблено правильно і вчасно, але не мало шансів на успіх? Так ми вечорами копали скарби істини й покращували тактику надання невідкладної допомоги там, де стріляють.

Цього разу ми мовчки лягли спати. Лишили чер­гову зміну на радєйці, закінчили бюрократичні справи та й уклались. Вистачило на три години. Піз­но вночі по всіх раціях пролунало: «Берег Ланцету на прийом». Радєйки працювали трохи в дисонанс, тому вийшов ефект ділея11, ніби навколо тебе сонного вишикувалися клони зв’язківця з управління батальйону й по черзі бубнять: «Берег Ланцету на прийом». Мене ткнув у плече черговий медик і, не дочекавшись ясної реакції, сам продекламував відповідь у мікрофон: «Ланцет на зв’язку». З того боку відрізали: «Коробку на двойку. Один триста важкий. П’ятнадцять коротких».

Ми всі здригнулися. Я підірвався на армійській койці, поглянув на чергового, підняв здивовано брови й кивнув на рацію. «Давай. Розповідай». Хоча всі чули. І вже збираються в рейд. Є тяжкий поранений, вивезуть на точку перехвату за 15 хвилин. Це означає, що нам треба миттєво накинути броню і помчати в пункт збору.

Дорога до фронту — близько 15 хвилин від Садиби пана Журавля. Швидше ніколи не виходило, через бетонні блоки, ями та постійні новинки ландшафту. То бронетранспортер із моста впаде й зупинить рух, то ворог хату біля дороги знищить випадково. Більше ніж 100 кілометрів на годину ми розганялися нечасто, а деякі несповна розуму взагалі їздили вночі без світла — це було ще повільніше.

На шляху до пункту призначення я все думав: хто ж поранений? Ви, певно, вже здогадалися, що то був Гантеля. А ми — люди військові. Передали ввечері, що помер, — значить помер. Не могли ж дроноводи12 помилитися.

Дорога на «обмєннік» колись була вистелена асфальтом. Упродовж повномасштабної агресії асфальт перетворився на бруківку — порепався всюди, де тільки можна, утворивши візерунок, викладений невеличкими фрагментами неправильної форми. Напевно покриття було дуже якісним — викладеним на роки. Ніби знали, що знадобиться нормальна дорога — їхати гатити чортів. Адже за майже 20 місяців кривавої рубки на одному місці, після тисяч рейсів бетеерів, «макспро», «рошелів», «кірпі», «козаків», «варт», «хамерів», танків, танків із протимінними валками, тракторів, екскаваторів та іншої техніки від дороги лишилася хоча б павутина.

За законом підлості, щойно в сектор заїхав наш батальйон, фрагменти павутинки почали стрімко зникати. А на їхньому місці утворювались ями глибиною до 50 сантиметрів. Це якщо по дорозі не прилітав ­снаряд. Ями від коліс та гусениць були повсюди на полотні, мов глибокі рубці на обличчі людини, яка пережила тяжке акне чи детонацію порохового заряду поряд. Якщо ж прилітав снаряд (зазвичай так далеко ворог докидав хіба міни-стодвадцятки та снаряди САУ, РСЗВ), вирва утворювалася мінімум метр завглибшки.

Такі нюанси вже огороджували. Ну, не як в американських трилерах — червоно-білою діагональною стрічкою. А по-домашньому — кидаючи гілляку в яму. Не раз бувало таке, що контужені танкові екіпажі всліпу без ліхтарів проїжджали прямо по гілках, чавлячи їх у порох із узбіч. Гілочка — трісь, ямка — сховайсь, і от уже готова пастка для якогось легкоброньованого колісного транспорту. Знали б ви, скільки людей загинуло тільки через те, що на кілька секунд зупинилися на бездоріжжі або не побачили яму.

По обидва боки від траси ландшафт доповнювали величезні вирви від фугасних авіабомб. У народі всі величезні снаряди, які викидав літак, називали КАБами, себто керованими авіабомбами. Направду така зброя доволі дорога в обслуговуванні та закупівлі, тому час­тіше все ж скидали бомби некеровані. Бувало, їдеш уранці — стоїть хата, біля неї коза на мотузку. Їдеш наступного дня — ні хати, ні кози. Лиш яма 10 метрів завглибшки, і біль та жаль струмлять із неї разом з останніми надіями на життя в цьому людожерському комбайні.

Цього разу шлях до порятунку пораненого видався особливо довгим. Хоч вологість була нульова, як у холодильній камері з технологією NoFrost, усе одно ґрунт в’язав колеса, вклеював шматочки гравію та смоли, пластикових стаканчиків та обгорток від бандажів у рельєф дебелої болотної гуми нашого бобика. Через бездоріжжя прекрасна за своїми характеристиками ходова частина авто перетворювалася на лижі там, де треба було зупинитися, і на зацементовані валуни тоді, коли наставав час рушати. Повітря було так само в’язке — щоб наїстися кисню, доводилося мало не черпати його ложкою.

В’язкими були й думки. Я ніяк не міг зосередити­ся на плануванні місії, не міг змусити себе зламати шию ампулі й набрати препарат. Усе думав про над­звичайно героїчну, але трагічну долю Гантелі. Ось воно — реальне життя. Не черговий ситком, де все зло обов’язково буває покараним, а все добро грає в лімбо біля відра з пуншем. Реальне життя — це коли зло непокаране. Коли зло намагаються пока­рати тисячі й тисячі добряків, попутно теж стаючи трошки злом, а глядачі зрештою забувають — з якого ж боку те саме первинне зло й навіщо взагалі його чіпати. Коли зрештою все стає не так однозначно для свідків, а для воїнів усе ще лишається цілком однозначним.

І від цього вдвічі гірко помирати — до блювоти гірко помирати отаким неоднозначним ніким, става­ти деталлю в батальному пейзажі, про яку напишуть лише в газеті якогось там району.

***

Під’їхали. Десь далеко стрілкотіло. Звукова ілюзія, не більше. З відстані кількох кілометрів майже неможливо почути постріл зі стрілецької зброї, а от запідозрити в тріскоті сухих гілок автоматну чергу — запросто. Питання оптичних, звукових, вербальних, а особливо афективних ілюзій на війні досить актуальне. От до прикладу: гагара. Той, хто почує її спів хоч раз, — ніколи не забуде. Хто почує вночі — скурить пачку дзигарів. Хто почує вночі на фронті — зляже з важким розладом адаптації.

Гагара співає, точніше виє, точнісінько як смертельно хвора людина. І, хоч до специфічного а капела швидко звикаєш, перше знайомство з цим птахом уводить у ступор.

Якщо гагара веде з тобою діалог, коли ти напружено вдивляєшся в осокори та болотяні царства очерету, це і є звукова ілюзія. Птаха нема, а звук — є. Оптичні обмани теж трапляються нерідко: осьо небом кружляють зерна фосфору, ніби представляючи зорепад. Або вітряна турбулентність розвертає ­листя дерев глянцем, від чого ті блищать, а солдатам ввижається захована в гіллі розтяжка. Або ввижається в деревах якась сива примара, підозріло схожа на ­загиблого побратима.

Вербальні ілюзії відчував на собі майже кожний, хто пробував марихуану. Коли розмови оточуючих сприймаєш викривлено, звичайні фрази здаються образливими або навпаки — страшенно кумедними. Уявіть, що втомлений солдат у стані перманентного стресу відчуває себе накуреним майже постійно.

Тяжкий бедтріп, але не настільки тяжкий, як афективні ілюзії. Саме ці порушення сприйняття виникають при розладах емоційного стану. Спитайте будь-якого ветерана, чи знає він людей, у яких вигляд мерлого тіла колись викликав сміх, або довгоочікувана зустріч — ридання. І він без затримки відповість: «Ну, я».

Серед ілюзорної стрілкотні, у відблисках уявних розтяжок ми провели висадку медичного десанту. Нарешті думки про долю Гантелі відпустили. З’явилася чітка мета, щойно в ефір вийшов штурман евакуаційного пікапу і лаконічно повідомив: «Ланцет, дві коротких». На війні в солдата з’являється суперсила — маніпуляції з плином часу.

Безвилазно сидячи на тілах у перекритій щілині — тиждень, з щурами, без зв’язку і товаришів — час можна прискорити, щоб не зійти з розуму. Збираючись докупи, очікуючи евак, — сповільнити. Причому настільки сповільнити, що за дві хвилини набирається п’ять шприців препаратів, заправляються дві системи, відрізаються й фіксуються з десяток стрічок армованого скотчу, розвертається пневматичний прискорювач потоку, вмикається екшн-камера на шоломі, а інколи — ще й запускається концентратор кисню та підігрівач інфузій.

Камеру цього разу не вмикав. Не було натхнення знімати пошматоване тіло одного з найкращих воїнів підрозділу. Просто мовчки покурювали, ніби вийшли подихати під час банкету. Оксік, Стомат, Муфаса, Учоний, Дігімон, Манюня, Панадол, Санич, Мотик, Факір, Колос, ну і я. ВІА «Тактичний перекур».

***

Евакуаційна карета за звичкою запряжена кінною двійкою на ім’я Гуркіт і Виблиск. Спочатку з-за горба маріупольської траси показалися вони, потім — сама машина. Щоб ви зрозуміли, наскільки на війні важливі деталі, скажу, що дуже бісився попервах, коли авто проносилось і ставало перед нашим медичним «крузаком». Авжеж, якщо кузов для пораненого розташований позаду, логічніше ставати задом пікапа до нас або на крайній випадок зупинятися збоку. Не всі водії це розуміли, витрачаючи час, який для нас дорогоцінний, а для пораненого — узагалі безцінний.

Цього разу команда була ветеранська, тому спрацювали дивовижно швидко. Як піт-стоп на перегонах. Спрацювали настільки швидко, що я навіть не встиг оцінити масштабу трагедії.

Вже під час руху вдалося провести повноцінний огляд ушкоджень та надати допомогу. Гантеля відпо­відав на запитання, що насправді вже багато про що свідчило. Якщо людина говорить, значить у її легенях є повітря, значить вона може самостійно ­дихати. Якщо людина відповідає на запитання, значить вона не тільки у свідомості, але й орієнтована принаймні в часі та обставинах.

Якщо в людини лишаються сили, щоб говорити з лікарем після 10-годинної евакуації, значить критичної кровотечі або не було, або вдалося її вчасно зупинити. Додатковими позитивними ознаками були рожевий колір шкіри нижньої кінцівки, на яку хтось поспіхом натягнув турнікет, та наявність обох верхніх кінцівок, що взагалі розкіш на війні.

Неусвідомлений турнікет я відкрутив, замінивши на альтернативні засоби зупинки кровотечі. Неусвідомлений — це не образа медика, що надавав допомогу. Це майже офіційна назва кровоспинного турнікету, який удягають у зоні під вогнем якомога вище на кінцівку, що має ознаки масивної кровотечі. Простіше кажучи, коли над головою свистять уламки, для збереження життя людині закривають кран на всіх судинах, які несуть кров до кінцівки нижче яєць або пахви. Ногу Гантелі врятувало те, що турнікет або був не­якісним, або його не дуже якісно затягнули, або згодом медик мав час зробити переоцінку й послабити його.

Коли із загрозою зовнішньої кровотечі покінчено, можна вирішувати інші нагальні питання. Розрізав одяг, зрізав черевички, побачив неприродне викрив­лення гомілки — зафіксував перелом гнучкою шиною. Обробив великі та мілкі сухі рани, перев’язав. Поставив венозні катетери, підключив системи з антибіотиком та кровоспинною кислотою. Наколов седативних, анальгетиків.

Дійшла черга перевірити, що під бинтами, з якими приїхав поранений. Там дещо було, а дечого не було. Були глибокі опіки: обвуглена місцями, а в більшості варена шкіра скупчувалась і злазила через тертя спини та рук по шкіряній кушетці. На кожному крутому повороті та ямці згорнутий гофрований епітелій відходив клаптями від тіла під влучні коментарі Гантелі: «Ай бля». Не було, як я вже потім зрозумів, ока.

Невелика ціна за пряме влучання дрона-камікадзе, насправді. Головне, що живий, браток, головне що живий.

— Бодь, глянь, там зовсім п*да?

— Ні.

— Та не бреши.

— Кажу тобі, ні.

— А я думаю, що брешеш.

Я намагався не брехати пораненим, окрім тих ситуацій, коли емоційна реакція солдата могла завадити роботі. Це було тяжко, інколи доводилося витворяти потрійне сальто в дипломатії, але це було правильно. Ніхто не забороняв пом’якшити опис, перевести тему, але брехати — неетично. Зовсім неетично — давати гучні прогнози, ще й у присутності пораненого, ще й не маючи досвіду та медичної освіти. Це навіть не моветон, а відвертий ідіотизм.

Мій хороший друг-«госпітальєр» із позивним Армата якось розповідав про один випадок. Повз тяжкого пораненого, який мав усі шанси вижити і зрештою вижив, під час евакуації промчав зелений мамлєй13 із його підрозділу. Все, на що офіцеру вистачило потужності процесора, це вигукнути: «Йо-о-о-о, ну цьому точно граблі!». Благаю — не робіть так.

— Бодя, дай води, Бодя.

— Малесенький ковток, друже, обіцяєш?

— Ага.

— Малесенький! Такий шоб було відчуття, ніби тільки прутнем по зубах клацнули.

Засміялися вдвох. Це була ще одна хороша ознака. І це було дуже хороше полювання, Гантеля, хоч напевно останнє твоє полювання. Навіть якби око не витекло, скоріше за все реабілітація буде тривала. А однооких бійців як мінімум переводять у статус обмежено придатних, після чого вони можуть відмовитися від подальшого виконання бойових завдань.

На мить я боягузливо позаздрив: пощастило тобі, брат, відмучився. Але такі думки іноді з’являються в голові кожного військовослужбовця. Хто вдарить себе в груди і скаже, що не було, той або брехун, або не жер землю насправді.

Так ми і їхали, жартуючи про «на донишкє», «скільки ротом не труси, остання крапля — в уси» і так далі. І настрій у Гантелі був хороший — частково завдяки «Кетаміну», частково — через його гранітний характер. А ще він розумів, що лишився живий. Що бук­вально побачить свою дитинку й буквально зможе її обійняти. Багатьом щастить менше.

Коли віддаляєшся від лінії бойового зіткнення, настрій звично підвищується, у декого навіть починає­ться короткотривала маніакальна реакція. А я чомусь завжди завантажуюся в депривацію. Відчуття дуже схоже зі сприйняттям жахливо приємної втоми, яка виникає, скажімо, після повного дня катання на лижах або насиченого тренування. Кінцівки поколює, вони наливаються, у голові простягається вітер, а очі дивляться кудись крізь стелю автівки. Можливо, це вмикається режим енергозбереження. Або організм так долає стрес, у стані якого, безумовно, перебуваєш на тому самому нулі. Недоліків у цій реакції я не помітив, тому завжди доставляв стабільних поранених на автопілоті. І цього разу.

Єдине, про що не виходило не думати, це опіки. ­Опіки — підступна річ. Шкіра без перебільшень — один з найважливіших органів. Вона виконує безліч функцій, має найбільшу площу і об’єм, а найгірше — її ­майже ніхто не сприймає як щось критично важливе. «Ну, опік та й опік, загоїться», — думають. Не завжди гоїться й не завжди є можливість навіть зробити пересадку.

Людина з глибокими опіками може мати непоганий вигляд, бути активною й навіть вести бій. А через кілька діб помирають спочатку нирки, а згодом їхній власник. Цього я боявся й тепер. І лиш через тиждень, коли нам повідомили що сєкач переведений по етапу в тиловий шпиталь, я нарешті видихнув.

***

Мої спогади на трьох подушках перервав фельдшер. Мовляв, на прийом звернувся військовий з, уявіть собі, опіками! Мене ніби окропом ошпарили, перепрошую за каламбур. Побіг в оглядову. Сидить боєць. «Де, — питаю, — опіки?» Боєць мовчки показує на свої штанці.

— Коли обпікся?

— Близько тижня тому.

— Чим обпікся? Чому стільки чекав? — починаю потроху збільшувати темп. — Коли пив останній раз?

— Думав, пройде…

— Чим обпікся, питаю?

— Мочився.

— Це як? — усе ще не доходить мені, все ще фантазую про подвиги цього чолов’яги. Може, дракона приборкував чи з палаючої бібліотеки книжки рятував.

— Мочився в штани. Пив і ходив під себе.

— Ти насцяв собі в штани і маєш опіки?

— Ходив під себе два тижні. Думав, пройде. Я лиш із нуля повернувся, пішов у відпустку.

Я мовчки присів. Оглянув його калитку. Більше нічого йому не сказав. Дав банку дитячої присипки. Про цей героїчний епізод військової медицини навряд чи зняли б репортаж, а може, й зняли б — з якимось потужним гаслом та іншими обставинами травмування. Я вирішив включити епізод у книжку скоріш як нагадування: на війні краще не зарікатися ні про можливе каліцтво, ні про обмочені штани.

На повороті до шпиталю я встиг спитати Гантелю, що він відчуває. Той відповів, що наразі відчуває лише спокій. Я поцікавився, чи думав він про свою сім’ю — жінку й дитину, батьків та друзів, коли хапався за життя під листом шиферу. Відповісти Гантеля не встиг — на зупинці його одразу виволокли дядьки в хірургічних костюмах і понесли вантажити в наркоз.

У мене за спиною стрепенувся Попіл. Випростався на повен зріст, аж так, що голова пройшла крізь стелю кабіни «крузака». Шкіру неприємно пронизав розряд струму, ніби все тіло — один великий лікоть, яким раптово вдарився в кут столу. Волосся стало дибки і тепер, як колонія живих організмів, нахилялося то в один бік, то в інший у пошуку ­магнітного поля. Попіл скрипуче підійшов, нахилився наді мною і прошепотів:

— Сьогодні твоя взяла, чел.

Я роздратовано відігнав того рукою, немов величезну ненажерливу гидку муху. Але пасажир не зник, а лиш пустив смішок і трохи засмучено, чи то з образою, навів фокус на стабілізаційний пункт. Потім знову глянув на мене і доповнив:

— Хай живе.