Колекція біографій лідерів-ідеологів «PRINCEPS-NATIO-TEMPUS». Муссоліні ebook

Жоден політичний діяч двадцятого століття не мав такого впливу на історичну пам’ять і уяву італійців (і не тільки), як Муссоліні. Чи уособив він типову італійську долю, як це часто стверджували дослідники? Харизматичний народний лідер, Людина Провидіння, зрадник справи, пристрасний мужній коханець, новий Цезар – скільки різних проявів!

На догоду найвибагливішого читача автор книжки «Муссоліні» Алессандро Кампі зібрав і врахував усе розмаїття та суперечливість образів, які залишились і нашарувались у підґрунті колективної пам’яті не одного покоління. Просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, арешти й ув’язнення, діти та пасинки, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, а відтак народний глум і наруга над тілом – усі ці факти біографії диктатора становлять основу міфу і антиміфу про Муссоліні.

Для широкого кола читачів, зацікавлених аналізувати тенденції та проводити паралелі, щоб зрозуміти перебіг історії загалом.

ISBN 978-617-7654-38-3 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-742-8 (Ніка-Центр)

© 2001 by Società editrice il Mulino, Bologna

© Переклад. Г. Залевська, 2020

© Видавництво Анетти Антоненко, 2020

© Видавництво «Ніка-Центр», 2020

Алессандро Кампі

Муссоліні

Присвячується Марії Крістіні, як завжди

Розповідаючи про пригоди «тіла дуче» і розмірковуючи про присутність Муссоліні post mortem в уяві та пам’яті італійців, Серджьо Луццато показав, в яких складних віртуальних умовах виживає фашистський лідер1 на теренах сучасної Італії. Його «посмертну живучість» забезпечують документальні фільми того часу, що транслюються в телевізійних програмах, дрібна торгівля атрибутикою та сувенірами, що спокійно квітне серед антикварів у багатьох містах Італії, невпорядкований веб-сайт (http://www.mussolini.it), патетичні вислови, що невтомні «паломники до дуче» (часто це зелена молодь, зовсім не знайома з історією) досі залишають у журналі відгуків склепу Сан-Касіано, а також успіх декількох присвячених йому книжок2. Відтоді як у січні 1995 року Італійський соціальний рух (Msi) перетворився на Національний альянс (Alleanza nazionale), нікого вже начебто не цікавить його політична спадщина та духовний заповіт. Когорта тих, хто «ностальгує» за дуче, невпинно скорочується з очевидних і сумних причин вікового й біологічного характеру.

Однак, за словами того ж Луццато, останні роки показали, як мало потрібно – кадри військової кінохроніки Combat film по телебаченню зі сценами Муссоліні на площі Лорето, ідея організувати виставку, присвячену муссолінівській іконографії3, пропозиція зробити з рідного будинку дуче історичну пам’ятку у вільному доступі, дотепні витівки політиків, налаштованих на дешевий епатаж (один подарував своїм колегам парламентаріям годинник із зображенням диктатора на циферблаті, інший ушанував своїх виборців календарем із Муссоліні), – щоб через ставлення до революціонера з Предаппіо оживити в пам’яті давні розбіжності та показати, наскільки в сьогоднішній Італії бракує єдиного й однорідного бачення нашого недавнього історичного минулого, яке було б для всіх однаково прийнятним і зрозумілим.

Насправді, зв’язок Муссоліні з поняттям італійської ідентичності до сьогодні викликає суперечки і не має чіткого тлумачення, хоча після смерті дуче минуло понад п’ятдесят років, і ми живемо в країні, де потроху вгамувалися породжені громадянською війною розмежування, які значним чином зумовили життя Італії республіканського періоду. Індро Монтанеллі[1], доволі чуттєва до коливань громадської думки людина, яка щоденно отримує листи та коментарі, що так чи інакше закінчуються роздумами про дуче і фашизм незалежно від статі та віку авторів, нещодавно припустив: «В Італії Муссоліні завжди на сцені: ми начебто не можемо його позбутися»4. Схожі думки висловив Гвідо Черонетті, не менш чутливий до колективних настроїв автор: «На тих дротах, що торкаються Муссоліні, як і раніше, висока напруга»5.

Чому складається враження, що тінь дуче й досі проектується на італійське сьогодення? Напевно, відповідь треба шукати в тих шляхах, якими крокувала історична пам’ять країни, протягом десятиріч накопичуючи стереотипні зображення диктатора, адже вона коливалася між двома крайнощами: з одного боку, поблажливість, pietas[2] і зведення до буденного рівня, а з іншого – демонізація, карикатура та моральне таврування. Залежно від обставин він з’являвся в уяві італійців сином коваля, революціонером-ідеалістом, кривавим тираном, дрібним фрустрованим містянином, Людиною Провидіння, великим комедіантом у вічному пошуку сцени, людиною з народу, новим Цезарем, пристрасним мужнім коханцем, суцільним зрадником, харизматичним лідером, Ангелом Миру, великим державним діячем, відмінним посередником, неперевершеним реформатором італійської політики. Розуміння його відносин з історією Італії та італійською ментальністю й дотепер становить проблему саме через такий набір спрощень і заяложених істин, через той факт, що судження італійців про Муссоліні за весь період від початку його політичної кар’єри до нашого часу – а це майже вісімдесят років історії батьківщини – зумовлено факторами, схематично визначеними на наступних сторінках як: a) «міф про Муссоліні», що виник у дофашистську епоху, сягнув кульмінації за часів режиму, а потім розбився вщент після поразки у війні та все ж таки залишився активним в національній пам’яті, в тому числі на довгі роки існування республіки; б) «антиміф про Муссоліні», що також народився в дофашистську епоху як продукт політичної культури антифашизму, набув широкого розповсюдження та став домінантним мотивом будь-якого офіційного дискурсу в післявоєнні роки; в) «роман про Беніто», так би мовити, баналізація постаті в романтичному, фамільярно-сентиментальному або іншому ключі, що часто характеризує муссолінівську літературу, зокрема після 1945 року.

Розуміння взаємин між дуче та соціокультурною ідентичністю італійців ускладнюється також через низку інших, проте дуже вагомих факторів: фаталістичність образу Муссоліні, яку виплекали представники основних напрямів національної політичної культури; переконання в тому, що він становив собою досконале втілення італійського характеру – як в добрих, так і в хибних справах; зведення реалій фашизму до особистості його засновника.

Для того щоб з історичною неупередженістю дискутувати на тему Муссоліні, аналізуючи його роль в італійській історії та місце, яке він посідає в уяві італійців, треба звільнитися від купи суперечливих образів, що осіли, розшарувалися та викристалізувалися в надрах нашої колективної пам’яті, вони надто часто і надто довго зумовлювали політичну культуру країни, публіцистику й власне історіографічні дослідження. Це означає – розглянути постать і дії Муссоліні винятково в історико-політичній площині, що ми і зробимо на сторінках цієї книги, адже, за нашим глибоким переконанням, тільки таким шляхом можна досягти належного розуміння його непростого зв’язку з італійською історією. У такій перспективі Муссоліні треба сприймати не як фатум нашої історії, не як утілення звичаїв і глибокої сентиментальності італійців, а радше як спадкоємця та, безумовно, аутентичний прояв політичної культури, ідеологічних традицій та ідеалістичних рухів, що глибоко вкоренилися в нашій національній історії постунітарного періоду на тлі відторгнення цінностей і інструментів ліберальної демократії. Як і багато інших представників цього покоління, він вигартовував свій характер в окопах, у дусі війни; політик-революціонер, піднесений мрією про національну міць і утопічними амбіціями про можливість переробити людей та історію; засновник не тільки фашизму, а й справжньої релігії століття, яка набула власних речників і прихильників навіть за межами національних кордонів. Загалом, надмірний, екзальтований і все ж таки типовий прояв унікальної доби, унікальних почуттів, звичаїв, інтелектуального клімату, іншого (на тлі сьогодення) бачення політики, свободи, людських стосунків і власне життя; головна дійова особа на певному етапі італійської та європейської історії – епоха ця давно минула, проте не пішла з нашого життя, і саме завдяки цій епосі з усіма її вадами та перевагами ми стали тими, ким є зараз.

Примітки

1 Див. S. Luzzato, Il corpo del duce. Un cadavere tra immaginazione, storia e memoria, Torino, 1998, pp. 225-235.

2 До переліку, запропонованому С. Луццато, можна додати торгівлю молодим червоним вином у пляшках з етикетками, на яких з’являється Муссоліні в певних найвідоміших позах. В Італії їх можна знайти скрізь, як і пляшки із зображенням Сталіна, Гітлера та Че: прояви par condicio[3] занадто вульгарної історичної пам’яті.

3 Каталог виставки, організованої комуною Серавецца в липні–жовтні 1997 року, було опубліковано за редакцією G. Di Genova: «L’Uomo della Provvidenza». Iconografia del Duce 1923-1945, Bologna, 1997.

4 I. Montanelli, Se gli Alleati avessero catturato Mussolini..., у газеті «Corriere della Sera» від 8 вересня 1999 року.

5 G. Ceronetti, Lo scrittore inesistente, Torino, 1999, p. 93.

Частина перша. Міф і антиміф

Тлумачення постаті Муссоліні й розуміння його ролі в італійській історії та колективній пам’яті італійців досі ускладнюється через так званий міф про Муссоліні, а конкретніше через те, як неохоче і повільно досліджувався цей міф, зважаючи на численність форм і проявів, на усе розмаїття його політико-культурних та соціально-антропологічних витоків.

Тема дійсно дуже делікатна: вона примушує замислитися над відповідальністю інтелектуальної верстви італійців початку століття за створення та поширення цього міфу, адже в одній з дискусій Аугусто Дель Ноче стверджував, що «міф про Муссоліні як космополітичну історичну постать було збудовано камінець за камінцем інтелектуалами нової італійської культури. [...] Не сам він створив міф про себе: він повірив нам»1.

Майже двадцять років поспіль дуче в Італії був об’єктом справжнього колективного культу, не позбавленого в певних своїх проявах містичних і релігійних рис. За роки його режиму тисячі італійці уособлювали в ньому образ рятівної влади: фашистські активісти нижчого рангу та «ієрархи», інтелектуали та державні службовці будь-якого рівня, пересічні громадяни та студенти довгий час відчували майже фідеїстичний[4] зв’язок із ним десь на межі між найщирішою відданістю та справжнім поклонінням. Багато хто вважав його живим символом національного визволення, найвищим утіленням держави та батьківщини, політичним і духовним провідником. Були й такі, що, навіть не відчуваючи особливої симпатії ані до фашизму, ані до його засновника, за роки перебування Муссоліні при владі однаково визнавали неординарні, властиві лише йому політичні якості та заслуги.

Можна навести безліч прикладів харизматичної привабливості Муссоліні для більшості італійців як за його життя, так і після смерті, прикладів пристрасного, ледь не фізичного зв’язку, що об’єднував лідера і народ, – прикладів, що залишилися в мемуарах, журналістських матеріалах, усних і літературних свідченнях, архівних дослідах і поліцейських рапортах. Для нашого дослідження вистачить декількох влучних цитат, починаючи з дуже символічного вислову Джузеппе Боттаі – ієрарха із видатними політичними та інтелектуальними якостями, який резюмував свої довгі відносини з Муссоліні так: «Любов, вір­ність, відданість» – три почуття, народжені в переконаності, що «Вождь – це все в житті людини: початок і кінець, причина і ціль, пункт відправлення і пункт призначення», і в гіркій констатації факту: «якщо він впаде, всередині утвориться гнітюча самотність»2. Екзальтоване поклоніння вбачається також у мемуарах Джованні Джуріаті, секретаря НФП (Національна фашистська партія) у 1930–1931 роках:

Не менш показовим є свідчення Віталіано Бранкаті про інтерв’ю-бесіду з диктатором у червні 1931 року. Тут відчувається вплив, який Муссоліні був здатен справляти на більшість своїх співрозмовників, це підтверджують і численні свідчення, аналогічні вислову сицилійського письменника.

За роки режиму масовим явищем стала практика листування з Муссоліні, люди надсилали йому листи, клопотання та скарги, довірчі папери, старанні звіти, анонімні доноси та приватні звернення. Таке листування було частиною шкільної освіти[5], але, крім цього, воно стало чи не найщирішим історично значущим свідченням майже конфіденційних, спільницьких, довірчих стосунків між дуче та більшістю італійців (ідеться не тільки про жінок і дітей або представників нижчих і відсталих верств, як довго вважалося, а й про італійців усіх соціальних рівнів). Варто згадати відому статтю Оріо Вергані, написану в 1936 році. Аналізуючи зміст майже п’ятисот послань, які щодня надходили дуче і ретельно сортувалися робітниками його приватного секретаріату, автор пояснює, хто та з яких причин зазвичай звертався до нього. 

Однак подібні прояви любові та свідчення довгим часом тлумачились як результат нав’язливої, майже тотальної присутності Муссоліні в житті італійців за часів режиму завдяки вдалій роботі маніпуляторів масовою свідомістю, як наслідок мудро режисованої пропаганди, розгорнутої в типовому стилі всіх диктатур. Міф про Муссоліні нерідко вважається пишномовним, хореографічно насиченим і показовим продуктом так званої фабрики пропаганди6. Але за такого підходу недооцінюється міфологічність та ірраціональність, що внутрішньо притаманні фашистській ідеології, під впливом якої діяв Муссоліні, й також не береться до уваги потужність символізму та емоційної складової, в яких черпають потенціал усі авторитарні політичні режими, що спираються на народні маси. В найкращому разі дослідники вважали, що незалежно від того, що це було: екзальтований прояв історичної традиційної поваги італійців до влади, чи підтвердження їхньої природної релігійності (десь на межі марновірства та довірливості), зокрема серед сільського і робітничого населення, чи майстерна побудова пропагандистської машини, що спрацювала мов важіль на віковій властивій італійському народу традиції негативного самосприйняття, але саме поширення муссолінівського міфу із масштабним застосуванням пропаганди та засобів масової інформації дозволило народові впізнати себе в Муссоліні та розгледіти, хоча й хибно, історичний шанс соціального визволення та політичного оновлення7.

Через таку аргументацію дуже довго на закамарках пуб­лічних дискусій, що точилися в Італії з приводу Муссоліні та фашизму, залишалися питання, відповіді на які могли б дати логічне підґрунтя для формування більш чіткого історичного судження щодо ролі першого та природи другого: з яких причин міф про Муссоліні так надовго укоренився в таких різних соціокультурних середовищах? Яких конкретних форм він набув? Якими етапами проходив? І головне: чи обмежується цей міф лише роками диктатури?

Міф про Муссоліні проявився у найрізноманітніших історико-політичних контекстах, витримав виклики часу та декілька криз. Діяльність Муссоліні, на відміну (хоч би й часткову) від інших сучасних йому диктаторів, припала не тільки на роки режиму, адже Муссоліні виявив себе не лише в системі фашистської влади, у його житті розрізнюються щонайменше три абсолютно різних етапи – соціалістичний, потім інтервентистський[6], по суті, фронтовий, і власне фашистський. На кожному етапі він демонстрував різноманітні риси та залучав зовсім різні соціо­культурні середовища. Крім того, він спромігся витримати щонайменше три настільки серйозні та глибокі політичні кризи, що кожна з них викликала у сучасників страх неминучого спаду муссолінівської зірки: вигнання з соціалістичної партії в листопаді 1914 року, жорстке протистояння з ватажками сквадристів[7] після «пакту примирення» між фашистами та соціалістами влітку 1921 року й убивство Маттеотті влітку 1924 року.

Як діяв міф про Муссоліні на різних етапах історії? Як так сталося, з яких причин він так міцно укоренився?

Титул «дуче», як відомо, походить із військової традиції Давнього Риму[8]. Саме так зверталися до Муссоліні на мітингах і зборах, саме так його називали однодумці й спільники, і таким цей титул залишився до сьогодні, означаючи на сучасному жаргоні лідера чорносорочечників. Зараз він асоціюється не з бойовим і мілітаристським характером фашизму, а з псевдокласичністю та риторикою, що були притаманні всій італійській культурі на початку століття. Традиційно вважається, що вперше слово «дуче» стосовно Муссоліні було вжито у квітні 1904 року в римській газеті «La Tribuna», яка в коротенькому оголошенні з Женеви повідомляла про вигнання зі швейцарського кантону «італійського соціаліста з Романьї Муссоліні [...] великого дуче місцевого осередку італійської соціалістичної партії»8. Звичайно, не так важливо з’ясувати, коли це звернення було вжито вперше, як те, чому й у який спосіб воно започаткувало в політичній історії Італії міф про Муссоліні. Зараз немає сумнівів щодо його зародження в той період, коли Муссоліні перебував у лавах соціалістичного руху, відвідував профспілкові кола, тобто задовго до його політичної метаморфози.

Уже протягом двох із половиною років перебування в Швейцарії – з липня 1902-го по листопад 1904 року (з перервою наприкінці 1903 року через хворобу матері, яка примусила його ненадовго повернутися до Довіа) – Муссоліні набув слави рішучого агітатора та пристрасного оратора. Хоча в ті кілька місяців, які він провів у Тренто поруч із Чезаре Баттісті, а саме з лютого по вересень 1909 року, він позиціонував себе як журналіст і полеміст. Повернувшись до Форлі як секретар місцевої федерації Італійської соціалістичної партії (ІСП) і керівник журналу «Класова боротьба», він швидко посів чільне місце в селянській боротьбі та агітаційній діяльності проти війни з Лівією завдяки полеміці з реформістами та помітному спаду революційного профспілкового руху. 4 березня 1912 року, незадовго до його визволення з тюрми (після вироку, винесеного в минулому листопаді через опір проти війни в Тріполітанії, якої прагнув Джолітті), форлійський соціалістичний вісник «La soffitta» писав про нього як про «одну з найбільш симпатичних і видатних особистостей нашої фракції, якій він сприяє не лише своєю завзятою та плідною працею, а й неординарною культурою, яку не виставляє напоказ немов сумнівну вивіску на магазині і яка характеризується такою ж глибиною та надійністю, як і загартованість його характеру»9. Після виходу з тюрми товариші по боротьбі привітали його як «найвидатнішого представника романьольських соціалістів, [...] керманича всіх соціалістичних революціонерів Італії»10.

Щоб зрозуміти ці оцінки та (у більш широкому сенсі) причини такого швидкого сходження, яке невдовзі піднесе його на самі вершини соціалістичної партії, треба звернути увагу щонайменше на два фактори. З одного боку, необхідно згадати умови, за яких розгортався італійський соціалістичний рух тих років, повністю відкритий інтернаціоналістським заявам, але застряглий на рівні муніципалітетів і провінцій. За свідченням республіканця Ренато Лоллі, що став товаришем Муссоліні по камері наступного дня після арешту через агітацію проти лівійської війни в жовтні 1911 року11, в ті часи вистачало диплома вчителя початкових класів, тобто соціального статусу дрібного буржуа, щоб набути політичного престижу та визнання себе інтелектуалом серед робітничих мас і активістів, чиї інтелектуальні та географічні можливості часто були вкрай обмежені. З іншого боку (і передусім), треба згадати той глухий кут, в який завертала соціалістична партія, що на словах підтверджувала революційні та безкомпромісні позиції, але в дійсності на ідеологічному рівні там домінував свого роду історичний фаталізм, породжений позитивізмом, а на політичному рівні – реформістська і пропарламентська орієнтація; це фактично підкорювало партію буржуазним політичним силам. За таких умов Муссоліні зі своєю принциповістю та максималізмом швидко став єдиною особою, здатною наповнити італійський соціалістичний рух новими соками та надати йому поштовх як з точки зору політичної дії, так і в плані розробки доктрини.

Остаточно він вийшов на національну політичну сцену як безперечний керівник революційної фракції на конгресі соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року. Наступного дня після конгресу, який ознаменував перемогу максималістського крила власне під керівництвом Муссоліні та визначився з виключенням правих реформістів, один із засновників Інтернаціоналу часів Маркса, гарібальдієць і комунар Амількаре Чіпріані висловився з його приводу на сторінках «Humanité» від 26 серпня: «Серед тих, хто сьогодні тріумфує в Реджо-Емілії, є чоловік – Муссоліні [...]. Ця людина мені дуже до вподоби. Його ставлення до революції – моє ставлення, я б сказав – наше, так би мовити, “класичне”»12. Зі свого боку, Камілло Бернері, згадуючи у своїх спогадах той самий конгрес у Реджо-Емілії, зазначав: «…обож­нення якого [Муссоліні] існувало серед “молоді”»13. Треба зауважити, що навіть супротивники-реформісти, наприклад Клаудіо Тревес і Джованні Дзіборді, перебуваючи в розпачі від його поглядів на становлення соціалізму та політичну боротьбу, ніколи не мали сумнівів щодо його організаторських здібностей, революційного піднесення, сили характеру, відданості принципам та ідеалам.

Надалі у той період, що у загальних рисах збігається з двома роками, коли Муссоліні очолював редакцію «Avanti!», його революційна непримиримість слугує найкращим джерелом енергії для розвитку італійського соціалізму. За спогадами Анджело Таска, на цьому етапі «з ним практично вся молодь, вона на нього розраховує щодо оновлення партії»14. Для ексцентричної активістки й анархістки Леди Рафанеллі редактор газети «Avanti!» Муссоліні є «соціалістом героїчних часів. Він ще відчуває, він ще вірить, він діє з піднесенням, сповненим мужності й сили. Це справжній чоловік [...]. Якщо прийде очікувана Революція, він – як і ми – не поверне назад»15.

Протягом кількох місяців і тижнів, що передували вибуху Першої світової війни, Муссоліні був не тільки визнаним лідером безкомпромісного та революційного крила ІСП, блискучим журналістом, що своєю діяльністю підживив «Avanti!» та стимулював увесь політичний загал, а й особистістю, в яку багато хто вірив, сподіваючись, що вона зможе втілити мрію соціальної революції, та навколо якої зовсім невипадково один за одним згуртувалися різні революційні політичні сили Італії. Неабияку харизму Муссоліні та його авторитет серед соціалістів підтверджує стаття, що з’явилася в щоденній соціалістичній газеті наступного дня після його вигнання з партії, в ній зазначалося: «Після тривалого та схвильованого очікування саме в ньому соціалістична молодь побачила не лише бійця, загартованого у промовах і статтях, а й героїчну душу діючого революціонера [...]. Інакше кажучи, ця людина перетворилася на символ»16.

Початком нового етапу міфу про Муссоліні стали події, що передували втягуванню Італії в перший світовий конфлікт. Хоча в очах більшості італійських соціалістів він був зрадником і ренегатом, після створення газети «Popolo d’Italia» та гучного розриву з ІСП до Муссоліні були прикуті надії та увага інтервентистського фронту, внутрішня структура якого складалася навколо трьох осередків: демократично-радикального (на чолі зі Сальвеміні), синдикалістського, революційного та футуристського (в особі Філіппо Коррідоні, Альчесте Де Амбріса і Філіппо Таммазо Марінетті відповідно) та націоналістично-реакційного (Коррадіні), яких об’єднувала не тільки миттєва воєнна задача, а й загальна неприязнь до політики Джолітті, очікування (не завжди однорідні щодо надихаючих принципів і практичних цілей) започаткування нового політичного та соціального ладу в країні, побудови «нової Італії» та відродження характеру італійців. За таких політичних обставин і головно на тлі революційних і лівих сил Муссоліні стане найбільш вагомим і динамічним політичним діячем країни, яким він вже проявив себе за попередні роки в лавах італійського соціалізму. Він уважатиметься настільки важливим для долі Італії, що Арденго Соффічі, побачивши його на фронті, напише: «Ось людина, що не має померти»17. Вже за тих часів для солдатів буде природно називати його дуче: «наш духовний вождь» – так його визначить синдикаліст й інтервентист Філіппо Коррідоні в жовтні 1915 року18; «наш найкращий вождь» – так його назве інший синдикаліст Серджьо Панунціо в березні 1916 року19.

Насправді, авангардні політико-інтелектуальні та літературні кола Італії (радикальні демократи, революціонери-синди­калісти, ідеалістично налаштована буржуазія) звернули увагу на Муссоліні ще до війни, яка згодом лише зміцнила та вигідно висвітлила їхнє ставлення до нього. В цьому контексті показовою є позиція Преццоліні та спільноти журналу «La Voce». Як зазначив Де Феліче, соціалізм Муссоліні – з характерними для нього активністю та прагматизмом, з певними ноткам релігійності, з прагненням примирити марксизм з ідеалізмом і стимулювати моральне оновлення людських мас – загалом влаштовував буржуазну молодь, що читала «La Voce» та підтримувала більш-менш аналогічний політичний курс, позначений волюнтаризмом і антипозитивізмом. У доброзичливому відгуку на появу нового видання Муссоліні «Utopia» в грудні 1913 року флорентійський письменник визначив його як «чоловіка», який «неабияк виділяється в цьому світі пам’ятних бюстів і обшарпаних, немов зношена гума, чеснот»20. Згодом, коли його буде вигнано з ІСП, він скаже про Муссоліні, розставляючи майже пророцькі акценти, що це «людина міцного характеру та великого розуму»21 і що у своїй новій газеті він «дещо підготує для італійців на післявоєнний період»22.

Серед тих, хто пророкував глибоку регенерацію всіх тканин політичного та громадського життя італійської нації, було багато палких шанувальників молодого революціонера. Наприклад, Сальвеміні, найрішучіший критик «джоліттізму» та майбутній опозиціонер режиму, характеризував його як «сильну та пряму людину»23, з числа тих, хто «говорить те, що думає, робить те, про що говорить, і тому втілює у собі велику частину майбутньої долі Італії»24.

З наведених цитат неможливо не помітити, наскільки наполегливою була тема Муссоліні-«людини», а саме «нової людини» в італійській політиці. І цій риториці судилося відіграти провідну роль у поширенні міфу про Муссоліні, у створенні красивої обгортки для беззастережної централізації влади як частини політико-ідеологічної концепції фашизму. Ця риторика віддзеркалювала інтелектуальну та психологічну потребу, що сформувалася в Італії на початку століття, головно серед політико-інтелектуальних еліт. Найрізноманітніші соціальні групи відчували потребу в особистості, здатної зняти Італію з мілини джоліттізму, завершити процес об’єднання країни, підживити політичне коло, яке вбачалося виснаженим і малоефективним, якщо не корумпованим і паралізованим з політичної точки зору. І пошуки такої особистості велися, насамперед у моральному ключі, з певними месіанськими потугами.

Тема «сильної людини», «виняткової особистості» – а ця тема вже лунала, і саме під її політичним впливом пройшли роки керівництва Кріспі, екс-революціонера та гарібальдійця, очільника реакційного й авторитарного уряду, – була дуже популярною не тільки серед активістів, що непримиримо боролися за народження «нової Італії» на хвилі ідеалів і принципів, піднесених лідерами Рісорджименто[9], а й серед тих, хто вважав ці ідеали та принципи недостатніми у передчутті очікуваного національного визволення. В своїй статті від 29 березня 1911 року Луіджі Ейнауді згадував – із буржуазно-ліберальних позицій – про «дикунів», що здатні «подолати будь-яку перешкоду» та «повести за собою натовпи»25. Апелювання в імперіалістично-популістському дусі до «нової аристократії», до «героїв і державних діячів», здатних відтворити велич Італії, очікування «людини, навколо якої наше політичне життя перегрупується та знову крокуватиме героїчним маршем»26, – усе це перебувало в центрі політичної діяльності Альфредо Оріані, великого шанувальника Кріспі й Кардуччі, прихильника міфічно-героїчного тлумачення традицій Рісорджименто. Спираючись на своє вчення про політичну психологію, націоналіст, прихильник Джоберті й антипарламентаризму Сципіон Сігеле теоретично обґрунтував ідею «геніального деспота», здатного підкорити та приборкати натовп. Наприкінці XIX століття вже пролунало пророцтво Д’Аннунціо – підхоплене згодом націоналістами Коррадіні в антидемократичному ключі – щодо воскресіння батьківщини під очільництвом «героя» («того, хто має прийти»)27, тобто «войовничої та домінуючої людини»28, за висловом Клаудіо Кантелмо, головного герою роману «Діви скель». У 1895 році поетеса-соціалістка Ада Негрі такими словами охарактеризувала свого робочого – «нову людину» (юнгеріанця ante litteram[10]):

Не менш символічними є вірші, які в 1912 році з’явилися в антології поетів-футуристів: