Поні ebook

2023

ISBN 978-617-17-0190-8 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням: Palacio, R. J. Pony / R. J. Palacio. — NEW YORK : ALFRED A. KNOPF, an imprint of Random House Children’s Books, a division of Penguin Random House LLC, 2021.

Переклад з англійськоїСвітлани Орлової

Дизайнер обкладинкиАліна Бєлякова

Паласіо Р. Дж.

Поні / Р. Дж. Паласіо ; пер. з англ. С. А. Орлової. — Х. : Віват, 2023. — 272 с. : іл. — (Серія «Книжкова полиця підлітка», ISBN 978-617-690-681-0).

ISBN 978-966-982-950-4 (укр.)

Однієї ночі життя 12-річного Сайласа обернулося на кошмар: троє вершників забрали його батька. Хлопчина лишається сам на сам зі своїми тривогами. Хіба що поряд є Рукавиця, але він привид. Здається, життя поринуло в темряву. Та якось на порозі з’явився загадковий поні — і Сайлас сміливо вирішує покинути домівку й вирушити в небезпечну подорож. Дорога буде моторошною та сповненою перешкод, бо хлопець муситиме не тільки знайти батька, а й подивитися у вічі власним страхам. Це шлях дорослішання. Шлях, яким вестиме загадковий поні-провідник.

УДК 821.111(73)

© R. J. Palacio, 2021

© ТОВ «Видавництво“Віват”», видання українською мовою, 2023

Нашу натуру не можна висловити…

Марґо Лівсі, «Єва пересуває меблі»

Прощавай, я мушу їхати

І лишити тебе на тривалий час.

Та хай куди б їхав, повернуся я,

Навіть якщо здолаю десять тисяч миль.

Десять тисяч миль, моє кохання,

Десять тисяч миль чи більше навіть,

І розплавляться гори, пересохнуть моря,

Якщо я не повернуся до тебе.

О, я повернуся, моє кохання,

Побудь зі мною ще трохи, благаю,

Бо якщо я і маю друзів на цій землі,

То мій справжній друг — це ти.

Анонім, «Прощавай»

Розділ I

Я полишив Ітаку, щоб його відшукати.

Франсуа Фенелон, «Пригоди Телемаха», 1699

З «Бонвілльського кур’єра», 27 квітня 1858 року:

«Сільський хлопець десяти років, що мешкає неподалік від Бонвілля, нещодавно йшов додому, проминаючи високий дуб, аж раптом розгукалася велика буря. Хлопчик знайшов прихисток під деревом, але за мить у дуб ударила блискавка. Малий упав на землю без ознак життя, одяг на ньому зітлів. Утім того дня доля змилостивилася над дитиною: батькові, який став свідком події, вдалося оживити сина з допомогою камінних міхів. Хлопчик лишився цілим і неушкодженим, якщо не рахувати своєрідного сувеніра — зображення дерева, викарбуваного в нього на спині! Цей “дагеротип блискавки” — один з кількох свідчень, отриманих за останні роки, ще одна дивовижа для науки».

1

Саме моя зустріч із блискавкою надихнула татка присвятити час опануванню мистецтва фотографії, з чого все і почалося.

Татко завжди мав природну цікавість до фотографії, бо був родом із Шотландії, де такі мистецтва процвітають. Оселившись в Огайо, регіоні, що прославився солоними джерелами (з яких і добувають речовину бром, невід’ємний компонент процесу проявлення), він короткий час займався дагеротипами. Але дагеротипія — справа дорога, а доходу приносить мало, і таткові бракувало фінансів, щоб продовжувати ці заняття. «Люди не мають грошей на такі делікатні сувеніри», — дійшов він висновку. Саме тому став чоботарем. «Чоботи завжди знадобляться», — примовляв він. Татковою фірмовою моделлю були невисокі чоботи з грубої шкіри, що мали потаємне відділення в підборах, де можна було тримати тютюн чи кишеньковий ніж. Ця схованка мала в його клієнтів чималий попит, тож завдяки замовленням на ці чоботи жили ми вельми добре. Татко працював у комірчині біля сараю, а раз на місяць навантажував віз чоботами, запрягав у нього Мулю, нашого мула, і вирушав до Бонвілля.

Але після того, як блискавка лишила в мене на спині образ дуба, татко знову вирішив звернутися до науки фотографії. Він був переконаний, що зображення на моїй шкірі з’явилося внаслідок тих самих хімічних реакцій, які відбуваються у фотографії. «Тіло людини, — розповідав татко мені, поки я дивився, як він змішує хімічні речовини, що смерділи тухлими яйцями і яблучним оцтом, — містить ті самі таємничі речовини, що підкоряються тим самим фізичним законам, як і все інше у всесвіті. Якщо зображення збереглося завдяки тому, що на твоє тіло подіяло світло, його так само можна зберегти й на папері». Ось чому тепер його увагу привертала не дагеротипія, а нова форма фотографії: папір занурювали в розчин заліза й солі, і на ньому за участю сонячного світла проявлялося позитивне зображення зі скляного негатива.

Татко швидко опанував нову науку та став вельмишановним фахівцем з «колодієвого процесу»,як це тоді називали, — форми мистецтва, майже не знаної в цих краях. То було чисте поле, що давало змогу багато експериментувати, а результатом ставали світлини приголомшливої краси. Таткова «залізотипія», як він її називав, не була такою точною, як дагеротипія, але наділяла зображення тонкими відтінками, від чого ті були подібні до картин, намальованих вугіллям. Він мав власну запатентовану формулу сенсибілізуючої речовини, саме там і застосував бром, тож отримав патент, а тоді відкрив студію в Бонвіллі, неподалік від будівлі суду. Незабаром його портрети на припорошеному залізом папері вже мали неабиякий попит у місті — не лише тому, що були значно дешевші за дагеротипи, але й тому, що їх можна було відтворювати знову і знову з одного-єдиного негативу. Ще більше привабливості портретам надавав той факт, що, за додаткову плату, татко тонував їх сумішшю яєчного жовтка й кольорового пігменту, від чого вони ставали неймовірно схожі на оригінал. Звідусіль з’їжджалися люди, аби тільки замовити в нього свій портрет. Одна шикарна пані заявилася аж із самого Акрона. Я допомагав таткові в студії: регулював вікно мансарди й чистив фокусувальні екрани. Кілька разів татко навіть дозволив мені відполірувати нові латунні портретні лінзи, які стали його найбільшими інвестиціями в цей проєкт і потребували особливої делікатності під час догляду. І так пішли наші справи, таткові й мої, що він почав був уже міркувати, чи не продати майстерню чобіт, бо, як сам казав, надавав перевагуаромату хімічних сумішей, а не смороду людських ніг.

Саме тоді наше життя назавжди змінилося — після передсвітанкового візиту трьох вершників і поні з голою мордою.

2

Тієї ночі від глибокого сну пробудив мене Рукавиця.

— Сайласе, прокидайся. Сюди скачуть вершники, — повідомив він.

Якби я сказав, що негайно прокинувся й зіпнувся на ноги від його квапливого голосу, то була б брехня. Нічого такого я не зробив. Просто щось пробелькотів і перевернувся на інший бік. Тоді Рукавиця поторсав мене дужче, а для нього це не така вже й проста справа. Привидам не так легко маневрувати в матеріальному світі.

— Дай поспати, — сварливо відказав я.

Аж тут почув, як внизу завив Арґос, ну справжній тобі банші1, а татко клацнув затвором рушниці. Я визирнув з крихітного віконця біля мого ліжка, але ніч була такою глупою, що я нічого не побачив.

— Їх троє, — повідомив Рукавиця, визираючи в те саме віконечко через моє плече.

— Татку? — гукнув я, спускаючись із горища.

Він був уже готовий, у чоботях, дивився у велике вікно.

— Лишайся внизу, Сайласе, — застеріг він.

— Запалити лампу?

— Ні. Бачив їх зі свого вікна? Скільки їх? — запитав тато.

— Сам я не бачив, але Рукавиця стверджує, що троє.

— Зброя напоготові, — додав Рукавиця.

— Вони тримають зброю напоготові, — передав я. — Що їм потрібно, татку?

Тато не відповів. Ми чули, як вони наближаються галопом. Батько трохи прочинив двері, підвів рушницю. Накинув пальто й обернувся до мене.

— Не виходь, Сайласе. Хай там що станеться, — наказав він, і голос у нього був суворим. — Якщо буде гаряче, біжи до будинку Гейвлока. Через затильні двері, полями. Чуєш мене?

— Ти ж бо не підеш до них, ні?

— Притримай Арґоса, — було замість відповіді. — Не випускай його.

Я схопив Арґоса за нашийник.

— Ти ж бо не підеш до них, ні? — перелякано повторив я запитання.

Він не став відповідати, а відчинив двері й вийшов на поріг, націливши рушницю на вершників, що наближалися. Мій батько був людиною хороброю.

Я підтягнув Арґоса ближче до себе, а тоді підкрався до вікна й визирнув. Побачив, як наближаються чоловіки. Три вершники, як і казав Рукавиця. За одним скакав четвертий кінь, гігантський вороний, а поряд із тим — поні з білою, як кістка, мордою.

Під’їхавши до будинку, вершники уповільнились, віддаючи шану татковій рушниці. Ватажок трійці, чоловік у жовтому пильовику, здійняв руку в повітря, показуючи, що вони прийшли з миром, і зупинив коня.

— Агов! — гукнув він батькові, тримаючись десь за сорок футів2від ґанку. — Можете опустити зброю, містере. Я до вас із миром.

— Спершу ви опустіть, — відповів татко, не знімаючи прикладу з плеча.

— Я? — Чоловік театральним жестом опустив погляд на свої порожні руки, тоді повернув голову ліворуч і праворуч, влаштував цілу виставу, удаючи, ніби щойно помітив, що його супутники тримають зброю. — Опустіть, хлопці! Створюєте погане враження. — Він знову обернувся до батька. — Вибачте. Вони не мали на меті нічого поганого. Сила звички.

— Хто ви? — запитав татко.

— Ви Мак Боут?

Татко кивнув головою.

— Хто ви? Чому заявилися сюди посеред ночі?

Схоже, чоловік у жовтому пильовику ані краплі не боявся таткової рушниці. Я не дуже добре бачив його в темряві, але прикинув, що він був нижчий за татка (батько був одним із найвищих у Бонвіллі). І молодший. На ньому був капелюх дербі, як у справжнього джентльмена, але навряд чи він був джентльмен, як я міг судити. На вигляд бандит бандитом. Та ще з гострою борідкою.

— Ну-ну, не варто сердитись, — заспокійливо проказав незнайомець. — Ми з хлопцями планували прибути на світанку, але впоралися швидше. Я Руф Джонс, а це Себ та Ебен Мортони. Не намагайтеся знайти між ними різницю, це неможливо. — Лише тут я завважив, що двоє кремезних чоловіків були точною копією один одного, в однакових капелюхах казанках, що трималися за допомогою широких стрічок під підборіддями їхніх круглих облич. — Ми приїхали сюди з цікавою пропозицією від нашого боса, Роско Оллереншоу. Певен, ви про нього чули.

На це батько не відповів.

— Ну, то містер Оллереншоу про вас знає, Маку Боуте, — вів далі Руф Джонс.

— Хто такий Мак Боут? — прошепотів мені Рукавиця.

— Не знаю ніякого Мака Боута, — відповів татко з-поза рушниці. — Я Мартін Берд.

— Авжеж, — квапливо кивнув Руф Джонс, погоджуючись. — Мартін Берд, фотограф. Містер Оллереншоу знайомий з вашими роботами! Саме тому ми й тут, зрозумійте. Він хоче, щоб ми з вами обговорили ділову пропозицію. Ми подолали довгий шлях, щоб перекинутись із вами слівцем. Можна зайти на хвильку? Ми всю ніч скакали. Я промерз до кісток. — І як доказ, він підійняв комір пильовика.

— Якщо хочете обговорити справи, приходьте до моєї студії вдень як цивілізована людина, — відповів татко.

— Ой, навіщо розмовляти зі мною таким тоном? — Руф Джонс удав, що розгубився. — У нас така справа, що вимагає певної приватності, от і все. Ми не хочемо вам зашкодити — ні вам, ні вашому хлопцеві, Сайласу. Це ж бо він визирає з того вікна, еге ж?

У мене в животі похололо, не брехатиму, і я відсахнувся від вікна. Рукавиця в мене за спиною шикнув, щоб я дужче пригнувся.

— Маєте п’ять секунд, щоб забратися з моєї власності, — застеріг татко, і голос його був дуже рішучим, він не жартував.

Але Руф Джонс, мабуть, не відчув загрози в таткових словах, бо розреготався:

— Ну, ну, не варто дратуватися. Ми ж бо лише посланці! — спокійно відповів він. — Нас послав по вас містер Оллереншоу, ми виконуємо його розпорядження. Як я і сказав, він не має наміру завдати вам шкоди. Власне, він сам потребує вашої допомоги. Попросив мене переказати, що ви можете заробити багатенько грошенят. «Невеличкий статок» — саме так він сказав. Вам це не завдасть значного клопоту. Лише тиждень роботи — і ви заможна людина. Ми навіть привезли коней! Гарного й великого для вас, а маленького — для вашого хлопця. Містера Оллереншоу можна назвати колекціонером коней, тож вважайте за честь, що він дозволяє вам їхати на його гарненьких кониках.

— Мене це не цікавить. Маєте три секунди, щоб забратися, — відповів татко. — Дві…

— Гаразд, гаразд! — помахав Руф Джонс здійнятими руками. — Ми їдемо. Не хвилюйтесь! Повертаймо, хлопці.

Він напнув віжки коня й розвернувся, брати теж, двоє коней без вершників потупотіли за ними. Вони повільно рушили в ніч, подалі від нашого дому. Але за кілька кроків Руф Джонс зупинився. Він розвів руки вбік хрестом — демонстрував, що досі беззбройний. Тоді озирнувся через плече на татка.

— Але ми повернемось завтра, — промовив він. — І людей з нами буде значно більше. Містер Оллереншоу не з тих, хто легко здається, якщо чесно. Сьогодні я приїхав з миром, але не можу обіцяти, що завтра буде те саме. Розумієте, містерові Оллереншоу завжди кортить мати те, що він бажає.

— Я звернуся за допомогою до шерифа, — погрозив татко.

— Та невже, містере Боуте? — хмикнув Руф Джонс. Тепер голос його звучав загрозливо. Куди й подівся спокій.

— Моє прізвище Берд, — відрізав татко.

— Добре. Мартін Берд, фотограф із Бонвілля, що мешкає в якійсь богом забутій дірі зі своїм сином, СайласомБердом.

— Краще забирайтеся, — прохрипів татко.

— Гаразд, — відповів Руф Джонс. Але коня не пришпорив.

Я спостерігав, затамувавши дух. Рукавиця біля мене. Минуло кілька секунд. Але ніхто не ворухнувся, не сказав ні слова.

3

— Маємо проблему, — заявив Руф Джонс, так і тримаючи руки витягнутими. До його голосу знову повернулися легковажні нотки. — Прикро, що доведеться нам скакати полями та лісами лише для того, щоб повернутися завтра з десятком озброєних до зубів хлопців. Бог свідок, чого тільки не трапиться, коли з обох боків наставляють пістолети. Самі знаєте, як це буває. Може закінчитися трагедією. Але, якщо сьогодні ви поїдете з нами, містере Боуте, ми можемо уникнути біди.

Він перевернув руки, тепер тримав їх долонями вгору.

— Не варто опиратись, — говорив далі. — Ви з хлопцем здійсните чудову прогулянку на цих гарних кониках. І обидва повернетеся сюди за тиждень. Сам бос урочисто це пообіцяв. Наказав мені передати це дослівно, до речі. Зі словом «урочисто». Ну ж бо, це гарна ділова пропозиція, Маку Боуте! Що скажете?

Я дивився на татка: рушниця досі наставлена на одного з чоловіків, палець на гачку, щелепи стиснуті. Такого виразу обличчя я в нього до цієї миті не бачив. Зараз я не впізнавав його напруженого тіла.

— Я не Мак Боут, — повільно промовив він. — Я Мартін Берд.

— Так, авжеж, містереБерде!Перепрошую, — вишкірився Руф Джонс. — Хай там як ви називаєтеся, що скажете? Не створюватимемо проблем. Опустіть рушницю та їдьмо з нами. Це ж бо лише на тиждень. І повернетесь багатою людиною.

Ще кілька довгих секунд татко вагався. Мені здалося, ця мить містила в собі весь час. І певним чином саме ця мить змінила моє життя назавжди. Татко опустив рушницю.

— Що він робить? — прошепотів я Рукавиці. Я раптом перелякався так, як не боявся ніколи в житті. У мене ніби серце зупинилося. Ніби весь світ затамував дух.

— Гаразд, я поїду з вами, — тихо промовив татко, і слова його пролунали посеред тиші ночі рокотом грому, — але тільки якщо ви облишите мого хлопця. Він зостанеться тут, живий і здоровий. Він нікому не бовкне ні слова. Сюди все одно ніхто не приходить. І я повернуся за тиждень. Ви сказали, що це власні урочисті слова Оллереншоу. Ні на день пізніше.

— Гм. Навіть не знаю, — буркнув Руф Джонс, похитавши головою. — Містер Оллереншоу наказав привезти вас двох. Він наголошував на цьому.

— Як я і сказав, — рішуче відповів татко, — це єдина умова, за якої я погоджуся мирно поїхати з вами сьогодні. Інакше справді не минути біди, тут і зараз або тоді, коли ви повернетесь. Стріляю я добре. Не варто мене випробовувати.

Руф Джонс зняв капелюха й почухав лоба. Озирнувся на двох супутників, але ті не сказали нічого, може, хіба що плечима знизали. У темряві важко було щось розрізнити, крім їхніх пласких блідих облич.

— Добре, добре. Вирішимо мирно, — погодився Руф Джонс. — Тільки ви. Проте мусимо їхати зараз. Кидайте сюди вашу рушницю. Покінчимо із цим.

— Отримаєте її тоді, коли доїдемо до лісу, не раніше.

— Гаразд, тільки поїхали.

Татко кивнув.

— Зберу речі, — сказав він.

— Е, ні. Я не налаштований на жарти, — квапливо заявив Руф Джонс. — Їдьмо негайно! Сідайте на цього коника й вирушаймо простозараз, або угоду скасовано.

— Ні, тату! — гукнув я, кидаючись до дверей.

Татко обернувся до мене з таким обличчям, якого я ще не бачив. Ніби перед ним був сам диявол. Обличчя його мене налякало. Очі звузилися до шпаринок.

— Лишайся всередині, Сайласе, — наказав він, тицьнувши в мене пальцем. Тон його був таким суворим, що я закляк на порозі. Ніколи в житті він зі мною так не розмовляв. — Зі мною все буде гаразд. Але ти мусиш не полишати будинок. У жодному разі. Я повернуся за тиждень. Їжі тобі на цей час вистачить. Ти витримаєш. Чуєш мене?

Я нічого не сказав. Не зміг би, навіть якби захотів.

— Чуєш мене, Сайласе? — повторив він голосніше.

— Але, тату, — заблагав я, і голос мій затремтів.

— Так мусить бути, — відповів він. — Тут ти в безпеці. Побачимося за тиждень. День у день. А тепер повертайся всередину, негайно.

Я так і вчинив.

Він підійшов до гігантського вороного коня, заскочив на нього і, не озирнувшись на мене, пустив тварину галопом. За мить він та інші вершники розчинилися в ночі.

Ось так мій батько потрапив до лап горезвісної зграї фальшивомонетників, хоча тоді я цього не знав.

4

Не скажу, як довго я стояв біля дверей і дивився в напрямку, у якому зник татко. Але за той час небо почало світлішати.

— Сідай, Сайласе, — лагідно запропонував Рукавиця.

Я похитав головою. Я боявся відвести погляд від тієї точки вдалечині, де зник татко, бо здавалося, що, коли не дивитимусь туди, ніколи вже не зможу його відшукати. Майже зусібіч від нашого будинку лежали рівні поля, крім хребта, що підіймався на заході та спускався до лісу, а ще переплетення прадавніх дерев — залізних дерев, оточених щільним чагарником, крізь який не проїхав би й найменший віз.

— Сідай, Сайласе, — повторив Рукавиця. — Нам нема куди йти. Мусимо чекати. Він повернеться за тиждень.

— А якщо ні? — прошепотів я, і щоками покотилися сльози.

— Повернеться, Сайласе. Татко знає, що робить.

— Що їм потрібно від нього? Хто цей містер Оскар Рен… як його там? Що за людина цей Мак Боут? Не розумію, що сталося.

— Упевнений, татко все пояснить, коли повернеться. Ти мусиш тільки почекати.

— Цілий тиждень! — Тепер сльози заважали мені дивитись, тож місце, де зник мій татко, застелив туман. — Цілий тиждень!

Я повернувся до Рукавиці. Він сидів біля столу, нахилившись уперед і спершись руками на коліна. Вигляд у нього був зневірений, хоча він щосили намагався це приховати.

— Усе буде добре, Сайласе, — запевнив він мене. — Я тут, з тобою. І Арґос. Самотньо тобі не буде. Усе буде гаразд. Не встигнеш ти й оком кліпнути, як татко повернеться.

Я озирнувся на Арґоса, той згорнувся в поламаному ящику від борошна, що його використовував замість ліжка. Недолугий песик, одновухий і кволоногий.

Я перевів погляд на Рукавицю: той підійняв брови, намагаючись піддати мені впевненості. Я вже згадував, що Рукавиця — привид, але не знаю, чи це влучне слово, щоб його описати. Дух. Мара. Якщо чесно, не знаю, яке саме слово для нього дібрати. Татко вважає, що це мій уявний приятель абощо, але я певен: це не так. Рукавиця справжній, як і стілець, що на ньому він сидить, як будинок, у якому ми мешкаємо, як наш собака. Ніхто його не бачить, крім мене, ніхто не чує, але це не означає, що він несправжній. От якби ви його побачили та почули, то зрозуміли б, що це хлопець років шістнадцяти, зі скуйовдженим волоссям і щирим сміхом. Він поряд зі мною, скільки я себе пам’ятаю.

— Що мені робити? — видихнув я.

— Сідай, — відповів Рукавиця й поплескав по стільцю біля столу. — Приготуй собі сніданок. Плесни кави до шлунку. А тоді, коли будеш готовий, поміркуємо над ситуацією. Зробимо ревізію шаф, побачимо, скільки провіанту маємо, чи вистачить запасів на сім днів, щоб тобі не довелося ні за чим бігати. Тоді подоїмо Му, позбираємо яйця, принесемо сіно для Мулі, — робитимемо все, як і щоранку. Ось що ми робитимемо, Сайласе.

Доки він говорив, я опустився за стіл навпроти. Він нахилився до мене.

— Усе буде добре, — промовив Рукавиця й усміхнувся, заспокоюючи. — От побачиш.

Я кивнув, бо він так старався мене втішити, а розчаровувати його не хотілося, утім у глибині душі я не був певен, що все скінчиться добре. І, як виявилося, мав рацію. Бо коли я подоїв Му, нагодував курчат і Мулю, підсмажив собі кілька яєць і приніс води з криниці, коли ми спустошили всі шафи, повитягавши всю їжу, поділили її на порції на кожен день наступного тижня, коли я підмів підлогу й нарубав дров, коли насмажив пиріжків, які не став їсти, бо не був голодний і мене навіть нудило від усіх сліз, що я проковтнув, — то я визирнув у вікно й побачив голомордого поні, який стояв перед нашим будинком.

5

У денному світлі він виявився не таким уже й маленьким, яким здавався у темряві. Можливо, інші коні навколо нього були надзвичайно великі, не знаю. Але тепер, щипаючи травичку біля обгорілого дуба, поні на зріст здавався цілком пересічним. Його шкіра на осонні виблискувала чорним, на вигнутій шиї грали м’язи, а якщо врахувати, що голова в нього була чисто біла, — видовище неабияке.

Я вийшов і роззирнувся. Не видно ні татка, ні жодного із чоловіків, що з ними він поїхав. Далекі поля були мовчазні, як завжди. Пізніше вранці падав дощик, але небо вже прояснилося, якщо не рахувати кількох довгастих хмаринок, що розтяглися, мов дим.

Я пішов до поні, Рукавиця за мною. Поблизу Рукавиці тварини починали хвилюватися, але цей коник лише поглянув на нього зацікавлено. У поні були довгі вії та делікатний писочок. Бліді блакитні очі широко розставлені, як у оленя.

— Вітаю, друже, — тихенько промовив я, обережно простягнувши руку, щоб погладити його по довгій шиї. — Що ти тут робиш?

— Здається, він не встиг за великими конями, — припустив Рукавиця.

— Ось що з тобою сталося? — запитав я в поні, який повернув голову й тепер дивився на мене. — Ти відстав? Або вони тебе відпустили?

— От дивна істота.

У тому, як поні дивився на мене, було щось особливе: його погляд був прямий, навіть зігрівав мене.

— А мені здається, що він гарний, — не погодився я.

— Морда схожа на череп.

— Гадаєш, вони послали його по мене? — поцікавився я. — Не забув, що вони хотіли, аби я теж їхав з татком? Може, вони передумали й не хочуть, щоб я лишався.

— Звідки поні знати, як сюди доїхати?

— Просто міркую вголос, — відповів я, знизавши плечима.

— Подивись, чи нема чогось у торбинці на сідлі.

Я обережно, щоб не налякати поні, нахилився й зазирнув у торбинку. Але коник спокійно спостерігав за мною, не боязко й не сором’язливо.

Торбина була порожньою.

— Може, Руф Джонс послав по мене когось із братів, — заговорив я. — А той узяв для мене поні, але щось із ним сталося. Може, кінь скинув чи щось таке? А поні поїхав собі далі вже без нього?

— Цілком можливо, але це не пояснює, як тварина знайшла дорогу до нашого будинку.

— Може, просто поїхав тим самим шляхом, що й уночі? — припустив я. Та не встиг закінчити фрази, як мене осяяла нова думка: — А може, то татко! — охнув я. — Рукавице! Може, татко втік від тих людей, їхав додому, до мене, на отій великій чорній коняці, але вона його скинула, а поні поїхав далі!

— Ні, у цьому немає сенсу.

— Чому? Це можливо! Татко, може, лежить десь у лісі! Я мушу його знайти!

Я вже заніс ногу, босу, бо не встиг взутись, у стремено. Але переді мною постав Рукавиця.

— Стривай, не так хутко. Поміркуймо про це раціонально, добре? — закликав він мене. — Якщо твій татко утік від тих людей, він не став би тягти за собою поні. Він щосили пришпорив би коня додому, аби якомога скоріше дістатися сюди. Тож твоє припущення нічим не обґрунтоване, як бачиш. Але цілком імовірно, що поні якимось чином заблукав у лісі, а тоді приплентався сюди. Тож пропоную дати йому трохи води, бо він геть утомився, і повертатися в будинок.

— Рукавице, — похитав я головою, бо, доки він говорив, у моїй голові промайнуло безліч думок. І всі вони спонукали до дій. — Будь ласка, вислухай мене. Гадаю, те, що поні тут опинився… це знак. Він повернувся за мною. Не знаю, чи татко послав його, чи сам Господь, але це знак. Я мушу відшукати татка.

— Годі, Сайласе. Знак?

— Так, знак.

—Пхе, — видав зневажливо Рукавиця, похитавши круглою головою.

— Можеш не вірити. — Я знову підійняв ногу, щоб заскочити в сідло.

— Татко наказав чекати на нього! «Ти мусиш не полишати будинок. У жодному разі»— ось що він сказав. І ми мусимо цього дотримуватись. Він повернеться за тиждень. Тобі треба трохи потерпіти.

На мить моя рішучість ослабла. Ще секунду тому все було зрозуміло, але Рукавиця інколи так на мене впливав. Міг відмовити від чогось, поставити під сумнів мої переконання.

— До того ж ти навіть не вмієш їздити верхи, — додав він.

— Авжеж, умію! Я завжди катаюся на Мулі.

— Муля радше віслюк, ніж кінь, будьмо чесними. І ти зараз теж подібний до віслюка. Ходімо в дім.

— Сам ти віслюк.

— Годі, Сайласе. Повертаймося всередину.

Його спонукання майже переконало мене відмовитись від своїх намірів. Мушу зізнатися, на коні я їздив лише декілька разів за все життя і обидва рази був таким маленьким, що в сідло мене піднімав татко.

Аж тут поні чмихнув, широко роздувши ніздрі, і я сприйняв це як запрошення покататися. Моя боса нога вже була наполовину в стременах, тож я швиденько підтягнувся до сідла. Та щойно я перекинув другу ногу, як перша вислизнула зі шкіряного ремінця, і я сторчма полетів у багнюку. Поні заіржав і махнув хвостом.

— Дідько! — вигукнув я і стукнув кулаком по калюжі. — Дідько! Дідько!

— Сайласе, — тихенько покликав Рукавиця.

— Навіщо він мене залишив? — закричав я. — Навіщо він залишив мене самого?

Рукавиця присів навпочіпки біля мене.

— Ти не сам, Сайласе.

— Сам! — відповів я і відчув, як лівою щокою раптом скотилася велика неочікувана сльоза. — Він залишив мене тут самого, і я не знаю, що робити!

— Послухай мене, Сайласе. Ти не сам. Гаразд? Я з тобою. Ти це знаєш, — із цими словами Рукавиця зазирнув мені просто в очі.

— Знаю, але… — я завагався, витер сльозу рукавом. Важко дібрати потрібні слова. — …Але ж, Рукавице, я не можу тут лишатись. Не можу. Щось підказує мені, що треба шукати татка. Я кістками це відчуваю. Мушу вирушати на його пошуки. Поні приїхав по мене. Хіба ти не бачиш? Він приїхав по мене.

Рукавиця зітхнув і понурив очі, похитавши головою.

— Знаю, це схоже на божевілля, — додав я. — Господи, може, я справді збожеволів. Сиджу тут, у багнюці, базікаю з привидом про поні, який з’явився невідомо звідки. Авжеж, збожеволів!

Рукавиця поморщився. Знаю, слово «привид» йому не дуже до вподоби.

— Ти не божевільний, — тихенько завважив він.

Я підійняв на нього заплакані очі.

— Я тільки до краю лісу доїду. Обіцяю, далі не рушу. Якщо виїду зараз, зможу повернутися до темряви. Тут-бо їхати години за дві, еге ж?

Рукавиця поглянув на хребет. Знаю, про що він думав. Я й сам про це міркував. Чимало років боявся я цього лісу. Якось, коли мені було років вісім, татко взяв мене туди на полювання, і я просто знепритомнів від жаху. Я завжди вбачав у деревах якихось недоброзичливих істот. Гадаю, те, що блискавка влучила в мене саме біля дуба, не просто збіг.

— І що ти робитимеш, коли доїдеш до лісу? — не погодився Рукавиця. — Просто зазирнеш, гукнеш «ау» й повернешся? Яка від цього користь?

— Принаймні я знатиму, що татко не десь поблизу і що моя допомога не потрібна. Знатиму, що він не лежить у ямі, не потрапив у біду, не пошкодився, не… — Голос мій обірвався. Я глянув на нього: — Будь ласка, Рукавице. Я мушу це зробити.

Він відвернувся від мене й підвівся, прикусивши нижню губу. Він так завжди робить, коли має щось добряче обміркувати.

— Добре, — нарешті сказав він із прикрістю. — Ти переміг. Марно сперечатися з людиною, яка відчуває щось кістками.

Я розтулив рота, щоб відповісти.

— Але ти не можеш їхати босим! — говорив далі він. — І без пальта. І цьому поні потрібно напитись. Тож спочатку необхідне: відведемо його до корита, нагодуємо вівсом, а тоді зберемо тобі провізію. Після цього можемо їхати до лісу й шукати татка. Як тобі?

У мене серце закалатало.

— Тобто ти їдеш зі мною? — наважився запитати я.

Він підвів брови й усміхнувся.

— Звісно, я їду з тобою, упертюх ти такий.

Розділ II

Історія «Я люблю тебе»

Не має кінця.

Анонім, «Пісня-загадка»

1

Знаю, це звучить малоймовірно, але я пам’ятаю той день, коли померла моя матуся. Більшу частину цього дня я провів у неї в череві, і чув, як билося її серце під час пологів — точнісінько маленька пташка. І коли я нарешті з’явився на світ божий, татко взяв мене на руки, я почав звиватися, і вона всміхнулася, але та дика пташка в її грудях уже мала намір летіти. І ледь вона передала мене таткові, як душа її полишила тіло. Я бачив це своїми дитячими очима й пам’ятаю тепер, ясно, як і того дня, як душа її підіймалася, наче дим від багаття.

Знаю, почувши таке, ви матимете спокусу приписати це Рукавиці, який нібито міг закарбувати в моїх спогадах мить мого народження. Утім це не той випадок. Я пам’ятаю все дуже чітко. Матусині очі та усмішку, хоч і натомлену, смуток від того, що вона не може провести зі мною більше часу в цьому світі.

Не знаю, чому я пригадував мить свого народження, від’їжджаючи від дому. Дивно, куди тільки не мандрує наш розум у важкі часи. Мабуть, про матусю я думав і до того, як поїхав з дому, бо інакше навіщо було мені брати із собою її баварську скрипочку, вирушаючи навіть у коротенькі подорожі? Он вона, висить у футлярі на гачечку біля дверей, як і всі ці дванадцять років. Жодного разу її не відкрили, але ставилися як до скарбу, тож без жодної на те причини я зняв її з гачка й прихопив із собою. В руках у мене, завважте, уже був моток мотузки, ніж, фляжка з водою, торба з хлібом і солоним м’ясом, бо саме це й годилося брати в дорогу. Але скрипочка? Жодного сенсу. Можу припустити тільки: життя знає, що може знадобитись, і десь у глибині душі, у потаємному куточку мого серця я знав, що додому більше не повернуся.

2

Поні повільно дріботів крізь високу польову траву, і Рукавиця неквапливо крокував поряд із нами, а от Арґосу не цікаво було триматися поблизу. Хоч як я благав його поквапитись, хоч скільки прицмокував, підкликаючи його, мій одновухий песик з байдужим виглядом теліпався позаду на кривеньких ногах. Урешті-решт, коли ми піднялися на верхівку хребта, пес поглянув на мене так, ніби хотів сказати: «Я повертаюся назад, Сайласе. Прощавай!» А тоді повернувся й пошкандибав без жодних ознак розкаяння.

— Арґосе! — гукнув я, і голос мій у вологому повітрі пролунав гучніше.

Я повернув був поні, щоб наздогнати собаку.

— Облиш, — упевнено сказав Рукавиця. — Він легко повернеться додому.

— Я не можу дозволити, щоб він пішов сам.

— Цей пес зможе постояти за себе, Сайласе. Якщо він зголодніє, поткнеться до будинку Гейвлока, як завжди. До того ж ти й сам до опівночі будеш уже вдома. Так? Саме це ти пообіцяв.

Я кивнув, бо тієї миті так і планував.

— Атож.

— То нехай повертається додому. Та й ми тепер можемо їхати трохи швидше, бо не мусимо чекати на повільного собаку.

І Рукавиця побіг униз іншим схилом хребта, що поріс невисокою буйволовою травичкою та кущиками отруйного головача, що стирчали поміж довгеньких острівців піщаника. Саме тому цей шмат землі вважали непридатним для сільського господарства, і ці терени були такі безлюдні, що можна було йти кілька годин поспіль і не зустріти жодної живої душі. Жоден фермер сюди не поткнувся б. Жодного ранчо тут не стали б будувати. На мапах цю місцину варто було зазначити як «Богом забуті рівнини».

Я глибоко вдихнув і легенько пришпорив поні підборами, щоб той швидше наздоганяв Рукавицю. Я боявся, що тварина роздратується та скине мене або кинеться щодуху. Натомість він перейшов на плавний біг. Таке враження, ніби коник плив за кілька футів над землею, і незабаром ми перегнали Рукавицю.

— Поглянь-но на свого крилатого скакуна, — захоплено сказав він.

Я натяг віжки, уповільнюючи поні.

— Ти бачив? Він летів! Ледве торкався ногами землі!

Рукавиця всміхнувся й визнав:

— Гарний коник.

— Він не просто гарний, — відказав я, нахиляючись, щоб поплескати шию поні. — Еге ж, поні? Ти не просто гарний, ти найкращий. Ти неймовірний кінь, от який ти.

— Ось як ти його називаєш? Поні?

— Ні. Я ще не знаю, як його назвати. Може, Буцефал? Це був кінь Олександра Македонського…

— Я знаю, хто такий Буцефал! — зневажливо відмахнувся Рукавиця. — Це занадто грандіозне ім’я для нього. Поні — значно краще. Личить йому.

— З мого місця все бачиться зовсім не так. Кажу тобі, цей кінь особливий.

— Я не заперечую. Утім, на мою думку, Поні — чудове ім’я для нього.