Пісня над піснями. Юнацький роман ebook

Частина перша

Бузя

1.

Бузя — це ім’я, скорочене від Естер-Ліба: Лібузя — Бузя. Вона на рік старша за мене, чи, може, й на два, а вдвох нам не більше двадцяти літ. А тепер, коли ваша ласка, вмостіться зручненько, та й полічіть, скільки мені було років, а скільки — їй? Та зрештою, не сушіть собі голову! Ліпше переповім я вам коротенько її біографію.

Беня, мій старший брат, мешкав на селі, мав млин і вмів стріляти з рушниці, їздити верхи і плавати, як риба. Якось улітку купався він у річці та й утопився. Як-то кажуть у народі: «Хто не плаває, той не тоне». По ньому зосталися млин, дві шкапини і молода вдовиця з дитятком. Млин віддали, шкапини продали, молода вдовиця вийшла заміж та й поїхала кудись геть далеко, а дитя привели до нас.

Оце якраз була Бузя.

2.

Неважко здогадатися, що мій тато любив Бузю як рідну дитину, а мама над нею тряслася, мов то її донька-єдиначка. У ній вони знайшли розраду після великого горя. Але ж я? Чому, як я приходжу з хедера1 і Бузі не стріну, не лізе мені обід до горла? А як прийде Бузя, в усіх закутках зразу світліє? А як Бузя озветься до мене, я потуплюю очі? А як Бузя з мене сміється, то я сльози ллю?

А як Бузя…

3.

Давно я чекав, коли прийде святий празник Пейсах. Бо тоді я матиму волю. Бавитимуся з Бузею в горіхи, гасатиму з нею надворі, збігатиму схилом до річки. Там я їй покажу, як пускати камінці по водному плесі. Проте моїм словам Бузя не вірить. Лишень сміється. Взагалі-то Бузя не вірила мені ні на крихту. Себто мені вона не казала ні слова, тільки сміялася. А я на дух не зносив, коли з мене сміються. Бузя не вірила, що я можу видряпатися на найвище дерево (варто мені лишень захотіти!). Бузя не вірила, що я вмію стріляти (було б тільки з чого!). Хай лише настане Пейсах, святий світлий Пейсах, коли вже можна бувати надворі, на свіжому повітрі, подалі від пильних батьківських очей — тоді я такі фокуси їй покажу, аж їй голова піде обертом!

4.

І ось прийшов святий світлий Пейсах.

Нас обох зодягнули в святкові шати. Усе, що на нас було вбране, сяяло, виблискувало й шурхотіло. Дивлюсь я на Бузю, і зринула в моїй пам’яті «Пісня Пісень»2, яку вчив до свята з рабинами в хедері. Строфа за строфою: «Ой ти є гарна, моя близька!..3 — прекрасна ти, моя посестро, яка ж ти прекрасна! Оченята твої, мов голубоньки, твої кісоньки в’ються, мов кізоньки, що підскоком злазять з гори, зубоньки — білі ягнятонька, що вийшли рядочком із річеньки, однакові, мов від одної матінки. Червоні стяжечки — твої вустоньки, а слова твої — медок солодкий».

Скажіть-но мені, коли ваша ласка, чому коли спиниться мій погляд на Бузі, приходить на згадку «Пісня Пісень»? І чому, коли вчиш «Пісню Пісень», у думках зринає Бузя?

5.

Переддень Пейсаха видався неймовірним. Днина погожа. Надворі теплінь.

— То що, гайда?

Отак мовить до мене Бузя, а я відчуваю, що весь палаю. Мама на горіхи не поскупилася — натовкла нам повні кишені. Проте вона взяла з нас обіцянку, що до початку пасхальної трапези ми нізащо не станемо їх лускати. А от гратися ними можна — скільки душа забажає. Ми ступили за поріг, закалатали горіхи. Надворі було хороше. Надворі було любо. Сонце вже стояло височенько й зазирало аж на той бік містечка. А довкола простори, і широчінь, і привітне привілля! Подекуди крізь пагорб, що потойбіч синагоги, проростала зелена, молода, несмілива травиця. Зі щебетом і свистом пролетіла в нас над головами зграйка малечі-ластів’ят, і знову в пам’яті постала «Пісня Пісень», що вчив я у хедері: «На землі з’явилися квіти…4 — пагінці вже пробились на волю, настала пора соловейка, і щебет першої літньої птахи чутно у нашім краю». Почувався я на диво легко. Здавалося, що в мене виросли крила: варто їх розправити — і я полечу!

6.

З міста було чутно дивний рейвах. Щось гриміло, булькало і вирувало. За день-бо Пейсах на носі! Неймовірний був його переддень. І днина погожа. І надворі теплінь.

І враз весь білий світ мені перемінився. Наше подвір’я стало фортецею, а дім обернувся палацом. Я був принцом, а Бузя — принцесою. Розкидані біля хати полінця стали кедрами і кипарисами, про які було згадано в «Пісні Пісень». Кішка, що лежить під дверима і ніжиться на осонні, була одна з-поміж польових ланей, про яких було згадано в «Пісні Пісень». А пагорб, що стоїть потойбіч синагоги, — був Ліваном, про який було згадано в «Пісні Пісень». А жінки й дівчата, які поралися надворі, де прали, прасували і кип’ятили до свята кухонне начиння5 — були доньками єрусалимськими, про яких було згадано в «Пісні Пісень». У «Пісні Пісень» було все на світі.

7.

Іду, запхавши руки в кишені. У кишенях калатають горіхи. Бузя йде поруч, не відстає ні на крок. Не в силі сповільнити ходу, я наче витаю в повітрі. Я хочу літати, розправити крила, ширяти вгорі, мов орел. Я пустився бігти. Побігла і Бузя. Я вискочив на складені докупи колоди, стрибаючи з одної на другу. І Бузя стрибнула. Я скік — і вона скік. Я стриб — і вона стриб. Хто з нас перший ослабне? Я вже був здогадався.

— Скільки ще нам тут скакати? — озвалася Бузя.

А я відповів їй словами із «Пісні Пісень»:

— «Поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть… — перш ніж день цей щасливий мине, і розлізуться тіні по світу...»6 Бе-бе-бе! Ти здалася, а я ні!

8.

Я почувався щасливим від того, що Бузя не може того, що під силу мені. Та все ж моє серце щеміло від жалю за неї. Мені здалося, що її щось гризе. Така вже була в неї вдача: радіє-радіє — і раптом бац! — заб’ється в куток і схлипує беззвучно. І хоч як матінка її втішала, хоч як тато її голубив— усе даремно. Бузя мусила виплакатися. За ким? За татом, який так рано помер? Чи за мамою, яка по весіллі покинула місто — і згадуй, як звали? Ой, мамо, мамо! Як хтось при Бузі згадував її маму, вона вся червоніла. Свою маму вона зневажала. Хай і не злословила на неї, та вона її зневажала. Я це знаю напевне. Я не витримував, коли Бузя сиділа в зажурі. Вмостивсь я поряд на колоді, жадаючи розвіяти її думи.

9.

Запхав я руки в кишені, калатаю собі горіхами, та й кажу до неї:

— Ану вгадай, що я можу зробити, щойно захочу?

— І що ж ти таке можеш?

— Щойно я схочу — твої всі горіхи перейдуть до мене!

— Я тобі їх програю?

— Ні! Грати ми і не почнемо!

— Значить, ти їх відбереш силоміць?

— Ні! Вони самі до мене перейдуть!

Вона підводить на мене свої гарні очі. Гарні блакитні піснепісенні очі свої.

А я їй кажу:

— Ти, мабуть, гадаєш, що я жартую? Є в мене, дурненька, осьо закляття одне… Знаю я тут одне замовляння…

Вона ще ширше розплющує оченята. А я почуваюся дорослим. І тлумачу їй усе, геть як дорослий, геть як герой:

— Нам, хлопчикам, усе на світі під силу. Є в нас у хедері товариш на прізвисько Шайке-сліпак (він сліпий на одне око) — то він геть усе на світі знає! Нема такого, чого той Шайке не знав би! Він навіть на кабалі розуміється! Чи ти щось колись чула про кабалу?

Та де! Звідки ж їй то знати? Я почувався на сьомому небі, що можу їй прочитати лекцію про кабалу!

— Кабала, дурненька, це така річ, що стає у пригоді. Кабалою я можу таке утнути, що я тебе бачитиму, а ти мене — ні! Кабалою можна націдити з каменюки вина, і з муру золота наточити! Кабалою я можу зробити так, що ми удвох, ото як тутечки сидимо, піднімемося попід хмари — і навіть вище за хмари!..

10.

Піднятися силою кабали з Бузею аж попід хмари, ба навіть вище за хмари, і полетіти з нею ген-ген далеко, по той бік океану — то була моя найзаповітніша мрія! Ген-там, по той бік океану, простягнулася країна ліліпутів — нащадків велетнів часів царя Давида. Проте самі ліліпути — людці вельми доброї вдачі! Їхня пожива — самі цукерки й марципани, і цілими днями вони, знай, дудять у крихітні сопілочки і витанцьовують, узявшись за руки. А ще вони нічого не бояться і радо приймають гостей. Як хто із наших туди добереться, частують його наїдками й напитками, зодягають у щонайдорожчі шати і дарують золотого й срібного приладдя без ліку. А як надумає він вертатись домів, понапихають йому повні кишені діамантів і самоцвітів, що валяються в них під ногами як у нас, бува, сміття при дорозі.

— Як сміття при дорозі? Ану-ну! — Отак узяла і каже мені Бузя, поки я розповідаю їй за ліліпутів. — Ти що, не віриш?

— А ти хіба віриш?

— А що тут такого?

— І де ти це почув?

— Що значить, де? У хедері!

— Овва! Аж у хедері?..