Рейган. Роки в Голлівуді ebook

Рональд Рейган був одним із наймогутніших і найпопулярніших американських президентів. Щоб зрозуміти повною мірою пізнішого, політичного, Рейгана, чий харизматичний стиль і стриманість у здійсненні владних повноважень забезпечили йому повагу практично всіх представників найрізноманітніших політичних переконань на міжнародному рівні, необхідно познайомитися з більш раннім Рональдом Рейганом, голлівудським актором, який невтомно боровся за визнання, успіх і, врешті, за популярність. Утім, майже всі біографи Рейгана не заглиблювалися в роки, коли він був кінозіркою, активістом профспілкового руху і галантним ловеласом. Цю лакуну взявся заповнити відомий кінокритик та історик Марк Еліот. Спираючись на оригінальні дослідження, неопубліковані інтерв’ю, документи й матеріали, він намалював найправдивіший і найдокладніший портрет цієї людини. Еліот простежує початок і розвиток акторського шляху Рейгана, описує його холостяцькі дні, два його шлюби, згадує суперечливі вісім років перебування на посаді президента Гільдії акторів кіно, по-новому розкриває роботу Рейгана в кіно та на телебаченні пліч-о-пліч із видатними постатями Голлівуду того часу.

Рональду Рейгану вдалося не тільки вціліти за час своїх років у Голлівуді – у кінці цього періоду він зміг здійснити приголомшливу метаморфозу від провідного кіноактора – до державного діяча, від виконавця другорядних ролей у знімальних павільйонах – до людини, чия найбільша роль була зіграна на найвеличнішій сцені світу. Голлівуд допоміг створити публічний образ людини, яка згодом стане на чолі вільного світу, тож саме в Голлівуді варто шукати ключ до розуміння Рейгана: ким він був до того, ким врешті став.

На тлі розкішної, а подеколи й доволі жорстокої історії знаменитої Золотої доби Голлівуду біографія, яка вийшла з-під пера Еліота, розкриває походження людини-легенди Рональда Рейгана.

Для широкого кола читачів.

ISBN 978-617-7654-54-3 (Видавництво Анетти Антоненко)

ISBN 978-966-521-762-6 (Ніка-Центр)

This translation published by arrangement with Crown Archetype,

an imprint of Random House, a division of Penguin Random House LLC

and with Synopsis Literary Agency.

Copyright © 2008 by Rebel Road, Inc.

© Переклад. Н. Климчук, 2020

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

© «Ніка-Центр», 2021

Марк Еліот

Рейган. Роки в Голлівуді

Маляткові-ведмежаткові кольору какао

Перші роки на «Ворнер Бразерс» – перша фотографія для загальнонаціональної рекламної кампанії. Фото використане з люб’язного дозволу Академії кінематографічних мистецтв і наук

Рональд Рейган посідає два унікальних місця в американській історії: перше – як не дуже помітний діяч культури і друге – як значна політична постать. У певному сенсі він був послідовним популістом. У його другій іпостасі політика стала рушійною силою життя й у 1967 році він став губернатором Каліфорнії та використав це як трамплін, щоб через тринадцять років стати президентом. У 1980-му – став найстарішим обраним главою держави, а наступних вісім років керував блискуче і гідно як найсильніший і, цілком обґрунтовано, найпопулярніший політик світу. Історики майбутнього, безперечно, переглянуть внесок Президента Рейгана у такі феноменальні досягнення, як падіння Берлінської стіни, друга Російська революція двадцятого століття, настання відносного миру за часів його керування, а також довготривалі наслідки політики «Рейгономіки». Однак, щоб зрозуміти повною мірою пізнішого, політичного, Рональда Рейгана, чий харизматичний стиль і стриманість у здійсненні владних повноважень забезпечили йому повагу практично всіх представників найрізноманітніших політичних переконань на міжнародному рівні, необхідно познайомитися з більш раннім Рональдом Рейганом, голлівудським актором, який невтомно боровся за визнання, успіх і, врешті, за популярність. Голлівуд допоміг створити публічний образ людини, яка згодом стане на чолі вільного світу, тож саме в Голлівуді варто шукати ключ до розуміння Рейгана: ким він був до того, ким врешті став. Справді, якщо можна сказати, що як президент Рональд Рейган грав тільки одну роль «Президента Рейгана» – усміхненої, товариської людини зі звичкою кивати головою, з люб’язними манерами, чиє постійне вживання виразу «що ж» дало багату поживу гумористам усього світу, то можна й сказати, що той самий ретельно продуманий персонаж з похитуванням голови і м’якою манерою висловлюватися, з тими всіма його незмінними «що ж» зробив його одним з найулюбленіших президентів, якого будь-коли бачила очолювана ним держава.

Будь-яка згадка про актора Рональда Рейгана зазвичай викликає глузливе хихотіння, головно через один фільм, який усі пам’ятають краще за всі інші п’ятдесят три, в яких він знявся (і з яких лише декілька можна вільно передивитися в наші дні), – «Бонзо час спати» Фредеріка де Кордови, знятий 1951 року. Той комедійний сюжет обертається довкола людини і її дружби із піддослідним шимпанзе. Якби Рейган залишився актором, «Бонзо», безперечно, канув би у заслужену безвість.

Треба визнати, що багато фільмів Рейгана переважно забуті, затьмарені глибоким аналізом його здобутків пізнішої, політичної, доби. Однією з причин може бути час, який заштовхує його голлівудські роки дедалі у потаємні глибини душі американської культури. Акторська кар’єра Рональда Рейгана завершилася майже пів століття тому, цілу вічність для культури, в якій довгочасна популярність за рідкісними винятками зазвичай вимірюється місяцями.

Утім, власна нехіть Рейгана згадувати про цей період наводить на думку, що може існувати певне небажання з його боку надто пильно заглиблюватись у те, як уся ця марна праця його першої, великою мірою пересічної, кар’єри, можливо, привела до абсолютно успішної другої, за час якої він героїчно вивів державу з пітьми соціальної, політичної, культурної і моральної кризи після В’єтнаму в блискуче сяйво могутньої шовіністичної національної гордості. Як на давніх рекламних акторських фотографіях його обличчя розміром 8×10, він, можливо, охоче заретушував би недосконалі деталі, що псували міфи його допрезидентських років у Голлівуді. Дві книжки його офіційних «мемуарів», обидві написані найманими письменниками (перша – Річардом Гублером, друга – Робертом Ліндсі, – це фактично одна й та сама книжка, хіба що друга охоплює довший часовий проміжок, бо написана десь за двадцять п’ять років після першої, після закінчення двох термінів президентства Рейгана. Їх споріднює однакове спотворення дійсності внаслідок самовихваляння й замовчування фактів – не таке вже й рідкісне явище для мемуарів, коли їхній головний герой вирішує відновити в пам’яті свої досягнення для прийдешніх поколінь, до чого часто вдаються політики (і актори).

Перша книжка – «Де решта мене?» (Where’s the Rest of Me?) уперше видана 1965 року, за рік до успішної участі Рейгана у виборах на посаду губернатора. Її заголовок – відома фраза з фільму Сема Вуда «Кінгс Роу» 1942 року. У ньому Рейган в ролі Дрейка Макг’ю ставить це незабутнє запитання, коли усвідомлює, що його ноги ампутували під час нагальної хірургічної операції після аварії і що, як наслідок цієї операції, він залишився «неповноцінним» як чоловік. На жаль, спогади, які зосереджені переважно на політичних баталіях Рейгана до, під час і після його президентства у Гільдії акторів кіно (ГАК; Screen Actors Guild – SAG), своєрідна абетка створення його майбутнього політичного стилю – до прикрого неповні. Заголовок, обраний Рейганом, відсилає не лише до його власної зустрічі з долею у великій американській владній еліті, а й до політичної ідентичності, яка прийде з нею (лише за три роки до цього він перейшов з Демократичної партії у Республіканську). У тій книжці він проскакує крізь свою голлівудську кар’єру, ледь торкаючись її, ніби прагнучи якомога швидше дістатися до тієї частини свого життєвого шляху, яка вперше дала йому відчути себе по-справжньому «цілим».

Друга книга, «Американське життя» (An American Life), яка побачила світ 1990 року, за обсягом перевищує 725 сторінок, з яких менше двад­цяти відсотків, приблизно п’ята частина, торкається років Рейгана у Голлівуді, хоча його робота в кіно і на телебаченні тривала майже три десятиріччя, аж до 1965 року, коли йому вже виповнилося п’ятдесят чотири. Майже тридцять років, добряча третина життя[1]. З огляду на те, що Рейган помер майже через тридцять років – у червні 2004-го, коли йому виповнилося дев’яносто три, після кількох років страждань від хвороби Альцгеймера, – тривалість його активної професійної політичної кар’єри (без урахування роботи на посаді голови ГАК, коли він ще працював актором), від обрання губернатором Каліфорнії у 1966-му до його другого президентського терміну, який закінчився 1988 року, становить майже двадцять два роки, тобто трохи менше, ніж четверту частину його життя[2]. Звісно, головна роль найвищого можливого рівня, Президент Сполучених Штатів, була для нього (і решти світу) значно важливішою, ніж роль другої скрипки в унікальній стайні «Ворнер» з її більш ніж видатними чоловіками (серед яких були Хамфрі Боґарт, Дік Пауелл, Еррол Флінн і Пет О’Браєн. Однак треба зазначити, що в обох мемуарах, особливо в других за рахунком, багато що залишається «за бортом», відчувається розрив, відсутність між двома життями Рейгана того, що актори часто називають «головною об’єднавчою мотиваційною темою». Біографічна, емоційна і психологічна сполучна тканина, що з’єднує одне і друге, – повністю відсутня[3].

Читаючи спогади Рейгана, відчуваєш його давнє невдоволення екранною кар’єрою, що зависло десь між злістю й розчаруванням, невдоволення ролями, які він зіграв (або, якщо точніше, ролями, яких йому не давали), його засланням до складу другорядних акторів категорії Б, що тривало більшу частину його майже десятирічного контракту на співпрацю у тому числі із «Ворнер Бразерс», власною неспроможністю пробитися до рівня кінозірки першої величини. І що його гнів і фрустрація на адресу Голлівуду, які в чомусь псували його уявлення про себе – завжди вірного товариша, мало коли головного романтичного героя, – пом’якшали відразу, тільки-но він став Президентом Сполучених Штатів, що, можливо, і принесло остаточне зцілення. Навіть якщо Рейган пробачив не все, то часто намагався прикрити свою гіркоту щодо першої кар’єри заслоном із жартів, які випромінювали самоіронію (якщо не на самозахист). Отже, обидві книжки спогадів, як і його роль у фільмі «Бонзо час спати», надто свідомо скуті та надміру прозаїчні (але не дуже літературні) для справжнього одкровення.

Та все ж самоіронічний гумор Рейгана з його ударною завершальною реплікою, яка ліпше за його будь-які офіційні хроніки демонструвала його власне бачення себе, завжди містив частку гіркої правди. Річ Літл, один з найкращих пародистів (Президента) Рейгана, подружився з об’єктом своїх пародій, коли той обіймав посаду в Білому домі, і в частих неформальних бесідах з ним торкався «добрих старих днів». Літл швидко збагнув, що це й досі було болісною темою для президента. Одного разу, коли він поспитав Рейгана, чи того справді якийсь час розглядали на головну роль у стрічці Майкла Кертіса 1942 року «Касабланка», що стала класикою кіно, Рейган відповів, знайомо хитнувши головою, автоматично усміхнувшись і швидко відвівши очі, хіба лишень з натяком на тремтіння сумніву в голосі: «Що ж, так, це правда, але врешті-решт роль дісталася Інґрід Берґман».

Під час нарад Кабінету або численних світських заходів і урядових прийомів, які Ненсі Рейган організовувала в голлівудському стилі, у стилі блискучих урочистих прем’єр масштабної кінострічки, йому подобалося хіба що посміюватися, пліткуючи з друзями про «давні деньки», не стільки про свої фільми, скільки (іноді доволі красномовно) про найкрасивіших жінок світу, з якими мав честь працювати, – Джой, Сюзан, Айла, Бетт, Вівека, Олівія, Енн. Жінки і його ставлення до них (як і їхнє до нього) були ще однією непростою темою для Рейгана, помітно обійденою увагою в мемуарах, можливо, ще однією надто болісною для нього річчю в автобіографічному ретроспективному погляді.

Його офіційним «найліпшим другом» під час президентства був Джиммі Стюарт – актор, яким він щиро захоплювався, якого добре знав віддавна, хоч і ніколи не грав разом, і який з дружиною, а часом і з дітьми був серед найчастіших гостей у Рейгана в Білому домі. А от актора, котрий був одним з його найближчих екранних «приятелів», Еррола Флінна, з яким він знявся у двох своїх найкращих стрічках, Рейган згадував найменше[4]. Флінн, за яким свого часу в зірковому світі Голлівуду тягнулася скандальна слава завзятого серцеїда, був тією зіркою, якій Рейган найбільше заздрив, але з якою не міг знайти спільної мови впродовж усіх голлівудських років. Рейган захоплювався вишуканим героїзмом екранного амплуа Флінна, але категорично засуджував жорстоку поведінку Флінна з жінками в реальному житті.

Якщо говорити про першу дружину Рейгана, актрису Джейн Вайман, з якою він прожив у шлюбі вісім років (одружилися 26 січня 1940-го і розлучилися 28 червня 1948-го) і яка розбила його серце своїм широко розрекламованим пресою романом з актором Лью Ейрсом, а потім пішла від Рейгана назавжди, то в обох книжках спогадів він відводить їй дуже мало місця, близько трьох абзаців у першій і одне речення – у другій. Лише після другого шлюбу з Ненсі Девіс, коли йому вже був сорок один рік, а їй за чотири місяці мало виповнитися тридцять один, Рейган таки дійсно знаходить емоційне зцілення і цілісність[5]. Незважаючи на різницю у віці, Девіс дала Рейганові те, на що набагато амбітніша і практичніша Вайман була нездатна: таку бажану материнську турботу, яка залагодила душевне відлуння, що залишилось через страждання Рейгана за першим коханням до Марґарет Клівер, яку він любив іще старшокласником. «Маґс», як він її називав, скоїла смертний гріх невірності, залишивши його заради іншого хлопця, за якого зрештою вийшла заміж і з яким прожила до кінця життя. Це була глибока невигойна рана, якої він зазнав од «дівчиська», що вона за правилами мала бути «саме такою, з якою одружився би й дорогий старий тато». Від дня одруження з Ненсі Девіс до останніх днів свого життя Рональд Рейган завжди називав свою другу дружину «мамусею».

Політика, яка панувала у Голлівуді, відігравала певну роль у супереч­ливих почуттях Рейгана до цих років, особливо у поєднанні з його складним ставленням до жінок. Рейган від початку займався поточними справами під впливом першої дружини, Вайман, яка підштовхнула його домагатися посади у правлінні Гільдії акторів кіно (ГАК), що зрештою привело його до посади президента Гільдії (цікаво, що саме друга дружина, Ненсі, була натхненницею його просування у світське товариство Каліфорнії, а це стало перепусткою вже до політики державного рівня). Рейган, тоді ще ліберальний прихильник Рузвельта, став сильним і прямолінійним лідером ГАК, що на той час, у 1940-ві роки, вважався одним із найбільш лівацьких об’єднань у Голлівуді. На цій посаді він виконав майже неможливе завдання, домігшись того, щоб членство у Гільдії приносило акторам користь і при цьому вони не стали зрадниками власних інтересів чи штрейкбрехерами під час, імовірно, найбурхливіших за всю історію Голлівуду страйків, хоч і продовжували при цьому співпрацю зі студіями. І робив він усе це пристрасно, енергійно і рішуче. Та однаково, незважаючи на все що він зробив для своєї студії (можна було б висунути обґрунтований, якщо не вичерпний аргумент, що Рейган допоміг врятувати «Ворнер Бразерс» від продажу з молотка у ті буремні часи), щойно Джек Ворнер з’ясував, що не може більше знайти підстав для продовження ексклюзивного високооплачуваного контракту Рейгана, він швидко й незворушно позбавився його. Рейган іще й використовував посаду в ГАК, щоб влаштовувати вигідні «винятки з правил» для МКА (Музична корпорація Америки; Мusic Corporation of America, MCA), агенції з пошуку талантів, що представляла його інтереси і власником якої був деспотичний Жюль Стейн, а керівником – загадковий Лью Вассерман. Рейган продовжував робити це навіть тоді, коли Вассерман відрядив його у найтяжчий період його кар’єри на принизливий ангажемент у Лас-Вегасі.

Він приїхав до Голлівуду абсолютно нікому невідомою людиною і вступив у конкуренцію з величезною кількістю таких самих нікому невідомих людей, тож заручитися підтримкою Вассермана як першого агента можна було тільки завдяки надзвичайно прихильній долі. Вассерман одразу відчув симпатію до молодого актора-початківця і скерував його на шлях до зіркового майбутнього. Саме Вассерман краще за будь-якого фахівця розпізнав природний дар молодого Рейгана, а відтак допоміг йому завдяки його таланту перетворитися на комерційно перспективну особистість кінозірки, симпатичного приятеля, свою людину, найкращого друга головного героя – чудового хлопця, хоч з якого боку глянь.

Саме Вассерман зробив його не останнім гравцем у Голлівуді; саме Вассерман залишався поруч, коли Рейган утратив популярність у кіно; саме Вассерман став натхненником неймовірного воскресіння кар’єри Рейгана через телебачення, а це дало поштовх його політичній трансформації і зрештою дозволило зробити блискучій стрибок в історію.

І цього Рейган усе життя не забував. Саме тому він ніколи не міг відмовити Вассерману, навіть коли розплата прийшла у вигляді того принизливого одноразового ангажементу в Лас-Вегасі, або тих залаш­тункових справ Гільдії, які президент ГАК Рейган допомагав утілювати у життя і які давали велику перевагу МКА не лише над іншими агенціями з пошуку талантів, а й над самими виконавцями, інтереси яких представляли і МКА, і сам Рейган. Остання людина, з якою Рейган зустрівся за обідом перед тим, як вирушити до Вашингтона, округ Колумбія, назустріч президентству, а також перша людина, з якою він пообідав разом після завершення свого восьмирічного перебування на посаді впродовж двох термінів, був Лью Вассерман.

Рональду Рейгану вдалося не тільки вціліти за час своїх років у Голлівуді. У кінці цього періоду він зміг здійснити приголомшливу метаморфозу, від провідного кіноактора – до державного діяча, від виконавця другорядних ролей у знімальних павільйонах Голлівуду – до людини, чия найбільша роль була зіграна на найвеличнішій сцені світу. Рональд Рейган зіграв феєричніший другий акт, тим самим довівши, що Ф. Скотт Фітцджеральд фатально помилявся.

А далі – розповідь про акт перший.

У старших класах і коледжі Рейган щоліта працював рятувальником на пляжі Лоуелл-Парк в Іллінойсі. Фото використане з люб’язного дозволу Академії кінематографічних мистецтв і наук

Ішов 1911 рік, третій рік єдиного терміну президентства Говарда Тафта, перебування на посаді якого було настільки бідним на події, що на своєму смертному одрі він наполегливо доводив, ніби нічогісінько з того часу згадати не може. В Китаї та Мексиці у повітрі запахло революцією. В Нью-Йорку пожежа на фабриці жіночих блуз «Траянґл» забрала життя майже 150 робітників і стала тією іскрою, з якої в країні почалася реформа трудового права. У Лос-Анджелесі неймовірно популярна новинка, рухомі картини, ось-ось мала перетворитися на багатопрофільну індустрію шляхом злиття двох незалежних кінокомпаній, які утворили «Парамаунт Пікчерс» – першу «велику» студію Голлівуду. А 6 лютого, у місті Тампіко штату Іллінойс, серці аграрного Чикаго, Джон Едвард «Джек» Рейган (вимовляється РЕЙ-ган)[6], чорний ірландець[7] у першому поколінні, та його дружина Неллі стали гордими батьками другої дитини, хлопчика, якого назвали Рональд Вілсон.

Як і його дворічний брат Ніл (якого дражнили Місяченьком за кругловиде обличчя), маленький Рональд народився у квартирі без гарячої води, де родина мешкала над пологим схилом на Мейн-стріт. Лікарі додому до таких бідних людей не ходили, але Джек зумів знайти повитуху, яка й привела пухкеньке немовля у світ хорошим перевіреним ляпасом по дупці, а від нього маленький Ронні зайшовся таким вереском, що Джеку здалося – він ніколи не замовкне. Роздратований (і залитий по вінця випивкою) Джек пізніше того вечора заявив перед світом, але не звертаючись ні до кого конкретно: «Як на такий малий кавалок голландця-товстуна він з біса голосно верещить!»

Нарешті плач припинився, але прізвисько приклеїлося. Голландцем Рональда, чиє ім’я незабаром після народження змінили (ніхто до пуття не пам’ятає, чому, але у свідоцтві про народження записаний Дональд), називали відколи він себе пам’ятає. Джеку, як і синові, завжди більше подобалося прізвисько, бо, як наполягав батько, це звучало більш мужньо за дівчаче «Ронні», яке обрала Неллі[8].

За тих часів найвищою спорудою Тампіко був зерновий елеватор, що височів над єдиною центральною вулицею з магазинами, розташованою між двома залізничними станціями. Джек працював в універмазі через дорогу від елеватора. Він знав усе про всі відділи магазину, що було звичною справою у подібних містечках Середнього Заходу з одним поліцейським відділком, але на взутті розумівся особливо, ба більше, його інтерес до цього товару граничив з одержимістю. Усі вільні вечори батько проводив, аналізуючи будову стопи й заповнюючи заяви на заочні курси, де вчать, як добирати черевики, що зручно сядуть саме на такі ноги.

На жаль, його зацікавленість і відданість роботі не тільки не допомогли досягнути успіхів, а й приблизно двома роками пізніше не врятували його від звільнення. Проблемою був не брак хисту; він багато чого вмів, до того ж мав добрий характер, був від природи жвавим і знав, коли доречно пожартувати, щоб налаштувати покупця на придбання товару. Джека підкосило радше те, що Рональд Рейган пізніше назвав демоном із пляшки. Джек був питущим невдахою, який молився на ірландське віскі.

Зате його дружина Неллі була щирою протестанткою й шанованою прихожанкою Церкви Христа у Тампіко. Вона народилася в Іллінойсі, в родині з шотландським і англійським корінням, зустріла Джека у Фултоні та швидко й міцно закохалася у високого ірландця, без вагань погодившись вийти за нього, хоча він був католиком. Принаймні, заспокоювала вона себе, він не «серйозний» католик. Чоловік майже не ходив до служби Божої, і хоч вони взяли шлюб у католицькій церкві Фултона, Неллі чітко дала йому зрозуміти, що їхні діти будуть виховані як протестанти. Джек не заперечував.

Тепер, з двома малими дітьми – п’ятирічним Нілом і трирічним Рональдом – через чергове звільнення Джек мусив переїхати з родиною туди, де можна було заховатися від ганьби того, що Неллі називала скандальними обставинами, і де можна було почати все спочатку. Перший раз вони переїхали 1913 року до Південного Чикаго, де Джек працював продавцем взуття в універмазі «Маршалл Філдз», потім 1915 року перебралися до Гейлзбурга, відтак – до Монмута 1918 року, де він влаштувався на роботу в агенції з продажу нерухомості Е.Б. Колдвелла. У 1919 році вони ненадовго повернутися до Тампіко, там Джек керував тим самим універмагом Г.С. Пітні, де раніше продавав взуття. На початку 1920-х сім’я знову знялася з місця, цього разу обравши Діксон, справжнє велике місто, розташоване вздовж берега Рок-Рівера за дев’яносто чотири милі від Чикаго. Неллі, непохитна у своєму рішенні, що сім’я затримається у Діксоні надовго, щоб діти не міняли школу, наполягла, аби Джек орендував трикімнатний будинок на Саут-Геннепін Авеню. Незабаром він знайшов роботу в магазині модного взуття, а потім довгі роки говорив кожному зустрічному, ба навіть Неллі, що був партнером, хоча насправді був лише управителем зі скромними нарахуваннями відсотків зі збуту.

Хай доходи родини Рейганів були мізерними – Джек і Неллі так і не придбали власного житла, аж доки їхній син не став кінозіркою й не купив його їм, – їхній мінливий штиб життя, здавалося, мало впливав на Голландця. Можливо, він іще був замалим, аби відчувати на собі негативні наслідки постійних переїздів з насиджених місць: брак друзів, прогалини у навчанні. У своїх мемуарах Рейган згадував про приїзд до Діксона як про перший «мій дім. Всі ми маємо, куди повертатися: для мене таке місце – Діксон».

Голландцеві було дев’ять років, коли сім’я оселилася в цьому місті. Він уже встиг виробити й розвинути дві дуже важливі стрижневі риси характеру. Від свого батька перейняв уміння емоційно розповідати байки, а також збагнув цінність усмішки, коли при цьому мило струшуєш головою, ледь назад і вбік, поплескування по спині та теплого потиску руки. (Йому доводилося бачити і алкогольне заціпеніння батька, коли той завжди безтямно простягався на підлозі вітальні.) Від матері хлопчик успадкував розуміння, що відсутність прямих виявів любові не означає, що любові нема.

І вони обоє навчили його терпимості та вірності. Його батьки залишалися разом у бідності, серед нескінченних і нерідко безладних переїздів із місця на місце, а також під прицілом громадського осуду через батькову неспроможність покінчити з пияцтвом. Рейган малим хлопцем бачив, що любов між його батьками не руйнується, хоч би якими були обставини. Його мати вважала, що це і є християнський шлях, а християнський шлях завжди вів до Джекового каяття. Навіть якщо його обіцянок більше не пити не вистачало надовго, для Неллі спроби, продиктовані добрими намірами, істотно міняли справу. І це наділило Голландця відразою до пияцтва на все життя.

Одна з найголовніших справ Голландця у Діксоні була активна участь у житті храму, який цього разу обрала для себе його мати, – Першої християнської церкви. Тамтешній пастор, священник Бен Клівер швидко став для нього постаттю ідеалізованого батька, простішою і непитущою версією Джека. До того ж Голландець зацікавився дочкою священника. Лицем Марґарет «Маґс» Клівер скидалася на свого вродливого тата; вона була гарненька, з вольовим підборіддям і гостреньким, трішки кирпатим носом. У неї були широко посаджені очі, а на обличчі завжди вигравала осяйна усмішка, як і в пастора. Її чорняве волосся було коротко пострижене в кучеряву зачіску за модою молодих дівчат 1920-х. Якщо фізична краса Марґарет нагадувала йому про її «ідеального» тата, то її характер перегукувався з урівноваженістю його власної матері та силою, з якою та завжди була готова кинутися на порятунок будь-якого скрутного становища. Як і Неллі, Марґарет була меткою на язик і великою мірою – ватажком, організатором, мінідеспотом, якому було достатньо лишень клацнути пальцями, аби досягти бажаного. Її заспокійлива, хоч і владна манера поведінки приваблювала Рейгана так само, як і її врода та кмітливість.

Усі ці переваги вразили його, немов гострий наконечник стріли, і від першої ж зустрічі він відчув до неї зворушливе і непереборне юне кохання. Після кількох тижнів знайомства вони почали зустрічатися, а це дозволило Рейганові по-юнацьки «відтворити» кращу версію власного батька, випробувавши себе на цю роль і граючи її краще, ніж будь-коли грав сам Джек. Марґарет була чудовою подругою-матір’ю. А для Рейгана вже в такому юному віці рольові ігри були нічим не гірші, якщо не кращі, за реальне життя.

Невдовзі між Голландцем і Маґс склалися міцні цнотливі дружні стосунки, що вкрай нагадували подружні та були поширені серед тогочасних підлітків (триматися за руки, кіно, попкорн, фруктова вода з морозивом, прогулянки при світлі місяця тощо). Досить швидко хлопець почав проводити більше часу в будинку священника, ніж удома. Через багато років сестра Марґарет Гелен згадувала: «[Рейган] часто бував у нашому домі, і наставництво Отця впливало на нього саме в ті роки, коли людина формується». Місіс Клівер, жінка, обгорнута з усіх боків християнською традицією і вічним фартушком, радо сприйняла присутність Голландця у господі. Як і її чоловік, вона вважала, що такий хлопець цілком пасує її доньці.

Поява Маґс у житті юного Рональда стала більшою радістю для Неллі, ніж будь-що інше, бо й вона стала близькою людиною в домі Кліверів, частенько радячись і відтак беручи на озброєння поради священника щодо її підручників для викладання в недільній школі, обов’язків у Жіночому місіонерському товаристві, а також її чергової художньої декламації у церкві.

Клівер, сердечний, доброзичливий чоловік, який дотримувався поміркованих політичних поглядів (через що вважався у Діксоні чимсь на кшталт ліберала), палко підтримував Вісімнадцяту поправку, ухвалення якої стало початком доби сухого закону. Багато хто з прихожан, особисто знайомих із Рейганом, сприйняли рішучу підтримку Клівером ухвалення цієї поправки за непряму, але очевидну критику на адресу Джека, який на той час уже втратив довіру багатьох солідних протестантів Діксона за його вперте дотримання католицької віри.

Друзі Неллі у церкві почали переповідати плітки про розлучення пошепки, наче брудну лайку. Якщо вона це чула, то не звертала уваги; хай навіть їй час від часу й доводилося ляскати батогом, Джек однаково назавжди залишиться її чоловіком. Вони любили одне одного, і це був початок, середина і кінець усьому. Втім, напруження всередині такої тісно переплетеної релігійної та соціальної громади таки хвилювало Голландця, який і досі соромився за батькове невміння контролювати пристрасть до алкоголю і вважав, що інші (протестантські) діти у школі кпилися з нього саме через це. Їхнє зле глузування відштовхнуло його від позашкільної роботи, недільної школи, а врешті-решт – і від церкви. Йому значно більше подобалося слухати, як мати щовечора читала їм із Нілом повчання про правильні манери спілкування зі своєї «Настільної книги господині».

Але найбільше він знаходив розраду в темному, значно більш мирському світі кіно. Щоранку в суботу Рейган ходив до місцевого «Сімейного театру», де «дитячі» програми серіалів, комедій, мультфільмів і вестернів переносили його з реальності у всесвіт романтичних історій і пригод на срібному екрані. Найбільше йому подобалися «ковбої» Том Мікс і Вільям С. Гарт – найяскравіші кінозірки свого часу (жоден із них не був насправді ковбоєм, і цю голлівудську традицію продовжили Рой Роджерс і Джин Отрі, а пізніше – Джон Вейн і сам Рональд Рейган). На екрані Мікс і Гарт були по-ковбойські суворі, вміли відрізняти добро від зла, завжди грали героїв і завжди перемагали поганців. Вони любили землю, якою мчали верхи на своїх білих конях, вони носили високі, хоч і досить непрактичні капелюхи і мали срібні шестизарядні кольти. Із витонченою грацією та бездоганними манерами вони обстоювали честь уродливих, беззахисних жінок міста, схожих на янголів, переважно дочок одного із загиблих шерифів або приставів, іноді – «хорошу» дочку «поганця». Саме дивлячись кіно, Рейган перейняв всі ці «правильні манери спілкування», які могли йому коли-небудь знадобитися. Пізніше він згадуватиме ці суботні ранки серед найщасливіших днів юності.

Однак безмежна любов Голландця до кіно часом конфліктувала з його обов’язками кавалера (на думку Маґс), особливо коли йшлося про церковні заходи. Маґс категорично засуджувала те, що її хлопець проводить набагато більшу частину вихідних у «Сімейному театрі», ніж у храмі. Вона не схвалювала також його, на її думку, грубу нестриманість, коли вони залишалися наодинці; мабуть, ті фільми навчили його ще й руки розпускати! І справді, гормони юного Рейгана вирували, і так само, як будь-який інший хлопчик, він намагався поділитися цими новими, дедалі гострішими відчуттями зі своєю дівчиною, яка затріснула двері перед цими зусиллями так само переконливо, як її батько зачиняв обкладинку Нового Заповіту наприкінці проповіді.

Маґс була невисокої думки й про нову звичку Голландця час від часу випивати, хай це ніколи не було щось міцніше за пиво. Тож у типовій для себе деспотичній манері вона поставила його до відома, що не збирається цього терпіти. Ця майже нескінченна критика його поведінки якимсь чином давала йому відчуття ще більшої близькості до неї і зміцнювала переконання не лише в тому, що вона краще за нього розуміється на таких речах, а й у тому, що вона для нього – казково ідеальна подруга. У своїх перших спогадах Рейган писав, що був «упевнений» у тому, що Марґарет одного дня стане його дружиною.

*

Рональд був гарним учнем у Старшій школі Північного Діксона, він старався мати вищі за середні оцінки, аби досягнути своєї мети і вступити до коледжу. Єдине, в чому він не доріс до інших, по суті, можна було розуміти буквально. У тринадцять років він був на диво малим на зріст для свого віку. Йому дісталося всього-на-всього 160 сантиметрів, тож він не міг грати в жодній зі спортивних команд старших класів, а про це мріяв кожен хлопчина у Діксоні. Та його зріст був не єдиною перешкодою. Коли Рональд почав недобачати, обстеження очей показало результат, якого він дуже боявся: серйозну короткозорість, через яку він мусив увесь час носити окуляри, хіба тільки читати міг без них. Здавалося, його зір і зріст закреслюють його мрію – грати у футбол, його найулюбленішу гру. Для нього футбол багато в чому нагадував вестерни: прості сценарії, де діють хороші хлопці проти поганців, фізична сила і чітка мета – остаточна винагорода для переможців, тобто повага з боку інших хлопців (жителів міста) і обожнювання дівчат (героїнь, які потрапили у біду). Через свої окуляри він спостерігав із лави запасних гравців за грою інших, але у власній уяві залишався справжнім героєм тієї гри – могутнім футбольним захисником, який робить переможну подачу, рятує гру, рятує становище, рятує сезон, рятує світ!

Уночі в ліжку він тамував дихання й буквально намагався витягнутися так, щоб стати вищим.

Плавання стало тим спортом, у якому він мав хоч якийсь шанс тягатися з іншими, єдине, у чому його зріст і худорлявість були перевагою, а зір не мав особливого значення. Щойно йому виповнилося п’ятнадцять, курдупель Голландець став таким вправним плавцем, що зміг отримати літню роботу рятівника на пляжі в Лоуелл-Парк на Рок-Рівер із платнею 15 доларів на тиждень. На цій роботі він працюватиме сім років щоліта, усю решту шкільних років і чотири роки навчання у коледжі. За цей час він здійснив дивовижну кількість героїчних учинків, порятувавши загалом сімдесят восьмеро людей, коли вони топилися, у середньому – понад десятеро щоліта, чи більш ніж одного за тиждень. Навіть у найбурхливіших водах порятунок одного або двох купальників за сезон може вважатися відмінним результатом для юнака й уражати навіть у роботі найдосвідченішого дорослого рятувальника. Голландець не погодився на роль скромного героя, натомість натхненно підігрівав всю ту увагу, якою його оточили завдяки «дивам», як їх постійно називали газети у дописах про нього. Визнання його «неймовірних» подвигів привнесло у життя Рональда щось таке, чого не було ніколи досі, – широку популярність, таку могутню, що вона вже межувала з обожнюванням. Він став Томом Міксом, який живе у реальному Діксоні, або принаймні почувався ним. Завдяки статтям, присвяченим його «приголомшливим» подвигам, що постійно з’являлися на першій сторінці газети «Діксон Телеграф», усі в місті знали про його самовіддані стрибки в холодні води річки Рок. Характерний приклад – номер від 3 серпня 1928 року, що починався заголовком розповіді Рейгана від першої особи про нещодавній «порятунок»: ВИРВАНИЙ ІЗ ЗУБІВ СМЕРТІ!

Після кожного вдалого рятування Голландець урочисто робив зарубку на уламку тяжкої деревини, викинутому на берег, на доказ своїх досягнень (такі зарубки на шестизарядному кольті за кожного убитого поганця робив Том Мікс).

Барвисті, хоч і дещо прикрашені історії «порятунку», які сприяли продажам багатьох місцевих газет, одного дня бездоганно допасуються до міфу про скромне походження майбутнього президента, хай навіть вони були приблизно такими ж правдоподібними, як зізнання Вашингтона в тому, що він зрубав вишню, чи історія про Лінкольна, який ішов пішки цілу милю, щоб повернути один цент. Утім, за життя Рейгана точність цих даних ніхто не ставив під сумнів, бо це були докази його великих чеснот і високих моральних цінностей. (Цікаво, що єдиним фактичним підрахунком Рейгана кількості врятованих був уламок дерева на березі, що не зберігся так довго, як закарбовані на ньому історії спасінь.) І аж коли Рейган став президентом, він хоча б припустив можливість перебільшення, але при цьому його вислів наштовхував на думку, що витягнуті ним на берег люди самі не знали, як їм поталанило, коли він наглядав за ними: «Людей треба рятувати. Майже кожен з них потім знаходив мене і гнівно ганьбив за те, що я витягнув його на берег. “Я б і сам упорався, якби ти залишив мене у спокої… ти зробив з мене дурня, щоб показати себе героєм”»[9].

Вони не знали, з ким мають справу. Рейгана, хлопчика, якому не вдалося стати членом футбольної команди, переповнювала потреба бути героєм в очах інших людей. Популярність та похвала були не лише соціальним визнанням, а й романтичним засобом підвищення власної значущості в очах тієї однієї людини, якій він прагнув довести свою мужність і хоробрість, – коханої Маґс. Він був упевнений, що коли решта світу або принаймні весь Діксон люблять його за шляхетні вчинки, то Марґарет любитиме й поготів. Єдиним схваленням, якого прагнув Рональд, було її схвалення, бо, врешті-решт, тільки воно й мало значення.

Він його не отримав. Навіть якщо Маґс і була вражена його нескінченним рятуванням чужих життів, вона ніяк цього не виказала, просто тому, що в її світі героїзмом хвалитися не годилося. Героїзмом наділяв Господь, отже, він був цілком очікуваним.

*

У шістнадцять років Голландець пережив довгоочікуваний і запізнілий юнацький стрибок у зрості, завдяки якому до передостаннього року навчання у старших класах він перевищив 180 сантиметрів. Ті два десятка сантиметрів істотно міняли справу. Тепер, незважаючи на зір, він легко здобув місця захисника і півзахисника футбольної команди. І хоча трохи недобачав, як і раніше, та тепер був вищим за більшість хлопців, тому його було складніше обвести, а коли мав зробити кидок, його товариші по команді щосили старалися зловити його подачі. Його найбільшою перевагою була швидкість. Хоч і високий, він іще не змужнів, утім, його добре розвинене тіло плавця дозволяло йому залишати інших позаду.

Того року Голландець привів свою команду до переможного рекорду з рахунком 4-3-1, а це означало таку бажану похвальну грамоту за цінний внесок у здобутки команди. Він отримав іще одну грамоту за гру в баскетбольній команді «легкої ваги» Північного Діксона. Водночас до нього звернувся викладач акторської майстерності Б. Дж. Фрейзер, який помітив високого вродливого хлопця, своєрідність якого ще більше підкреслювала несподівана для ірландця чорнява з каштановим відтінком чуприна, що спадала на ніжне обличчя. Містер Фрейзер переконав його ходити в Театральний клуб, і, відверто кажучи, довго вмовляти не довелося. Хлопець ухопився за можливість грати героїв, як його обож­нюваний Том Мікс.

Голландець виявився таким обдарованим, що до кінця року його обрали старостою гуртка. Його гра в п’єсі Філіпа Баррі «Ти і я» отримала схвальні відгуки за емоційну щирість, що нескладно зрозуміти, бо у спектаклі жіночу головну роль романтичної героїні з ним у парі грав не хтось, а Маґс. Тепер він не тільки міг поцілувати свою дівчину – а вона не могла відштовхнути його, бо це було рішенням незримого, але усюдисущого драматурга, – а ще й зробити це перед багатолюдною залою і навіть вклонитися під оплески глядачів.

У старших класах його обрали президентом Театрального клубу, а винагородою стала найкраща роль у тогорічних постановках старших класів, зловмисника Івана Борольск у «Наверненні капітана Брассбайнда» Джорджа Бернарда Шоу[10], [11]. Хоча він зіграв свою роль досить добре, як для шкільної постановки, його непокоїло, що доводиться грати мерзотника. Коли вони грали у парі з Маґс, поцілунок з нею був допов­ненням до тих почуттів, які у нього вже були, попри це, необхідність грати «поганця» не приносила задоволення. І це почуття залишилося з ним надовго[12].

Якщо гра у п’єсі залишила його байдужим, то все інше, що він робив упродовж того року, палахкотіло ентузіазмом. Як художній редактор випускного альбому, він узяв на себе оформлення обкладинки, а також написав два коротких оповідання та вірш для літературного розділу. Одне з оповідань називалося «Роздуми рятувальника», і в ньому був ось такий красномовний абзац:

Так само, як і на сцені, Рейган змішував реальність зі своїм світом юнацької уяви та прагнень, апелюючи до власного потаємного бажання і переконання публіки, що він герой, коли змальовував себе «мужнім», але таким, що має потребу в турботі, яку уособлює жінка божественної краси. Не треба бути надто здогадливим, аби збагнути, хто та богиня, яка несе «бальзам» його зраненій душі. Його оповідання – замаскований любовний лист, у якому є і обожнювання, і нездійснене бажання, що увесь світ і Маґс читатимуть і, можна сподіватися, захоплюватимуться (і самим оповіданням, і його автором). Те, чого він не міг сказати їй в реальному житті, він міг «думати» в особі героя свого оповідання – рятувальника.

Крім того, його обрали президентом Учнівської ради Діксона і президентом хлопчачого клубу «Хай-Вай»[13], тож брав участь в кількох дискусіях класу. Він ще й займався бігом. Того року в школі здавалося, що куди не глянеш – скрізь побачиш Рональда Рейгана. «Насправді, – писав він багато років потому, – думаю, мені просто подобалося бути у центрі уваги.»

«Життя – це просто одна чудова мелодійна пісня», – підсумував «Дональд» Рейган, президент випуску 1928 року і президент Учнівської ради, у випускному альбомі, на чільному місці якого – портрет серйозного і все одно радісного Голландця у смугастій краватці-метелику. Для нього це було бездоганне завершення його бездоганного навчання у школі. Він вибився у лідери, подолавши нездоланні на перший погляд перешкоди, щоб посісти найвищий пост у своєму класі. Досягнув хороших успіхів у навчанні та мав відзнаки за спортивні успіхи у шкільній команді. А вишенькою на торті стало те, що він був кавалером Марґарет на випускному вечорі, найпевніша ознака їхніх серйозних намірів одне щодо одного.

І хоча все це нагадувало ті мініатюри, які його мама тримала за склом шафи, малесенькі ідилічні картини з життя Середнього Заходу, вирізьблені на дереві, воно було ще й декорацією тієї простої п’єси, яку Рональд бачив у своїх мріях: він одружиться з Маґс після закінчення коледжу. У них буде власна родина. Він розпочне власну справу в цьому місті і відтоді вони житимуть у щасті.

Того вересня Голландець вступив до коледжу Юрики, і саме тоді фундамент родини Рейганів потроху почав руйнуватися. Коли Джекові не вдалося переконати власника магазину модного взуття зробити його повноправним партнером, він взявся за роботу мандрівного торгівця черевиками, а коли не зміг звести кінці з кінцями за допомогою комісійних із продажу, врешті переїхав до Спрингфілда, штат Іллінойс, за 141 милю від Діксона, де жив по буднях і працював на другій роботі, керуючи іншим взуттєвим магазином (фактичне розлучення батьків Рейган пізніше пояснював труднощами Великої депресії, яка, до речі, почнеться аж через рік, а не подружніми проблемами чи неспроможністю батька успішно вести торгівлю через зловживання алкоголем). Його молодший брат Ніл, на прізвисько Місяченько, обрав власний шлях і не вступив до колежу як із практичних – родина не могла надсилати йому гроші, так і з філософських міркувань, уважаючи, що це лишень марнування часу. Він прагнув поїхати подалі від дому, вибитися в люди, обравши для цього Чикаго та кар’єру в рекламі.

Зі свого боку, Голландець вирішив, що стане одним із тих двох відсотків американців, які обрали того року студентське життя в коледжі. Йому було нескладно обрати, де вчитися, бо все вже було визначене наперед: коледж Юрики за сімдесят вісім кілометрів на південь від Діксона, маленький навчальний заклад – 250 студентів, із яких було приблизно порівну хлопців (130) і дівчат (120) – під керівництвом протестантської церкви «Учні Христа». І хоча його неабиякі успіхи у навчанні та спорті викликали інтерес інших навчальних закладів, він їх навіть не розглядав, бо до коледжу Юрики прийняли і Марґарет, завдяки авторитету її батька у церкві «Учнів».

Він був відносно непогано готовий фінансово, маючи достатні зао­щадження від роботи рятувальника, аби платити 180 доларів США за рік навчання і приблизно 400 доларів – за помешкання і харчування. Дуже допомогла стипендія у розмірі половини коштів за навчання, яку Рейган отримав, але за умови, що виконуватиме в коледжі деяку роботу з обслуговування. Упродовж перших двох років він працював посудомийником у дівчачому гуртожитку; два останні – рятувальником у басейні коледжу і за сумісництвом тренером команди плавців, яка захищала честь коледжу і яку він зібрав і очолював.

Голландець залетів на кампус із розгону, в буквальному і переносному сенсі. Один з хлопців сестри Марґарет, тогочасний герой футбольної команди коледжу, швидко взяв новачка під своє крило й допоміг пройти нескладні випробування, яких вимагала присяга «Тау Каппа Епсилон», улюбленого братства спортсменів, які навчались у коледжі. Наступних три роки в Юриці Рейган грав у футбол. Так само як і в старших класах, Голландець поводився так, ніби мусив щось довести, не лише Марґарет, а й усьому світу (якщо він взагалі бачив якусь різницю між нею і цілим світом). Він навантажив себе цілою купою громадських обов’язків. Серед них були й дописи для шкільної газети, участь у групі підтримки баскетбольної команди, редагування постійного розділу в студентському щорічному виданні старшокурсників «Призма», а також, під час навчання на молодших курсах, участь у Студентському сенаті на посаді президента.

Уся його позашкільна робота врешті погано позначилася на Рейгані та завдала шкоди його успішності, але він, здавалося, не переймався. Для нього найважливішою справою були постійні побачення з Марґарет. Він любив те, що студенти називали «розливанням по діжках», коли гордо йдеш студентським містечком під руку зі своєю дівчиною.

Крім того, він і далі удосконалював акторську майстерність. Йому діставалися головні ролі у більшості вистав, на участь в яких він проходив проби. На другому курсі він разом із Марґарет став членом «Альфа Епсилон Сигма», акторського братства студентів коледжу. (Те саме зробив і Ніл, який вирішив, що з початком Великої депресії і через відсутність бодай якоїсь роботи в рекламній сфері у Чикаго, коледж, зрештою, не така вже й погана ідея, особливо з огляду на те, що Юрика охоче давала і йому можливість рухатись у цьому напрямі.)

На чолі «Альфа Епсилон Сигма» стояла Еллен Марі Джонсон, яка сприймала свої обов’язки з керування драматичним гуртком цілком серйозно. Коли Рейган був на молодших курсах, міс Джонсон поставила спектакль Едни Сент-Вінсент Міллей, фантастичну мрійливу антивоєнну трагедію на один акт у новогрецькому стилі «Aria da Capo», одну з п’єс, за які найчастіше бралися студентські театри. Голландцеві доручили головну роль пастуха Тирсиса. Постановка була достатньо успішною, аби взяти участь у щорічному конкурсі одноактних вистав факультету сценічного мовлення Північно-Західного університету, який ще відтоді і до сьогодні має один з найавторитетніших факультетів сценічної майстерності у країні. Заявки на участь надійшли з усієї країни, тож стати одним із десятка театрів, запрошених показати виставу в університеті, вважалося за високу честь. Призи традиційно отримували театральні клуби найстаріших університетів Ліги Плюща зі солідною репутацією, наприклад Принстонський клуб «Тріангл» (того року серед його учасників був студент на ім’я Джиммі Стюарт) або Єльський «Плейхауз».

«Aria da Capo» Юрики не лише пройшла відбірковий конкурс, а й посіла третє місце, а Рейган отримав особливу відзнаку за свою гру, окрасою якої стала драматична сцена смерті (його героя душить інший пастух). Останній вечір виступів у Північно-Західному університеті, як згадував багато років потому Рейган, викликав більший захват, ніж будь-яке нагородження «Оскарами» за весь час його існування. На церемонії закриття юнака нагородили одним із шести призів за акторську гру. Для Рейгана це стало поворотним моментом, він уперше відчув привабливість акторської професії.

Потім Голландець був «зіркою» цілої низки постановок в Юриці, в тому числі у «Мистецтві нудьгувати», як і завжди в парі з Маґс. Після фінального показу цієї п’єси – останньої вистави його першого року навчання – він обдарував її перспективними планами на довге спільне життя разом із перснем. П’ять років побудемо зарученими, сказав він їй, а там можна й одружитися. Маґс була щаслива отримати каблучку й мала її на руці, куди б не йшла, і на кампусі, й поза ним, тож про офіційні заручини найкращого виконавця головних ролей у коледжі та найкрасивішої провідної акторки тепер знали всі.

Рональд Рейган закінчив коледж Юрики у червні 1932-го і обрав Чикаго місцем своєї зустрічі з театральною долею. «Якби я сказав кому-небудь, що маю намір стати кінозіркою, мене силоміць завезли б до психлікарні», – пізніше казав Рейган, коли пояснював, чому поїхав до Чикаго, а не в Голлівуд або Нью-Йорк. Це й справді могло частково бути причиною на перший погляд компромісного вибору: досить далеко від дому, щоб вважатися сміливою вилазкою, але не так далеко, щоб не можна було за потреби провідати родину, друзів і, звісно ж, Маґс. Це була й ще одна причина зупинити вибір на Чикаго. Найновішою модою шоу-бізнесу стало радіо, яке прийшло до життя з появою «звукових картин» і несло в домівки знайомі голоси із голлівудських фільмів і вистав нью-йоркського Бродвею. Хоча радіосеріали на кшталт «Амоса та Енді» Фрімена Ґозмана і Чарльза Корелла були справжньою сенсацією, утім, не комедійні шоу та інформаційні програми на радіо найбільше приваблювали публіку, яка шукала дешевих способів розважитися на піку Великої депресії, а спортивні ігри. Уяву радіослухачів, які сиділи вдома, захопили змагання, «передані» спортивними ведучими. Усі – студенти коледжів, старшокласники, татусі, які повернулися з роботи додому, навіть дружини й матері – розважалися голосовими картинами, що їх створювали гучні голоси, спроможні додати драматичного ефекту до ігор і студентських, і професійних команд. Для радіостанцій спортивні змагання стали дешевим способом забезпечити драматичне дійство – не потрібні сценарії, не треба платити авторські гонорари, не потрібні актори, витрати на виробництво, наприклад, на звукові спецефекти або реквізит.

Завдяки своєму розташуванню Чикаго став першим загальнонаціональним центром радіо. Сигнал «WGN» (World’s Greatest Newspaper – Найбільша газета світу) на 50 тисяч ват міг долинати до значно більшої аудиторії, ніж будь-яка інша жива трансляція з Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, бо рівнини Середнього Заходу дозволяли без перешкод чути трансляції чиказьких AM радіостанцій аж у Канаді на півночі й аж у Техасі на півдні. Їх можна було відшукати на радіоприймачах на схід аж до самих Аппалачів, а вночі, коли сила тяжіння сонця більше не відтягувала сигнал від землі, – аж до Скелястих гір на заході.

Якщо не обличчя, то принаймні імена чиказьких спортивних коментаторів, наприклад Грехема МакНеймі, Теда Г’юзінга і Пета Фленаґана, знала вся країна, нерідко значно краще, ніж імена гравців, чиї подвиги вони так барвисто описували, а також набагато краще, ніж імена інших радіоведучих, з якими вони ділили найжвавіший ефірний час тієї самої станції. Рейган вибрав Чикаго, бо міркував, що йому може вдатися поєднати любов до спорту й театру і стати спортивним ведучим на радіо.

Однак, коли під час однієї з його невдалих поїздок у пошуках роботи якась співчутлива секретарка розповіла похнюпленому майбутньому ведучому, що в цьому бізнесі ніхто не починав із найбільших станцій, тож найкращий можливий варіант – пробитися на менші ринки, Рейган повернувся до Діксона, щоб переглянути свої кар’єрні плани. Джек запропонував йому сімейне авто, тричі перепроданий «Олдсмобіль», щоб він міг пошукати роботи у менших містах зони трісіті[14] Давенпорті, Молін та Рок-Айленд уздовж Міссісіпі, приблизно за сімдесят п’ять миль західніше Діксона.

На своєму шляху Голландець зробив гака південніше і заїхав до Юрики, де жила Маґс. (Місяченько також залишився там на літо перед продовженням навчання на молодшому курсі.) Хоча Рейган сподівався, навіть планував, що Маґс вирушить разом із ним розділити пригоди з пошуку роботи, його бажання випарувалося, коли вона розповіла, що влаштувалася вчителькою у старшій школі поблизу й має розпочати роботу, щойно закінчить коледж. Цього разу їхнє прощання було незатишно формальним і прохолодним. Рейган, стоячи біля відчинених дверцят авто з легенько розмаяним під вітром волоссям, пообіцяв, що за першої ж нагоди приїде, щоб побачитися з нею.

Саме в Давенпорті Рейган зустріне першого з цілої низки наставників, які брали його під крило та допомагали зробити його життєвий шлях рівнішим. Таке траплялося з ним і раніше, переважно з тренерами під час навчання, але вони були, по суті, вчителями й мали за обов’язок плекання таланту. Пітер МакАртур був інакшим. Професіонал у світі професіоналів, він очікував від людей, з якими мав справу, таланту, компетентності і найголовнішого – досвіду. Рейган цілком міг певною мірою володіти двома першими характеристиками, але аж ніяк не третьою. Однак йому вдалось якось справити достатнє враження на МакАртура, щоб умовити його й отримати роботу на радіостанції мануального терапевта шотландського походження.

Пітер МакАртур емігрував із Шотландії, скориставшись шляхами шоу-бізнесу, і в такий спосіб став одним з обраних молодих британців (як Чарлі Чаплін, Стен Лорел і Кері Ґрант, якщо згадати декількох найуспішніших), які змогли за допомогою своїх талантів отримати доступ до Америки. МакАртурові це вдалося, бо він був молодим артистом славетної водевільної трупи Геррі Лодера. Він декілька років залишався з Лодером як акробат і виконавець акробатичних стрибків і за цей час здобув право на постійне працевлаштування у Штатах. Здавалося, його кар’єру не спинити, аж доки у нього не розвинувся тяжкий артрит кінцівок, який змусив піти зі сцени. Недуга змусила МакАртура почати вчитися у Школі мануальної терапії Палмера, щоб зберегти право на роботу, розпочати нову кар’єру і, може, навіть зробити внесок у розробку ефективного методу лікування його власної хвороби.

Хоча його пошук способу зцілення не дав результату, він таки відкрив новий цікавий простір на Радіо Палмер. На зао­щаджені за виступи гроші МакАртур купив невелику радіостанцію у Рок-Айленді, Іллінойс, і перевіз антену до Давенпорта, де відкрив власну станцію WOC (World of Chiropractic – Світ мануальної терапії, також відому як Wonders of Chiropractic – Дива мануальної терапії) і передавав переважно місцеві сільські новини, прогноз погоди, медичні поради, а також інформацію про фондовий ринок. Зазвичай ведучим був він сам, тож досить скоро сильний сигнал станції зробив його характерну шотландську гаркавість знайомою всьому Середньому Заходу: «ЦЕ WOC, З ДАВЕНПОРТА, ЗВІДКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗАХІД У ШТАТІ, В ЯКОМУ РОСТЕ ВИСОКА КУКУРУДЗА!»[15]

WOC – став першою запланованою зупинкою Голландця у його гонитві в пошуках роботи на радіо. Він вистежив МакАртура, який керував всіма адміністративними операціями станції з порожнього офісу, винайнятого у будівлі Школи Палмера у скромному діловому центрі Давенпорта. Офіс МакАртура розташовувався на п’ятому поверсі, тож він міг із вікна милуватися своєю велетенською антеною.

Рейган зайшов до кабінету МакАртура точнісінько у призначений час, і це МакАртуру сподобалося. На запитання, з якою метою він тут, Рейган увічливо розповів про своє бажання працювати на радіо. Коли МакАртур запитав, чим іще той цікавиться, Голландець згадав у розмові спорт і акторську гру. На середині співбесіди МакАртур звівся на ноги, дістав товсту сигару зі скриньки на столі, запалив її, випустив струмінь темного жовтого диму, подивився надвір на свою антену й відмовив молодому Рейганові; одна з кількох вільних посад ведучих була вже зайнята.

Рейган насупився, хитнув головою, попрощався й розвернувся, щоб піти геть. Саме тоді МакАртур крикнув йому: «Чекай, ти, пихатий виродку! Що ти там казав про спортивні програми? Ти бодай щось знаєш про футбол?»

Обличчя Рейгана розпогодилося. МакАртур запитав, чи він може вести радіотрансляцію футбольного матчу так, щоб «змусити мене побачити той матч»? Голландець запевнив, що може. Тоді МакАртур повів його в порожню студію, сказав починати говорити, коли загориться червоне, і відтворити якусь гру перед внутрішнім зором так, аби МакАртур міг її побачити. Рейган зачекав і за сигналом розпочав воскрешати в уяві одну з ігор часів Юрики. Слова сипалися з його рота: «І ось ми у четвертій чверті з командою Західного університету, яка на шість очок випереджує команду коледжу Юрики… Над полем витають довгі сині тіні, а в кінці стадіону несподівано здіймається прохолодний вітер…» Це нагадувало не що інше, як одне з його оповідань.

МакАртурові сподобалося те, що він почув, особливо доданий Рейганом драматичний штрих, коли той наголосив, що Юрика виграла завдяки удару з відскоку на останній секунді.

Він зайшов до студії, все ще пускаючи дим, і сказав: «Чудово впорався, ти – добрячий сучий син. Приходь у суботу, коментуєш домашній матч Айова–Міннесота. Отримаєш п’ять доларів і вартість автобусного квитка»[16].

Рейган не міг повірити у це, та водночас він не міг не повірити. Те, що МакАртур відразу прийняв його, ще більше підживило його самовпевненість. Його перша співбесіда, його перша робота на радіо. Навіть коли футбольний сезон закінчився і його скоротили, Рейган їхав із Давенпорта зі стійким і заслуженим відчуттям успіху. Тепер він був працівником радіо, спортивним коментатором, професіоналом.

Він повернувся до Діксона з упевненістю, що незабаром знайде іншу роботу, хотілося б сподіватися – на радіо, яке стало його новою омріяною цариною. Він слухав його, скільки міг. Найбільше йому подобалися прямі ефіри невимушених бесід «біля каміна» президента Франкліна Делано Рузвельта, який першим використав мас-медіа як засіб налаштувати електорат на свій лад і підіграти йому. Рейгана надихнуло й використання Рузвельтом інформаційного простору для такого ефективного донесення власних ідей, і самі ідеї, якщо якась різниця між одним і другим справді існувала.

Невдовзі зима прийшла на зміну осені, сірі дні покоротшали, вугільно-чорні ночі падали на землю швидко й тяжко, як вугляна кіптява з численних печей, що їх діксонці топили вісім місяців на рік. За цей час Голландець не знайшов жодної нової роботи. Пізніше він згадував, що мав таке відчуття, ніби його наступна робота якось сама його знайде, і все сталося саме так: робота його знайшла. Незабаром після Різдва Рейгану зателефонував МакАртур, який запропонував зарплатню у розмірі 100 доларів на тиждень за роботу на посаді штатного ведучого[17]. МакАртур сказав Рейганові, що один із двох місцевих ведучих WOC мусив звільнитися, та насправді він створив нове робоче місце для того, щоб взяти молодика, який так припав йому до душі, знову на станцію[18].

Наступного ж дня Рейган поїхав із Діксона і повернувся до Давенпорта.

Упродовж наступних кількох тижнів Рейган був на станції і швець, і жнець, і на дуді грець, іноді програвав музичні записи, іноді – зачитував повідомлення служби громадської інформації, часом – прогноз погоди, зрідка – рекламні оголошення. Саме в один із таких завантажених різноманітними завданнями днів він зробив помилку настільки серйозну, що це призвело до його звільнення. Під час півгодинної запланованої передачі органної музики Рейган не подбав про те, щоб вставити рекламу місцевого бюро ритуальних послуг, спонсора програми. І хоча МакАртур боровся за нього, похоронне бюро наполягло на звільненні Рейгана, а якщо ні, воно відмовлялося надалі розміщувати в них рекламу. МакАртур любив Рейгана, та гроші похоронного бюро він любив іще більше, тож дуже неохоче, але мусив звільнити Рейгана з посади.

В обох своїх книжках спогадів Рейган досить щиро називає те, що трапилося опісля, просто-таки Божою милістю: «Сталася одна з тих речей, які змушують замислитися, чи не має, бува, Бог плану щодо всіх нас». Хоча Рейгана звільнили за професійну непридатність, його останнім робочим завданням було ознайомити нового керівника радіостанції зі службовими обв’язками. Зав’язалася розмова, і на запитання, чому він іде з радіо, Рейган розповів, що сталося. Дізнавшись про це, новий співробітник пішов до МакАртура і почав наполягати на укладанні контракту. МакАртур відмовив, пояснивши, що на станції контракту немає ні в кого. Співробітник звільнився. МакАртур знову взяв Рейгана на роботу і вирішив сам розтлумачити йому методи та прийоми роботи ведучого (а також важливість рекламних повідомлень в ефірі), щоб потім не довелося його знову звільняти. Це був один з тих випадків, які траплятимуться з Рейганом упродовж усього життя, коли він вилітав у своїй кар’єрі крізь вікно і якимсь чином приземлявся на ноги. Ще вище, ніж досі.

Незабаром після цього МакАртурові зателефонували із WHO[19], сест­ринської радіостанції WOC, розташованої у Де-Мойні. Вони щойно підписали контракт на висвітлення Дрейк Рілейз, найбільших змагань з легкої атлетики, тож їм був потрібен коментатор для цієї події[20]. Чи знає МакАртур людину, яка досконало розуміється на цьому виді спорту? МакАртур запитав Рейгана, чи він упорається? Голландець, успіхи якого в легкій атлетиці допомогли йому отримати один з рекомендаційних листів, відповів, що впевнений у своїй спроможності виконати таке завдання.

Рейган прибув до Де-Мойна у перший тиждень квітня. Розміри й оформлення радіостанції WHO приголомшили його. Це дуже відрізнялося від маленької анфілади студій і офісів у Давенпорті, які слугували МакАртурові ще й штаб-квартирою для багатьох ризикованих оборудок.

Тут талан Рейгана ще раз потяг його за собою. WHO якраз займалася придбанням одного з приблизно десяти тільки-но дозволених для користування і надзвичайно могутніх радіопередавачів потужністю 50 000 ват, а також стала на Середньому Заході найбільшою новою філією радіомережі Національної мовної компанії (National Broadcasting Company – NBC), розташованої у Нью-Йорку. Ще не добіг кінця останній день тієї роботи, як йому запропонували постійну посаду ведучого з гідною зарплатнею і можливістю додаткового заробітку завдяки запрошенню гостей в ефіри репортажів зі спортивних подій, висвітленню спортивних змагань у місцевій газеті, відвіданню публічних подій, а також роботі диктора місцевої інформаційної програми. Він став певною мірою місцевою знаменитістю Середнього Заходу, спортивним голосом радіостанції WHO в Де-Мойні, а це, по суті, означало, що він був спортивним голосом цілого регіону і залишався ним чотири з половиною наступних роки.

Час від часу Рейган коментував у прямому ефірі футбольні матчі між Університетом Айови та Університетом Мічигану. А що сам фактично ніколи на цих матчах присутнім не був – для станції було надто дорого посилати його особисто, – то переповідав телеграфні повідомлення з місця подій, які надходили на станцію, і досягнув у цьому помітної майстерності, щоразу «транслюючи» на радіо WHO ігри Чикаго Кабс[21]. Однак бейсбол був повільнішим за футбол, тож йому було трохи складно підтримувати високий темп трансляції, хоча він знаходив способи виплутатись і з цього.

Коментування матчів навчило Рейгана розповідати байки краще, ніж усе, що він писав у школі. Голосом він радше розігрував емоційну виставу, а не розповідав, переконуючи себе, що бачить усе на власні очі, і, відповідно, переконуючи слухачів у їхніх домівках, що вони там теж були. А в перервах на перепочинок він навчився заповнювати час простецькими оповідками, невибагливими анекдотами, всім, що спадало на думку. Завдяки упевненості, з якою він навчився доносити інформацію, його репортажі викликали відчуття ще більшої довіри.

Одного дня 1934 року Рейган отримав звістку, що в його батька стався серцевий напад. Після років, за які мінімальна зайнятість змінювалася довгими смугами безробіття, Рейган-старший урешті спромігся дістати місце при Адміністрації громадських робіт, створеній за ініціативи Рузвельта, аби знову залучити таких працездатних, як Джек, людей до гідної праці зі сприяння в побудові й перебудові матеріального образу Америки. На жаль, Джек недовго залишався працездатним і одного дня на роботі зомлів. Рейган був упевнений, що той одужає, тож почав тихцем посилати додому гроші, аби батькові не довелося повертатися до праці й допомогти родині зводити кінці з кінцями.

Приблизно тоді ж Рейган відкрив у собі любов до коней, яка триватиме все життя. Один з колег-ведучих розповів Рейганові, що, якщо він подасть заяву до комісії з питань резерву Чотирнадцятого кавалерійського полку, який базувався у Форт Де-Мойн, вони навчать його їздити верхи, а він ніколи раніше цього не робив. Рейган, який усе життя був спортсменом (прихованим Томом Міксом з його фантазій на тему ковбойських фільмів), взяв участь у відборі до кавалерійського резерву, та на заваді став його поганий зір. Провалившись на першому медогляді, він перечекав кілька днів і повернувся. Цього разу, коли «прикрив» одне око, щоб читати таблицю, то розтулив пальці так, аби бачити обома очима, і – пройшов.

Поки все це відбувалося, він ані на мить не полишав думки про Марґарет. Як згадує Рейган в обох книжках спогадів, він часто думав, як вона там викладає у тій школі неподалік від Юрики, переконаний, що дівчина терпляче чекає, поки він закладе фундамент їхнього майбутнього.

Вона не чекала.

Одного дня, на початку зими 1936-го, на четвертий рік роботи Рейгана на радіо WHO і другий рік занять у кавалерійському резерві, він отримав од Маґс листа. Сів у вітальні своєї маленької квартирки і нетерпляче розпечатав його. Він любив отримувати від неї пошту, але цей лист був зовсім не таким, як ті, що вона постійно йому надсилала. Коли він розгорнув одну написану від руки сторінку, на коліна висипалися його значок студентського братства і перстень, який він подарував їй на знак заручення. Читаючи слова, написані Марґарет, він відчував шалене гупання в голові та серці. Нещодавно побувала у європейському круїзі з однією зі своїх сестер, писала вона, там познайомилася зі співробітником дипломатичної служби і покохала його. Звати його Джеймс Вадделл Ґордон-молодший, поважний працівник Консульської служби США. Вони збиралися одружитися.

Рейган заплющив очі та притиснув до чола кулаки. Нема. Маґс більше нема. Найперше, що він зробив, коли спромігся бодай на щось, був дзвінок до матері. Неллі сказала, що чекала на його дзвінок. Усі вдома вже знали, а вона все гадала, коли ж Марґарет повідомить цю звістку йому. Слухаючи його здавлений голос, вона спокійно повторювала усе те, що він мільйон разів чув від неї ще малим – що йому не слід впадати у відчай, що все завжди стається на краще. Рейган подякував матері за хорошу пораду й поклав слухавку. За кілька тижнів Неллі зателефонувала Рейганові, щоб сказати, що Марґарет уже оголосила дату свого весілля.

От тоді це врешті стало настільки реальним, що витримати це Рейгану було над силу. Через багато років він згадуватиме, як рішення Марґарет «надломило» його. Усе те хороше, що сталося з ним за попередні чотири роки, раптом утратило будь-яке значення, бо найкраще з усього, що він пережив, скінчилося.

Характерно, що він здебільшого тримав свої незгоди при собі, ніколи не виказуючи нікому на радіостанції, що має хоч якісь неприємності. Він щодня приходив на роботу з посмішкою, вів свої репортажі та виконував усе, чого від нього хотіли інші, а ввечері, як завжди, повертався додому, хіба що тепер він по дорозі до хати зазвичай заходив у бар на розі, щоб випити порцію пива. Або дві.

А потім посеред усього цього борсання в особистих незгодах у нього поцілив іще один спалах щасливої блискавки, цього разу з боку спонсорів. «Чикаго Кабз», одна з найпопулярніших команд Головної ліги бейсболу, після здобуття вимпела Національної ліги у попередньому сезоні та перед поразкою у шести іграх щорічного чемпіонату США з бейсболу зі знаменитими гравцями Американської ліги «Детройт Тайґерс»[22], запросила його висвітлювати їхній весняний тренувальний сезон на острові Каталіна, у маленькому, схожому на тропіки раю за двадцять шість миль від берегів Каліфорнії. Як додаткове заохочення вони погодилися, аби він писав ексклюзивні матеріали про команду для «Де-Мойн Сандей Реджістер»[23] у його постійній колонці «Довкола світу спорту з “Голландцем” Рейганом».

Йому не вірилося, що може так поталанити. Посеред середньозахідної зими йому запропонували повністю оплачену поїздку до Лос-Анджелеса, краю легендарного Голлівуду, де створювалися ковбойські фільми, над якими він фантазував у дитинстві. Передусім він взяв у місцевому універмазі зимовий каталог товарів для відпочинку і придбав собі речі для відповідного, на його думку, гардеробу – білі туфлі з оленячої шкіри, лляний костюм (з двома парами штанів), білу спортивну куртку, два купальних костюми та солом’яного капелюха.

І ось двадцятип’ятирічний Рональд Рейган з торбами в руках і хвацько зсунутим на один бік капелюхом сів на потяг з Де-Мойна до Чикаго, там пересів на «Лос-Анджелес Лімітед»[24] (пізніше відомий під назвою «Челенджер») і два дні потому, 1 лютого 1936 року вийшов із потягу в діловому центрі Лос-Анджелеса, на вокзалі об’єднаного вузла кількох залізниць. Там він занурився у ніжний бриз Санта-Ани, який розігрів повітря до приємних 27 градусів. Легенько розхитувалися пальми. Він зупинив таксі, щоб дістатися до готелю «Білтмор»[25], де зупинилася команда і для нього була зарезервована кімната.

Наступного ранку, ще й на світ не зазоріло, він прокинувся і пішов разом із командою на сніданок, де менеджер «Кабс» Чарлі Грімм, який негайно перейнявся симпатією до Рейгана, з усіма його познайомив. Опісля всі залізли в автобус, що довіз їх до пристані Санта-Моніки. Під час тієї півгодинної поїздки Рейган радо пустився в дружню балачку з гравцями, яких досі знав тільки за їхніми фото і подвигами на полі, про які читав у стрічці телетайпа. І ось він тут, розпитує володаря премії Американської ліги «Найцінніший гравець Головної ліги бейсболу» попереднього сезону, кетчера-початківця зіркової команди Ґаббі Гартнетта про його техніку удару. З блокнотом і олівцем у руках він запитав Гартнетта, як йому дісталося прізвисько Ґаббі[26]. Високий м’язистий ловець усміхнувся, вмостився зручніше, заклав ногу на спинку переднього сидіння і пояснив, що його так назвали, бо він ніколи не спілкується з пресою. Потім він сплюнув тютюнову жуйку, обняв Рейгана за плечі та широко усміхнувся на всі свої поруділі зуби. Рейган широко усміхнувся у відповідь.

Гартнетт познайомив Рейгана з деякими іншими гравцями, в тому числі з інфілдером[27], «Усміхненим» Стеном Гаком. Рейган знав про Гака, який народився у Сакраменто, Каліфорнія, але виріс у Діксоні, геть усе. Усі в рідному місті не тямилися з радощів, коли Гак пробився у головну лігу. Був серед них і аутфілдер[28], який час від часу грав як другий бейсмен[29], Оґі Ґалан; постійний другий бейсмен, у майбутньому представлений у Залі слави Біллі Герман, який також за рік до цього пробився у зіркову команду; перший бейсмен/аутфілдер Філ «Філовідчайдух» Каваретта, який уже грав третій рік із тих двадцяти, що він боротиметься у складі «Кабс» (перш ніж перейде на два сезони до «Вайт Сокс» у 1954-му); а також аутфілдер Чак Клейн, який у майбутньому потрапить до Залу слави. Рейган потрапив в особисту бейсбольну нірвану.