Ворог дуже близько. Книга 1 ebook

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN978-617-15-0746-3(epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Hunter C. Close to Home : A Novel / Cara Hunter. — London : Penguin Books, 2023. — 400 p.

Переклад з англійськоїАнтоніни Івахненко

Дизайнер обкладинкиДанило Панченко

Хантер К.

Х19Ворог дуже близько : роман / Кара Хантер ; пер. з англ. А. Івахненко. —Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 352 с.

ISBN 978-617-15-0626-8

ISBN 978-0-241-28309-7 (англ.)

Детектив оксфордської поліції Адам Фоулі знає: якщо злочин скоєно проти дитини, то в дев’яти випадках з десяти в цьому винен хтось із її найближчого оточення. Тому, коли під час костюмованої вечірки восьмирічна Дейзі Мейсон зникає із власного двору,її родина підпадає під підозру. А сім’я у Дейзі, безумовно, дивна: маму цікавить лише власна зовнішність, батько — холодний та байдужий, а брат, імовірно, має проблеми із психікою.

Детектив намагається знайти хоч якийсь слід зниклої дівчинки, але вона ніби розчинилась у повітрі: ніхто нічого не бачив, ніхто навіть не розмовляв з нею на тій вечірці. Поки триває розслідування, сусіди Мейсонів висловлюють у соцмережах найнеймовірніші припущення. А шанси знайти дитину живою тануть з кожною годиною…

УДК 821.111

©Cara Hunter, 2018

© Книжковий Клуб «КлубСімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2024

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнєоформлення, 2024

Пролог

Темніє, і дівчинка починає замерзати. Сьогодні був чудовий день: світилися ліхтарі, танцювали люди в карнавальних костюмах, розсипалися зірковим дощем феєрверки. День був чарівний, просто казковий, але зараз, під вечір, чари зникли, і усе пішло шкереберть. Вона підіймає погляд і дивиться в небо — його ледь можна побачити крізь гілки дерев, які наче змикаються у неї над головою. Але це не казка про Білосніжку чи Сплячу красуню. Тут немає ані принца, ані рятівника на прекрасному білому коні. Тільки темне небо й чудовиська, що ховаються в тіні. Вона чує шум у заростях, шелест листя під лапками дрібних тварин і хрускіт сухих гілок під вагою якоїсь важкої істоти, яка наближається. Крок за кроком. Дівчинка витирає щоки, якими все ще котяться сльози, і всім серцем бажає бути схожою на руду принцесу з мультфільму «Відважна». Та принцеса нізащо не злякалася б, коли б опинилася сама-самісінька у темному лісі. Але Дейзі… їй лячно.

Вона справді дуже налякана.

— Дейзі! — лунає голос. — Де ти?

Знову кроки, тепер ближче, а в голосі чутно злість:

— Тобі від мене не сховатися. Я тебе знайду. Ти це знаєш, еге ж, Дейзі? Я тебе знайду.

***

Скажу це зараз, перш ніж почати. Вам не сподобається, але повірте, я робив це більше разів, ніж хотів покарати себе за спогади. Коли зникає дитина, у дев’яти випадках з десяти злочинцем є хтось із близьких людей: член родини, друг, сусід, мешканець того самого району. Пам’ятайте про це. Який би засмучений вигляд вони не мали, яким би малоймовірним це не здавалося вам, — вони знають, хто це зробив. Можливо, лише підсвідомо, а можливо, дізнаються трохи згодом. Але вони знають.

Вони знають.

***

20 липня 2016 року

2:05

Маєток «Садиба біля каналу», Оксфорд

Кажуть, що покупці житла приймають рішення придбати будинок протягом тридцяти секунд після того, як зайдуть усередину. Що ж, повірте мені: у звичайного поліцейського на це йде менше ніж десять секунд. Насправді більшість із нас уже має певне судження заздалегідь, як проходять у двері. Тільки ми судимо людей, а не майно. Отже, коли ми зупиняємося біля будівлі номер п′ять на вулиці Бардж-клоуз, я вже добре уявляю, чого очікувати. Раніше такі будинки вважали «представницьким класом», а можливо, і досі так є, просто я не в курсі. У їхніх власників є гроші, але не так багато, як хотілося б, інакше вони придбали б собі справжній будинок ХІХ століття, а не його копію, розміщену на новій ділянці, та ще й не на тому березі каналу. Такий дім також побудували із червоної цегли, він також має еркери, але сад біля нього маленький, натомість гараж величезний: отже, це є відверта підробка.

Поліцейський у формі, який стоїть біля дверей, каже, що члени родини вже обшукали будинок і сад як годиться. Ви здивуєтеся, як часто ми знаходимо дітей під ліжками чи у шафах: вони не губляться, а просто ховаються. Утім, більшість таких випадків теж нічим хорошим не закінчується. Проте, схоже, сьогоднішня справа не така. Годину тому мене розбудив черговий інспектор, зауваживши:

― Я знаю, що ми зазвичай не кличемо тебе, коли минуло так мало часу, але вже так пізно і дитина така маленька, і щось мені все це не подобається. У будинку сьогодні влаштовували вечірку, тож люди почали шукати дівчинку ще до того, як зателефонували нам. І я вирі­шив, що твоя роздратованість — це проблема невелика.

Насправді ні. Тобто я не роздратований. І, чесно кажучи, на їхньому місці я б зробив так само.

— Боюсь, сер, за домом наче ворог пройшов, — каже констебль біля дверей. — Люди, мабуть, усю ніч там ходили. Усюди залишки феєрверків. Ще й діти. Сумніваю­ся, що криміналісти там хоч щось корисне знайдуть, сер.

«Чудово, ― подумав я, ― просто фантастичний початок».

Гіслінгем дзвонить у двері, і ми починаємо чекати. Він нервово переминається з ноги на ногу. Хоч би скільки я це не робив, звикнути не вдається. А коли вдасться, я зрозумію, що час міняти роботу. Я кілька разів глибоко затягуюся сигаретою й озираюсянавколо. Незважаючи на те, що зараз друга година ночі, майже всі будинки залиті світлом, а біля кількох вікон на верхніх поверхах стоять люди. На лужку навпроти, вкритому пожухлою травою та поцяткованому слідами від велосипедів, стоять дві патрульні машини: маячки миготять червоним і синім, а пара втомлених констеблів намагається тримати витріщак на пристойній відстані. На порозі стоять чоловік зо п’ять інших поліцейських і опитують сусідів. Нарешті двері відчиняються, і я обертаюся до них.

— Місіс Мейсон?

Вона важить більше, ніж я очікував. Щоки вже обвисли, хоча їй не більше… скількох — тридцяти п’яти? Вона одягла кардиган поверх відкритої сукні тьмяно-помаранчевого кольору з леопардовим принтом, яка зовсім не пасує до її волосся. Жінка кидає погляд на вулицю та сильніше кутається у кардиган. Але навряд чи вона змерзла: сьогодні неймовірна спека.

— Місіс Мейсон, я інспектор Адам Фоулі. Можна зайти?

— Будь ласка, зніміть черевики. Килим щойно почистили.

Я ніколи не розумів, нащо купувати світлий килим, особливо якщо у тебе є діти, але чи варто сперечатись із цього приводу. Тому ми нахиляємось, як пара школярів, і розв’язуємо шнурки. Гіслінгем кидає на мене погляд: біля дверей висять гачки, підписані іменами членів родини, а черевики вишикувалися біля килимка. За розміром. І кольором. Боже милий.

Дивно, однак, як ходіння босоніж впливає на мозок. Рухаючись по дому в одних шкарпетках, я більше не відчуваю себе професіоналом. Поганий початок.

Між вітальнею та кухнею дверей немає: приміщення з’єднуються аркою, за якою відразу бачиш барну стійку. Біля чайника метушаться кілька жінок. Вони стиха щось обговорюють, а незворушне неонове світло приглушує кольори їхнього вечірнього макіяжу. На краю дивана, завеликого як для кухні, притулилися члени родини: Баррі Мейсон, Шерон і хлопчик Лео. Він дивиться на підлогу, Шерон дивиться на мене, а погляд Баррі ковзає по стінам. У нього вигляд типового тата-хіпстера: штани-карго, трохи занадто скуйовджене волосся, трохи занадто яскрава квітчаста сорочка, яку він не заправляє у штани. І хоч одягнений він так, наче йому років тридцять п’ять, я помічаю, що у нього фарбоване волосся, тож, імовірно, він не менше ніж на десять років старший за дружину. Вочевидь у цьому будинку штани купує саме вона.

Коли зникає дитина, вас переповнює безліч різних емоцій: гнів, паніка, заперечення, почуття провини. Я спостерігав їх усіх ― разом і окремо. Але на обличчі Баррі Мейсона був вираз, якого я раніше не бачив. Такийпогляд, який я не можу розтлумачити. Шерон же так сильно стиснула кулаки, що кісточки пальців побіліли.

Я сідаю. Гіслінгем стоїть. Гадаю, він переймається, що меблі можуть не витримати його ваги. Він трохи послаблює комір сорочки, сподіваючись, що цього ніхто не помітить.

— Місіс Мейсон, містере Мейсоне, — починаюя, — розумію, що вам зараз важко, але нам важливозібрати якомога більше інформації. Я впевнений,що ви це вже знаєте, але перші кілька годин справді мають вирішальне значення: що більше ми дізнає­мося, то більша ймовірність знайти Дейзі цілою та неушкодженою.

Шерон Мейсон смикає нитку на кардигані.

— Я не знаю, що ще ми можемо вам повідомити… ми вже все розповіли іншому поліцейському…

— Розумію, але, може, ми з вами ще раз згадаємо основні моменти? Ви казали, що сьогодні Дейзі, як і завжди, була в школі, а після цього сиділа вдома, поки не почалася вечірка — то що, вона не виходила надвір гратися?

— Ні. Сиділа у себе в кімнаті нагорі.

— А вечірка… можете перелічити тих, хто прийшов?

Шерон переводить погляд на чоловіка, потім знову на мене.

— Люди з близького кола. Однокласники дітей. Їхні батьки.

Отже, друзі Дейзі й Лео. Не її подруги. Не друзіродини.

— Скільки їх було — людей сорок? Як гадаєте?

Вона хмуриться.

— Не так багато. У мене є список.

— Ви б нам дуже допомогли, якби передали список гостей констеблю Гіслінгему.

Гіслінгем на мить підводить погляд від блок­нота.

— І коли саме ви востаннє бачили Дейзі?

Баррі Мейсон досі не промовив ані слова. Я навіть не впевнений, чи він мене чув. Звертаюся безпосередньо до нього. Він постійно крутить у руках іграшкового песика. Ймовірно, чоловік нервує, але його рухи мене дратують: він наче викручує іграшці шию.

— Містере Мейсоне!

Він моргає і глухо каже:

— Я не знаю. Можливо, одинадцятеро… Тут усе було догори дриґом. Метушня така, розумієте… багато людей.

— Але ви зрозуміли, що дівчинка зникла, десь опівночі.

— Ми вирішили, що дітям уже час іти спати. Гості почали розходитися. Але ми не могли її знайти. Ми шукали всюди. Телефонували всім, хто тільки спадав нам на думку. Моя маленька дівчинка… моя чудова маленька дівчинка…

Батько починає плакати. Мені й досі важко сприймати це. Коли чоловіки плачуть.

Я звертаюся до Шерон.

— А ви, місіс Мейсон? Коли ви востаннє бачили доч­ку? До чи після феєрверка?

Шерон раптом починає тремтіти.

— Здається, до.

— А коли почався феєрверк?

— О десятій. Як тільки стемніло. Ми хотіли встигнути його вчасно закінчити. Інакше у нас могли би бути неприємності. На нас могли б поскаржитися до адмі­ністрації.

— Отже, ви востаннє бачили Дейзі до десятої години вечора. Вона була в саду чи в будинку?

Місіс Мейсон вагається, хмуриться.

— У саду. Бігала там увесь вечір. Справжня королева балу.

Ця фраза чіпляє мене: я вже не пам’ятаю, коли востаннє чув її.

— Тож Дейзі була в гарному настрої? Думаєте, ніщо її не тривожило?

— Абсолютно нічого. Вона чудово проводила час. Сміялася. Танцювала під музику. Що там іще дівчата роблять.

Я кидаю погляд на брата, щоб подивитися на його реакцію. Але реакції немає. Він сидить дивно нерухомо й щось собі міркує.

— Лео, коли ти востаннє бачив Дейзі?

Хлопчик знизує плечима. Він не знає.

— Я дивився феєрверк.

— Любиш феєрверки? ― я усміхаюся.

Він киває, але в очі мені не дивиться.

— Знаєш, що? Я теж.

Він дивиться вгору, і мені вже чується легкий писк зв’язку, що встановлюється між нами… але його голова знову опускається, і він починає водити ногою по килиму, залишаючи на ньому кола. Шерон простягає руку та легенько стукає його по нозі. Хлопчик завмирає.

Я знову повертаюся до Баррі.

— І гадаю, бокова хвіртка до саду була відчинена.

Баррі Мейсон відкидається на спинку, раптово переходячи до оборони. Голосно втягує повітря і витирає носа рукою.

— Ну не будеш кожні п’ять хвилин двері відчиняти, правильно? Так було легше приймати гостей. Менше безладу в домі, — він дивиться на дружину.

— Звісно, ― погодився я, ― бачу, задня частина саду виходить до каналу. У вас є хвіртка, яка б виходила на доріжку уздовж каналу?

— Дідька лисого, — Баррі Мейсон хитає головою, ― адміністрація не дозволить. Він у жодному разі звідти не зайшов би.

— Він?

— Хто б це не був, ― Баррі знову відводить погляд, ― негідник, який її викрав. Негідник, який забрав мою Дейзі.

Я пишу слово «мою» у блокноті й ставлю біля нього знак питання.

— Але ж ви не бачили тут жодного чужого чоловіка?

Він робить глибокий вдих, який переходить у схлипування, і відводить погляд, бо у нього з очей знову течуть сльози.

— Не бачив. Взагалі нікого не бачив.

Я перебираю папери.

— У мене є фотографія Дейзі, яку ви дали сержанту Девісу. Чи можете ви сказати, у що вона була вдягнена?

Пауза.

— Маскарадний костюм, — зрештою відповідає Шерон, — для дітей. Ми подумали, що це буде гарно. Дейзі вдягла костюм за своїм іменем.

— Вибачте, я не зовсім…

— Маргаритка. Вона була одягнена як маргаритка.

Я відчуваю реакцію Гіслінгема, але не дозволяю собі дивитися на нього.

— Розумію. Отже, цей костюм…

— Зелена спідниця, зелені колготки й туфлі. І прикраса для волосся з білими пелюстками й жовтою середин­кою. Ми побачили його у тій крамниці на вулиці Фонтовер. Він коштував купу грошей, навіть якщо не купувати, а взяти в оренду. І довелося ще завдаток залишити.

Голос у неї зривається. Вона хапає ротом повітря, потім стискає руку в кулак і затуляє собі рота, плечі в неї здригаються. Баррі Мейсон мовчки обіймає дружину. Вона скиглить, розгойдується туди-сюди й каже, що це не її провина, що вона не знала, і він починає гладити її по голові.

Знову настає тиша. Раптом Лео нахиляється вперед і сповзає з дивана. Весь його одяг, здається, трохи завели­кий, долоні ледь висуваються з рукавів. Він підходить до мене і дає свій телефон. Показує стоп-кадр із відео.ФотоДейзі в зеленій спідниці. Вона, безсумнівно, чудо­ва дитина. Я натискаю «Відтворити» і приблизно п’ятнадцять секунд спостерігаю, як вона танцюєпередкамерою. Її переповнюють впевненість і енергія — це видно навіть на дводюймовому екрані. Коли відео зупиняється, я перевіряю тег: знято лише три дні тому. Тож перша удача. Нам не завжди вдається отримати такі свіжі матеріали.

— Дякую, Лео, — я дивлюся на Шерон Мейсон: — Місіс Мейсон, якщо я дам вам номер свогомобільного, ви зможете переслати це мені? 

— Та я у цих штуках геть нічого не розумію, ―вона безсило змахує руками, ― попросіть Лео.

Я кидаю на нього погляд, і він киває. Чубчик у нього трохи задовгий, але, схоже, йому байдуже, що волосся лізе в очі. Вони темні, його очі. Як і волосся.

— Дякую, Лео. Ти, схоже, добре розумієшся на телефонах як для хлопця твого віку. Скільки тобі?

— Десять, ― він червоніє ледь помітно.

Я повертаюся до Баррі Мейсона:

— Чи був у Дейзі власний комп’ютер?

— У жодному разі. Постійно чуєш такі жахливі речі, які відбуваються з дітьми в інтернеті. Я іноді дозволяю їй користуватися моїм комп’ютером, але лише у моїй присутності.

— Тож електронної пошти у неї немає?

— Ні.

— А як щодо мобільного?

Цього разу відповідає Шерон:

— Ми думали, що вона ще маленька для власного телефона. Я пообіцяла їй подарувати мобільний на Різдво. Тоді їй буде дев’ять.

Отже, у нас на один шанс менше її вистежити. Але цього я батькам не кажу.

— Ти вчора бачив когось поруч із Дейзі, Лео?

Він щось говорить, але замовкає і хитає головою.

— А до того, може, хтось біля дому вештався? Чи бачив когось, коли йшов до школи чи зі школи?

— До школи їх воджу я, — різко зазначає Шерон. Ніби це розв’язує проблему.

Ітутлунаєдзвіноку двері.Гіслінгемзакриваєблокнот.

— Судмедексперти приїхали. Чи як вони тепер називаються…

Шерон спантеличено дивиться на чоловіка.

— Він має на увазі криміналістів, — каже Баррі. — Навіщо вони потрібні? Ми ж нічого не зробили, ― Шерон повертається до мене.

— Я це знаю, місіс Мейсон. Будь ласка, не лякайтеся. Це стандартна процедура у разі зникнення дитини.

Гіслінгем відчиняє вхідні двері й впускає криміналістів. Одразу впізнаю Алана Чаллоу. Він почав працювати через кілька місяців, як я прийшов до поліції. Вік йому не личить ― замало вгорі, забагато навколо талії. Утім, фахівець хороший. Класний.

Він мовчки киває мені. Ми не вітаємося, це зайве.

— Голройд уже дістає комплект із машини, — жваво каже Алан. Його паперовий комбінезон скрипить. Коли зійде сонце, він у цьому одязі просто звариться.

— Спочатку підемо нагору, — каже він, надягаючи рукавички, — а як тільки розвидніється, вийдемо назовні. Бачу, преси ще немає. Хвала Господу за його милості. — Я не хочу, щоб ви нишпорили в її кімнаті… торкалися її речей… ставилися до нас, як до злочинців… ― Шерон Мейсон невпевнено підводиться.

— Це не повний судово-медичний обшук, місіс Мейсон, тож ми не створимо у вас безлад. Нам навіть не доведеться заходити до її кімнати. Все, що нам потрібно — це її зубна щітка.

Бо це найкраще джерело ДНК. Нам може знадобитися ДНК, щоб пересвідчитися, що ми знайшли саме її тіло. Проте цього, знову ж таки, я не кажу.

— Ми ретельніше пошукаємо в саду. Викрадач міг залишити речові докази, які, можливо, допоможуть нам його ідентифікувати. Сподіваюся, ви дасте згоду?

Баррі Мейсон киває, потім простягає руку й торкається ліктя дружини.

— Буде краще, якщо ми дозволимо їм нормально працювати, еге ж?

— Також ми якнайшвидше організуємо прибуття нашого фахівця зі зв’язку із родиною.

— Що це означає, «прибуття»? ― Шерон повертається до мене.

— Він перебуватиме тут і триматиме вас у курсі новин, а також зможе надати кваліфіковану психологічну допомогу в разі потреби.

— Він сидітиме тут? У будинку? ― Шерон хмуриться.

— Так, якщо ви згодні. Ці люди дуже гарні фахівці, вони зовсім не заважатимуть… вам нема про що турбуватися.

Але жінка рішуче хитає головою.

— Ні. Жодних чужих людей у домі. Я не хочу, щоб ви шпигували за нами. Це зрозуміло?

Я кидаю погляд на Гіслінгема — той знизує плечима.

— Авжеж, це ваше право, ― важко зітхаю, ― тоді ми призначимо когось із нашої команди,щоб вони підтримували з вами зв’язок, і коли ви раптомпередумаєте…

— Ні, — швидко заявляє Шерон, — не передумаємо.

***

Новини Оксфорда @OxfordNewsOnline02:45

ТЕРМІНОВО: Надходять повідомлення про значну присутність поліції неподалік маєтку «Садиба біля каналу», але додаткових подробиць поки немає…

Джулія Гілл @JulieHillinOxford02:49

@OxfordNewsOnline Я живу в комплексі «Садиба біля каналу», і вчора ввечері тут була вечірка, а сьогодні поліція розпитує сусідів.

Джулія Гілл @JulieHillinOxford02:49

@OxfordNewsOnline Здається, ніхто не знає, що відбувається, тут близько 15 поліцейських машин.

Анджела Беттертон @AngelaGBetterton02:52

@JulieHillinOxford @OxfordNewsOnline Я була на вечірці. Це через їхню дочку, мабуть, вона зникла безвісти… вона вчиться з моїм сином.

Джулія Гілл @JulieHillinOxford02:53

@AngelaGBetterton О, який жах, я думала, що це, може, через наркотики чи щось таке @OxfordNewsOnline.

Новини Оксфорда @OxfordNewsOnline02:54

@AngelaGBetterton Як звати дівчинку, скільки їй років?

Анджела Беттертон @AngelaGBetterton02:55

@OxfordNewsOnline Дейзі Мейсон. Має бути 8 чи 9…

Новини Оксфорда @OxfordNewsOnline02:58

Надходять повідомлення про можливе #викрадення дітей у комплексі «Садиба біля каналу». Нам повідомляють, що зникла 8-річна дівчинка.

Новини Оксфорда @OxfordNewsOnline03:01

Якщо ви почуєте більше про #викрадення в Оксфорді, напишіть нам тут, у Twitter. Ми працюємо всю ніч, надаємо вам новини Оксфорда та багато іншого.

***

Одразу після третьої мені телефонують журналісти й кажуть, що новина вже розлетілася містом, тож намкращепоквапитися. Через двадцять хвилин прибуває перший мікроавтобус журналістів. Я сиджу на кухні, а родичі зниклої все ще у вітальні. Баррі Мейсон відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі, хоча й не спить. Коли ми чуємо звук автомобіля, який наближається, Баррі не рухається, а Шерон Мейсон встає з дивана й визирає у вікно. Вона бачить, як із бусика виходить репортер, а потім чоловік у шкіряній куртці з мікрофоном і камерою. Вона на секунду завмирає біля вікна, потім кидає погляд у дзеркало й поправляє зачіску.

— Інспектор Фоулі? — чую я жіночий голос.

Це дівчина з команди Чаллоу. Вона якраз спускається сходами. Мабуть, новенька, бо її голос мені незнайомий. Обличчя я теж не бачу, воно ховається під капюшоном і маскою. Всупереч тому, у чому вас могло переконати телебачення, одяг судмедекспертів має набагато більше шарів, ніж це показують у серіалі CSI. Ці мерзенні шоу просто зводять мене з розуму, адже останнє, що зробив би справжній криміналіст, — це забруднив місце злочину, розкидавши по ньому своє чортове нарощене волосся. Дівчина робить мені знак підійти, і я йду за нею на сходовий майданчик. На дверях висить акуратна табличка:

*** Кімната Дейзі ***

а до неї прикріплений ізострічкою шматок паперу з написом великими неохайними літерами:

Входити заборонено!

— Ми отримали все, що потрібно, — каже дівчина, — та я подумала, що ви захочете оглянути кімнату. Навіть якщо ми не зайдемо всередину.

Коли вона відчиняє двері, я розумію, що малося на увазі. Жодна дитяча кімната ніколи не була такою в реальному житті. Нічого не лежить на підлозі, нічого нерозкидано, нічого не запхано під ліжко. Гребінець лежитьпаралельно щітці для волосся. М’які іграшки виши­кувалися на дивані й дивляться на нас своїмималенькимиочима-намистинками. Такий вигляд приміщення трохи непокоїть. Адже активна дитина, яку я бачив на відеозаписі, зовсім не вписується в рамки надприродно охайної кімнати. Деякі порожні кімнати зберігають відлуння людей, які колись жили в них. Але це порожнеча відсутності, а не присутності. Єдина ознака того, що дівчинка коли-небудь мешкала тут, — це діснеївський постер на протилежній стіні. Принцеса з мультфільму «Відважна» стоїть серед лісу, зухвале яскраво-руде волосся розсипалося по плечах, а внизу великими помаранчевими літерами написано: «ЗМІНИ СВОЮ ДОЛЮ». Джейку теж сподобався цей мультик — ми двічі ходили на нього. Це хороше повідом­лення для дітей: бути собою — це нормально; але часто для того, щоб бути тим, ким ти є насправді, потрібна неабияка сміливість.

— Жахливо, еге ж? — питає дівчина біля мене, вриваючись у мої роздуми.

Принаймні їй не бракує тактовності, щоб стишити голос.

— Он як?

Дівчина вже зняла маску, і я бачу, що вона морщить ніс.

— Усе це просто занадто. Тобто добирати абсолютно все… Ніхто не любить своє ім’я так, повірте мені.

Лише тепер, коли вона це згадала, я помітив: навколо самі маргаритки. Вся бісова кімната просто вкрита ними: шпалери, покривала, штори, подушки… Вони різні, але це все одно маргаритки. Пластикові маргаритки стоять у зеленому горщику, на дзеркалі туалетного столика висить яскраво-жовта бандана з маргаритками. Блискучі «невидимки»-маргаритки, абажур у настільної лампи та люстра у вигляді маргариток. Це вже не дитяча кімната, а справжній тематичний парк.

— Можливо, їй це подобалося?

Але я і сам собі не вірю.

Дівчина знизує плечима.

— Може бути. Звідки ж мені знати, у мене дітей немає. А у вас?

Вона не знає. Їй ніхто не казав.

— Немає, — стисло кажу я.

Більше немає.

***

«Бі-Бі-Сі Мідлендз»

Середа, 20 липня 2016 року

Останнє оновлення о 06:41

Поліція Оксфорда просить допомогти в пошуках зниклої 8-річної дівчинки

В Оксфорді 8-річна дівчинка зникла просто з дому. Востаннє Дейзі Мейсон бачили у вівторок, опівночі, у саду біля дому, де її батьки Баррі та Шерон Мейсони влаштовували вечірку.

Дейзі — блондинка із зеленими очима, була одяг­нена в маскарадний костюм квітки, волосся зібране у пучок. Сусіди кажуть, що вона комунікабельна, але розсудлива, і навряд чи пішла б із чужою людиною з власної волі.

Поліція просить усіх, хто побачить Дейзі, або має будь-яку інформацію про неї, зв’язатися з відділом розшуку зниклих осіб Управління поліції Темз-Веллі за телефоном +01865 0966552.

***

О пів на сьому криміналісти майже закінчили роботу в саду, і поліцейські у формі почали вкотре оглядати територію біля будинку, але тепер за кожним рухом спостерігали голодні телекамери. Чесно кажучи, канал також слід було б обшукати, але я навіть думати про це не хочу. Зарано. Нехай усі вважають, що дівчинка ще жива. Поки я не відкрию їм очі.

Я стою у крихітному внутрішньому дворику, що виходить на сад у задній частині подвір’я. На клумбах валяються уламки вигорілих феєрверків, а висохлий літній газон геть витоптано. Той коп у формі мав рацію: шанси на пристойний слід чи щось інше, хоч віддалено корисне, практично дорівнювали нулю. Я помічаю Чаллоу — він стоїть біля задньої огорожі, зігнувшись удвоє, і копирсається у заростях. Над його головою, в кущах біля води, застрягла повітряна кулька. Її сріб­ляста стрічка тихо тріпоче на вранішньому вітерці. Мені терміново потрібно запалити цигарку.

Канал тут дещо вигинається, а це означає, що сад Мейсонів трохи довший за розташовані ближче, але він все одно буде незручним для такої кількості людей. Я не можу зрозуміти, в чому річ: у гойдалці в кутку, чи у вигорілому газоні, чи просто у моїй нестачі сну. Та цей сад неприємно схожий на той, який був у моєму дитинстві, ― запхнутий у коробку разом з іншими похмурими будинками непривітного району, який завдячував своїм існуванням метро. Усього лише станція на останньому перегоні, випадково викинута на територію, по якій колись розкидалися луги. Проте коли ми там оселилися, усе давно було заковано в бетон. Мої батьки обрали цей район, бо вважали його безпечним і тому, що нічого іншого вони просто не могли собі дозволити. Навіть зараз я не можу не погодитися з ними й щодо першого, й щодо другого. Але територія все одно була жахлива. Не окреме місце, а лише його південь на милі навколо, яке хоч якось нагадувало справжнємісто. Те саме, куди я їздив до школи, друзів, а згодом до пабів і на побачення з дівчатами. Я ніколи неприводивдодомудрузів. Я так і не дозволив їм побачити, де насправді живу. Можливо, мені не варто бути таким суво­рим з людьми із «Садиби біля каналу», бо ж знаю, як воно — відчувати, що ти перебуваєш по той бік дзеркала.

У нижній частині саду Мейсонів все ще тліє барбекю: охолоджуючись, метал ледь помітно клацає. Ланцюги гойдалок щільно скріплені скотчем, тому їх не можна використовувати. Тут є купа садових стільців, тент (складений) і столик із ситцевим верхом (теж складений). Під ним — зелені ящики-холодильники з написами: «пиво», «вино», «безалкогольні напої». Позаду мене стоять два сміттєві баки на колесах: один для перероблення — він заповнений банками та пляшками, а інший — для звичайного сміття, і в нього навалено чорні пакети. Мені раптом спадає на думку, хоча це мало статися відразу, що все зробила Шерон Мейсон: прибрала, поскладала. Вона обійшла цей сад і зробила його охайнішим. І сталося це після того, як вона дізналася про зникнення дочки.

Гіслінгем заходить до мене у кухню.

— Констебль Еверетт каже, що обхід сусідів поки нічого цікавого не дав. Ніхто з тих, з ким ми спілкувалися на вечірці, не пам’ятає, чи бачив щось підозріле.Однакми збираємо фотографії, котрі вони робили, — це допоможе встановити хронологію подій. На тери­торії відеоспостереження немає, але подивимося, що можна буде знайти навколо. А поки перевіряємо місцеперебування відомих педофілів у радіусі десяти миль.

— Молодці, ― я киваю.

Чаллоу випрямляється й махає нам, щоб ми підійшли. Огорожа розташована відразу за гойдалками. Здалеку вона здається щільною, але варто докласти трохи зусиль, і навіть доросла людина зможе протиснутися між дошками.

Гіслінгем читає мої думки.

— Чи міг би хтось увійти, схопити дитину і вийти так, щоб ніхто його не помітив? У такому маленькому саду, де до того ж так багато людей? А дитина, напевно, ще й виривалася…

— Маємо з’ясувати, де стояв тент і якого він розміру, ― промовив я, озираючись. ―Якщо його поставили у дальньому кінці саду, можливо, ніхто і не побачив ані отвір в огорожі, ані людину, яка пролазить на територію. Додайте до цього феєрверк…

Він киває.

— Усі дивляться в інший бік, феєрверк вибухає, діти весело кричать… ― погоджується Кріс. — А більшістьприсутніх — батьки однокласників. Закладаюся на будь-яку суму, Мейсони багатьох із них ніколи не бачили до сьогодні, особливо татусів. У злочинця мали бути сталеві яйця, але він міг зайти сюди й прикинутися одним із них, і йому це запросто могло минутися. І до того ж усі присутні очікували, що з дітьми будуть спілкуватися, тож це нікого не здивувало.

Ідемо по траві до будинку.

— Крісе, фотографії, які ти збираєш, дають нам не лише хронологію подій. Позначай на них імена. Нам потрібно не просто знати, де були ці люди, а й хто вони.

***

О 7:05, роблячи побудинковий обхід, детектив-констебль Еверетт дзвонить у чергові двері. Вона чекає, поки їй відчинять, і тоді настане час начепити професійну усмішку й запитати, чи можна зайти на хвильку та уточнити кілька моментів. Еверетт це робить уже п’ятнадцятий раз і вмовляє себе не дратуватися, що ­побудинковий обхід звалили на неї, тоді як Гіслінгем працюватиме в єдиному насправді важливому місці. У центрі подій. Тим паче пальців однієї руки вистачить, щоб порахувати, скільки разів викрадення дитини потребувало дізнаватися, «що ж там бачили сусіди». Будемо об’єктивними: деякі сусіди й справді були в саду Мейсонів, коли зникла їхня дочка. Утім, жодної користі обхід поки не дав. Зважаючи ще й на кількість потенційних свідків на такій невеликій території, Еверетт ставилася доволі песимістично до результатів пошуку загалом. Поки свідчення були такі: «хороша вечірка», «доволі приємний вечір». І все-таки в якийсь момент серед веселого свята маленька дівчинка таки зникла, і ніхто цього навіть не помітив.

Вона дзвонить знову (втретє), потім робить крок назад і окидає оком будинок. Штори розсунуті, але ознак життя немає. Вона перевіряє список: Кеннет і Керолайн Бредшоу, подружня пара, років за шістдесят.

Цілком можливо, що вони поїхали у відпустку ще до того, як у школах почалися канікули. Еверетт робить помітку біля їхнього прізвища у списку і йде через двір до тротуару. До неї підходить трохи захекана поліцейська у формі. Еверетт уже бачила її у відділі, але вони ще не розмовляли, адже та щойно закінчила навчання у підготовчому центрі в Салгемстеді. Еверетт намагається згадати її ім’я. Може, Сімпсон? Щось схоже… Ні. Сомер! Ось як її звуть.

Еріка Сомер. Вона старша за більшість новобранців, тож, мабуть, раніше мала іншу професію. Власне, як і сама Еверетт, котра спочатку працювала медсестрою, але тримає це в таємниці. Ще б пак: це лише дасть її колегам-чоловікам зайвий привід посилати саме її до родичів загиблих повідомляти погані новини. Чи стукати в бісові двері.

— В одному з контейнерів щось є… гадаю, вам слід це побачити, — каже Сомер і показує собі за спину, звідки вона прийшла.

«Відразу переходить до суті, зайвих балачок не веде», — схвально зазначає Еверетт, і її ставлення до новенької теплішає.

Бак для сміття, про який ідеться, стоїть на розі, де бічна дорога веде вбік. Криміналіст уже там, фотографує. Побачивши Еверетт, він киває, і жінки дивляться, як він лізе у смітник і дістає те, що лежить зверху. Предмет розтягується, наче зміїна шкіра. Млявий, порожній, зелений. Насичено-зелений.

Це пара колготок з діркою на коліні. І доволі маленькі — напевно, дитячі.

***

***

О восьмій тридцять я сиджу в машині, припаркованій за рогом у районі Вотерв’ю-крещент. Цей район, безумовно, має високий рейтинг. Тут розташовані триповерхові таунхаузи, й навіть, ви не повірите, на вході вас зустрічає пара кам’яних левів на постаментах.

Я їм тістечко, яке хтось придбав на заправці на головній дорозі. Від одного погляду на тістечко я відчуваю, як забиваються мої артерії. Але на десяту запланована пресконференція, і якщо я нічого не з’їм, у мене запаморочиться голова. А і, до речі, сиджу я у «форді». Якщо вам цікаво. І до того ж не розгадую жодних клятих кросвордів.

У вікно з боку водія хтось стукає, і я опускаю його. Це детектив-констебль Еверетт. Звуть її Веріті, що означає «правдивість», і я колись сказав їй, що з таким іменем вона просто приречена на нашу роботу. І Веріті ніколи не втомлюється її шукати — я маю на увазі правду. Не дозволяйте цій незграбній зовнішності вас обдурити: вона одна з найбезжальніших поліцейських, з якими я колись працював.

— Що таке? Що тобі розповіла Фіона Вебстер?

— Багато чого, але не по суті справи. А от старенька з тридцять шостого будинку щось бачила. Нібито через кілька хвилин після одинадцятої. Вона впевнена, бо збиралася зателефонувати у міську службу з приводу шуму.

Я пам’ятаю, що сказала Шерон Мейсон про людей, які можуть поскаржитися. Можливо, моє враження про неї хибне? Може, вона не параноїк, а просто сусіди в неї справжнє лайно?

— Так що ця місіс…

— Бемптон.

— Що сказала місіс Бемптон?

— Вона каже, що бачила чоловіка, який відходив від будинку Мейсонів з дитиною на руках. То була дів­чинка, і вона плакала. Насправді це більше скидалося на крик, каже старенька. Саме тому вона і підійшла до вікна.

— Там була вечірка, ― киваю я головою, ― звідки ми знаємо, що це не цілком невинний випадок — один із батьків ніс додому своє вередливе дитя?

Якщо я заперечую, то не тому, що сумніваюся в її словах. Насправді ж я не хочу, щоб це було правдою. Але щоки в неї розчервонілися, отже, вона хоче повідомити щось важливе.

— Місіс Бемптон каже, що не могла побачити обличчя чоловіка на такій відстані, тому не може опи­сати його.

— Звідки тоді вона знає, що він ніс саме дівчинку?

— Вона була одягнена в маскарадний костюм ― костюм квітки.

***

Поліція Темз-Веллі @ThamesValleyPolice09:00

Допоможіть знайти Дейзі Мейсон, 8 років! Востаннє її бачили в маєтку «Садиба біля каналу» #Оксфорд опівночі вівторка. Будь-яка інформація за телефоном 01865 0966552.

РЕТВІТИ: 829

«Бі-Бі-Сі Мідлендз» @BBCMidlandsBreaking09:09

Сьогодні о 10:00 відбудеться пресконференція поліції щодо зникнення 8-річної Дейзі Мейсон.

РЕТВІТИ: 1566

ITV Ньюс @ITVLiveandBreaking09:11

ТЕРМІНОВО: Поліція Оксфорда о 10:00 розповість деталі пошуку 8-річної #DaisyMason. Повідомить подробиці виявлення можливого підозрюваного.

РЕТВІТИ: 5889

***

У перші п’ятнадцять хвилин на пресконференції майже нічого не відбувалося: звичайні питання, звичайні несуттєві відповіді. «Рання стадія розслідування»…«Робимо все можливе»… «Будь-хто, хто має інфор­мацію»… Ви знаєте, як воно проходить. Аудиторія ­була роздратована: журналісти усвідомлювали, що можуть бути на порозі сенсації, але їм не вистачало чіткого ракурсу, тож вони ходили по колу. Можлива поява свідка викрадення спровокувала миттєвий шквал емоцій, але без фотографії чи чіткого опису злочинця публікувати все одне було нічого. Одна репортерка, що завжди всіх підозрювала, відчайдушно намагалася потрапити під світло прожекторів і доволі грубо спробувала перевести розмову на особисті претензії («Інспекторе Фоулі, невже в управлінні не знайшлося іншого поліцейського, здатнішого вести справу викрадення дитини?»), але всі інші трималися в тіні. Я подивився на годинник — відведена на обговорення чверть години майже добігала кінця, коли із зад­нього ряду піднявся хлопчина на вигляд років сім­надцяти. Біляве волосся, бліде обличчя, яке швидкопочервоніло, коли всі обернулися на нього. Явноне шанований журналіст. Ймовірно, якийсь стажер у місцевій газетці на пару сторінок разом з оголошеннями. Проте я недооцінив його, і це була серйозна помилка з мого боку.

— Інспекторе Фоулі, чи можете ви підтвердити, що неподалік від місця події знайшли предмет одягу, який може належати Дейзі? Це правда? ― запитав хлопчина.

Повітря наче наелектризувалося. Два десятки людей раптом вилупилися на мене.

Я завагався. Що, звісно, завжди гірше від смерті.

Тепер люди навколо мене розмахували рукамив повітрі або шалено клацали по екранах планшетів. Шестеро чи семеро журналістів намагалися втрутитися із запитаннями, але Блідолиций залишався непохитним. В усіх сенсах.

За ту наносекунду, яка знадобилася мені, щоб відповісти, я зрозумів, що він навмисно не назвав знайдений предмет. Але не тому, що не знав, що саме ми знайшли, а тому, що хотів залишити цю інформацію при собі.

Я глибоко вдихнув.

— Так, це правда.

— І цей предмет був у крові?

Я розтулив рота, щоб відповісти, поставити хлопця на місце, але було надто пізно. У кімнаті зчинився переполох.

***

О десятій п’ятнадцять констебль Ендрю Бакстер встановлює перекидну дошку в передній частині церковної зали на Бенбері-роуд, яку надали в користування пошуковим групам, і розгортає велику мапу північної частини Оксфорда. Територію, що безпосередньо прилягала до місця злочину, вже оглянули. І з огляду на те, що багато місцевих жителів приходили аботелефонували й цікавилися, чи можуть вони якось допомогти, наступний етап пошуку потребує належної організації.

— Гаразд, — каже він, намагаючись перекричати ґвалт. Над головами тих, хто зібрався, пролітає поліційний гелікоптер, що тільки додає шуму, — слухайте. Нам потрібно чітко розуміти, хто що робить, щоб не ганятися за власним хвостом і не падати мордою в багнюку. Можете дібрати власний вислів, якщо мої вас не влаштовують.

Він бере червоний фломастер.

— Наступні зони пошуку ми розділили на три сектори. У кожній команді буде принаймні десяток поліцейських і спеціальний консультант із розшуку, який відповідатиме за зібрання доказів і гарантуватиме, що занадто відданий справі громадянин не завдасть більше шкоди, ніж принесе користі.

Маркером він обводить частину мапи.

— Перша група під керівництвом сержанта Еда Міда працює на території Школи Гріффінів ― на усіх ста клятих акрах. На щастя, здебільшого це відкритий простір, але там також вистачає і перелісків, а уздовж східного боку каналу густий підлісок. У школі нам згодилося допомагати кілька міцних старшокласників. ­Їхній учитель фізкультури служив в армії, тож, я впевнений, він знає протокол. Без жартів. Друга група під керівництвом сержанта Філіпа Манна піде стежкою уздовж «Садиби біля каналу» і природного заповідника на захід від каналу. Там вас зустрінуть волонтери з місцевого фонду дикої природи — я так розумію, в якихось птахів ще не закінчився період гніздування, тому вони слідкуватимуть, щоб ми не завдали природі шкоди. На цій території також розташовані житлові баржі, й ми маємо опитати власників, ― Бакстер креслить на мапі чергові лінії.

— Третя група під керівництвом сержанта Бена Робертса огляне майданчик для відпочинку, автостоянку поряд із залізничним переїздом та спортивні майданчики коледжу біля Вудсток-роуд. Там також нам радо допоможуть місцеві мешканці.

Він різко надягає ковпачок на маркер.

— Чи є питання? Гаразд. Залишайтеся на зв’язку. Якщо потрібно буде розширити пошук, або гелікоптер щось знайде, ми скличемо ще одну зустріч. Та сподіватимемося, що в цьому не буде потреби.

***

Я вже на півдорозі додому, коли дзвонить телефон. Це Алекс. Я дивлюся на екран і гадаю, чи варто взагалі відповідати. Картинка на екрані — одна зі стандартних, що пропонує виробник: дерева, трава, небо. Я не обирав картинку — мені було байдуже, що там зображено, просто мав позбутися попередньої. Раніше там стояло фото, яке я зробив минулого літа: Джейк сидить на плечах Алекс, а сонце в них за спинами підсвічує його темне волосся червоним. Я тоді сказав йому, що він стає занадто великим для того, щоб його отак катати, а він усміхнувся та все одно зробив по-своєму. Зображення завжди спонукало мене згадувати вірш Вільяма Вордсворта, який ми колись читали у школі: «Охоплений радістю». Ось таким Джейк і був на знімку ― охоп­леним радістю. Наче щастя застало його зненацька.

Я приймаю дзвінок.

— Привіт, Адаме! Ти де?

— У відділі на пресконференції. Нова інформація… я не хотів тебе будити…

— Я знаю, чула в новинах. Сказали, що дитиназникла.

Глибоко вдихаю. Я знав, що рано чи пізно ми зіткнемося із чимось подібним. Це було лише питанням часу. Але навіть коли знаєш, що щось станеться, то не обов’язково легше сприймаєш ситуацію, коли вона таки трапляється.

— Викрадено маленьку дівчинку, — кажу я. — Її звуть Дейзі.

Я майже чую, як калатає в неї серце.

— Бідні батьки. Як вони, тримаються?

Питання просте, але я не можу дати просту відповідь. І саме це більше, ніж будь-що інше, допомагає мені зрозуміти: Мейсони — справжня загадка.

— Важко сказати, — вирішив я говорити відверто. — Гадаю, вони просто шоковані. Ще дуже мало часу минуло. Немає доказів того, що їй заподіяли шкоду. Ніщо не свідчить про те, що ми не зможемо знайти її цілою та неушкодженою.

Якусь мить вона мовчить. Потім каже:

— Іноді я думаю — чи так воно не гірше?

— Гірше? ― я відвертаюсь і стишаю голос. ―Ти про що?

— Сподіватися. Чи це не гірше. Ніж знати напевно. Принаймні ми… ― Алекс не закінчує фразу.

Вона ніколи раніше так не говорила. Ми ніколи з нею ось так не розмовляли. Вони хотіли, щоб ми розмовляли… нам казали, що так треба. Проте ми весь час відкладали цю розмову. Відкладали, відкладали, відкладали… поки взагалі не могли вже про це говорити. Дотепер. Саме тепер. Зараз вона плаче, але тихо, бо не хоче, щоб я чув. Я не можу вирішити, чи це через гордість, чи тому, що вона не хоче, щоб я хвилювався. Я підіймаю погляд, і один з констеблів робить мені знак підійти.

— Вибач, Алекс, мені треба йти.

— Я розумію, пробач.

— Ні, це ти пробач мені. Я зателефоную тобі пізніше. Обіцяю.

***

19 липня 2016 року, 15:30

День зникнення

Початкова школа Єпископа Крістофера, Оксфорд

Лунає дзвоник з останнього уроку, діти, галасуючи, вибігають з класів на сонце та сідають у перегріті машини, які батьки поставили біля воріт. Хтось бігає, хтось стрибає, хтось ходить по двору, а кілька старших дітей збираються, розмовляють і кидають один одному посилання зі своїх «Айфонів». Дві вчительки стоять на сходах і дивляться їм услід.

— Майже кінець семестру, слава богу, — каже старша, підіймає з підлоги світшот і повертає його власникові. — Я ледве можу дочекатися — цей семестр, здається, був більш виснажливий, ніж зазвичай.

— І не кажи, ― друга вчителька сумно усміхається.

Деякі учні з її класу якраз проходять повз, і одна з дів­чат зупиняється, щоб попрощатися. У неї сльози на краєчку, бо наступного дня її сім’я збирається у відпустку, а після канікул прийде інша вчителька. Дів­чинка любить свою вчительку.

— Приємного тобі відпочинку в Південній Африці, Міллі, — ласкаво каже жінка, злегка торкаючись плеча учениці. — Сподіваюся, ти побачиш левенят.

Однокласники наздоганяють Міллі та йдуть за нею: пара хлопців, висока дівчинка з кісками й одна китаянка. Останньою, страшенно поспішаючи, біжить білява дівчинка із сумкою із серії «Принцеси Діснея» та блідо-рожевим кардиганом, накинутим на плечі.

— Повільніше, Дейзі, — кличе вчителька, коли дів­чинка пролітає сходами повз неї. — Ти ж не хочеш упасти й поранитися.

— У неї сьогодні добрий настрій, — зауважує старша жінка, спостерігаючи, як дівчинка біжить до двох дівчат попереду.

— Сьогодні ввечері її сім’я влаштовує барбекю. Гадаю, вона просто трохи перехвилювалася.

— Шкода, що я вже не така молода, щоб із радістю чекати на кволий салат і пересмажені гамбургери, ― старша жінка хмуриться.

— Вони ще і феєрверк влаштовують, ― її колега сміється. ― Він подобається всім незалежно від віку.

— Гаразд, погоджуся. Я все ще обожнюю феєрверки, попри поважний вік.

Жінки усміхаються одна одній, потім молодша повертається до школи, а старша затримується ще на кілька хвилин і спостерігає за ігровим майданчиком. У найближчі тижні цей образ переслідуватиме її: маленька білява дівчинка стоїть, залита сонячним світлом, біля шкільних воріт і весело розмовляє з подружкою.

***

— То хто з вас, в біса, патякав із пресою?

Десята тридцять п’ять: у слідчому кабінеті спекотно. Вікна відчинені, а з комори хтось притягнув старовинний електровентилятор. Він гуде й повільно рухається: вліво-вправо, вліво-вправо. Дехто з присутніх сидить на столах, інші лише притуляються. Я дивлюся на них і повільно обводжу кімнату поглядом: зліва направо та справа наліво. Більшість спокійно зустрічається зі мною поглядом. Один чи два ніяковіють. Але це все. Якщо десять років допитів мене чогось і навчили, так це тому, що коли вперся у стіну, не штовхай її.

— Я суворо заборонив вам публічно згадувати й про колготки, й про те, що ми на них знайшли. А тепер родині доведеться слухати про це в бісовому випуску новин. Як ви думаєте, що вони відчуватимуть? Інформація надійшла від того, хто перебуває у цій кімнаті, і я неодмінно з’ясую, хто це був. Проте зараз я не збираюся витрачати на це дорогоцінний час. Бо Дейзі Мейсон досі є зниклою.