Скарбниця української класики ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3488-8 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Літературно-художнєвидання

Скарбниця української класики

Збірка

Керівник проектуМ. Г. Шакура

Координатор проектуН. Ю. Олянішина

Відповідальний за випускН. О. Міщенко

Художній редакторА. В. Ачкасова

Технічний редакторВ. Г. Євлахов

КоректорТ. Г. Верховська

Дизайнер обкладинкиАліна Ачкасова

Електронна версія створена за виданням:

С42Скарбницяукраїнської класики: збірка . — Харків :Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017.  — 816 с.

ISBN 978-617-12-3203-7

Перлини української літератури в одній книзі! Трагічні «Катерина» і «Наймичка» Тараса Шевченка, жадібні «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, вічні «Тіні забутих предків» та до сліз вражаючий «Цвіт яблуні» Михайла Коцюбинського, таке життєве «Украдене щастя» Івана Франка, непримиренна «Інститутка» Марка Вовчка, сатиричний «Мина Мазайло» МиколиКуліша, сакральна «Земля» Ольги Кобилянської та інші визначні твори українських класиків. Неперевершена мова, складні образи, життєві сюжети, ніби списані з минулого чи не кожної української родини. Ця книга повинна бути на полиці всіх справжніх книголюбів!

УДК 821.161.2

© Етнографічна колекція «Кровець»krovets.com.ua / обкладинка, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

Тарас Шевченко

Катерина

Василию Андреевичу Жуковскому

На память 22апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобриві,

Та незмоскалями,

Бо москалі— чужі люде,

Роблять лихо звами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючикине;

Піде всвою Московщину,

А дівчина гине…

Якби сама, щеб нічого,

А то йстара мати,

Що привелана світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне, співаючи,

Колизнає за що;

Люде серця непобачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтесяж, чорнобриві,

Та незмоскалями,

Бо москалі — чужілюде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

Адонька нечує;

Де жартує змоскаликом,

Там ізаночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава навсе село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то йнечує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії—

В поход затрубили.

Пішов москаль вТуреччину*;

Катрусю накрили.

Незчулася, та йбайдуже,

Що коса покрита*:

Замилого, як співати,

Любо йпотужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли незагине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде

Що хотять, говорять.

Не журитьсяКатерина—

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина—

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде заводою,

Щоб вороги небачили;

Прийде до криниці,

Стане собіпід калину,

ЗаспіваєГриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася— іраденька,

Що ніхто небачив.

Не журиться Катерина

Ігадки немає—

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

ВиглядаєКатерина…

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо вбоку.

НездужаєКатерина,

Ледве-ледве дише…

Вичуняла, та взапечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Тавнеї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще йнеєдина,

А муштрує узапечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема…

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садокпоплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить.

На рученьках носить сина,

Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там… а там… сину, сину!»—

Та йне доказала.

Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як іперше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Якперше співала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не співаєчорнобрива,

Клене свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять своюволю—

Кують речі недобрії.

Що має робити?

Якби милий чорнобривий,

Умів би спинити…

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий…

А де жнайде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, вМосковщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здаласьна горе!..

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та невміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долібіле личко—

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

II

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де жтвоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині,доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добримлюдям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Щоти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила…

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві…

Доню моя, донюмоя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?

Оддячила!.. Іди жшукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То їїпослухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива вчужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебесховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадитьна могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминатибуде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди однас…»

Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась…

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

ЗаридалаКатерина

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу тайди собі—

Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчкиз хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла всадок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

Нахрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю,

В чужуземлю, чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надомною ляже

Та про долю, моє горе

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної насім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш… ось хтоскаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. лихо моє,

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

Ати гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла зсела — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як росата до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як ангелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухишукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла… тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Тане чули вже тих річей

Ні батько, ні мати…

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть,того ріжуть,

Той сам себе губить…

А за віщо? Святийзнає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світіодиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другомуоставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де жті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть людена світі—

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі незнають—

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьтебагаті,

А я візьму сльози—

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібнимисльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді ябагатий,

Як буде серденько

По волі гуляти!

III

Кричать сови, спитьдіброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрілюде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічкапокрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусюпригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на поліпід копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальшеспіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски

І чужії люде;

Зострінеться зима люта…

А той чи зостріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе;

Він, як мати, привітає,

Як брат, заговорить…

Побачимо, почуємо…

Апоки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекийшлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись—

Щоб його немірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то жповірять!

«Брешеш, — скажуть, — сякий-такий!

(Звичайно, не в очі.)

Атак тілько псує мову

Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало…

Цурже йому!.. А тим часом

Кéте лиш кресало

Татютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де-то моя Катерина

З Івасем мандрує.

За Києвом, таза Дніпром,

Попід темним гаєм,

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугачаспівають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

Вруці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: «Люде добрі,

Де шлях в Московщину?»

«ВМосковщину? Оцей самий.

Далеко, небого?»

«В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!»

Бере шага*, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях* спочила

Та синові за гіркого

Медяниккупила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було йтаке, що під тином

З сином ночувала…

Бач, на щоздалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб недовелося москаля шукать,

Щоб недовелося, як Катря шукає…

Тоді непитайте, защо люде лають,

За що непускають вхату ночувать.

Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого Бог карана світі,

То й вони карають…

Люде гнуться, як тілози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та негріє)—

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сиротіне світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотятьлюде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуйлюдям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами,—

До схід сонця в темнім лісі

Умийсясльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденькоодпочине,

Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючикинув Катрусю москаль.

Недоля небачить, зким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям нежаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли незуміла себе шанувать».

Шануйтесяж, любі, внедобру годину,

Щоб недовелося москаля шукать.

Деж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

Уличаках* — лихо тяжке!—

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє…

Либонь, ідуть москалики…

Лихо!.. Серце мліє…

Полетіла, зострілася,

Пита: «Чи немає

Мого Йвана чорнявого?»

А ті: «Мыне знаем».

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

«Ай дабаба! Ай да наши!

Каво не надуют!»

Подивилась Катерина:

«Іви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила..

А може, йзостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину».

Реве, стогнехуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозамволю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину—

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Колосерця — як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — лісчорніє;

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається;

Коли пустять в хату,

А не пустять, той надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Деж ти будеш ночувати,

Як мене нестане?

Зсобаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та незаговорять,

Не розкажуть сміючися…

З псами їсти йпити…

Біднамоя головонько!

Що мені робити?»

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово всвіті сирота;

Його б’ють ілають, закують вневолю.

Та ніхто про матір на сміхнеспита,

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть домови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають?

Хтоголий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята.

Одна його доля — чорні бровенята,

Та йтих люде заздрінедають носить.

IV

Попід горою, яром, долом,

Мов тідіди високочолі,

Дуби зГетьманщини стоять.

У яру гребля, вербивряд,

Ставок під кригою вневолі

І ополонка — воду брать…

Мов покотьоло* червоніє,

Крізь хмару — сонце зайнялось.

Надувся вітер; якповіє—

Нема нічого: скрізь біліє…

Та тілько лісом загуло.

Реве,свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий*,

Щоб ліс оглядіти,

Таде тобі! Таке лихо,

Що й не видно світа.

«Еге,бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти вхату… Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!»

«Що,москалі?..» — «Де москалі?»

«Що ти? Схаменися!»

«Де москалі-лебедики?»

«Таон, подивися».

Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Щомоскаля кличе».

Через пеньки, заметами

Летить, ледве дише,

Боса сталасеред шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один,верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»

До їх… Коли гляне—

Попередустарший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де титак барився?»

Та до його… За стремена…

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забувКатерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене—

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коняпоганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись—я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же Богу, я Катруся!»

«Дура, атвяжися!

Вазьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти жприсягався!»

«Вазьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

СвоюКатрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, щодля тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч тине цурайся!

Наймичкою тобі стану…

З другою кохайся…

З цілимсвітом… Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе синамала,

Покриткою стала…

Покриткою… Який сором!

І за що ягину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Непокинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене…

Я винесу тобісина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти?Заховався?

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!..Дитя моє!

Де дінусь з тобою!

Москалики! голубчики!

Возьміть засобою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його… бо покину,

Як батько покинув,—

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світБожий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»

На шляхположила.

«Оставайся шукать батька,

А явже шукала».

Та вліс зшляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне…Амоскалям

Байдуже; минули.

Воно йдобре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

Топроклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,

Та вяр… біжить… серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть вводу!.. Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом—

І сліду нестало.

То невітер, то небуйний,

Що дуба ламає,

То нелихо,то нетяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміютьсязлії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу—

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батькоінебачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто зним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Панськеличко, чорні брови.

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, несховала…

Бодайполиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

Атим часом старий кобзар

Ісусаспіває*.

Хто йде, їде — неминає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, адівчата

Шажокміхоноші.

Задивляться чорноброві—

І босе іголе.

«Дала, кажуть, бровенята,

Та недала долі!»

Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею,

А вберлині господиня

З паном ісем’єю.

Опинивсяпротив старців—

Курява лягає.

Побіг Івась, бо звіконця

Рукоюмахає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув… Одвернувся…

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята…

Пізнав батькосвого сина,

Та нехоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась». — «Какой милай!»

Берлин рушив, аІвася

Курява покрила…

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понадшляхом.

[кінець 1838 — початок 1839, С.-Петербург]

Наймичка

Пролог

Унеділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Таз туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане—

Мій латаний талане!

Чомумене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом вікуне збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я неодна, єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть умене… туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину!

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть… Дитя моє!

Ябула багата…

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долювиплачу сльозами

І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

Втумані ховалась

Та скрізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Якудова в Дунаєві

Синів поховала:

«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля ненайшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, ісповий,

І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, угаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,—

Придбали хутір, став і млин,

Садок угаї розвели

І пасіку чималу—

Всього надбали.

Тадіточок уїх бігма,

А смерть зкосою за плечима.

Хтож їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу пом’яне?

Хто поживе добро честно,

Вдобрую годину,

Згадає їх, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітейгодувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білихпалатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

Насміх, на розтрату!

II

І дід, ібаба унеділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, вбілих сорочках.

Сіялосонце, внебесах

Ані хмариночки, та тихо

Та любо, якураї.

Сховалося усерці лихо,

Як звір утемнімгаї.

В такім раї, чогоб, бачся,

Старим сумувати?

Чито давнє яке лихо

Прокинулось вхаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось.

Чи ще тілько заклюнулось

І рай запалило?

Незнаю, що іпісля чого

Старі сумують. Може, вже

Оцезбираються до Бога,

Та хто вдалекую дорогу

Їм добреконей запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Саманезнаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись…

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми… мов дитина!

Побіжім лиш… Бачиш?

Явгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт… Прибігають—

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита—

Та йнетуго, йновенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала—

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. Асердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі… ізамовкло,

Неначе неплаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я йказав! От, бачиш?

От італан, от ідоля,

І неодинокі!

Бериж лишень та сповивай…

Ачяке, нівроку!

Несиж вхату, аяверхи

Кинусьза кумами

В Городище*…»

Чудно якось

Діється між нами!

Одинсина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образáми—

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумівназбирали,

Та ввечері йохрестили

І Марком назвали.

Росте Марко.Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що зним робити.

Минає рік. Росте Марко—

Ідійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода,білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А щож, — каже, — возьмім, Насте».

«Возьмімо, Трохиме,

Боми старі, нездужаєм,

Та таки йдитина,

Хоча воно вжейпідросло,

Та всеж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо йясвою вже часточку

Прожив, слава Богу,—

Підтоптався. Так щож тепер,

Що візьмеш,небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні!треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано:хто нелічить,

То той інемає.

Так отакхіба, небого:

І ти нас незнаєш,

Ні ми тебе.Апоживеш,

Роздивишся вхаті,

Та йми тебе побачимо—

Отойді йза плату,

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку».

«Просимож ухату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби зпаном повінчалась,

Закупила села.

І ухаті, інадворі,

Іколо скотини,

Увечері івдосвіта;

А коло дитини

Так іпада, ніби мати;

В будень івнеділю

Головоньку йомузмиє,

Й сорочечку білу

Що день Божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, авсвято—

То йзрук неспускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхтотого нечує,

Не знає йнебачить,

Опріч Маркамаленького.

Так воно незнає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує—

Сама нез’їсть інедоп’є,

Його нагодує.

Не знаМарко, як вколисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться—

Товона вже скочить,

І укриє, йперехрестить,

Тихо заколише;

Воначує зтії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко донаймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає…

Не знаМарко, росте собі,

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чималоутекло;

І вхутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та йзаснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда вхату спочивать.

УжеМарко чумакує

І восени неночує

Ні під хатою, нівхаті…

Кого-небудь треба сватать.

«Когож би тут?» — старий дума

І просить поради

У наймички. Анаймичка

Доцарівниб рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо

Та йбудемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та йза старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде зрушниками,

З святимхлібом обміненим.

Панну ужупані,

Таку кралю висватали,

Що хочза гетьмана,

То несором. Отаке-то

Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.—

Тепер, щоб ви знали,

Треба краюдоводити,

Коли йде вінчати,

Та йвесілля. Та щеось що:

Хто внас буде мати?

Не дожила мояНастя!..»

Та йзаливсь сльозами.

А наймичка упорогу

Вхопиласьруками

За одвірок та йзомліла.

Тихо стало вхаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці

Короваймісили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицямитанцює,

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїзжачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, асамого

Ледви ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті інадворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють…

Та все чужі. Деж наймичка?

Напрощу уКиїв

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко ажплакав,

Щоб була вона за матір.

«Ні, Марку, ніяко

Меніматір’ю сидіти:

То багаті люде,

А янаймичка… щейзтебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Підупомолюся

Усім святим уКиєві,

Та йзнову вернуся

Ввашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь…»

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка… заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи йлави миють.

Анаймичка шкандибає,

Поспішає вКиїв.

Прийшла вКиїв — неспочила.

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей нестало

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім заробила

ЙМаркові купила

Святу шапочку впещерах

У Йвана святого*,

Щобголова неболіла

В Марка молодого;

І перстеник уВарвари*

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли

За ворітьми, ввели вхату

Й застіл посадили;

Напували йгодували,

Про Київ питали,

І вкімнаті Катерина

Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?

Защо поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають…

Може, вони догадались…

Ні, недогадались;

Вони добрі…»

І наймичка

Тяжкозаридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку уКиїв

Катря прово[д]жала

Так, як матір; івчетвертий

Провела небогу

Аж уполе, до могили,

І молилаБога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї вхаті

Якосьсумно, ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої внеділю,

Тапісля Першої* Трохим

Старий сидів всорочці білій,

В брилі,на призьбі. Перед ним

З собакою онучок грався,

А внучкавюпку* одяглась

У мамину ініби йшла

До дідавгості. Засміявсь

Старий івнучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А деж ти діла паляницю?

Чи, може, влісіхто одняв?

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще йненапекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Аж зирк — інаймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну…

«А Марко вдорозі?»—

Ганна діда питалася.

«В дорозі щейдосі».

«А яледве додибала

До вашої хати,

Нехотілось на чужині

Одній умирати!

Колиб Марка діждатися…

Такщось тяжко стало!»

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

Іхрестики, йдукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, ічервоний

Зфольги образочок,

А Карпóві соловейка

Та коників пару.

Ічетвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині; адідові

Із воскусвятого

Три свічечки; аМаркові

І собі нічого

Не принесла: некупила,

Бо грошей нестало,

А заробить нездужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

Ввійшли вхату.

Катерина їй ноги умила

Й полудноватьпосадила.

Не пила йнеїла

Стара Ганна.

«Катерино!

Коливнас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст* найняти

Миколаєві* святому

Й на часточку дати*;

Бо щось Марко забарився…

Може, девдорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старихочей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Нета вже ястала:

Зледащіла, нездужаю

І на ногивстати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті».

Занедужала небога.

Уже йпричащали,

Й маслосвятіє служили*,—

Ні, непомагало.

СтарийТрохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катеринаж зболящої

І очей незводить;

Катерина коло неї

І днюєйночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

Накоморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути питається:

«ДонюКатерино!

Чи ще Марко неприїхав?

Ох, якби язнала,

Що діждуся, що побачу,

То щеб підождала!»

VIII

Іде Маркозчумаками.

Ідучи співає,

Не поспіша до господи—

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовкучервоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добрухустку

З білоюгабою*.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім в купі — червоного

Вина з Цареграду

Відер зтроє у барилі,

І кав’яру* з Дону,—

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться,

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молится Богу…

«Чичуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидчеведи в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!

Насилу діждала!»

ІОтченаштихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воливипрягає,

Занози* ховає

Мережані, аКатруся

Марка оглядає.

«А деж Ганна, Катерино?

Я пак ібайдуже!

Чи невмерла?»

«Ні, невмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень вмалухату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

ВвійшовМарко вмалу хату

І став упорогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава… слава Богу!

Ходи сюди, нелякайся…

Вийди, Катре, зхати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшлазхати Катерина,

А Марко схилився

До наймички угóлови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як язмарніла?

Я неГанна, яненаймичка,

Я…»

Та йоніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась—

Сльози покотились.

«Прости мене! Якаралась

Весь вік вчужійхаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… ятвоя мати».

Тайзамовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері—

А мати вже спала!

13 ноября 1845, в Переяслові

Iван Карпенко-Карий

Сто тисяч

Комедiя в 4-х дiях

Дiєвi люде:

Герасим Никодимович Калитка— багатий крестьянин.

Параска— жiнка його.

Роман— син їх.

Савка— кум Герасима, крестьянин.

Банавентура Копач.

Невiдомий— єврей.

Гершко— фактор.

Мотря— наймичка.

Клим— робiтник.

Ява I

В хатi яку хвилину нема нiкого; входеНевiдомий.

Невiдомий.Нiкого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки житьна свiтi. А через чево i трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усi торгують, а покупателi только глазами купують, i торговлi нема — один убиток. Так я сiбє видумал новую комерцiю: хорошiй будет гендель, єжелi удастся… Попробуєм!..

Ява II

РоманiНевiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам!

Роман. Здоров!

Невiдомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невiдомий. А де ж сам хазяїн?

Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повиннi буть назад.

Невiдомий. Я з ним вiдался, i он сказал, щоб я приїхав.

Роман. Може, й вони через годину будуть.

Ява III

Тiж iКопач.

Копач.Ура! Тепер суд гласний, накриває євреїв часний! Хе-хе-хе!

Невiдомий. А ви разлi часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Невiдомий. Прощайте! Я навiдаюся опiсля, бо у мене є дiло до Смоквинова. (Пiшов.)

Ява IV

КопачiРоман.

Копач. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвiт! Я їх багато бачив, у мене опит i практiка. Я на них насмотрєлся… Командовалзводом, так пров’янт i фураж часто получав, знаю їх,да i они меня знають! Тепер лiт тридцать в одставкє, по свiту вольно я хожу i в очi смiливо усiм гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досi ще не совершив?

Роман. Ще в городi.

Копач. Хотiв поздравити його з прiобрєтєнiєм зємєлькi… А Прасковєя Iвановна?..

Роман. У попа.

Копач. Так! Торiчелiєва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фiзiкi. В такiм разi — адiо! К обiду я прийду. (Пiшов.)

Ява V

Роман, потiмМотря.

Роман. Наче i розумний, а дурний. Тридцять лiт шукає кладiв i голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… I все вiн зна — тiлько нiчого не робе. (Iде до дверей iгука.) Мотре, та йди-бо сюди!

Мотря(за дверима). Чого там? Нема менi часу.

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу i вмерти. Iди-бо! Зашиєш менi сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пiшли. Хочеться менi з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розiрвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показує.)

Мотря.Де це ти так розпанахав?

Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цiлує.

Мотря(б’є його кулаком).А це що? А тпруськи!

Роман. Хiба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав?

Мотря. То тодi i цiлуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

Роман. Нi, це не шутки. I мати казала, i батько казав, що кращої невiстки не треба.

Мотря. Уже зашила. Iди собi, я не маю часу теревенi править, та он вже батько приїхали.

Роман. Батько? Справдi.

Мотря вибiга.

Ява VI

ГерасимiРоман.

Герасим. А ви чого тут збiглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розiрвав рукав… Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пiшли до попа…

Герасим. Знайшла празник. Iди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси вкомору, щоб якої ремiняки не порiзали на батоги.

Роман. Добре. Тут єврей якийсь питав вас i Копач. (Вийшов.)

Герасим(один).Єврей—то дiло, а Копач — морока. Ху! Слава Богу, справився з дiлами: совершив купчу, i земельки прибавилось. I бумага зелена, мов земля, укритая рястом!.. Ох земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радiсно тебе загрiбати докупи, в однi руки… Приобрiтав би тебе без лiку. Легко по своїй власнiй землi ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, атут зазеленiла вжепшениця i колосується жито; i все то грошi, грошi,грошi… Кусочками, шматочками купував, а вже i у мене набралося: тепер маю двiстi десятин — шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так, — однiєї шпанки ходить дванадцятьтисяч, чотири чи п’ять гуртiв випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тiлько бiля свиней шiсть чоловiка день при днi працює!.. I яким побитом Жолудь достав таку силу грошей — не зрозумiю… Ясам пам’ятаю, як Жолудь купував баранцiв, сам їх рiзав, торгував м’ясом у рiзницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не iначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при днi працюєш, жiнка з дiжi рук не виймає — i тiлько ж всього-на-всього двiстi десятин, а тож, мабуть, i в десять тисяч не вбереш. Не спиться менi, не їсться менi… Пiд боком живе панок Смоквинов, мотається i туди, й сюди, заложив i перезаложив, — видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же!Двiстi п’ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, i поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато, не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх вiзьмеш? Прямо, як iржа, точить мене ця думка! Де їх взять?.. Де?.. Хiба послухать єврея, пiти на одчай, купить за п’ять тисяч сто тисяч фальшивих i розпускать їх помаленьку: то робiтникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й грошi. Страшно тiлько, щоб не влопатись… Обiщав єврей сьогодня привезти напоказ. Може, це вiн уже й заходив. Цiкаво дуже бачити фальшивi грошi.

Ява VII

СавкаiГерасим.

Савка.Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.

Герасим. А навiщо ж то я вам так пильно потрiбен?

Савка. Вiдгадайте! Шкода, не вiдгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованцiв з сотню, до Семена.

Герасим. Я ж кажу, що так!.. Виходить: недовго думавши — давай! Хiба у мене банк, чи що?

Савка. Та до кого ж ти i вдаришся? Єврей злупе такого процента, що нiяк не викрутишся потiм.

Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.

Савка. То вже лупiть краще ви, куме, та дайте.

Герасим. Нема! Хоч носа вiдкрути, то й десятки зайвої не витрусиш — всi вiддав за землю.

Савка. Де ж тi грошi, куме? Ясам не раз, не два над цим думав.

Герасим. Та господь їх знає.

Савка. Чув я, що Жолудь нечистi грошi має, вiд самого, не при хатi згадуючи, сатани, то, може, й другi так само достали… Тiлько де ж вони з ним познайомились i як? От що цiкаво! Вже ж i я не полохливого десятка, пiшов би до нього в гостi у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, iродiв син! Чи душу йому, луциперовi, треба, то нехай би брав, бо без душi, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив пiд Iвана Купайла, як менi казано, на роздорiжжя… Повiрте, звав, нехай Бог простить, Гната безп’ятого! Так що ж — не вийшов, тiлько налякав.

Герасим. Цiкаво! Розкажiть, будь ласка…

Савка. Знаєте, за третiм разом, як я гукнув: «Вийди до мене, безп’ятий, я тобi в нiжки уклонюся, до смертi слугою твоїм буду!..» А вiн — i тепер моторошно — зайцем мимо мене — тiлько фа! аж свиснув, та хо-хо-хо! То я тiкав з того мiсця, мало дух з мене не виперло… Прости господи! Двi недiлi слабiв: бувало, тiлько що шерхне, так увесь iзатремтю, i волосся на головi пiднiметься. На превелику силу одшептала Гаврилиха.

Герасим. Не надiявся, куме, щоб ви такi смiливi були…

Савка. Ну, а що ж його робить, коли грошей треба день у день! От i тепер: пiслязавтрього строк платить Жолудю за землю, держу там у нього шматочок, а тут не вистача. Договiр же такий: як грошей встрок не вiддам — хлiб зостанеться за Жолудьом без суда. Та що там балакать! От, єй, правду вам кажу, куме: якби знав, що за цим разом дасть, — знову пiшов би кликать, так грошей треба.

Герасим. Смiливi, смiливi ви, куме… з вами i не такi дiла можна робить.

Савка. Ха! Чого там бояться? Страшно тiлько без грошей, а з грiшми, сказано ж, i чорт не брат.

Герасим(набiк). Треба це на ус закрутить.

Савка. Куме! Та, може ж, таки найшлася б у вас там яка сотняга? Позичте! Батьком буду величать.

Герасим. Що його робить? Хiба от що: я, знаєте, сам позичивоце у Хаскеля для домашнього обiходу; тiлько платю п’ять процентiв у мiсяць. Коли дасте п’ять процентiв, то я подiлюся з вами, так уже, для кума.

Савка. П’ять?.. Та що маєш робить… I за це велике спасибi, давайте.

Герасим. Принесiть же менi запродажню запись на воли.

Савка. Як? Хiба ж я вам воли продав?

Герасим. Вийде так, нiби продали… Нiби! Розумiєте? А я тi самi воли вiддам вам до Семена, а на Семена ви вiддастеменi сто карбованцiв i запродажню я розiрву, а як невiддасте, то я вiзьму воли… Так коротча справа.

Савка. Це добра справа!.. То й воли до вас вести, чи як?

Герасим. Нi. Ви пiдiть у волость, то писар знає i напише таку запродажню як слiд, а ви запродажню принесете менi, то я вам грошi дам.

Савка. Та вiзьмiть, куме, векселя, навiщо вам ця плутанина?

Герасим. Нi, куме, я переконався, що запродажня надежнiше векселя…

Савка. Так… Ну, добре. То вже ж, мабуть, завтра принесу. А ви дома будете завтра?

Герасим. Дома.

Савка.Так… Прощайте. (Набiк.) Е, куме, мабуть, i в тебе нечистi грошi, i в тебе душа вже не своя. (Зiтхає, виходить.)

Герасим(сам). Одважний чоловiк! До чорта ходив iна все пiде за грошi, а я вiзьму з нього вексель. Найшов дурня! Продай воли — бери грошi… не вiддаси грошей — давай воли, бо то ж мої, я вже їх купив, я вже не буду править грошей, а воли давай. Так надежнiше.

Ява VIII

ГерасимiНевiдомий.

Невiдомий. Здрастуйте вам!

Герасим. Здрастуй. (Набiк.) Той самий єврей… аж мороз поза шкурою пiшов. Ну що?

Невiдомий(озирається). А нiчого…

Герасим. Принiс?

Невiдомий. Є.

Герасим(зiтхнув).Показуй.

Невiдомий(оглядається кругом, загляда увiкно, потiм виймає грошi, все новi, несе до столу, розклада на столi). Теперечки пiзнавайте, почтенний, де тут фальшивi, а де настоящi?

Герасим(довго розгляда, придивляється на свiт). От так штука! От так штука! Не вгадаю! (Розгляда.) Не вгадаю!

Невiдомий(знову зазира увiкно).I нiхто не вгадає. Я присягну на Бiблiю, що всякий прийме! Ето робота первий сорт. Ми не робимо такой дрянi, як другi… Їх роблять у англичан, i англичанин їх возить, а я у нього агентом.

Герасим. Ну й зробленi, ну й зробленi — прямо настоящi, i не кажи… Як двi каплi води, всi однаковi… руб — руб, три — три — однаковiсiнькi! Покажи ж, будь ласка, котра фальшива?

Невiдомий. Оце одна — руб, а це друга — три.

Герасим. Оцi-о? Оцi? Та ти давай менi таких грошей хоч лантух — прийму. Як же ти їх розбираєш?

Невiдомий. Ми?.. Ето секрет. Нащо вам усе знать? Товар нравиться — вiзьмiть, не нравиться — не берiть. Ми не нуждаємся в покупателях; ми їх розпустили i розпускаємо, може, мiлiон, i всi благодарять… Ви знаєте, теперечки етiх дєнєг скрiзь доволi, може, iу вас у кишенi єсть такi самi.

Герасим. Ну, так! Звiдкiля вони у мене вiзьмуться? Хiба дав хто, справдi? Ану, глянь. (Показує свої грошi.)

Невiдомий(розгляда). Как нема, коли є!.. От одна трьохрубльовая, от друга… Хе-хе-хе! Ето усе нашей фабріки.

Герасим. Свят, свят, свят! Та ти брешеш?

Невiдомий. Побєй меня Бог.

Герасим. Диво! От так штука! Оце, кажеш, фальшивi? Це я взяв вiд Жолудьова прикажчика. Виходить, їх i у Жолудядоволi є… Он як люде багатiють. Я їх помiтю: надiрву краї…От тiлько одно менi дивно: чом же ти сам не торгуєш на цi грошi, а тiлько другим надiляєш?

Невiдомий. Ви все любопитнiчаєте. Ну, а отчего ви не продайоте фальшiвих дєнєг? Вiдiтє, у всякого своя комерцiя. У нас фабрiка на весь свєт, другой такой фабрiкi нема; ми продайом тисячу за п’ятдесят рублей… Разлi ето не торговля, по-вашему? Ми заробляємо мiлiони, алюде в двадцять раз больше… Ну, а якби ми самi на етi дєньгi товари купували? Хто б тодi так дешево робив грошi?

Герасим. Iто правда. (Розгляда грошi.) Не надивуюсь!Настоящi, натуральнi! Помiтю й цi. (Надрива краї.)

Невiдомий. У нас порядок; фiрма почтєнная, товар з Лондона прямо iдьот в кожаних мiшках; єжелi возьмьотє, то скажiть, скiлько вам нужно, — я буду телеграму пускать у Адессу, i англичанин сам вивезеть їх на нашу станцiю.

Герасим. Розпалилась до них моя душа… Сто тисяч вiзьму!

Невiдомий. Нехай вам Бог помогає! А коли вивезти?

Герасим. Сьогодня у нас субота… У понедiлок можна?

Невiдомий. Можна, зачем не можна — усе можна!

Герасим. А цi двi бумажки ти дай менi, може, я пробу зроблю: куплю на них що-небудь.

Невiдомий. Навiщо, коли у вас свої є? А между прочiм, вiзьмiть. Так у понєдєльнiк увечерi ви будете на вокзалi у тому мiсцi, де для мужчiн i для дам, — розумiєте?

Герасим. Розумiю.

Невiдомий. Прощайте.(Iде.) Дай вам Бог з моєї легкої руки зробиться мiлiонером!

Герасим. Спасибi!..

Невiдомий виходить.

Тепер коли б розмiнять фальшивi грошi в казначействi…Самому страшно, щоб не влопаться… Хiба кума взятьу компаньйони? Що ж, коли вiн чорта не боявся, то не побоїться казначея, щоб розмiнять грошi. Кращого компаньйона, як кум, не знайти!

ВходеКопач.

Ява IX

ГерасимiКопач.

Герасим. От чортяка принесла цього бродягу! Пiв-обiда сам злопає i на перешкодi дiловi стане… треба його як-небудь вирядить.

Копач. Здоровенькi були! Як поживаєте, що поробляєте, кого виглядаєте? Хе-хе!

Герасим. Хоч голий, так веселий! Здрастуйте.

Копач. Поздоровляю з прiобрєтєнiєм земелькi, дай Бог єщо столько прикупить… Безподобная у вас вода, зараз пив, i мiстечко у левадi бiля верби гарне. Отам би кашi наварить, з таранькою,та попоїсти по-чумацьки… Хе-хе-хе!

Герасим. Мабуть, голодний, бо з маху про кашу забалакав.

Копач. Хе! Я зараз все обняв оком! У вас новий забор i добре зроблений — тiлько б ще треба по однiй дошцi дать, а тоскотина буде закладать пiд лату голову, то позриває.Опит… Хе-хе-хе! Тiлько гляну — заразбачу.

Герасим. Яй сам бачу, та грошей нема.

Копач. Так-так. Хе-хе-хе! Грошей нема, а земелька росте й росте! Люблю за предприїмчивость! Так, так, Никодимович! Скуповуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-Богу! Чого ви? Думаєте — шуткую? Якi тут шутки? Хазяйственний мужик — велике дiло! Ворушiться, ворушiться! Крутiть головою: купили у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани горять, а мужички з пожару таскають… Це не пустяк! Ви як полагаєте? Вони привикли омари там, шампанське — от грошики йухнули, а там i iмєнiя ахнули! А ви — галушечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня, а воно жирок i наростає… Гляньте навколо: Жолудь — десять тисяч десятин, Чобiт — п’ять тисяч десятин, Пузир — три тисячi; а тут i ви помаленьку та помаленьку прикуповуйте та прикуповуйте.

Герасим. Що там я купив, i балакать не варт.

Копач. Одразу ж не можна! Ви вiзьмiть прiмєр з свинi:от вона ходить на подвiр’ї худа, обдрипана, а закинули виїї в саж, стали харчi кращi давать — то вона помалуй отягнеться, а там i сало наростає, — так i ви… Опит — велiкоє дiло!

Герасим. Спасибi! То це ви мене з свинею рiвняєте?

Копач. Не втiм рiч! Ви не обiжайтесь — це прiмєр. Ви не взирайте! Помалу, помалу i у вас сала набереться доволi, тодi порiвняєтесь з Чоботом, а може, i з Жолудьом… На все свiй час, своє врем’я. Не можна ж зразу, в тiм i прiмєр. Практiка, опитность — велiкоє дєло. Вас вже не обманеш, ви всякого обманете, а це велiкоє дєло, коли не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш. Ави як полагаєте? Хе-хе-хе! Ви глянули кобилi в зуби i наскрiзь її бачите — опит! Вiд того у вас лошата он якi. Ви не купите чорт батька зна чого! А воно i виходить, що скрiзь iде на користь. А то повидумували:ячмiнь — голак, а вiн родить не так; озимий — рiпак,а сiвач — дурак; пшениця — кримка, а в штанях дiрка; жито шампанське — баловство панське… Хе-хе-хе!

Герасим. Ох, Банавентура Бовтурович, все то добре, що ви кажете, тiлько речi вашi не грошi,за них земельки не купиш, а тут грошей, грошей, грошей треба. Ось пiд боком лежить земелька, а я слину ковтаю. Та яка земля? Неперепахана, ставок рибний, i з моєю межа з межею.

Копач. Потрошку, потрошку — пам’ятайте мiй прiмєр.От виб самi ставочок тут унизу викопали, рибу завели: лини, карасi… Нема краще, як м’ясо свинина, а риба линина. Хе-хе-хе!

Герасим. Викопаєм. Може, ви вже грошей знайшли, то позичили б на хазяйство?

Копач. Iце дiло таке, що одразу не можна, — ще не наскочив! Я вам по секрету скажу: тут єсть один предмет… Нi, не буду говорить — я вас повезу, самi побачите. Це не пустяк, дiло важне; прiмєти такi, що не можна сумнiваться, — вєрьте!

Герасим. Ет! Ви тiлько хвалитесь… Тридцять лiт шукаєте грошей, а нiчогiсенько не знайшли.

Копач. Як не знайшов?! А дерево окам’янiле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудiв, п’ятьважить, всi листочки, всi вiти, так як напечатано! А ступку мiдну, червоної мiдi, тiлько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода…Запорозька, видко, євреїв нанiй припiкали! Випитували, де грошi, а може, ковбаси пiджарювали… Предмети iнтереснi для науки; я їх одiслав одному професоровi… забув… як фамiлiя, вiн кургани розкопує…

Герасим. Чортзна-що, аж нудно слухать!.. Ви грошей давайте?..

Копач. Ячувствую, що аж тут моя судьба розрiшиться… Всякому своє — вiрте, що провiдєнiє недурно указало менi цей путь — будуть i грошi. Отодi зашумить Банавентура-копач!

Герасим. Що ж би ви зробили, якби грошi викопали?

Копач. Зараз би поїхав в Париж.

Герасим. Чого? Щуп оцей показувать? Так ви ж i балакать по-їхньому не вмiєте.

Копач. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумiєте!

Герасим. Е, бачите, ви не вмiєте, та вже й круть-верть.

Копач. Не вмiю? Вiв ля Буланже, вiв ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!.. Оле кашон, ля помдетер, вiв ля патрi!.. А що?

Герасим. Та хто його знає що! Чую тiлько, що не по-нашому лопочете.

Копач. В тiм сила! Ви собi думаєте, що це дурак який ходить?

Герасим. Та хто його знає.

Копач. То-то бо й є! А я мовчу i таки свого доб’юсь… а тодii будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Никодимович, наука! Можна пожалiть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, i вiн би знав французького язика не хуже мене: для того є самоучитель Марго йдругi книги.

Герасим.Що там наука? Забавка дитяча! На бiса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хiбагиндикiв дражнить? Я придивився: як тiлько вчений,так i голодрабець: нi землi, нi грошей, i таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, вiн зараз полiзе по книжках, по тих рiхметиках шукать, як це робиться.

Копач. Практики нема. А от я запряжу вам вяку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от в шори ви i не запряжете!

Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не бачив, якi вони.

Копач. Хе-хе-хе! От бачите… i тут наука… Нi, ви против науки не iдiть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нiчого незробиш. От i в службi: я був первий в цiлiй дивiзiї! Хто найкращий їздок? Копач! Хтохрунтовик? Копач! Хто службу зна як своїх п’ять пальцiв? Копач! Хе-хе-хе! Мамiнькині синки в картишки грають, на тройках роз’їжджають, а Копач вкараулi, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; вiд того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сiдав Копач, чула — в шенкелях чула — опит i науку i, як дитина, покiрноходила перед фрунтом!.. Нi, ви, Никодимович, протинауки не йдiть.

Герасим. Вчений поки Бога змалює, то чортаз’їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажiть менi, чи не знаєте багатої дiвчини для мого Романа? Ви по свiту ходите, то повиннi знать, де є багатi дiвчата.

Копач. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — двi дочки на возрастi. Я у них як дома.

Герасим.Аскiльки Пузир дасть приданого за дочкою грiшми? Як думаєте?

Копач.Не скажу. А тим часом спрос не бiда. А знаєте що? А ви кажiть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирiв… Так, нiби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани — прямо хоч лягай на спинi. Круп отакий… ребра крутi, нiжки коротенькi, як добре угодуєш, пудiв вiсiм сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свинi — грунт у хазяйствi: i сало, i ковбаси, i окороки, та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанiв i згрiб тисячу карбованцiв.

Герасим. Тисячу? Оце грунт, що грошi можна загрiбать, а окороки — то нiмецька вигадка.

Копач. Ой, некажiть! Якби оце окорок, та горчиця, та горiлки чарку — як би ви смакували!

Герасим. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу.

Копач. Не в тiм рiч! Заговорили за дiвчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложенiє: їхать до Пузиря на оглядини?

Герасим. А що ж, з Богом! Хiба коней наймать, чи що?

Копач. Жаль тiлько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жукiв пускали — жеркотали б по-французькому… Хе-хе-хе! Це важкий предмет.

Герасим. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на грошi — грошi всьому голова.

ВходеРоман.

Ява Х

Тi ж iРоман.

Роман. Здрастуйте вам ще раз.

Копач. Здоров, здоров, ле-козак.

Роман. Iдiть, тату, обiдать, ми вже пообiдали.

Копач. Ходiм, ходiм, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.

Герасим. Ну, ходiм, замiсть окорока — борщу та кашi попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай вiн тебе пiдстриже пiд польку.

Роман. Для чого?

Герасим. Тут таке дiло, сину: завтра недiля, то зберешся раненько, поїдеш з паном Копачем до Пузирiв. Запряжеш пару сiрих жеребцiв у нового хвургона i сам одягнешся по-празниковому.

Роман. А чого ж я, тату, туди поїду?

Герасим. А ось чого: там є дiвчата, а вони люде багатi, то ми зашлем до них старостiв, так попереду треба, щоб Пузирi побачили тебе, а ти щоб побачив дiвчат. А щоб було тобi зручнiше поводиться, то ти удаси, нiби приїхав на завод купувать свинку i кнурця…

Роман. Та ви ж самi хотiли, щоб я женився на Мотрi.

Герасим. Тьфу на твої речi, дурноверхий! То я жартував, щобвона старалась у роботi.

Роман. Гарнi жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.

Герасим. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.

Роман. Мотря така дiвка…

Герасим. Мотря не Пузирiвна, а Пузирiвна не Мотря.

Роман. Танехай вона вам сказиться, та Пузирiвна, я їїне знаю.

Герасим. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тiлько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий свiт: сама в’язне, а потiм плати.

Роман. Нiчого яне зробив худого. I Мотря не з таких — вона дiвчина чесна.

Герасим. А грошей у неї багато є?

Роман. Деж вони у неї вiзьмуться? Вона i без грошей до душi менi.

Герасим. До душi, та не до кишенi.

Роман. А ви думаєте, що у Пузирiв поживитесь грiшми? Якраз! Так вiзьмемо, як наш зять взяв у нас: обiщали п’ять тисяч, а пiсля весiлля дали двi пари волiв, десяток овець, пару коней, фургона i двi корови.

Герасим. Обiцянка — цяцянка, а дурневi радiсть.

Роман. Та ще на придачу всi гуртом попобили зятя та й вирядили.

Герасим. А нас хiба не били? Били й нас.

Копач. Цiкаво. I зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка.

Герасим. Та що його слухать!

Ява XI

Тi ж iКлим.

Клим. А йдiть, хазяїн, дайте коням оброку.

Герасим. Зараз. Iди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (Виходе, за ним Клим.)

Копач. Поспiєш ще збрую вимазать, я тобi поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було дiло на весiллi.

Роман. А як було? Так було: зараз сват Iван зчепився з батьком, щоб давали обiщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обiцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а вiн батька; якинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився менi в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився.

Копач. Викрутився?

Роман. Викрутився.

Копач. Молодець запорожець! Ну, i що ж потiм?

Роман.Тим часом у другiм кутку нашi мати зчепилися з свахоюГорпиною i розчiпчилися; тут пiдступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матiр i тещу, а дядько Олекса, не розбираючи дiла, по уху його, а вiн дядька… Ну, й пiшло, й пiшло…

ВходеГерасим.

Ява XII

Тi ж iГерасим.

Герасим.Чортзна-щослухаєте,хiбавинебачили,якб’ються?

Копач. Та не втiм сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять зависок,а теперзнаю…Вiкживи — вiкучись…Ну…ну?

Роман. Вмiшались всi родичi i пiвдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову—знов зчепились. Отаке-то придане… нарештi, батьковiдва зуби вибили…

Герасим. Та брешеш, бо одного; а другий випав сам на третiй день.

Копач. То це прямо страженiє було!

Роман. Атож. Волосся лiтало по хатi, як павутина восени. Доволi того сказать, що як роз’їхалися свати, то в хатi назмiтали волосся на землi цiлу куделю.

Копач. З такої вовни добрi були б рукавицi.

Роман. Щоб дурно не пропало, то я зробив з того волосся аж два квачi.

Копач. Iце по-хазяйськи.

Роман. I досi ними вози пiдмазуємо.

Копач. А хто ж битву виграв?

Герасим. Виграв я, бо п’ять тисяч зосталось у калитцi — не дав таки зятевi.

Роман. Отакого й нам Пузирi дадуть приданого, як ми дали за сестрою.

Герасим. Ну, то ще побачимо! Я не такий дурень, щоб мене обманили… Я обманю хоч кого, а мене чорта лисого обманить хто.

Копач.Нiякого обману не треба, я на цi дiла майстер… Опит — велiкоє дєло! Висватаєм i дєнєжний договор,вiнову запись зробимо! Оле куто, пом-де тер-ля табль, ля фуршет, вiв ля Буланже! Так, Никодимович.

Герасим. Та годi вам гиндикiв дражнить, ходiм обiдать.

Копач(бере щупа). Хе-хе-хе! Досадно, що самi не вмiєте.

Герасим. На чорта воно менi здалося.

Копач. Еге, та не забалакаєте!.. Альом!

Герасим. Тьфу! Самi ви Альона!

Копач. Ха-ха-ха! Какая Альона? Же гран апетiт. Альом супе! Ха-ха-ха!

Виходять.

Завiса.

Ява I

Перед свiтом, в хатi.Копачходить по хатi, то сiда на лавi.

Копач. Боковенька… Боковенька… Боковенька… Не дає менiспокою цей предмет… Боковенька, копили, кам’яна фигура… Там грошi, iменно там. Там моя судьба… Копили, оскардами висiченi… сьогодня цiлу нiч снилась кам’яна фигура. Ох Боковенька, Боковенька.

Ява II

Герасим(за коном).Вставайте ж, вставайте!Не мнiться. Чепiга зайшла, пора скотину порать.

Копач. Еге! Герасим вже по хазяйству гасає — невсипущий.

ВходеГерасим.

Герасим. О, i ви вже встали? Чого так рано? Полежали б ще.

Копач. Не спиться. Почув, що ви встали, та й я пiднявся. А знаєте, що япридумав?

Герасим. А що?

Копач. Ви б зробили калакольчик у ту хату… Тут вiрьовка над лiжком. От прокинулись, пора вставать — зараз: дзiнь, дзiнь, дзiнь: сам ще лежиш, а там встають.

Герасим.Та це чортзна-що! Я буду лежать, то всi будуть лежать. (Загляда удверi.)Чи не поснули знову, щось тихо у тiй хатi? От вам i дзвiнок, i вигадає ж, скажи на милость. Ану, ану!

Копач. Оце саме добра пора копать: не душно, холодком можна Бог знає скiльки викопать. Воно ще рано, тiлько на свiт благословиться.

Герасим. Та де воно вам рано? Вони надолужать: то вмиваннячком, то взуваннячком, або як почнуть Богу молиться, то й сонце зiйде. Хоч би ж молилось, а то стоїть, чухається та шепче собi губами, аби простоять бiльше без роботи. Вже ж я їм iотченаша даю! Як затоплю, то зараз i на землi. (Одчиня дверi навстіж iстоїть на дверях.) Кажете — рано, вже свiт бiлий, кури пiднiмаються. Так i хазяйство проспиш! Стара, а стара! Параско, пора до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану! Хлопцi, гайда з хати! Тiлько коти в таку пору сидять у хатi на печi, а робiтники та собаки надворi повиннi буть. Це хто вийшов? Клим! Ти що ото несеш пiд пахвою? А йди сюди, я полапаю.

ВходеКлим.

Ява III

Тi ж iКлим.

Кли