Пробудження. Спадщина драконового серця. Книга 1 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0672-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Обережно! Ненормативна лексика!

Перекладено за виданням:Roberts N. The Awakening :

A Novel / Nora Roberts. — New York : St. Martin’s Press, 2020. — 448 p.

Переклад з англійськоїЯніни Базалій

Дизайнер обкладинкиМаріанна Пащук

Робертс Н.

Р58Пробудження : роман / Нора Робертс ; пер. з англ. Я. Базалій. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 464 с.

ISBN 978-617-15-0522-3

ISBN 978-1-25027-261-4 (англ.)

Брін Келлі працює вчителькою в середній школі. Вона не отримує задоволення від цієї роботи, увесь час турбується про те, як сплатити кредит за навчання, соромиться своєї яскравої зовнішності й намагається не виділятися з-поміж інших.

Її батько залишив родину, коли Брін була ще дитиною. Одногодня, прибираючи в помешканні матері, дівчина знаходить банківський рахунок на своє імʼя, який колись відкрив тато. Виявляється, протягом багатьох років він надсилав їй кошти з Ірландії.

Брін прагне знайти батька й потрапляє в магічний світ, де феї та дракони — це не вигадки, а буденна реальність. Чи готова Брін дізнатися, ким насправді є її тато?

УДК 821.111 (73)

© Nora Roberts, 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2024

Колтові, моєму прекрасному хлопчикові,

Частина перша. Зміни

А та брехня, що напівправда, — чорніша від усіх.

Альфред Теннісон «Бабуся»

Не думай, ніби я такий, як був.

Пролог. Долина фейрі

Туман постав над зеленкуватими водами озера. Звиваючись, мерехтливі сріблясті косиці тягнулися в лагідне сіре небо, а десь на сході, за пагорбами, немов затамувавши подих,чекавна своє пробудження рожевий проблиск світанку.

У передранковій прохолоді Кіґан О’Бройн стояв на березі, спостерігаючи за народженням дня. Того самого, який стане днем вибору і змін, днем сподівань і набутої влади.

Затамувавши подих, немов та світанкова зоря, він чекав на мить, коли сповнить свій обов’язок. І сподівався, що повернеться до себе на обійстя ще до полудня. В нього багато роботи, та й повправлятися зі зброєю треба, як завжди.

Але це все — вдома.

За знаком він скинув чоботи й сорочку. Його брат Гаркен зробив так само, як і майже шість сотень інших. Юні й уже дорослі прийшли не тільки з долини, а й з усіх кінців Талаву.

Вони прийшли з півдня, де Благочестиві шептали таємні молитви, з півночі, де найзагартованіші воїни несли варту наМоріштормів, прийшли зі Стольного града на сході, і звідси, іззаходу.

Бо їхній ватажок, тишех, помер, віддавши життя за спасіння світу. І, як заповідалося в літописах, переказах, піснях, новий має постати — як ті тумани, і цього дня, на цьому місці й саме так.

Він не хотів стати тишехом, а Гаркен — тим паче. Гаркену виповнилося дванадцять, і він був наймолодшим з допущених до обряду, а ще — природженим землеробом. Кіґан знав: для малого брата і сама нагода, і ці юрми приїжджих, і майбутній стрибок в озеро були чудовою розвагою.

Але Кіґан присягнувся людині, яка помирала і яка стала йому за батька, коли він вирушив до богів; людині, що привела народ Талаву до перемоги над поневолювачами. Людині, яка заради цього пожертвувала власним життям.

Він не бажав підняти посох тишеха, взятися за меч голови клану, великої родини. Але Кіґан дав слово, а тому пірне у воду разом з усіма — хлопцями й дівчатами, жінками і чоловіками.

— Давай, Кіґане! — сказав Гаркен, усміхаючись. Весняний вітерець розтріпував його густе волосся, чорне, як вороняче крило. — Ти тільки подумай, оце пригода буде, якщо я знайду меч! Я тоді скажу, хай всі гуляють і танцюють увесь тиждень!

— Якщо ти знайдеш меч, хто тоді ходитиме за вівцями та доїтиме корів?

— Якщо я стану тишехом, то все робитиму і встигатиму. Той бій вже в минулому, брате. Ми перемогли. І не думай, що я за ним не горюю. Він був герой, і ми ніколи його не забудемо, — сказав Гаркен з властивою йому добротою і обійняв Кіґана за плечі. — А сьогодні постане новий ватажок. Так він би й бажав, і так має бути.

Голубими очима, ясними, мов день, Гаркен озирнув натовп на березі озера.

— Ми вшановуємо його, і всіх, хто був до нього, і всіх, хто прийде за ним, — сказав він і тут-таки штрикнув Кіґана ліктем під ребра. — Досить цих міркувань, нам все одно не світить вискочити з озера з Оборонцем у руці. Це радше буде Кара, вона плаває, мов русалка. Або Каллен, він останні два тижні тренувався затримувати подих під водою.

— Авжеж, — пробурмотів Кіґан. Каллен був природжений воїн, але гарного ватажка з нього не вийде. Він любив битися, а не думати.

Кіґан сам воював з чотирнадцяти років. Він бачив кров і проливав її, він знав, що таке влада, і відчув її, і давно збагнув, що розум значив так само багато, як і меч, як спис, як сила.

Ба навіть більше.

Чи не цього його навчили батько і той, хто заступив йому батька?

Крізь натовп до них пробиралася мати, поки вони стояли так з Гаркеном й іншими, базікаючи, мов сороки.

От якби вона сьогодні пірнала! Ніхто спритніше за неї не розплутував сварки, ніхто краще не порався з дюжиною справ одночасно. Гаркен успадкував від неї доброту, їхня сестра Ешлін — красу, і Кіґан полюбляв думати, що отримав хоч трохи її проникливості.

Террін зупинилась коло Ешлін. Та вирішила постояти з друзями, а не братами, яких зараз просто зневажала. Кіґан по­бачив, як мати підняла пальцями сестрине підборіддя, роз­цілувала її в щоки, промовила кілька слів, від яких Ешлін усміхнулася, і тільки потім рушила до них.

— А тут мене зустрічають широка усмішка і похмурий ­погляд.

Террін скуйовдила Гаркенову гриву, посмикала Кіґана за воїнську косичку, заплетену на голові зліва.

— Пам’ятайте, навіщо ми сьогодні зібрались. Це день нашої злуки, він показує нам, хто і що ми є. Такий самий обряд проходили й інші за тисячу років до нас. Й імена всіх тих, хто повертався з озера з мечем, були записані до їхнього ­народження.

— Якщо долі визначають високу стежку, то чому ми цього не можемо передбачити? Чому ти не можеш? — наполегливо запитав Кіґан. — Ти ж прозираєш у минуле і прийдешнє!

— Якби могла я, чи ти, чи хоч хтось, тоді нам не дано було б вибирати.

Вона по-материнськи обійняла Кіґана за плечі, але її очі, сині та ясні, як у Гаркена, дивились поза озеро, в тумани.

— Ти ж сам вибрав пірнути у води, так? І людина, яка підніме той меч, має вибрати, чи виринути з ним з озера.

— Та хто б вибрав інакше? — здивовано сказав Гаркен. — Людина, яка з ним вирине, стане тишехом.

— Ватажка шануватимуть, але ватажок і нестиме тягар за всіх нас. Тому така людина має вибрати, чи взяти не тільки меч, але й той тягар. Все, тихо. — Вона поцілувала синів. — Мейрґред прийшла.

Мейрґред О’Кейлі колись сама посідала місце тишеха і буламатір’ю померлого. Вона зняла чорні жалобні шати і зараз вбралася у просте біле плаття. Єдиною прикрасою їй слугувала підвіска з камінцем охряно-червоного кольору, як її волосся.

Обидва пломеніли так, ніби випалювали тумани, коли Мейрґред крокувала крізь них. Волосся вона обрізала так само коротко, як фейрі, що струменіли їй услід.

І перед нею розступилася юрма, а замість гомону запанувала тиша, що свідчила про повагу й благоговіння.

Для Кіґана вона була Мейр, жінкою, яка жила в хатинці серед лісу, неподалік його обійстя. Жінкою, яка пригощала його, зголоднілого, медовим пирогом і розказувала казки, коли він був малим. Жінкою великої сили і сміливості, яка відстоювала Талав у битві та принесла мир дорогою для себе ціною.

Він обіймав Мейр, коли вона плакала за сином, бо дотримав обіцянки і сам приніс звістку про його загибель. Хоча Мейр вже знала.

Кіґан обіймав Мейр, поки жінки не прийшли втішити її.

А тоді він пішов далеко в ліс і теж заплакав — хай був чоловік і воїн.

Вона виглядала так велично, що Кіґан відчув трепіт від того благоговіння.

Мейр тримала посох, древній символ влади. Темне, мов смола, древко виблискувало на сонці, що проглядало крізь поріділі клапті туману.

Здавалося, різьблення на посохові запульсували. Сила завихрила у змійсерці-камені на його верхівці.

Коли вона говорила, навіть вітер стихав.

— Знову ми принесли мир у світ ціною крові й пожертви. Ми віками захищали наш світ, а через нього — всі інші. Ми живимося від землі, від моря, від фейрі, шануючи їх.

— Знову запанував мир, знову ми проквітнемо, поки знову не настане час крові й пожертви. Сьогодні, як заповіда­лося в літописах, в переказах, в піснях, новий ватажок має постати, і всі присягнуть на вірність Талаву і тишеху, який піднесе меч з Озера Істини і візьметься за Посох Справедливості.

Вона підняла обличчя до неба, і Кіґан подумав, що її сильний дзвінкий голос сягнув ген за Море штормів.

— І цього дня, на цьому місці ми закликаємо до джерела нашої сили. Хай обраний і той, що обирає сьогодні, шанує й оберігає фейрі та віддає їм належне. Хай рука, яка підніме меч, буде сильна, мудра і вірна. Тільки цього твій народ вимагатиме від тебе.

Води, зазеленілі від прихованих в них сил, завирували. Тумани над ними пішли хвилями.

— Почалося, — сказала Мейр і високо підняла посох.

Вони помчали до води. Хтось з молодших сміявся, радісно кричав, пірнаючи у стрибку. На березі відізвалися підбадьорливими вигуками.

Кіґан вагався. Він чув весь той гамір, бачив, як брат занурився у воду з пустотливим плюскотом. Він згадав про клятву, згадав про руку, яка стискала його в останні миті життя на цьому падолі.

І тоді пірнув.

Вода була мов холодний ляпас, на який хотілося відпо­вісти лайкою. Та навіщо? Інші так і робили або сміялися, хтось вже навіть виборсувався на поверхню.

Непроханих думок було так багато, що Кіґан відгородився від них.

Він присягнувся увійти сьогодні у води й пірнути глибоко. Присягнувся взяти меч, якщо він ляже йому в руку.

І тому він пірнув глибше, ще глибше, згадуючи, як у дитинстві так само пірнав разом із братом і сестрою. Тоді вони були просто діти, які літнього дня шукали гладенькі камінці на дні лагідного озера.

Він бачив інших. Хтось поривався донизу, хтось линув на поверхню, хтось плив далі. Озеро виштовхувало тих, у кого в легенях закінчувалося повітря. Як і заповідалося, цього дня жодна людина в озері не постраждає.

Однак води озера тремтіли, кружляли навколо нього, іноді сплітаючись у вирву. Дно вже було близько, а на ньому — ті гладенькі камінці, що він збирав хлопчиком.

А потім він побачив жінку. Спочатку подумав, що це русалка, бо вона просто погойдувалась на хвилях. Зазвичай ­русалки не втручалися в ритуал. Вони були володарки морів і тим задовільнялися.

Тоді він зрозумів, що бачить тільки її обличчя та волосся — руде, як у Мейр, але довше. Воно стриміло за нею у воді. Очі, сірі, немов димні тіні, нагадували йому про когось. Але Кіґан не знав її. Він знав усіх в обличчя в долині, а вона була не з долини.

А однак знайома.

І хоч він відгородився від усього, та почув її так чітко, як чув промову Мейр на березі.

Колись він належав мені. Але тепер він твій. Він зрозумів це, і ти теж розумієш.

Меч мало не стрибнув йому до руки. Кіґан відчув його тягар, його силу і дар.

Він міг впустити меч, поплисти далі, покинути його. Обрати мав Кіґан — так промовляли боги, так казали легенди.

Він ослабив пальці. Той тягар, сила і дар мали вислизнути з його руки. Кіґан не знав, як вести за собою. Він вмів воювати, вчити військової справи, скакати верхи, літати. Але він не знав, як вести за собою інших ані в битву, ані в часи миру.

Меч світився у руці, пульсував срібним блиском на узорах, великий червоний камінь палахкотів вогнем. Коли­Кіґан ослабив хватку на руків’ї, той блиск потьмянів і вогонь став згасати.

А жінка спостерігала за ним.

Він вірив у тебе.

«Маячня то, а не вибір», — подумав Кіґан. Обов’язок не залишав вибору.

І тому він направив меч до поверхні, де сонце вигравало у прозорій, мов діамант, воді. Жінка, що була лиш видивом, усміхнулася.

Хто ти?

Скоро обидва дізнаємося.

Меч виніс його нагору, мов стрілу, випущену з лука.

Меч розітнув хвилі, потім повітря. І, коли сонце заблищало на лезі, розсіяло його світло й силу по воді, з берега вибухнули криками.

Кіґан пробіг по густій мокрій траві. І зробив те, що мусив. Схилив коліна перед Мейрґред.

— Я віддав би його та всю його міць тобі, — сказав він, як її син колись, — бо нема більш гідної.

— Сплив мій час. — Мейрґред поклала долоню йому на голову. — А твій починається.

Вона взяла Кіґана за руку, підняла з колін.

Він бачив і чув тільки її.

— Таке було моє бажання, — тихо проказала вона тільки для нього.

— Але чому? Я не знаю, як…

Мейрґред поцілувала його в щоку, не дослухавши.

— Ти знаєш більше, ніж вважаєш. — Вона простягла посох. — Візьми, що належить тобі, Кіґане О’Бройне.

Коли він узяв посох, Мейрґред відступила.

— І роби те, що маєш.

Кіґан обернувся. Так багато облич дивилось на нього, так багато очей спостерігало за ним. Тим відчуттям, що піднімалося в ньому, був страх, який потім змінився на сором.

Меч обрав його, а він обрав повернутися з мечем.

Більше жодного страху.

Кіґан підняв посох, і змійсерце-камінь забилося.

— Цим творитиметься справедливість для всіх у Талаві, — промовив він і вказав на меч: — А цим буде захист для всіх. Я Кіґан О’Бройн. Всім єством сущим та прийдешнім присягаю в сказаному — присягаю долинам, і пагорбам, лісам, і обійстям, усім далеким просторам, кожному фейрі. Стоятиму на боці світла. Житиму для Талаву і, коли боги велять, віддам життя за Талав.

Його привітали радісними криками, і крізь вигуки він почув Мейрґред.

— Молодець, хлопче, — промовила вона. — Ти справжній молодець.

Так підняли на правління юного тишеха. І почалась нова легенда.

Розділ перший. Філадельфія

Автобус підстрибував так, наче на нього напала гикавка. Брін Келлі потерла скроню, де барабаном стукав головний біль.

В неї видався поганий день, який, слава богу, добігав кінця. Поганий день поганого тижня посеред поганого місяця.

Або двох.

«Зберись», — сказала вона собі. Вже п’ятниця, а отже, вільні два дні, і тільки потім знову доведеться вести уроки англійської мови, з великими зусиллями намагаючись вчити п’ятикласників.

Звичайно, добру частину цих двох днів вона проведе за перевіркою домашніх робіт та планами уроків, але принаймні не в класі, де на неї дивитимуться стільки очей. Дехто дивитиметься знуджено, дехто гарячково, кілька — з надією.

Ні, вона не стоятиме там, почуваючись ніби якась недоросла студентка, невпевнена в собі, наче там їй не місце, готова втекти куди завгодно, тільки б не бути в класі.

Вона нагадала собі, що вчителювання — найпочесніший фах. Значущий, життєво необхідний, вартий зусиль.

Тим гірше, бо вчителька з неї була паршива.

Автобус догикав до наступної зупинки. Кілька пасажирів вийшло; кілька нових зайшло.

Брін спостерігала. Вона вміла спостерігати, бо це було набагато легше, ніж самій ставати учасницею подій.

Ось жінка у сірому брючному костюмі. В руках телефон, очі змучені.

Мати-одиначка їде додому після роботи, видзвонює дітей, вирішила Брін. Певно, вона й уявити ніколи не могла, яким важким буде її життя.

Далі двоє хлопців — кросівки, адідасівські майки до колін, навушники. Їдуть до друзів, забиватимуть м’ячі на баскетбольному майданчику, потім замовлять піци та дивитимуться кіно. Той вік, якому можна тільки позаздрити, бо вихідні завжди означають одні розваги.

Чоловік у чорному, він… Він дивився прямо на неї, дивився пильно, і Брін відвела очі. Він здавався знайомим. З чого б це? Густа срібляста шевелюра навела на думку: це професор з університету.

Але ні, не те. Університетський професор, що зайшов у автобус, не примусив би її серце битися так гучно, і в роті б не пересохло. Брін охопив страшний переляк. А якщо він пройде по автобусу і сяде поруч з нею?

Якщо сяде, вона ніколи не вийде. Просто їхатиме далі й далі, нікуди і в ніщо, завжди по колу, де немає нічого.

Брін знала, що це нісенітниця, але їй було все одно. Вона схопилась на ноги і побігла в голову автобуса. Портфель бив її по стегну. Вона не дивилася на того чоловіка, не сміла дивитися, але мала прослизнути повз нього до дверей. Хоч він і відступив убік, Брін відчула, як її рука наштовхнулась на нього, коли вона опинилась поруч.

Враз в легенях не стало повітря; ноги підкосилися. Хтось спитав, чи їй не погано, поки Брін, спотикаючись, дісталася дверей. Але натомість Брін чула його голос у своїй голові: «Повертайся, Брін Шивон. Час повертатися тобі додому».

Вона схопилася за поручень, щоб втриматися, майже спіткнулася на східцях. І побігла.

Люди задивлялися на неї, повертали голови, витріщалися, дивувалися. Від цього тільки гіршало. Брін терпіти не могла, коли привертала чиюсь увагу. Вона так сильно старалася не вирізнятися, зливатися з оточенням.

Автобус прогикав повз неї.

Хоч Брін ще дихала зі свистом, але важкість у грудях відпустила. Вона наказала собі сповільнитися, загальмувати і крокувати далі як нормальна людина.

Зібратися зайняло десь хвилину, і ще стільки ж, щоб зорієнтуватися. Такої сильної панічної атаки в неї не траплялося з ночі перед першим днем вчителювання у середній школі Ґрейді. Марко, найближчий друг ще з дитсадка, допоміг їй пережити і ту атаку, і ще одну, вже не таку серйозну, перед першими для Брін батьківськими зборами.

«То просто якийсь чоловік, що хотів встигнути на автобус», — сказала вона собі. Жодної загрози, хай йому. І Брін не чула його голосу у себе в голові. Бо вірити, що чуєш думки інших людей, означає з’їхати з глузду.

Хіба мама не вбивала це Брін у голову, ну… скільки вона пам’ятала? А тепер, оскільки Брін з’їхала на мить з глузду, їй довелося прогулятися добрих пів милі. Але це нічого, все нормально. Стояв гарний весняний вечір, і вона вдяглася якраз на погоду, звичайно. Легенький дощовик, бо вірогідність дощу тридцять відсотків, під ним сезонний светр, практичне взуття.

Їй подобались прогулянки. І в додаток для фітнесу перевиконає норму, це ж чудово.

Так, трохи вийшло не як гадалося, але що з того?

Вона була незаміжня жінка двадцяти шести років і не мала жодних планів на травневий вечір п’ятниці.

І наче цього не вистачило, щоб почуватися пригніченою, панічна атака погіршила головний біль.

Брін розстібнула блискавку кишені у портфелі, витягламаленьку торбинку, взяла звідти дві пігулки тайленолу. ­Проковтнула їх і запила водою з пляшечки, яку теж носила в портфелі.

Вона прогуляється до материного будинку, забере та посортує пошту: закине рекламки в шредер, розкладе рахунки, листи та все інше по відповідних лотках в робочому кабінеті. Мати не любила, щоб листи тримали на поштовому відділенні, коли вона кудись їхала.

Брін відчинить вікна, провітрить материну квартиру у двоповерховому будинку, поллє рослини у кімнатах та у дворику, бо, зрештою, дощу так і не було.

Потім за годину зачинить вікна, поставить квартиру на сигналізацію, замкне двері.

Сяде на наступний автобус та поїде додому.

Вдома Брін приготує таку-сяку вечерю: у п’ятницю це неодмінно салат з куркою на грилі й келих вина (нарешті!). Потім перевірить домашні роботи і виставить оцінки в електрон­ний журнал.

Іноді вона ненавиділа всі ці технології, бо, за правилами школи, мала виставляти оцінки онлайн. А потім вислуховувати від учнів чи їхніх батьків, чому ті з ними не згодні.

Вона йшла, подумки викреслюючи пункти зі свого списку, а люди навколо прямували на ранню вечерю, чи щасливі години в барі, або ще кудись, де буде цікавіше, ніж їй.

Вона їм не заздрила. Не дуже. В неї теж був хлопець, вона ходила на побачення за вечерею, на побачення в театр, на побачення в кіно, втискувала їх у свій життєвий графік. І секс теж. Вона вважала, що все йшло добре, гладенько і стабільно.

Поки він її не кинув.

«Та нічого, — подумала вона. — Нічого страшного».

Не те щоб вони були закохані одне в одного по вуха. Але Брін він подобався, з ним було зручно. І секс їй теж здавався досить приємним.

Авжеж, коли Брін сказала, що Ґрант не супроводить її на вечірку з нагоди материного сорок шостого дня народження, і пояснила чому, то стильна й успішна Дженніфер Вілкокс, медіадиректорка рекламної агенції «Філлі Бренд», закотила очі під лоба.

— А я тобі казала, — очікувано відповіла вона. Важко сперечатися, бо мати дійсно це казала.

А все одно Брін хотілося огризнутися: «Ти вийшла заміж у дев’ятнадцять! І мене народила у двадцять років. А потімдіставалай діставала його, трохи менш ніж дванадцять років. То хто винний, що він мене покинув — не лише тебе, а й мене?»

Чи це вона винна? Хіба Брін не була спільним знаменником для матері, яка її не поважала, і батька, який любив її недостатньо, щоб залишитися в її житті?

Навіть після того, як пообіцяв.

«Це все давні справи, — сказала собі Брін. — Облиш».

Вона визнала, що поринала в думки занадто довго, і відчула полегшення, коли побачила, що вже за квартал від материного міського будинку.

Гарний зелений район. Престижний район, де мешкають успішні ділові люди, пари, яким до душі життя в місті, близько до хороших барів, ресторанів та цікавих магазинів.

І всі будинки з акуратної червоної цегли охайно підведені фарбою, вікна блищать. Тут люди виходили на пробіжку або до спортзалу перед роботою, гуляли набережною, влашто­вували вишукані звані вечері, винні дегустації, читали важливі книжки.

Або їй так ввижалося.

Найкращі спогади Брін народжувалися у крихітному будиночку, де в її спальні під самим дахом була похила стеля. У вітальні стояв старий камін, обкладений цеглою. Його розпалювали дровами, а не живили від газу чи електрики. Там, на задньому дворику, розгорталося не менше пригод, ніж у казках, які розповідав батько на ніч.

Чарівні казки про чарівні краї.

Їх псували ті сварки, які Брін чула крізь стіни, і ті, які вона чула у своїй голові.

Потім батько став зникати. Спочатку лише на тиждень чи два, і під час відвідин у суботу він брав її із собою у зоопарк — бо Брін тоді страшенно хотіла стати ветеринаркою — або на пікнік.

А потім якось просто не повернувся.

Минуло понад п’ятнадцять років, а Брін досі сподівалася, що повернеться.

Вона витягла ключ з гаманця. Три тижні тому їй віддали цей ключ разом з детальним списком справ. Мати поїхала у чергову ділову подорож, після якої вона зазвичай зупинялася в спа-санаторії або ретриті для медитацій.

Ключ, а також кварту молока й інші продукти зі списку, вона залишить тут наступної середи, коли прийде розібрати пошту. Мати повернеться вранці у четвер.

Вона вийняла листи зі скриньки, засунула собі під пахву і тільки потім відімкнула двері й ступила в коридор, щоб відключити сигналізацію. Зачинила двері, знову поклала ключ до гаманця.

І пішла спочатку на кухню. Та була зразком сучасного стилю з того кабельного телеканалу про дім і сад — неіржавна сталь, білі шафки, блискучі білі кахлі, велика вінтажна мийка і стіни сіро-бежевого кольору.

Брін опустила сумку та листи на центральний столик-­острівок, повісила дощовик на високий стілець без спинки. Встановила таймер на одну годину і взялася відчиняти вікна.

Спочатку в кухні, об’єднаній зі столовою кімнатою та вітальнею. Все сплановано за концепцією відкритого простору, розкішний паркет з широких планок. Оскільки в гардеробній кімнаті теж було вікно, Брін відчинила і там.

Не було й легенького вітерця, але в переліку значилось «провітрити», а Брін робила все за правилами. Забрати листи, щоб віднести нагору. У третій спальні, яку мати перетворила на кабінет, Брін поклала листи на стійку у формі літери L, що слугувала конторкою.

Тут для стін вибрали колір кави з молоком, а шкіряне робоче крісло було шоколадно-коричневим. Безкомпромісно впорядковані полиці містили нагороди, яких мати встигла ­багато назбирати, книжки (всі стосувалися роботи) і кілька фотографій у рамках (всі теж стосувалися роботи).

Брін відчинила три вікна за конторкою і спитала себе, як завжди: нащо відвертатися від такого виду? Від усіх цих дерев, цегляних будівель, неба, світу.

«Бо вони відволікають, — сказала Дженніфер, коли Брін врешті спитала. — Робота є робота». Вона також відчинила два бічні вікна, між якими розташувалася дерев’яна шафка для документів. Замкнена.

На широких підвіконнях зеленіли кімнатні рослини в мідних горщиках. Брін поллє їх разом з іншими, коли закінчить з вікнами. Потім посортує кореспонденцію, зачекає, поки не задзвенить таймер. Зачинить вікна, замкне двері й піде собі.

Вона відчинила вікна у чудовій, затишній кімнаті для гостей, в якій ніколи не ночувала. І в ванній кімнаті для гостей, і в головній спальні з окремою для неї ванною кімнатою, простій і елегантній.

«Цікаво, — подумала вона, — чи мати хоч раз приводила сюди чоловіка, у це гарне ліжко з небесно-голубим покривалом і пухкими подушками?»

І одразу пожалкувала, що про це подумала.

Брін спустилася на перший поверх і була вже на шляху до дверей у внутрішній дворик, коли телефон у сумці задзвонив. Довелось повернутися.

Вона подивилась на екран, бо на дзвінки від невідомих відповідати не можна, і усміхнулася. Тільки Марко Олсен міг зробити цей паршивий день крапельку стерпнішим.

— Привіт.

— Самій привіт. В нас п’ятниця, мала.

— Прийом. — Вона забрала телефон із собою надвір. Там стояли сталеві стільці й столик, а по кутках — високі тонкі горщики.

— Тоді тягни свій натренований зад до бару Саллі. Зараз в нас щасливий час, люба, і перший напій за рахунок закладу.

— Не вийде. — Вона повернула засувку на шлангові й почала поливати перший горщик. — Я в матері, пораюсь з усяким, а ще домашки перевіряти.

— П’ятниця, я сказав, — повторив Марко. — Розслаб­­ляйся давай. Я за стійкою буду до двох, і в нас сьогодні караоке-­вечір.

Спів — єдине, що вона могла робити на очах у всіх без паніки, особливо після випивки і з Марко.

— Мені залишилось тут побути… — вона глянула на годинник на зап’ястку, — ще сорок три хвилини, і домашки самі не перевіряться.

— У неділю перевіриш. Щось ти підупала, Брін, Ґрант «Козел» Веббер не вартий того.

— Це не тільки через… нього. В мене таке як, ну, період такий, буває.

— Всіх нас колись кидали.

— Тебе не кидали.

— Кидали. А той Травичка Гаррі?

— Ви з Гаррі спільно вирішили, що ваші стосунки в цій площині добігли кінця, і досі лишаєтесь друзями. Це не те саме, що кинути.

Вона перейшла до наступного горщика.

— Тобі треба розважитися. Даю три години, щоб встигла доїхати додому, перевдягнулася і щось сексі собі намалювала на обличчі. Якщо після цього тебе не бачу, то сам приїду і витягну.

— Ти за барною стійкою працюєш.

— Саллі тебе обожнює, мала. Він зі мною приїде.

Брін так само обожнювала Саллі, їхню надзвичайну дрег-квін. Вона любила клуб, де почувалася щасливою, любила їхній район, прозваний Гейкуток. Саме тому вона жила в самому його серці й ділила квартиру з Марко.

— Я тут закінчу, а потім подивлюсь, як себе почуватиму, коли додому доїду. Добре? Чесно, в мене голова болить останні дві години, а ще в автобусі трапилась дурнувата панічна атака, від якої тільки гірше стало.

— Тоді я зараз за тобою приїду та завезу додому.

— Ні. — Вона підступилася до третього горщика. — Я вже випила тайленол, скоро подіє.

— А що в автобусі таке було?

— Потім розкажу. Звичайна фігня. Може, ти й маєш рацію, що мені не завадить і випити, і з вами потусити. Подивимось, як я почуватимусь, коли буду вдома.

— Напиши, коли доїдеш.

— Гаразд. А тепер вертайся до праці. В мене один горщик тут лишилось полити, ще по кімнатах, оті тупі листи й вікна дурнуваті.

— Навчись вже відмовляти.

— Та нічого серйозного. Закінчу менш ніж за годину, сяду на автобус додому. Я напишу. Все, йди розливай ви­пивку.

Вона зайшла в будинок, дбайливо замкнула двері у дворик, а потім вже набрала води в лійку, щоб заходитися коло кімнатних рослин.

Легкий вітерець застав її біля вікна. Брін заплющила очі, відчула, як вітерець овіває її.

Може, нарешті задощить, і це буде гарний, рівний вес­няний дощ.

На її здивування, вітерець посилився, хоча сонце так само гріло крізь шибку.

— Можливо, насувається шторм.

Брін і це влаштовувало. Може, від шторму головний біль ущухне. А оскільки Марко їй відміряв три години, коли вистачило б і двох, то зайву годину вона витратить на розбір кореспонденції.

Так менше почуватиметься винуватою.

З лійкою в руці вона почала підніматися сходами, коли ­вітерець, який вже перетворився на справжній вітер, розчахнув вікна.

— Мамо, тепер твій будинок точно провітриться, — сказала Брін.

Вона зайшла до кабінету й потрапила в хаос.

Нижня шухлядка в шафці для документів стирчала висунута. Брін могла б присягнути, що її було замкнено. Папери літали кімнатою, мов птахи.

Поставивши лійку, Брін поспіхом почала їх збирати — підніма­ла з підлоги, виривала їх з вітру, як той кружляв ними у повітрі.

І враз вітер стих, ніби десь хутко зачинили двері. Брін стояла, тримаючи в руках цілий оберемок паперів.

Завжди організованій Дженніфер це зовсім не сподобалося б.

— На місце, все на місце і поприбирай тут. І вона ніколи не дізнається. А от моя вільна година пропала. Вибач, Марко, ніякої тусовки в «Саллі» сьогодні, — сказала собі Брін.

Вона попіднімала порожні теки й намети паперів, всілася за материну конторку їх розсортувати.

І найперша ж етикетка на теці її спантеличила.

ІНВЕСТИЦІЇ ЕЛЛАЙД/БРІН/2006—2013.

Вона не мала жодних інвестицій, досі виплачувала студентські кредити за магістерську освіту і платила за квартиру навпіл з Марко не тільки заради його товариства, а й щоб дозволити собі оренду.

Здивована, вона взяла наступну теку.

ІНВЕСТИЦІЇ ЕЛЛАЙД/БРІН/2014—2020.

На іншій значився перелік документів з уточненням: ЛИСТУВАННЯ.

Тобто мати відкрила для неї якийсь інвестиційний рахунок і не сказала? Але чому?

У Брін була невелика сума на рахунку для освіти, який відкрили її бабуся та дідусь по матері, і за це вона була вдячна, бо гроші допомогли їй протриматися перший рік у коледжі. Але після того мати ясно дала їй зрозуміти: далі Брін у вільному польоті.

«Ти повинна заробити власною працею, — казала їй Дженніфер, і то далеко не один раз. — Вчись старанніше, працюй більше, якщо не хочеш жити просто задовільне життя».

От вона й вчилася у перервах між двома підробітками, на яких доводилося заробляти на коледж. Потім ще взяла кредити, які, за її розрахунками, виплачуватиме практично до безкінечності.

Вона випустилася — із задовільними оцінками — знайшла прийнятну вчительську посаду, потім ще підбила кредит, бо, щоб вдержатися на роботі, потрібен був магістерський ступінь.

І весь цей час на її ім’я існував інвестиційний рахунок?Купине клеїлося.

Брін почала перебирати папери, щоб поскладати їх у стоси під кожну теку.

Далеко вона не просунулась.

Вона мало що знала чи розуміла про інвестиції, акції чи дивіденди, але цифри читати вміла.

А в місячному звіті, як там було вказано, за травень 2014 року — коли вона ледь зводила кінці з кінцями, гарувала на тих двох підробітках та їла одну лапшу швидкого приготування — в цьому звіті загальною сумою на рахунку значилося більш ніж дев’ятсот тисяч доларів.Тисяч!

— Не може бути, — пробурмотіла Брін. — Не може бути.

Але ім’я на рахунку значилося її — а поруч з ним буломатерине.

Вона прогортала інші документи і знайшла відповідність із щомісячним переказом з Банку Ірландії.

Встала з-за столу, сліпо покрокувала до вікон, знімаючи резинку, яка тримала волосся.

Батько. Це батько надсилав їй гроші щомісяця. Він гадав, це компенсує, що її кинув? Що ніколи не дзвонив, не писав, не навідував?

— Ні, ні, ні. Але…

Мати знала і не сказала їй. Знала й дозволила їй думати, що батько просто зник, перестав платити аліменти, покинув їх і оком не змигнувши?

А він не зник.

Брін довелося перечекати, поки руки перестануть дрижати, а в очах більше не пектиме від сліз.

Потім вона повернулася за конторку, розклала по місцях папери, посортувала листи і ретельно прочитала останній місячний звіт.

Горе й образа кристалізувалися у спокійний, сталий вогник люті.

Вона витягла телефон і набрала номер менеджера, відповідального за рахунок.

— Бентон Елсворт слухає.

— Містере Елсворт, це Брін Келлі. Я…

— Міс Келлі! Яка несподіванка. Як приємно нарешті вас почути. Сподіваюся, з вашою матір’ю все добре.

— Певна, що так. Містере Елсворт, мені щойно стало відомо про існування рахунку на моє ім’я, яким займається ваша фірма та на якому є гроші від інвестицій на загальну суму три мільйони вісімсот п’ятдесят три тисячі вісімсот двадцять доларів та, хм, шістдесят п’ять центів. Чи це так?

— Я можу назвати вам суму на рахунку на сьогоднішню дату. Але не певен, що ви маєте на увазі, коли кажете, ніби вам стало відомо.

— Це мої гроші?

— Так, авжеж. Я…

— Чому в цьому рахунку також значиться ім’я моєї матері?

— Міс Келлі, — промовив він повільно, — рахунок відкрили, коли ви ще були неповнолітньою, і ви висловили бажання, щоб ним і далі керувала ваша мати. Можу вас завірити, вона сумлінно піклувалася про ваші інвестиції.

— Яким чином я висловила це бажання?

— Місіс Вілкокс пояснила, що ви не мали охоти до інвестування, а ви жодного разу не зв’язувалися зі мною чи нашою фірмою, щоб надіслати вимогу перевести рахунок винятково на ваше ім’я.

— Бо я не знала про існування рахунку до сьогодні.

— Я впевнений, сталося якесь непорозуміння. Можливо, краще буде зустрітися з вами та вашою матір’ю та все прояснити.

— Моєї матері немає в місті, вона зараз у ретриті без доступу до телефону та інтернету. — І Брін подумала, що врешті їй пощастило. — Але гадаю, що нам з вами слід все прояснити.

— Повністю з вами погоджуюся. Мій секретар вже закінчив на сьогодні, але я можу записати вас на понеділок.

Ні, ні, до понеділка вона втратить всю сміливість. Та просто розсиплеться.

Як завжди.

— А сьогодні?

— Міс Келлі, я й сам вже збирався йти з офісу, коли відповів на ваш дзвінок.

— Мені шкода завдавати вам клопоту, але я вважаю цю справу терміновою. Принаймні для мене вона термінова. Я б хотіла поговорити з вами, дійти кращого розуміння цієї… ситуації перед тим, як звернутися до адвоката.

Брін міцно заплющила очі у тиші, яка за цим настала. Будь ласка, думала вона, будь ласка, не змушуйте мене чекати.

— Можливо, краще буде зустрітися зараз і все обміркувати. Як я сказав, я певний, що це лише непорозуміння. Мені повідомили, що ви не вмієте керувати авто, тому…

— В мене немає автівки, — виправила вона, — бо не можу собі дозволити. Але я цілком здатна дістатися до вашого офісу. Буду у вас якомога швидше.

— Я зустріну вас унизу, у вестибюлі. Ми невелика фірма, міс Келлі. Більшість працівників вже підуть, поки ви сюди дістанетесь.

— Чудово. Дякую.

Брін закінчила дзвінок, поки менеджер не передумав, і сіла. Її знову затрусило.

— Зберися, Брін. Зберися, хай тобі, і до справи.

Папери в стосах вона розклала по теках. Залишила лійку, де поставила, залишила відімкненою шухляду і спустилась на перший поверх.

Подумала, як довго триватиме поїздка автобусом до центру міста, де розташовувалися офіси компаній.

А потім зробила те, що ніколи раніше не робила. Викликала «Убер».

На вулицях були жахливі затори. Але чого очікувати в години пік у п’ятницю? Водійка «Убера», жінка десь її віку, щось щебета­ла, але замовкла, коли Брін відхилилась назад і заплющила очі.

Брін хотіла перечитати документи, але її загойдало б і знудило в автівці. Не найкращий спосіб познайомитися з людиною, яка вочевидь була її інвестиційним брокером.

Їй потрібен був план, але крізь злість і знервованість Брін не могла думати ясно.

Вона мала намір — чи вже не мала — сісти на вихідних та оплатити рахунки, переглянути витрати, якось їх скоротити. Вона думала виконати цей сумний обов’язок після заняття спортом. Вдома, бо на абонемент у тренажерний зал не вистачало.

Не просто не вистачало, визнала Брін. Крім того, вона почувалася дивно і незручно, коли займалася спортом в оточенні інших людей.

Хай там чим закінчиться ця зустріч, рахунки все одно треба платити.

Брін розплющила очі. Вони вирвалися з найбільшого зато­ру й потроху просувалися повз річку. Сонце, що вже западало на заході, досі світило, било променями по мостах, по воді, і все в її очах сяяло.

«Зрештою, дощ так і не почався», — подумала Брін і зрозуміла, що залишила дощовик у матері на кухні.

А вона точно замкнула двері й поставила помешкання на сигналізацію?

Після миті паніки Брін знову заплющила очі та прокрутила в голові всі свої дії.

Так, так, замкнула і поставила. Просто зробила все на авто­пілоті.

Коли автівка зупинилася перед статечним цегляним будинком, що непомітно стояв посеред сталевих хмарочосів, Брін дала водійці на чай.

От і прощавай, піцо недільного вечора.

Коли вона перетнула тротуар, двері відчинилися.

Перед нею стояв худий високий чоловік у темно-синьомукостюмі в тонку смужку, сніжно-білій сорочці та яскравій червоній краватці. Сивина, що пробивалася у каштановому волоссі, чомусь заспокоїла Брін.

Він старший. Досвідченіший. Знає, що робить.

А вона не мала жоднісінької гадки.

— Міс Келлі.

Він простягнув руку.

— О, вітаю, містере Елсворт.

— Прошу, проходьте. Мій кабінет на третьому поверсі. Ви не проти, якщо ми піднімемося східцями?

— Ні.

Підлогу в тихому вестибюлі устилали килими. Там буладужесучасна секретарська стійка, кілька пухких шкіряних крісел і великі кімнатні рослини у здорових теракотових ­горщиках.

— Я хотів би вибачитися за те, що доклався до цього непорозуміння, — почав Елсворт, коли вони піднімалися на третій поверх. — Дженніфер, ваша мати, дала зрозуміти, що ви не зацікавлені займатися цим рахунком.

— Вона збрехала.

Такого вона не планувала, хай би що планувала взагалі. Але Брін вимовила саме це.

— Збрехала вам, якщо кажете правду. І мені, приховавши. Я не знала, що рахунок існує.

— Ясно.

Елсворт жестом запросив її зайти.

В кабінеті, який був більший за вітальню у неї в квартирі і здавався ще просторішим через великі вікна, містилися прекрасно відполірований старий стіл з червоного дерева, маленький шкіряний диван і два крісла для відвідувачів.

На барі стояла модна кавоварка. На поличці на стіні — багато фотографій у рамках, вочевидь родинних.

— Кави?

— Так, дякую. З молоком, без цукру.

— Прошу, сідайте, — сказав він, крокуючи до кавоварки.

— В мене є всі документи, — почала Брін. Вона сіла, стуливши коліна, бо вони тремтіли. — Як я бачу, рахунок відкрили у 2006 році. Тоді мої батьки роз’їхались.

— Саме так.

— Чи суми, які тоді надходили, були аліментами?

— Ні. Гадаю, вам буде краще з’ясувати це з матір’ю, оскільки я відповідальний лише за цей конкретний рахунок.

— Добре. Цей рахунок відкрила моя мати?

— Цей рахунок відкрив Іен Келлі на ваше ім’я. Опікункою рахунком він призначив вашу матір. Він розпорядився про надходження щомісячного переказу з Банку Ірландії. Ці гроші мали забезпечити ваше майбутнє, вашу освіту і вашу фінан­сову безпеку.

Вона зчепила руки, бо ті теж почали тремтіти.

— Ви впевнені?

— Так.

Містер Елсворт передав їй чашку з кавою, взяв свою і сів не за прегарним столом з комп’ютером, а в крісло поруч із нею.

— Я займався цією справою. Ваш батько прийшов до нас і відкрив рахунок. Я управляв цим рахунком з того часу.

— Він… він підтримував з вами зв’язок?

— Ми не спілкувалися з того часу. Перекази надходять. Ваша мати опікується рахунком. Вона сумлінно це робить, як я вам казав. Якщо ви переглянули звітність, то поба­чили, що вона ніколи нічого не брала собі. Ми зустрічаємось щоквартально, іноді частіше, якщо є привід для обговорення. В мене не було причин вважати, що ви були не в курсі.

— У вас багато клієнтів… Я ж клієнтка?

Він усміхнувся Брін.

— Так.

— У вас багато клієнтів, які ані крихти не цікавляться рахунком, на якому майже чотири мільйони доларів? Я знаю, що «Еллайд» — престижна фірма, і, мабуть, цей рахунок для вас незначний, але все одно це серйозна сума.

Містер Елсворт відповів не одразу, і Брін знала, що він ретельно добирав слова.

— Існують ситуації, коли батьки чи опікуни як довірені особи можуть бути краще придатними для ухвалення фінансових рішень.

— Я повнолітня. Вона не є моєю опікункою. — Брін зненацька відчула, усвідомила і зрозуміла. — Вона сказала вам, що я безвідповідальна і не вмію розпоряджатися грошима.

— Міс Келлі… Брін, я не хочу переходити на особис­тості. Я можу не вагаючись заявити, що ваша мати пере­дусім мала на думці ваш добробут. Беручи до уваги ваші труднощі…

— Які в мене труднощі? — В ній знову піднявся гнів, і це було набагато краще, ніж нервувати. — Я безвідповідальна, а ще не дуже тямуща, так? Може, навіть трохи з проблемами розвитку.

Містер Елсворт навіть трохи почервонів.

— Вона ніколи нічого такого безпосередньо не казала, запевняю вас.

— Просто натякала. Добре, тоді давайте познайомимося, містере Елсворт. В мене магістерський ступінь з педагогіки, зароблений важкою працею минулої зими, і через нього в мене захмарний студентський борг.

Брін побачила здивований вираз обличчя містера Елсворта, кивнула.

— Я викладаю англійську мову в середній школі Ґрейді. Поча­ла там працювати одразу після випуску з коледжу, коли вже мала добрячі борги, незважаючи на два підробітки. Буду рада назвати вам імена мого директора та професорів з різних предметів.

— Це зайве. В мене створилося враження, що ви не працюєте чи не могли втриматися на роботі.

— Я почала працювати у шістнадцять — влітку та на ви­хідних. Я досі працюю влітку, щоб виплатити ті кредити, і також займаюсь репетиторством два вечори на тижні з тієї ж ­самої причини.

На очі від люті набігли сльози, і вони пекли.

— Я купую речі або на розпродажу, або у секондах, орендую квартиру на двох. Щомісяця витрачаю всі кошти, вже які є, до останнього цента. Я…

— Не треба. Досить. — Він накрив її руку своєю. — Мені дуже шкода, що сталося таке…

— Не називайте непорозумінням те, що було зроблено навмисне. Батько хотів, щоб ці гроші дістались мені. А натомість я гарувала офіціанткою і брала кредити, щоб сплатити за коледж, в той самий час, коли гроші, які він надсилав для мене, змінили б… змінили б моє життя. Знання, що він мені щось надсилав, змінило моє життя.

Брін відставила чашку і глибоко вдихнула, намагаючись себе опанувати.

— Даруйте мені. Це моя мати влаштувала, не ви. Чому б ви їй не повірили? Але ви сказали, що я ваша клієнтка.

— Саме так, і ми все виправимо. Коли Дженніфер повернеться?

— Наступного тижня, але дещо я хочу знати прямо зараз. Це мої гроші?

— Так.

— Тобто я маю право знімати та переказувати гроші.

— Так, але мені здається, що найкраще буде зачекати, ­поки ваша мати повернеться, а потім сісти й обговорити все утрьох.

— Мені це не потрібно. Я хочу переказати гроші й від­крити інший рахунок винятково на власне ім’я. Я можу так вчинити?

— Так. Я можу відкрити для вас рахунок. Скільки ви хочете туди переказати?

— Все.

— Брін…

— Все, — повторила вона. — Або на зустріч з вами і моєю матір’ю я прийду з адвокатом і позиватимусь до неї, не знаю, за шахрайство.

— Вона не брала грошей.

— Гадаю, адвокат знатиме, як сформулювати. Я хочу отримати гроші. Щоб коли я наступного разу сяду платити рахунки, то зможу закрити студентський борг і знову вільно дихати. Ці гроші потрапили до вас від мого батька. Він вірив, що ви все зробите для мене правильно. Я прошу вас зробити для мене все правильно.

— Ви повнолітня, отже, можете підписати вимогу усунути вашу матір від розпорядження рахунком. Мені потрібен документ, що засвідчує вашу особу, і вам доведеться заповнити кілька форм. Мені треба буде викликати одного з наших нотаріусів та привести свідка.

Він знову поклав свою руку на її.

— Брін, я вам вірю. Але ви не будете проти, якщо я попрошу дати мені номер телефону директора вашої школи? Це для мого власного спокою.

— Радо.

Розділ другий

Коли Брін зайшла до бару Саллі, там вже все гуло. Над натовпом за барною стійкою і зайнятими столами струменіло барвисте світло.

Прожектор заблимав, коли Саллі затягнув свій варіант пісні Шер «Якби тільки час повернути назад».

«Саме так, — подумала Брін, — саме так».

Вонапротиснуласякрізьсповненуентузіазмуюрмуі навітьзмоглаусміхатися,колихтосьїїкликавчимахав­рукою.

Марко, таке сонечко, перехопив її погляд і коротко відсалютував, змішуючи коктейлі.

На ньому була сорочка, розшита сріблястими блискітками — бо в «Саллі» взагалі любили блискітки. Чорні штани обтискали ноги, в одному вусі висіла срібна сережка-обруч. Нещодавно Марко почав відпускати цапину борідку-еспаньйолку. Йому пасувало, як і довгі косички, які він підв’язував ззаду. Шкіра кольору какао блищала.

В барі у Саллі було гаряче, у всіх сенсах цього слова.

— Ґео, поступися місцем дівчині.

— Та ні, не треба.

Але Ґео, невисокий, тонкий і в сліпучому червоному, вже зістрибнув з барного стільця.

— Сідай, солоденька. Я все одно збирався йти до столиків.

Він поцілував її у щічку.

— Щось наша радість виглядає втомлено.

— Мабуть, я справді втомлена.

Вона всілася. Марко зробив замовлений напій, потім налив їй білого вина в келих.

— Щось ти запізнилася і не перевдягнулася навіть. Сонце, на твої шмотки й дивитися сумно.

Він здивовано підняв брови, коли Брін одним ковтком випила пів келиха.

— Так, оце схоже, що в тебе видався нелегкий день.

— Нелегкий, незвичайний, лячний, запаморочливий, — сказала Брін і розридалася.

— Ґео! В мене перерва!

Він відслонив відкидну стулку в стійці, швидко через неї проскочив, схопив Брін за руку й потягнув із собою за лаштунки.

Там за туалетними столиками під яскравими лампами сиділи дві співачки і про щось пліткували.

— Дами, в нас тут серйозна розмова буде.

Одна з них, розкішна у своєму образі, мов Леді Ґаґа, обійняла Брін.

— Йди сюди, маленька! Все буде добре, повір Джиммі. Жоден чоловік не вартий твоїх сліз.

Її ще раз поцілували у щічку, і Марко всадовив Брін під перші ноти «Цигани, волоцюги і злодюжки», наступного хіта Шер у виконанні Саллі.

— Що трапилось, мила? Розкажи все.

— Я… Мій батько…

Марко сильніше стиснув її руку.

— Він озвався?

— Ні, ні, але він… Марко, він мені гроші надсилав з моїх десяти років. Він відкрив рахунок, рахунок для інвестицій, у фірмі «Еллайд» і переказував туди гроші щомісяця. Вона мені не казала. Вона ніколи про це не говорила, все тримала у себе під замком у шафці. І весь цей час…

Вона втупилася собі в долоні.

— Вино забула.

— Я піду й принесу.

— Чекай. Просто… Марко, на сьогодні, бо виплачували дивіденди і… я ще в цьому розбиратимуся, але на сьогодні в мене є три мільйони вісімсот сімдесят вісім тисяч п’ятсот дев’яносто шість доларів і тридцять п’ять центів.

Марко вилупився на неї.

— Тобі щось намарилось чи як? Сонце, іноді буває, щось таке як примариться.

— Ні. Я тільки із зустрічі зі своїм брокером. Я маю майже чотири мільйони, Марко.

— Так, сиди тут і не смикайся. Я пішов принесу вино. Цілу пляшку.

Вона сиділа. Вловила своє відображення у дзеркалі.

Дуже бліда, і очі втомлені. Тоді вона зняла резинку, і всі зусилля, які доклала зранку, щоб зачіска лежала гладенько, пішли нанівець. Волосся посіріло до мишачого кольору, незважаючи на відтінковий ополіскувач, яким вона користувалась раз на тиждень, щоб притлумити рудизну до брунатного — бо інакше занадто привертає увагу, занадто відволікає. Але вже не важливо. Просто не важливо. Як тільки вона вивалить все Марко, піде додому, полежить. Перевірка домашок зачекає, поки в голові не просвітліє. Оскільки вона запланувала випити принаймні два келихи вина перед тим, як піти додому, то сьогодні точно не просвітліє.

Він повернувся з пляшкою та двома келихами, в які одразу налив вино, а потім сів.

— Тоді трошки спочатку. Як ти дізналася?

— А це найдивніше, Марко.

Вона розповіла йому все.

— Мені за хвилину вже в бар треба, — сказав Марко. — То ти сама пішла до цього чувака, до цього брокера в офіс? Молодчина, Брін.

— Я не знала, що ще робити. Я така зла була.

— А хто тобі нагадує, що частіше треба злитися?

Вона майже непомітно усміхнулася.

— Ти.

— Тому зараз нагадую, щоб ти злилася, коли з матір’ю розмовлятимеш.

— О господи.

Брін опустила голову на руки. Хоча насправді хотілося засунути її між колінами.

— Навіть не думай мені перекинутись на медузку!

Він озирнувся, коли Саллі вплив до кімнати у повному образі Шер. Сальвадор Тревіно, вдягнений у копію сукні від Боба Мекі1, розшиту блискітками, впер одну руку в бік і змахнув пишною перукою, яка сягала його талії.

— Вони там в барі зашиваються, Марко. Якого хера?

— Вибач, Саллі. У Брін…

Саллі підняв вказівний палець. Погляд очей, оточених густими віями, зупинився на обличчі Брін.

— Ти захворіла, люба моя?

— Ні, ні. Вибач, я просто…

— А схоже, ніби хвора. — Він узяв Брін за підборіддя. — Бліда, мов правдива незайманка у шлюбну ніч. Це через того козла Ґранта?

— Ні, нічого такого.

— Добре, бо він того не вартий. Ти коли востаннє щось їла?

— Я…

Вона не змогла пригадати.

— Я так і думав. Марко, відвезеш нашу дівчинку додому, і щоб знайшов їй поїсти. Є в тебе якесь м’ясо?

— Ну… мабуть, ні.

Саллі похитав головою, відкинув волосся назад бездоганною хвилею у стилі Шер. Потім поманив рукою.

— Дай мені телефон. В цій сукні мій нікуди заховати.

Він взяв телефон Марко, набрав номер, притоптуючи блис­кучою золотистою туфлею на високому підборі.

— Бо, покидьок ти любий, це Саллі. Я кращий за мій вигляд, а вигляд в мене зараз неймовірний. Зроби мені пару твоїх особливих сендвічів зі стейком і сиром навинос. Та, все працюю, друже. На мій рахунок запиши. Марко за ними забіжить. То побачимося, і поцілуй від мене свою гарну дружину і прекрасну дитинку. І я тебе теж цілую.

Він видав довгий звук поцілунку й передав телефон ­Марко.

— Зайдеш до «Філлі Прайд», забереш сендвічі. А потім, Брін, ти мені знімеш цей одяг — і в піжаму. Якби ти Саллі слухала, то вже пожбурила б ці лахи у вікно, хай їх підбере хтось зовсім без відчуття стилю.

— Ви ж без мене не впораєтесь у вечір п’ятниці, — сказав Марко й отримав гнівний погляд.

— Що, я не вдатний соломинку вдержати? Малий, та я знав, з якого кінця до будь-яких соломинок братися, коли ти ще підгузки носив. А що я такий чарівний, то ще й добрячі чайові загребу. Відвези Брін додому.

— Дякую, Саллі.

Брін піднялася і потягнулася обійняти Саллі, поклала йому голову на плече. Останні десять років Саллі був їй за кращу матір, ніж її власна.

— Скоро побалакаємо. І дзвони, якщо що. Тільки не раніше десятої ранку, хіба яка халепа трапиться. Мені треба сон, щоб залишатися прекрасним.

— Не треба. Ти й так найпрекрасніша людина, яку я знаю.

— Отаке мені подобається. Все, до зустрічі. Бо мені ще клубом керувати.

Вони вийшли крізь задні двері. Марко завченим жестом обійняв Брін за талію. Брін завченим жестом прихилилася головою до його плеча.

— Я зненацька такою втомленою почуваюся. Не знаю, чи зможу щось з’їсти.

— З’їси, або я Саллі розкажу. А потім вкладу тебе в ліжечко.

Вони крокували тротуарами, викладеними плиткою, під веселковим вуличним світлом.

Всі клуби, ресторани й кафе були забиті під зав’язку, як і слід гарного п’ятничного вечора у травні.

— Я тільки згадала, що поставила лійку на підлозі в материному кабінеті. Від неї відбиток залишиться.

— Йой.

— В неї чудовий паркет, Марко, і він тут не винний.

— Хай про нього твоя мати турбується. На ньому і риски не було б, якби вона від тебе все не приховувала цілих шістна­дцять років! Так що припини, а то я розсерджуся. Краще скажи, що далі робитимеш.

— Виплачу студентські борги за навчання. Містер Елсворт сказав, що з кимось про це побалакає, не пам’ятаю вже з ким, бо стільки всього одразу. І що, може, навіть трохи вийде мені заощадити за умов повної виплати, якщо я так захочу. А я хочу. Щоб сплатити й забути вже.

— Із цим ясно. Але є ще два пункти. Як ти збираєшся поговорити з матір’ю? І найважливіше: що збираєшся робити для власного задоволення?

— Навіть поміркувати про це не можу.

— Добре, тоді я поміркую.

Він завернув у «Філлі Прайд», приваблений ароматом цибулі на грилі. Брін вирішила не думати взагалі ні про що, поки Марко забирав сендвічі й мило фліртував із Трейсом, що стояв за прилавком.

— Може, мені запросити його на побачення? — запитав Марко, коли вони вийшли з кафе.

— Трейса? Ні, він для тебе занадто молодий.

— Він нашого з тобою віку!

— Хіба за роком народження. Ти від нього за тиждень знудишся, бо, крім сексу, його цікавитимуть тільки відеоігри. Ти запропонуєш піти в якийсь клуб, а він скаже: «Може, потім, коли наберу достатній рахунок в “Асасін Крід”».

— Як погано, що ти маєш рацію, бо він — цукерочка.

— Не заперечую, що цукерочка, але ти нею за кілька днів наїсися. І ти взагалі про це заговорив, щоб мене відволікти.

— Так спрацювало ж.

Вона знову нахилила голову йому до плеча і краєм ока зауважила чоловіка по той бік вулиці. Сріблясте волосся, високий, стрункий, в чорному.

— Марко, бачиш того чоловіка?

Брін схопила його за руку, повернулася показати.

— Якого чоловіка?

— Я… він тільки що там стояв. Мабуть, завернув за ріг. Він сьогодні був у автобусі зі мною. Він… в ньому щось є дивне.

Оскільки Марко знав, що її відчуття дивного часто справджувалися, то він стиснув її долоню, підскочив до рогу вулиці й обдивився провулок.

— Бачиш його? Як він виглядає?

— Ні, просто зник. Та нічого. В мене був дикий головний біль, і таке дивне відчуття. І знову накотило, коли побачила його так близько від дому. Якщо справді бачила, — уточнила вона. — Я його краєчком ока видивилась. Забудь.

Вони пройшли пів кварталу до своєї квартири, яка роз­ташовувалася на останньому поверсі триповерхового будинку без ліфта. Брін любила цей будинок: стару кладку з цегли, веселку, яку власник намалював над вхідними дверима, музику, що линула з прочинених вікон щасливими весняними ночами.

І дертися сходами на третій поверх було того варте.

Власник гарно дбав і про будинок, і про квартири в ньому. Пожильці тримали його в чистоті і дбали один про одного.

Вони піднялися до себе під вигуки картярів за їхньою звичною п’ятничною грою з квартири 101, капризування малюка з квартири 204 і високі ноти оперної арії з квартири 302.

Вдома Марко одразу попрямував на їхню крихітну й тісну кухню.

— Ти йди та перевдягнись. До речі, я тільки за, щоб ти дослухалась поради Саллі й пожбурила ті шмотки з вікна.

— Вони абсолютно нормальні!

— Штани ззаду звисають мішком, светр бежевий і мерт­вить тебе. І я навіть не починатиму говорити, що не так із черевиками.

Набурмосившись, Брін пішла до себе в кімнату. Там на неї чекали охайно застелене ліжко і маленький, але впорядкований робочий стіл, а за вікном їхній квартал буяв усіма кольорами.

Вона скинула черевики, поставила їх у шафу, що більше нагадувала комірку для мітел. Стягнула із себе светр, який вже встигла зненавидіти, але пожбурила його в корзину, а не у вік­но. Туди ж полетіли штани.

Може, вони ззаду і звисали, але не привертали стільки уваги, як вбрання Анни-Мей, вчительки історії США та країн світу. Учні та співробітники зацікавлено здіймали брови, бачачи її в одязі, що міцно облягав фігуру.

Вона вдягла бавовняні піжамні штани і футболку. Поглянула на стіл, за яким зараз мала б сидіти й перевіряти домашні завдання.

І повернулася до кімнати, яка слугувала їм одночасно вітальнею, їдальнею та спортзалом.

Місця тут бракувало, але вона дала Марко карти в руки, і той зробив кімнату стильною.

Разом вони пофарбували стіни в теплий пряний колір, який викликав асоціації з товченим червоним перцем, повісили поличку й поставили на ній барвисті пляшечки усіх форм і розмірів. Постери в рамках об’єднувала музикальна тема: Брюс Спрінгстін, Прінс, Мік Джаггер, Леді Ґаґа, Дженіс Джоплін.

Вони оббили потріпаний диван темно-зеленою тканиною і накидали купу яскравих подушок. Обіднім столом стали старі двері, теж знайдені в секонд-хенді, до яких пригвинтили залізні ніжки.

На них друг-художник на день народження Брін намалював оранжево-смарагдового дракона в польоті.

Марко поставив тарілки на стіл, запалив свічки у чавунних свічниках.

— Сідай, — наказав він. — Їж. Поки щось не проковтнеш, вина більше не наллю.

— Мабуть, мені вина вже й не треба пити.

— А доведеться.

Він увімкнув їхній спільний айпод, приглушив музику до шепоту.

Брін сіла і взялася за сендвіч, хоча не мала апетиту.

— Знаєш, я без тебе не впоралася б у цьому житті, Марко.

— І не доведеться. Їж.

Вона поїла. Може, апетиту й не мала, але Брін відчувала, як із їжею до неї приходить спокій.

— Я хочу звільнитися.

Брін сказала це й одразу затулила рота долонею, зронивши сендвіч.

— Звідки це в мене? — сердито запитала вона.

— Може, з того, що ти ніколи й не хотіла стати вчителькою?

Марко безтурботно їв далі, але на губах з’явилася знайома легка усмішка.

— Я можу хотіти звільнитися, гаразд, але це повна маячня. Так, на мене нізвідки впала купа грошей, і їх надовго вистачить. Їх можна навіть примножити, якщо діяти обережно. Але не годиться кидати стабільну роботу. Я заради неї стільки вчилася і стільки заплатила. Добре, скоро сплачу.

— Ти хотіла стати ветеринаркою.

— Я хотіла стати ветеринаркою. Хотіла стати балериною. Хотіла стати рок-зіркою, хотіла стати Джоан Ролінґ. Жодною з них я не стала і не стану.

— З тебе вже гарна письменниця, мала.

Вона похитала головою, знову взялася за сендвіч.

— Ті мрії в минулому. Я маю думати про зараз і завтра.

— Кинь роботу.

— Марко…

— Ти її ненавидиш. Ти ніколи не хотіла бути вчителькою. Твоя мати хотіла, щоб ти нею стала, і вона тебе в цьому переконала. Говорила, що це для тебе єдиний варіант. Тому заплати ті борги, звільнися і дай собі трохи часу обміркувати, чим ти хочеш займатися і ким бути.

— Я ж не можу просто…

— Можеш. Ти це сказала, бо саме так думаєш і відчуваєш. І тепер у тебе є можливість, Брін.

— Але я більше нічого не вмію.

— Бо ніколи не мала можливості. Дай собі час розібратися. Я тобі кажу, почни писати. Або, якщо це не твоє, започаткуй власну справу.

— Що? Я?

— Так, ти. Брін, хай тобі, ти розумна і сумлінна.

Насупившись, Марко налив їй вина.

— Спробуєш себе в дизайні інтер’єрів, і не треба оцього недоумкуватого «що? я?». Я ж не один цю квартиру облаштовував, і вона має крутий вигляд. Ми разом це робили. А ще в тебе гарний голос, і ти на піаніно граєш. Чим теж не справа? Ти дозволила їй затиснути себе в лещата, — вів він усе гарячіше, — а тепер пружина луснула. Не дай тобі боже знову туди себе загнати.

— Я… просто прийду до школи в понеділок і скажу ди­ректорові, що в осінньому семестрі вже не працюватиму. Годиться?

— Годиться. Буде в тебе літо обміркувати, що хочеш чи що збираєшся робити.

— Звучить досить страшно.

— А на мене — так волею повіяло. От скажи мені тільки одне, щось таке значне, що ти справді хочеш зробити тепер, як маєш можливість. В тебе є час, є гроші. Чого тобі кортить найбільше? Не думай, не старайся виснувати, що буде найлогічніше. Просто скажи, так само як сказала, що хочеш звільнитися. Без примусу.

— Я хочу поїхати до Ірландії. Господи, ось чого я насправді хочу! Хочу поїхати й подивитися на рідні місця мого батька, побачити, чому він туди повернувся, кинувши мене. Якщо вийде, хочу його знайти та запитати чому. Чому зник, чому надсилав гроші? Просто чому?

— Так вперед. Класна ідея. Проведеш літо в Ірландії, буде в тебе час і місце розібратися з усім іншим.

— Літо?

— А чому б у біса й ні? Ти коли востаннє хоч в якусь відпустку їздила?

— Коли ми закінчили коледж і на тиждень помандрували автобусом у Джерсі, до океану.

— Там було чудово, — сказав Марко з ностальгією. — І це було давно, Брін. Дуже давно.

Вона взяла келих, зробила великий ковток.

— Їдьмо разом.

— До Ірландії?

— Сама я ніколи не наважусь. Нумо зі мною. Так, ти маєш рацію. — Брін відштовхнулась від стола, закружляла кімнатою. — А чому б у біса й ні? Я так хочу. Це єдине, чого я насправді хочу. Цього разу полетимо першим класом, зупинимось у замку. Принаймні на одну ніч. Візьмемо в оренду автівку і їздитимемо на неправильному боці. Може… може, орендуємо котедж. Ірландський котедж із солом’яним дахом.

— Здається, ти забагато випила.

— Аж ніяк, — вона засміялась, в очах стрибали бісики. — Поїхали зі мною, Марко, я хочу виконати моє бажання разом із тобою.

— Я не можу поїхати на все літо. Саллі і Деррік не будуть проти, але в мене основна робота є.

— Ти її ненавидиш. Ти в ту музичну крамницю як на тортури ходиш.

— Так, але мені поки ніхто не подарував чотири мільйони. Однак я можу поїхати на пару тижнів, поподорожувати з тобою, поки облаштуєшся. Я ніколи в Європі не бував, це мені буде такий поштовх у житті!

— Тоді я тебе штовхатиму, а ти мене. Домовились?

Марко знову всівся. Він любив Брін більш за будь-кого чи будь-що у світі. І не насмілився б погасити той вогонь, що запалав у її очах. Але поторгуватися таки випадало.

— В мене умови є.

Вона теж впала на стілець.

— Кажи.

— Грошей на перший клас у мене нема, тому це за твій рахунок. Але далі я за себе платитиму сам.

— Мене ці подробиці не цікавлять.

— Ага, бо ти довбана мільйонерка.

Вона відкинула голову назад і голосно зареготала.

— Я довбана мільйонерка!

— Це перша умова. Мої інші умови так само ґрунтовні.Колидоїси, підеш і митимеш голову, поки та твоя брунатна хрінь з волосся не вимиється. І більше ти нею не фарбуватимешся.І отой твій фен теж к чортовій матері викинеш подалі, щоббільшемені ніякого щоранкового випрямляння шикарних кучерів.

Марко замотав головою, коли Брін розтулила рота, збираючись заперечувати.

— Ти їдеш до Ірландії. От сто відсотків ти там не єдина руда будеш.

— Всюди є руді, а не тільки я.

— Правильно, але тобі вбили в голову, що через свій колір волосся маєш, ну… як там, несерйозний вигляд? Що він привертає увагу? Так а чому б і ні, хай йому грець? Нахрін ото все, Брін.

— Тоді ти їдеш зі мною принаймні на два тижні.

— Добре.

— Домовились.

— Не зовсім. В мене ще одна умова.

— А ти міцний горішок, Марко Поло.

— Та вже ж не ганчірка. Але ця умова важлива, може, навіть ключова. — Марко нахилився до неї. — Сьогодні ми поза­пихаємо в пакети практично весь твій гардероб, а завтра поїдемо на шопінг. Пожертвуємо твої шмотки на благодійність у «Ґудвілл», а потім ти як найщасливіша жінка, бо в тебе не просто друг, а мрія кожної — найкращий друг-гей, дозволиш мені допомогти тобі з вибором нового одягу. Щоб я не хапався за серце щоразу, як ти щось вдягатимеш.

— Не такий мій одяг і поганий.

— Твої лахи сумні і страшні, а ти — ні. Ти себе переконала,що мусиш бути сумною і страшною чи носити той клятий беже­вий. Я не збираюсь ганити твою матусю, бо не так мене виховали. Але попереджаю: коли наступного тижня підеш до неї на розмову, то маєш бути самою собою — сильною, талановитою, красивою і розумною. До речі, і косметику тобі заразом купимо.

— Багатенько умов.

— Ну вибачай. Я тебе люблю, Брін.

— Я знаю, а тому…

Вона простягнула Марко руку.

— Домовились.

— Оце по-нашому!