Остання крапля ebook

Остання крапля

ГалинаЦикіна

Протаранивши паркан сусіда, Вероніка очікувала на крики й вимагання компенсації. Але найгіршим виявилося не це. У чужому дворі вона натрапляє на труп жінки — старої Антоніни. Баба Тоня встигла напакостити багатьом, і серед підозрюваних опиняється навіть її син Антон. Цей неприємний чоловік не ладнав із матір’ю і полюбляв знущатися зі своєї дружини. Він не спинився б і перед убивством. Поки Вероніка намагається відшукати докази його вини, сусідів щоночі лякає таємнича жінка в білому. Що ж коїться на тихій вулиці звичайного селища?

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

© Цикіна Г. М., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

ISBN 978-617-12-8541-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

–З чого це ти вирішив, що я самотня? — Яскраво розмальована й з ідеальною укладкою діва турецького серіалу гордо відвернула вбік своє вродливе личко.

— Бо в тебе немає мене. — Не менш розфарбований герой турецького серіалу нахилив своє не менш красиве личко до дівчини, намагаючись поцілувати.

— Ні, ми не можемо бути разом! — відштовхнула його героїня.

— От гадина така! — Антоніна Йосипівна Доля, яка споглядала всі ці пристрасті на екрані, незадоволено цмокнула губами.

Безсовісна Мелек ніяк не хотіла оцінити всіх благородних поривів красунчика Мірана й тикалася-микалася від одного мужика до іншого. Антоніна Йосипівна ще чекала, що ця дурепа таки надумає бути з Міраном, але серія скінчилася. Пішли титри. Бабця роздратовано вимкнула телевізор.

Звичайний ранок Антоніни Йосипівни Долі перетік у звичайний день. Жінка випровадила доньку на роботу, випрала одяг, після чого ввімкнула улюблений турецький серіал, сподіваючись хоч там знайти якусь відраду. І нá тобі!

Усе ще роздумуючи про ганебну поведінку Мелек, баба Тоня стала одягатися, аби вийти на вулицю. Бісовий лікар радив частіше прогулюватися, до того ж у четвер по обіді вона завжди оглядала двір і дім свого сусіда, який виїхав на заробітки до Америки. Антоніна Йосипівна нізащо б у світі на таке не погодилася, але чоловік надсилав їй щомісяця чималу суму за догляд будинку та ще й дозволив обробляти клапоть землі, що приєднувався до його двору.

Щойно жінка вийшла на ґанок, мороз напав на неї, крадькома обпікаючи холодом старечі руки, щоки та ніс. Небо було сіре, затягнуте хмарами, пролітав сніжок.

«Знову доведеться лопатою махати, аби відкидати цей чортів сніг», — подумала жінка й попрямувала до воріт.

Антоніна Йосипівна пройшлася тихою вулицею. В останні робочі дні перед святами більшість сусідів працювала, а їхні діти домучували навчальний семестр.

«Теж мені, не знають, куди гроші витрачати», — незадоволено цмокнула губами баба Тоня, помітивши, що деякі сусідські будинки вже прикрашені гірляндами, а у дворах з’явилися фігурки сніговичків, фей і Дідів Морозів.

Антоніна Йосипівна зустрічала вже свій шістдесят сьомий Новий рік і що старішою ставала, то більше її дратували вся ця мішура та марнотратство. Раділа з того, що цього року їй таки вдалося перемогти доньку й відмовити її від прикрас, багатого столу, ялинки й подарунків. Добре, що її Тетяна з дитинства така добра та слухняна. Завжди була радістю й опорою, ніколи не заперечувала. От тільки шкодувала баба Тоня, що не знайшла собі доня надійної пари. Хоч у душі розуміла: краще, ніж із нею, Тетянці ні з ким не буде.

Жінка кинула недобрий погляд на будинок, повз який проходила. Так, її доня була найкращою у світі, чого не скажеш про сина.

Антон узагалі не мав народитися. Його зачаття сталося випадково, а народження ще більше поглибило кризу у стосунках Антоніни та її колишнього і вже покійного чоловіка. Жінка була впевнена, що, окрім схожого імені, вони із сином не мають більше нічого спільного. Цей упертюх завжди робив усе наперекір: кинув філологічний факультет заради спортивної кар’єри, підтримав батька після їхнього розлучення, але останньою краплею стало його одруження із цією бездітною вертихвісткою Софією.

Баба Тоня аж здригнулася, коли згадала про невістку, і вирішила якнайшвидше проминути двір сина.

Жінка вже майже добрела до пункту призначення. Сніжинки тим часом заручилися підтримкою одна одної, і тепер вулицею гуляв нестримний білосніжний рій.

Антоніна Йосипівна втомлено підняла комір пальта, намагаючись захиститися від надокучливого морозяного вітру. Дістала ключі й відчинила хвіртку до чужого двору. Ретельно оглянула будинок, посмикала двері до гаража й літньої кухні. Упевнившись, що все зачинено, як і раніше, вона вже збиралася йти геть, коли помітила біля дому якийсь рух.

«Що ще за чортівня!»

Жінка повернулася на доріжку, яку вже почало присипати снігом, і цілеспрямовано покрокувала до ґанку.

— Хто це тут вештається?! — розсерджено крикнула вона. — Це чужа власність!

«Певне, хтось із цих сусідських малих недомірків вирішив побешкетувати. Ох і люди, невже не можна слідкувати за своїми дітьми?!»

Антоніна Йосипівна на всяк випадок ще раз смикнула ручку вхідних дверей — замкнено. Прислухалася. Спершу, окрім поривів вітру та далекого гавкоту собак, вона не вловила нічого, але потім їй здалося, що вона чує чиїсь кроки по снігу.

Хрум… хрум… хрум…

Кроки ставали виразнішими. Жінка злякалась і обернулася. Наступне чвакання заглушило її власний хриплий окрик. Зіниці Антоніни Йосипівни здивовано розширилися, коли сталеве лезо пронизало їй серце.

Баба Тоня ще раз хотіла скрикнути, але не змогла. В останні секунди вона встигла багато про що пошкодувати: що не додивиться серіалу, що донька залишиться сама й без неї не впорається, що син, а найгірше невістка, нарешті видихнуть спокійно. Коли жінка подумала про Софію, гримаса скорчила її обличчя та так і застигла на ньому навіки.

У Антоніни Йосипівни Долі був звичайний день, але вона аж ніяк не могла подумати, що він виявиться останнім.

–Як це ти не приїдеш на свята?! — Вероніка вийшла за шкільне подвір’я і попрямувала до свого автомобіля. Сутінки, які згущувала заметіль, перекривали весь кругозір.

— Мам, у нас туса планується на Новий рік, а потім їдемо у Буковель, — пролунало по той бік телефону.

— Міг би відкласти поїздку й потішити матір своєю присутністю хоча б на Різдво. — Вероніка нарешті знайшла автомобіль, спробувала відчинити двері, але вони не піддалися.

— Та ні, ма. У Буковель я точно поїду, а потім подивлюся. Не знаю, може, після свят заскочу.

Жінка ще раз пошарпала дверцята, а потім роздратовано видихнула. Як відтягнути сина від студентських вечірок і дівчат — вона не знала.

— А ти як? Звикла вже до нового місця? — Юнак вирішив перевести розмову в інше русло.

— Та вже третій місяць як звикаю. — Вероніка дістала із сумочки термочашку з недопитим зеленим чаєм. Коли зняла кришку, рідина активно запарувала. Вероніка плюснула залишки напою на дверну шпарину.

— Ялинку ставитимеш?

— От, Артеме, приїхав би й допоміг.

— Ма, ти знову за своє? — увічливо, але твердо запитав юнак.

Вероніка промовчала. Вона, звісно, сердилась, але не хотіла псувати стосунків із сином напередодні свят.

Натомість жінка притримала мобільний телефон плечем, напружила руки й нарешті відчинила дверцята автомобіля.

— Що там у тебе за гуркіт? — запитав Артем.

— Дверцята примерзли, ледь відчинила.

— А ти що, досі на роботі? Уже сьома година. Що ж ти так мордуєш своїх пуцьвірінків?

— Це ще хто кого мордує… Та ні, насправді вже занять майже немає, затрималася, бо допомагала дітям із генеральною репетицією до Нового року.

Вероніка вмостилася за кермо, у салоні було не тепліше, ніж на вулиці. Завела автомобіль, аби прогріти мотор, а сама вилізла назовні зчистити сніг і наморозь із вітрового скла.

— Ясно, — розсіяно відповів Артем. Вероніка почула, як хтось кличе сина і зрозуміла, що хлопець думками десь далеко.

— Ну добре, я чую, ти чимось зайнятий. — «Чи кимось».

— Що? А, так, так… Мені пора йти.

— Я завтра тебе наберу.

— Ок. Їдь обережно.

Розмова роз’єдналася, жінка сховала телефон у сумку й потерла замерзлі руки. Сніг і паморозь неслухняно злітали зі скла, але врешті Вероніці вдалося прочистити для себе хоч якусь видимість.

Коли мотор нарешті прогрівся, жінка обережно рушила. Хуртовина, що почалася по обіді, ставала дедалі лютішою. І хоч двірники «таврії» шалено працювали, сніжинки у своєму танці весь час розбивалися об вітрове скло.

Вероніка полегшено видихнула: хоча б вулиці майже безлюдні. Уперше за останні три місяці вона зраділа, що переїхала з міста до райцентру. Не думала, що знову доведеться звикати до розміреного життя селища міського типу. Їй і досі не вистачало шуму й енергії міста, але після мікроінсульту, що стався торік, лікарі дуже наполягали, щоб вона покинула бізнес і хоч ненадовго переїхала до більш спокійного місця проживання.

Вероніка до останнього боролася з медиками. Коли вони із чоловіком розлучилися, він відсудив у неї частину її справи й у Вероніки стався другий мікроінсульт. Тоді жінка таки піддалася на вмовляння лікарів. Залишила квартиру синові й перебралася жити на периферію, де стояв порожнім будинок покійних батьків. Нарешті знадобилась і педагогічна освіта. Хоча після трьох місяців учителювання Вероніка зрозуміла, що робота з дітьми вимагає не менш сталевих нервів, аніж ведення бізнесу.

Жінка зраділа, нарешті звернувши на свою вулицю. Уже мріяла, як зараз нарешті повечеряє, прийме гарячий душ і ляже під теплу ковдру.

Несподівано світло фар уловило у свої сіті якусь істоту, що снувала посеред дороги. Вероніка зреагувала дуже швидко: крутнула кермо праворуч і таки не зачепила живого створіння. Але не врахувала, що на дорозі вже розкинулася ожеледь.

Автомобіль несло на сусідські запорошені снігом туї. Вероніка запанікувала і зробила те, про що згодом пошкодувала. Натиснула на гальма. «Таврія» незадоволено завищала. Машина була передньоприводна, тому коли передні колеса спробували зчепитися з поверхнею, задню частину занесло.

Вероніка так схопилася за кермо, що аж побіліли пальці. За інерцією авто розкручувало на слизькому асфальті за годинниковою стрілкою, доки не жбурнуло бампером у чужий двір.

Андрію не вірилося, що він удома. Чоловік стояв біля дверей гаража, які щойно зачинив, і не наважувався йти до хати.

Минуло два з половиною роки, як Андрій виїхав до чужої країни. Причина того, що він подався за тисячі кілометрів звідси, — заробіток грошей. Принаймні так легше було пояснювати своє рішення людям. Хоч він прекрасно розумів, що виїхати його змусило дещо інше.

Чоловік глибоко вдихнув. Морозяне повітря ошпарило ніс і легені. Можливо, якби не хуртовина, яка не на жарт розігралася в дикому танці, Андрій ще довше простояв би тут, біля гаража, оглядаючи своє припорошене снігом подвір’я.

Але за два роки чоловік звик до м’якого клімату, та й осіннє пальто не розраховувало на таке випробування і дуже програвало пронизливому зимовому вітру.

Андрій закинув на плече спортивну дорожню сумку й переклав у другу руку новенький лептоп у фетровому чохлі. Уже ступив крок до доріжки, що вела до порога, як раптом у сніг беззвучно випали ключі. Чоловік розсерджено видихнув із рота хмаринку пари. Йому знову довелося перекладати ноутбук під пахву, знімати рукавицю і голою рукою нишпорити по колючому, холодному снігу.

Завершити пошуки не дав пронизливий звук вищання гальм. Чоловік скочив на ноги, аби глянути, що сталося. Судячи з гуркоту на дорозі, водієві може знадобитися поміч.

Він кинув сумку в сніг, нашвидкуруч запхав у неї лептоп і кинувся на допомогу. Але, на своє щастя, встиг зробити лише крок. Повз нього, виносячи ворота та здіймаючи білі снігові хмари, промчав червоний автомобіль.

Автівку протягло двором майже до порога. Коли нарешті машина зупинилася, спершу з неї частково сповзли ворота, потім відвалився капот, і нарешті світло фар заблимало, а потім згасло. Автомобіль ніби знепритомнів.

Андрій спершу не міг ступити й кроку, розуміючи, що його у власному дворі ледь не збила машина. Та все ж, побачивши в салоні якийсь рух і зі стукоту здогадавшись, що водій намагається вибратися звідти, підбіг до «таврії».

Але допомогти Андрієві знову не судилося. Водій, вирішивши, очевидно, що двері заклинило, відчинив їх ударом обох ніг. Та ще й тієї миті, коли чоловік заглянув у вікно.

Андрій устиг лише почути, як двері клацнули об його перенісся та підборіддя, і повалився навзнак. Чоловік стиснув зуби від болю і схопився за обличчя.

— О Боже, з вами все гаразд? — Над ним нависла жінка. Крізь сльози, що наверталися на очі, Андрій зміг розгледіти її приємну зовнішність, темне волосся, у якому поблискували сніжинки, і перелякані очі.

— Я хотів спитати це у вас. — Чоловік сів і приклав до носа жменю снігу.

— Ви що… плачете? — помітила вона налиті сльозами очі. — Пробачте, я не…

— Ви гепнули мене дверима по носі! — Андрій і сам не очікував, що це його розізлить. — Тут, між іншим, стільки ж нервових закінчень, як і на кінчиках пальців, сльози течуть самі собою.

— Ясно. Вибачте. — Жінка трохи відступила. Вона перевела погляд від Андрієвого обличчя і почала вдивлятися в освітлену ліхтарями вулицю.

«She’s crazy», — промайнула в Андрія в голові така популярна у фільмах фраза.

Тим часом водійка абсолютно втратила до нього інтерес і вийшла з двору.

Андрій здійнявся на ноги. Вважав, що після всього шокувати його неможливо, але цій темноволосій особі таки вдалося. Чоловік розгублено подивився на свої розтрощені ворота, побиту «таврію», що стирчала посеред двору, а потім провів поглядом сліди незнайомки. В Андрія крутилося на язиці чимало слів і запитань, передусім: «Що за хрінь?!» Та щойно чоловік зібрався озвучити питання, яке так його мучило, як жінка знову з’явилась у дворі. У руках вона тримала якийсь невеликий клубок.

Розгледівши, що то цуценя, Андрій сторопів. Це так його спантеличило, що він не знав, чого хочеться більше: розреготатися чи нагримати на цю ненормальну.

— Це що, акція? — нарешті вичавив він із себе. — Винеси бампером чужі ворота — отримай цуценя в подарунок.

— Смішний ви, — усміхнулася жінка й ніжно погладила песика.

«А усмішка в неї чарівлива», — раптом промайнуло в голові, але чоловік стримав цю думку, не даючи їй розростися.

— Пробачте за ворота. Раптом що, винуватець ось, — незнайомка кивнула на замерзлого цуцика, який перелякано тулився до її грудей. — Мені довелося об’їжджати його…

— Через мій двір.

Жінка здивовано поглянула на чоловіка.

— О, то ви — Андрій? — вигукнула вона. — Ми з вами кілька разів перетиналися, коли я приїздила до батьків. Як ваша дружина?

Андрій стрепенувся, ніби його штрикнули під ребро.

— Померла… — сухо мовив він.

— Я не знала. Співчуваю.

«Бреше, — промайнула думка. — Вона знущається…».

— Аякже. То ви жодного разу не чули ні про мене, ні про мою дружину? — злісно мовив він.

Очі співрозмовниці здивовано розширилися:

— А що, повинна була?

— Досить цього лицемірства, — ледь стримував злість Андрій, — скажіть краще, хто ви? І де мешкаєте?

— Я Вероніка. Ми з вами сусіди, — промовила жінка, явно цьому не радіючи.

Андрій не хотів знову впійматися на її усмішку, тому відвернувся.

— Сусіди, так? — ядуче запитав він. — Це добре. Я знатиму, де вас шукати, якщо не відшкодуєте збитків.

— Якось дуже негарно прозвучала остання фраза, — жінка притисла цуценя до грудей, ніби захищала від маніяка-живодера.

Чоловікові й самому не сподобалося, що він бовкнув, але відступати було нікуди.

— Ви покинете мій двір самотужки чи мені викликати поліцію, щоб хлопці теж посміялися?

— Із чого тут сміятися? — бризнула злістю у відповідь.

— А вам не здається ця ситуація комічною?

— Автомобіль занесло на дорозі! Ви що, ненормальний?

— Кажи-кажи, — Андрій розвернувся і почимчикував до дверей дому. — Вам, бабам, аби потриндіти.

— Що? Та ви сексист! І коли це ми перейшли на «ти»? Хоча чого очікувати від бовдура із середніх віків. — Жінка намагалася його наздогнати, щоб висловити незадоволення в обличчя, та це було непросто, бо діставала вона лише до Андрієвого плеча. — Чи з якого століття ви вискочили? Це ж яким неандертальцем треба бути, щоб молоти такі нісенітниці!

Андрій оминув «таврію» і розпластані ворота. Жінка шалено його дратувала. Особливо коли він зрозумів, що вона має рацію. Як на те пішло, сексистом він себе не вважав, але хотів якось дошкулити Вероніці. Андрій зібрався хряснути дверима їй перед обличчям, але згадав, що сумка, лептоп і ключі так і лишилися лежати біля гаража. Це збісило його ще більше. Чоловік різко розвернувся і закрокував в інший бік. Вероніка не встигла зупинитись і налетіла йому на ногу.

— Чому ви досі в моєму дворі? — проскрипів зубами Андрій.

— Бо мені якось треба забрати своє авто, телепню, — огризнулася Вероніка.

Андрій стиснув губи, ніби боявся випустити через них своє роздратування. Почимчикував до гаража й заходився шукати ключі. Та все ж поглядав, чим зайнята його нова сусідка.

Вероніка закинула песика на заднє сидіння, а потім, не церемонячись, спихнула залишки воріт із капота автомобіля. Із третьої спроби завела машину. Мотор загарчав, «таврія» знову зблиснула фарами.

Андрій нарешті знайшов ключі в снігу. І тепер очікував, доки Вероніка здасть назад. Але жінка чомусь не поспішала. Навпаки, вона, наче зачарована, вийшла із салону й отетеріло пройшла до його ґанку, куди падав промінь від фари.

«Що вона ще надумала?» — Андрій войовничо покрокував до неї.

Він уже зібрався видати нову порцію сарказму, але жінка ніяк не зреагувала на його появу. Андрій відкрив рота, аби щось сказати, і застиг. Нарешті він побачив те, на що дивилася вона. Просто на його ґанку з-під снігу визирало посиніле обличчя із широко розплющеними очима.

«Тільки не знову», — промайнуло в його голові.

Коли чоловік повернувся до сусідки, вона вже викликала поліцію. В Андрія поповзли мурашки по шкірі, коли він побачив, скільки підозри та страху ховалося в її погляді.

Оксана нервувалася, а коли вона нервувалася, погано було всім. Жінка вже встигла нагримати на старшу доньку й пожбурити надвір кота, що попався під гарячу руку. Коли повернулася до вітальні, чоловік знову стирчав біля вікна. Він активно визирав на вулицю, намагаючись зрозуміти, що за галас зчинили сусіди, та, щойно помітив, що дружина зайшла у кімнату, відійшов від вікна, сів на диван і втупився в телевізор. Оксана зітхнула: вона була певна, що її благовірний нічого там не бачить, натомість думками перебуває на вулиці.

Жінці не вірилося, що ще двадцять хвилин тому вона сиділа в кабінеті і спокійно завершувала оформлювати щомісячну документацію власної стоматологічної клініки.

«Чортова Вероніка», — промайнуло в голові.

Почувши вищання гальм, гамір і крики, Оксана не особливо зацікавилася. Та все ж таки згодом відчинила вікно і спробувала розгледіти, що сталося. Хоч весь цей гармидер стояв у сусідів через дорогу, спершу розчути чи зрозуміти щось було складно. Але шквальний вітер дув жінці просто в обличчя і вже за мить приніс разом зі сніжинками знайомий голос. Коли Оксана зрозуміла, кого саме вона чує, відразу помчала розшукувати чоловіка.

Як вона й здогадувалася, її обранець уже стояв напіводягнений біля дверей. Чоловік метушливо намагався знайти другий черевик.

— Далеко ти зібрався, Тарасе? — холодно запитала Оксана, хоча всередині розпалювався злостивий клубок.

Він зиркнув на неї, але швидко відвернувся, нарешті угледівши другий черевик.

Оксана мимохіть кинула погляд на чоловікове взуття. Замшеве, дороге, вона особисто замовляла йому ці зимові черевики в одному з італійських бутиків. І заплатила за доставку майже стільки ж, як і за товар.

«Як можна бути такою невдячною свинею?»

— Ти що, не чула? Там щось сталося. Схоже, сусідам потрібна допомога, — тим часом промовив він.

— Сусідам чи сусідці?

— Ти серйозно? Зараз? — Він кинув на неї зневажливий погляд. — Я тебе прошу — не починай, — у його словах і близько не було ніякого прохання.

— Ти нікуди не підеш! — Оксана прудко оббігла чоловіка і штовхнула двері, коли він потягнув їх до себе.

— Ти, очевидно, щось переплутала. — Тарас говорив спокійно, але Оксана добре знала цей тон: у його спокої було більше загрози, аніж в усіх вигуках світу. — Ми не в тебе на роботі, я тобі не підлеглий і ти мені не наказуєш.

— На роботі?! — здійняла брову жінка, пекучий клубок загрозливо розростався. — На якій роботі? Я щось не згадаю, щоб ти десь працював останні роки.

— А нічого, що я виховую наших доньок?! Коли ти востаннє перевіряла домашнє завдання в Лізи або читала казку Ніні? А чи ти знаєш, що постить Кіра в інстаграмі? — він підійшов майже впритул, свердлячи очима дружину.

Оксана не змогла нічого відповісти.

— Отож, — Тарас переможно відступив, — тому не треба закидати мені про роботу.

Чоловік нахилився, аби зашнурувати взуття. Жінка швидко оминула його, зняла ключ і замкнула двері зсередини. Вона не хотіла думати, наскільки смішний її вчинок, клубок уже розрісся і поглинув її всю.

Тарас повільно підвівся, поглянув на двері, потім на ключ у руках дружини. Складалося враження, що він не міг повірити, що Оксана таке щойно утнула. Посмикав двері. Замкнуті. Чоловік розреготався. Колючим, образливим сміхом. Оксанин клубок злості розчинився, жінка закусила губу, щоб не розплакатися.

— Не віриться, що я колись тебе кохав, — сухо кинув він і, взутий, пішов до вітальні.

— А тепер що, кохаєш її? Вероніку? Цю вчительку? — вона зірвалася на крик.

— Заспокойся, — просичав Тарас, — розбудиш Ніночку, я щойно її вклав.

Оксана замовкла, спостерігаючи, як чоловік продовжує крокувати у вибраному напрямку.

— Ти куди? — Вона спробувала себе опанувати: ще не таких доводилося ламати за життя.

— До задніх дверей. Слава Богові, будинок у нас немаленький, — кинув він.

— Ти не можеш…

— Ще як можу. — Він спинився, спина здригнулася, чи то, може, Оксані здалося. — А завтра подаю на розлучення…

Жінка вже не раз чула від нього такі погрози, тому знала, як на них реагувати.

— А як же дівчата? Якщо подаси на розлучення, обіцяю: ти їх не побачиш.

— Сумніваюся, що вони виберуть тебе. — Вона не очікувала, що чоловік так швидко відіб’є найсильніший її аргумент.

Ніби прочитавши її думки, Тарас хмикнув, ще раз кинув зневажливий погляд на дружину й покрокував до кухні, де був інший вихід із будинку.

Оксана не знала, що їй робити — плакати чи кричати. Вона хотіла розридатись, але замість цього заламала руки, аби не розбудити малу. Та вже за мить у голові блиснула ідея. Жінка швидко кинулася з вітальні до дитячої. У кімнаті її найменша дворічна донька мирно спала в ліжечку.

— Ніно, прокидайся, — поторсала жінка за плече дитину, але сон маляти був міцним.

Тоді Оксана ввімкнула світло, але Ніна навіть не поворухнулася. Жінка швидко роззирнулася по кімнаті й дещо помітила в кошику з іграшками. Виставивши смугасте пузо, із кошика стирчало «Веселе піаніно».

Ця іграшка завжди дратувала Оксану через те, що була надмірно гучною. Сьогодні ж вона вперше зраділа, що Тарас заборонив їй позбутися піаніно. Не вагаючись, жінка натиснула на кнопку із зображенням скрипкового ключа.

— Hello, — піаніно жваво привіталося безтурботним голосом.

Потім цілий хор дзвінких дитячих голосів весело заспівав відому дитячу пісеньку «If you happy and you know it», супроводжуючи спів плесканням у долоні та тупцянням.

Дівчинка хмикнула, перевернулася з боку на спинку, а потім голосно заридала. Замахала ніжками, скидаючи із себе ковдру.

— Тату! — почала кликати мала. — Та-туууу!

Оксана вимкнула піаніно. Вона спостерігала, як донька заливається слізьми, і здавалося, її серце от-от розірветься від почуття провини й жалю.

Жінка присіла біля малої та спробувала взяти її за ручку.

— Маленька, пробач, — прошепотіла вона, — але мама мусила. Ми ж обидві хочемо, щоб тато був поруч.

— Таааааа-туууу!!! — Мала відштовхнула материну руку і знову заплакала.

«Мене навіть не кличе», — кольнуло в серці.

Жінка глянула на годинник: уже майже хвилину лунає голосний плач. Добре, що середня донька сьогодні ночує в подруги, а старша в навушниках узагалі нічого не чує.

«Ну чому ж він не йде? Невже відійшов занадто далеко?»

Оксана роздратовано видихнула і вже збиралася брати малу на руки, коли почула швидкі кроки. За мить Тарас зазирнув до дитячої.

— Вона не хоче зі мною, — примирливо промовила жінка. — Тебе кличе.

Тарас кинув на дружину швидкий неприязний погляд.

— Може, для початку світло слід вимкнути! — обурився він пошепки.

— Так-так, — Оксана слухняно вимкнула світло й тихо вийшла з кімнати, спостерігаючи, як мала схлипує в батька на руках.

Ще мить повагавшись, жінка вийшла до задніх дверей і замкнула їх на ключ. Оксана чудово розуміла, що такі несерйозні дії надовго чоловіка не втримають, але принаймні цей бій вона виграла.

Стас переможно скинув руки догори, коли його онлайн-команда тріумфувала в черговому раунді комп’ютерної гри.

— Класно ми їх… — пролунав у навушнику голос його найкращого друга Сергія.

— Ага, як лохів розбили! — не стримував радості хлопець. — Ну що, ще катку?

— Ніякої катки! — До кімнати зайшла мати, і Стас аж підскочив від несподіванки.

— О, чуваче, батьки на твоїй території, — прозвучала у навушнику насмішкувата фраза.

— Ага, — пробубнів хлопець, — той випадок, коли віртуальність краща за реальність.

— Я все чую! — Мати виставила руки в боки. — Ану вимикай свою іграшку й пішли вечерять.

— Мамо, а ти чула про особистий простір і повагу до індивідуальності підлітка? — Станіслав усе ще сподівався почати новий раунд гри.

— А ти чув, що як не будеш слухати матері, то на Новий рік не получіш нового телефона?

Стас неохоче вимкнув гру і скинув повномірні навушники на стіл. Крутнувся на стільці й повернувся до матері.

— То он яка вона, ціна моєї хорошої поведінки?

— Ніби ти не знав, — поблажливо всміхнулася жінка, а потім роззирнулася, — а ще ціна хорошого навчання і прибирання за собою.

Хлопець позірно закотив очі й потягнувся на стільці.

— Ма, навіщо мені те навчання? Я на «Твічі» своїми стрімами про «Dota 2» вже заробляю гроші. А завдяки фоловерам і донатам я сам собі через місяць телефон куплю. І взагалі, мені ще трохи підвищити скіл, і я стану кіберспортсменом.

— Що тобі підвищити? — нахмурилася мати.

— Скіл… — хлопець дратівливо видихнув, — ну, рівень.

— Ти ж знаєш, синку, можеш не стараться, я все одно нічьо не поняла з того, що ти сказав. Окрім того, звісно, що ти скоро станеш спортсменом. За це я завжди обома руками й ногами. Наш батько в молодості он знаєш як м’ячика гатив. А дід твій…

Станіслав заплющив очі.

«Ну що скажеш людям із кам’яного віку?»

— Батько вже повернувся з магазу? — натомість запитав він.

— Так, батько в гаражі, машину ставить. — Мати зупинилася на виході з кімнати. — Якби ти хоч на мінуточку відволікся від комп’ютера, то бачив би щось і в цьому світі, а не тільки в паралельному.

— Віртуальному, ма…

— Яка різниця, — кинула жінка і вийшла з кімнати.

Станіслав видихнув так, наче щойно безрезультатно намагався щось утовкмачити малій дитині, а потім нарешті підвівся з крісла. Юнак потягнувся, покрутив головою — суглоби задоволено хруснули, радіючи, що нарешті мають шанс рухатися.

Коли хлопець зайшов до вітальні, його молодша сестра вже сиділа за столом і активно водила пальцями по екрані смартфона. Дівчина ніяк не відреагувала на появу брата. Станіслав умостився поруч, а Іра навіть голови не підняла. Тоді хлопець висмикнув телефон з її рук.

— Віддай! — розсерджено заволала дівчина.