Дочки-матері та ніч убивства ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0926-9(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Published by arrangement with William Morrow, an imprint of HarperCollins Publishers.

Перекладено за виданням:

Simon N. Mother-Daughter Murder Night : А Novel / Nina Simon. — New York : William Morrow, 2023. — 368 p.

Переклад з англійськоїТетяни Микитюк

Дизайнер обкладинкиАнастасія Федай

Саймон Н.

С12Дочки-матері та ніч убивства: роман / Ніна Саймон ;пер.з англ. Т. Микитюк. — Харків : Книжковий Клуб«КлубСімей­ного Дозвілля», 2024. — 432 с.

ISBN 978-617-15-0721-0

ISBN 978-0-06-331504-4 (англ.)

Впливова бізнесвумен Лана Рубікон, що володіє імперією нерухомості в Лос-Анджелесі, хворіє на рак і їде на лікування разом з донькоюБет і онукою Джек. І без того важка ситуація ускладнюється тим, що Джек стає підозрюваною у вбивстві, доякого насправді не причетна. У сім’їРубікон починається хаос, але Лана вирішує знайти справжнього злочинця й захистити свою сім’ю. Під час розслідування вони стикаються з безліччю секретів, через які доводиться навчитися робити те, що завжди вдавалося найгірше, — покладатися одна на одну.

УДК 821.111(73)

© Nina Simon, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Присвячую моїй матері,

яка перечитувала кожну сторінку, окрім цієї.

Це дозволить їй триматисяосторонь,

Пролог

Бет знала, що не може піти на роботу, поки не розбереться з мертвим тілом на пляжі.

Вона віддихалася й зібрала необхідні інструменти.Куртка.Чоботи. Гумові рукавички, що лежали під раковиною. Бет вийшла надвір,взяла лопату, приставлену до само­робного столика, і подивилася на болото, що простягалося внизу. Солончак був укритий ранковим туманом, за якимвиявилося важко щось розгледіти. Але Бет не хвилювалася: вона вжеп’ятнадцять років регулярно спускалася крутим непривітним пагорбом до води. А сморід смерті підказував їй дорогу.

Вона рухалася до берега, керуючись інтуїцієюй орієнтуючись на запах, дозволяючи прохолодному жовтневому туману огорнути її й вивести до мертвого тіла. Більшість каркасів, які виносило на берег, знову потрапляли до води або швидко з’їдалися падальниками. Алецей тюлень пролежав тут майже тиждень. Він був великим, з коричневими цятками, із кривим отвором на боці й білими плямамитам, де злазила шкіра. Катарти виклювали йому очі й розтяглийого нутрощі пляжем, утворивши мокру доріжку, вкриту личинками. Бет скривилася.На посаді геріатричної медсестри вона часто зіткалася зі смертю: бачила,як до неї ставляться з повагою, ба навіть чекають на неї. Але патрання—це інша справа. Вона відійшла відтюленя й знайшла тихе місце під кущем. Почала копати.

Бет усе ще копала, коли до берега підпливла Джек на рожевому падлборді, який виділявся яскравою плямою в тумані. Її донька мала темне кучеряве волосся й коричневу шкіру, а тендітна фігура дівчини тонула в червоному рятувальному жилеті.

— Мамо?— таке коротке слово, але воно завжди зігрівало Бет серце.

— Я вирішила закопати його.

Джек зморщилася від смороду.

— Допомога потрібна?

— Здається, у нас немає брезенту.

Бет випрямилася. Вона була вищою за доньку й мала світлішу шкіру. Дужі веснянкуваті руки жінки звикли перекладати пацієнтів у лікарняних ліжках.

— Алев коробці Прими в гаражі є скатертина. Візьми сміттєвий пакет заразом.

Джек кивнула, відтак поклала падлборд на голову й пішла нагору.За десять хвилин вона повернулася на вузький пляж із блискучимбілим згортком у руках.

— Ти впевнена, що хочеш використати її? Тут написано, що вона з Італії.

Тканина була груба й масляниста, із делікатним візерунком виноградної лози.

Бет пирхнула.

— Коли нам знадобиться дамаська скатертина?

— Ну, нам її дала Прима…

— Отож.

Матір Бет, Лана (або ж «Прима» для Джек) жодного разу не навідувала їх в Елкгорн Слаут. Але щороку на Хануку вона надсилала їм претензійні подарунки, які видавали нерозуміння чи відсутність інтересу до того, як вони живуть.

— Допоможи мені її розстелити.

Вони розклали бездоганно чисту скатертину на бур’­янах і піску. Бет вдягнула рукавички і на мить заплю­щила очі. Відтак упевненими, розміреними рухами пе­рекотила мертвого тюленяна тканину, загорнула її й від­тяг­нула до викопаної ями.

Джек стояла поруч, перестрибуючи з ноги на ногу, поки її матір закопувала мертву тварину глибоко в пісок під кущем і викидала замазанугниллю скатертину в сміт­тєвий пакет.

— Отже, у першу середу жовтня…— сказала Джек.

Бет затамувала подих.

Одного дня Джек не захоче йти з матір’ю на хотдог до «Hot Diggity» і кіно в автокінотеатрі, облаштованому фермером у Салінасі за його ж стайнею. Джек було вже п’ятнадцять років. У неї була робота. Невдовзі в неї з’являться хлопці та кредити на машину й життя, якевже не обертатиметься навколо їхнього дому й болота. Бет знала, як приємно відокремитися від батьків і почати жити самостійно. Але вона просто не хотіла цього для Джек. Поки що не хотіла.

— Вечір наукової фантастики,—сказала Джекз усмішкою.—Ти прийдеш додому вчасно?

— Звісно.

Бет відпрацьовувала додаткові зміни в будинку пристарілих, аби заощадити гроші на навчання для Джек. Але вона б нізащо не пропустила вечір в авто­кінотеатрі.

Джек знову побігла вгору,щоб узяти свої речі й поїхати велосипедом до школи. Та щось затримало Бет на пляжі. Вона поглянула на нанесений водою пісок і на туман, що вкривав болото. Жінка усвідомила, щошукає якийсь порух, брижі на воді—свідка, який бувби поруч.

Проте це було нерозумно. Бет рукавом куртки витерла засохлиймул з обличчя й провела рукою по своєму короткому, випаленомусонцем волоссю. В Елкгорн Слаут не було плакальників. І вбивцьтеж. Лише смерть—природна і жорстока, щодня і щохвилини.Леопардовіакули полювали на камбалу в каламутній воді, видри харчувалисякрабами, і навіть зелені й сповнені життя водорості висмоктували сокиіз солонцю під товщею води.

Бет узяла в руки морське скло у формі місяця й обережно поклала його на насип. Пелікан пірнув у воду поблизу, а потім виплив на поверхню з рибиною в дзьобі. Бет чомусь згадала матір: виразна краса Лани, її гострий язик, її нестримне бажання проковтнути життя у всій його повноті.

Її матір ніколи не була в Елкгорн Слаут. І тут ніколи нікого не вбивали.

Та все інколи стається вперше.

Розділ 1

За триста миль на південь Лана Рубікон лежала на кухонній підлозі з темного каменю й запитувала себе, як вонатут опинилася.

Це не було філософське питання. Жінку цікавило не те,що привело її на цю планету або хто з грецькихпредків благословив її пружною шкірою оливкового кольору. Її цікавило, чомувона знепритомніла й чому почувається,як п’яниця на карнавалі о сьомій ранку середи, і чи встигне вона на зустріч з інвесторами о восьмій.

Вона обережно повернула голову, роздивляючись навколо. Її валіза й туфлі зі зміїної шкіри чекали на неї в передпокої ліворуч. Праворуч були навстіж відчинені двері холодильника з неіржавної сталі; пляшки з мінеральною водою й готові салати світилися зсередини, наче були послані з неба, а не доставлені із супермаркету. Липка цівка тягнулася підлогою від холодильника до голови Лани. Лана приклала руку до злиплого волосся на скроні, аби потім оглянути. Її нігті з французьким манікюром виявилися рожевими й липкими.

Не кров. Йогурт.

Лана сприйняла це як знак, що найгірше за сьогодні вже сталося.

№№ № 

Після п’яти невдалих спроб підвестися Лана дістала телефон із кишені піджака. Якийсь час вагалася, кому зателефонувати. Її донька була медсестрою. Це могло стати у пригоді. Але Бет жила за п’ять годин їзди звідси, і Лана не збиралася благати свою дитину про допомогу.

Натомість вона набрала перший номер зі списку «улюблених».

Її асистентка відразу ж відповіла.

— Я знаю, вибачте. Будув офісі о сьомій пʼятнадцять. Якийсь ідіот знову підпалив пагорб біля Ґетті, і 405-ту перекрили…

— Джені, треба, щоб ти…— Лана подивилися на стелю, мружачись. Що вона має зробити? Підняти її з підлоги? Зупинити її запаморочення?— Треба, щоб ти перенесла мої ранкові зустрічі.

— Але ж інвестори «Hacienda Lofts»…

— Скажи їм, що ми додамо ще шістдесят одиниць. Потрібно змінити плани. Шампанське для всіх.

— Але…

— Подбай про це. Я тобі перетелефоную.

Лана на мить заплющила очі, насолоджуючись прохолодою каменю під її щокою. Відтак знову взяла в руки телефон і набрала «911».

Лана вважаласебе щасливицею, тому що впер­ше за п’ят­десят сім років життя її привезли до лікарні швид­кою. Навіть на лікарняному візку воназнала, щосправляє враження людини, яку варто рятувати. Чорний костюміндивідуального пошиття огортав її гнучкий стан. Вона не встигла зібративолосся в пучок, і тепер воно спадало сливово-­коричневими хвилями зі слідами полуничного йогурту їй на спину. Коли санітар клав її у велетенську білу трубу, вона підтримувала зоровий контакт із ним,мовчки прохаючи його: «Зробіть усе як слід».

Після того, як Лана перестала зважати на клацання апарату МРТ, він здався їй напрочудзаспокійливим. Жодних листів від архітекторів щодо того, чому вони вчасно не зробили креслення. Жодних дзвінків від її подруги Ґлорії зі скаргами на чергового невдаху, який розбив їй серце. Мабуть, це схоже на смерть. Ніхто в неї ні про що не просить.

Вийшовши з кабінету МРТ, Лана домовилася про окрему палату безвікон. Її асистентка передала жінці три папки з проєктами, дваначерки контрактів, червонуручку, чорні туфлі, салат із копченим лососемі «Спрайт». Лана вже збиралася написати дівчині, щоб та булауважнішою до деталей—невже важко запам’ятати, що вона п’єлише дієтичну «Колу»?—таспершу від­крила пластикову пляшку і принюхалася.Джені на­повнила її «Шардоне». Лана відсьорбнула з пляшки. Щож, непогано.

По обіді, коли їй сказали, що результати аналізів ще не готові, і порадили залишитися в лікарні на ніч дляспостереження, Лана погодилася. Одне ліжко нічим не гірше за інше.Це було не зовсім правдою, але їй не хотілося діставатисязавтра вранці в лікарню, долаючи лос-анджелеські затори, щоб почути лекціювід лікаря в різних шкарпетках про те, що вона недостатньопіклується про себе. Лана подумала, що отримає результати раніше, випишетьсяз лікарні, поїде додому прийняти душ, а потім зустрінеться з іпотечними брокерами за обідом.

Лана провела вечір у лікарняному ліжку, складаючи плани розвитку. Коли до неї зайшли медсестри, вона усміхнулася, щоб отримати краще обслуговування, але не вела з ними розмов. Медсестри штрикали голки в тіло Лани, поки вона працювала. Лана не сказала нікому з колег, де перебуває. Зрештою, їм необов’язково було про це знати.

Наступний день почався з неприємностей. Лана прокинулася рано через нетерплячку. У голові в неї туманилося, а на шиї був висип від жорстких лікарняних подушок. О 7:30 вона викликала медсестру й наполягла, щоб та привела когось впливовішого. Отож прийшов високий і худий лікар, який нічим їй не допоміг. Результати аналізів ще не готові. Ні, Лані не можна піти й отримати результати пізніше. Ні, у них немає ноутбуків для пацієнтів. Так, їй доведеться зачекати.

Лана рахувала плями від води на стеліі складала списки того, що її треба буде зробити, коли вона приїде в офіс. Вона хотіла дієтичної коли. Вона хотіла власну ванну кімнату. Вона хотіла вибратися звідси.

За якийсь час— а здавалося, що минуло кілька годин,— прийшов новий лікар. Це був чоловік середнього віку з розпатланим волоссям і в потріпаних білих кросівках. Він із різким скрипом затягнув у палату хиткий пластмасовий візок.

— Місіс Рубікон?

— Міз.

Лана сиділа на кріслідля відвідувачів у блейзері й туфлях, енергійно натискаючи на екран телефону. Вона навіть не підвела очей.

— У мене є скани МРТ та ПЕТ вашої голови й шиї, які ми робили вчора.

— Ви не могли б пояснити в загальних рисах?— Лана різко глянула на нього, продовжуючи водити пальцями по екрану.— Мені треба їхати. Я мала там бути три години тому.

— Мем, ви мусите це побачити.

Лікар підсунув комп’ютерний термінал до крісла Лани. Відкрив декілька вікон, нахилив монітор і відійшов убік.

Булодивно бачити власну голову на чийомусь ком­п’ютері. Зображення було чорно-­сірим;тонкі білі лінії окреслювали череп Лани, її очниці та верхнючастину хребта. Лана встала й підійшла до лікаря, щоб якомогакраще роздивитися екран. За допомогою миші лікар розмістив чотири різнізображення в чотирьох квадрантах екрану: вигляд зверху, спереду, ззаду й у профіль. Лана намагалася слідкувати за його звивистими рухами. Сірийзгусток її мозку обертався в темряві, шукаючи надійну опору.

Коли лікар досяг бажаного результату, він натиснув кнопку. Сірий згусток став поліхроматичним. Уздовж її потилиці скупчилися три яскраві помаранчеві плями з рожевим обідком.

— Що це?— запитала вона.

— Це— те, чому ви тут,— відповів лікар.— Ви потерпали останнім часом від головного болю? Від помутніння зору? Забували слова?

Упевненість Лани пронизала тонка голка страху. Але з нею все було гаразд. Вона була найздоровішою, найактивнішою жінкою серед своїх подруг. Одинока. Професійна. Переживала розлучення зі своїми нікчемними чоловіками без шкоди для банківського рахунку та власної гідності. Її розум був гострий, як шпилька. Ланабула у відмінній формі.

Принаймні до вчорашнього ранку.

— Ці яскраві плями—пухлини,—сказав доктор Пошарпані Кросівки.— Вони спричиняють набряки й погіршують кровопостачання до тих ділянок вашого мозку, які відповідають за рівновагу та велику моторику. Ось чому ви впали.

— Пухлини?

Він кивнув.

— Їх потрібно дістати. Якомога швидше.

Лана сіла на незручне крісло для відвідувачів. Вона вирівняла носки своїх туфель і випрямилася, відчуваючи, як тремтять її м’язи.

— У мене рак мозку?

— Можливо. У кращому разі.

— У кращому разі?— вона ледве стримувала тремтіння в голосі.

— Іноді рак виникає в інших частинах тіла й поширюється на мозок. Це було б гірше. Тоді хвороба була б більш задавнена. Ми проведемо біопсію пухлин після видалення, щоб перевірити їхнє походження. А зараз проведемо повне сканування тіла,аби з’ясувати, чи є ще десь пухлини.

Вона зосередилася на йогопотрісканих губах, прагнучи, щоб лікар забрав назад слова, які щойнопромовив. Цього не могло бути. Коли в Лани виявили ракгрудей десять років тому, вона його з легкістю подолала. Нульовастадія. Бет приїхала на першу операцію, але з усім іншимЛана впоралася сама. Після кількох сеансів променевої терапії та реконструкціїгрудей жінка повернулася до роботи.

Тепер лікар дивився на неї, як на зранену пташку.

— Ви зрозуміли, що я щойно сказав?

— Я мушу зателефонувати своїй доньці,— промовила Лана.

Розділ 2

Бет сьорбнула теплої кави й узяла до рук свій телефон. Три пропущені виклики від матері. Коротке голосове повідомлення з проханням про допомогу. Його зміст насторожував, а голос Лани ще більше. Вона була п’яна? Застуджена? Бет звикла до її уривчастих повідомлень: суміші вихваляння та обурення з невеликими домішками провини. Цього разу все було інакше. Незвично. Голос Лани звучав розгублено, майже жалібно.

Бет залишилаЕмбер за головну на сестринському посту й вийшла через бічнідвері «Бейшор-­Оукс». Вона підбадьорливо усміхнулася юнакові, який крутився біля своєїмашини, явно хвилюючись перед візитом до закладу довгострокової опіки. ВідтакБет прошмигнула за ріг і зайшла у сосновий гай. Глибоковдихнула й набрала номер своєї матері.

— Ma?

— Бет, нарешті,—Лана схвильовано шептала.—Ти ще працюєш у цього нейрохірурга?Того, з довгими зубами?

— Того, який отримав Нобелівську премію? Ти жзнаєш, що я покинула цю посаду два роки тому,щоб проводити більше часу з…

— Бет, послухай мене. Мені сказали, що в мене пухлини. Багато. У мозку. Мені негайно потрібна операція. Але бачила б ти взуття цього лікаря! Як його можна сприймати серйозно?

Усмішка застигла на обличчі Бет.

— Зачекай. Не поспішай так. Де ти? Усе гаразд?

— Якщо не брати до уваги, що мене тримає в заручниках радіолог, який лінується зачесатися, я в нормі. У лікарні Міста Янголів. Мені сказали, що я не можу сама виписатися, що хтось повинен доглядати за мною. Мені по­трібна краща лікарня. Така, де працюють справжні лікарі в пристойних костюмах. Отже…

Неозвучене запитання зависло у повітрі.

Якщо Лана колись і просила в Бет про допомогу, товона цього не пам’ятала.Вимагати уваги—звісно.Очіку­вати потурання—постійно. Але потребуватидопомоги? Цінувати її професійний досвід? Якби Бетне була зане­­покоєна, вона відзначила б цей день у календарі золотою зірочкою.

— Ма, звісно ж, я приїду.

Тиша. Лана ніколи не замовкала. Ані на мить. Бет уявила свою матір у лікарняному ліжку саму, можливо, навіть налякану. Картина була важкою.

Бет сказала з усією впевненістю, на яку була здатна:

— Доктор К. вийшов на пенсію. Але я знайома з головною медсестрою Стенфордського неврологічного відділення. Це одна з найкращих нейрохірургічних клінік в країні. Я зателефоную туди.

— Хіба не можна це зробити в Університеті Каліфорнії?

А ось і примадонна, із якою вона виросла. Бет знала: немає сенсу нагадувати матері, що в неї є власне життя, робота й дитина. Натомість вона відповіла тією мовою, яку Лана могла зрозуміти:

— Ма, це операція на мозку. Ми знайдемо тобі найкращих лікарів.

— Стенфорд?

— Стенфорд. Я про все подбаю.

— Зачекай, хтось іде в палату.

Бет переглянула свій розклад до кінця дня. Іще два пацієнти, нічого складного: перевірка життєвих показників, крапельниці, ванна й бесіда. Можна попросити Ембер підмінити її. Джек уже попросила в неї дозволу піти на футбол після школи й переночувати у своєї подруги Кайли. Чудово. Бетможе взяти квиток до Лос-­Ан­дже­леса, забрати звідти свою матір і відвезти її в Стенфорд до завтрашнього ранку.

У слухавці знову почувся голос Лани.

— Стенфорд. Гаразд. Проте я зупинюся в готелі.

— Ма, людині, яка одужує після операції на мозку, потрібен нагляд.

— Навряд чи я одужаю в халупі, яка от-от прова­литься в яму.

Бетзаплющила очі, борючись із бажанням кинути телефон.

— Це не твій кондо. Не Лос-­Анджелес. Але там непогано, запевняю тебе.

Настала довга пауза. Бет здалося, що Лана обдумує всі пункти, за якими пошарпанаквартира її донький провінційне містечко не відповідають мінімальним вимогам примадонни.

— Можеш запитати, о котрій тебе відпустять сьогодні?— сказала Бет.

— Вони хочуть, щоб я поспілкувалася з онкологом, а піс­ля цього зможу піти.

— Гаразд. Тримайся. Дізнайся якомога більше інформації. Я приїду за п’ять годин.

Бет мчала трасою у своєму «кемрі» зі вм’ятиною, зупиняючись лише для того, щоб заправитися й купити енергетичнийбатончик із кофеїном та велику порцію кави з льо­дом. Рійдумок у її голові раз-по-раз переривали повідомлення від матері.

Пухлинив мозку, легенях, можливо, у кишківнику.

Щонайменше 4 стадія.Це погано. Доктор длубається в носі. ЗАБЕРИ МЕНЕ ЗВІДСИ.

Будь ласка, заїдь у кондо і візьми мій лептоп, джинси та чорний топ (той, щоробить мене стрункішою).

Якщо я помру, передай мою машинуҐлорії.

Після першої години повідомлень Бет вирішила, що автомобільна аварія на тлі серцевого нападу— це не те, що їй зараз потрібно. Вона поклала телефон у бардачок і зосередилася на дорозі, спробувала привести до ладу свої хаотичні думки.

Бет звикладо надзвичайних медичних ситуацій. На роботі їй часто доводилося оперативнона них реагувати. Але її клієнти були старими, немічнимиі переважно, добрими. Вони перебували на тій стадії розпачливої надії, що вважали гарним день, коли болю було небагато.

А от Лана була зовсім не схожою на них. Хворіти— це не про неї. Бет припускала, що її мати сприйме цей діагноз так само, як і все інше: як серію перешкод, які потрібно усунути. Так трапилося десять років тому, коли в неїдіагностували рак. Та криза виявилася прихованим благословенням—зовнішнім поштовхом,який зблизив Лану та Бет після того, як вони п’ятьроків не спілкувалися. Відтоді жінки обережно відновлю-вали зв’язок: щороку зустрічалисяв Лос-­Анджелесі на Пасху і періодично телефонували одна одній, обмежу­ючисьбезпечними темами на кшталт роботи Лани або оцінок Джек.

Проте ці туманні повідомлення явно не були безпечними. А той факт, що Лана зателефонувала їй і попросила про допомогу, а потім погодилася приїхати в Елкгорн, відверто насторожував.

Зібравши п’ять переповнених валіз та одну коробку з фай­лами і блокнотами, а також випивши по потрійному лате, жінки Рубікон вирушили на північ. Поки Бет кермувала, Лана давала розпорядження телефоном: її  подруга Ґлорія повинна була поливати вазони,сусід Ервін—забирати пошту, а асистентка Джені—робити все інше.

— Сприймай це як можливість для зростання,— сказала Лана, продиктувавши їй довгий перелік завдань.

Коли Джені запитала її, щоказати клієнтам Лани, та подивилася на свої чорні сатинові туфлій задумалася. У відкритих носках виднілися нігті, покриті тем­но-­синім лаком.

—Скажи їм, що в мене операція на стопі. Дуже складна. Мені потрібен спеціаліст в іншому місті. Я повернуся в офіс через шість тижнів.

Бет докірливо подивилася на матір.

— Що?— запитала Лана.— Мені сказали, що пухлин може бути більше. Можливо, у стопі теж є.

— Шість тижнів, ма?

— Думаю, це достатній час для того, щоб зробити операцію, почати втілювати в життя план лікування, повернутися додому й забути про всі ці прикрощі. Зрештою, ми не витримаємо довше під одним дахом.

Після двох годин їзди міським трафіком вони нарешті виїхали з Лос-­Анджелеса. Жінки рухалися гірською дорогою, обсадженою цитрусовими деревами. Мотор«кемрі» розмірено гудів, а на небі з’являлися перші зорі. Лана заплющила очі, щойно вонипід’їхали до виноградників, і Бет кермувала мовчки, спостерігаючиза тим,як пагорби поступово змінюються чорнильно-­чорною затокою Монтерей. Навіть у темрявіокеан нагадував про себе шумом хвиль, які розбивалися об скелі,вкриваючи сіллю й туманом міст між ним та полуничними полями.

Будинок Бет розташовувався між океаном та фермами на маленькому клаптику гравію й піску над Елкгорнським болотом. Їй подобалося, як болото піднімається під час припливів та опускається під час відпливів, нагадуючи подих коханого побіля її будинку. Коли вона переїхала сюди п’ятнадцять років тому, то сприймала Елкгорн як тимчасовий прихисток. Та вона полюбила його туманні ранки й дикі скарби; його м’якість і неохайність, що відрізняли Елкгорн від жорсткого та витонченого Лос-­Анджелеса. Підводячи матір до дверей, Бет утрималася від того, щоб ука­зати на горщики, які вона вирізала з корчів і засадила су­ку­лен­тами, і на вінок із папороті, який вона сама сплела. Вона завела Лану в кімнату Джек, готуючись до зауважень щодо вживаних меблів, подряпаноїпідлоги та торф’яного запаху, що до­носився знадвору.

Того вечора Лана не сказала нічого про декор будинкуі про річковий мул. Вонавзагалі мовчала. На Ланиному обличчі застигла рішучість, її губи булиміцно стиснуті. Бет відчинила двері спальні Джек, указала наліж­кой допомогла жінці роззутися. Їй було лячно бачити свою матіртакою покірною. Але водночас так було й легше.

Щойно Лана заснула,Бет почала обдзвонювати своїх знайомих. Її подруга з неврологічного відділенняв Стенфорді вже зв’язала її з їхнім найкращим нейрохірургом, і той погодився провести для них передопераційну консультацію наступного дня. Її колишня товаришка по зміні в онкології пообіцяла знайти лікаря, якийперегляне скани. Навіть чоловік, із яким вона зустрічалася минулого року,бородатий парамедик з Біґ Сюра, запропонував свою допомогу. Бет зраділа, що стільки років працювала понаднормово, підміняючи інших, і відвідувала пацієнтівна прохання лікаря. Зрештою, матір у нас одна. Навіть якщовона завдає стільки ж клопотів, як і Лана.

Розділ 3

4 лютого (за сімнадцять тижнів)

Лана підскочила, почувши крик за вікном. Вона провела чотири місяці на Елкгорнському болоті: достатньо довго, щоб розрізняти нічне ричання й завивання хижаків, але недостатньо довго, аби спати спокійно. Вона почула ще один крик, а потім шурхіт. Убивця шукав чергову жертву.

Лана ввімкнула світло й посунула купу пляшечокіз ліками, щоб дістати бінокль. На годиннику булоо пів надругу. Іще одна безсонна ніч завдяки дивам сучасної медицини. Ланапоглянула на недопите смузі на комоді, і її  горло стислося,коли погляд упав на крейдяну чорничну пінку. Ніхто не попереджавжінку про те, що хіміотерапія так вплине на її органичуття. Лана могла вловити запах оленя, що розкладався за милюзвідти, проте зовсім не відчувала смаку. Усе, що вона клаладо рота, перетворювалося на мокру вату, яка застрягала в горлі.

Вона виявилася неготовою багато до чого. Операції на мозку минули добре;та потім стенфордські лікарі у двобортних костюмах повідомили їй, що не змогли видалити низку пухлин у лівій легені. Це була не зустріч зі смертю, із якої можна буде безтурботно посміятися за коктейлем. Це була довготривала хвороба, і що далі, то неприємніша.

Хіміотерапія позбавила її енергії. Потім— волосся. Воно жахливо чіплялося до гребінця цілими жмутами, аж поки Лана не взяла в руки електричну бритву, плачучи над розлитим вином. Відтак вона втратила роботу. Її проєкт кондомініуму на двісті квартир у Вестчестері перейшов до пустоголової фіфи з Беверлі-­Гіллз, яка тягала безшерсту собаку в сумці. Тридцятирічний пронира, що носив дзеркальні сонцезахисні окуляри в при­міщенні, переманив замовників з «Гасьєнда Лофтс». На щастя, у Лани залишилася медична страховка, але все інше закінчилося. Спочатку її асистентка Джені обурювалася й розповідала про кожну нову образу в голосових повідомленнях тоненьким голосом так, наче хтось прибивав нігті, покриті акриловим лаком, до телефонного стовпа. Але Лані не вистачало енергії, щоб підтримувати вигадку про хвору стопу, не кажучи вже про те, щоб здіймати ґвалт через чергового жевжика, який хотів зайняти її місце на лос-анджелеському ринку нерухомості. Напередодні Дня подяки Джені зателефону­вала їй і повідомила, що знайшла можливості для зростання в іншій компанії. Лана з подивом відзначила, що їй байдуже на слова колишньої асистентки; вона поклала слухавку, не попрощавшись.

Лана ввійшла в новий рік без волосся, без роботи та без чіткої відповіді на запитання,коли це все за­кінчиться. «Поки що рано казати»,— протяжно говорили лікарі, ніби заглядаючи в кришталеву кулю. Три місяці терапіїзалишилися позаду, і за два тижні жінка мала пройти перше сканування від початку лікування. Тож невдовзі стане відомо, чи її стан покращується, чи ж вона назавжди застрягла в обшарпаному домі її доньки.

Смертний вирок. Ось що це нагадувало. Навіть тоді, коли Лана почувалася краще, вона була сама й не мала, чим зайнятися. Бет була на роботі, а Джек у школі або каталася на падлборді. Лана досі не відкрила третій пакунок від Ґлорії, наповнений, наскільки їй було відомо, любовними романами, кристалами та іншими дурницями. Цілими днями вона дивилася, як за вікном вирує життя: чаплі полюють уздовж берега, видри пригортають до себе своїх малят, каякери піднімаються на хвилях, а потім зникають з очей. Лана почувалася спостерігачкою. Вона ніби проходила прослуховування для ролі, яка не була їй цікава. Ніхто не просить жінку підписати якісь документи. Ніхто не чекає, поки вона висловить свою думку. Вона стала неважливою. Це пригнічувало майже так само, як і рак.

О другій ночі Лана все ще не спала. Крики припинилися, але з пляжу досі долинали якийсь стукіт і скрегіт. Жінка підняла жалюзі й приклала до очей бінокль, щоб з’ясувати, що ж там відбувається.

Болото осяював повний місяць, і все мало сірий відтінок:пухнасті хмари, зернисті поля, стрімкий потічок. Місячне світло відбивалося відводи, освітлюючи тюленів, які полювали на крабів на мулистому краюпляжу за будинком. «Пляж»—це занадто гучне слово длясмужки гравію, бур’янів і давно померлих медуз, що тягнулася віднеохайного району Бет до старої електростанції та пристані. Двічі на день так званий «пляж» поглинав вихор річкової й морської води,а потім, під час відливу, випльовував назад разом із гілками,старими шинами та всім іншим, що не захотів поглинути Тихийокеан.

Лана розглядала пляж у бінокль. У віддаленому кінці узбережжя вонапомітила блискучі очі й пухнасті лапи, що порпалися в піску.Крикливим демоном виявилася руда рись, яка копирсалася, тримаючи мертвого гризунав зубах. Вона рила собі лігво, щоб насолодитися здобиччю? Чи хотіла сховати її на потім? Яким би не був її намір, Лана сподівалася, що невдовзі тварина перестане галасувати.

Жінка опустила бінокльі подивилася на воду. Тут не було нічого, окрім мулу і шкідників. Вона сумувала за своїм кондо в Санта-­Моніці, де вночі шуміли тільки автомобілі, а з тварин були лише гіпоалергенні домашні улюбленці. Лос-­Анджелес жив тим життям, яке вона розуміла: це був вулик, у якому Лана боролася за те, щоб стати маткою, або принаймні не бути трутнем. Натомість Елкгорнське болото належало іншим, темним і таємничим істотам.

Думки Лани перервало миготіння вдалині. Це було маленьке коло слабкого й жовтуватого світла, що хаотично рухалосячагарниками. Лана знову взяла бінокль і почала уважно вивчати пагорби.Нарешті вона виявила джерело світла. Якась людина з ліхтарем ішластежкою в напрямку північного берега. Чоловік—чи був це чоловік?—щось штовхав. Він був тепло вдягнений, як тоговимагала лютнева ніч: широке пальто, шапка й рукавички.

Тачка. Ось що він штовхав. О другій ночі.

Лана насупилася. Вона завжди була міською дівчиною, та все ж: що можна робити на фермі посеред ночі?

Чоловік швидко спускався до солонуватої води. Тачка то зникала у високій траві, то знову з’являлася. Або його вантаж був важким, або рельєф нерівним. Або і те, й інше.

Він зупинився на ділянці, яку Лані було погановидно. Простояв там кілька хвилин,можливо, щось розстеляючи або складаючи. Лана затамувала подих, чекаючи, покивін підніметься. Натомість вона почула сплеск. Чоловік встав: спочатку показаласяйого шапка, а потім плечі. Він обернувся й крізь болотоподивився точнісінько на Лану.

Жінка налякано відсахнулася. Він точно не міг її бачити з такої відстані та ще й у темряві. Проте Лана могла поклястися, що помітила жар у його очах.

Це було неможливо. Лана зрозуміла, що це тепло походить з її власного тіла, з її зосередженості та затамованого подиху. Раптом їйстрашенно захотілося бути цим чоловіком: не фермером, а тим, хтощось робить—щось фізичне, чітке і беззаперечне —покиінші сплять. Таким життям вона мала жити. Бути діячкою, а не спостерігачкою.

Натомість вона стояла тут із біноклем у руках. Лана заздрила чоловікові, який стояв на північному березі й видихав клуби білої пари в темряву. Він дивився на воду цілу хвилину. Потім відвернувся.

Лана опустила жалюзі й лягла в ліжко. Вона почуваласявиснаженою, набряклою та обпаленою, наче пролежала цілий день на пляжі.Коли вона знову визирнула у вікно, чоловік зник. Рись припинилавовтузитися. Було чути лише пугачів, які поверталися у свої гнізда.

Розділ 4

—Крихо! Крихо!

Джеклін Авітал Сантон Рубікон, вона ж Джек, вона ж Криха, витягла весло з води й обер­нулася. Восьмирічний хлопчик на носі каяка  12 махав обома руками так, наче щойно віднайшов Атлантиду.

— Ти казала шукати медуз,— гукнув він.— Я знайшов найбільшу з усіх.

Він нахилився вперед і вказав на блискучу кульку,хитнувши човен убік. Мати хлопчика поспішилави­рівняти каяк.

— Чудово, малий,— сказала Джек.— Ти бачиш, як вона пульсує?

Хлопчик подивився вниз, а потім поважно кивнув.

— Супер. Пам’ятай, що деякі птахи й видри не люблять, коли ми кричимо. Це їхній дім, правильно?

Хлопчик знову кивнув. Його погляд був серйозним, як у бойскаута, а губи розпливлися в усмішці.

Джекпідняла вгору великий палець і пропливла повз них. Вона зупинилася,щоб подивитися, як видра, притулившись до свого дитинчати, годує йогошма­точками рака.

Джек відчувала тут упевненість, якої їй бракувало на суші. На воді дівчина заввишки в 152 сантиметри, наполовину єврейка,наполовину філіппінка, могла бути такою ж сильною, як і всі.

Ось уже два роки Джек проводила тури на каяках вихідними, і, за її розрахунками, залишалося відпрацювати ще дев’ять тижнів, щоб купити вживаний вітрильний човен. Спочатку вона збирала гроші на машину, але що більше часу вона проводила на в’язкій воді між пристанню і болотом, то більше їй хотілося запливти далі у відкритий океан. Не те щоб їй не подобалося Елкгорнське болото, просто її перестали дивувати його таємниці.

Щосуботи о восьмій ранку вона їхала велосипедомдо «Каякерської хижі», поки пристань ще спала. Цього ранку вонапристебнула свій оснащений десятьма швидкостями велосипед до паркану поряд із дорогим зеленим гірським велосипедом, який вона раніше не бачила. Вінне був пристебнутий, а просто стояв, ніби напрошуючись, щоб йоговкрали. Неймовірно. Деякі люди вірять, що всесвіт про них подбає.А інші, як-от Джек, самі дбають про себе.

Де-не-де виднілися рятувальніжилети, гідрокостюми й схвильовані туристи. Джек завела групу з кількохсімей на болото о дев’ятій, а потім провела приватний тур для пари любителів тварин, які цілу годину спостері­гали за старимивидрами, що ніжилися на сонці. Джек спрямувала їхні фотоапарати в потрібному напрямку, і за це її нагородили спокійною подорожжю та двадцятидоларовою купюрою, яку вона швидким рухом поклала в кишеню.

Дівчина побіглав офіс, щоб перекусити перед призахідним туром. Вона помахала Тревісу,який сидів за стійкою, узяла сандвіч із собою і вийшлачерез задні двері. За рогом вона зустріла Пола Генлі, якийвиходив із літнього душу у вицвілих пляжних шортах. Власнику «Каякерськоїхижі» було щонайменше сорок років, але він продовжував вдягатися, як підліток-­серфер. Пол витер своє кудлате біляве волосся рушником і нахиливсядо неї.

— Крихо! У мене до тебе запитання,— Пол завжди використовував прізвиська для гідів, мовляв, «для конфіденційності». Він намагався прозвати її Моаною, тому що вона була низькою, темношкірою й безстрашною на воді, але Джек скористалася порадою своєї бабусі, тож дивилася на нього, поки він не відступив і не запропонував прізвисько «Криха».

— Можеш провести останній тур?— запитав Пол.

— Я прийшла першою,— сказала Джек.— А Тревіс не може?

— Він сказав, що може залишитися на реєстрацію, а потім…

Пол подививсяна неї широкими очима, сповненими надії.

— Гаразд,— відповіла вона.— Я зачиню офіс після призахідного туру.

— Ти найкраща.

Пол відвернувся, щоб натягнути поношену футболку.

— Я сьогодні познайомився з цієюжінкою в яхт-клубі. Вона приїхала сюди на вихідні на сімдесятифутовійяхті, пришвартованій біля паливного дока. Запросила мене порибалити на марлінасьогодні ввечері, можливо, і завтра теж. Я буду її персональнимгідом.

Переклад: Пол хоче переспати з цією жінкою, і Джек залишається сама.

Та після того, як Джек перестала докоряти собі за те, що не попросила платню за понаднормові, вона цікаво провела вечір. Усі інші працівники «Хижі» були старшими за віком чоловіками, і, хоча вони мирилися з її присутністю, дівчині було приємно відпочити від натяків на те, що вона не знає, що робить. У призахідному турі суботи брали участь лише дорослі: дві спортивні жінки, старший чоловік із густими бровами й лисиною, а також холостяцька вечірка з восьми молодих чоловіків в однакових гавайських футболках. Холостяки прийшли із запізненням, перервавши інструктаж із техніки безпеки якраз у той момент, коли Джек запевняла жінок, що в цю пору року на болотах немає акул.

— За винятком тебе, Браяне,— сказав один із мо­лодих чоловіків, похлопавши свого друга по спині.— Ти акула.

— Акулисько.

— Ні, приятелю, акулка. Brian SHARK do do…

Джек потирала скроні, поки решта чоловіків фальшиво співали. Чине створять ці ідіоти проблем? Пол завжди казав, що головнев цьому бізнесі не милуватисяморськими левами. Головне в ньому—доторкнутисядо дикої природи, відчути приплив адреналіну від виходуіз зони комфорту. Отож завдання Джек — не псувати людям задоволення.Її завдання — заохочувати їх. Підтримувати в них жагу до пригод, гарантуючи водночасбезпеку. Якщо загрози здоров’ю немає, можнатрохи попустити віжки.

До того ж усім подобалися ці співи. Двіжінки поблажливо усміхалися й гойдали стегнами. Лисий чоловік плескав їму такт. Коли спів закінчився, Джек прокашлялася.

— Так. Акул у цю пору року немає,— Джек ледь помітно усміхнулася нареченому.— Мабуть, за винятком Браяна. Але за пристанню є медузи, тож пильнуйте, щоб не випасти з каяка.

Уже без співів вони дивилися, як потрібно веслувати. Наприкінці чоловіки дали всім іншим «п’ять». Джек несподівано для себе підіграла їм, з усмішкою відтво-рюючи складну комбінацію плесків з одним із них. Їхня енергія була щенячою, заразною; тож тут не було справ­ж­ньої небезпеки.

Проте щойно вони опинилися у воді, ситуація загострилася. Один із чоловіків проніс на борт текілу в рятівному жилеті, і хлопці робили ковток після кожної зустрічі з видрою. Вони перекидали пляшку з одного каяка в інший і піддражнювали один одного, коли промахувалися. Решта учасників туру теж веселилася: лисий чоловік сміявся, жінки фліртували.

Коли похолоднішало, Джек переглянула свій підхід «ми всі тут друзі». Вона була тендітною і юною, тож холостяки перестали її слухатися. І всі інші теж. У якийсь момент Джек довелося притримати каяк однієї з жінок за ніс, щоб він не перекинувся, коли та спробувала поцілувати юнака. Про акул уже всі забули.

Коли дістали другу пляшку текіли,у Джек урвався терпець. Вона дочасно розвернула групу й провелаїї довгою нерівною дугою повз громадський риболовецький причал. Двоє чоловіківбули такими п’яними, що не змогли виконати поворот, і їхвіднесло на мулистий дренаж за гнилими пірсами. Джек зробила тришвидкі гребки в їхньому напрямку, забрала в них весла й прив’язала їхній каяк до свого. Те саме вона зробила з іншими каяками парубків. Вона відвезла їх назад, як зграю неслухнянихкаченят,що пливуть додому за своєю багато­страждальною матір’ю.

Джек була вжеза кілька ярдів від берега, коли один із чоловіків запропонувавгру в рака-відлюдника. Джек почула сплеск. Потім іще один. Вонарозвернулася й побачила за спиною в себе чотири покинуті човни.Восьмеро дорослих чоловіків свистіли й пищали в маслянистій воді.

Дівчина зважилавсі варіанти. Вона була відповідальна за них. Було темно, а вода була холодною; проте біля пристані вона сягала коліна. Отже,розбишаки виживуть. Джек попрямувала до озера. Жінки пішли перевдягатися, а от лисий чоловік стояв на місці, спостерігаючиза пустощами хлопціві голосно сміючись. Крига пройшла повз нього й витягла на берег порожні каяки. Вона час від часу позирала на рятувальніжилети, що гойдалися на воді. Із парубками все буде гаразд.

Джек встигла відставити всі каяки, поки промоклі до нитки чоловіки вилізлиз води. Тремтячи від холоду, вони в сутінках піднялися до неї на край паркувального майданчика. На пристані було тихо. Каякилежали на стійках, решта туристів давно розійшлася. Дружба сором’язливо усміхнувсяДжек і всунув їй у руку стодоларову купюру, відтак підтягнувсвої мокрі штани й пошкандибав на майданчик. Вона поглянула на гроші й розпливлася в ус-мішці: із таких чайових і складаютьсявітрильні човни.

Поки Джек подолала на велосипеді три милі до дому, між Ланою і Бет розгорілася війна. Бет стояла на ґанку й кричала на свою матір; Лана відгаркувалася з будинку. Двоє чоловіків стояли на порозі, тримаючи старий стьобаний диван Бет і дедалі більше ніяковіючи.

Лана зрозуміла, що припустилася тактичної помилки: слід булопопросити, щоб нові меблі привезли в той час, коли її донька на роботі. Але розклад Бет постійно змінювався, а Ланане могла далі жити в котеджі, декорованому плетеними кріслами з невідповідним візерунком та лампами у формі пальм. Мабуть, такий виглядмало б помешкання Марти Стюард, якби вона на багато роківзастрягла на безлюдному острові. Останнім часом Бет ще й почаласкладати кругляки з болота, і її мати побоювалася, що невдовзів них з’явиться кавовий столик із річкових каменів.

— Бет, будьрозсудливою,—Лана намагалася говорити спокійно, водночас махаючи рукою робітникаміз потертим диваном, щоб вони обійшли її доньку.

— Ми це не обговорювали,— сказала Бет.— Ти мала б порадитися зі мною.

— Я не маю права купити своїй онучці хороший розкладний диван? Хіба ти не хочеш, щоб їй було зручно спати?

— Ма, річ не в цьому.

— Твоя донька віддала свою кімнату мені. Вона вже кілька місяців спить на цій горбистій кушетці. Це найменше, що я можу зробити, щоб віддячити їй.

Бетпоглянула на Джек, яка підозріло довго знімала з голови шолом.Відтак Бет видихнула й відступила на півкроку вбік. Чоловіки знеслистьобаний диван униз сходами й завантажили у фургон. Лана переможноспостерігала за тим, як вони повернулися в будинок з новенькимдиваном кремового кольору на тонких позолочених ніжках.

Потому чоловіки знову вийшли у двір і дістали з фургона велику картонну коробку. Лана поспіхом відповіла на питальний погляд Бет:

— Новий матрац для мене. Європейський ортопедичний. Підтримка попереку важлива для мого одужання.

— Але…

— Титеж хотіла новий матрац? Його доставлять за п’ять днів, безпроблем.

Бет стиснула щелепу. Її погляд був прикутий до чоловіків, які піднімали коробку нагору.

— Я не люблю, коли моїм будинком ходятьнезнайомці.

— Незнайомці? Облиш. Це Макс і Естебан,— з ус­мішкою сказала Лана.— Наступного тижня вони пофарбують нам стіни.

Поки чоловіки заносили матрац всередину, Лана дістала з кишені халату зразки фарби й почала викладати їх на гойдалці біля входу. Джек — від неї пахло сіллю та гумою— стала в неї за спиною й торкнулася пальцем одного зі зразків.

— Цей схожий на французьку ваніль,— сказала дівчина, присідаючи, щоб краще їх роздивитися.

Лана кивнула.

— Він підійде для кухні. Або для моєї спальні. Себто для твоєї.

— Не думаю,— сказала Бет.

— Тобі більше подобається «арктичний сірий»?

— Мені більше подобається той будинок, який є.

Лана здивовано подивилася на Бет.

— Я домовлюся, щоб вони все зробили,поки ти будеш на роботі. Тобі необов’язково з ними перетинатися.Рельєфний візерунок папороті на кухні вже обсипається…

— Ма, я не це маю на увазі. Ти не можеш замінювати мої меблі. І робити ремонт у моєму домі теж.

— Я хочу, щоб у ньому було комфортно.

— У ньому вже комфортно. Ми з Джек пʼятнадцять років робили його комфортним. Правильно?

Лана поглянула на Джек.Вона очікувала, що її онука висловить власну думку. Але дівчиналише кивнула й невпевнено подивилася на свою схвильовану матір.

— Ми раді, що ти з нами, ма,— сказала Бет примирливим тоном.— Новий диван можна залишити. І твій матрац теж. Але, будь ласка, відпочинь.

— Я відпочину після смерті.

— Ми робимо все можливе, щоб це сталося нескоро.

— Той візерунок уб’є мене раніше.

Лана зібрала зразки фарби, поклала їх у кишеню й пошкандибала в будинок.

Розділ 5

Джек пообіцяла собі, що її недільна зміна буде інакшою. Усе пройде згідно з правилами. Спокійно. Ранковий туман, огортаючи все навколо сріблястим покривалом, віддзеркалював настрій дівчини, коли вона їхала на пристань. У магазині було порожньо. Зелений гірський велосипед зник: його забрав або власник, або хтось інший. Поблизу не було ні душі. Вочевидь, приватні екскурсії Пола продовжувалися.

Джек самостійно відчинила «Каякерську хижу», відтак прикріпила відмови від претензій до планшета й витягла човни на берег. Прийшов Хорхе, один зі старших гідів, і розпочав тур о дев’ятій— шестеро осіб, стриманих і слухняних,— а Джек залишилася в магазині. Вона не зогледілася, як настав час і її туру об одинадцятій.

Ніхто з учасниківїї не насторожував. Це була німецька сім’я з п’яти осіб:батько і син, молода пара й спокійна літня жінка з глибокою засмагою. Об 11:05 Джек вишикувала групу на березі й суворим тоном провела інструктаж, змушуючи їх повторювати правила безпеки та захисту дикої природи. Пісень про акулу не було. Випивки теж.Об одинадцятій десять вони вже були на воді.

Тур був саме таким, як хотіла Джек. Дітям подобалося її прізвисько, дорослі з інтересом слухали її розповіді про напрями міграції чапель. Здавалося, що навіть видри поводяться чемно. Вервечка каяків рухалася вгору за течією.Більшість із них зупинилася біля вузького пляжу за парком Кірбі,де збираються на денний сон тюлені. Хлопець із батьком у каяку  33 запливли трохи далі, щоб роздивитися гирло річки.Пара в каяку  9 була одержима сардинами й безперестанку фотографувала блискучі косяки, що плавали між водоростями під водою.

Здійнявся вітер, і Джек скликала всіх у тиховоддя, яке вело до пристані. Вона спрямувала всі каяки на захід, за винятком 33-го. Батько і син. Джек насуплено озирнулася. Де ж вони?

Джек присіла і подивилася на воду, мружачись. Вона побачила їхній каяк на мілині— він стояв на місці. Можливо, вони застрягли? Джек подала сигнал решті групи залишатися на місці й попливла через болото.

Батько виліз із каяка і стояв у мулі. Дитина виглядала з каяка, розгойдуючи його. Вони загубили весло?

— Крихо!

Дитина кричала.

Джек подолала відстань між ними різкими рішучими гребками. На вигляд із ними все було добре— жодних кровотеч чи поранень—але каякстояв заякорений. Можливо, вони занадто захопилися вивченням природи й одного з них ужалила медуза. Джек пришвидшилася й відштовхнула ногами аптечку, поки її руки були зайняті веслуванням.

— Крихо! Крихо!

Дитина кричала щось жахливе, наче гучна сирена. Джек зрівнялася з ним, але він не замовкав і його голос заглушав крики птахів у них над головою.

— Крихо,— почувся голос батька,— поглянь.

У багнюцібіля водопропускної труби лежала людина. Укрите мулом тіло людини. Долілицьу воді. Воно не рухалося. Пуловер, обплетений водоростями, темні штани,туристичні черевики. І червоний рятувальний жилет «Каякерської хижі».

Джек скочила на холодний мул і метнулася до нього. Однією рукою вона тримала каяк, а іншу витягнула вперед, ніби намагалася втримати рівновагу на воді.

— Агов!— гукнула вона. Навіть у мокрому костюмі й чоботах її тіло заніміло.— Із вами все гаразд?

Відповіді не було. Підійшовши ближче, вона побачила довге каштанове волосся, що обвило голову.

Джек глибоко вдихнула, нахилилася до нього й схопила за лямку рятувального жилета, щоб перевернути його горілиць. Це був чоловік. Вона не знала його. А може й знала. Він з її туру? Коли він упав у воду?

Джек наказала собі дихати, відкластизапитанняй зосередитися на найважливішому. Цьому чоловіку була потрібна допомога.Дівчина спробувала виконати реанімацію прямо там, але щойно почала розстібатирятувальний жилет, зрозуміла, що не зможе зробити непрямий масаж серцяна такій нестійкій поверхні. Потрібно було доставити його на берег.

Джек попленталася багнюкою, тягнучи його за собою й повторюючи в голові етапи серцево-­легеневої реанімації. Але наближаючись до берега, вона помітила, що чоловік не подає ознак життя. Його шкіра здавалася неправильною, якоюсь слизькою й натягнутою, і все тіло було вкрите тонким шаром мулу.

Джек витягла його на берег. Схопила за зап’ястя— пульсу не було. Очі чоловіка були випнуті, а темні, розширені зіниці тонули в пожовклому морі. Його шкіра, яка, судячи з усього, мала б бути смаглявою, як у Джек, набула зелено-­білого відтінку. На скроні в нього була вм’ятина, а під волоссям щосьзлиплося. Усе стало на свої місця, і жахливий факт став очевидним.

Джек відпустила зап’ястя чоловіка й відвернулася. Вона схилилася над болотом,намагаючись стримати блювоту. Відтак повернулася до каяка, зосереджуючись на заспокійливомувигляді його оранжевого корпусу, занурюючи руки в крижану воду, щобзмити відчуття слизької, липкої шкіри чоловіка.

Перш ніж сісти в човен, Джек востаннє подивилася на небіжчика, який лежав на березі. Його очі були широко розплющені, наче він чудувався тому, як далеко простягаються хмари.

Уперше Джек захотіла бути подалі від води— де завгодно, тільки не на болоті.

Розділ 6

Просидівши трохи в човні, сховавши голову між колінами, Джек почала діяти. У неї були обов’язки. Вона зв’язалася з береговою охороною, а потім вмовила батька з сином повернутися до їхньої групи. Перерахувала присутніх.

Усі учасники туру були на місці. Вони поверталися на сушу. Небіжчик залишався на місці: він не міг нікуди зникнути. У батька був такий вигляд, ніби його нудить, а син не міг всидіти на місці через адреналін і страх. Але Джек говорила спокійно й твердо, і вони дотримувалися її вказівок.

Джек повела групу до «Каякерської хижі» рваною доріжкою, спінюючи воду веслом, ніби тиха та потужна машина для миття посуду. Туристи пропливли під автомагістраллю й рухалися вздовж пристані. Новини передавалися від одного човна до іншогопошепки, і відпочивальники оберталися назад, ніби дорікаючи болоту за те, що воно зіпсувало їхні плани.

Човни підпливли до берега. Тревіс стоявна спуску для човнів, махаючи руками, ніби дівчина на драг-рейсингу,і недоречно усміхаючись. Джек зрозуміла, що вона не зателефонувала Полуй не розповіла нікому з «Хижі» про те, що сталося.Для всіх на пристані це була чергова група, що повернуласяз туру. Вона різко подивилася на Тревіса, який намагався викликатиусмішку в літньої жінки на каяку. Він не зрозумів натяку. Джек зупинила свій каяк і підійшла до нього.

— Тревісе, ти не повіриш.

— Що сталося?

— Ми знайшли тіло. Небіжчика. На болоті. Можеш зателефонувати Полу й сказати, щоб він прийшов сюди? Я відпущу групу.

— Ого! Ти в нормі?

— Іди. Прошу тебе.

Бабуся казала Джек, що в складних ситуаціях завжди слід давати чоловікам прості інструкції.

Коли через десять хвилин Тревіс повернувся,турис­­тична група з важкимирушниками на плечах сиділа за столиками для пікніку біля спуску.Прибувала поліція. Схоже, шерифи. І берегова охорона. Вони радилися міжсобою, можливо, сперечалися через те,чия це відповідальність, зупиняючись часвід часу, щобзиркнути на наляканих туристів. Тревіс став поручіз Джек.

— Я не зміг додзвонитися до Пола,— сказав він.— Залишив голосове повідомлення.

Джек зовсім не здивувалася. Вона змерзла й почувалася втомленою.

— Але я приніс гарячий шоколад,— додав Тревіс, указуючи на великий металевий термос і стос паперових стаканів.— Хочеш?

Тепло звучало заманливо, але Джек сумнівалася, що її шлунокзараз втримає їжу. Дівчина кволо усміхнулася, і вони вдвох пішлидо гостей за столиками для пікніку.

— Хто тут за головного?— запитав офіцер берегової охорони.

Схоже, юрисдикційний диспут завершився й офіцерибули готові починати.

Туристи подивилися на Джек, а Джек і Тревіс перезирнулися.

— Наш бос у від’їзді,— сказав Тревіс.

— Хто відповідає за цю групу?

— Я,— мовила Джек.