Улюблений керівник ebook

ПРОЛОГ

Травень 1999 року

Щойно, як після півночі я вклався до ліжка, задзвонив телефон. Я вирішив не відповідати до п’ятого дзвінка, сподівався, що він умовкне. Коли ж телефон задзвонив ушосте, я уявив розбуджених, роздратованих батьків і взяв слухавку. Готувався дати добрячого прочухана тому, хто телефонує.

— Слухаю! — У мовчазному будинку мій голос прозвучав ще настирливіше за телефонний дзвінок.

— Це перший секретар партії.

Від цих слів я мимоволі здригнувся і вдарився головою об спинку ліжка.

— Мені доручено передати вам «надзвичайне сповіщення». Ви мусите доповісти про свою роботу. Надягніть костюм. Нікого не повідомляйте про це.

У цій країні ми звикли коритися навіть дуже дивним наказам, але мене все-таки непокоїло те, що перший секретар партії наказує мені особисто. Він є представником Центрального комітету в нашому регіоні. За звичайних обставин я мав би отримати вказівки від секретаря партії 19-го сектора або 5-ї групи, відповідно до мого становища в партійній ієрархії. До того ж, він вжив вислів «надзвичайне спо-віщення».

Зазвичай цей вислів застосовується для мобілізації військ. Коли Сполучені Штати і Південна Корея проводять спільні військові навчання на Корейському півострові, наша країна у відповідь організовує загальнонаціональні мобілізаційні навчання. Призов до участі в них називається «надзвичайним сповіщенням». Але нам зазвичай про такі сповіщення повідомляють заздалегідь. Окремі підрозділи й секції Трудової партії Кореї завжди прагнуть отримати перевагу, тому використовують увесь свій вплив, аби обійти суперників. Співробітники, в яких достатньо зв’язків, у зазначений день залишаються на роботі, якщо випередять усіх і виявлять бажання чергувати вночі, а решта мимоволі мусять цього вечора повертатися додому.

До того ж, якби це було стандартне сповіщення для військових мобілізаційних навчань, мене б не просили надягти костюм. Ми, члени Центрального комітету партії, на відміну від рядових північних корейців, які належать до регіональних і місцевих партійних осередків, знаємо, що отримання «надзвичайного сповіщення» може означати зустріч із Кім Чен Іром, нашим Улюбленим керівником.

Коли людину викликають на зустріч із ним, вона не отримує попереднього повідомлення. Навіть переважна більшість високопосадовців не обізнані щодо оперативних деталей цих зустрічей. Запрошення зустрітися з Кімом передається через першого секретаря партії, якого викликають до кімнати Центрального комітету; при вході до неї стоять особисті охоронці Улюбленого керівника. Під їхнім пильним наглядом перший секретар партії отримує список запрошених, а потім видає особисту повістку кожному працівникові, при цьому місце зустрічі зберігається в суворій таємниці. В такій ситуації «надзвичайне сповіщення» є кодовою фразою для початку цього таємного процесу.

Але подібна фраза може мати ще й третє, більш тривожне значення. Міністерство державної безпеки застосовує її під час проведення таємних «чисток» серед високопосадовців. Працівник, який отримує надзвичайне сповіщення вночі, повинен залишити домівку так, щоб не розбудити свою родину, перш ніж зникнути в концентраційному таборі чи бути страченим.

На щастя, я був певен, що третій сценарій мене не стосується. Насправді я не міг дочекатися виходу з дому. Лише за кілька днів до того перший секретар натякав на мою майбутню славу.

Як мені й сказали, я вбрався у свій найкращий костюм і краватку. У Пхеньяні неможливо викликати таксі після півночі, а водії всіх транспортних засобів мусять мати спеціальну ліцензію для проїзду в нічний час. Отже, в непроглядній темряві я сідаю на велосипед і вирушаю на роботу. Велосипед — один із основних видів транспорту, проте на відміну від більшості велосипедистів, я мав нову, брендову модель, спеціально для мене надіслану родичем із-за кордону.

Вуличних ліхтарів не було. Столичне місто цілковито потонуло в тиші, я міг лише відчувати присутність перехожих, перш ніж їхні темні силуети з’являлися в мене перед очима. Енергопостачання постійно перебуває у режимі надзвичайного стану хоча в місті розташовано дві електростанції. Пхеньянська теплова електростанція із застарілим обладнанням побудована за радянської підтримки 1961 року, а Східно-Пхеньянська — 1989-го, проте жодна не виробляє достатньо електроенергії для забезпечення потреб кількох районів міста одночасно. А тому електроенергія, немов привид-блукач, потрапляє до жителів різних районів Пхеньяна по черзі, приблизно по чотири години на день.

Один район міста завжди яскраво освітлений. Це район Чжун-Гу в центрі Пхеньяна. Саме там розташовані офіси Центрального комітету партії, житлові квартали для найвпливовіших працівників, а також будівлі для іноземців, як-от готель «Корьо». Моє місце роботи — 101-ше Управління Відділу єдиного фронту (ВЄФ) розташовано у самому серці освітленого центрального району. Наближаюся до офісної будівлі й помічаю, що вона освітлена яскравіше, ніж зазвичай, зокрема світлом залита територія довкола неї та охоронні пости. Коли проходив у ворота, я подумки вигукнув: «Так! Я зустрінуся з Генеральним секретарем!».

На подвір’ї вишикувалися щонайменше тридцятеро солдатів у темно-гірчичному однострої особистої охорони Улюбленого керівника. На них характерні Х-подібні шкіряні ремені, які підтримують пістолет з кожного боку. Три бежеві фургони «Ніссан» із заштореними вікнами припарковані один за одним, кожен доволі місткий — для дюжини пасажирів. Мене особисто вітає секретар партії у справах Південної Кореї; порівняно з цим блякне авторитет першого секретаря партії, який телефонував мені раніше. Мене проводять до двозіркового генерала з кліпбордом у руках; той, здається, керує операцією. Інші солдати називають його товаришем заступником голови.

Генерал швидко оглянув мене й буркнув: «Нехай стане туди!». Я глянув у той бік, куди він вказав, і побачив, що найвищі державні посадовці у сфері відносин між Північною та Південною Кореєю вишикувалися в шеренгу: секретар партії у справах Південної Кореї Кім Йон Сун, перший заступник голови Відділу єдиного фронту Ім Тон Ок, голова політичного підрозділу Відділу єдиного фронту Че Чан Гук, заступник голови політичного підрозділу Відділу єдиного фронту Пак Йон Су, а також двоє працівників Відділу мирного об’єднання Батьківщини. Атмосфера була напружена, і я почувався ніяково поряд із шістьма високопосадовцями, виструнченими мов школярі. Я став у кінець шеренги.

— Ми зустрінемося з Генеральним секретарем? — Тільки-но я прошепотів це чоловікові, який стояв переді мною, почувся вигук:

— Не розмовляйте! Зрозуміли?

Я обурено глянув на солдата: мовчки нагадав про шанобливе ставлення до себе, та лихий блиск у його очах швидко охолодив мій запал.

Товариш заступник голови по черзі перевірив наші посвідчення та звірився зі списком. Ми мовчки всілися в середньому автомобілі відповідно до позиції кожного в списку — мовчки зайняли вказані місця. Солдат, який кричав на мене за шепіт, сів у фургон останнім. Спочатку я думав, що він поставився до мене зверхньо як до єдиного, кому лише за двадцять, але потім почув, як брутально він звертається навіть до членів Центрального комітету партії, вдвічі старших за нього.

— Не відсовуйте штори! Не залишайте своїх місць! Не розмовляйте! — гаркнув він.

Ще тривожнішим за його зухвалість видавався той факт, що мої попутники смиренно озвалися:

— Так, пане.

Навіть Кім Йон Сун та Ім Тон Ок — двоє найвпливовіших високопосадовців у країні замовкали в присутності особистих охоронців Улюбленого керівника.

Крізь відчинені двері фургона я бачив, як решта солдатів сідала до двох інших машин. Невдовзі двері зачинилися й фургон рушив. Щойно він почав свій шлях, мені скрутило шлунок, та я знав, що зустріч із Улюбленим керівником — неймовірно важлива подія.

Щільні коричневі штори затуляли вікна й відділяли нас від водія. Не маючи змоги бодай щось побачити з фургона, я відчув, що мене починає потроху заколисувати. По двогодинній подорожі в цілковитій тиші неабияким полегшенням стало прибуття на залізничну станцію. На годиннику близько четвертої ранку. Я вийшов із фургона, озирнувся й зрозумів, що ми на станції першого класу «Йонсун». З-поміж двадцятимільйонного населення тут мешкали тільки двоє громадян першого класу: Кім Ір Сен та Кім Чен Ір. Станції першого класу зарезервовані для ексклюзивного використання, й десятки таких станцій розкидані всією країною. Дахи замасковані зеленим, і це ускладнює їх виявлення за допомогою знімків із супутника. Внизу будівлі нібито й непомітні, лише оточені високими стінами, і їх охороняють добре озброєні вояки.

Станція «Йонсун» розташована на північній околиці Пхеньяна й зазвичай від неї менш ніж півгодини їхати від місця, з якого ми почали подорож. Я впізнав її, бо кілька разів тут проїздив. Спочатку мене здивувало, що ми їхали сюди так довго, а потім не зміг стримати посмішки: зрозумів, що водії фургонів намагалися заплутати нас і навмисне використовували об’їзний маршрут. Від фургона до потяга проходимо ще одну перевірку документів, які підтверджують особу кожного.

Спеціальний зарезервований потяг — особливий. Стіни вагона пофарбовані у трав’янисто-зелений колір, а дах — білий. За зовнішніми ознаками можна припустити, що вагон виготовлений у Китаї: над ручками дверей яскраво-червоними китайськими ієрогліфами написано «Пекін». Проте всередині я помітив логотипи Mitsubishi, за якими можна визначити справжнього виробника вагона — Японію. Сидіння замінені односпальними ліжками, перегородки між ними відсутні, мабуть, щоб охорона могла за нами стежити.

Як і на початку подорожі, нам грубо оголосили правила:

— Не чіпайте фіранки. Під ліжками є ковдри. Залишайтеся в ліжках впродовж усієї подорожі. Спіть, допоки потяг не прибуде на місце й не зупиниться. Повідомите нам, якщо потрібно буде скористатися туалетом. За порушення будь-якого з цих правил вас висадять із потяга негайно.

Охоронець зумисне підкреслив останнє слово. Я розумію: якщо зроблю один неправильний крок, мене можуть викинути з цього потяга й взагалі позбавити мого привілейованого життя. Упродовж довгої нічної поїздки ніхто не зронив жодного слова, навіть не попросив дозволу скористатися туалетом. Чувся лише стукіт коліс по рейках. Я заплющив очі й рахував ритмічні рухи коліс, та марно силкувався заснути.

Спеціальний потяг, відправлений лише заради семи цивільних осіб, прибуває близько шостої ранку. Він зупиняється у Гальмі, на станції першого класу в провінції Канвон. Коли я виходжу з вагона, холодне вранішнє повітря освіжає обличчя. Відчуваю величезну напругу через присутність солдатів. Голова політичного підрозділу Че Чан Гук наздоганяє мене, легенько штурхає ліктем у спину й розпливається в усмішці. Йому, як дитині, важко стримувати хвилювання.

Нас знову перевели до іншого фургона, що вже чекав. По годині їзди, знову в цілковитій тиші, ми вийшли на невеличкий причал, зусібіч оточений цементовими загородженнями, сіли в компактний моторний човен, який так само чекав. Хвилі ніжно колихали його, та запах морської води мене приголомшив.

Почулося глухе ревіння мотора, човен ледь похитнувся й рушив. За мить я усвідомив, що вперше в житті опинився на моторному човні. Він стрімко набирав швидкість, ніби водій хотів скинути нас у хвилі. Я нахилився вперед, щоб утриматися за поруччя, та солдат зненацька обхопив мене ззаду й затиснув мої руки. Дрож пробіг мені спиною. Я сказав собі: що ближче ми до Улюбленого керівника, то сильніше маємо вірити в нього. Я озирнувся довкола й помітив, що кожного з інших шести пасажирів також утримував на місці солдат — живий пасок безпеки. Озирнувся назад: вдалині дві смуги білої піни злилися в один безперервний потік. Я вигукнув щосили, аби перекричати ревіння мотора:

— Це човен військово-морського флоту?

Мій охоронець посміхнувся. На чолі напружені зморшки: він намагався зрозуміти, що я кричу.

— Військово-морського флоту? Аякже! У ВМФ немає такого швидкісного човна. Це один із наших. Він належить гвардійському командуванню. Цей човен неймовірно швидкий, чи не так?

Гвардійське командування відповідає за охорону будинку Кіма. Йому підпорядковується 100 000 піхотинців, моряків і пілотів.

Хоча мій охоронець мусив кричати, я помітив, що він відмовився від офіційного тону й відповів мені, можливо, тому що ми говорили без свідків. Мені трохи відлягло від серця. Справді, човен виявився дуже швидкісним: у одного з охоронців вітром зірвало кашкета й він опустився на хвилю. Я спостерігав за тим, як він дедалі меншав поміж хвиль, поки зовсім не зник.

Десь за двадцять хвилин човен сповільнив хід біля зарослого деревами острова. Цікаво, чи петляли ми колами в межах невеликої території так само, як тоді, коли їхали до станції «Йонсун»? Ніс човна ввіткнувся в берег, і перед нами відкрився острів. Усе бездоганне — від недоторканної пристані до ретельно доглянутого лісу обабіч хідника. Скидалося на те, що місцину облаштували буквально вчора. Тут я зрозумів, що очікував побачити нашого Улюбленого керівника, який зустріне нас просто на пірсі з розпростертими обіймами, як у революційних фільмах. Досить дивно усвідомлювати, що ніхто нас не зустрів.

Охоронці ведуть нас до великого будинку, де ми займаємо місця у кімнаті з площею близько тисячі квадратних метрів. Нам наказали мовчати. Усе в кімнаті біле: стільці, підлога, стіни. І жодного вікна. Освітлюють приміщення квадратні зеленаві прожектори, вмонтовані в настінні панелі.

Опівдні, більш ніж за чотири години по прибутті на острів, ми помітили надзвичайний сплеск активності. Охоронці в білих рукавичках щось розпорошили на стілець, де мав сидіти Улюблений керівник.

Товариш заступник голови попросив нас підвестися й знову вишикуватися. Нам наказали зняти годинники й здати їх; це був один із заходів безпеки. Потім кожному вручили маленький конверт. На його зовнішньому боці були надруковані японські ієрогліфи. Всередині лежала невеличка бавовняна серветка із запахом алкоголю. Товариш заступник голови проінструктував нас:

— Ви мусите витерти руки, перш ніж потиснути руку Генеральному секретареві.

Потім він підійшов ближче та дав особисто мені сувору вказівку:

— Ви не повинні дивитися у вічі Генеральному секретареві, — й вказав на другий ґудзик свого однострою. — Мусите дивитися сюди. Зрозуміли?

Мені стало цікаво, чи маю я цим підкреслити власну меншовартість порівняно з Улюбленим керівником, але думка промайнула та згасла. Ми й далі чекали, поки товариш заступник голови вказував наші місця. Я знову стояв у кінці шеренги. Сімох цивільних у цій кімнаті оточували більш ніж двадцятеро охоронців. Хвилин із десять ми стояли непорушно й мовчки дивилися на великі білі зачинені ворота, прикрашені позолоченими квітами.

Коли вони нарешті відчинилися, охоронець у званні полковника маршовим кроком виступив наперед і закликав нас до уваги.

— Зараз прибуде Генеральний секретар, — оголосив він.

Усі заціпеніли. Не повертаючи голови, я сфокусував погляд на шляху до арки, з якої мав з’явитися Кім Чен Ір.

Здається, минула ще одна хвилина. Несподівано до кімнати заскочило маленьке біле цуценя, кучерява мальтійська болонка. Слідом за ним біг літній чоловік, якому, напевне й належав собачка; він почав ганятися за цуценям. Ми в один голос привітали Улюбленого керівника.

— Хай живе Генеральний секретар! Хай живе Генеральний секретар!

Від нашого гучного вітання в мене заболіли барабанні перетинки, та цуценя не зважало на крик; мабуть, звикло до такого ревіння. Проте Улюблений керівник здавався задоволеним: його собачка виявив таку мужність, тож він нахилився й погладив песика. Потім він щось прошепотів цуценяті на вухо.

Нарешті я побачив Улюбленого керівника зблизька й відчув розчарування, адже переді мною постав літній чоловік, зовсім не схожий на знайомий образ народного лідера. Він і далі бавився зі своїм цуценям, неначе невдоволений, що його оточують значно молодші люди. Нарешті мовби прочитав мої думки й підвів погляд; у мене серце застукотіло сильніше. Ми всі, ніби тільки й очікували цієї миті — вигукнули ще голосніше:

— Хай живе Генеральний секретар! Хай живе Генеральний секретар!

Він оглянув кімнату, а потім зробив крок у мій бік. Я приготувався до славної зустрічі, та він проминув мене й зупинився перед гаслом, прикріпленим на стіні позад нас. Жовтими літерами на червоному тлі було написано: «Служімо нашому Великому керівникові товаришу Кім Чен Іру, не шкодуючи життя!».

Він вигукнув:

— Кім Йон Сун!

Секретар партії Кім Йон Сун поквапився до нього. Кім Чен Ір запитав у нього: це написане від руки, чи надруковане? Голос пролунав так близько, що аж тепер стало зрозуміло: він справді належить Великому керівникові. Кожне слово звучало як свідчення абсолютної влади.

Товариш заступник голови помітив розгубленість Кім Йон Суна й відповів замість нього:

— Пане, це ручна робота.

Кім Чен Ір промовив:

— Це гарно. Минулого тижня я десь бачив гасла, надруковані на емалі. Однак це виписане від руки гасло має значно кращий вигляд, як ви гадаєте?

Цього разу Кім Йон Сун був готовий відповісти.

— Так, пане, я згоден з вами. Насправді, я вже зробив запити щодо цього. Та мені повідомили, що ми й далі випускатимемо емальовані таблички з гаслами, адже написання їх від руки вимагає дорогого імпорту.

Кім Чен Ір проігнорував його. Він відступив на кілька кроків, ще раз оглянув напис і з різким помахом руки віддав блискавичний наказ.

— Замініть друковані стенди з цим гаслом по всій країні на стенди ручної роботи.

Я намагався подумки дещо підрахувати. Скільки ж коштуватиме цей проект? Тієї миті Генеральний секретар озирнувся, зненацька помітив мене й прогримів:

— Юначе! Ви той самий поет, що написав поему про ствол гармати?

Я басом вимовив ретельно обдумані слова:

— Так, Генеральний секретарю! Для мене велика честь — бути поряд із вами!

Він посміхнувся й наблизився до мене.

— Хтось написав її для вас, хіба це не так? Навіть не намагайтеся обманювати мене. Я накажу вас розстріляти.

Мене охопила паніка. Улюблений керівник вибухнув щирим сміхом і поплескав мене по плечі.

— Це комплімент, нерозумний хлопчиську. Ви встановили стандарти для всієї ери сонгун.

Я не в змозі був відповісти. Не допоміг навіть погляд Кім Йон Суна. Перш ніж Генеральний секретар повернувся на своє місце, Кім Йон Сун знайшов слушну мить, щоб насварити мене:

— Дурню, йолопе! Ти мав подякувати йому. Ти мусив сказати, що напишеш вірші про свою відданість йому навіть із домовини, — прошипів він мені на вухо.

А по тому знову начепив свою радісну усмішку й почав слухати Кім Чен Іра. Перш ніж сісти на своє місце, він акуратно розправив штани на сідницях, як жінки розправляють сукні. Інші високопосадовці поводилися не менш офіційно. Замість живих людей, які сидять на стільцях, вони радше нагадували скульптури вздовж стін кімнати, такі самі непорушні. Мальтійська болонка Улюбленого керівника залишалася найактивнішою. Вона неспокійно сопла й крутилася біля ніг свого господаря.

Кім Чен Ір ніби й не збирався починати розмову, його увагу заполонило біле цуценя. Генеральний секретар здавався зосередженим лише на песикові, можливо, намагався вгадати його думки. Проте час від часу він вигукував: «Агов, Ім Тон Ок!» або «Агов, Че Чан Гук», і обраний підходив до нього для консультації. Це була дивна сцена: до собачки Улюблений керівник ставився з більшою повагою, ніж до будь-кого зі своїх найвірніших прибічників.

За десять-п’ятнадцять хвилин відчинилися двостулкові двері. Чоловіки в білих піджаках і з червоними краватками-метеликами внесли таці на високо піднятих руках. В іншому кінці кімнати техніки, пригинаючись, обережно просувалися до сцени й назад, налаштовували мікрофон і регулювали освітлення. Музиканти вже були на місцях, готувалися до виступу; свято ось-ось мало початися. Я нічого не міг із собою вдіяти: почувався так, ніби це ще не завершення урочистостей, очікував нових піднесених слів або якоїсь перлини мудрості від Улюбленого керівника. Але приготування до бенкету й налаштування музики свідчили, що я втрачаю слушну нагоду. Все довкола гіпноти­-зувало мене.

Щоразу, коли до кімнати заносили нову страву, світло на стінних панелях моторошно спалахувало новим кольором. Коли принесли овочі, яскраве трав’янисто-зелене світло змінилося блідо-фіолетовим; а коли подали м’ясо — ліхтарі засвітилися спершу рожевим, а далі — насичено-червоним. Дуже дивно усвідомлювати, що освітлення може бути частиною презентації страви. Що ж до рибних страв, то презентація за допомогою зміни кольорів так мене вразила, що я не зміг навіть скуштувати. Крихітні точкові світильники, встановлені довкола великої сірої тарелі, створювали ефект мерехтіння риб’ячої луски.

Вино виявилося трішки заміцним. Мій офіціант, як і весь персонал Кім Чен Іра, підпорядкований гвардійському командуванню і з військовим званням, вказав на етикетку пляшки — «Бедансул» і описав його як вісімдесятивідсотковий алкогольний напій, розроблений Інститутом фундаментальних наук. Це наукова установа, що займається вивченням здоров’я Улюбленого керівника, також підпорядковується гвардійському командуванню. Там працюють три тисячі дослідників, які розробляють і виготовляють ліки, а також складають дієту для продовження життя Кім Чен Іра. Для перевірки ефективності різних лікарських засобів і харчових продуктів у інституті створена група, сформована за результатами національного опитування з чоловіків, фізичні характеристики й хвороби яких подібні до тих, які має Кім Чен Ір. Я пишався тим, що краще за більшість був обізнаний із усім, що стосувалося цієї важливої роботи, адже старший брат мого друга працював у тому інституті.

Кульмінацією нашого бенкету став десерт. Мені подали креманку з великою порцією морозива, яку офіціант полив коньяком. Він запалив спирт і полум’я затанцювало з диким синявим полиском. Коли я зачерпнув страву ложкою, її теж огорнуло полум’я. Кім Йон Сун поплескав мене по плечі й порадив:

— Спочатку загаси полум’я, а потім їж. І не їж забагато. Коньяк дуже міцний.

Він вихвалявся цією інформацією.

Якусь мить я почувався спантеличеним через суперечливе відчуття водночас теплого й холодного в роті. А потім Кім Чен Ір помахав мені рукою.

Коли ви відвідуєте будинок або робоче місце фахівця, який отримав такий привілей і побував на бенкеті, влаштованому Улюбленим керівником, келих, що дзвенів під час тосту на його честь, завжди з гордістю зберігається на видноті за склом. Нині я усвідомив, що Улюблений керівник хоче наділити й мене таким скарбом. Офіціант, який досі стояв біля мене, швидко вручив мені великий келих. Я, не готовий до такого, поспіхом передав келих Кім Чен Іру. Він наповнив келих темним червоним вином і промовив:

— І надалі гарно працюйте.

Я низько схилився в глибокому уклоні й побачив його ноги під скатертиною. Він зняв черевики. Навіть Генеральний секретар потерпає від клятого болю у стопах! Я завжди вважав його божеством, яке не потребує навіть відвідування туалету. Нас у школі навчали, а згодом постійно повторювали в партії, що життя нашого Генерального секретаря — нескінченна низка богорівних чудес, до яких ми неспроможні наблизитися навіть за всі наші смертні життя, складені докупи. Я гадав, що завдяки цьому славетному запрошенню до його кола, згодом потраплю до божественного виміру.

Проте нині я бачив його черевики з високими підборами і з внутрішньою платформою не нижчою за шість-сім сантиметрів. Те взуття обманювало його народ. Хоча тонке відстовбурчене волосся Кім Чен Іра створювало ілюзію вищого зросту, Улюблений керівник без тих черевиків усе ж таки не міг бути вищим за метр шістдесят. Після попередніх, значно величніших наказів Генерального секретаря, мене спантеличило також і те, як він говорив за столом. Він використовував брутальний сленг. В усіх книгах і лекціях, які я читав або слухав з дитинства, його вислови не лише слугували за взірець бездоганної мови, а й допомагали збагнути глибинні істини нашої батьківщини. Промови Улюбленого керівника завжди були красиві й витончені та, передусім, шанобливі стосовно його народу. Проте цього вечора він плутав підмет і присудок. Навіть не називав нікого товаришем, а звертався до своїх підлеглих зі словами «Ти!» або «Хлопче!». Це здавалося безглуздям.

Наостанок, перед завершенням десерту кольорові вогні потьмяніли. На сцену вийшла жінка в білій сукні західного стилю з оголеними плечима. Музиканти заграли інструментальну прелюдію, і вона почала співати російську народну пісню.

Щойно вона заспівала, Кім Чен Ір почав погойдуватися в такт музиці. Попри те, що в центрі уваги була жінка, протокол цієї події вимагав, щоб ми зосередили увагу лише на ньому. Ми спостерігали, як він дістає блискучу білу носову хустку. Я закліпав, а гість, який сидів біля мене, дістав власного носовичка. Хоч як це дивно, але й інші подіставали хусточки. Потім Генеральний секретар трішки схилив голову й почав витирати кутики очей. Я не міг повірити власним очам. Я бачив його сльози! Що зі мною станеться по тому, як я побачив такий особливий його стан?

Охоплений трепетом від жаху, я заплющив очі.

А коли розплющив, став свідком найбільшого дива у своєму життя. Мої товариші, які щойно аж сяяли з радості, бо потрапили на гостину до Улюбленого керівника, почали плакати. Як таке могло статися? Чи зможу я після цього бенкету залишитися живим? Та перш ніж я встиг щось подумати, в мої очі ніби жару сипнули й сльози заструмували щоками. Так, я мушу плакати. Я проживаю своє життя як людина, віддана Генеральному секретареві. То має бути вірність не лише в думках і вчинках, а й віддана покора моєї душі. Я мушу плакати, як і мої товариші. Що частіше я повторюю ці слова в своєму серці: «Я мушу плакати, я мушу плакати», — мої сльози гарячішають і з якихось незвіданих глибин мого єства проривається ридання.

Поки я так нестримно тремчу, пісня закінчується. Ніхто не плескає в долоні, але кімната повниться плачем. Коли повільно загорається світло, наш плач швидко переходить у схлипування, неначе ми заздалегідь провели репетицію.

Я витираю очі, озираюся, оглядаю людей навколо. Лише кілька хвилин тому вони плакали, а тепер пильно спостерігають за Улюбленим керівником, чекають вказівок щодо наступного акту синхронності. Вперше за все життя віддана покора викликає у мене сумніви.

Дорогою додому мене мучить тривожне запитання. Чому Улюблений керівник плакав? Мені відомо, що Відділ пропаганди й агітації (ВПА) Північної Кореї вирішив зобразити його з очима, сповненими сліз, після смерті його батька Кім Ір Сена, 1994 року, коли державна система розподілу зазнала краху по всій країні. На початку 1995-го чутки про те, що люди в провінціях помирають з голоду, почали здаватися вірогідними, бо дещо відбувалося і в самому Пхеньяні.

Коли центри розподілу продовольства почали зачинятися й кількість людей, які покинули роботу, аби знайти їжу, стрімко зросла, партія запровадила гасло: «Якщо подолаєте тисячу миль страждань, на вас чекає тисяча миль радощів». Надзвичайний стан у зв’язку з нестачею продовольства офіційно назвали «Важким походом» і населенню запропонували наслідувати приклад Кім Чен Іра, який перебуває на передньому фронті боротьби. На доказ цього пісня «Рисові кульки Генерального секретаря» знову й знову звучала на телебаченні. У тексті пісні стверджувалося, що Улюблений керівник щодня долає сотні миль, подорожує країною, аби запропонувати підтримку своєму народові, поснідавши єдиною рисовою кулькою. До оголошення Важкого походу телебачення показувало лише усмішку нашого керівника, який вів нас до перемоги соціалізму. Люди почали плакати спонтанно, неконтрольовано й масово, коли вперше побачили по телевізору сльози нашого богоподібного Улюбленого керівника.

Поки я їхав додому, мене глибоко непокоїла власна реакція на справжні сльози Кім Чен Іра. Тривожила думка, якої дуже важко позбутися: то були не сльози милосердного божества — радше сльози відчаю.

ЧАСТИНА 1. ДИКТАТОР

Розділ 1. ПСИХОЛОГІЧНА ВІЙНА

Я був вірним і відчайдушним. Мені не доводилося мучитися страхом перед наслідками спізнення на роботу. Я не мусив, як інші колеги, опускати голову й намагатися бути непомітним під час партійних зборів, щоб не стати наступною мішенню для критики. Завдяки Улюбленому керівникові я мав імунітет: по тому, як Кім Чен Іра зворушила моя поема на його честь, я став недоторканним.

Світ може проклинати Північну Корею, називати її режим безжальним, звинувачувати в знищенні власного народу, стверджувати, що система пригнічує людей і тримає в покорі силовими методами. Та це лише обмежений погляд на методи керівництва країною. Усе своє життя Кім Чен Ір наголошував: «Я правлю за допомогою музики та літератури». Він був головнокомандувачем армії Корейської народно-демократичної республіки й головою Комісії з національної оборони, але не мав військового досвіду. Розпочав свою кар’єру фактично як творчий працівник, і його підготовка до отримання влади почалася з роботи у Відділі пропаганди й агітації Центрального комітету Трудової партії Кореї.

Якщо висловлюватися в термінах «диктатури», зрозумілих зовнішньому світові, слід зазначити, що Кім Чен Ір володів двосічним мечем. Справді, він встановив диктатуру завдяки фізичному контролю над людьми, але був диктатором і в тоншому, всеосяжному сенсі: через його абсолютну владу над культурною ідентичністю свого народу. У типовому для соціалізму режимі, де ідеологія переважає матеріальні блага, він монополізував засоби масової інформації та мистецтво як вирішальні сфери своєї абсолютної влади. Ось чому кожен письменник у Північній Кореї в своїй творчості сидить на своєрідному ланцюзі, який починається зі Спілки письменників Відділу пропаганди й агітації Центрального комітету Трудової партії Кореї.

Якщо будь-якому авторові не доручили написати твір через цю систему підпорядкування, він уже від початку зрадник. Робота над усіма письмовими творами в Північній Кореї мусить починатися лише після спеціального запиту Трудової партії. По тому, як автор передає туди закінчену роботу, перш ніж її визнають новим твором, вона потребує офіційного затвердження. Автори визначних робіт, створених відповідно до цих стандартів, звісно, отримують нагороди. Завдання північнокорейського письменника в кожному встановленому напрямі — найкращий виклад певної ідеї, яку йому доручили донести суспільству методом поєднання естетичних принципів, визначених заздалегідь після консультацій з представниками Трудової партії. Письменник не повинен формулювати нові ідеї чи експериментувати з естетикою на власний розсуд.

Таким чином, література відіграє провідну роль не лише в північнокорейському мистецтві, а й у соціальній структурі країни. До 1994 року, за життя Верховного керівника Кім Ір Сена, надзвичайно популярним жанром був роман. Майже всі найвищі державні нагороди, зокрема медаль Кім Ір Сена, орден за героїчну працю та звання помічника Кім Ір Сена, отримали державні письменники. Роман забезпечував ідеальний формат, у межах якого письменники могли розповідати про величні звершення Верховного керівника.

Також багато важило те, що в останні роки свого життя Кім Ір Сен поринув у світ романів. Особливо цікавився творами письменників з Літературної групи 15 квітня, — першокласної літературної установи, чиїм завданням є написання революційної історії життя Кім Ір Сена та Кім Чен Іра. Так само, як стосовно залізниць першого класу, термін «перший клас» включався у назву посади фахівців, які працювали над завданнями, безпосередньо пов’язаними з родиною Кімів. Насправді, власні мемуари Кім Ір Сена «Зі століттям» створені колективом авторів із Літературної групи 15 квітня. В елітних колах ці мемуари відомі як одна з улюблених книг Кім Ір Сена. Одного разу, під час зборів північнокорейських працівників, які мали родинні зв’язки в Японії, Кім Ір Сен розважив своїх гостей розповіддю про величезне задоволення, з яким він прочитав мемуари «Зі століттям». По смерті Кім Ір Сена, коли правління його сина Кім Чен Іра вже ствердилося в державних установах, статус романістів змінився. Літературною модою стала поезія, і не лише тому, що Кім Чен Ір надавав перевагу цій літературній формі. Відбувся обвал економіки, люди намагалися хоча б вижити, можливо, відіграв свою роль і дефіцит паперу. Його в країні не вистачало навіть на друк шкільних підручників, тож дуже небагато людей могли собі дозволити придбання революційного роману. Проте в поезії необхідне запевнення у вірності династії Кімів можна було яскраво висловити на одній газетній шпальті. Ось чому поезія стала панівною в літературі; з її допомогою Кім Чен Ір зміцнював свою культурну диктатуру.

Зі зменшенням кількості романістів і підвищенням попиту на поезію та поетів постала потреба у більш суворій фаховій ієрархії, тобто відбувся поділ на дві групи: авторів великих епічних поем і ліриків — творців коротших поетичних форм. Ця загальна відмінність визначала звання поета, хоча лише Трудова партія могла вирішувати, в якому жанрі може працювати поет і яким поетам можна довірити честь звеличення Кім Чен Іра в поетичній формі. Епічна поезія, присвячена Кім Чен Іру, обмежувалася творчістю шести поетів-лауреатів. 1999-го, у двадцять вісім років, я став наймолодшим учасником цієї крихітної елітної групи придворних поетів. Якщо взяти до уваги мої вік і досвід, я досяг неможливого. До того ж, на відміну від колег-поетів, я був також співробітником Відділу єдиного фронту. Ця робота дала змогу потрапити у світ, абсолютно невідомий більшості пересічних північнокорейців. Я отримав доступ не лише до державних таємниць, а й до інформаційного простору далеко за межами контролю Трудової партії. Відділ єдиного фронту — це ключовий підрозділ ЦК Трудової партії Кореї, що відповідає за міжкорейське шпигунство, внутрішню політику й дипломатію. Від 1953 року Корея розділена лінією перемир’я, відомою як Корейська демілітаризована зона (ДМЗ), що з обох боків утримується військовою силою. Поділ Корейського півострова базується не на відмінностях у мові, релігії чи етнічному походженні, а на розбіжностях у політичній ідеології. Північнокорейський варіант соціалізму, заснований на досягненні абсолютної інституційної єдності, вбачає в плюралізмі та індивідуальній ініціативі своїх найзапекліших ворогів. А тому Трудова партія Кореї вже понад півстоліття активно й ретельно проводить операції психологічної війни проти корейців, як на Півночі, так і на Півдні.

Залучений до цієї найбільш утаємниченої місії, я працював у 5-й групі (Література) 19-го сектора (Поезія) 101-го Управління. Попри дивовижно суголосний перегук із 101-ю кімнатою Оруелла, цей кабінет, за іронією долі, назвали саме так, аби уникнути будь-яких натяків на суть нашої роботи. Цю установу створили 1970 року. Кім Ір Сен ухвалив рішення про її заснування 10 жовтня, тож новостворену структуру назвали Управлінням 101.

По створенні Управління мій підрозділ спеціалізувався на психологічних атаках щодо Півдня через такі культурні засоби масового впливу, як преса, література, музика та кіно. Після 1970-х років працівники Управління намагалися посилювати антиамериканські настрої, поширювати пропівнічні тенденції серед населення Південної Кореї завдяки використанню демократичних течій, що повстали проти тодішньої військової диктатури.

Роботи, створені цією установою, розповсюджувалися від імені південнокорейських видавців; при цьому копіювався їхній особливий літературний стиль, запозичувалися характерні шрифти, враховувалися навіть якість і вага паперу. В музиці стилі інструментальних і вокальних аранжувань також копіювалися з південнокорейських записів. Книги та касети, виготовлені в такий спосіб, систематично поширювалися нашим відділом через лояльні до Північної Кореї організації Японії або через інші країни Південно-Східної Азії та передавалися представникам демократичного руху опору в Південній Кореї. У такий спосіб мій підрозділ посіяв зерна певного явища, яке на перший погляд може здатися політичним парадоксом: навіть сьогодні симпатія до КНДР у середовищі південних корейців майже повністю зосереджена в демократичному, прогресивному, анти-авторитарному таборі політичних сил.

Так само, як на пляжі доречніше носити купальник, аніж діловий костюм, якщо перейнятися духом південнокорейського контексту, стає зрозуміло, яким своєчасним виявилося інституційне гасло Відділу єдиного фронту стосовно «локалізації». Відповідно до нього ми мусили осягнути й буквально всотати характер та ідентичність південних корейців. Моїм першим робочим днем у 101-му управлінні, а відтак і початком вивчення південнокорейського соціуму, стало 12 серпня 1998 року. Мені було двадцять вісім. Я ніколи так не пишався собою, як того дня, коли потрапив до таємного світу Відділу єдиного фронту. Мій офіс розташовувався в забудованій частині району Рюнхва в Пхеньяні. Інший світ 101-го Управління вразив мене, щойно я переступив поріг цього підрозділу. Довкола були високі стіни з величезними сталевими ворітьми, що відмежовували цей ексклюзивний світ від звичайних людей, які не могли навіть зазирнути сюди. Співробітники проникали в нього невеличкою хвірткою у брамі; крізь неї можна було проходити лише по одному. Цей вхід охороняв один солдат.

Присутність солдата була також ознакою відокремлення установи від решти північнокорейського суспільства, де співробітники зазвичай по черзі служили охоронцями своїх колег і спостерігачами, які працювали проти них. Нібито на підтвердження того, що в цій установі обов’язки з охорони будівлі відокремлені від службових обов’язків Відділу єдиного фронту, довелося залучити представника партійного комітету нашого підрозділу. Він пояснив охоронцеві мою присутність, а потім я пройшов повторну перевірку документів, що підтверджували мою особу, перш ніж отримав дозвіл, щоб ступити на територію Управління.

Ледь потрапивши за огорожу, я побачив дуже великий двір, що різко контрастував із маленьким, скромним входом. Усе зацементоване, жодного клаптика голої землі. Співробітник, який прийшов по мене, пояснив, що чотириповерхова будівля навпроти нас — це штаб-квартира 101-го Управління. Ліворуч від головної будівлі розташовувалися бібліотека південнокорейської літератури й актова зала. Праворуч — Управління зв’язку (813), де під виглядом південнокорейських видань друкувалися підроблені книги. Співробітник вказав на будівлю й розповів, що під час японської окупації в приміщенні бібліотеки була розташована єдина у Пхеньяні школа для куртизанок. Потім він додав, що Вольхян-дон, неподалік, у районі Моранбон, у минулому був відомим осередком куртизанок, і багатозначно посміхнувся.

Мій офіс у секторі 19 (Поезія) розташовувався на другому поверсі головної будівлі; на той час у команді було восьмеро людей: сім чоловіків і одна жінка. Я відчинив двері офісу й відразу побачив обабіч довгі дерев’яні столи. За кожним розміщувалися по четверо співробітників, усі обличчями до стіни. Я ступнув на мармурову підлогу кабінету й ледь не повернув назад: ніби випадково опинився на місці найжахливішого злочину Північної Кореї — зради, — масштаби якого ніхто в країні не міг собі уявити чи перебільшити. Заборонені матеріали, так недбало розкладені скрізь в цій кімнаті, гарантували б смертний вирок будь-де в Північній Кореї. Шокувало гасло, гордовито обрамлене на стіні: воно виходило далеко за межі зухвалої суперечливості піввікової демонізації Півдня. Ворожі газети й книги, безтурботно розкидані кімнатою, вразили мене не менше, ніж мандат, отриманий 101-м Управлінням від Кім Чен Іра, також шанобливо поміщений у рамку й вивішений на видноті, на порожній білій стіні. Там зазначалося: «Живіть у Сеулі, хоча й перебуваєте у Пхеньяні». Акт огидної зради не лише дозволявся за цими стінами, а й заохочувався самим Кім Чен Іром! Керівник вимагав, щоб ми всотали колективну психіку жителів Південної Кореї, аби підірвати її та перемогти. Я щодня працював у Відділі єдиного фронту й не переставав дивуватися з суворого, таємничого контрасту нашого світу з суспільством за межами установи. У кишенях сорочок ми мали перепустки, видані нашою Трудовою партією, щодня прибували до офісу 101-го Управління о восьмій ранку та починали наш робочий день з читання південнокорейських газет. Хоча офіційна назва Північної Кореї — Народно-демократична республіка Чосон, вона позначає себе як Чосон, а Південну Корею — як Південний Чосон і визначає кордони Кореї з точки зору КНДР. Проте під час нашої роботи в 101-му Управлінні ми бачили термін «Південна Корея» в усіх газетах, і він став основою нашого другого єства. У Північній Кореї південну адміністрацію зображували як зрадницький режим на чолі з лідером-підлабузником, який прагне перетворити корейський народ на маріонеток США. Проте завдяки засобам масової інформації, що заповнили нашу кімнату, ми дізналися: їхній лідер — президент Південної Кореї.

Позаяк у нашому офісі не дозволялося говорити про свою роботу або знати що-небудь про роботу колег, на столах ми не могли тримати жодних речей, які не були вкрай необхідними для виконання певного завдання, — окрім календаря. Єдиною річчю, що виділялася в цій кімнаті, було маленьке дзеркало на столі нашої колежанки, що яскраво позначало її жіночу територію. Якби не різні замки на кожній шухляді наших столів, решта співробітників могли б забути, за якими столами вони працюють.

Наші шухляди завжди були замкнені; члени нашої команди дуже рідко говорили про своє приватне життя, хоча нас було лише восьмеро. Одного разу, коли ми йшли додому разом зі старшим знайомим із Відділу Єдиного фронту, я обережно запитав у нього про причину такої конспірації. Його відповідь виявилася неочікуваною. Він сказав, що причина, з якої всі в офісі тримаються замкнено й відсторонено, — не стільки міркування безпеки, скільки сам характер нашої роботи. За межами установи ми були жителями Пхеньяна й північними корейцями, а на робочому місці — кожен з нас почувався громадянином Південної Кореї. У цій іноземній подобі не було про що багато говорити, відсутність розмов на особисті теми стала інституційною звичкою. Після такого пояснення я збагнув, що суть поняття «локалізація» — наше роздвоєння і хамелеонство.

Але ця привілейована «локалізація» суворо контролювалася. Південнокорейські газети видавали нам на один день, і ми мусили повертати їх до бібліотеки, перш ніж піти з роботи. Що ж до південнокорейських романів і віршів, то їх ми могли взяти на кілька днів, але мусили замикати в шухлядах, коли залишали приміщення Відділу єдиного фронту. Виносити південнокорейські матеріали за межі цієї зони було заборонено, й бібліотекар іноді відвідував офіс без попередження, аби перевірити, що наші матеріали для читання надійно зберігаються.

Від часу прибуття на роботу й до тієї миті, коли ми її залишали, наше завдання полягало у перевтіленні в південнокорейських поетів і написанні південнокорейської поезії. Якщо точніше — ми мусили бути південнокорейськими поетами, які підтримували Кім Чен Іра. Моїм південнокорейським псевдонімом був Кім Кйон Мін. Наші імена й прізвища мусили відрізнятися від справжніх, і коли мене попросили обрати псевдонім, я використав ім’я першого родича, який спав мені на думку. Керівник Пак Чу понад три години розмірковував, чи природно звучить таке ім’я для південнокорейського поета, перш ніж дозволив мені його взяти.

За роботу, додатково до стандартних пайків, як фахівці з Відділу єдиного фронту, щосуботи ми отримували додаткові пайки імпортованого продовольства. З урахуванням нашої ідентифікації як мешканців зовнішнього світу, отримані нами товари, — щоразу різні — надходили саме звідти. Їх брали з гуманітарної допомоги, наданої Організацією Об’єднаних Націй та різними представниками міжнародного співтовариства, а також південнокорейськими неурядовими, зокрема релігійними організаціями. У п’ятикілограмових пакунках, які ми отримували, мав бути рис зі США, сир, масло, оливкова олія, майонез і навіть спідня білизна та шкарпетки. Іноді там були печиво й солодощі, або порошкове молоко, призначене для немовлят. Нам надавалося так багато, що доволі важко було регулярно збирати ці пайки в межах системи громадського розподілу, від якої залежало виживання решти громадян Північної Кореї.

Іноземні пакунки завжди потрапляли до нас із неторканими етикетками. Наявність такої міжнародної допомоги вважалася ганебною таємницею. Режим не міг собі дозволити її розкриття звичайним громадянам у часи масового голоду, адже це підірвало б державну ідеологію «опори на власні сили». Та позаяк роль нашого підрозділу полягала в тому, щоб жити й працювати як за кордоном, видавалося логічним отримання товарів ззовні. Ми були обрані для цієї роботи, бо нам вірили: нас не заплямує асоціація з цими зовнішніми голосами та ворожим постачанням. Дозвіл на життя в такому привілейованому світі — справжнє благословення.

Споживати закордонну продукцію було легко, а ось думати як іноземець — ні. Одного дня я відчув, що мені дуже важко писати як південному корейцеві, та проконсультувався зі своїм керівником Пак Чулом. Попри лисину, він здавався мені людиною імпозантною. У нього були подвійні повіки й густі брови, обличчя випромінювало харизму.

— Я зовсім небагато знаю про південний Чосон, — сказав я. — І в мене просто немає знань чи досвіду, щоб створювати літературу у відриві від життя південного Чосона. То що саме мені про нього писати?

Керівник Пак Чул сміявся так, що єдине пасмо волосся впало йому на брови. Він поправив його.

— Ані ви, ані я не були в Сеулі! — мовив він. — Хоча всі ми земляки, північнокорейці та південнокорейці, наші культури нині дуже різні. Однак це не має великого значення, тому що, насправді, ми працюємо з людьми, які ментально є північними корейцями, а не жителями південного Чосона.

Він зупинився, аби висипати трохи розкришеного яєчного жовтка до акваріума, в якому плавали три яскраво-червоні рибки. Поклав решту жовтка собі до рота, витер руки й продовжив:

— Щоб досягти в цьому успіху, вам доведеться відмовитися від чогось на кшталт власного імені чи слави письменника. Розумієте, коли я працював на Спілку письменників, був зіркою на злеті. Ймовірно, ви читали мої вірші. Візьміть, наприклад, «Тугу за моїми городянами».

— Так, — відповів я, хоча ця назва мені ні про що не говорила.

Він вів далі:

— Якби я залишився поетом, то, мабуть, сьогодні був би вже відомим. Та відтоді, як я став оперуповноваженим Відділу єдиного фронту, жоден кореєць у нашій країні чи на Півдні не впізнає мою роботу. Хоча ми маємо принаймні легке життя, бо працюємо тут.

Він зітхнув, і я подумав, що він — самотня людина, яка старіє тут, а про це таємне життя знають лише він сам та його найближчі колеги. Як пояснив керівник, робота у Відділі єдиного фронту означає не лише приховування наших імен від земляків на Півдні, а й невідомі результати нашої роботи серед жителів Півночі. Зі зростанням економічних розбіжностей між Північчю і Півднем ідеологічна війна проти Півдня в 1990-х уже сприймалась як марна, а пропагандистські кампанії себе практично вичерпали.

У мій час Відділ єдиного фронту використовував досвід і методи, що раніше застосовувалися проти громадян Південної Кореї для проведення психологічних атак. Набутий досвід і методи випробовувалися в психологічних операціях, спрямованих на північних корейців, хоча водночас ми й досі вели війну на два фронти.

Робота 101-го Управління ніколи не обмежувалася одним певним жанром чи засобом масової інформації. Його співробітники використовували промови, відео, музику та інші форми культурного самовираження — усе під іменами південнокорейських чи іноземних авторів, — які могли б застосовуватися для впливу на цінності корейців.

Наприклад, у квітні 1998 року, за чотири місяці до того, як я розпочав свою роботу у Відділі єдиного фронту, 1-й сектор 101-го Управління (Газети) підготував статтю, яку похвалив Кім Чен Ір. Стаття була написана під нібито закордонним іменем і проголошувала нашого Великого керівника Сонцем Світу. Доказом такого твердження стала загибель «Титаніка». Дата затоплення круїзного лайнера «Титанік» є також датою народження Кім Чен Іра. Використовуючи цей збіг як історичний доказ, представники 1-го сектора пояснювали, що Сонце, яке зайшло на Заході, піднялося на Сході. Схожі твори Відділу єдиного фронту потім публікувалися в партійній газеті «Нодон сінмун» або транслювалися на кількох державних телеканалах як роботи іноземних письменників, журналістів та інтелектуалів. Населення Північної Кореї ніколи не змогло б навіть уявити, що всі ці буцімто іноземні роботи створені 101-м Управлінням у самісінькому центрі Пхеньяна. Північні корейці були ізольовані від навколишнього світу, тож і не дивно, що вони вірили, нібито закордонне оточення включно з південними корейцями захоплюється сильним керівництвом і численними досягненнями нашої країни.

По смерті Кім Ір Сена, від 1994 року, епічна поезія стала головним рушієм політичної пропаганди. Почалося все з публікації вірша Кім Ман Янга з Центрального комітету Спілки письменників. Цей твір мав форму молитви за вічне життя Кім Ір Сена. Кім Чен Ір опублікував цей довгий вірш у газеті «Нодон сінмун» і оголосив Кім Ман Янга найсумліннішим працівником у Північній Кореї. Невдовзі по тому Відділ військової пропаганди почав підтримувати поезію Шін Бюн Ганга, аби продемонструвати свою відданість Улюбленому керівникові. Кім Чен Ір заявив, що твори Шіна разом із поезією Кім Ман Янга є «народною літературою», і обох поетів нагородили імпортними автомобілями та побутовою технікою, а також екстравагантно декорованими розкішними апартаментами, кухонне начиння яких включало позолочені столові набори.

У моєму відділі зчинилася паніка. Хоча Відділ єдиного фронту наймав також і поетів, він був неспроможний догодити Кім Чен Іру жодною епічною поемою. А це був серйозний прорахунок, здатний потенційно призвести до звинувачень у недостатній відданості Генеральному секретареві цілого Відділу єдиного фронту. На час мого залучення до відділу це день у день дужче тривожило моїх колег.

Проблема поглиблювалася ще й потребою найму персоналу особливого типу. Через певні обмеження в умовах психологічної війни, до якої був залучений і Відділ єдиного фронту, оперативників добре підковували ідеологічно, та не докладали значних зусиль щодо підвищення рівня їхніх літературних робіт. Це, мабуть, було неминучим і трагічним наслідком анонімного розвитку мистецтва, як припускав керівник Пак Чул, коли скаржився на неможливість публікування творів під справжнім іменем. Крім того, письменники Відділу єдиного фронту мусили в процесі творчості впокоритися з подвійною неправдою: вдавати з себе південних корейців, висловлювати своє захоплення Кім Чен Іром і водночас використовувати штучний південнокорейський авторський стиль.

Попри те, що в свої двадцять сім років я був наймолодшим письменником у команді, на мене ліг тягар виправлення ситуації. Коли мене викликали до штаб-квартири Відділу єдиного фронту для отримання розпоряджень від першого заступника голови Ім Тон Ока, я насилу повірив власним вухам. Ім Тон Ок був найвищою інстанцією у Відділі єдиного фронту, й навіть голова 101-го Управління не міг з ним зустрітися без спеціального виклику. Відділ єдиного фронту складається з кількох секторів і додаткових підрозділів у межах кожного сектора. 101-ше Управління до якого я належав, входило до сектора, що займався розробленням політики Відділу єдиного фронту. Між мною та Ім Тон Оком стояли голова 19-го сектора, 5-ї групи, а також деякі інші керівники 101-го Управління. Виклик, що оминув цей ланцюг підпорядкування, вважався неймовірною аномалією.

Штаб-квартира Відділу єдиного фронту розташовується в Чосин-донг, у районі Пхеньяна Моранбон. Довга триповерхова будівля, що знає таємниці історії Трудової партії та історії шпигунства нашої країни, з вигляду ще презентабельніша за 101-ше Управління. Вона мовби приховує свої таємниці від світу, повернута на північ, подалі від сонячного світла, й обплетена плющем.

Заступник голови з питань політики підвів мене до дверей кабінету голови 101-го Управління Ім Тон Ока на першому поверсі. Дерев’яна підлога рипіла від кожного кроку. Величну стару будівлю, здавалося, звели в давньоруському стилі, з високою стелею і великими вікнами, а масивні подвійні двері в кабінеті голови Іма посилювали відчуття величі.

Мій провідник постукав і ввійшов, а потім відчинив наступні двері. Він щось пробурмотів, зазирнув у кімнату, і гучний голос відповів йому зсередини.

— Запросіть його ввійти. Заходьте! — промовив перший заступник голови Ім Тон Ок.

Його звання першого заступника голови означало, що він мав абсолютну владу в одному з ключових міністерств країни. У Північній Кореї лише шість міністерств вважаються достатньо важливими для того, щоб їх очолив перший заступник голови: Відділ організації та керівництва (виконавча інстанція Кім Чен Іра вища за конституцію і володіє необмеженою юрисдикцією для втручання у будь-яку сферу діяльності), Відділ пропаганди й агітації (посада першого заступника голови залишалася тут вакантною до 1998 року, а по тому Кім Чен Ір призначив на цю посаду Джунг Ха Чула), Відділ єдиного фронту, 38-ме Управління (відповідальне за особистий добробут Кім Чен Іра), 35-те Управління (здійснює розвідувальну діяльність за кордоном) і Міністерство державної безпеки (таємна поліція).

Голова Ім підійшов до дверей назустріч мені. Його пронизливий погляд і вираз обличчя свідчили про те, що він, як представник Кім Чен Іра, справді був обізнаний з усіх питань щодо Південної Кореї та її зовнішнього представництва. Та, можливо, він був приголомшений ситуацією, в якій опинився: доручав таке важливе завдання недосвідченому юнакові. Мабуть, він просто не зміг вимовити й слова. Лише витер своє широке чоло в глибоких зморшках, що ввібрали все його занепокоєння, і всім своїм виглядом виразно дав мені зрозуміти, що це завдання не з тих, які він може легко комусь доручити. Потім він раптом став навпроти мене й промовив з максимальною впевненістю:

— А тепер я передам вам наказ Генерального секретаря.

Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.

На жаль, цей розділ недоступний у безкоштовному уривку.