Колекція біографій лідерів-ідеологів «PRINCEPS-NATIO-TEMPUS». Ататюрк. Біографія мислителя ebook

Книжка відкриває походження ідей Мустафи Кемаля Ататюрка (1881–1938), на яких повстали Турецька Республіка та сучасна турецька нація. Деякі з цих ідей були зумовлені подіями дитинства та навчання, а далі військовою кар’єрою та політичною діяльністю. Інші з’явилися під впливом реформ, воєн, повстань і революцій у шестисотлітній Османській імперії, що невпинно хиріла. Значну увагу автор приділяє книжкам та журналам, європейським і турецьким, з яких Мустафа Кемаль засвоїв популярні на Заході, хоч і вельми сумнівні та утопічні теорії кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема, вульгарний матеріалізм, моральний дарвінізм, позитивізм, націоналізм, расову антропологію, авторитаризм. У дослідженні також наведено галерею осіб, з якими Ататюрк ділився задумами або, навпаки, сперечався, від яких навчався, кого використовував. У підсумку Ататюрк постає не творцем оригінальних ідей, а політиком, який спромігся втілити утопічні проекти маргінальних західноєвропейських інтелектуалів свого часу.

Вдумливому українському читачеві з європейськими амбіціями ця книжка дасть унікальну можливість помислити, чому Туреччина майже через століття узятого Ататюрком курсу ще й досі стоїть на порозі західної цивілізації.

ISBN 978-617-7192-93-9 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-716-9 (Ніка-Центр)

Copyright © 2011 by Princeton University Press

© Переклад. О. Галенко, 2018

© Видавництво Анетти Антоненко, 2018

© Видавництво "Ніка-Центр", 2018

М. Шюкрю Ганіоглу

Ататюрк: Біографія мислителя

Сінанові

Пропонована книжка розповідає про народження ідей та задумів Ататюрка, на яких виросла сучасна Туреччина. Мабуть, це основне для біографії творця і першого президента цієї держави. Тому ця книжка не перевантажена життєвими епізодами, як буває з біографіями, і, попри невеликий обсяг, докладно знайомить і з історичним діячем, і з державою.

Для української публіки, з огляду на її європейські амбіції, ця книжка є цікавою ще й тому, що Ататюрк бачив Туреччину у майбутньому європейською країною. Турецький досвід руху до Європи тим цінніший, що, попри безперечні досягнення і майже столітню історію, він поки не досягнув наміченої мети. Занадто дов­гий шлях застерігає. Занурення у мрії Ататюрка відкриває справжні цілі у його європейському проекті. Також читачі можуть знайти чимало спільного між Україною і Туреччиною, і турецький досвід не видасться їм сторонньою екзотикою. Інша річ, що Автор книги переслідує власні цілі, тому цей коментар покликаний підказати читачеві, як і що треба розуміти і на що звертати увагу.

Автор книжки прагне довести, що Ататюрк був “несхибним західником у серці”, “який врешті-решт зробив усе, що було у його силах, аби зробити Туреччину членом західного клубу націй”. Для цього він зосереджує основну увагу на прозахідних задумах Ататюрка і виявляє джерела, які їх живили: а) особистий досвід як представника османської прозахідної еліти; б) суспільний дискурс в Османській імперії довкола модернізації та вестернізації; в) ідеї європейських мислителів. Ось його остаточний висновок:

І, віддаючи належне фаху та ерудиції Автора, треба визнати, що наведені ним докази є оригінальним і вагомим науковим доробком цієї книжки.

На цьому тлі непросто врахувати свідчення складнішого, а власне, суперечливого світогляду Ататюрка, яких теж не бракує у книжці. Автор відверто, а то й іронічно зауважує у своєму персонажі елітизм, нестримну самозакоханість, амбітність, владолюбство, поверховість, радикалізм, прагматичну безжалісність, безкомпромісність, хвастощі, нетерплячість. Читач напевне зверне увагу на те, що Ататюрк не лише взорувався на Захід, а й протиставляв себе йому. Це особливо помітно з його захоплення модернізацією в Японії та Російській імперії, а надто перемогою Японії над Росією, тому що нею азіатська країна подавала приклад успішної модернізації на власних засадах, а не лише запозичення західного досвіду. Одного разу Автор навіть влучно зауважив, що Ататюрк мав помилкове поверхове уявлення про Захід:

Проте Автор не проблематизує свідчення, що суперечать плакатному образові “західника”. У щойно цитованому спостереженні він теж обмежується тим, що відносить помилку Ататюрка на рахунок цілого прошарку османських вестернізаторів. Насправді цей пасаж свідчить про нерозуміння західних цінностей усією прозахідною елітою Османської імперії, чим, по суті, підважує весь задум Автора – показати рух Туреччини убік Європи. Але без належного пояснення це виглядає лише вказівкою на невинну помилку, ба більше, створює враження об’єктивності аналізу.

Отже, Автор вдається до дуже тонкої маніпуляції, щоби представити Ататюрка справжнім західним реформатором, який вів Туреччину в Європу. Тим самим образ Ататюрка також позбавляється відразливого в очах європейців ореолу генія, “великої людини”, що й досі задається у самій Туреччині державним культом. Додаючи собі об’єктивності, Автор вкладає свої висновки у теорію “ситуаціонізму” Роберта Такера: згідно з нею успіхи Ататюрка зумовила відповідність його задумів запитам свого часу. Вигадливість та ерудиція, з якою конструюється оцей європеїзований образ Ататюрка, належним чином відбивають науковий фах і персональні симпатії американського професора (Принстонський університет) турецького походження та вишколу, яким є Автор книжки Шюкрю Ганіоглу.

Та все ж завдання, за яке взявся Автор, не має рішення, адже реформи Ататюрка не орієнтувалися на західні цінності. Тому у книжці не бракує свідчень, що вказують на відступ турецьких реформ від європейських цілей, а у міркуваннях про успіхи європеїзації Туреччини багато присилуваної аргументації.

Передусім до вестернізації записуються будь-які зміни порівняно з османським часом:

Ця логіка постійно проглядає у спробах виправдати явні відступи від європейських цінностей. Приміром, визнаючи державний контроль над феміністичним рухом, Автор все-таки встромляє, що Туреччина випереджала Західну Європу за жіночими свободами та представництвом жінок у парламенті. Незручність за профанацію у турецькій науці компенсується твердженням, що турки, хоч і такою ціною, але відчули належність до Європи.

Та здається, Автор сам не усвідомлює браку західних цінностей у реформах Ататюрка. Ось його узагальнення:

Виходить, в очах Автора європеїзація полягала у тому, аби лише переконати турків і європейців у їхній культурній спорідненості. І це ще називається амбітною метою. У такому разі не дивно наштовх­нутись на твердження, що Туреччина навіть у чомусь випередила Європу. Приміром, він уважає встановлення державного контролю над релігією у Туреччині кроком уперед порівняно з французьким принципом світскості (laïcité). Але відокремлення держави від релігії не те саме, що контроль держави над релігією.

Автор здебільшого не проблематизує насильство, що з усією очевидністю суперечить західному ідеалу свободи, наприклад: “для Мустафи Кемаля переймання європейської цивілізації означало викорінення елементів місцевої культури, що розходилися із західною концепцією модерності”. Утім через легковаження насильством у книжку й потрапили досить показові приклади, як-от випадок страти агітаторів проти запровадження європейських капелюхів.

Трапляються і тривіальні ляпи в аргументації. Наприклад, в одному місці стверджується, що “радикалізм програми Ататюрка призвів до авторитарного стилю його політики”. Але перед тим цитуються слова Мустафи Кемаля ще до його приходу до влади про те, як він “хотів би здійснити соціальну революцію... у формі раптового перевороту”.

Словом, Автору не вдається приховати, що ідеї та задуми Ататюрка розходились із західними цінностями – свободою, рівністю, релігійною терпимістю та іншими. Книга відкриває, що багато чого у його реформах було показного, імітаторського, себто західного лише на словах. Певно, це не применшує сміливості та масштабності перетворень, драматизму наслідків, як переконує Ш. Ганіоглу. Але виглядає, що досягнення Туреччини таки відповідають фактичній суті реформ, а не тим гаслам вестернізації, під якими вони проводилися, і тому в Ш. Ганіоглу нема підстав виставляти їх незавершеними європейськими проектами і звинувачувати європейців в упередженні проти турків. У підсумку, ця книжка служить добрим застереженням українському читачеві про те, що шлях до європейської мети починається з розуміння та прийняття суспільством основоположних цінностей західної цивілізації, а не одного лиш бажання повторити її досягнення.

Очевидно, що читачеві складно доцінити матеріали, які Автор не проблематизує. Утім, вони теж заслуговують на увагу, допомагаючи подивитися на Ататюрка та його реформи в іншому світлі, аніж цього прагнув Автор.

Ключове значення мають спостереження про протиставлення Ататюрком своїх інтересів європейським і поверхове розуміння ним Європи. Вони впевнено задають його так званій вестернізації паралелі не лише в пізній османській історії, як доводить Автор, а й в історії євразійської степової цивілізації, з якої й походили турки.

Усі відомі степові реформатори були правителями та/або засновниками держав, а отже, для здійснення реформ мали владу і віру в їхню харизму. Реформи неодмінно полягали у запозиченні здобутків осілих сусідів – греків, китайців, персів, арабів та інших. Зазвичай такі перетворення стосувалися війська, державного управління, релігії. Проводилися вони із залученням іноземних експертів, швидко і жорстко стосовно до підвладного населення. Як правило, такі реформи мали короткочасний ефект, що зайвий раз видає їхню поверховість. Словом, Ататюрк природно виглядає в лавах таких степових реформаторів, як творець Монгольської імперії Чингісхан, засновник Золотої Орди Батий, не кажучи про османських султанів, як от Мегмед ІІ Завойовник, Сюлейман Пишний / Кануні (“Законодавець”), Селім ІІІ, Магмуд ІІ, Абдюльгамід ІІ. Ататюрк вирізняється хіба тим, що був не лише ініціатором, а й головним експертом та архітектором своїх реформ, оскільки його власна освіченість, книжки та преса – в дусі його часу – давали йому можливість вивчати чужий досвід.

Наслідки турецької вестернізації теж принципово не відрізняються від досягнень давніх турецьких предків. Переймаючи щось від сусідів, степовики теж гречилися, китаїзувалися, іранізувалися, ісламізувалися та й слов’янізувалися теж, але все одно залишалися собою. Власне, тому на турецькій культурі позначився вплив численних культур – ісламської, іранської, візантійської. Отже, нічого дивного нема у тому, що сучасні турки щось перейняли від Заходу. Проте долучення до західної цивілізації потребує перейняття її системи цінностей, а турки, здається, навіть не ставлять собі це за мету.

Конкретні задуми Ататюрка, розібрані у книжці, теж знаходять певні паралелі в ранішій історії Степу та ранньої Османської імперії. Так, нічого дивного не було у тому, що його увагу привернули ідеї “озброєного народу” фон дер Ґольца, адже військо – центральний інститут степових імперій. Власне, Ататюрк достосував ідеї Ґольца до власних уявлень і турецьких реалій. Так, “він хотів перетворити збройні сили на імперію в імперії”. Призначення збройних сил гарантом своєї політичної спадщини улягало саме моделі степових імперій, де цю роль виконувала персональна гвардія правителів; зокрема Османи спиралися на так званих капи кулу (“раби порогу”), до яких належали і знамениті яничари.

Інший приклад – політика деісламізації. На визнання самого Ш. Ганіоглу, вона по суті нав’язувала філософію сцієнтизму в ролі іншої релігії. Але це є типовий для степовиків приклад пошуків/випробувань “правильної” віри. Тому-то для степової цивілізації й властиве розмаїття релігійних уподобань – там сповідувалися всі світові релігії.

У характерній для себе манері Автор подає ставлення Ататюрка до парламентаризму як персональну примху:

Насправді у цьому проглядає давня степова традиція, пов’язана з практикою курултаїв – з’їздів племінної знаті, на яких відбувалися лише ритуальні, а не справжні вибори чи наради. Тому немає нічого дивного у тому, що створені Ататюрком республіканські інститути служили його персональній диктатурі й уживалися з культом його особи та популізмом.

В одному випадку Ш. Ганіоглу сам вписує насильне запровадження європейських капелюхів Ататюрком у давню османську традицію, пригадавши, як османський уряд століттями жорстоко впроваджував правила одягу. Варто зауважити, що і підстава для цього була ідентична – одяг уважався суспільним маркером. Тільки якщо раніше він сигналізував про належність до якоїсь етноконфесійної громади, майновий статус, то Ататюрк зробив капелюх маркером модерності, а в кінцевому підсумку – персональної лояльності до нього самого.

Словом, покликання Ататюрка на думки європейських мислителів, назбирані у цій книжці, не повинні спантеличувати, ніби його задуми були правдиво європейськими. Так, Ататюрку подобалися висловлювання Жан-Жака Руссо, Нікколо Мак’явеллі та інших представників “раннього республіканізму”, але лише ті, які виправдовували його персональну диктатуру. А це вписується в архаїчні степові традиції.

Подібність Ататюрка до правителів степової Євразії робить турецький досвід прямо дотичним до українців. Річ у тім, що Украї­на також належить до ареалу тієї самої степової цивілізації, з якої вийшли турки. Власне, тюрки з’явилися в українському степу на сім століть раніше, ніж у Малій Азії. Степова цивілізація існувала в Україні до початку 19 ст. й іноді завойовувала осілих сусідів, як-от Русь у монгольську чи золотоординську добу. Правдоподібно, її вплив в Україні був меншим та іншим, ніж у Туреччині (хоч це ще цілком не досліджено), але у будь-якому разі його не можна недооцінювати. Тому завдяки цій книжці читач упізнає в Туреччині чимало явищ, знайомих йому з української історії та сьогодення.

Безперечно, існують типові для молодих демократій недуги, які можна побачити в Україні і Туреччині. Але нетипові збіги надійно видають певну спорідненість. Тому не варто читачеві затуляти на них очі як на випадковість.

Президентський диктат зустрічається усюди. Проте в Туреччині та Україні звертають на себе увагу однакові прояви суспільної думки у цьому питанні. У книжці згадується, що турки називали Народну Республіканську партію іменем президента Ататюрка. Ш. Ганіоглу, попри свій імунітет американського професора, і сам радо підспівує настроям своїх співвітчизників:

Подібно, теперішня правляча коаліція в українському парламенті офіційно назвалася іменем правлячого президента Петра Порошенка. В обох випадках явно проглядає більша прихильність населення до одноосібного лідерства, аніж до парламенту. Вгадується й архаїчний степовий ідеал єдності, що не доціновує змагання між гілками влади, на відміну від демократії. А найочевиднішим збігом є ідентифікація політичної сили іменем ватажка. Нагадаємо, що прозвище Ататюрка “Газій” пристало ще й до запровадженого ним латинізованого алфавіту. В Україні ж з початку 2000-х років чимало партій і парламентських блоків офіційно називалися іменами своїх лідерів. Утім, ця традиція має глибоке коріння і йде від поширеного звичаю степовиків називати свої улуси, племена та держави іменами царів. У Туреччині її існування засвідчили назви Османської імперії та Сельджуцької імперії. В Україні ж ця традиція відома ще від Геродотових скіфів, але вона була притаманна також і козацтву.

Напевно, українському читачеві може здатися знайомою така деталь, як мобілізація держслужбовців на збирання турецьких слів, адже в Україні не рідкість мобілізація слухняних бюджетників для урядових заходів.

У незалежній Україні також спостерігається захоплення науко­подібними теоріями, що славлять націю. Причому цим грішать не лише маргінали, які шукають витоки людської цивілізації в Україні, а й академічна наука та політикум. Приміром, соціальна реклама переконує українців, що вони створили першу у світі конституцію.

Насторожують часті згадки про те, як Ататюрк та інші турецькі реформатор брали приклад з Росії, в тому числі більшовицької. Вони теж прямо стосуються України, адже вона була частиною і Російською імперії з СРСР, і Османської імперії. Очевидно, що в світлі теперішньої російської агресії в Україні відверто виявилася несумісність російсько-радянської спадщини з європейським вибором та, власне, й незалежністю.

Отже, хоч пропонована книжка й не містить прозорих настанов та оцінок, але вона і пізнавальна, і випробує європейські амбіції української публіки. Турецький досвід може служити добрим застереженням, що одні лише наміри не гарантують успіху. Нехай українці довели двома Майданами свою готовність до колективної мобілізації на оборону демократичних цінностей, але у повсякденних справах гублять орієнтири і відступають перед корупцією, перекладають відповідальність з себе на політиків, спокушаються популізмом. Ця книжка відкриває очі на чимало буденних українських реалій, яких не варто триматися. Інакше через сто років українці будуть переконувати один одного, ніби вони вже збудували Європу в Україні, і ображатимуться на європейців, які з цим не погоджуватимуться.

Олександр Галенко 

Османці і турки ісламського віросповідання не мали прізвищ до “Закону про прізвища” від 21 червня 1934 р. За цим законом усі громадяни Турецької Республіки повинні були узяти собі прізвище до 1 січня 1935 р. Отже, імена, якими особи називалися до і після впровадження цього закону, відрізнялися. Наприклад, засновник Турецької Республіки до 24 листопада 1934 р. носив ім’я Мустафи Кемаля, а потому звався Ататюрк.

У процесі дослідження та написання цієї книжки мені допомагало багато людей, які заслуговують на подяку. Найбільше я завдячую Майклові А. Куку та Джессу Феррісу, які прочитали різні чернетки рукопису і висловили чимало корисних зауважень і побажань. Також я маю особливо подякувати Сенема Аслана, Патрицію Кроун, Андраша Гаморі, Гасана Бюлента Каграмана, Мете Тунчая, Бенджаміна Т. Вайта та Мугаммада Касима Замана, які прочитали остаточний варіант і поділилися цінними порадами. Так само я вдячний моїм колегам Фатмагюль Демірель, Госсейну Моддаррессі та Майклові Рейнолдсу, які відповідали на мої численні запитання та надавали цінну інформацію. Я не заслуговував би на пробачення, якби не подякував Тагу Акйола за великодушний дозвіл використати кілька таблиць з його книжки “Але хто такий Ататюрк” (Ama Hangi Atatürk) про засновника Турецької Республіки. Ще мені хотілося б подякувати Гіта В. Лаурі за те, що він поділився двома світлинами, які знайшов поміж паперів Кларенс К. Стрейт у Бібліотеці Конгресу, а також Іффета Байташа, Сабіта Байташа та Галіта Ерена за їхню допомогу в одержанні деяких ілюстрацій.

У видавництві два мудрі, компетентні і доскіпливі редактори Брігітта ван Райнберг та Сара Лернер, доклали всіх сил, щоби зробити цю книжку якнайкращою. Літературний редактор Брайан П. Бендлін зробив усе, що належало, і навіть більше задля того, щоб привести текст до одного стилю. Так само Дмитрій Каретніков, фахівець з ілюстрацій, майстерно опрацював фотоілюстрації, що надали книжці більшої привабливості. Марія ден Боер під час складання покажчика вміло впоралася з численними іноземними словами, полегшивши користування цією книжкою.

Нарешті, я зобов’язаний моїй дружині Арсев та моєму синові Сінану, адже праця над черговою книжкою позбавила їх значної частки моєї уваги та часу.

МШГ

Принстон, Нью-Джерсі

14 березня 2010 р.

Ататюрк

У 1954 р. молодий вівчар пас свою отару на луках у віддаленому селі Юкари Ґюндеш у східній турецькій провінції Ардаган. Коли сонце сідало, тінь, що впала на пагорб поблизу, здалася йому копією профілю Мустафи Кемаля Ататюрка, засновника сучасної Турецької Республіки. Переконаний у тому, що він став свідком справжнього дива, але аби остаточно розвіяти сумніви, вівчар доповів про свою пригоду місцевій владі, а та без вагань рознесла цілою країною новину про оце рідкісне природне явище, немов про диво. Збудження серед місцевих мешканців не вщухло й з плином часу, тож 1997 р. таки було ухвалено відкрити на цьому місці фестиваль, що насправді втягнув величезні юрмища глядачів і бажаючих переконатися в усьому на власні очі. Коли ж на сьомий рік фестивалю на честь “слідів і тіні Ататюрка” якийсь вівчар ненароком перервав видовище у непідходящий момент, невинно проводячи свою отару крізь отой силует, що завиднівся, натовп розлютився. Один депутат парламенту з-поміж глядачів заволав “Пасти тут худобу – це геть обурливо, це справжня зрада... Чому це Карадаг, де сталося таке диво, досі не охороняється державою?”[1] Оцей анекдотичний випадок добре передає напіврелігійну природу культу, що повстав довкола особистості Мустафи Кемаля Ататюрка ще за його життя й утримався у багатьох закутках Туреччини ще й сьогодні. Очевидно, турки ставилися до засновника сучасної Турецької Республіки не лише отак, але поклоніння і далі пронизує більшість наукових і популярних праць на цю тему.

Уже багато років науковець, якому хочеться написати реалістичний портрет Ататюрка, нагадує домодерного історика, який доволі поспішно пробує змалювати історичного Ісуса. Не дивно, що науковіші та надійніші біографії Ататюрка створили нетурецькі науковці, і то через тривалий час по його смерті. У нинішній Туреччині на цю тему можна писати розкутіше, але звільнювати образ Ататюрка від міфів і надалі важко. Приміром, багато висловлювань, які приписуються Ататюркові, стали загальнонаціональними гаслами, однак при тому чимала їхня доза – це підробки, вигадані з певними цілями. В останні роки деякі науковці заходилися викривати ці підробки з пристрастю, що нагадує Мугаммада ібн Ісмаїла аль-Бухарі (пом. 870), видатного середньовічного критика вигаданих подій і висловів, що приписувалися пророку Мугаммаду. Спілки турецьких таксистів і вантажоперевізників не особливо раділи, дізнавшись, що Ататюрк ніколи не вимовляв їхнього корпоративного девізу “Турецький водій – це людина найшляхетніших почуттів”. Та багато ширші кола населення були вражені викриттями про те, що апокрифами виявилися такі цитати, як-от “Суспільство, яке не поважає старших, не є [справжнім] суспільством” (це вирізьблено на центральному офісі служби суспільної безпеки в Анкарі); “Майбутнє у небесах” (вигравійовано на платівках у пасажирських літаках) чи “Коли йдеться про батьківщину, то все інше належить до дрібниць” (гасло ультрасвітського націоналістичного рух у Туреччині)[2].

Різноманітним аспектам життя та діянь Ататюрка присвячено сотні книжок. Серед них можна знайти і такі, як “Ататюрк та студенти-медики”, “Ататюрк та метеорологія”, а ще “Ататюрк та Євразія” чи навіть “Як Ататюрк любив дітей”[3]. Переважно це уславляння, що зображують засновника сучасної Туреччини немов мудреця для роздачі істин, який знав усе і мав свою думку з різноманітних питань, а то й філософом на троні, який намагався втілити закони de omni scibili (лат. “про все, що можна пізнати”). Лише поодинокі з таких досліджень є солідними монографіями. Есеїсти використали всі нібито його опінії, щоб довести майже все що завгодно. Отож ми маємо як “Ататюрк був антикомуністом”, так і “Соціалістичний рух, Ататюрк і Конституція”[4] або ж “Я пошукав про Ататюрка у Корані і знайшов” разом з “Ататюрк і наука”[5]. Тим часом офіційна турецька історіографія намагається подати Ататюрка як природженого лідера, силкуючись показувати його світ крізь призму його особистості, радше ніж навпаки. У Туреччині, наприк­лад, досі є професори історії, які уважають Мустафу Кемаля архітектором молодотурецької революції 1908 р., хоча його справжня роль була маргінальною[6]. Так само турецька історіографія багато років стверджувала, що Мустафа Кемаль попередив начальника американського генерального штабу Дуґласа МакАртура 1932 р., що велика війна неминуче знищить увесь цивілізований світ. На цій підставі турецькі вчені переконували, що Ататюрк передбачив Другу світову війну навіть ще до приходу нацистів до влади у Німеччині[7]. Останні дослідження, однак, розкрили, що Ататюрк, власне, сказав МакАртурові все навпаки. У протоколі засідання читаємо: “Під час обговорення можливих небезпек війни його високість Газі сказав, що настання світової війни у наступні десять років було майже неможливе”[8].

Отже, будь-який учений, що прагне упоратися з історичним Ататюрком, мусить передусім подбати про деміфологізацію, історизацію та контекстуалізацію за допомогою джерел із перших рук. Це складне завдання. Хоча багато потрібних документів було видано як за часів його життя, так і після, тільки нещодавно видавництва спробували зіставити всі його доступні твори, промови та листування. Повне зібрання, що почало друкуватися 1998 р., нині налічує 26 томів, охоплюючи роки від 1903-го до 1934-го[9]. Що ж до його особистих нотаток, Мустафа Кемаль, подібно до багатьох інших тогочасних османських чи турецьких офіцерів, зробив їх у кількох записниках. Деякі з них у формі щоденника охоплюють період поміж 1904-м і 1933 рр. Його названа донька Афет Інан видала відредаговану версію одного з цих щоденників, куди увійшло шість записників[10]. Ще тридцять два зберігаються у Військовому архіві, у Президентському архіві та Архіві Аниткабіру в Анкарі, і було прийняте рішення щодо їхньої публікації у дванадцяти томах. Поки що було видано дев’ять, і останній побачив світ 2008 р.[11] Багате зібрання матеріалів, присвячених Ататюрку, знаходиться у Президентському архіві у Чанкаї і недоступне для справжніх учених без спеціального дозволу. Так само всі надії на доступ до особистих паперів його дружини, з якою він був розлучений, що трималися у секреті двадцять п’ять років після її смерті 1975 р., були перекреслені 2005 р., коли їх на невизначений термін замкнули в архіві Турецького історичного товариства.

Утім, доступних для роботи матеріалів не бракує, і завдання серйозного історика полягає головно у відділенні ниточок фактів від чималих нашарувань вигадок, що утворилися по смерті Ататюрка. Я пізнав величезну користь у власних творах Ататюрка, промовах і листуванні. На жаль, видавці його зібрання творів переклали їх з оригінальної османсько-турецької мови на сучасну турецьку, тим самим принісши у жертву делікатні тонкощі оригінального тексту. Тому я відчував за потрібне звернутися до оригінальних друкованих джерел, коли це було можливе. На додачу я дуже покладався на нотатки, що Ататюрк звичайно робив на маргінесах прочитуваних ним книжок. Нарешті, я проглянув головні турецькі журнали та газети за 1919–1938 рр., щоби зібрати додаткові свідчення.

Хоча власні промови та написані твори Ататюрка служать, безперечно, основним джерелом для цього нарису, я також опрацював значну дослідницьку літературу. Зокрема, я скористався трьома добре написаними авторитетними біографіями, які допомогли мені вписати мій предмет у ширший контекст. Це праці Клауса Крайзера[12], Ендрю Манґо[13] та Шерафеттіна Турана, які містять безліч подробиць щодо різних сторін життя Ататюрка. У той час як перші дві є науковими біографіями, блискуче здійснене дослідження Турана, заголовок якого можна передати як “Життя та особистість власними силами: Мустафа Кемаль Ататюрк”, має нотки житія[14]. Загалом, однак, з огляду на жорсткі вимоги до короткого нарису про історичного Ататюрка я тримався подалі від величезної дослідницької літератури.

Зрозуміло, цей нарис не претендує на вичерпний аналіз навіть основних ідей і політичних акцій Ататюрка, а про детальний життєпис годі й казати. Він переслідує три головні мети. По-перше, він прагне помістити засновника сучасної Турецької Республіки у його історичний контекст. У цьому підході Ататюрк постає продуктом інтелектуального та суспільного розвитку 19-го і раннього 20 століть. Той факт, що він очолив масштабну спробу утворити сучасну націю-державу, засновану на докорінно нових ідейних засадах, не повинен нас збивати на висновок, ніби він змінив ходу історії, мислив про немислиме чи втілив задум, який неможливо інакше собі й уявити. Турецька історіографія дуже таки старається бачити в ньому творця історії, на якого не впливав довколишній світ і який одноосібно сотворив диво у вигляді сучасної Туреччини. Але всупереч цьому центральному потоку турецької історіографії Ататюрка не треба уявляти самодостатнім генієм, на якому не позначилося виховання, суспільне оточення у молоді літа, освіта, корпоративна належність, суспільство та інтелектуальне оточення. Хоча вирішальна роль його проводу в творенні республіки, що повстала на руїнах Османської імперії, є беззаперечною, це не применшує внеску Ататюрка в історію Туреччини, коли визнати, що його ідеї та вчинки вписувалися в інтелектуальні, соціальні та політичні реалії його часу. Той факт, що він узяв на озброєння передові ідеї, які до нього поділяли лише одиниці в османському та турецькому суспільстві, не повинно нас змушувати думати, буцімто це він і висунув оці новітні ідеї.

Друга мета цієї книжки полягає у тому, аби прослідкувати інтелектуальну еволюцію Ататюрка, що є найменше дослідженою з-поміж інших добре відомих аспектів його життя та діянь. Звісно, він не був інтелектуалом у повному сенсі цього слова, але саме розвиток його ідей тісно зумовлював його політику. Мені здавалося вартим дещо розлогіше зупинитися на ідеях Ататюрка щодо релігії взагалі та ісламу зокрема. Роль релігії у людському суспільстві та у його власній країні входила до основних сфер інтересу Ататюрка, адже він очолив виникнення першої світської республіки в ісламській країні.

По-третє, я намагався, аналізуючи життя, ідеї та праці Ататюрка, дослідити нелегкий перехід від пізнього османського імперського режиму до сучасної турецької нації-держави. У цьому я обстоюю суттєву тяглість на противагу раптовому ривку, як це часто зображується в історіографії на цю тему. Похідним результатом цієї розвідки є нова оцінка впливу спадщини Ататюрка на сучасну Туреччину.

Випадковою рисою цих розшуків історичного Ататюрка, націлених на історизацію його досвіду та контекстуалізацію його ідей, є те, що я значною мірою тримався осторонь занурення в обставини його особистого життя і вони опинилися поза межами даної студії.

Давня македонська столиця Салоніки бачила багато гордовитих правителів, які приходили та й ішли геть. Турки-османці, які пронеслися через поля Анатолії на Балкани у 14 ст., були лише останніми у довгій та імпозантній низці македонців, римлян, візантійців, норманів, ломбардів і венеціанців. Коли османці вдруге завоювали це місто 1430 р., то в них усе-таки було мало поваги до минулого; під кінець триденного грабунку посеред руїн давнього міста залишилося хіба зо дві тисячі душ. До цих уцілілих невдовзі доселили тисячу кочових турків, прибулих зі сходу, отож суспільна ситуація Салонік змінилася назавжди[16]. Отакі були підвалини міста, що стало найкосмополітичнішим в Османської імперії і послужило, здавалося б, неймовірною сценою для дитинства архітектора сучасної Туреччини.

Другий рішучий поштовх для розвитку міста під османським правлінням було вигнання євреїв з Іспанії та Португалії наприкінці 15 ст. Відколи тисячі єврейських мігрантів наводнили османські володіння, влада вирішила направити велику кількість їх у Салоніки, гарантувавши місту в майбутньому роль одного з основних центрів єврейства у Східній Європі та Середземноморському світі. Хоча невелика громада євреїв-ашкеназі жила у цьому місці ще від часів доосманського завоювання, приплив значної кількості євреїв-сефардів обернуло Салоніки на єдине велике місто в Європі з єврейською більшістю. Єврейська громада Салонік була винятковою не лише своєю чисельністю, а й складом. Коли 1666 р. іудейський месіанський пророк Шаббатай Цві прийняв іслам, аби врятуватися від страти, значна кількість його прихильників із Салонік, переконана у тому, що це навернення було останньою подією перед виконанням його месіанського пророцтва, пішли його стопами[17]. Вони почали демонструвати публічно свою відданість ісламу, хоча потай приватно продовжували триматися іудейських ритуалів. Так виникли громади шаббатайських “дьонме” (тур. навернений, в івриті “маамін” – вірний), яким судилося стати характерною рисою османських Салонік. Їх однаково зневажали як набожні іудеї, так і мусульмани, але османська влада виходячи з адміністративних і податкових потреб відносила дьонме до мусульман.

Під кінець 19 століття місто складалося з трьох основних релігійних груп, що населяли три різні дільниці: іудеї налічували близько 49 тис., мусульмани – 25,5 тис. (включно з дьонме) та православні греки – 11 тис.[18] За простими характеристиками релігійного складу приховувалося, однак, значно строкатіше етнічне розмаїття, що включало іудеїв – сефардів та ашкеназі, мусульман – турків, албанців, босняків, циган і дьонме, православних – греків, болгар, волохів, албанців й анклави албанців-католиків, вірмен і сербів. На додачу Салоніки пишалися значним населенням європейців, що не були османськими підданцями; до нього належали близько 7 тис. британських, французьких, італійських, російських та іспанських підданців, а також певна кількість закордонних представництв, що включали американське, данське, голландське та шведське консульства. Оця своєрідна Вавилонська вежа пізніх часів уособлювала османський космополітизм більше за будь-яке інше місто султана, за винятком хіба що імперської столиці Стамбула.

Не дивно, що Салоніки були родючим ґрунтом для націоналістичних рухів, що рясно народжувалися по всіх європейських провінціях імперії впродовж 19 століття. Коли 1821 р. греки розпочали у Пелопоннесі свою війну за визволення від османської влади, греки Салонік підвелися на повстання на підтримку їхніх побратимів, але османська адміністрація швидко придушила його[19]. Через півстоліття, 1870 р., болгарська інтелігенція Салонік рішуче підтримала встановлення автокефального болгарського екзархату, ще одного відгалуження грецького православ’я[20]. Через оцей релігійно-націоналістичний виклик грецькому пануванню у православному християнстві на провінції спалахнули жорстокі сутички між греками та болгарами[21]. Через вісім років по російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. османці поступилися більшістю Македонії, що була околицею Салонік, новому автономному князівству Болгарії. Поки Берлінський конгрес 1878 р. відновив Македонію для Османів під умовою запровадження реформ в інтересах християн, Салоніки, як і інші міста регіону, перетворилися на поле битви між суперницькими націоналістичними рухами. Македоно-болгарська революційна партизанська організація ВМОРО (Внатрешна македонско-одринска революціонерна организация) була заснована у цьому місті 1893 р.[22], у той самий час місцевий грецький консулат служив штаб-квартирою військових дій греків у цьому регіоні[23].

Як і на інших містах імперії, на Салоніках сильно позначилася амбітна програма імперських реформ, яку запустив османський уряд у середині 19 століття. Зазвичай відомий під назвою ери Танзимату, цей період 1839–1876 рр. був свідком наполегливих зусиль модернізувати Османську державу. Під проводом класу професійних бюрократів ці реформи мали на меті докорінні перетворення у багатьох галузях, починаючи від запровадження рівних громадянських прав до перебудови урядової бюрократичної машини. Реформатори у пошуку моделей для змін взорувалися на Європу. Їм хотілося відтворити реформи Петра Першого у Росії, великому супротивникові імперії на півночі, скопіювати геніальність державного управління князя Клеменса фон Меттерніха, піти курсом британської індустріалізації і слідувати торованим Францією шляхом просвіти, кодифікації законів, централізації уряду. В остаточному підсумку вони намагалися вестернізувати Османську імперію та вступити на правах рівних до клубу європейських держав післянаполеонівської ери.

Заради цього реформатори збудували низку урядових та освітніх закладів. Вони запровадили нові ідеї, що революційно перемінили світогляд, та наново організували стосунки між різноманітними громадами в імперії. Узяті разом, ці перетворення докорінно змінили суть османського урядування та суспільного устрою. Однак, торуючи шлях до нового порядку, державні діячі-реформатори не завдали собі труду протистояти або й зовсім позбутися старого. Навпаки, вони дозволили вижити традиційним старим інституціям поряд із новими, сподіваючись, що перші самі собою відійдуть у минуле перед лицем відчутних переваг прогресу. Наприклад, уряд запровадив нові цивільні суди, які управлялися новими кодексами законів, перейнятими з європейських джерел, однак він не скасував релігійні суди, які керувалися шаріатом. Так само уряд запустив нову систему освіти, засновану на французьких взірцях, але релігійне шкільництво та школи етнічних громад продовжували існувати.

У Стамбулі та у містах на Балканах, таких як Салоніки, реформаторський рух призвів до утворення надміру вестернізованого вищого класу мусульман. Знання європейських манер, звичаїв, мов і наук – усього, що розумілося під ярликом алла франка (іт. “на франкський лад”), – стало передумовою належності до цієї нової еліти та ключем до успіху та просування у суспільстві. Нова еліта відповідно прийняла реформи від усього серця[24]. Але не зовсім так було з масою мусульман – їм ці реформи здавалися махінаціями, які підстроювали європейці, щоб забрати в них їхні привілеї і надати переваги немусульманам. Насправді ці реформи розкололи мусульманську громаду, відкривши прірву між світською елітою та набожними масами. Мірою того як бюрократи завзято перей­мали європейські звичаї, вірних мусульман засмучувала поступка комерційних і моральних позицій християнам. Так, у Салоніках 1876 р. натовп мусульман розтерзав французького та німецького консулів, намагаючись відібрати у супротивного натовпу християн православну болгарську дівчину, яка хотіла навернутися в іслам[25]. Неодноразові спроби греків і болгар замінити ненависні дерев’яні дзвони – історичні ознаки підданства християн – металевими спричинили подібні сполохи насильства.

Політика державних діячів Танзимату логічно викликала жорст­кий спротив з боку мусульманського духовенства. Не таким очевидним був резон до протесту серед релігійних еліт немусульман. Реформатори, по суті, кинули виклик організованій релігії всіх типів тим, що амбітно заходилися перебудовувати релігійні громади немусульман зсередини. Замість того щоб проголосити війну супроти закорінених клерикальних верхівок, які керували щоденними справами своїх громад, реформатори удалися до витонченого непрямого підходу. Підтверджуючи право світських осіб з-поміж членів громад виступати від їхнього імені за секуляризацію та модернізацію, реформатори в дійсності мобілізували внутрішні сили, намагаючись усунути відсталих клерикалів із владних позицій. У той самий час уряд застосовував однакові закони до всіх цих громад, нехтуючи їхньою автономією, що практикувалася століттями. Прихід до влади у релігійних громадах прогресивних світських діячів у сполученні з адміністративними зусиллями утворити однакові законоположення для всіх османських підданців докорінно змінили життя різних громад і суспільства загалом. Хоча одна з головних цілей реформ Танзимату полягала у подоланні етнічного сепаратизму шляхом централізації імперської адміністрації, іронія полягала у тому, що наслідком повстання світських інтелігенцій, які здобули владу над справами у громадах, було пробудження націоналістичних рухів[26].

Одна з ділянок, на якій зійшлися у двобої світські еліти та духовенство, була шкільна програма. Тоді як перші переконували прийняти світську освіту, найкращу для підготовки нового покоління до життя у модерному світі і плекання націоналістичних почуттів у громаді, другі боролися за збереження релігійного змісту навчання. Нові законоположення про освіту, видані 1869 р. під впливом світської реформи навчальних програм Жана-Віктора Дюрюї у Франції, накреслили схему для нової освітньої системи зі школами підготовчої, неповної середньої та повної середньої освіти, а також з інститутами із модерними навчальними програмами, що включали іноземні мови. Сподвижники реформ також засновували мережу військових шкіл на рівнях шкіл із неповною та повною середньою освітою та інститутів і дозволяли громадам і приватним особам відкривати власні школи[27].

Епоха реформ залишила особливо виразний відбиток на Салоніках, як через важливість міста для уряду, яку підкреслив незвичайний приїзд султана Абдюльмеджида (правив 1839–1861) у 1859 р., так і через його космополітичний характер, який примножив силу реформ, націлених на громади немусульман імперії. На додачу приплив європейського капіталу (включно з єврейським) до Салонік посилив авторитет місцевих реформаторів, які прагнули поліпшити міську інфраструктуру, і прискорив темп перетворень. Закон про провінції, виданий 1864 р., змінив будову провінційної адміністрації, а також запровадив муніципальне управління на французький взірець. Новий муніципалітет Салонік зруйнував міську стіну з боку моря і осушив довколишні болота у 1870-х роках. Одна британська компанія запровадила газове освітлення вулиць 1881 р., а електрику було проведено 1899 р. Велика пожежа 1890 р. знищила найбідніші єврейські квартали та прилеглі ділянки, ставши зручною нагодою для розширення вулиць. Кінські трамваї запрацювали 1893 р. – це була п’ята трамвайна лінія в усій імперії і перша на Балканах[28]. Нова телеграфна лінія поєднала місто з імперською столицею та іншими важливими місцями. Так само і залізниці: у 1870 р. відкрилася залізнична лінія від Салонік до Мітровиці, згодом її подовжили, поєднавши місто зі Скоп’є, Монастирем і Стамбулом. Зрóсла торгівля з Європою також відігравала значну роль у розростанні міста. Салоніки перетворилися на найбільший експортний морський порт на Балканах і четвертий за значенням порт у всій імперії (після Ізміра, Стамбула та Бейрута). На додачу до торговельного мореплавства з регулярними візитами до Салонік прибували османські, грецькі, єгипетські та європейські кораблі. Імперський Османський банк відкрив там одне зі своїх перших відділень 1864 р. За цим скоро настала черга для “Банк де Салонік” і Сільськогосподарського банку (офіційний державний банк). Поява малих фабрик для виробництва будівельних матеріалів, одягу, тютюну, алкогольних напоїв, пива та мила перетворили місто на значний промисловий центр, а разом з тим і на осередок османського соціалістичного руху. Промислове зростання спричинило приплив сільського населення у пошуках роботи. Поміж 1839 і 1897 рр. міграція подвоїла населення міста.

Салоніки – відоме з античних часів місто як дім Цицерона на засланні, а пізніше як рідне місто Кирила, співвинахідника глаголиці та співперекладача Біблії старослов’янською, – пережило культурне відродження під час епохи реформ. Це особливо прикметно було у царині друку. Хоча перша єврейська друкарня на Балканах була заснована у цьому місті ще 1512 р., вона друкувала головно релігійні трактати[29]. Турецьке видавництво відкрилося тут 1727 р., але довго не проіснувало. Епоха реформ побачила заснування численних багатомовних видавництв. З’явилися також газети та журнали. Юда Негама почав друкувати газету Ель Лунар (“Місяць”) 1864 р., за якою з 1869 р. видавали офіційну провінційну газету Селянік (“Салоніки”) турецькою, болгарською, грецькою мовами та мовою ладіно. Незалежна турецька газета Заман (“Час”) служила трибуною для інтелектуальних дебатів від 1880 р. У 1895 р. почала виходити одна з провідних османських провінційних газет Асир (“Століття”)[30]. Перша грецька газета у Салоніках Гермес побачила світ 1875 р. Мусульманські інтелектуали заснували тут чимало журналів, таких як Гондже-і Едеб (“Брунька Навчання”), Меджелле-і Муаллімін (“Журнал для вчителів”), Мезраа-і Мааріф (“Нива Просвіти”), Тугфетю-ль-Едебійє лі-Евляді-ль-Ватанійє (“Подарунок Навчання для дітей патріотизму”).

Шкільництво у місті також зазнало рішучих перетворень мірою появи нових закладів, що пропонували модерну освіту, яку традиційні школи відмовлялися перейняти. Старі школи ще 16 ст., як-от медресе Якуба Паши, семінарія Талмуду і Тори або ж Школа грецької граматики, вперто ігнорували виклики модерності. Коли султан Абдюльмеджид влаштував під час свого візиту публічну аудієнцію “лише для тієї верхівки євреїв, з якою він міг розмовляти французькою, холодно оминувши стороною рабинів”, держава послала виразний сигнал, що час змін вже настав[31]. Потому Всесвітній єврейський ізраелітський альянс 1864 р. відкрив у Салоніках своє відділення, і після тривалих дебатів із місцевими рабинами, які шалено заперечували нерелігійну освіту, 1873 р. заснував напівсвітську повну середню школу для хлопчиків[32]. Наступного року єврейська громада відкрила подібну школу для дівчат, що стало можливим завдяки щедрій допомозі барона Моріса де Гірша, який фінансував спорудження залізниці Салоніки–Мітровиця (його ще грандіозніший проект спорудження залізничної мережі завдовжки 1600 миль по європейській Туреччині не відбувся)[33]. Болгарська громада заснувала першу напівсвітську християнську школу 1869 р.[34] У 1875 р. виклики, кинуті настанням модерності, виявилися нездоланними навіть для старої Школи грецької граматики, яка піддалася впливу змін і перетворилася на модерну гімназію[35]. 1888 р. переважно для дітей іноземних працівників відкрилися двері Німецької школи. Утім, багато османських мусульман і немусульман у сподіванні на кращу освіту для своїх дітей почали посилати їх туди. На самому початку освітньої реформи 1869 р. центральний уряд заснував середньоосвітню школу для хлопчиків, згодом відкрилася така сама і для дівчаток. Він також відкрив у Салоніках військову середню школу.

Попри оці вражаючі зрушення, правлячий провід мусульманської громади – у Салоніках, як і повсюди, – тримав початкову освіту під своїм жорстким контролем. Релігійні проводирі мусульман супротивилися будь-яким спробам реформувати початкові школи, в яких діти розпочинали шкільну освіту. Початкові школи, отже, продовжували втілювати традицію, відкидаючи модерні технології, програми і навіть обладнання, як-от дошки, парти та мапи. Допоки світським елементам у немусульманських громадах не вдалося заснувати приватні початкові школи, які надавали модерну освіту, єдиною опцією для більшості мусульман залишалася традиційна шкільна система початкової освіти. Це випало на долю заповзятих учителів з громади салонікських дьонме – заснувати першу приватну школу початкової освіти для мусульман, що мала більше модерних предметів і менше уваги приділяла релігії.

Це, здавалося тоді, неймовірне середовище, в якому якось узимку 1880-го чи 1881 р. народився майбутній засновник Турецької Республіки. Алі Різа та Зюбейде нарекли своє четверте дитя Мустафою, що було одним із титулів пророка Мугаммада і означало “обраний”. Їхні перші троє дітей померли ще у дитинстві, і лише одна з двох доньок, які народилися по Мустафі, дожила до зрілості. Зюбейде виросла у маленькому селі Сарияр неподалік від Салонік. Її батько, такий собі Софузаде Фейзуллаг, працював на землевласників-мусульман. Родина, як подейкували, виїхала з Водіни (нині Едеса), і вони вважали себе нащадками туркоманської сім’ї. Зюбейде здобула якусь елементарну традиційну освіту і, здається, знала напам’ять Коран. Також вона була письменна, що було рідкістю серед мусульманок того часу[36].

Дід Мустафи по батькові, Гафиз Агмед, був нащадком місцевої турецької родини. Він дістав релігійну освіту і служив рядовим посадовцем допоки його участь в отих сумнозвісних сутичках 1876-го, коли було вбито французького та німецького консулів, не поклала край його кар’єрі. У відповідь на вбивства декілька європейських держав виступили, пославши свої військові ко­раб­лі до Салонік, і примусили османську владу покарати чимало учасників із мусульман. Гафиз Агмед утік у гори, де він і закінчив свої дні у добровільному вигнанні[37]. Його син Алі Різа, також пересічний службовець з якоюсь освітою, працював для Османського управління вакфами і згодом знайшов роботу на митній службі. Турецькі історики, схильні до виведення військового походження Ататюрка, вигадують, що його батько вступив до резервістів Салонік у відповідь на загрозу війни з Росією 1876 р.[38], але це не доведено[39]. Його остання офіційна посада була чиновник з митних впроваджень, який відповідав за перешкоджання контрабанді деревиною між Грецьким королівством та Османською імперією. Теоретично ця робота мала приносити пристойну платню. Насправді ж після 1878 р. зубожіла держава видавала заробітну плату лише декілька місяців на рік. Аби додати до свого скудного заробітку Алі Різа скористався своїм досвідом і зв’язками, щоби нав’язати партнерство одному зі салонікських торговців деревиною. Спочатку ця торгівля мала успіх, але невдовзі за неї взялися грецькі бандити, які витягали хабарі з торговців деревиною. Тож ця спілка розпалася, і після короткого часу торгівлі сіллю Алі Різа зазнав банкрутства. На тлі відчаю він почав хворіти і помер у віці сорока семи років. Мустафа, отже, втратив батька, коли йому було сім років, тоді як Зюбейде овдовіла у двадцять сім[40].

До смерті батька Мустафа тішився відносним благополуччям як представник середнього класу. Його родина мешкала у триповерховому будинку в дільниці Агмеда Субаши, одному з доволі бажаних кварталів у мусульманській частині Салонік, і могла дозволити собі чорношкірого слугу та молочну матір для юного Мустафи. Його освіта була ліберальнішою, ніж у більшості нижчих верств мусульман. Ніхто з кола друзів його родини чи його родичі, наприклад, не практикували полігамію. Так само, його батько, як повідомляють, споживав алкоголь, до чого консерватори ставилися з відразою.